Тема 5. Речі як об‘єкти права. Право власності.
- Поняття та види речових прав
- Поняття та класифікація речей
- Право власності.
- Види власності.
- Способи набуття права власності
Римське приватне право не виробило поняття речового права, але існував поділ на право, що стосувалося речей і право, що стосувалося позовів. До права, що стосується речей відносили всі норми і інститути, що регулювали відносини пов‘язані з майном, тобто майнове право. Сучасна юридична наука розділяє майнове право на речове і зобов’язальне. Такого розподілу в римському праві не знали, проте існував поділ між речовими і особистими позовами. Коли спір виникав з приводу права на річ, то для його вирішення застосовувався речовий позов, що носив абсолютний характер і захищав право особи від будь-якого порушника. В іншому випадку, коли причиною спору було невиконання чи неналежне виконання певних зобов’язань надавався особистий позов, що мав відносний характер, тобто спрямовувався проти конкретної особи (боржника), відомої ще до скоєння правопорушення.
Класифікація майнових прав на речові і зобов’язальні здійснена європейськими юристами значно пізніше на основі римських правових джерел. Речове право – це сукупність правових норм, що надають суб’єкту права в особистих інтересах постійно і безпосередньо, повністю або частково на свій розсуд використовувати будь-які речі. Речовому праві властиві такі ознаки:
1) об’єктом є завжди річ;
|
|
|
2) захист відзначається абсолютним характером;
3) необмежені жодними строками;
4) зміст речових прав встановлюється законом;
5) суб’єкт речового права безпосередньо пов'язаний з річчю і має можливість
впливати на річ шляхом здійснення належних йому правомочностей.
На основі нової класифікації до речових прав відносять такі правові інститути
римського права як володіння, власність, права на чужі речі, що включають в себе сервітут, емфітевзис, суперфіцій, право застави. Як правило речові права не обмежувалися певними строками і мали постійний характер.
У залежності від зовнішніх або фізичних характеристик речі поділяли на:
1) тілесні і безтілесні (res corporals, res incorporales). Тілесні – такі до яких можна доторкнутися (відчути на дотик): земля, раби, гроші та інші. Безтілесні – такі до яких неможна доторкнутися і які розпізнаються розумом: спадщина, узуфрукт і різні зобов’язання;
2) прості і складні. Прості – такі, що складають одне ціле, тобто зв‘язані єдиним духом, – раб, вівця, глечик, колода. Складні – складаються з кількох пов‘язаних між собою тіл (субстанцій) – будинок, корабель, віз, або складаються з різних речей не пов‘язаних один з одним, але об‘єднаних спільним іменем, - стадо овець, легіон, бібліотека, спадщина. Складні речі складаються з окремих речей, які за своєю природою є самостійними, але їх сполучення сприймається як доцільне єдине ціле. Таке сполучення існує як один об‘єкт права і в тому випадку, коли окремі складові змінюються, вилучаються або замінюються на інші. Якщо чужа річ стала частиною складної речі іншого власника і не може бути вилучена її володільцем без шкоди для власника складної речі, то вона на основі римського права стає його власністю. Новий власник зобов‘язаний відшкодувати власність речі попередньому володільцю в подвійному розмірі. Наприклад, чужа колода вбудована в будинок іншої особи;
|
|
|
3) споживчі і неспоживчі. Такий розподіл речей здійснювався в залежності від того чи гинуть ці речі при першому споживанні. Споживчі речі, зокрема їжа, паливо, гинуть фізично, а гроші, після їх використання, гинуть з правової точки зору. До неспоживчих речей належать: знаряддя праці, будівлі, зброя, худоба. У післякласичний період утвердилася проміжна категорія – речі, що легко зношуються від використання, наприклад, одяг, взуття. У праві Юстиніана ця проміжна категорія речей була віднесена до споживчих. Природні відмінності зазначених категорій речей зумовлювали їх різний правовий режим: предметом договору позики могли бути лише споживчі речі, а договору позички або найму – лише неспоживчі речі;
|
|
|
4) родові та особливі (індивідуально визначені). Такий розподіл утвердився на основі критерію замінності речей: якщо речі належать до одного роду і визначаються кількістю, тобто можуть бути зважені, пораховані чи виміряні і для власника їх заміна на інші аналогічні речі не має ніякого значення, то річ є родовою (пісок, зерно, крупа, сіль, гроші). А коли річ має певні індивідуальні властивості, що притаманні лише їй і для власника її заміна на іншу є недопустимою, то річ є індивідуально визначеною, тобто особливою, наприклад, скульптура чи картина майстра. У різних випадках одна й та ж річ могла бути як родовою, так і особливою. Якщо рабовласник відправляв домоправителя на ринок придбати раба для роботи в маєтку, то цей раб буде родовою річчю, а якщо накаже придбати конкретного раба, назвавши його ім‘я, то це – індивідуально визначена річ;
5) подільні і неподільні. Подільні – це речі, які можна розділити так, щоб отримані частини виконували ті ж самі функції та зберігали ті ж властивості, що й ціла річ – зерно, сіно, вино, мука. Неподільні – це речі, які не можна розділити без нанесення їм шкоди, тобто в результаті розподілу вартість речі знижається або вона гине – тварина, корабель, скульптура;
|
|
|
6) рухомі і нерухомі. Класифікація встановлена в залежності від можливого переміщення речі без її знищення та втрати її вартості. До нерухомих речей відносили земельні наділи та будівлі, решта речей вважалися рухомими, серед яких в окрему підгрупу виділяли живих істот, котрі могли самостійно рухатися;
7) плодоносні і неплодоносні. Такий розподіл здійснювали в залежності від можливості речі приносити прибуток (плоди). Плодоносні речі, в свою чергу поділялися, на такі, що приносили природні плоди (яблука, телята), а також на такі, що приносили цивільні плоди (орендна плата, отримані відсотки від позики грошей).
