Державна інноваційна політика.
Державна інноваційна політика – це сукупність форм і методів діяльності держави, спрямованих на створення взаємопов'язаних механізмів інституційного, ресурсного забезпечення підтримки та розвитку інноваційної діяльності, на формування мотиваційних факторів активізації інноваційних процесів.
Мета державної інноваційної політики – формування у країні таких умов для діяльності господарюючих суб'єктів, за яких вони були б зацікавлені і спроможні розробляти і виготовляти нові види продукції, впроваджувати сучасні наукомісткі, екологічно чисті технології та розширювати на цій основі свої ринки збуту.
Згідно із законом України «Про інноваційну діяльність», головною метою державної інноваційної політики є створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва й реалізації нових видів конкурентноздатної продукції.
Законодавство України у сфері інноваційної діяльності базується на Конституції України і складається із законів України "Про інвестиційну діяльність", "Про наукову і науково-технічну діяльність", "Про наукову і науково- технічну експертизу", "Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків", "Про спеціальну економічну зону "Яворів", та інших законодавчих актів, що регулюють суспільні відносини у цій сфері.
|
|
|
Залежно від держ інноваційної політики країни світу можна розділити на три групи. Перша – це країни, орієнтовані на лідерство в науці, реалізацію великих цільових проектів, що охоплюють всі стадії інноваційного циклу (значна частка - військова сфера) - США, Велика Британія, Франція.
Інший спосіб ведення інноваційної політики – це створення сприятливого інноваційного середовища та оптимізація всієї економіки - Німеччина, Швеція і Швейцарія.
До третьої групи належать країни, які стимулюють нововведення шляхом розвитку інноваційної структури та опанування досягненнями світового науково-технічного прогресу, а також координація дій різних секторів в галузі науки і технологій - Японія, і Південна Корея.
Можна виділити три типи державної інноваційної політики, які були пріоритетними в різні періоди, в різних промислово розвинутих країнах.
Політика технологічного поштовху. Згідно з нею, головні цілі та пріоритетні напрями науковотехнологічного та інноваційного розвитку задає держава, на основі чого визначаються шляхи стимулювання інноваційної діяльності, які мають здійснюватися через удосконалення управління в науково-технологічній та інноваційних сферах.
|
|
|
Політика ринкової орієнтації. Передбачає провідну роль ринкового механізму в розподілі ресурсів та визначенні напрямів розвитку науки і техніки, а також обмеження ролі держави в стимулюванні фундаментальних досліджень.
Політика соціальної орієнтації. Сутність її полягає у соціальному регулюванню наслідків НТП: процеси прийняття рішень відбуваються із залученням широкої громадськості; рішення приймаються за умов досягнення соціально-політичного консенсусу.
Методи реалізації державної інноваційної політики за способом впливу можна поділити на:1)економіко-правові методи, що ґрунтуються на положеннях Конституції, відповідних законів, внутрішньовідомчих, адміністративних розпоряджень; 2)державне фінансування наукової сфери; 3)контрактна система відносин між суб’єктами інноваційної діяльності та державою; 4)податкова система; 5)патентно-ліцензійна, антимонопольна політика; 6)амортизаційні заходи, субсидії; 7)передавання технологій; 8)підтримка міжорганізаційної кооперації та дрібного інноваційного бізнесу; 9)урядові закупівлі; 10)розвиток інфраструктури досліджень і розробок.
|
|
|
Генерація ідей.
Для того, щоб забезпечити успіх новому товару. підприємство повинно ефективно організувати процес його розробки. Цей процес є послідовністю технічних, економічних, організаційних дій, забезпечуючих перетворення ідеї в реальний товар відповідно вимогам ринку.
В процесі створення нового товару виділяють кілька етапів: Пошук і генерація; Відбір і оцінка ідей; Розробка концепції товару та її тестування; Економічний аналіз і розробка маркетингової стратегії; Розробка товару; Пробний маркетинг; Комерційна реалізація.
Перший етап – пошук і генерація ідей . Процес розробки нового товару починається із висунення ідей. Керівництво підприємства, визначивши, перш за все , яким товарам і яким ринкам віддається перевага, і виходячи із потреб, що існують на цих ринках , здійснює генерацію і відбір ідей. Цей етап організовують таким чином, щоб забезпечити потік ідей для вибору найбільш продуктивних. Основними джерелами нових ідей є ринок або споживачі, продавці, результати науково- дослідної діяльності , конкуренти.
Всі джерела нових ідей умовно можна поділити на зовнішні і внутрішні. До зовнішніх слід віднести такі як моніторинг відповідної сфери бізнесу або відслідковування доступних джерел, які містять інформацію про нові наукові, технологічні , технічні розробки, опис нових товарів або ідей.
|
|
|
Зовнішнім джерелом є також інформація, одержана в результаті маркетингових досліджень, особливо при проведенні якісних маркетингових досліджень – фокус-груп, глибинних інтерв’ю, експертних опитувань.
