ПІЗНІЙ ПЕРІОД ЖИТТЯ ЛЮДИНИ: ТИПИ СТАРІННЯ ТА МОЖЛИВОСТІ ПОСТУПАЛЬНОГО СТАРІННЯ ОСОБИСТОСТІ
У наш час у високорозвинутих країнах зросла тривалість життя людей, подовжився період старості, який займає близько трьох десятиліть. Проте в психологічній науці цей період вивчений незрівнянно менше, ніж перша третина життя людини. Та все ж за останні два десятиліття психологи створили ряд концепцій старості, зібрали значний матеріал, що виявляє характеристики психологічного образу людей у віці від 60 до 90 років та старші. Дослідники проводять польові експерименти, лонгітюди, застосовують психобіографічні методи. Ведеться розробка періодизації пізніх років життя. Одні психологи виділяють етапи ранньої (від 60 - 65 до 75 років) і пізньої старості (від 75 років і далі). Інші називають пізньою дорослістю 60 - 75 років, розчленовувавши період дорослості на ранню, середню і пізню. У такому разі старими називаються люди, що знаходяться за межами 75-річного віку. Проте ті або інші етапи пізнього життя не закріплені жорстко у вікових рамках. У одних людей етап пізньої дорослості продовжується до 90 і більше років. У інших вже в 70 років з'являються ознаки психологічного постаріння.
У цій статті ми маємо намір дослідити період пізньої дорослості. Почнемо аналіз з позначення своїх методологічних позицій. Будь-який період життя людини, особливо час пізньої дорослості та старості, слід розглядати в контексті цілісного життєвого шляху індивіда. Психологи не мають в своєму розпорядженні матеріалів, які охоплювали б весь життєвий шлях людини. Але психобіографічні методи, оповідання суб'єктів про особистісно значущі для них події, дослідження ступеня узгодженості зовнішнього малюнка життя з його оцінкою самою людиною і добре знаючими її людьми допомагають виявити ті особливості життєвого шляху індивіда, які вплинули на процес його психологічного старіння.
|
|
|
У свою чергу, життєвий шлях - це індивідуалізоване заломлення особистістю руху соціально-історичної дійсності. Принцип соціальної обумовленості життя людини одержує розвиток в роботах багатьох відомих представників світової психологічної науки - Е. Фромма, X. Томі, Е. Еріксона та ін. Цей принцип спрямований на виявлення представленності в душевному житті особистості соціально-історичних подій, періодів ломки суспільних стосунків. Силу соціальних дій ніяк не можна недооцінювати, та все ж людина здатна бути вільною стосовно своєї історично скороминучої дійсності, тиску суспільства, його шаблонів. Можливість людини бути вільною полягає в тому, що її потенції виходять далеко за межі того, що суспільство реалізує на даному етапі свого розвитку. Виступаючи як особистість, як індивідуальність, людина привносить свою унікальність в соціальні ситуації і події, наповнює високою значущістю одні фрагменти світу та прирікає на психологічне небуття - інші.
|
|
|
Положення про значущість суб'єктивного ставлення людини до соціальних дій, стереотипів і шаблонів має особливе значення для аналізу життя людей в пізні роки. Результати емпіричних досліджень показують, що багато характерних рис літніх людей обумовлено поширеними в суспільстві негативними стереотипами старих як людей даремних, які інтелектуально деградують, безпорадних. І багато літніх людей інтеріоризують ці стереотипи, знижують власну самооцінку, бояться своєю поведінкою підтвердити негативні шаблони. <...>
Досить значущими для психології розвитку і психогеронтології виступають також такі положення.
У першому з них ми переглядаємо широко поширене серед психологів уявлення про поступальний розвиток особистості як про «одноколійний», односпрямований рух душевного життя. Нові дослідження в області психології життєвого шляху показують, що особистісний розвиток є двоколійним процесом, що включає переміщення суб'єкта в площині свідомості і навіть поведінки назад, до свого минулого, з подальшим відновленням поступального руху.
|
|
|
Підкреслимо, що в даному контексті рух назад є не регресом, а механізмом збагачення особистості латентними новоутвореннями пройдених стадій, які оцінюються і переосмислюються нею з позицій актуального теперішнього часу. Е.Еріксон вперше звернув увагу на цей психологічний феномен ще в 1951 р. Тоді головним новоутворення завершальної стадії життя він виділив особливу активність людини з інтеграції пройдених нею стадій життєвого шляху. Особистість, яка успішно вирішила задачу інтеграції, акумулює, згідно Еріксону, досягнення і енергетичний потенціал пройдених етапів життя, переживаючи відчуття задоволення.
