Документи політичних партій і громадських об’єднань Західної України (1921-1939 рр.).
Тема. ДОКУМЕНТИ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ
І ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ЯК ДЖЕРЕЛО
З НОВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
1. Документи політичних партій 1917-1925 рр.
2. Документи політичних партій і громадських об’єднань Західної України.
3. Документи комуністичної партії (КПРС, КПУ) та громадських організацій радянської України.
4. Документи політичних партій і громадських організацій другої половини 80-х р. ХХ – поч. ХХІ ст.
Література:
1. Макарчук С.А. Джерелознавство історії України. – Л., 2008.
2. Борщевский В.Я. Источниковедение истории СССР (1917-1985). – К.,1985.
3. Источниковедение: Теория. История. Метод. Источники Российской истории. Учебное пособие. – М.,1998.
4. Михальський І.С. Джерела з історії українських політичних партій кінця XIX - початку XX століть. — К., 2004.
5. Варшавчик М.А. Источниковедение истории КПСС. – М.,1989.
6. Ветров Р.І. Політичні партії України на початку ХХ ст. (1900-1925 рр.). – Дніпродзержинськ, 1997.
7. Нариси з історії суспільних рухів та політичних партій в Україні (ХІХ-ХХ ст.). Навч. пос. – Львів, 2001.
8. Висоцький О.Ю.Українські соціал-демократи та есери: досвід перемог і поразок. – К.: Основні цінності, 2004.
Документи політичних партій України 1917-1925 рр.
Про документи політичних партій України можна говорити лише стосовно часів революції, адже до середини 20-х років на території УСРР всі партії, окрім більшовицької, припинили своє існування, або стосовно західноукраїнських земель у міжвоєнні роки – там вони проіснували до 1939р., або стосовно України часів незалежності. В цьому питанні ми говоритимемо про документи політичних партій Наддніпрянської України 1917-1925 рр.
|
|
|
Визначення хронологічних рамок цього періоду зумовлене, по-перше, подіями 1917 р., що суттєво вплинули на діяльність вже існуючих політичних партій і дали поштовх до появи нових партій на території Наддніпрянської України; по-друге, межами існування багатопартійної системи – у 1925 р. в УСРР саморозпустилася остання небольшевицька партія.
Треба відзначити наявність протягом тривалого часу (в радянській історіографії) традицій і стереотипів щодо оцінки діяльності цих партій як буржуазних, націоналістичних. Їх політика, програмові положення вважалися хибними порівняно з діяльністю та програмовими постулатами більшовицької партії. Більш-менш зважену оцінку їх діяльності можна зустріти лише в історіографії української діаспори (праці Т.Гунчака, збірки документів). Докорінні зміни в оцінці діяльності цих партій сталися в українській історіографії останніми десятиріччями (праці О.Ю.Висоцького, І.С.Михальського, Р.І.Ветрова та ін.).
|
|
|
Палітра політичних партій часів Української революції була достатньо різнобарвна. На території України діяли як українські політичні партії та громадські організації так і осередки загальноросійських партій та організацій. Назвемо основні.
Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ), створена на основі ТУП навесні 1917 р. Фактично об’єднувала ліберальну інтелігенцію та відображала інтереси заможних верств українського суспільства. У складі президії ЦК – С.Єфремов (голова), В.Леонтович, А.Ніковський, Ф.Матушевський.
Українська соціал-демократична робоча партія (УСДРП). Кількість – 40 тис. Лідери – В.Виниченко, Д.Антонович, М.Порш, М.Ткаченко, С.Петлюра. Видавали «Робітничу газету».
Найвпливовіша – Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР). 75 тис. осіб. Керівний орган - ЦК (М.Ковалевський, В.Голубович, Л.Ковалів, П.Христюк, В.Залізняк, М.Шраг, О.Севрюк). Газета «Боротьба».