До зовнішніх джерел відносяться і результати фундаментальних та прикладних досліджень, венчурні підприємства, діяльність незалежних винахідників і конкурентів.
Внутрішніми джерелами є інноваційні процеси, що відбуваються на підприємстві і спрямовані на пошук ідей нових товарів, потреби самого підприємства, а також власні працівники, мотивовані до інноваційної діяльності.
Мета цього етапу – виробити якомога більшу кількість ідей. Існує більш 50 методів пошуку нових ідей. Найвідоміші - метод мозкової атаки і його варіації, конференція ідей, синектика, метод контрольних питань, метод морфологічного аналізу, метод колективного блокнота, опитуванння за допомогою карток, метод словесних асоціацій.
Всі методи генерації ідей поділяються на дві групи – логіко- систематичні (“техніка анкети властивостей і характеристик товару”, метод вимушених сполучень, Морфологічний аналіз) та інтуїтивно-творчі (Метод мозкової атаки, Конференція ідей, Синектика).
Інноватика.
Іннова́тика — галузь знань, що охоплює питання методології й організації інноваційної діяльності. Інноватика вивчає закономірності процесів розвитку, формування новацій, нововведень, механізмів управління змінами, подолання опору нововведенням, адаптації до них людини, використання та поширення інноваційних потоків, інноваційної діяльності, їх вплив на сферу конкуренції, на розвиток суспільства в цілому.
Формування основних теорій інновації розпочалось у другій половині ХІХ – першій половині ХХ ст.
Перш за все слід зазначити, що процес інноваційного розвитку є нелінійним та нерівномірним: його можна представити у формі хвилі, яка, виникнувши, поширюється (як сама інновація, та як наслідки її використання). Вплив нововведення спочатку наростає, потім стабілізується й, нарешті, затухає.
Значний внесок у формування теорії інноваційного розвитку здійснив М.Кондратьєв з теорією «довгих хвиль»: виявив наявність циклічних хвиль у межах 50 – 60 років і довів, що цикл має 4 фази: дві фази піднесення та дві – занепаду; довів, що є три типи «хвиль» – короткі (приблизно 3 роки), середні (15 років) і довгі (60 років) – і всі вони впливають на економічну кон'юнктуру; визначив, що на стадії «піднесення» хвилі супроводжуються нестабільністю в суспільстві; політичними негараздами, страйками, революціями, стадія «занепаду» хвилі характеризується активізацією інноваційної діяльності, пожвавленням у створенні нових робочих місць, нових галузей виробництва, зміною технологічної парадигми, що приводить до подолання кризи; запропонував поняття «технічна революція» (це «тяглова сила» циклу).
Австрійський учений Й. Шумпетер переконливо довів, що причинами циклічності є процеси, що формують інновації. Він показав, що, якщо винаходи розсіяні в часі порівняно рівномірно, то інновації (як історично безповоротні зміни способів виробництва) «накочуються» (і «відступають») хвилями. Він вважає, що інновація пов’язана з однією із п’яти дій або ж з будь-якою їх комбінацією: 1) виробництво нового товару з якісно новими властивостями; 2) запровадження нового методу, в основі якого не обов’язково лежить нове наукове відкриття; 3) освоєння нового ринку збуту галуззю промисловості країни; 4) отримання нового джерела сировини та напівфабрикатів; 5) введення нових організаційних і інституційних форм. Згідно з Шумпетером, інновація є одним із головних генераторів прибутку.
Велике економічне та практичне значення мають дослідження німецького вченого Г. Менша, який доводить взаємозв’язок між темпами економічного зростання, їх циклічністю та появою базисних нововведень. Г. Менш обґрунтував положення про базисні, поліпшуючі та псевдоінновації, взаємозв’язок довгих циклів в галузі досліджень, інновацій та економіки.
Р. Фостер у книзі «Оновлення виробництва. Ті, хто атакують, виграють» (1985) встановив, що нововведення підпорядковуються певній логіці і прогнозуванню; на цій основі можна спрогнозувати глибину змін в економіці. Для кращої прогнозованості майбутнього, на думку Р. Фостера, компанії мають запроваджувати стратегічні програми накопичення наукових знань на основі досліджень.
Ф.Хайєк пропонує шукати інноваційні ідеї не в науковій лабораторії, а шляхом вивчення дійсних і потенційних потреб споживачів. Він розглядає ринок у якості тієї гігантської інформаційної машини, що містить величезне неявне, розсіяне знання про потреби і виробничі можливості людей, інформацію, яка перевищує ті знання, якими може володіти не лише окрема людина, а й багато людей. Саме накопичення великих масивів інформації, яку використовують у повсякденній діяльності підприємці, стало поштовхом до розроблення сучасних інформаційних та інтелектуальних технологій.
Дата добавления: 2018-05-02; просмотров: 222; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!