Друге положення має витоки з робіт X. Вернера. Вивчаючи розвиток сприйняття, він дійшов висновку про те, що існують дві його різні форми, які розвиваються паралельно, не чинячи одна на одну помітного впливу. Перша форма - фізіогномічне сприйняття, що схоплює характерність ситуації або людського обличчя без виділення частин сприйманого. Друга форма - аналітико-синтетичне сприйняття, що виникає дещо пізніше, але не перетворююче фізіогномічну перцепцію. Роботи К. Джилліген (С.Gilligan) - співробітниці Л.Кольберга - дають підставу ряду психологів висунути припущення про те, що моральна сфера людини розвивається одночасно у двох напрямах. Дослідження Джілліген показали, що моральна свідомість хлопчиків орієнтована на логіку, справедливість, соціальну організацію. У дівчаток моральний розвиток йде по лінії посилення співчуття, піклування про людей і гуманізації міжособистісних стосунків. Є підстави погодитися з думкою деяких психологів про те, що у обох статей відбувається одночасний розвиток цих двох форм моральності. Проте у чоловіків розвиненішим і глибше вписаним в чоловічий характер виявляється логічно-когнітивний тип моралі, а у жінок – емоційно-емпатичний. На думку У. Крейна (W.Crain), інтеграція двох ліній розвитку моралі є однією з головних задач особистості в пізні роки.
|
|
|
Позначимо, нарешті, останнє методологічне положення нашого дослідження. У вітчизняній психології увагу вчених привернула теза К. Маркса про здатність людини до безмежного розвитку безвідносно до заданих масштабів. Це положення було конкретизовано на рівні вивчення людини, її індивідуального буття і розвитку як особистості. Новітні емпіричні матеріали дозволяють наповнити психологічним змістом цей принцип, постулювати невичерпність потенцій людини, обгрунтувати оптимістичний підхід до її життя в пізні роки.
Викладене вище положення К. Маркса підтримують вагомі зарубіжні психологи. Е. Фромм, спростовувавши існуюче дотепер в психологічній науці переконання в тому, що розвиток людини як особистості спрямований на досягнення нею деякого кінцевого стану - «зрілості», «мудрості» і т. п., після якого особистість починає деградувати, пише: «Людина вмирає завжди перш, ніж встигає повністю народитися».
Аналіз основних теорій старіння і старості
Перша теорія - з позицій біолого-медичного підходу психологічна деградація людей в пізні роки, погіршення їх розумових можливостей безпосередньо визначаються функціональними і органічними ураженнями мозку. Проти цієї концепції виступає багато психогеронтологів. Так, Н. Фейл (N. Feil), відомий геронтопсихотерапевт, працюючи в інтернаті для літніх, показала, що під впливом розроблених нею методів психотерапії навіть у дуже старих людей з діагнозом «початкова стадія хвороби Альцгеймера», відбуваються позитивні зміни в свідомості та поведінці. Вона стверджує, що не існує безпосереднього зв'язку між ступенем ураження мозку людини иа її інтелектуальними здібностями. <...>
Друга теорія старіння може бути позначена як діяльнісний підхід (асtion-theoretical арproach) до розвитку особистості. Його представники - Р. Хейвигхерст (R. Havighurst), Г. Кремпен (G. Krempen), Ф. Хейл (F. Heil) та ін. Сутність цього підходу така: люди своїми діями змінюють власне оточення, розвивають здатність справлятися з важкими ситуаціями, прокладають свій життєвий шлях. Діяльне життя виступає умовою поступального розвитку особистості в пізні роки.
Зрозуміло, дієве, активне ставлення до життя може створити сприятливі умови для прогресивного розвитку особистості. Але головне питання полягає в тому, наскільки змістовними і продуктивними виявляться дії людини, наскільки особистісно значущою буде її діяльність. <...>
Представники третьої теорії старіння, погоджуючись з положенням про значущість активності особистості для благополучного проходження нею стадій пізнього життя, одним з важливих чинників актуалізації потенцій суб'єкта вважають його здатність протистояти поширеним в суспільстві негативним стереотипам старості. Раніше ми вже виділяли деякі з таких стереотипів. Психологи описують й інші негативні шаблони, наприклад, хибне уявлення про мудрість як відчужене ставлення старої людини до суспільного життя, її «занурення в думці про вічне» і т.п. На людину, яка вийшла на пенсію, так і не досягнувши високого положення в суспільстві, демобілізуюче діє її переконання в тому, що вона прожила «маленьке» життя. Обговорюючи проблему критеріїв величі людини, Е.Фромм приходить до висновку: «Звичайна людина, яка справляється із задачами, що ставить перед нею становище в суспільстві і сім'ї, не дивлячись на своє «маленьке життя», більш «велика», ніж «великий» державний діяч, чиї аморальні рішення можуть нести непоправне зло». Є підстави припускати, що рання поява у людини якості автономії, що розвивається, тобто самостійності і незалежності, дозволяє особистості протистояти тиску суспільства і виробляти власні критерії оцінки свого життя.