Таким чином, в римському праві сформувалася розгалужена система розподілу речей, яка задовольняла розвинутий товарно-грошовий оборот. Така система розподілу речей з незначними змінами зберігається в цивільному праві країн романо-германської правової сім‘ї і до сьогоднішнього дня.
Тривалий період в римському праві не існувало єдиного спеціального терміна для позначення права власності. Інститут власності на ранньому етапі розвитку Римської держави не був чітко відділений від володіння та інших речових прав. В архаїчний період домовладика здійснював панування, або фактичну владу над речами, які входили до складу майна, що належало фамілії (сім‘ї). Влада над речами встановлювалася на основі ритуальних актів оволодіння майном у формі манципації і отримала назву mancipium. У класичний період у римському праві утвердилося поняття dominium, яким позначали владу або можливості власника, як господаря речей. Для позначення власності в після класичному праві вживали термін proprietas, що означало повну владу над речами.
Таким чином, римські юристи трактували поняття “власність” як повне, виключне і необмежене персональне панування особи над річчю (речами) в межах встановлених правом.
Власник поєднував необмежене панування над річчю з правом розпорядження та визначення її подальшої долі. Не допускалося неправомірне втручання інших осіб у сферу панування особи над приватними речами. Право власності за обсягом прав, що належали власнику було найширшим правом і характеризувалося наявністю таких правомочностей:
- володіння possidendi. Володіти означає фактичне утримування речі в
господарстві власника на належному її місці згідно з призначенням. Володіння власник здійснював особисто, або передаючи його іншій особі, не втрачаючи при цьому права власності на річ;
- користування utendi. Під користування римські юристи розуміли
можливість вилучення із речі певних корисних властивостей без її зміни або споживання. При користуванні річчю вимагалося не порушувати закон і не задавати шкоди іншим особам. Цю правомочність власник міг передавати іншим особам, не втрачаючи права на річ;
- розпорядження аbutendi. Ця правомочність означала право вирішувати
юридичну і фактичну долю речі всіма дозволеними способами: продати, подарувати, заповідати в спадок, встановити сервітут та інші;
- отримання плодів fruendi – полягало в споживанні плодів, що періодично
виробляються річчю без зміни її сутності. Плоди поділялися на фізичні - фрукти з дерева, приплід від худоби та юридичні – відсотки з капіталу, орендна плата.;
- право захисту і витребування своїх речей vindicandi – надавало власнику
речіправо на приватний позов, за яким він міг витребувати шляхом віндикації свою річ з незаконного володіння іншою особою, або вимагати припинення незаконних дій, що перешкоджали йому користуватися власною річчю.
Дія права власності була ексклюзивною – власник мав право не допускати впливу третіх осіб. Для правової рівноваги, в тому числі для охорони прав багатьох власників і захисту суспільних інтересів, існували сервітути і пряма заборона на яке-небудь зловживання правом. Відтак власність розумілася як право користуватися річчю та плодами, які вона приносить, і раціонально розпоряджатися наскільки це допускає правовий порядок. Жодний власник не повинен використовувати право власності на шкоду іншому, тобто власнику приписувалося негативне обмеження – утримуватися від дій, і позитивне обмеження – терпіти дії інших.
У класичному римському праві виділяли чотири види (форми) власності в залежності від того, за допомогою якої підсистеми приватного права забезпечувався правовий захист. Існувало чотири види приватної власності:
1) цивільна (квірітська);
2) преторська (бонітарна);
3) перегринська;
4) провінційна.
