Зобов’язання, яківиникають з незаконних дій.
Юридична угода це правомірні дії спрямовані на досягнення певного правового результату (на виникнення, зміну або припинення прав і обов’язків). Вони поділяються на двосторонні і односторонні.
Двосторонні юридичні угоди виникають з волевиявлення двох сторін, тобто встановлення, зміна чи припинення прав і обов’язків настає за згодою, бажанням (волевиявленням) сторін. В римському праві двосторонні угоди (договори) поділяються на контракти і пакти.
Односторонні угоди – це тоді, коли права і обов’язки виникають, змінюються або припиняються за волевиявленням однієї сторони (заповіт, ведення чужих справ без доручення).
Дігеста: назва угоди (соглашение) являється настільки загальною, що як влучно підмітив Подій (юрист кінця I ст. не) немає жодного договору (ніякого зобов’язання) котрий не містив би в собі угоди.
Поняття договору. (contractus).
Договір – це домовленість двох чи більше осіб про встановлення, зміну або припинення якого небудь зобов’язання (тобто двосторонній правочин). Договір як підстава виникнення зобов’язання був дійсним тільки в тому випадку, коли воля сторін (осіб) направлена на встановлення зобов’язальних відносин. Предметом договору може бути дія, бездіяльність або відмова від здійснення дії.
Відповідно до критерію розподілу прав та обов’язків між сторонами договору, останні можна поділити на односторонні і двосторонні. Односторонніми є договори в яких одна сторона має тільки права, а інша сторона тільки обов’язки.
|
|
|
Двосторонніми є договори в яких права та обов’язки мають кожна із сторін (кредитор і боржник). Серед двосторонніх договорів окрему групу виділяють договори в яких права і обов’язки рівномірно (порівну) розподілені між сторонами. Їх називають синтагматичними (synallagma).
В залежності від наявності майнової вигоди для сторін договори поділяють на: відплатні – взаємна вигода (наявне зустрічне подання майнового характеру) і безвідплатні – майнові блага, вигоду має одна сторона.
Кожен договір включає в себе певні умови (елементи) ті умови, без яких договір не міг існувати (взагалі не виникав) називаються суттєвими (необхідними). Прикладом необхідних умов у договорі купівлі-продажу є товар і ціна.
А умови які сторона включила в договір за власним бажанням (взаємною згодою) для задоволення певних потреб називають додатковими. За відсутністю додаткових умов договір не втрачав свого значення і був дійсним. Прикладом додаткової умови у договорі купівлі продажу є умови доставки товару в будинок покупця.
Для того щоб договір був дійсним він повинен відповідати певним встановленим правом умовам, серед яких римляни виділяли:
|
|
|
I. Законність договору, тобто а) його відповідність вимогам діючого законодавства і не суперечить його нормам; б) дієздатність осіб, що його уклали (сторони мають право на укладання договору), в) об’єкт договору перебуває в обігу –може бути власністю конкретної особи, г) договір укладений у відповідній формі д) договір не протирічить традиціям і добрим звичаям римської громади.
II. Добра воля сторін (convention) – причому одна із сторін бере на себе ініціативу по його заключенню (пропозицію укласти договір називали офертою, а згоду іншої строни акцептом)
III. Визначеність змісту – (сторони договору) чітко встановлюють способи досягнення бажаного для них результату).
IV. Предмет (дія) договору повинен бути можливим (реальним) для виконання I немає зобов’язання, якщо його предмет неможливий. Неможливість до виконання могла бути фізичною (дістати зірку з неба) юридичною (об’єкт вилучений з обігу) або моральною (зобов’язання яке безчестить особу, є аморальним, ганебним з точки зору суспільства.
