ХІV. Лихі години. Хвороби. Ліки. 13 страница
В Змійові хворих поганкою купають в річці на теплого Олексія в кінці квітня, коли иноді вода буває ще холодна.
Взагалі народні ліки на Слобожанщині можна поділити на три відділи:
Перший, найбільший, але такий, який повинен з освітою народа згинути - замови та шептання, щоб прогнати хворобу, як лихого злого духа, і инші такі ж нікчемні засоби, щоб вигнати його з дому, напр., коли дитина в ночі кричить, то мати бере з віника сім прутиків і жене їми полуночницю з хати, вважаючи, що полуночниця така маленька зла істота, яка бігає в ночі по долівці. Такого ж роду замови: «Волос, волос, вийди на колос» (щоб з пальця перейшов на поле), або «уроки на сороки, а пристріти на їх діти», або, коли перелякає хто - «із тебе дух, а з мене переполох».
Другий відділ - це такі ліки, які мають часом значіння: зогрівання та ростирання (масаж), ськання в голові, коли болить голова; або такі, які иноді допомогають людям, напр., коли мизинець обгортають плівкою з курячого яйця від поганки. Люди поважні кажуть, що тоді поганка покидає. Так, славнозвісний російський письменник Вол. Даль, сам лікарь, каже, що він спробував це на собі, і признає користним. По селах зустрічаються ще діди, що якось-то лічать від сказу, коли покусає скажена собака: натирають в роті під язиком травою березкою і дають її пити. Громада признає їх і навіть як лікареві що-року виплачує гроші по приговору волостного сходу. Такий, напр., в слоб. Боромлі, охтирського повіту, Писаревський, або по вуличному Березка (від зілля березки, котрим він користується); його кличуть лічити людей і скотину від сказу і видають йому щороку певну платню. Покусані скаженою собакою після його ліків зостались живими, - принаймні в ті часи, коли ще не вживали пастеровського щепіння. Такі знахурі користуються на селі пошаною. На малюнкові Писаревський сидить ліворуч, а праворуч - бороменський старшина.
|
|
|
Нарешті третій відділ - це такі зілля та речі, якими почала користуватися наукова медицина, напр., одвар від черники, настойка на соняшнику, висушені терті таракани. Покійний славетний вчений лікарь професор Боткин не побоявся взяти навіть таракана, якого уживала народ-ня медицина від водянки.
На Слобожанщині, як взагалі на Україні за старі часи, особливо в XVIII в., поширені були рукописні лічебники. Досить просторий лічебник XVIII в. опублікований був професором Потебнею в «Кіевск. Старине» в 1890 р., кн. 1-3. Напр.:
На кашель збитний, сухий:
1. Кору з дерева грушового стовкти і пити з вином на ніч.
2. Часнику стовкти з салом і яйцем сирим, просмажити на огні і мазати підошви та хребет на ніч.
3. Ганусу доброго кварту одміряти, варити, поки упріє до половини, положити цукру хунт і заживати.
|
|
|
4. Печені яблука з цукром утишають кашель.
5. Льонну олію вживати.
На подагру й хирагру:
1. Попілу насипати і на ногах носити.
2. Сок з шевлії в чаю пити.
3. Свіжою пшеницею до колін ноги всипати.
На сухоти:
Козине молоко пити з цукром рано й вечір.
Багато ріжних порад від зубів, бігунки, гадюки, ваги в грудях, ломання в тілі, уроків (корінь дягіля носити) та ин. Багато кепських порад, напр., давати з']їсти вошу від жовтухи.
Хоч медичні наукові діячі та інституції виходять за межі етнографії, але ніяк не можна обминути таких діячів і такі інституції лікарського змісту й складу, що зробили великий вплив на життя народа в прямому значінні слова, оберегаючи його від важких хвороб і наглої смерти. З приводу цього не можна пройти мовчанкою такого світлого громадського діяча, як покійний лікарь Владислав Франковський, поляк родом, католик по вірі, але 50 років віддавший місту Харькову гуманної лікарської діяльности, здебільшого безплатно, і в самі страшні часи пошестей. Він навіть сам платив за ліки для бідних, напр., з 1851 до 1856 р. безплатно лічив своїми ліками 2.284 бідних людей. Родився він в 1819 р. в Минській губ., учився в Харьківськім університеті і до кінця днів своїх працював в Харькові серед загальної до нього пошани, що яскраво відбилось на гучнім його ювилеї в 1892 р. з приводу 50 літ його лікарської діяльности (1840-1890). Особливо він ласкаво відносився до дітей. Після його смерти Харьків у пошану його пам'яти збудував безплатну лікарню для дітей і назвав її його йменням.
|
|
|
Таким же славетним гуманистом з'являєтся професор Леонард Гіршман. Родився він в 1839 р., в 1868 р. почав читати лекції в університеті про хвороби на очі й допомогати хворим часто зовсім безплатно. Ймення його відомо по всіх куточках Слобожанщини, і безліч народу мала від нього добру пораду і щиру допомогу. Місто Харьків в пошану його збудував гарну лікарню для хворих на очі і надав їй імення професора Гіршмана.