Звернемося, нарешті, до аналізу концепції Е.Еріксона, розглядаючого період старіння особистості в контексті її цілісного життєвого шляху. Е.Еріксон вибудовує послідовність стадій розвитку особистості, що характеризуються особливим новоутворенням. Кожне з них формується, згідно його концепції, в процесі вирішення людиною конфлікту між двома протилежними тенденціями, одна з яких сприяє поступальному розвитку особистості, а інша - гальмує його. Ці тенденції в явній або неявній формі включають і певну межу особистості, і ставлення людини до світу, свого життя, себе. В своїх ранніх роботах як позитивні новоутворення особистості Е.Еріксон виділяє довірливе ставлення індивіда до світу і себе, автономію, ініціативу, працьовитість, добре організовану ідентичність, близькість (із значущими іншими), генератівність і інтегратівність. До негативних характеристик особистості він зараховує недовірливість, сором і сумнів, відчуття провини, неповноцінність, дифузію ролей, ізоляцію, стагнацію, відчай. В результаті такого різкого розведення двох груп особистісних властивостей в концепції Е.Еріксона опинилися представленими два нежиттєві психологічні типи людей. Один - відчуваючий лише відчуття провини, сумнівів, самотності та відчаю, інший - що характеризується тільки позитивними якостями, які в реальному житті можуть опинитися неадантивними. Зустріч довірливої людини зі злом здатна породити генералізовану озлобленість. Таким же чином, ініціатива, не обмежена етичними засадами, може привести до знехтування інтересів інших людей і т.д. Практика психотерапії спонукала Е.Еріксона переглянути ряд положень своєї концепції. В останніх роботах він визначає новоутворення кожної стадії як нестійкий баланс двох протилежних якостей. У особистості, що благополучно долає нормативні кризи, баланс порушується у бік позитивних якостей. При менш благополучному результаті криз у людини відбувається перевага негативних властивостей. Тепер епігенетичні утворення кожної стадії Е.Еріксон називає Надією, Волею, Наміром, Компетентністю, Вірністю, Любов’ю, Піклуванням і Мудрістю. Кожне з них включає дві протилежні якості. В певних ситуаціях одне з них може зайняти провідне місце.
У цьому контексті для нас особливий інтерес представляє характеристика Е.Еріксоном стадії пізнього життя - інтегратівності (мудрості). Не можна не відзначити, що в його концепції психологічний зміст періодів другої половини життя людини розкритий набагато слабше, ніж раніших стадій. Задачу стадії інтегратівності (мудрості) учений бачить у відшуканні людиною сенсу свого життя, в інтеграції всіх пройдених стадій і в отриманні нею цілісності свого «Я». Він, проте, не розкриває, якими процесами забезпечується досягнення інтеграції особистості. Поза сумнівом, рішення цієї задачі повинне спиратися на здатність людини бути компетентним в побудові власного життя, організації свого майбутнього часу, у виробленні здійсненних життєвих програм, адекватній оцінці соціальної дійсності і т.д. Але в схемі Е.Еріксона компетентність виступає лише як працьовитість, успіх в оволодінні професією.
Особливого обговорення заслуговує максимальне зближення у Е.Еріксона понять інтегратівності та мудрості. З моєї точки зору, стрижнем мудрості є духовно-етичне ставлення особистості до світу і життя. Але чи є таке ставлення підставою інтегратівності? В роботах Е.Еріксона немає відповіді на це питання. Більше того, поняття моральності не фігурує в його схемі ні як центральне новоутворення певної стадії, ні у формі загальної характеристики життєвого шляху особистості.
