ХІV. Лихі години. Хвороби. Ліки. 14 страница
Невідомо, що за мистецькі школи були в Харьківщині, а що вони буди, суперечок тут не може бути, бо в спогадах про старий Харьків, напр., Карпова, зустрічається багато малярів. Був от в 30-40 роках Хмара, що малював місцеві краєвиди - І ставок, і млинок, І вишневий садок.
Був Хамло-Сокира, якому допомогав Квітка-Основ'яненко, людина, по вислову Карпова, «несомненнаго, выдающагося таланта», пейзажист. Помер він, коли п'яненький в зімку малював на Журавлівці захід сонця. Цікаві вказівки Карпова, що він бачив малюнки Хамло-Сокири олійними фарбами на теми Квітчиних оповіданнів «Добре роби - добре й буде» та «Салдатський патрет». Був ще якийсь-то маляр Павло Кудряшов, ико-нописець Куликовський і др.
Були далі Єгор Колтуновський, якого Каразин хотів навіть послати в Італію, Дмитро Безперчий, Карпов і багато инших. Це були попередники тих, які пізніш повиходили з Слобожанщини і ймення котрих стали славнозвісними всьому художньому мирові, як Репин, Семирадський, Крамськой, Васильківський - славетні ймення! Можна запитати, чи були б вони можливі, коли б раніш їх не працювали щиро такі вчителі, як Дмитро Безперчий, такі приятелі мистецтва, як Карпов, Хамло-Сокира, Хмара. Хоча в Харькові мистецтво з часом поширялось, але воно стало байдужим до рідного краю, і в останні часи тільки один Сергій Васильківський (+ 1918 р.) високо держав блакитно-жовтий прапор в межах художньої творчости; це був щирий українець душею й серцем в найкращім розумінні слова.
|
|
|
Піснотворцями та співцями на Україні здавна були окремі здатні люди. Прозивались вони в далеку старовину «ведущими», боянами, скоморохами, шпілями, глумцями; пізніш пішли назви бандуриста, кобзаря та лірника по головних їх музичних струментах, і останні назви покрили старі. За старі часи траплялись славетні співці, напр., в XI в. таким був Боян, якого з повагою згадували через сто літ, що співав перед великими князями київськими. Пізніш кобзарі співали у гетьманів, в XVIII в. кликали їх до Петербургу співати перед царями. Вони чвалали часто степами з козаками і по селах на ярмарках. В XIX в. їх мистецтво пішло на забуття. Але багато де-чого цінного було в свій час од них позаписувано.
На Слобожанщині, як усюди на Україні, найкращі думи та пісні зберегли кобзарі та лірники. За часи Метлинського в першій половині XIX в. їх було багато, а потім вони стали переводитись. Метлинський позаписував від них багато пісень.
Верхні верстви цілком забули про українську музику. Офіціяльні інституції, напр., «Музыкальныя Общества», йшли шляхом музичного інтернаціоналізму.
В «Снопі» за 1-ше січня 1912 р. Кост. Бич-Лубенський скаржився на недбальство до української музики: «Довго не бачив український нарід ясного світла і це породило далеко більш важні наслідки, ніж про це можна було подумати. Коли ми подивимось у каталоги музичних видань, то здається, що все у нас як у людей: велика численність романсів, двоє чи троє нових композіторів з яскравою барвою міцного й свідомого талану, з славетним і невпинним бояном нашим М.В. Лисенком на чолі.
