Поняття джерела права



Поняття “ джерело права ” має глибинний зміст, істотне наповнення якого з розвитком світової правової думки зазнає відповідних змін. Адекватне розуміння його є ключем до пізнання права як теперішнього, так і минулого. Ще грецький філософ Сократ зауважував, що точне логічне визначення понять – найголовніша умова істинного знання. Будь-яке визначення не повністю відображає предмет, воно бере у предмета тільки істотні ознаки і полишає за змістом низку інших ознак. Відтак, виникає запитання, які ж основні ознаки складають єдине змістовне навантаження поняття “джерело права”?

Сьогодні проблематика, пов‘язана із джерелами права як категорією загальної теорії права, залишається не до кінця дослідженою.Історія правової думки знає не лише різні тлумачення даного поняття. Ще римський юрист Папініан розрізняв поняття термінів - “ джерело створення ” та “ джерело пізнання ” (D. 1.1.7). Під джерелом створення він розумів правотворчий орган, який створював норми права, до яких у Римській державі належали: народ, сенат, імператор. Останні у результаті своєї діяльності створювали певні нормативні акти, в яких у певному порядку зосереджувалися приписи права. Римський юрист Гай до джерел пізнання відносив: закони, рішення плебеїв, постанови сенату, едикти тих магістратів, котрі мали право видавати розпорядження, а також відповідей знавців права (Гай 1.2).

Джерело права – це форма існування юридичного змісту. Правова норма не може існувати поза межами джерела права, так як джерело є не лише формою її зовнішнього вираження, але й тарих сувоїв за новим зразком, що супроводжувалося внесенням змін до класичних текстів з огляду на необхідність їх пристосування до потреб часу.

У 426 р. імператор Валентиніан видав закон про цитування, яким дозволив використовувати при вирішенні судових спорів твори п‘яти найвідоміших юристів: Папініана, Павла, Ульпіан та Модестіна. При виникненні розбіжностей трактування одних і тих же положень вищезазаначеними юристами перевага надавалася точці зору більшості або Папініану. Згодом імператор Феодосій вніс доповнення до закону про цитування, яким дозволив використовувати в судах процитовані п‘ятьма визначеними юристами положення інших правників права.

Підсумовуючи звзначене вище, праці римських юристів доцільно розподілити на такі види.

1. Практичного спрямування – призначенні для вирішення конкретних випадків (казусів), які виникали у судовій практиці. До таких творів належать: Quaestiones, Responsa, Disputationes, в яких розміщувалися:

а) відповіді на запитання приватних осіб, суддів, магістратів;

б) аналіз спірних судових рішень та проблемних правових питань;

в) розробка “зразкових казусів”, які застосовувалися у судочинстві для вирішення типових випадків;

г) загальні правила та принципи, на основі яких вирішувалися судові спори.

2. Наукового спрямування – в яких системно викладалося цивільне право, аналізувалися правові інститути та містилися положення загального характеру. Найпоширенішими творами такого виду були Digesta (збірники). В їх першій частині розглядалося цивільне право у відповідності до преторського едикту, а в другій частині аналізувалися закони, постанови сенату та імператорські конституції. Окрім дігест до наукових творів варто віднести книги “Визначень”, “Сентенцій”, “Правил”, які містили загальні положення, принципи та ідеї, які сформувалися на основі практики.

3. Коментарі – твори, в яких здійснювався аналіз, роз‘яснення та доповнення раніше виданих творів юристів та інших джерел права. Коментарі поділялися на такі види:

а) коментарі до праць юристів;

б) коментарі до едиктів магістратів;

в) коментарі до законів та постанов сенату.

4. Учбові – підручники для підготовки юристів-початківців, які отримали назву Institutiones.

У цілому для творів римських юристів притамана ясність і точність визначень, логічність і послідовність викладу матеріалу, поєднання практичних порад і теоретичних обґрунтувань. Значний вплив на творчість правників мала антична філософія: сприяла засвоєнню та широкому тлумаченню принципів справедливості, рівності та добросовісності, а застосування діалектики, як основного методу юридичного дослідження, дало змогу провести розмежування категорій суті та форми, систематизувати матеріал та належним чином розробити основні юридичні поняття.

