ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № _32/5__
1. Василю Симоненку судилося коротке життя — 28 років прожив він на землі. І вже близько сорока років живе його поезія. Почавши писати на зламі епох, Симоненко відобразив у своїй творчості трагізм епохи, її подвійну суть, сподівання на нове життя.
Україна Василя Симоненка — селянська країна. Любов до України Симоненка випробовувалася голодом, нуждою, офіційною брехнею, та все це не змогло загасити для поета світ рідного неба. Він бився за рідну землю в мирні дні — за її гідність, проти бісів тиранії, брехні, розпаду.На щастя, нам уже важко уявити, якою мужністю треба було володіти, щоб свідомо битися щодня за право бути вільним українцем, любити свою землю, як велить серце, а не по офіційних наказах.У вірші "Лебеді материнства", який часто називають вершиною поезії Симоненка, у ритмах та образному складі колискової поет виспівує любов до найголовніших здобутків людини: материнської ласки та турботи, любові та дружби, Батьківщини.Саркастичний вірш "Некролог кукурудзяному качанові, що згнив на заготпункті звинувачує тупість, бездарність "лукавих лицедіївСимоненко проклинає тих, що вбивають народну душу, крадуть людську віру і надію. У вірші "Злодій" біль за трудову людину, принижену відгодованими лицемірами, крає серце поета
У вірші "Монархи" він говорить про справжній зміст величі та пихи тиранів. Останні, уважаючи себе "символом доби" і плекаючи свою погорду холуйством "нікчемної, продажної челяді", не помічають дійсних титанів. Найважливіше для Симоненка — усвідомлювати, що людина є неповторним створінням. Неповторність людини — це й відповідальність за свої вчинки, слова, це відповідь тим, хто хоче зробити з народу стадо сірої слухняної скотини.
|
|
|
2. Історична основа роману, як автор її розкриває й пояснює? Сталінські події голодомору в Україні залишили глибокий слід у душі В. Барки, що сам його важко пережив, а потім спостерігав на Кубані в 1933-1934 роках. У його руки потрапила й зошит записів про трагедії сім’ї Катранников, що забезпечило вірогідність страшних картин штучного голодомору в Україні, автор найбільше прагнув розповісти всьому людству болючу правду про радянську тоталітарну систему, що «пожирає своїх дітей», знищує все на своєму шляху, перетворюючись в «жовтого князя. Чи не єдиним з усiєї української людностi, кому художнiм словом вдалося вражаюче вiдтворити не бачену ще нiде у свiтi, а пережиту, страшну картину голодних рокiв, був Василь Барка. Саме його роман “Жовтий князь” розтривожив нашу iсторичну пам’ять про голод 1932-1933 рокiв.
Письменник розкриває перед нами два духовнi свiти: диявольський свiт жовтого князя i християнський – родина селянина-хлiбороба Мирона Даниловича Катранника та його дружини Дарiї Олександрiв ни. День за днем автор розповiдає про життя хазяїна та його родини. Все це панорама життя сiм’ї Катранникiв, що потрапила, як i iншi – пiд безжалiсне колесо голоду. Як i всi голоднi, родина їла вночi кашу iз ще поки що схованого пшона, а голод ставав ще сильнiшим; потiм їли усе, що залишилося в полi – буряки, соняхи, мерзлу конину, зерно, вiдловловлених Мироном та Андрiєм ховрахiв, горобцiв, шпакiв. Але порятунку немає. Смерть голодна хапає у свої обiйми родину. Першою помирає берегиня роду, сiмейного затишку, бабуся Христина Григорiвна. Вона щедро надiляла всiх любов’ю, теплотою, мудрими порадами – дорослих, казками – дiтей. Другим забирає смерть старшого сина Миколу, розумного, доброго, справедливого. Гострий конфлiкт виникає мiж хазяїном роду Мироном Катранни ком i представником бiльшовицької влади Григорiєм Отроходiном. Хоча вони – люди однiєї епохи, одного часу, але у кожного своя мета в життi. У Мирона – християнська вiра в Бога i вiн усiма своїми силами, але тiльки не за рахунок когось, прагне зберегти життя своєї родини, а у Отроходiна – партiйно-бiльшовицька вiра в Сталiна, який ладен винищити цiлий народ заради так званого “свiтлого майбутнього.Згадаймо, як Мирон знаходить у мертвого хлiб. Вiн ховає мертвого. Хоч i ганебно, але можна забрати хлiб у мертвого, як це зробив Мирон, можна вбити ховраха, собаку, з’їсти їх. У сiм’ї Катранникiв всi жили один для одного. Василь Барка, переймаючись болем, розповiдає, якими засобами кривава бiльшовицька влада руйнувала одвiчнi устрої життя українцiв. Поступово вимирає сiм’я Катранникiв, бо її традицiйний годувальник – батько не здатен утримати родину. Помирає донька Олена, мамина радiсть i надiя, помирають усi Катранники, крiм Андрiя. Село доведене до вiдчаю, їсти бiльше нiчого – починається людоїдство. I все ж, чого в романi бiльше: людоїдства чи людяностi.Василь Барка вiрить у вiдродження життя людей, а тому й лишає у творi живим наймолодшого з Катранникiв Андрiя. Церковна чаша символiзує в романi свiтло, вiчнiсть життя, а отже, й вiчнiсть України, яка вiдродиться, незважаючи нi на що.
|
|
|
|
|
|
3. ДВА КОЛЬОРИ (Павличко)
Як я малим збирався навесні
Піти у світ незнаними шляхами,
Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними нитками.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне - то любов, а чорне - то журба.
Мене водило в безвісті життя,
Та я вертався на свої пороги,
Переплелись, як мамине шиття,
Мої сумні і радісні дороги.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне - то любов, а чорне - то журба.
Мені війнула в очі сивина,
Та я нічого не везу додому,
Лиш горточок старого полотна
І вишите моє життя на ньому.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне - то любов, а чорне - то журба.
Дата добавления: 2018-08-06; просмотров: 163; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!