Українська партія соціалістів-самостійників (УПСС).Лідери – П.Макаренко, також О.Андрієвський, І.Луценко.
Діяли також: Українська демократично-хліборобська партія, що виникла на Полтавщині і складалася с заможних селян і поміщиків (ідеолог – В.Липинський); Українська трудова партія (лідер – Ф.Крижановський); Українська федеративно-демократична партія. Ці партії були не такими численними.
|
|
|
Під впливом українських національних партій перебували масові організації трудящих – «Просвіти», селянські спілки, національні клуби, військові, студентські, жіночі організації тощо. В Україні почали формуватися станові організації, що уособлювали соціальну базу української революції – військові, селянські, робітничі.
З часом партії розділялися, дробилися, на їх основі утворювалися нові політичні об’єднання. У 1919 р. утворилася УКП(боротьбисти) - на основі об’єднання колишнього лівого крила УПСР та лівих УСДРП «незалежних». Лідери – Г.Гринько, В.Еланський (Блакитний), О.Шумський, П.Любченко. Саморозпустилася в березні 1920 р. – члени увійшли до КП(б)У.
У січні 1920 р. було проголошено створення УКП – на основі правої частини розколотої УСДРП («незалежних»). Об’єднала націонал-комуністичні елементи. Лідери А.Речицький, А.Ткаченко. Саморозпустилася в березні 1925 р.
В Україні також розгорнули діяльність загальноросійські партії – кадети, октябристи, меншовики, більшовики, есери, анархісти тощо. У 1917 р. російські есери та меншовикимали значну перевагу в Катеринославській губернії та у військах Південно-Західного і Румунського фронтів. Вони переважали у Радах робітничих і солдатських депутатів, що почали створюватися в містах з березня 1917 р. Вони також мали вагоме представництво у громадських комітетах – органах Тимчасового уряду в містах. Проте їх авторитет падав через неспроможність Тимчасового уряду вирішити нагальні потреби населення – мир, земля, хліб.
|
|
|
Зростала кількість та вплив організацій більшовиків. Більшість їх працювали в Донбасі та Подніпров’ї – 30 тис. з 42 тис. у жовтні 1917 р. Більшовики зосереджувалися в промислових центрах, де мешкало російськомовне населення. У вересні-жовтні 1917 р. більшовики зміцнили свої позиції в Донбасі, Подніпров’ї, Харкові.
Характеристика складу документів політичних партій.
Документів політичних партій часів революції збереглося не багато (за виключенням більшовиків). По-перше, хоча більшість з них існували з дореволюційних часів, вони не опікувалися створенням архівів. Цьому також не сприяли нелегальні та напівлегальні умови їх діяльності. По-друге, багато документів загинуло під час революції. Частину було вивезено за кордон емігрантами. По-третє, за радянських часів залишки цих документів потрапляли до спецсховищ.
1. Програми і статути партій збереглися найкраще. Важливе значення має той факт, що програми деяких партій склалися ще в дореволюційні часи і в подальшому не піддавалися суттєвим змінам. Лише корегувалися в 1917 р. Ці програми друкувалися в партійній пресі, а також видавалися окремими брошурами в 1917-1920 рр.
Зараз ми в більшості випадків маємо саме друковані варіанти програм і статутів. Це, наприклад, програми українських соціалістичних партій – УПСФ (затверджена на установчому з’їзді в червні 1917 р.), УСДРП (на конференції у квітні 1917 р. було підтверджено програму, ухвалену в 1905 р.), УПСР (у червні 1917 р. ІІ з’їзд УПСР затвердив програму, проект якої було підготовлено М.Ковалевським ще в 1915 р., і статут партії.), УПСС.
У програмах переліченихукраїнських партій є спільні риси, є відмінності. Домінуюче питання для всіх партій – національне відродження України. Більшість (окрім УПСС) вважала, що воно можливе за умов автономії України в складі Російської демократичної республіки.