 

Постанови Сенату

Зростання кількості римських громадян та розширенням території їх постійного проживання у часи пізньої республіки (І ст. до н.е.) ускладнювало можливість здійснення законодавчої діяльності народними зборами. У таких умовах сенат поступово перебирає на себе функцію видання нормативно-правових актів у формі сенатусконсультів (постанов сенату). За визначенням юриста Гая, сенатусконсульти – це те, що сенат повелів та постановив і має силу закону.

Постанови сенату виражалися формулою “сенат вважає, радить, рекомендує”, і як правило містили інструкції магістратам. Законодавча влада сенату отримала повне визнання на початку періоду принципату, коли імператор Октавіан Август офіційно позбавив народні збори права приймати закони та обирати магістрати. Проте реальна сфера застосування сенатусконсультів значно вужча ніж законів: переважно вона стосувалася правових форм діяльності магістратів і застосування їх повноважень до різних територій та типів правозастосування.

Із часів правління імператора Андріана (117 – 138 рр. н.е.) єдиним хто мав право законодавчої ініціативи залишився принцепс. Таким чином, функція сенату зводилася до простого схвалення волі імператора заявленої в усній або у письмовій формі на засіданні сенату. У період принципату сенатусконсульти перетворилися на основне джерело права у римській державі.

 

Судовий прецедент

У сучасній спеціальній літературі поняття “судового прецеденту” розуміється як рішення суду щодо певної справи, яке у подальшому є взірцем для суддів при розв‘язанні аналогічних справ. Потреба у судовому прецеденті (iudicatum) виникла ще в Стародавньому Римі через наявність прогалин у праві. Водночас, таке джерело права не відігравало значної ролі у судовій практиці, що було спричинено насамперед значним розвитком юриспруденції здатної навести правові арґументи для вирішення різноманітних спорів. З іншого боку, низький рівень професійної підготовки суддівського корпусу призводив до прийняття ними таких рішень, які за своїм логічним викладом та аргументацією поступалися відповідям юристів-консультантів. Разом з тим, ще в період пізньої республіки (ІІ – І ст. до н.е.) оратори, як один із доказів на користь позитивного вирішення судового спору наводять попередні судові рішення, але вирішення справи на основі посилання на судовий прецедент не було обов‘язковим для судді. Про iudicatum як одну з частин права, на основі якої можна вирішувати судову справу по аналогії, тобто застосувати до подібних випадків, пише у своїй праці “ De oratore ” – (Про оратора) Цицерон. Роль судового прецедента у період імперії зросла. Його використовували переважно у провінціях, де при вирішенні справи часто враховували місцеві звичаї та судову практику. Це було спричинено відсутністю підготовлених юристів та низьким рівнем розробки права підкорених народів. Тому римські чиновники для належного вирішення правових спорів змушені звертатися до судового прецеденту. Така практика отримала офіційне визнання на основі постанови імператора Септимія Севера (роки правління 193 – 211 рр.). Своїм рескриптом він повелів у випадку відсутності чітких відповідей у нормах закону щодо вирішення тих чи інших спорів звертатися до справ, які постійно вирішувалися судами подібним чином. І в таких випадках iudicatum повинен мати силу закону. Це засвідчує використання прецеденту як допоміжного джерела права за відсутності чіткої норми закону.

 

8. Імператорські конституції

 

Із кінця ІІІ ст. у Римській імперії утвердилася абсолютна монархія у формі домінату. Імператор отримав необмежену владу в державі, а його воля стала єдиним джерелом права. За володарем (dominus) визнавалося право видавати постанови (constitutia), які за своєю юридичною силою та обсягом питань, що ними могли регулюватися, прирівнюватися до leges, тобто законів. Те що імператор постановив обов‘язково є законом. На відміну від постанов народних зборів, які приймалися у чітко визначеному порядку і мали єдину визначену форму до імператорських конституцій відносили рішення домінуса, що були висловлені в будь-якій формі.

