Легісакційний процес
Легісакційний процес legis actiones – це найдавніший спосіб здійснення судочинства, що застосовувався у Римі у архаїчний і докласичний (до 17 р. до н.е.) періоди для вирішення приватних спорів. Назва процесу з латинської перекладається як “законні дії” і вказує на захист особи за допомогою встановлених державою і врегульованих нормами права засобів на противагу самовільному застосуванню приватної розправи. Указані два способи розв‘язання конфліктів у Римській державі існували паралельно до 389 р. до н.е., коли спеціальний закон заборонив самоуправство і встановив за його здійснення покарання.
Складність використання легісакційного процесу полягала у необхідності дотримання сторонами форми позову та необхідних обрядів, вимовляючи при цьому зафіксовані у законі ритуальні фрази. Помилка допущена у словесній формулі чи у порядку виконання ритуалу вела до програшу у справі. Брати участь у процесі по закону могли лише римські громадяни. Існувало п‘ять форм здійснення легісакційного процесу, а саме:
- у сакраментальній формі шляхом взяття застави;
- накладання руки на позивача;
- взяття речі у заставу;
- вимоги призначити суддю;
- кондикції, тобто шляхом запрошення відповідача до суду.
Процес у сакраментальній формі legis actio sacramento – по речовому позову відбувався у вигляді з чітким дотриманням його вимог перед претором. Позивач, забезпечивши явку відповідача і доставивши спірну річ або частину нерухомої речі, проголошував перед претором визначену словесну формулу такого змісту: “Я стверджую, що ця річ (називав її), відповідно до наведених підстав, моя за квірітським правом, як я і говорив, я накладаю палицю”. Після чого торкався спеціальною палицею, яка називалася віндикткою до спірної речі. Відповідач, який не погоджувався проголошував і робив приблизно те ж саме. Ритуал позивача називався віндикацією, а відповідача – контрвіндикацією. Після належного здійснення ритуалу обома сторонами процесу претор давав наказ залишити спірну річ.
|
|
|
Як гарантію справедливості і правомірності заявлених вимог сторони вносили грошовий заклад – сакрамент. У давнину сума закладу сторони, яка програла спір, передавалася жрецям для здіснення жертвоприношення богам, а згодом відповідна сума надходила до державної скарбниці. Разом з тим, застава особи, яка виграла справу у суді, поверталася її власнику. Якщо вартість спірної речі була більша 1000 асів (мідні монети) сума закладу становила 500 асів, якщо меншою – то 50 асів. Після встановлення сакраменту претор вирішував у кого залишиться спірна річ до прийняття судового рішення.
Перша стадія судового процесу у присутності претора закінчувалася літісконстентацією litis contestatio – засвідченням спору свідками, які спостерігали за діями сторін і на їх вимогу зобов‘язувалися підтвердити побачене. За пропозицією сторін претор призначав суддю і справа переходила до другої стадії у судді judicum. Порядок здійснення процесу у сакраментальній формі по особистому позову невідомий, але, на думку учених, він подібний до речового.
|
|
|
Другою древньою формою легісакційного процесу було накладання руки legis actio per manus iniectionem – і застосовувався до боржника, який не виконав рішення суду про сплату боргу. Якщо протягом 30 днів боржник не сплатив присуджений судом борг, позивач мав право на даний позов. Перед претором у присутності боржника він заявляв: “Так як тебе присудили сплатити мені певну суму (називав її) і так як ти їх як належало не сплатив, то я внаслідок цього по причині несплаченого боргу накладаю на тебе руку”.
Якщо боржник не мав поручителя, який обіцяв сплатити за нього борг, то позивач заковував його у кайдани і отримував у себе вдома 60 днів впродовж яких тричі виводив його на ринкову площу, закликаючи бажаючих сплатити борг. Після закінчення встановленого строку боржник ставав власністю кредитора, який мав право продати його у рабство “за Тібр”, тобто за межі Римської держави, оскільки римський громадянин не міг бути рабом у своїй державі. Застосування ув‘язнення та боргове рабство відмінено у 326 р. до н.е. на основі закону Петелія Папірія.
|
|
|
Процес у формі захоплення застави legis actio per pignoris canionem дозволяв заволодіти майном боржника без попереднього судового рішення. Це здійснювалося у встановлених Законами ХІІІ таблиць випадках:
- проти особи, яка придбала річ для жертвоприношення і не заплатила;
- проти особи, яка не заплатила за в‘ючну тварину, якщо гроші за неї
призначалися для жертвоприношення.