Розбіжності – щодо вирішення соціальних проблем. Головне питання – агарне(селянство становило на той час 80% населення України). Найближчою до селянських вимог була програма українських есерів. Вбачали вирішення аграрного питання шляхом соціалізації землі. Цей принцип критикували представники УСДРП. Вважали, що коли земля перейде повністю в користування та розпорядження селянства, знов почнеться диференціація селянства та розвиток капіталізму. В умовах нестабільності, слабкої державної влади це гасло загрожувало поширенням анархії. УСДРП вважала, що прогрес в сільському господарстві можливий лише у великих господарствах, якими були економії. Великі культурні маєтки не можна руйнувати та ділити на шматки – вони всенародне добро, утворювалися працею робітників і селян. Їх треба передавати в користування трудовим артілям або органам самоуправління на місцях.
2. Матеріали з’їздів і конференцій – збереглися частково. Це переважно постанови, рішення, що були надруковані в партійній періодиці, (постанова установчого з’їзду УПСФ, резолюції), є також протоколи з’їздів і конференцій УПСР, УСДРП, УКП.
3. Документи керівних органів партій – збереглися переважно постанови ЦК, Президій, що друкувалися в партійні пресі.
4. Документи місцевих організацій – окремі невеличкі комплекси, що включають звіти місцевих організацій,повідомлення керівним органам партії про власні позиції щодо вирішення конкретних політичних проблем, звернення-протести до відомих політичних діячів або центральних урядових установ та ін.
5. Партійна публіцистика - твори лідерів партій, рядових членів (промови, статті). Це публікації в пресі та окремі видая нтворів С.Петлюри, В.Виниченка, Д.Антоновича, В.Липинського та ін.
6. Достатньо широко представлена партійна преса. Завдяки їй маємо не тільки відомості про діяльність партій, а також публікації їх програм, статутів, постанов, рішень керівних органів, з’їздів, творів лідерів.
7. Агітаційно-пропагандистські матеріали – листівки, відозви, декларації.
8. Джерела особового походження – мемуари, щоденники. Спогади лідерів і колишніх рядових членів партій друкувалися в ХХ ст. емігрантськими колами достатньо активно. Останніми десятиріччями почали друкуватися в Україні (В.Виниченка, В.Андрієвського, І.Мазепи, П.Христюка та ін.)
Треба відзначити, що документи українських політичних партій початку ХХ ст. стали об’єктом спеціального джерелознавчого дослідження. Це монографія І.С.Михальського «Джерела з історії українських політичних партій кінця XIX – початку XX ст.», що в неї автор не тільки дав ґрунтовний історико-порівняльний огляд джерельної бази для дослідження їх діяльності, але також власну класифікацію вивченого корпусу джерел. Правда, хронологічні рамки роботи обмежуються 1917 р., проте автор зазначає, що запропоновану ним класифікацію можна застосовувати і до інших комплексів документів партій ХХ ст. Михальський пропонує таку класифікацію: 1) джерела партійного походження і 2) джерела непартійного походження. До першої групи він відносить всі перелічені вже нами різновиди джерел, поділяючи їх на партійно-організаційні документи, пропагандистсько-агітаційні матеріали та джерела особового походження. В групі джерел непартійного походження виділені тематичні блоки: 1) документи державного походження; 2) матеріали неукраїнських політичних партій, об’єднань; 3) преса і 4) джерела особового походження.
Документи політичних партій часів Української революції малюють яскраву картину політичного життя України в ці буремні роки. Сучасні науковці активно залучають цей комплекс джерел не тільки для висвітлення історії політичних партій, а також для вивчення історії Української державності, революційного процесу на українських землях. Але ці документи потребують спеціального джерелознавчого дослідження. Першим з таких досліджень є праця І.С.Михальського.
Документи політичних партій і громадських об’єднань Західної України (1921-1939 рр.).