Імператорські конституції видавалися чотирьох видів:

1. Edicta (едикти) – загальні розпорядження, що були оголошені всенародно і

обов‘язкові як для службових осіб, так і для всього населення. На відміну від едиктів магістратів не обмежувалися правилами судочинства, а могли регулювати будь-які правовідносини у суспільстві і не зобов‘язували самого імператора.

2. Decreta (декрети) – судові рішення імператора, які він прийняв у якості

судді першої або найвищої апеляційної інстанції. Мали силу судового прецедента з обов‘язковим застосуванням в інших судах до подібних випадків.

3. Rescripta (рескрипти) – відповіді імператора на запитання службових і

приватних осіб. Складалися за допомогою чиновників імператорської канцелярії і за змістом та значенням подібні до офіційних консультацій визначних юристів.

4. Mandata (мандати) – інструкції посадовим особам. Як правило надавали

права і встановлювали службові обов‘язки правителям провінцій та преторам, визначаючи ї державою на вимогу потерпілого, що існування матеріального права нерозривно пов‘язане з наявністю судового захисту.

Спеціальне звернення особи до суду з метою захисту порушених прав називалося позовом (actio). “Позов – це не що інше, як право особи здійснювати у судовому порядку вимоги, які її належать” [D. 44. 7. 51.]. За цивільним правом звертатися до суду з позовом могли тільки римські громадяни і лише за умови дотримання встановленої форми та ритуалу. У випадку звернення особи з позовом до суду розпочинався приватний судовий процес – порядок розгляду та вирішення судової справи уповноваженим державним органом (послідовно здійснювані в суді юридичні дії, спрямовані на винесення судового рішення). Коли відбувалося порушення державних чи суспільних інтересів справу вирішували за допомогою публічного судового процесу, який здійснювали інші суди в іншому порядку.

Фундаментальним принципом приватного судового процесу був його змагальний характер. У спорі виступало дві сторони: позивач (astor) – особа, котра зверталася до суду з проханням захистити його право і відповідач (reus) – особа до якої заявлялася претензія. Позивач зобов‘язаний зібрати і надати судові належні докази, а також забезпечити явку відповідача та свідків. Під час судового процесу обидві сторони мали рівні права: відповідач також мав право заявити зустрічні вимоги позивачу в аналогічній формі. Судове рішення приймалося у відповідності до заяв сторін і наданих ними доказів та виражалося у задоволенні вимог позивача або їх відхиленні. Повторне звернення по вирішеній справі не допускалося, оскільки апеляційної форми вирішення справи у Римі тоді ще не знали.

Суто римською особливістю проведення приватного судового процесу був його розподіл в докласичний і класичний періоди на дві стадії: перша стадія jus – у претора, де визначалася наявність у позивача права на позов та підготовлювалася справа до подальшого розгляду; друга стадія judicium – у судді, де справа розглядалася по-суті і виновилося судове рішення. На першій стадії ніби відбувалося визнання державою права особи на звернення до суду. Це були дві складові одного процесу, під час яких вимагалася присутність обох сторін – позивача та відповідача. Якщо відповідач під час першої стадії у претора визнавав пред‘явлені йому вимоги, то справа припинялася, а в іншому випадку - переходила до суду.

Відповідач, який не погоджувався з пред‘явленими до нього вимогів позивача, мав право захищатися за допомогою exceptiones – заперечення проти позову або умов, які він містив. Ексепція допускалася двох видів: повна та часткова. За повної ексепції відповідач не визнавав право позивача на позов взагалі, заявляючи, що спірна річ або право належать йому, а за частковою ексепцією відповідач визнавав за позивачем право вимоги, але для захисту надає власні факти, вказуючи на помилку супротивної сторони, як-от: перевищення вимоги позивачем, який вказав завищену суму боргу. Обов‘язок доведення наведених в ексепції фактів лежав на відповідачеві. Визнання судом повної ексепції означало, що право на річ належить відповідачеві, а задоволення часткової ексепції вело до погашення вимоги позивача і втрати ним права на судовий захист, наприклад, якщо кредитор, якому заборговано 100 сестерцій вимагав повернення 150 сестерцій, то боржник повністю звільнявся від сплати боргу.