Як бачимо, два випадки стосувалися сакрального права. У публічному праві при несплаті податку також допускалося захоплення застави солдатом, який не отримав плату за службу, або гроші на купівлю коня чи фуражу в особи, яка не сплатила державний податок на утримання армії. Зазвичай солдат звертався до чиновників, які збирали податки, і дізнавався, які особи його не сплатили, після чого мав право відібрати певні речі у боржників. У наведених випадках особа, яка захоплювала річ у заставу, здійснювала це в присутності свідків, виголошуючи спеціальну словесну формулу, встановлену законом.
|
|
|
Процес у формі вимоги призначити суддю legis actio per iudicis arbitrive – передбачав призначення судді на вимогу позивача для стягнення боргу, встановленого договором укладеним у словесній (вербальній) формі, або розподілу спадщини. Процедура не вимагала встановлення сакраменту і оголошення причини виникнення боргу.
Процес по кондикції legis actio per condictionem – передбачав призначення судді на вимогу позивача після закінчення 30 днів з моменту звернення до претора у присутності відповідача. Причина вимоги відповідача не з‘ясовувалася, а заявлялася тільки про боргове зобов‘язання супротивної сторони (сплатити борг, повернути певну річ). Це більш пізня форма легісакційного процесу, яка була запроваджена у ІІІ – ІІ ст. до н.е. на основі закону Силія для особистих позовів і на основі закону Кальпурнія для речових позовів. Вказана форма легісакційного процесу поступово витіснила більш складний процес у сакраментальній формі.
Формулярний процес
Перетворення Риму у світову багатонаціональну імперію з розвинутою торгівлею і ремеслом стало причиною реформування порядку та способів судочинства. Першим важливим кроком у цьому напрямку стало запровадження у 242 р. до н.е. посади претора для перегринів. Заборона використовувати легісакційний процес у справах перегринів змусила претора розробити нові процесуальні форми, які були б придатні для вирішення спорів між представниками різних народів.
Результатом правотворчої діяльності для перегринів стало запровадження нової процедури по формулі per (formulas), за якою передбачалася довільна форма звернення позивача, не обтяжена формальност
За дитиною, яка перебувала в утробі матері, визнавалося право на спадщину у випадку смерті її батька. За таких обставин претор вводив у володіння матір, яка діяла від імені ненародженої дитини. Влучно характеризував дане правове положення юрист Павло: “Хто знаходиться в утробі, охороняється, так ніби він знаходиться серед людей, у випадку коли справа йде про вигоди самого плоду, однак до його народження нікому іншому ніякої вигоди не буде” [D. 1.5.7].
Правоздатність римських громадян у галузі приватного права складалася з двох основних елементів:
1) ius connubii – це право на законний римський шлюб, в якому
народжуються діти, які мають статус римських громадян;
2) ius commercii – це право здійснювати діти, спрямовані на набуття, зміну
або припинення майнових правовідносин. Включало право бути власником, продавати, купляти, дарувати, спадкувати та здійснювати інші дії для набуття чи відчуження майна. Забезпечувалося захистом за допомогою цивільного та преторського права.
Зміст публічної правоздатності полягав у праві служити в римських легіонах, брати участь у народних зборах та голосувати на них, бути обираним до магістратів та інше.
Повноправними римськими громадянами визнавалися особи:
1) народжені в законному римському шлюбі, в якому діти набували статусу свого батька;
2) народжені поза шлюбом від жінки, яка мала римське громадянство, оскільки мати завжди відома, діти отримували її статус. Закон у римському праві завжди спрацьовував на користь свободи особи. Так, дитина ставала римським громадянинном, за наступних умов: мати мала римське громадянство на момент зачаття дитини, отримала громадянство під час вагітності, була римською громадянкою будь-який період під час вагітності;
3) особи, які отримали римське громадянство на основі спеціального державного акту;
4) усиновлені римськими громадянами;
5) звільнені з рабства за умови дотримання спеціальних правил. Такі особи
отримували статус вільновідпущеників, які мали менший обсяг прав порівняно з римськими громадянами. Діти вільновідпущеників ставали повноправними римськими громадянами.