V. Зобов’язання виникає з договору повинно належати до сфери вираження в грошовому еквіваленті.
Для дійсності договору вимагалося щоб волевиявлення відповідало волі, яка повинна бути абсолютно вільною і свідомою. До визнання договору недійсним могла спричинити невідповідність волевиявлення волі особи яка повинна бути абсолютно вільною і свідомою. Такі наслідки могли виникнути у випадку:
|
|
|
1) помилки (error)
2) обману (dolus)
3) примусу (насилля)
Помилка – неправильне уявлення сторони договору про виявлену волю іншої сторони. Римські юристи виділяли: помилку в праві: особа допустила помилку в звязку (по причині) не знання законів. Така помилка завжди була неправильною, оскільки право повинні знати всі (за виключенням жінок, солдат, неповнолітніх, (до 25 р), а також жителям провінцій де немає юристів; помилка в фактах (фактична помилка) – могла стосуватися предмета договору контрагента, або до характеру самого договору.
Якщо виражена зовні воля не відповідала внутрішньому переконанню особи то говорили, що має місце порок змови (недолік зговору). Недолік (порок) міг виражатися: в помилці, в обмані, примусі, насиллі.
Примус міг бути у вигляді застосування фізичної сили, або у вигляді погрози застосувати психічне насильство.
Обман – це умисне введення в оману контрагента з метою спонукати його до волевиявлення на шкоду власним майновим інструментом.
|
|
|
Види договрів. В архаїчний період виділяли такі види договорів як нексум, стимуляція, споксія, манципація, фідуція.
Нексум – зобов’язання, що опосередковує особисте підпорядкування неплатоспроможного боржника кридитору, що до його обов’язку, відробити борг, яке здійснювалося у формі обряду.
Споксія – клятвинна обіцянка перед жертовником виконати певне зобов’язання, здійснювалося у ритуальній формі.
Манципація – купівля за допомогою обряду «міді і терезів»
Фідуція – передача речі на певний час з обов’язковим поверненням (здійснювалось за допомогою обряду).
В римському праві розрізняли два види договорів: контракти і пакти.
Контракти (contractus) – це формальні угоди, які визнавалися цивільним правом і забезпечувалися позовним захистом. Система контрактів включала тільки певне, визначене коло договорів, була замкнутою і до неї не допускалися угоди, не визнані правом.
Пакти (pactum) – це неформальні угоди, які не регулювалися нормами цивільного права і як правило не забезпечувалися позовним захистом.
В класичний період юрист Гай виділяє такі види договорів: 1) реальні; 2) консенсуальні; 3) вербальні; 4) літеральні.
Реальні договори це договори, що вступили в силу з моменту фактичної передачі речі. Обіцянка передати річ не мала ніякого юридичного значення і не породжувала зобов’язання, тому у випадку виникнення спору суддя одразу зясовував, чи була передана річ. Якщо варіант передачі речі підтверджувався то кредитор отримував право позовної вимоги яка завжди спрямовувалася на повернення майнового надання. Оскільки для заключення реального контракту достатньо домовленості та передачі речі однією стороною іншій, без всяких формальностей (такі договори відрізнялися від інших простотою укладення).
В римському праві існувало чотири види реальних контрактів: позика, позичка, поклажа, застава.
Позика – це реальний договір, який встановлювався внаслідок передачі однією стороною (позичкодавцем) родових речей у власність іншій стороні (позичальнику), який зобов’язався в установлений термін повернути позичкодавцю таку ж кількість речей такого ж роду і якості.
Ризик випадкової загибелі речі ніс боржник, тому що за договором позики речі переходили у власність його завжди.
За правилом «родові речі не гинуть» боржник завжди має можливість повернути річ замінивши її іншою. Договір позики є безоплатним і одностороннім – позичкодавець має лише права, а позичальник лише обов’язки.
Хоча договір позики і був безоплатним в класичний період дозволяється встановлювати відсотки для чого потрібно було укласти додаткову угоду у формі стипуляції. Держава обмежувала стягнення відсотків в часи принципату дозволяли брати не більше 1% в місяць. Імператор Юстиніан встановив не більше 6% річних (для торгівлі 8%).