Західноукраїнські землі в зазначений період опинилися в становищі напівколоній Польщі, Румунії, Чехословаччини. Незважаючи на це, політичне життя на цих територіях було достатньо активним. У міжвоєнні роки тут діяло чимало політичних партій і громадських організацій. Дослідники поділяють їх на декілька груп.
По-перше, це українські політичні партії, що діяли ще з дореволюційних часів. Протягом першої половини 20-х років вони активно змінювалися, еволюціонували зовні та всередині. Результатом стало утворення декількох політичних об’єднань, що відігравали важливу роль в політичному житті західноукраїнських земель.
Українська соціалістично-радикальна (УСРП), що утворилася в 1926 р. на основі об’єднання Української радикальної партії і залишків українських есерів Волині. Лідер – Л.Бачинський. 20 тис. членів у середині 30-х років.
Українська соціал-демократична партія (УСДП) менш впливова. Створена ще до революції, на початку 20-х років розкололася. В 1923 р. ліворадикальне крило фактично стало частиною КПЗУ. Помірне крило відновило УСДП в 1928 р., солідаризувалися з Польською соціалістичною партією, Бундом.
У 1925 р. з ініціативи Української народно-трудової партії кілька дрібних політичних груп утворили Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО). Голова – Д.Левицький. Обєднувало ¾ громадських активістів Західної України. Негативно ставилися до КПЗУ, угодовських партій. На початку 30-х років УНДО відмовляється від ідеї опору «на власні сили», укладає угоду с польським урядом. Наслідок – криза партії, розкол, суперечки, падіння популярності.
По-друге, це так звані «радянофільські» партії та організації. Комуністична партія Західної України (КПЗУ). Підтримувала тісні зв’язки з КП(б)У, ВКП(б) і Комінтерном. Діяла нелегально. В середині 30-х років – 5 тис. членів. Єдина серед членів Комінтерну засудила сталінські репресії. Розпущена в 1938 р. постановою Комінтерну.
По-третє, пропольські та клерикальні партії та організації. Переважно нечисленні, не мали значного впливу, існували протягом нетривалого часу, оскільки підтримувалися польським урядом. Найбільший вплив на українську громадськість мав Український католицький союз (УКС) під керівництвом митрополита А.Шептицького.
Під впливом названих партій створювалися і діяли чисельні молодіжні, селянські, жіночі, освітянські організації. Зокрема, під керівництвом КПЗУ – Комуністична спілка молоді ЗУ, селянські легальні прокомуністичні організації, а також різноманітні революційні підпільні організації прокомуністичного спрямування – Українська національно-повстанська організація, Українська революційно-повстанська організація та ін. Мета – підготовка збройного повстання та приєднання до СРСР. Почали занепадати на початку 30-х років.
Характеристика складу документів. Для цих партій і товариств маємо всі названі вже різновиди джерел.
1. Програми, статути. Зокрема, програма УСРП містила такі положення - самостійна Україна, що об’єднає всі етнічні землі. Влада – народна. Передача державних, поміщицьких, церковних, колоністських земель селянам без викупу (гасло «Вся земля – селянам»). Розвиток кооперації. Право націй на самовизначення, шанування прав національних меншин.
Програма УНДО (і статут), ухвалена на ІІ з’їзді у листопаді 1925 р. Вважали себе національною, надкласовою партією, що гуртує всі верстви населення (промисловці, селяни, інтелігенція, духовенство тощо), висували концепцію спільного національного фронту українських політичних партій. По суті широкий національний рух. Методи боротьби – суто легальні, ненасильницькі, основне – парламентська діяльність. Не визнавали поділу України між чужоземними державами. Основне завдання – боротьба за українську державність. Радянська Україна – перехідний етап на шляху до повноцінної української держави. Право націй на самовизначення. Націоналізація великих промислових підприємств, аграрна реформа – передача землі без викупу селянам.