Правоздатність римських громадян припинялася в таких випадках: смерті, втрати свободи (полон, перетворення на раба, засудження до каторги), позбавлення громадянства за вчинення тяжких публічних правопорушень. Якщо римський громадянин потрапляв у рабство або був безвісно відсутнім, то громадянство призупинялося лише до моменту його повернення.
Аморальна поведінка римського громадянина, яка його безчестила могла стати причиною обмеження правоздатності. Це правове явище отримало назву приниження громадянської честі і за римським правом передбачало істотне позбавлення особи публічних і приватних прав. Розрізняли декілька видів приниження честі - infamia, іntestabilitas, turpitudo.
Іnfamia (безчестя) - це передбачені нормами права випадки ганебної поведінки, які принижували честь і гідність римського громадянина. Способів накладення на особу безчестя існувало два: безпосередній та опосередкований.
Безпосереднє безчестя на основі права (infamia iuris immediata) наставало як реакція суспільства (римської громади) на ганебний спосіб життя та вчинення аморальних проступків, які були визначені правом. У даному випадку безчестя і пов‘язані з ним негативні наслідки наставали автоматично і не вимагали жодних додаткових заходів з боку держави. Приниження громадянської честі наставало для особи одразу ж після скоєння таких передбачених правом дій як: лихварство, проституція, звідництво (сутенерство), ганебна відставка з легіону.
Опосередковане безчестя на основі права (infamia iuris mediata) три – наставало на підставі визнання судом вини особи у порушення певних приписів публічного або приватного права. У таких випадках безчестя застосовувалося як додаткове покарання, що виносилося вироком суду у публічних справах за скоєння кримінального злочину, або рішення приватного суду про визнання особи винною у порушенні умов договорів схову, доручення, товариства, а також невиконання обов‘язків опікуна.
У наслідок безчестя римський громадянин втрачав право займати посади магістратів, суддів, бути учасником релігійних та інших публічних церемоній, на звернення до народних зборів за захистом (ius provocationis). У приватному праві обмеження стосувалися щодо права бути свідком, опікуном, спадкоємцем. Таку особу цензор міг викреслити із списків сенаторів або центурії.
Іntestabilitas – позбавлення права бути свідком у суді або при укладанні приватних договорів та посвідченні заповітів. Цивільне право вимагало присутності 5 свідків у договорі манципації та семи свідків для підтвердження приватного заповіту. До такого виду осуду призводила відмова особи підтвердити здійснення правочину, в якому вона була свідком.
Turpitudo – погана репутація особи, яка виникала у наслідок її аморальної поведінки. Застосовувалася до осіб-крадіїв (навіть тих, кого запідозрили у крадіжці), п‘яниць, розпусників, а також циркових акторів. Обмежувалися в правах на отримання спадщини і не могли бути свідками.
Приниження громадянської честі могло бути пожиттєвим або тимчасовим. Відновлення честі громадянина мав право здійснити тільки той магістрат, який застосував дане покарання, або орган (консул, імператор) наділений вищою владою – імперіумом, який виступати від імені римського народу.
Для того, щоб на практиці реалізувати наявні права особа повинна володіти дієздатністю – це здатність особи своїми діяти набувати певних прав та обов‘язків і нести відповідальність за правопорушення. Дієздатними особами визнавалися такі суб‘єкти права, які за своїм віком, психічним станом, моральними та фізичними якостями здатні свідомо встановлювати, змінювати і припиняти правовідносини. Незважаючи на відсутність визначення дієздатності у римському праві, дане поняття широко використовувалося на практиці. Дієздатність особи в Римі залежала від таких факторів: віку, психічного стану, фізичного здоров‘я, статті.