Права кредитора захищені віндикаційним позовом. Право боржника у випадку втрати ним розписки про отримання речі чи грошей, і відмови кредитором передати вказане майно, захищалися шляхом позову про повернення розписки, або висунути заперечення проти заявлення позову кредитором у звязку з обманом.
Позичка – це реальний договір, за яким одна сторона (комод ант) передає іншій особі (комодотарію) певну незамінну річ у тимчасове і безоплатне користування на визначений строк.
При випадковому пошкодженні чи загибелі речі позичальник в якого речі перебували у користуванні звільняється від відповідальності. У позику передавалися індивідуально визначені речі і по закінченню строку договору поверталися тіж самі речі у тому ж вигляді, в якому вони були отримані з урахуванням зносу речі чи по необхідності. Так як річ могла загинути з вини боржника він ніс відповідальність з а її збереження і використовувати мав тільки за призначенням. Якщо передана за позичкою річ була не якісною, що спричинило збитки для боржника то він мав право на зустрічний позов до кредитора.
Договір схову – це реальний двосторонній договір, встановлений передачею незамінної речі хранитель, який зобов’язується безоплатно зберігати річ і по закінченні встановленого строку чи за вимогою повернути непошкоджену саме цю річ поклажедавцеві.
Хранитель виконував обов’язки безоплатно і відповідав тільки за умисел і грубу необережність.
Існували особливі види схову: 1) вимушений схов хранитель ніс відповідальність за всяку свою вину. А при загибелі з його вини компенсував подвійну вартість речі; 2) іррегулярний схов – це передача на зберігання спірної речі, яку повертали потім тому, хто виграв справу.
Договір застави – реальний, двосторонній договір, що встановлювався передачею речі як гарантії для виконання зобов’язання.
Консенсуальні – це договори на основі погодження волі сторін, інколи без передачі речі
Договір купівлі-продажу – це консенсуальний, контракт, за яким одна сторона (продавець) зобов’язується надати річ (товар) у власність іншій стороні (покупцеві), а покупець зобов’язується прийняти цей товар і заплатити за нього встановлену грошову суму. Ризик випадкової загибелі проданої речі до її передачі ніс покупець.
Договір найму – це двухсторонній договір про який небудь предмет і про яку небуть винагороду. Договір найму речей – це контракт, за яким одна сторона – наймодавець, бере на себе обов’язок надати другій стороні наймачу в тимчасове користування яку небуть річ за обумовлену винагороду.
Договір найму послуг – наймач одна сторона, бере на себе зобов’язання виконати за винагороду певні послуги на користь іншої сторони.
Договір підряду – підрядчик бере на себе обов’язок виконати за обумовлену винагороду певну роботу і готовий результат передати іншій стороні – замовнику в установлений строк.
Договір доручення – двухсторонній контракт, за яким одна особа(довіритель) доручало, а друга особа (повірений) безоплатно прийняло на себе виконання яких небуть дій на користь довірителя.
Договір товариства – контракт за яким дві або кілька осіб об’єднувалися для досягнення певної господарської мети.
Вербальні договори, що встановлювали зобов’язання словами, з моменту вимовлення певних слів—це найдавніші домовленості пов’язані з ритуальними висловленнями і підтверджувались священою клятвою.
Літаральні контракти які укладалися письмово.
З II ст. д.н. е поширюється ведення книг: побутово-видаткових і книг поточних рахунків. Домовладика в цих книгах вів свої активи і пасиви, фіксував борги і зобов’язання партнерів. Записи робилися на основі досягнутої угоди, без якої договір неможливий
Зобов’язання ніби з договору – зобов’язання, котре виникло при відсутності договору, але за характером і складом співпадало із зобов’язанням з договору. Ведення чужих справ без доручення – це зобов’язання, котре виникло при відсутності договору, але за характером і складом співпадало із зобов’язанням з договору.
Дата добавления: 2016-01-06; просмотров: 14; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!