|
|
|
Ця численність романсів показує тільки на природній хист українця і не дає вказівок, що цей хист іде далі, бодай по старих шляхах культурного мистецтва. Написати грамотно добрий натхненний романс, це не так важко, але написати справді художню річ, це потрібує далеко більшого, ніж знати форми романсу та пісні. Ми не маємо майже нічого для так званої камерної музики: тріо, квартетів, сонат для фортепіану з ріжними струментами; що ж про сімфоничну музику для великого оркестру, де б оброблялась та трактувалась українська мелодія, про це нема чого й балакати. Ми не швидко діждемось своїх Чайковських, Балакіревих, Римсько-Корсакових, може й через те, що наші композітори зовсім не розробляють українських мелодій, які засвоїв нарід і дає своїм ком-позіторам. Такі недбалі відносини до української мелодії, до українських сюжетів з боку українських композіторів досягають досить дивовижних меж. Опріч того, що українська мелодія має свій особний стрій, який ховається у сивій старовині, чарівну красу і свіжість, вона дуже здатна до усяких контрапунктичних та тематичних розробок; гармонізувати її можна так легко ріжнобарвно й красно, як і иншї народні мелодії. Взагалі вона має все те, щоб натхнути мистця на чудовий твір. І дійсно, досить переглянути чарівні сторінки творів Римсько-Корсакова, Глінки, Мусоргського, В. Сокальского (Скерцо І сімфонії) і ми переконуємось, що можуть дати ці чудові українські мелодії в руках справжніх мистців на користь музики. Мимоволі жахаєшся, що українська народня пісня, як і український нарід, опріч його письменників, малярів та архітектів, що почали щиро працювати на своєму грунті, досить довго будуть відо-гравати погірдливу ролю для зміцнення чужих рослин, чужої слави. Скажуть, що це брак талану, ба ні! Коли ми передивимось біографії сучасних композіторів взагалі, то ми побачимо, що в багатьох у них тече українська кров, досить нагадати такого видатного сучасного композіто-ра, як д. Василенка (професора Московської консерваторії), д. Акіменка (модерниста), Степового і ин., які не тільки нічого не дали своєму народові, а навпаки - одвернулись від його. Ці з'явища нашого життя болюче вражають нас! А проте всі ці з'явища не зневіряють нас що до здібностей музичного талану нашого народу витворити свою рідну вищу музику».
|
|
|
|
|
|
В другій статті д. Бич-Лубенський питає: «Куди поділись чудові збірки псальм Володимира Олександрова? Ця невеличка книжечка зробилась нині зовсім антікварною рідкістю, яку за ніякі гроші не дістанеш, та й взагалі ми маємо зовсім мало збірок цього роду духовно-музичної народньої поезії, а ще менш ми маємо їх у такій чудовій оранжировці на 3-4 голоси, як їх роскладав Володимир Олександрів, од якого я чув їх особисто в далекій далечині милих молодих років. Пригадаймо теж наших церковних роспівів. Скільки загинуло дійсно оригінальної краси і скільки все ж таки є, що старанно переховується по глухих наших селах проміж старіючих нащадків вимерших «півчих» колишніх крепацьких капел. Це була своя церковна музика, од коми до фити натхненная чарівною побожністю, остільки ж оригінальна, як і крюковий роспів роскольників, але вона не тхнула холодом аскетичної смерти, як останні. Вся вона була пройнята гарячим промінням півдня, барвистою побожною красою непорушної природи колишньої України».
В 1902 р. на XII Археологичному з'їзді в Харькові було скликано 12 кобзарів, і під орудою знавця музики Гната Хоткевича одбувся перший концерт кобзарів з вступними промовами професора Сумцова та Хоткевича. Найкращим знавцем дум виявився тоді молодий кобзарь Терешко Пархоменко. Пізніш його численні пісні позаписував професор Московського університету М.Н. Сперанський і видав окремою книжкою. Недовго судилось прожити Пархоменкові на білому світі. Ще за молодих літ, як він сам оповідає, довелося йому «потоваришувати з лихом»... Часто-густо він лишався голодний, та ще й в нетопленій хаті. Особливо найбільш надокучала зіма. Сім'я була вбога, і через це ще малим хлопцем, ходячи до сільської школи, не раз доводилось йому мало не замерзати в дорозі. Однієї такої лютої зіми він, повертаючись зі школи, застряв в заметі. На щастя, проїзжі селяне вирятували його і привезли до-дому. З того часу він занедужав на гарячку, яка ледве не звівши його в могилу, забрала в нього очі і, так зле помстившись, пустила його сліпцю-вати, надавши цим ще більше горя й так обтяженій злиднями сем'ї. Але пощастило Пархоменкові навчитися грі на кобзі. І ось тут, знайшовши собі єдину пораду в житті, віддався він всею душею цій любій своїй дружині - кобзі. Спершу Пархоменко ходив по сусідніх селах і грав по приватних домах та на ярмарках, а далі, зазнайомившись з українськими діячами, став грати не тільки на вечірках, а й на спеціяльно влаштованих концертах. В ньому прокинулась глибока віра в відродження любого рідного краю; ця віра завжди водила його по світу і навіть пішла за ним в домовину. Ця віра вогнем палючим вихоплювалась з наболілих грудей і разом зі звуками кобзи то ласкаво-радісно, то з сумом, сльозами летіла до слухачів і здіймала в них замерлі почуття любови до рідного краю і жалем-докором вражала серця. Через це Пархоменко на всяких концертах завжди викликав велике спочуття, пошану та подяку присутніх своєю щирою, сердечною грою на кобзі та хоч і слабим, але чутливим голосом. Концерти Пархоменка почали найбільш відбуватися не тільки по містах, а навіть і в селах. Особливо починаючи з 1906 року, коли українське громадянство одібрало хоч де-які полегкости. Де тільки відбувалися вечірки, або концерти на спомин про Т. Шевченка, там завжди вподрядчики запрошували до себе Пархоменка. Помер Пархоменко в бідности від сухот в 1911 р.