Хотілося б, нарешті, підкреслити, що прагнення інтегрувати своє минуле, теперішній час і майбутнє, зрозуміти зв'язки між подіями власного життя властиве особистості на всіх відрізках її життєвого шляху. Але Е.Еріксон правий в тому, що в пізні роки потреба виробити цілісний погляд на своє життя стає особливо нагальною. Гідністю його концепції є виділення ним умов, що сприяють особистості ефективно інтегрувати своє життя. До таких відносяться: успішне вирішення індивідом нормативних криз і конфліктів, вироблення ним адаптивних особистісних властивостей, уміння витягувати корисні уроки з минулих невдач, здатність акумулювати енергетичний потенціал всіх пройдених стадій. Тепер-то і виявляється повністю вся парадоксальність позиції Е.Еріксона. У особистості відбулася інтеграція позитивних властивостей. Кожна з них посилилося за рахунок зв'язку зі всіма іншими. Зріс мотиваційний потенціал людини. Вона виявилася підготовленою до подальшого поступального розвитку. Для Е.Еріксона ж це - характеристики кінцевого етапу життя. Чи не логічніше припустити, що восьма стадія є завершенням колишніх життєвих програм і підстава для вироблення нової програми і подальшого зростання особистості.
Емпіричні матеріали, що наводяться далі, підтверджують це припущення. Як розвиток інтелекту не закінчується після досягнення людиною операціонального рівня розвитку мислення, так і продуктивне життя особистості не завершується стадією інтегрованості її життєвого шляху.
Типи старіння і умови, що їх визначають
Аналізуючи життя людини в пізні роки, потрібно чітко розрізняти її фізичне й особистісно-психологічне старіння. Втрачаючи фізичні сили, індивід може зберегти здатність прогресивно розвиватися як особистість. Однією з основних ознак старіння є гіперболізована адаптація суб'єкта до вироблених ним прийомів рішення життєвих проблем, стратегій поведінки в соціальних ситуаціях і певного способу життя. Опинившися в нових соціально-історичних умовах, така особистість не може наново осмислити свій шлях, дати нову інтерпретацію подіям власного життя. Успішність, адаптивність старіння визначається тим, наскільки людина виявляється підготовленою до тих нових задач, які характерні для пізніх років життя, до зміни свого місця в суспільстві, специфічних для старості важких ситуацій. Найзагальніше положення, з якого ми виходимо, полягає в наступному. Наскільки адаптивним, успішним, продуктивним буде життя людини в пору пізньої дорослості (і старості), залежить від того, як вона будувала свій життєвий шлях на попередніх стадіях. В пізні роки людина загострює увагу не тільки на властивих їй установках і суб'єктивних ставленнях до світу, але і на прояві раніше приховуваних особистісних властивостей і позицій. З цієї точки зору розробка типології старіння може зробити внесок в просування проблеми цілісної типології особистості.
Перш ніж приступати до аналізу різних типів старіння, виділимо ті чинники, які впливають на особистість в пізній період її життя. Одним з головних чинників, що обумовлюють продовження поступального розвитку особистості в пізні роки, виступає змістовність, творчий характер способу її життя. Продуктивний спосіб життя спирається на систему маловивчених життєво творчих дарувань особистості. Це - здатність особистості розглядати життя та її події в різних системах координат; виявляти латентні можливості життєвих ситуацій; сприймати несподіванку, невизначеність, багатозначність обставин життя як стимул для свого розвитку і т.п. До життєтворчих устремлінь особистості відноситься й її потреба в експериментуванні з суспільними нормами, розпорядженнями, ролями. Про важливість цієї форми активності в побудові життєвого шляху особистості говорить Е.Еріксон, вважаючий її провідною характеристикою людини лише в період юності, коли молоді люди починають випробовувати себе в різних соціальних (точніше - життєвих) ролях. Проте новітні дослідження показують, що експериментування - найважливіша форма активності особистості на всіх стадіях життя. Так, Н.Н. Подд’яков, відомий представник психології дитинства, приходить до висновку, що експериментування може «претендувати на роль провідної діяльності в період дошкільного розвитку дитини». В своїх роботах він переконливо розкриває зв'язок такої опробуючої активності з творчістю та ініціативою, гнучкістю і пластичністю поведінки, з накопиченням суб'єктом припущень, що спонукаючть його по-новому сприймати світ. Тому перспективним виявляється узагальнений висновок Н.Н. Подд’якова про те, що «діяльність експериментування, узята у всій повноті і універсальності, є загальним способом функціонування психіки».
Ми вважаємо, що для успішного проходження особистістю періодів і дорослості, і старості особливе значення має експериментування з життєвими ролями. Приймаючи на себе ту або іншу роль, людина, яка розвивається, починає поводитися відповідно до її вимог. Роль на деякий час визначає особистісний спосіб її існування.