Цивільна власність була архаїчним видом власності, встановленим на основі Законів ХІІ таблиць, регулювалася цивільним правом і мала замкнутий характер. Щоб стати цивільним власником особа повинна була відповідати наступним вимогам: мати римське громадянство; рухоме або нерухоме майно повинно знаходитися на території Італії; речі мають бути отримані у власність тільки встановленим цивільним правом способом з дотриманням певних ритуалів (манципації, цесія). Цивільний власник мав право застосовувати для захисту речовий віндикаційний позов, який мав абсолютний характер.
Преторська (бонітарна) власність виникала у випадках, коли претор захищав особу, яка придбала манципну річ шляхом традиції, тобто простої матеріальної речі. В даному випадку не відбувалася передача права власності, а передавалося володіння річчю. Формально особа, яка передала річ залишалася власником і мала право подати віндикаційний позов і вимагати повернення речі. В такому випадку в інтересах набувача претор надавав право на ексепцію про продаж і передачу речі. А коли набувач втрачав володіння річчю і вона знаходилася в третьої особи, претор дозволяв застосувати фіктивний Публіціанів позов, який був аналогічним індикаційному за цивільним правом. У фіктивному позові допускалося, що минув строк набувальної давності, і набувач став повноцінним власником. Даний позов також застосовували у випадку преторського спадкування, або введення у володіння претором.
Перегринська власність в архаїчний період не визнавалася римським правом і не отримувала судового захисту. Але вже в період пізньої республіки перегрини отримали можливість мати як рухоме, так і нерухоме майно на території Італії. Майнові інтереси перегринів захищалися спеціальним претором для перегринів, котрий в едикті передбачав фіктивні позови, в яких припускали, що іноземці наділялися правами римських громадян.
Провінційна власність утвердилася в Римський державі, оскільки землі, завойовані Римом поза межами Італії, оголошувалися власністю римського народу. Таку землю отримували римські громадяни на правах володіння або узуфрукту. Завойовані землі в період принципату поділялися на сенатські та імператорські провінції. За користування такою землею римські громадяни зобов‘язувалися сплачувати спеціальний податок, який в республіканських провінціях називався трибутум, а в імператорських – стипендіум. Захист права власності здійснювався за нормами права народів і забезпечувався намісниками провінцій.
В післякласичний період відбулося злиття різних видів власності, що було зумовлено наступними факторами:
1) поступове зближення норм цивільного і преторського права, завдяки чому відбулася уніфікація позовів, а також відживання мансипації та інших ритуалів, властивих для квіритської власності;
2) наділення в 212 р. імператором Каракалою римським громадянства всього вільного населення держави, що призвело до ліквідації правової різниці між власністю громадян і перегринів;
3) відбулося злиття інститутів власності і володіння, які в після класичному праві розумілися як будь-який вид панування над майном.
Формальне закріплення єдиного виду власності, що захищалася віндикаційним позовом, відбулося в Кодифікації Юстиніана.
Спільна власність (condominium) – правова ситуація, коли декілька осіб були власниками однієї і тієї ж речі. Інститут спільної власності вперше виник в архаїчний період, коли при спадкуванні майна після смерті домовладики кількома спадкоємцями виникав консорціум (consortium ercto mon cito). У даному випадку спадкоємці не розділяли спадкове майно, а володіли ним спільно. Кожний із спадкоємців був власником всього майна і мав право розпорядження за принципом солідарності. Це означало, що будь-хто із співвласників мав право продажу спільної речі, а інші, у випадку не згоди, могли скористатися правом вето. У такий спосіб право першого обмежувалося.
Подальший розвиток інститут спільної власності отримав у працях докласичних юристів. Так, Цельс стверджував: “Не може існувати власність або володіння однією і тією ж річчю, які здійснюються двома особами в повному обсязі, Але вони мають власність у частині на все тіло роздільно” [D.13.6.5.15]. Допускалося існування тільки одного права власності на одну неподільну річ, що належала кільком особам в ідеальних долях. Тобто кожний з власників мав часткове право не на частину речі, а на частину в праві на річ. Дана теза підтверджується юристом Ульпіаном: “Неподільні речі діляться на частини швидше розумом, ніж в дійсності” [D. 45.3.5].
У класичному праві кожний із співвласників, будучи держателем певної ідеальної долі неподільної речі, мав рівне право власності незалежно від величини частки. Для прийняття рішення, пов‘язаного з володінням, розпорядженням, користуванням спільним майном необхідна згода всіх співвласників, кожний з яких міг скористатися правом вето.
Способи набуття права власності, передбачені в римському праві, були досить різноманітними. При чому з часом деякі з них зникали, інші, зберігаючись в цілому, змінювали свій зміст. Для набуття власності на річ важливим елементом була наявність титулу набуття. Титул набуття – це сукупність юридичних фактів, з настанням яких в особи виникала правова основа для набуття права на річ. Титули набуття права власності могли бути тільки законними, в протилежному випадку – встановлювалося тільки фактичне утримання речі.