Сторони приватного судового процесу могли діяти через представників (cognitor). Когнітор призначався шляхом проголошення спеціальної словесної формули перед претором у присутності супротивної сторони. Представник відповідача зобов‘язувався надати гарантії виконання постанови суду. Сторони мало право надати також заступника (procurator), без дотримання будь-яких формальностей, проте його повноваження були значно менші, ніж у представника.

Система органів, які уповноважені здійснювати судочинство, з розвитком держави змінювалася. В архаїчний період судові функції виконували цар, сенат та куріатні коміції. Із вигнаннаям царя Тарквінія Гордого (біля 501 р.) його повноваження перейшли до консулів. У цілому у процесі здійснення судочинства на данному етапі велику роль відіграють жерці та релігійні обряди. У докласичний період більшість судових повноважень консулів перейшли до міського претора з 367 р. до н.е. Згодом право розглядати справи між іноземцями, римськими громаданами та іноземцями перейшло до претора для перегринів (242 р. до н.е.).

Для здійснення другої стадії judicium у класичний і докласичний періоди існували одноособові та колегіальні суди. Переважна більшість приватних справ розглядалися судею (judex) одноособово (unus). Право бути суддею у докласичному Римі мали тільки сенатори, а з І ст. до н.е. і заможні римські громадяни, які мали майно на суму не меншу, ніж 200000 сестерцій. Імена бажаючих бути суддями за їх згодою заносили до спеціального списку (за часів пізньої республіки до списку занесено близько 900 осіб). Суддя для кожної конкретної справи призначався по волі сторін (позивача і відповідача) претором. Особа, яка призначалась суддею по конкретній справі, не мала права відмовитися без поважних причин. За винесення неправомірного рішення суддя відповідав власним майном, окрім цього суддя працював на громадських засадах. У випадку, коли суддя діяв у власних інтересах чи вів справу неналежним чином, сторони мали право подати на нього спеціальний позов до претора.

Для розгляду спорів між сусідами за межу, або між родичами при розподілі спільного майна могли звертатися до, так званих, арбітрів. Останнім доручалося вирішити справу на їх власний розсуд, виходячи з розуміння ними справедливості та добросусідства. Як правило, арбітри не посилалися на право і не зверталися до норм закону. Зауважимо, що арбітром могла стати особа чоловічої статті, що мала

римське громадянство і не була нікому підвладною.

Особливу роль відігравали суди рекуператорів – судові колегії у складі трьох або п‘яти осіб, які обиралися на основі рішення сторін чи жеребкуванням (sortitio). Інколи рекуператорні суди створювалися за договором між Римом та іншою державою для вирішення справ щодо іноземців та порушення міждержавних договорів. Колегії мали право вирішувати як приватні, так і публічні справи чого не могли одноособові суди. Рекуператорні суди мали право вирішувати справи з питань порушення свободи (наприклад, надавався захист рабам від жорстоких рабовласників), посягання на особу, вчинення насилля, здирництва чи хабарництва. Важливою особливістю організації роботи даних судових колегій було право здійснювати судочинство і в несудові дні.

Одним з найдавніших судових органів була колегія центумвірів, до якої входило 105 суддів. Останні обиралися на народних зборах по три чоловіки від кожної триби. До їх компетенції входило вирішення найважливіших приватних справ, пов‘язаних із спадкуванням, визнанням заповіту недійсним, правом власності на майно фамілії (сім‘ї).

У післякласичний період судові повноваження перейшли до державних чиновників, які вирішували справи на підвідомчій їй території. Чиновник-суддя розглядав публічні і приватні справи і одноосібно приймав по них рішення, а весь судовий процес проходив за один етап.

Отже, із зміцненням держави та розвитком судочинства виключне право здійснювати захист порушених прав громадян належить судам. Судочинство у римській державі здійснювалося на основі таких принципів:

- змагальність судового процесу;

- рівність сторін перед законом і судом;

- неприпустимість повторного покарання за одне і те ж правопорушення;

- неможливість бути суддею у власні справі;

- один свідок - не свідок;

- винесення покарання лише на основі права.