У разі розузгодження між вимогами ролі і можливостями індивіда (соціальними або психологічними) він починає випробовувати себе в нових ролях. Коли людина самовизначається, пережиті нею різні форми особистісного існування не зникають, а зберігаються в її внутрішньому світі у вигляді «ескізів» віртуальних особистостей. Є підстави припускати, що в пізні роки ці фрагментарні особистості допомагають суб'єкту знайти себе в новій якості і продуктивно змінити своє життя. Ця гіпотеза особливо торкається тих людей, які в результаті виходу на пенсію опиняються в невизначеній, слабоструктурованій ситуації. В цих умовах людина повинна сам організувати свій теперішній час і майбутнє, намітити нову життєву програму. Саме в такі моменти актуалізація віртуальних особистотей може допомогти людині почати нове діяльне життя.
Інша важлива умова плідного життя в пізні роки - це інтеграція суб'єктом всіх пройдених ним стадій, свого минулого, теперішнього часу і антиципованого майбутнього. Передумовою інтеграції є успішне рішення нормативних криз, життєвих задач і конфліктів. При цьому реальна інтеграція минулого з теперішнім часом відбувається у разі, коли особистість підіймається над минулим з позицій теперішнього часу, розглядає пройдені стадії в системі актуальних відносин і проблем. Тоді вона може внести в систему не тільки досягнення, які були в центрі її свідомості, але і досвід, що сприймався у минулому як малозначимий, а в теперішньому часі такий, що знайшов нове значення як важливий спосіб досягнення цілей. Особистість здатна робити, за висловом А.А. Кроніка, позитивні «біографічні відкриття». Дистанційована позиція по відношенню до пройденого життєвого шляху береже літню людину від «поглинання» її своїм минулим. А воно, за спостереженнями ряду психологів, як магніт, притягує до себе теперішнє і майбутнє особистості.
Продовженню поступального розвитку в пізні роки сприяє продуктивна установка, що також спонтанно виявляється у літніх людей, оцінювати своє життя (як і що все відбувається в світі) за критеріями успіхів, досягнень, щасливих моментів. З цих оптимістичних позицій поразки і помилки інтерпретуються як обтяжливі, але необхідні уроки життя, які врешті-решт ведуть до перемог. Активне ставлення до життя таких людей зазвичай має в своїй основі високорозвинуті відчуття автономії та ініціативи, що дозволяє їм протистояти негативним суспільним стереотипам старості.
Звернемося тепер до аналізу умов, що породжують процес старіння особистості, неадаптивний і який не забезпечує її подальший розвиток. Як правило, його характеристики є похідними неконструктивного способу життя на раніших стадіях. Е.Еріксон виділяє дві групи стадіальних новоутворень, підсумовування яких в пізні роки приводить до стагнації, сприйняттю людиною світу як джерела зла, поєднанню самовпевненості з відчуттям невдало прожитого життя. Першу групу негативних особистісних новоутворень учений називає «неадаптивні тенденції». Вона включає поганий сенсорний розвиток, свавілля, безжальність, віртуозність у вузькій сфері діяльності, фанатизм, розпилювання своїх сил в неосяжній безлічі занять; самовпевненість, що не узгоджується зі здібностями людини. Друга група - «згубні, негативно впливаючі на розвиток тенденції». До неї відносяться: усунення від світу; компульсивні дії; звичка гальмувати свою поведінку; інертність; переважання стратегій відмови від рішення актуальних задач, від використання сприятливих можливостей; неприступність для всього оточуючого; відсутність піклування про нове покоління; презирство до світу. Емпіричні дослідження виявляють додаткові труднощі літніх людей, що заважають їм інтегрувати своє життя. Якщо їх життя виявляється наповненим недозволеними конфліктами, якщо вони вважали за краще відмовлятися від рішення насущних задач, то «ефект Зейгарник» примушує їх занурюватися в своє минуле, яке поглинає їх теперішній час і позбавляє майбутнього. Якщо до цього додати вузьке коло їх цінностей та інтересів і нагадати, що йдеться про людей, які вийшли на пенсію, то можна наперед передбачити, наскільки драматичним стане їх життя в пізні роки.
Н. Фейл описує різні непродуктивні прийоми, до яких вдаються старі люди, зіткнувшися з труднощами в своєму пізньому житті.