КПЗУ використовувала програмні документи ВКП(б), але головним вважала вирішення національного питання.
2. Протоколи, звітні доповіді на з’їздах, конференціях друкувалися окремими брошурами, також в партійній періодиці, календарях.
3. Документи місцевих партійних організацій - протколи зборів листування організацій з центральними органами, між собою, окремими діячами, фінансові документи, описи майна, чернетки доповідей, резолюцій та ін. Маємо, наприклад, протоколи засідань осередків УСДП на Волині, Холмщині, Поліссі, Підлящі.
4. Твори партійних лідерів й ідеологів – праці Л.Бачинського, В.Ганкевича, І.Макуха, О.Барвинського, О.Назарука, В.Старосольського, лідерів КПЗУ Васильківа, Іваненка, Теслюка тощо.
5. Агітаційно-пропагандистські матеріали – відозви, заяви, звернення.
6. Партійна преса. УСРП - газета «Громадський голос», журнал «Живе слово»; УНДО - часопис «Діло», газета «Свобода», УСДП – газети «Вперед», «Наша мета»; КПЗУ - журнал «Наша правда», газети легальні і нелегальні («Праця», «Сяйво», «Світло» тощо).
7. Джерела особистого походження. Спогади І.Макуха, І.Старосольського та ін.
На території Західної України діяли також націоналістичні організації . Вони перебували в підпіллі та в опозиції до польської влади.
Це, передусім, УВО, на чолі – Є.Коновалець (1920 р.). .Пропагувала ідеї соборництва, національного активізму, опору на власні сили. Поповнювалася за рахунок студентської, селянської, робітничої молоді. Сповідувала тактику пасивного опору та активні форми – індивідуальний терор, саботаж, експропріацію державних коштів та ін. Друкований орган – газета «Сурма». Її члени одночасно були членами різних українських політичних партій.
Окрім того в 20-ті р. на території Західної України та за її межами діяли низка українських націоналістичних молодіжних організацій – Союз української націоналістичної молоді (СУНМ), у Чехословаччині – Група української націоналістичної молоді та ін. Мало відрізнялися ідеологією та програмами (ідеалістичний світогляд, прищеплення культу героїзму, велике значення розвитку самосвідомості членів, самостійницька ідеологія, і Польща і СРСР – окупанти).
1929 р. – на Першому Конгресу українських націоналістів утворено ОУН. Очолив Є.Коновалець. Конгрес ухвалив постанову про устрій ОУН, умови вступу до ОУН. Також було прийнято програмні документи - Постанови Великого Збору Організації Українських Націоналістів, «Десять заповідей українського націоналіста» («Декалог»). Ці документи було скореговано Великим збором в 1939 р. Висунула радикальну програмуборотьби за національне визволення та відродження Української держави. Відкидала комуністичну, капіталістичну, націонал-соціалістичну системи. Основа – панування нації на своїй землі. На час української революції – на чолі держави – диктатор, після неї – голова, що обирається законодавчим органом з представників усіх верств населення. Обстоювала принцип трудової приватної власності на землю, одержавлення лісів, копалень, залізниць, вільну конкуренцію в промисловості й торгівлі, розвиток кооперації.
Тактика - охоплення політичною боротьбою усіх сфер життя, всього населення – виховання молоді, активізація жіноцтва та ін.
Друковані видання – місячник «Розбудова нації», неофіційні видання «Наш клич», «Наш фронт», «Голос нації» тощо.
Під контролем ОУН діяла низка громадських організацій.
Документи названих партій та організацій ще не стали об’єктом спеціального джерелознавчого дослідження, хоча активно залучаються дослідниками при вивчені історії суспільно-політичного життя, партій і громадських рухів на території Західної України. Слід відмітити дисертацію І.Я.Раківського, присвячену історії УСДП, в якій автор дає ґрунтовний джерельний аналіз документів партії.
Дата добавления: 2022-06-11; просмотров: 26; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!