Тема 4. Сімейне право
Сім’я та споріднення
Римський шлюб та його види
Правові відносини подружжя
Влада домовладики в сімї
Опіка і піклування
У сучасному праві під поняттям “сім‘я” розуміють чітко визначене соціальне утворення, що, як правило, складається з батьків і дітей, які спільно проживають і пов‘язані спільним побутом. У Римській державі поняття “сім‘я” (familia) розумілося дещо по-іншому і мало декілька значень. В архаїчну епоху під поняттям familia розуміли сукупність майна, що належала господареві – повноправному римському громадянину. В іншому випадку сім‘єю називали сукупність осіб, які підпорядковувалися владі однієї особи – батькові фамілії (paterfamilias). Сім‘ю складали: батько (домовладика) і мати, сини і дочки, невістки та внуки (хлопчики і дівчатка), а також решта осіб, які залежали від влади батька familia (кабальні та раби).
Батьком сім‘ї називався той, хто володів пануванням (dominium) над сім‘єю, тобто мав право одноосібно розпоряджатися майном та визначати долю осіб, які були підпорядковані його владі. Усі члени сім‘ї вважалися родичами – агнатами, тобто особами, споріднення яких визначалося на основі підпорядкування владі одного домовладики. Така сім‘я отримала назву - агнатська.
У римському суспільстві існувало також інше сімейне утворення – сім‘я спільного права (familia communi iure). Така сім‘я утворювалася після смерті домовладики, коли кожний з його синів ставав володарем власної familia, тобто ставав домовладикою, але всі вони. Як нащадки одного батька, які походять з однієї сім‘ї, розглядалися правом як єдина колективна сім‘я. Прообразом для сім‘ї спільного права послужив консорціум при нерозділеній спадщині. В архаїчний період сини після смерті батька не розділяли його майно, а продовжували жити однією сім‘єю. По відношенню до майна консорціуму діяв принцип солідарності, за яким кожний з його повноправних членів був власником цілого. Кожний з братів мав право розпоряджатися річчю, погодивши це з іншими, яким належало право вето.
|
|
|
В архаїчний період у римській державі зберігався родовий розподіл членів суспільства на роди. Ульпіан характеризував рід (gens) як сім‘ю, що складається з багатьох осіб, які походять від одного предка … як від деякого джерела пам‘яті. Рід складався з певної групи осіб, які усвідомлювали власне спільне походження, мали єдине родове ім‘я, спільні родові релігійні культи і обряди, гробниці і були пов‘язані обов‘язком взаємодопомоги. У випадку відсутності в домовладики підвладних осіб (родичів-агнатів) право на спадщину його майна мали всі члени роду в рівних долях. У період принципату рід не мав ніякого правового значення і на практиці не застосовувався.
|
|
|
Важливу роль при вирішенні питання спадкування майна відіграє визначення ступеня спорідненості між особами. У римському цивільному праві споріднення визначалося тільки по чоловічій лінії, оскільки головним критерієм у його визначенні відігравало підпорядкування владі домовладики. Споріднення між родичами, що входили в одну сім‘ю і називалися агнатами, визначалося шляхом визначення ступеня та лінії споріднення. Лінія споріднення могла бути прямою, яка об‘єднувала членів сім‘ї. котрі погодили один від одного (батько і син), або боковою, коли родичі не походили один від одного, але мали спільного предка (двоюрідні брати). Пряма лінія, що об‘єднувала нащадків (дітей і внуків) називалася низхідною, а та, що об‘єднувала предків (дід, прадід) називалася висхідною. Ступінь споріднення між родичами визначався кількістю народжень між представниками сім‘ї: син і батько – агнати першого ступеня; дід і внук – агнати другого ступеня. Споріднення по боковій лінії визначалося кількістю народжень від спільного предка: рідні брати – споріднення другого ступеня, між дядьком і племінником – третього ступеня, між двоюрідними братами – четвертого ступеня.