Так, одна з мешканок інтернату - м-с Уол - пропрацювала декілька десятків років в канцелярії солідної установи. Робота була основою її ідентичності. Коли ж у віці 65 років жінку відправили на пенсію, вона вдалася до механізму повного заперечення трагічної для неї події. Цілими днями удома вона друкувала на машинці якісь папери, підшивала їх в теки і була сповнена упевненості, що працює для фірми. В 80 років Уол потрапила в інтернат, але і там продовжувала «працювати». В сумочці вона носила шматочки паперу - «документи» фірми, «розсилала» листи клієнтам. Ця жінка втягнула своє минуле в теперішній час і психологічно реконструювала актуальну дійсність за зразком минулого. Так, почувши голоси медсестер, Уол незадоволено помічала: «Знову ці дівчата з машбюро базікають». За спостереженнями Фейл, мешканців інтернату часто мучать невирішені у минулому конфлікти з близькими людьми. І в цих випадках їх минуле заповнює теперішній час. Старі люди починають «з'ясовувати стосунки» з ким-небудь з відвідувачів. І коли їх уявні кривдники визнають свою неправоту, старі з відчуттям задоволення повертаються в свій теперішній час.
Неадаптивним виявляється процес старіння і у тих людей, які не змогли розвинути в собі якості автономії та ініціативи. Орієнтирами в організації власного життя для них були вказівки, вимоги, думки навколишніх людей. Д.Гутман (D. Gutmann) відносить їх до пасивно-рецептивного типу. В неструктурованій ситуації відставки вони почувають себе втраченими, безпорадними і швидко засвоюють негативні соціальні стереотипи старості. Змирившись зі своєю долею (вибраної ними ж самими), вони шукають підтримки, уваги, опіки у навколишніх людей. Тим часом, за спостереженнями психологів, не всі з представників описаного вище типу дійсно не здатні самостійно будувати своє життя в пізні роки. Позбувшися волею обставин допомоги і підтримки, деякі з них навідріз відмовляються переселитися в інтернат і починають самі будувати своє життя. Тому дослідники припускають, що «стареча позиція» може іноді бути захисним механізмом або прийомом зняття з себе відповідальності за свою пасивність.
Звернемося тепер до аналізу різних типів адаптивного і продуктивного старіння. Зрозуміло, продуктивність суб'єкта життя може бути якісно різною залежно від рівня його особистісного розвитку, ступеня обдарованості і т.д. Можна виділити такі критерії типів поступального розвитку особистості в пізні роки: 1) чи позбулася людина роботи в ці роки або вона продовжує свою професійну діяльність, 2) на які цінності орієнтована її активність в період пізньої дорослості. В тому випадку, якщо індивід опинився в ситуації відставки, перед ним встає важка задача - реалізувати свої можливості в нових видах діяльності, що нерідко вимагають зміни способу життя. Рішенню цієї задачі допоможе актуалізація тих віртуальних фрагментарних особистостей (і пов'язаних з ними інтересів), які виникли як результат випробування людиною себе в різних життєвих ролях. Саме з цих позицій можна інтерпретувати описи Е.Еріксоном життя деяких старих людей.
Так, один з них в ранні роки хотів стати музикантом і трохи займався музикою. Проте йому довелося оволодіти іншою, більш прибутковою професією. Вийшовши на пенсію, він спочатку зайнявся вихованням внуків, але бажання стати музикантом виявилося настільки велике, що в 80 років він вже віртуозно грав на саксофоні й навіть став писати пісеньки. Схожою виявилася доля двох інших немолодих жінок. Одна з них в юності початку займатися ліпленням, інша пробувала себе в живописі.Але сімейні обов'язки і робота поза будинком перешкодили їм здійснити свої бажання. Виростивши дітей і вийшовши на пенсію, обидві жінки все ж таки реалізували себе в улюблених заняттях.
Ідея про те, що продуктивні устремління людей знаходять своє продовження і в пізні роки їх життя, лежить в основі особистісної типології Гутмана. Але він при цьому виділяє два типи високої активності і продуктивності життя.
Перший тип він називає «прометеєвим» і відносить до нього осіб, для яких життя - безперервна битва. В пізні роки такі люди продовжують битися з новими труднощами, віковими хворобами. При цьому вони прагнуть не тільки зберегти, але і розширити суб'єктивний простір свого життєвого світу. Відчуваючи врешті-решт необхідність в опорі на інших, вони приймають лише ту допомогу, яка завойована ними. Інший тип, представники якого теж відрізняються активним ставленням до життя, носить у Гутмана назву «продуктивно-автономний». Як в ранні, так і в пізні періоди життя особистості такого типу орієнтовані на високі досягнення, успіх, який забезпечується ними багатоманітними стратегіями. Вони самостійні, критично ставляться до різних соціальних стереотипів і загальноприйнятих думок.