Залежно від віку римські громадяни поділялися на такі групи:
Infantes – діти до семи років, які за римським право були недієздатні, оскільки вважалося, що всі діти до семи років не мають розуму, а тому не могли відповідати по зобов‘язаннях та за скоєнні правопорушення.
Infantes maiores – обмежено дієздатні діти старшого віку (хдопчики з 7 до 14 років, дівчата з 7 до 12 років). Мали право здійснювати дрібні правочини, які покращували їх матеріальне становище за умови підтримки опікуна. Відповідали за правопорушення.
Minor – особа молодого віку від 14 до 25 років. У класичному праві повністю дієздатні. Враховуючи відсутність досвіду у комерційних справах для даної категорії осіб передбачений додатковий захист. Так, закон Плеторія прийнятий близько 191 р. до н.е. встановив штрафний позов, що передбачав ряд санкцій спрямованих проти осіб, які обманювали молодь, користовуючись її недосвідченістю.
Особи молодого віку (з 14 до 25 років) мали право на додатковий преторський захист, який надавався у формі реституції по віку. Це означало, що на прохання особи претор міг анулювати здійснений ним правочин і повернути все у попередній стан у якому сторони знаходилися до укладення договору чи іншої угоди. За таких умов молоді громадяни Риму отримували належний захист, який робив неможливим настання для них негативних наслідків. Але в свою чергу це призводило до небажання інших осіб вести з ними будь-які господарські справи. Уклавши договір з недосвідченою особою не можна було бути впевненим, що він не буде опротестований і це зумовлювало господарську невпевненість, а тому шкодило торговому обороту.
Щоб уникнути настання вказаних негативних наслідків у випадку укладення правочину з особами такого віку, останні отримали право звертатися з проханням надати їм піклувальника (куратора). Останній виступав гарантом того, що договір не буде опротестований за допомогою реституції за віком і забезпечував підтримку неповнолітнього у справі. У класичному праві піклувальник призначався по конкретному правочину за бажанням особи віком до 25 років, нічим не обмежуючи її дієздатності.
У післякласичному праві піклувальник призначався на постійній основі і за своїми функціями прирівнювався до опікуна, що суттєво обмежувало права молодої особи. Таким чином, у період домінату повна дієздатність за особою визнавалася у 25 років, а положення про опіку поширювалися на піклування, що зрівняло, з юридичної точки зору, ці два правові інститути. Як виняток із правила, неповнолітні чоловіки у віці до 25 років і жінки – до 18 років могли бути оголошенні імператором повністю дієздатними на основі “поблажливості до віку” (venia aetatis).
Психічний стан особи також значною мірою впливав на її дієздатність. Недоумкуваті і психічно хворі визнавалися судом повністю недієздатними на час хвороби (на період розумового просвітлення дієздатність відновлювалася). Існувала категорія осіб, які за неналежним розпорядженням власним майном оголошувалися марнотратниками. Такі особи проголошувалися обмежено дієздатними – їх позбавляли права відчужувати власне майно, видавати зобов‘язання, здійснювати правочини за винятком тих, які покращували їх майновий стан.
Фізична хвороба також могла спричинити певне обмеження дієздатності. Так, особи з таким фізичними вадами як глухота, сліпота, німота позбавлялися права позбавляти такі угоди, як мансипація, стипуляція, закладати позови за допомогою легісакційного процесу та здійснювати інші юридично значимі дії, в яких вимагалося промовляти спеціальні фрази, давати відповіді на запитання та виконувати ритуальні дії, що в їх становищі було неможливим.
Важливим чинником, який визначав обсяг дієздатності особи була її стать. В архаїчному і докласичному праві дієздатністю наділялися тільки чоловіки, а жінки постійно перебували під владою домовладики (батька, свекра або чоловіка), або опікуна. У період класичного права за жінкою визнавалася певна дієздатність, вона отримала право бути власником майна та розпоряджатися ним за згодою піклувальника. Навіть у післякласичний період незважаючи на розширення прав жінок у суспільстві, обсяг їх дієздатності залишається меншим у порівняні з чоловіками. Наприклад, жінки не мали політичних прав, не могли відповідати за чужими боргами.
Дата добавления: 2016-01-06; просмотров: 17; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!