|
|
|
Особа, яка звільнилася з-під влади домовладики (емансипація, тобто звільнення батьком сина з-під своєї влади, або одруження доньки та її перехід в сім‘ю чоловіка), втрачала агнатське споріднення з членами сім‘ї, з якої вона вийшла, а тому втрачала право спадкувати майно після смерті домовладики. Якщо домовладика мав єдину доньку, то вона втрачала право на спадщину батьківського майна після одруження. У такому випадку майно переходило до інших членів роду. Така ситуація викликала масове незадоволення серед заможних громадян, що призвело в до класичний період до запровадження спадкування на основі преторського права, що ґрунтувалося на кровному спорідненні. Кровне споріднення отримало назву – когнатського і поступово витіснило агнатське споріднення із суспільних відносин.
За новим когнатським спорідненням право на спадкування визнавалося за кровними родичами з виходом яких з магнатської сім‘ї вони не втрачали кровного споріднення з домовладикою і не позбавлялися майнових прав після його смерті. У після класичному спадковому праві когнатське споріднення повністю замінило агнатське. Визначення ступенів і ліній когнатського споріднення здійснювалося за тими ж правилами, що й агнатського.
|
|
|
Шлюб (matrimonium) – це соціально значимий союз чоловіка і жінки, що визначає правове становище дітей народжених у цьому союзі, а також майнові відносини між подружжям та їх спадкові права. Юрист Модестін характеризував шлюб як союз чоловіка і жінки, спільність всього життя, спілкування, засноване на божественному і людському праві. Таке певною мірою ідеалізоване розуміння шлюбу, сформульоване під впливом християнських ідей відображало суспільну реальність римського патріархального суспільства, в якому подружжя володіло спільністю майна і священних обрядів. Протягом багатьох століть головною метою шлюбу було народження дітей, котрі мали право набути статус свого батька і спадкувати його майно. Римський законний шлюб, який отримав назву matrimonium iustum, для набуття юридичного значення повинен відповідати відповідним нормам права. Так, укладення шлюбу між нареченим і нареченою можливе за умови дотримання наступних вимог:
а) досягнення шлюбного віку: в класичний період для чоловіків 14 років, для жінок – 12 років. Відомо, що в архаїчну епоху існував звичай, за яким майбутню наречену у віці 7 років приводили в будинок нареченого і виконували відповідні весільні обряди;
б) наявність права вступати в законний римський шлюб (jus conubium) – в архаїчну епоху належало тільки римським громадянам та деяким категоріям латинів;
в) відсутність психічної хвороби – здатність до усвідомлення своїх дій і виявлення власної волі;
г) згода на укладення шлюбу: в древнеьому праві вимагали не тільки згоду наречених, але й домовладик, якщо вони були підвладними. Після того, як батько давав згоду на одруження він не міг змінювати своє рішення і втручатися в процес одруження. В післякласичному праві воля подружжя була домінуючою – з досягненняс 25 років дозволялося за певних умов уклалення шлюбу без згоди батьків, наприклад, якщо домовладика двічі не давав дозволу на одруження своїй підвладній дитині, то вона отримувала право укладати шлюб без згоди батька;
ґ) відсутність нерозірваного шлюбу: протягом всієї історії існування римської держави в суспільстві панував моногамний шлюб (мати декілька дружин заборонялося);
д) відсутність споріднення: заборона на шлюб між агнатами, а також когнатами по прямій висхідній і низхідній лініях, а по боковій лінії споріднення - до третього або четвертого ступеня споріднення в класичному праві. Під впливом християнства в післякласичний період шлюби заборонялися між родичами до шостого ступеня споріднення по боковій лінії;
е) відсутність траурного року для вдови: в до класичний період едиктом претора запровадили вимогу, щоб вдова після смерті чоловіка не одружувалася протягом 10 місяців з метою попередження кровозмішення і виникнення сумнівів у батьківстві дитини. Недотримання траурного року вважалося аморальним вчинком і призводило до безчестя, що, в свою чергу, обмежувало особу в правах, наприклад, право успадковувати майно;
є) заручини (sponsalia) – необхідна умова для укладання шлюбу. В архаїчний і докласичний періоди заручини здійснювалися у формі усного договору спонсії (обіцянки). Якщо наречені були підвладні, то заручини укладали їхні домовладики, але обов‘язково за згодою молодих.