З других кобзарів, знавців дум і пісень, що колись співали на Слобожанщині, лишили після себе позаписувані гарні пісні кобзарські Ко-либаба та Гончаренко. Досі вештаються і співають здебільше в самому Харькові Кучеренко та Дремченко*2. Кучеренко, з харьківських кобзарів, енергійна людина, самостійно не раз влаштовував кобзарські концерти в Київі, Полтаві та Харькові. В Київі він був закликаний в музичну школу Лисенка вчителем гри на кобзі.
|
Гра харьківських кобзарів має де-які відміни від гри кобзарів з Київщини та Чернигівщини. Цікава з цього боку рецензія в київскій газеті «Рада» за 1910 р., № 217, з приводу концерта кобзарів:
«Перед авдіторією виступило на концерті четверо кобзарів: Пархоменко - з Чернигівщини, Кравченко - з Полтавщини і Гащенко та Кучеренко - з Харьківщини.
Техника гри харьківчан Кучеренка та його навчителя Гащенка значно одріжняється від техники двох инших кобзарів. Вона дає змогу вільно користуватись обома руками і, захоплюючи більше струн, досягати великого багацтва і ріжноманітности музичних ефектів. Кобзарь Кучеренко своєю грою та співом виявив справжнє артистичне чуття; він має дуже симпатичний, свіжий голос - баритон широкого діапазону і приємного тембру; його варіації на тему народньої думи визначаються своєю оригінальністю та гарним смаком.»
XVI. Преса. Театр.
Преса на Слобожанщині за довгі часи обмежувалась тільки Харьківськими Губерніяльними Відомостями. В 1881 р. почався «Южный Край», котрий в південній Росії згодом став самою поширеною газетою. В 1915-1916 рр. він виходив в числі що-дня більше ста тисяч примірників. Стояв він завжди на всеросійській платформі, до України взагалі був недбалим, за винятком двох-трьох випадкових співробітників, котрі часом давали статті по українській історії і письменству. На протязі 37 років (1881-1917) енергійним видавцем газе-ти був А.А. Іозефович.
Побут і світогляд слобожан відбився в численних дописах і в окремих коротеньких розвідках, що були надруковані в «Юж. Краю» за старі часи. Часом зустрічаються цікаві, напр.:
В с. Пришибі місце пожару тричі обходять плугом (уламок старого опахуваня села). «Юж. Кр.» за 1881 р., № 240.
В с. Вереміївці волостний схід в 1881 р. склав постанову штрафувати тих, що не ходять до церкви. (Там же, № 242).
Про звичаї на Івана Купала. «Юж. Кр.» за 1890 р., №№ 3272, 3273, 3431.
Про вечерниці (поганий вплив їх). «Юж. Кр.» за 1881 р., № 44, 1888 р., № 2474, 1889 р., № 2780. (Див. Додатки).
Можна зібрати чимало по дописах про окремі села, напр., про Бо-ромлю, охтирського пов. в «Юж. Кр.» за 1888 р., № 2456, 1889 р., № 2850, 1891 р., № 3503.