Було б, звичайно, помилковим припускати, що люди, які ведуть в пізні роки продуктивне життя, не переживали в своєму минулому розчарувань, не страждали від конфліктів, а в старості їм не докучають хвороби і нездужання. Є, проте, підстави стверджувати, що у осіб з продуктивним життєвим стилем з'являються здібності позитивної психологічної зміни історії свого життя. Це положення підтверджується унікальними матеріалами, представленими в роботах Е.Еріксона. Психологи, які проводили лонгітюд, вивчали положення дітей в школітаі сім'ї, розпитуючи батьків про ступінь їх задоволеності своїм сімейним життям, про частоту конфліктів між подружжям і т.п. Порівнюючи ці розповіді з ретроспективними оповіданнями своїх співрозмовників, Еріксон знайшов у багатьох випадках вражаючу розбіжність між минулими і теперішніми часовими оцінками. В рамках лонгітюдних опитувань дружини часто скаржилися на нерозуміння, на розбіжність думок з важливих питань, оцінювали свій шлюб як невдалий, говорили про бажання розлучитися. Розмовляючи через декілька десятків років з Еріксоном, ці ж люди (іноді вдови або вдівці) переконливо говорили, що все життя прожили один з одним щасливо, «душа в душу», погляди їх дивно співпадали.
Такі прийоми позитивної зміни особистістю історії свого життя зовсім не є її спотворенням. В їх сімейному житті були моменти щастя, радості, взаєморозуміння, задоволення успіхами своїх дітей. Літні люди, які почали сприймати суперечки і конфлікти минулого як прикрі дрібниці життя, саме ці моменти і наділяли високою значущістю.
Люди, життєвий шлях яких відрізняється осміленням, креативністю, успіхом, конструктивно ставляться і до супутників старості - погіршення фізичного стану, появи різних хвороб.
У цьому відношенні вельми показова позиція відомого актора Жана Маре, якому виповнилося 82 роки. В бесіді з Ельдаром Рязановим, що транслювалася по телебаченню, Маре сказав, що він прожив щасливе життя, в якому йому завжди і у всьому везло. Він повідомив, що ніколи не вдавався до допомоги каскадерів і самі ризиковані трюки проробляв сам. На питання Рязанова про його здоров'я артист відповів, що хвороб, природно, нагромадилося достатньо, зокрема, виявився пошкодженим хребет, але це, на його думку, виправдана плата за довге щасливе життя.
Своєрідно протікає процес старіння у видатних творчих осіб, що мають нагоду до глибокої старості продовжувати своє креативне життя. У багатьох випадках життєвий шлях таких людей - це сплав щастя і страждань, чергування моментів втрати і отримання нового сенсу свого життя. До числа причин, що викликають у них гостре відчуття незадоволеності собою, відносяться, зокрема, вичерпаність наміченої раніше життєвої програми; розбіжність між масштабністю творчого дару і вельми неповною його реалізацією в результатах діяльності. Один з варіантів життя на стадії пізньої дорослості, що охопила і роки періоду старості, представлений в унікальному документі - психологічній автобіографії К. Роджерса (C.Rogers). В ній видатний учений особливо детально аналізує своє життя від 65 до 75 років. Цей аналіз - цінний внесок в акмеологію. Описуване десятиліття характеризується вражаючою продуктивністю наукової, науково-організаційної, психотерапевтичної та педагогічної діяльності ученого.
Роджерс виділяє вагомі особистісні новоутворення, що з'явилися в цей час. Серед них - його нестримне прагнення до ризику, що зумовило зміну стилю життя. Свій стан, що передував особистісному перетворенню, Роджерс описує майже в тих же виразах, що і Л.Толстой, який пережив кризу на порозі 50 років.
Роджерс одержав визнання як творець оригінальної концепції особистості і нового напряму в психотерапії. Він з успіхом читав лекції в різних аудиторіях і був упевнений, що такими ж успішними будуть всі його подальші виступи і доповіді. «І мені, - пише учений, - стало скучно... я набрид сам собі». І ось тоді-то і виникла у нього потреба в ризику, в емерджентному, за його словами, стилі життя, схильність до якого він проявляв в свої молоді роки. Роджерс, усвідомлюючи, що фізично став слабкішим, ніж був раніше, проте робить важку подорож по містах Бразилії. Там він читає лекції в самих різних аудиторіях, не знаючи, як вони будуть прийняті, чи знайдуть розуміння. Успіх доповідей не задовольнив його. Він вирішив познайомити слухачів з практикою своєї групової психотерапії. Зазвичай він працював з невеликими групами, в незнайомій же країні вирішив випробувати свій метод в групі, що включала 800 чоловік. Після закінчення сеансу його учасники з ентузіазмом говорили про свої позитивні переживання. Успішно пройшли заняття і в інших великих групах. Варто додати, що через декілька років, після публікації автобіографії Роджерса в 1980 р., вчений відвідав Росію, де його дуже тепло прийняли.