 

Позов та його види

Для римського права характерна відсутність абстрактних норм, які б містили загальні правила поведінки, придатні для регулювання значної кількості подібних випадків. Казуальність норм римського права, їх безпосередній зв‘язок з конкретними судовими справами зумовив необхідність розвитку розгалуженої системи позовів. Останній надавався претором на основі попереднього розгляду справи, де визнавалася наявність права в особи на судовий захист і тільки тоді справа переходила до суду.

Відтак, перша стадія судового процесу поєднувала у собі як матеріальні, так і процесуальні форми права. Отримання потрібної форми звернення, що становила основу позову, складала необхідну стадію судового процесу у присутності претора і визначало в цілому процесуальний, позовний характер римського права. Від позивача вимагали сформулювати вимогу в чітко встановленій для кожного конкретного виду справ формі. У залежності від наявності певних складових елементів та способу реалізації позови поділяли на певні види, які в сукупності складали цілісну систему.

Розглянемо основні види позовів, які існували у римському судовому процесі. Залежно від сфери, яка регулювалася позови поділялися на речові та особисті. Речові позови actio in rem – спрямовані на повернення або отримання певної речі і виводилися з наявності речового права (власності, володіння, види прав на чужі речі). Застосовувався також і по відношенню до особистої влади домовладик (батька родини) над дітьми, дружиною та іншими категоріями підвладних осіб.

Речовий позов пред‘являвся до особи, яка незаконно заволоділа річчю, або певним чином перешкоджала позивачеві реалізувати належне речове право. Важливою особливістю даного позову було те, що він застосовувався проти будь-якої особи, яка перешкоджала позивачу реалізувати його право на річ, тому захист на основі речового позову отримав назву абсолютного. До такого виду позовів належали: віндикаційний, який спрямований на повернення втраченого майна і негаторний застосовувався проти порушників, які перешкоджали або обмежували реалізацію речового права.

Особисті позови actio in personam – спрямований проти конкретної особи, яка вступила у правовідносини з позивачем, які стали причиною виникнення певних зобов‘язань. Відповідачем міг бути лише боржник – особа, як правило відома ще до порушення права (договору чи іншого зобов‘язання). Захист за допомогою особистого позову отримав назву відносного, оскільки наперед відомо по відношенню до кого він міг бути закладений. Право позивача було тимчасовим, так як після задоволення його вимог відповідачем воно зникало.

Отже, речові позови регулювали відносини, які виникали з речового права, а особисті позови – із зобов‘язального права.

У залежності від виду нормативно-правових актів, якими встановлювалися позови, останні поділялися на цивільні і преторські. Цивільні позови actiones civiles – створені цивільним архаїчним правом і закріплені у значній своїй кількості саме у Законах ХІІ таблиць. Враховуючи ставлення римлян до древніх законів, як до священних постанов предків, внесення змін до цивільних позовів не допускалося.

Преторські позови actiones honorariae розроблені і впроваджені у судову практику преторами і обнародувані у преторському едикті. Призначені для врегулювання нових правовідносин, які не передбачалися цивільним правом, а також для заміни застарілих цивільних позовів. Серед запропонованих преторами позовів варто виділити наступні: фіктивні, позови за аналогією і позови по факту.

Фіктивні позови actiones ficticio – встановлювалися на основі преторського наказу допустити існування певних обставин (яких насправді не існувало) і з урахуванням цього вирішити справу в суді. Право на застосування фіктивної умови встановлювалося відповідним магістратом на основі його владних повноважень з метою вирішення конфліктів, які виникали з нових майнових відносин, для яких не передбачалося захисту. Наприклад, коли іноземець укладав договір з римським громадянином, то за цивільним правом віг не міг отримати судовий захист. Проте претор мав право застосувати фіктивний позов, яким наказати судді допустити, що іноземець (перегрин) є римським громадянином і за такої умови вирішити спір. Іншим випадком застосування даного позову було забезпечення передачі права стягнути борг із боржника. У докласичному праві передача цього права дозволялася тільки у спадок, тому використовували фіктивну умову, проте що особа, яка отримала право вимоги до боржника є спадкоємцем.