Із розвідок найбільш просторі Балабухи в «Юж. Кр.» за 1891 р., №№ 3451-3472 (низка фельєтонів).
Окрім «Южнаго Края», з 1905 р. було чимало часописів, але вони істнували короткий час, не мали поширення і не мали впливу. З російських газет поруч з «Юж. Кр.» якось-то досить жваво йшло «Утро». В останні часи народилось багато нових газет, що не мають етнографичного значіння. Часом виникали щотижневі невеличкі газети по мистецтву, пе-дагогії, сільському господарству, але незабаром вони зникали.
Українська преса на Слобожанщині була завжди занадто слабенькою, почасти через усякі заборони, почасти від недостачи власної свідомої інтелігенції. Поміж денаціоналізованого громадянства читачів українських газет було занадто мало, меценатів бракувало, матеріяльні засоби були кепські, знайомих зі справою співробітників обмаль, через те усі заходи і спроби кінчались або на першій книжці, як то було з «Снопом» Корсуна, або на першім числі газети, як то було з «Слобожанщиною» д. Міхновського.
Перші спроби були альманахи, або збірники виключно літературного змісту.
В 1841 р. вийшов «Сніп» Корсуна. «Панів сускрібентів» було занадто мало, усього 31 на 74 примірники, здебільшого студенти. В «Снопі» тільки віршові твори: «Переяславська ніч» Костомарова (дуже слабенька по змісту й мові), «Вечерниці» Кореницького (найкращі вірші; видко великий вплив Котляревського), вірші бр. Писаревських, Корсуна та Петренка. Місцевого кольору нема.
В 1848 р. вийшов «Южный Русскій Зборникъ» А. Метлинського з поезіями Степ. Олександрова («Вовкулака»), Макаровського («Наталя»), Квітки («Щира любов») і ин.
«Складка» Вол. Олександрова вийшла в 2 книжках - перша в 1887 р., друга в 1893 р. Зміст цілком літературний, вірші й де-кілька оповіданнів. Найкращі речі «Пісня про гарбуза» Олександрова і переклад «Пісня про дзвін» Шіллера, зроблений Білиловським.
В сорокових роках вийшло 4 книжки «Молодика» під орудою Івана Бецького, з літературними статтями на російській мові, здебільше з віршами.
В 1912 р. Микола Міхновський видавав щотижневу газету «Сніп», з невеличкими, але досить гарними статтями та розвідками. Тут писали сам д. Міхновський, Франко, Кост. Бич-Лубенський, Згоральський, Кононенко. Були оповістки про книжні новини, про вистави і концерти. Взагалі часопис був користний. Особливо цікаві коротенькі наукові розвідки Франка (про молитву Костянтина Філософа, про бійку Мстислава з Редедею). Місцевих оповісток мало, бо саме життя українське було занадто мляве.
В останні роки революції в Харькові, Лебедині, Охтирці, Вовчій виникали і швидко зникали українські періодичні видання, здебільшого слабенькі на культурні й матеріяльні сили та засоби. Чимало було докорів що до мови, часом штучної і сухої, з безліччю чужих слів, особливо в соціялістичних виданнях. Найкращим часописом було щотижневе «Вільне Слово»18 Хоткевича з гарною мовою і цікавими статтями самого видавця.
В 1918 р. «Союзбанк» почав видавати журнал «Позашкільна Освіта» на двох мовах (рос. і укр.), при участи видатних місцевих сил.
Преса - велика сила, але не видно, щоб слободські новочасні діячі про неї дуже пеклувались. Для того, щоб газету поставити міцно, бракує матеріяльних засобів і ще більше бракує єднання. Одних партійних прапорів мало, і - очевидно - українська преса на окремих прапорах, якої б вони фарби не були, не вдержиться. Для цього потрібного діла, особливо за-для його поліпшення й поширення годен тільки один загальний прапор - блакитно-жовтої фарби.
Для ознайомлення з побутом, піснями й повір'ями слобожан велике значіння має видання Харьківського Істор.-Філологичного Товариства «Сборникъ трудовъ Харьк. Истор.-Филол. Общества». Майже у всіх двадцяти томах є матеріяли, або розвідки про Слобожанщину.