До числа своїх особистісних новоутворень, що не переставали постійно дивувати його, Роджерс відносить високу чутливість до адресованих йому «соціальних замовлень» і готовність за найкоротший час виконувати їх. Так, шкільний вчитель якось запитав у психолога, чому в списку книг, рекомендованих для юнацтва, немає робіт Роджерса. Відповіддю на питання була книга ученого «Freedom to Learn», написана так, ніби всі її частини були вже давно підготовлені до публікації. Під впливом таких мимоходом виказаних побажань Роджерс в період з 1965 по 1975 р. написав ще три книги і безліч статтей, що виходить за рамки його безпосередніх інтересів. Іншим разом він почув репліку одного з своїх співробітників про доцільність перетворення їх групи в Центр з вивчення особистості (Person). Цей проект захопив Роджерса, і Центр скоро став впливовою організацією.
Наступне особистісне новоутворення, виявленню якого Роджерс надає великого наукове значення, полягає у високому рівні розвитку у нього інтуїтивної сфери особистості. Учений пише, що ще десять років тому він не зміг би висунути наступне положення, що граничить, на його думку, з відкриттям особливого обширного психічного простору у внутрішньому світі особистості: «Людина володіє потенційно доступною їй приголомшливо величезною областю інтуїтивних сил. Існує багато доказів того, що ми набагато мудріші, ніж наш інтелект <...>».
Є підстави вважати, що всі ці особистісні новоутворення - результат характерного для пізніх років життя активності людини з інтеграції нею цілісного досвіду свого життя. Найпереконливішим доказом прагнення ученого до осмислення й інтеграції свого життя є, зрозуміло, його психологічна автобіографія. Але процеси життєвої інтеграції можуть в значній частині протікати і на підсвідомому рівні. Проте вони ведуть до істотного розширення свідомості, появи в її фокусі периферичних, когнітивно-емоційних утворень. Успішна інтеграція дозволяє людині розглянути в системі нових зв'язків власні ідеї. На саме такій потребі наголошує у себе Роджерс. <...>
Такий креативний тип життя особистості в період, званий пізньою дорослістю і старістю. Дотепер ми описували типи успішного і змістовного пізнього життя людей, що реалізовують себе в різній за якістю творчій діяльності. Але в індивідуально-психологічному і соціальному плані може бути багатшою в духовному відношенні діяльність старих людей, спрямована на затвердження етичних цінностей в своєму повсякденному, буденному житті. За критерієм орієнтації на цінності добра, справедливості, істини можна виділити два типи старіння людей: 1) які реалізовують себе шляхом затвердження етичних цінностей і 2) які не досягли високого рівня морального розвитку, часто переступали в своїх діях норми моральності. В роботах Еріксона виявлені деякі умови формування неповноцінних в етично-духовному відношенні осіб. До цих умов відносяться рано виникаюче відчуття безжальності; недовіра до світу і відчуження від оточуючих; неприйняття навіть близьких людей; відсутність потреби піклуватися про інших і т.п. Схожий тип людей знайшов А. Елліс. Узагальнене негативне ставлення до світу виражається в характерних для них висловах, що починаються словами: «Я ненавиджу», «Я терпіти не можу» і т.п. Інтегруючись в пізні роки, ці позиції стають перешкодою для поступального спілкування особистості: людина відноситься з недовірою до будь-якої нової інформації, а також до її джерела, вона відчужується від швидко змінної соціальної дійсності. Іноді люди цього типу агресивні, частіше ж замикаються, оточуючи себе щільним кільцем психологічних захистів. Інший лад відчуттів і суб'єктивних відносин відрізняє літніх людей, які все своє життя будували на основі моральності.
Ми проаналізували декілька типів життя людей в пізні роки, виділили умови, що сприяють і перешкоджають поступальному розвитку особистості й за межами пізньої дорослості. Типи продуктивного старіння були виділені нами за критерієм переважної орієнтації на творчість або на реалізацію духовно-етичних стосунків. Проте емпіричний матеріал показує, що у багатьох старіючих людей продуктивність інтегрується з етично-духовними установками. Гуманістичні позиції пронизують всі області життя Карла Роджерса, Віктора Франкла, Ханса Томі. <...>
Психологический журнал. – 1996. – Т.17 - №6. – С. с. 60-71.
Дата добавления: 2018-04-15; просмотров: 271; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!