Існували такі форми законного римського шлюбу:
а) з чоловічою владою (cum manu);
б) без чоловічої влади (sine manu).
1) по закону – встановлення Законом ХІІ таблиць і виникала разом із спадкуванням по закону. Опіка над неповнолітнім і його майном передавалася найближчому агнату. Після смерті вільновідпущеника опіку над його неповнолітніми спадкоємцями за законом і майном здійснював патрон, або його повнолітній син. Відмова або позбавлення права опікуна заборонялася;
2) по заповіту – призначення опікуна зазначалося в заповіті над спадкоємцями перерахованими в заповіті. Допускалася відмова опікуна від своїх обов‘язків за спеціально встановленою формою, а також його відсторонення у випадку недобросовісного управління майном підлеглого;
3) опіка надана претором – встановлена законом Ахілія близько 210 р. до н.е., за яким претор призначав опікуна в тих випадках, коли не було встановлено опіку за законом або за заповітом. Подібне право на призначення опікуна в післякласичний період отримали намісники провінцій. Нова форма опіки розглядалася як громадський обов‘язок від якого можна було відмовитися тільки з поважних причин.
У класичному праві повноваження опікуна підлягали регламентації з боку магістратів, а особи, які перебували під опікою отримали право для наступного (після досягнення повноліття) відшкодування заподіяних ним збитків.
Опіка над жінками в архаїчний період встановлювалася по закону або по заповітую. В даний період жінка була позбавлена влади і змушена підкорятися домовладиці (батькові або чоловікові). У випадку смерті батька фамілії, до якої належала жінка, його функції виконував опікун. Він призначався по закону або заповіту з найближчих агнатів.
У класичний період інститут опіки над жінкою зазнав певних змін, що було пов‘язано з розширенням її прав. Набула поширення практика в заповіті надавати право дружині самій обирати опікуна. Імператор Август звільнив від опіки жінок, котрі були матір‘ю трьох дітей. Жінки отримали право самостійно вирішувати свої матеріальні питання на основі приватного права, в деяких випадках для отримання такого права їм необхідно було заручитися формальною згодою опікуна.
Арогація – це усиновлення владою народу, яке стосувалося суб‘єкта свого права незалежно від того чи мав він власних дітей. Під владу усиновителя переходила як особа свого права, котра входила в нову сім‘ю на правах сина, так і його діти, котрі набували статусу внуків. Усиновлений набував нове родове ім‘я того роду, в який входив, фамільне ім‘я нової сім‘ї і ставав учасником нових культів, а також мав право на захоронення в родових чи сімейних гробницях. Процедура аброгації відбувалася на куріатних комісіях і очолювалася верховним понтифіком. У період принципату народні збори замінили 30 лікторів, які представляли древні курії. В післякласичний період відповідну процедуру в провінціях виконували намісники.
Адопція стосувалася суб‘єктів чужого права, корті переходили з-під влади одного домовладики до іншого, залишаючись підпорядкованими одній владі. Адопція не потребувала згоди усиновленого, оскільки стосувалася влади двох домовладик. Процедура усиновлення відбувалася шляхом обряду манципації, тобто умовного продажу. Імператор Діоклетіан в кінці ІІІ ст. запровадив усиновлення імператорським рескриптом, що замінив преторську еманципацію.
У римському праві існував порядок визнання батьком власних дітей, народжених поза шлюбом, шляхом здійснення обряду узаконення. Здійснення обряду перетворювало дітей на закононароджених та робило їх підвладними домовладиці. Припинення батьківської влади відбувалося:
1) після смерті батька;
2) звільнення з-під влади батька шляхом еманципації;
3) втрати або обмеження правоздатності батьком (втрата свободи внаслідок полону або рабства, втрата громадянства). У випадку відновлення правоздатності влада батька над дітьми відновлювалася в повному обсязі.
Дата добавления: 2016-01-06; просмотров: 19; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!