Театр слобожанський - довгі роки був одночасно російським і українським. П'єси йшли здебільше російські, за браком українських і з приводу обрусіння міста. Років з двадцять як театр український цілком відділився від російського і пішов окремим шляхом. Для старих часів харьківського театру є дві досить гарні розвідки - одна українського письменника Квітки-Основ'яненка 1841 р. - коротенька, але вельми ко-ристна і гарно оброблена (Квітка був директором театру), друга - Миколи Черняєва 1900 р. - цінна наукова праця на грунті Квітчиної розвідки. По цих працях складений розділ про театр в «Исторіи города Харькова» проф. Багалія 1912 р. Отже, хоч і не дуже докладно, російський театр на Слобожанщині має писану історію, а про український немає нічого, коли не лічити тих уривків, що знаходяться у Квітки та Черняєва. Як жив український театр на Слобожанщині, чи були які місцеві заходи для його поліпшення, хто з місцевих діячів писав п'єси, хто був видатним актером - нічогісінько не зібрано. Коли-коли трапляються в пресі коротенькі рецензії.
Були на Слобожанщині славетні діячі сцени - Щепкин, Рибаков, Милославський, Козельський, Петипа, Федотова, Стрепетова і др.; можна знайти про їх статті й спогади; про українські далеко менше матеріялу, а між тим і українська сцена мала талановитих діячів - Соленика, Щепкина (випадково), Кропивницького, Заньковецьку, Садовського, Сакса-ганського, Ашкаренка, Суходольського і инших. Не було і досі нема ні окремого будинку для українського театру, ні постійного напряму і не чути було про якісь особливі громадянські заходи з цього боку.
З Харьковом тісно злучені два йменя видатних українських драматичних діячів - Соленика й Кропивницького.
В сорокових роках славились в Харькові Млотковська, Рибаков, Ла-дина і Соленик. Останній виступав звичайно в українських п'єсах. Це був талановитий комик. Грав він чудово. Людина була освічена і вдумлива. Портрета його не збереглось. Пашков в своїх спогадах про нього каже, що сама постать його вже була комичною: невеличкий, товстенький, з великою головою, густим чорнявим волоссям, з насмішкуватими очима. Грав він здебільшого приказних, п'яничок, купецьких синків. Кликали його до Петербургу і до Москви, але він рішуче одмовлявся і зоставався в Харькові до смерти. Поховали його на Холодногорськім кладовищі. Незабаром його в Харькові почали забувати, і хтось то на його пам'ятнику зробив напис: «Дивись з неба, Солениче, яка то правда чоловіча».
Марко Кропивницький (1841-1910), родом з Херсонщини, славетний діяч української сцени, майже такий же її батько, як Котляревський для письменства, часто грав в Харькові і в молоді свої роки, на зорі своєї слави, коли він чудово виконував ролю Стецька в «Сватанні на Гончарівці» Квітки, і в кінці життя, коли він теж чудово грав старих запорожців, осів зовсім в Слобожанщині; помер в Харькові і похований на міському кладовищі по Єпархіяльній вулиці, де його могила на головній стежці, що йде до церкви, прикрашена дуже гарним виразним скульптурним бюстом.
В історії українського відродження драматичний театр займає велике місце, а в історії цього театру талановита постать Кропивницького стоїть ніби гранитовий монумент сили й творчости. Кропивницький злучив в собі автора драм, великого сценичного артиста і енергійного організатора і все це віддав на користь українському народові. Певна річ, що тепер театр не може мати такого великого значіння, бо маються вже инші шляхи й инші засоби для здобування духовних національних скарбів. Але й тепер той широкий шлях, що проложив Кропивницький, виводить на нові стежки життя. В пресі зустрічаються цікаві вказівки, що сам народ тепер береться за будовання театру на селі. Поміж селянами виникають вільні драматичні гуртки. Усю працю, від будовання помешкання, сцени, декорацій і т. ин., гурток звичайно проводить власними руками, користуючись часом підпомогою місцевих кооперативів. Для таких драматичних гуртків, вже численних, занадто потрібні добрі інструктори, показчики та підручники.
Дата добавления: 2021-04-06; просмотров: 66; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!