Римські юристи запропонували кілька критеріїв класифікації способів набуття права власності. Юрист Гай в Інституціях розподілив способи набуття в залежності від їх приналежності до певної підсистеми приватного права: цивільного, природного і права народів. До останнього, яке використовували всі люди відносили: окупацію, переробку, прирощення. До цивільних способів набуття права власності, якими могли скористатися виключно римські громадяни, належали манципації і цесія. Юрист Ульпіан, розглядаючи способи набуття права власності, виокремлював такі їх види: манципацію, традицію, уступку правом, ад‘юдикцію.
У сучасній романістичній літературі способи набуття права власності прийнято розподіляти на дві групи: первісні і похідні. Такий розподіл утвердився в країнах, які входять до романо-германської правової сім‘ї в період Нового часу. Первісними є такі способи набуття, за яких право власності на річ виникає вперше, або незалежно від волі колишнього власника. Похідними є такі способи набуття, за яких власність переходила від однієї особи до іншої за їх взаємною згодою.
До первісних способів набуття права власності, які були більш древніми, ніж похідні, відносили: окупацію, переробку, набуття за давністю, злиття (поєднання речей).
Окупація, тобто заволодіння нічийними речами, (occupatio rei nullus) – універсальний спосіб набуття речей, віднесений римськими юристами до видів, що були вироблені правом народів. Річ, що нікому не належала і не була вилучена з обігу, ставала власністю особи, котра нею заволоділа. До найбільш поширених способів окупації відносили:
- військову здобич, як стверджував юрист Гай, речі, захоплені в ворога, вважаються найбільш безспірною власністю [D 41.1.5.7];
- речі, викинуті попереднім власником. “Викинута річ перестає належати тому, хто її викинув, але не стає власністю іншого, до того часу, поки він нею не заволодіє” [D 41.7.2.1];
- острів, що утворився на морі, і речі, викинуті морем на берег;
- полювання на диких тварин і птахів, рибальство. Цей спосіб вважався найдавнішим природним правом людини, який в певних випадках домінував над власністю і тому дозволялося полювати на чужому земельному наділі. В такий же спосіб набувалися у власність зібрані ягоди, гриби, коріння та інші плоди дикої природи. За римським правом тварин поділяли на три категорії: а) дикі тварини – користувалися природною свободою і могли бути захоплені ким завгодно і стати його власністю; б) приручені тварини – користувалися природною свободою, проте знаходилися під певним контролем людини, і мали звичку до неї повертатися, наприклад, бджоли, голуби; в) домашні тварини, тобто такі, що постійно перебували під владою людини. “Якщо ми спіймаємо дикого звіра, птаха або рибу, то спіймана таврина до того часу визнається нашою, поки ми тримаємо її в своїй владі. Коли ж вона звільниться і отримає природну свободу, то знову може стати власністю того, хто нею заволодіє, так як вона перестала нам належати” [D 41.1.1.3];
- скарб – сховані цінності, власника яких неможливо визначити. За римським правом скарб ставав власністю того, хто його знайшов. Згідно з рескриптом імператора Адріана (117 – 138 рр.), скарб, знайдений особою на землі, яка є власністю іншої особи, підлягає розподілу в рівних долях між власником землі і тим, хто його відшукав. Якщо скарб відшукали на священному або релігійному наділі, то він переходив у власність особи, котра його відшукала. Пошук скарбу на чужому земельному наділі без згоди його володільця вважався незаконним і не призводив до виникнення права власності на знайдені цінності в шукача (скарб повністю переходив до власника землі).
Переробка (specificatio) – виготовлення нової речі з якого-небудь матеріалу, або надання йому нової форми (горшок з глини, ваза із срібла, стіл з дерева). Тривалий час римські юристи не могли виробити єдиного правила у випадку переробки речі з чужого матеріалу. Представники сабініанської школи вважали власником речі того, кому належав матеріал, а прокуланці – навпаки, власником речі називали особу, котра виготовила річ. На початку ІІІ ст. римські юристи виробили єдине рішення, яке полягало в тому, що коли річ можна повернути в первісний стан, то вона належить власникові матеріалу (золотий перстень) і навпаки, річ належала виробникові, якщо повернути її в попередній стан неможливо (глиняний глечик). Майстер, котрий виготовив річ з чужого матеріалу, зобов‘язувався відшкодувати власнику сировини її вартість в подвійному розмірі. За таким правилом вирішували подібні спори в праві Юстиніана.
Набуття за давністю (accessio alluvio avulsio alveus derelictus insula in flumine nata) –
Дата добавления: 2016-01-06; просмотров: 17; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!