Позов за аналогією actiones utiles – застосовувався претором для поширення дії цивільного позову на випадки, які раніше ним не регулювалися. Як правило, його використовували до подібних за результатами та наслідками випадків, що і дало назву позовів. За допомогою позову за аналогією претори розширили застосування Аквілієвого закону, віндикаційного позову та деяких інших давніх цивільних позовів.

Позов по факту actiones in factum - це нові позови, які були створені претором з метою протидії протиправній поведінці осіб у випадках не передбачених цивільним правом. Таким був позов спрямований проти недобросовісного судді.

Залежно від підходу до справи позови поділялися на позови доброї совісті і суворого права. Позови доброї совісті actiones donae fidei actiones stricti juris – це преторські позови, що дозволяли судді при розгляді справи з‘ясувати справжню волю сторін і обставини справи і на основі цього, керуючись принципами добросовісності та справедливості, вирішити спір. У кінці І ст. до н.е. такими були особисті позови по договорах куплі-продажу, оренди, доручення, товариства. У класичний період (І-ІІІ ст. н.е.) на основі позову доброї совісті вирішували також справи про заставу, розподіл спадщини, зберігання та ведення чужих справ без доручення.

Позов суворого права actiones stricti juris - це позови, які вимагали від претора та судді суворо дотримуватися букви закону та форми договору. Як правило, це були старі цивільні позови, в яких позачергову роль відігравав формалізм та дотримання встановлених ритуалів. Суддя не з‘ясовував сутність договору та справжньої волі сторін, перевіряв чи дотримана встановлена законом форма. Наприклад, для купівлі землі або іншої цінної для господарювання речі необхідно виконати спеціальний ритуал – манципацію, без якого покупець не набував право власності незважаючи на сплату вартості товару.

У залежності від вимоги (присудження), яке містилося у формулі позови поділялися на штрафні, відшкодувальні та змішані. Штрафні позови actiones poenae – пред‘являлися до правопорушника з метою стягнення з нього певної грошової суми, яка зазвичай була більшою за спричинену шкоду. Головне їх завдання – покарати правопорушника. Наприклад, у випадку крадіжки штраф встановлювався у подвійному розмірі від завданої шкоди, а нічна крадіжка – у чотирьохкратному розмірі.

Відшкодувальний позов actiones rei persecutoriae - застосовувався у випадку порушення речового чи зобов‘язального права з метою повернення втраченої речі, відновлення порушеного права або сплати боргу. На основі даного позову позивач отримував втрачену річ або відшкодування її вартості.

Змішані позови actiones mixtae - поєднували два попередні позови (відшкодувальний та штрафний), що дозволяло позивачу не лише повернути втрачену річ, але й вимагати застосування покарання до відповідача у вигляді штрафу. Даний позов використовувався при заподіянні навмисної шкоди по Аквілієвому закону. Влучно охарактеризував даний розподіл позовів юрист Гай в четвертій книзі Інституцій: “Інколи ми закладаємо позов з метою отримати річ, інколи тільки для накладання штрафу, а в інших випадках – з першою та другою метою”.

Позов з кондикції actiones in condictio – це особливий цивільний особистий позов суворого права, спрямований на повернення речі або грошової суми з неправомірного володіння. У післякласичному праві застосовувалися наступні кондикції:

- про повернення не заборгованого чи помилково сплаченого;

- про повернення застави у випадку ненадання кредитору;

- про незаконне або аморальне зобов‘язання;

- про повернення збагачення на основі неправомірних

дій, у тому числі і краденого.

Конкуренція позовів – це ситуація за якої у римському праві існувало декілька позовів для захисті однієї справи. Позивач сам обирав, який позов закладати. Конкуренція за якої обрання одного позову позивачем знесилювала інші називалася альтернативною. У випадку, коли особа мала право пред‘явити по одній справі два позови - один як основний, а другий як додатковий, що його доповнював, виникала комулятивна конкуренція.

 


Дата добавления: 2016-01-06; просмотров: 15; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:






Мы поможем в написании ваших работ!