Дуже добре громадське діло зроблено професором по внутрішних хворобах Іваном Оболенським (род. в 1841 р.). Він не тільки дав власні гроші на «Карету негайної допомоги», що повинна негайно виїздити з ліками й лікарем у випадкових важких хворобах, але дав свій досвід, знання й щирий догляд. Виникла і досі пильно працює ця користна інституція завдяки професорові Оболенському.
Залишаючи усі наукові товариства, не можна не підкреслити Харьківське Медичне, позаяк його значіння в Слобожанщині і далеко поза її межами дуже велике. Виникло воно по думці й клопотах професора хірургії Вільгельма Грубе в 1861 р. На протязі 30 років Грубе був його головою. Завдяки Харьківському Медичному Товариству виникла Пасте-ровська станція, надзвичайно важлива інституція з великим впливом на всю Україну, і Жіночий Медичний інститут з великим числом студенток. Бактеріологичний інститут Медичного Товариства виробляє величезне число сиворотки для прищепки від скажених собак, черевного тіфу, холери, дізентерії, скарлятини, обкладок (діфтерії). Завдяки прищепкам багато людей спаслось від наглої смерти. Зо всієї Слобожанщини народ йде в Харьків в Медичне Товариство і знаходе тут собі порятунок.
|
|
|
Народня ветеринарія теперішнім часом йде на занепад під примусом наукової земської ветеринарії, але подекуди ще й досі лічать скотину замовами, свяченою водою і т. ин. Дивно, що в куп'янському повіті місцями пухлину на ногах у товарини лічать так: беруть конячі щелепи і їх зубами давлять пухлину, а потім односять щелепи на те місце, де вони й лежали.
XV. Наука й мистецтво.
Український нарід вступає в нове політичне життя в часи великого занепаду своєї культури, що особливо яскраво відбилось на безграмотности народу, того самого народу, який два з половиною віки тому назад до єдности з Москвою освітою своєю дивував чужинців, який для самої Московщини ціле століття постачав письменників, вчених і мистецьких майстрів. В 1651 р. через Україну в Москву проїзжав антіохійський патріярх Макарій з вченим писарем - дияконом Павлом Алепським, котрий позаписував свої вражіння від подорожи. Його свідоцтво має велику вагу і надзвичайно цікаве усе, що він вглядів та позаписував на Україні. Він дивувався, як українці люблять науку: «Починаючи з міста Рашкова (на Поділлі), - каже Павло Алепський, - ми по усій козацькій землі добачали приємну рису: усі люди, навіть дівчата й жінки, вміють читати. Окрім того пан-отці навчають сиріт і не дозволяють їм вештатись марне по вулицях. Дітей безліч, як трави, і усі грамотні, навіть сирітки».
По перепису 1793 року в Харьківщині було стільки ж шкіл і стільки учнів, скільки їх знайшлось по перепису 1882 р., після значного земського клопоту про їх побільшення. По переписах 1740 та 1748 років в 7 полках Гетьманщини в 1.098 селах налічено було 866 шкіл. По Рум'янцовському описові в Чернигівщині налічено в 142 селах 143 школи; таким чином, кожне село, а села тоді були здебільшого не дуже великі, мало школу. Ці школи були цілком народніми, громадськими, хоч звалися церковними, і за вчителів в них були звичайно дяки. Ніякої допомоги від уряду вони не мали. Батьки платили за своїх діток, і громада піддержувала добре школу, бо почувала в ній велику потребу з релігійного та побутового боку.
І не тільки сама низча школа була поширена, а і вища, яка в XVII в. зливалась зі середньою і теж високо стояла, як от Київський колегіум і збудований на його зразок колегіум Харьківський. В 1742 р. в Київському колегіумі було 1.243 учні, стільки, як в Харьківському університеті в 1900 р. студентів. Київ постачав учених людей на усю Московщину, так що в першій половині XVIII в. майже на всіх московських архирейських катедрах посіли українці за браком вчених росіян, а до Київа їхали в науку з Руминії, Сербії, Москви, Болгарії. В 1736 р. в Київському колегіумі студентів з-за кордону налічували 127, в 1737 р. - 122. Студенти з кебетою до науки їздили в західні університети. По українських книжках вчилися в Москві в XVIII і навіть в початку XIX в. При цариці Катерині II, що руйнувала Україну на усі боки, в 1789 р. граф. Петро Завадовський писав Київському митрополитові: «Нетъ ли еще охотниковъ на учительскія места? Если таковыхъ отыщется человекъ 15, то много меня и училища здешнія одолжите».
Через сто років середній відсоток грамотних для Великороси був 21,2%, на Україні місцями тільки 9%. Так, на Волині усіх грамотних в 1897 р. було 17,2%, а серед їх українців 9,4%; в Херсонщині 25,9%, а українців 15,3% з страшенно великим рецідивом безграмотности, це б то таких, що років через 5 забували письмо. Причиною цього сумного явища було те, що зросійщина школа була чужою і незрозумілою для школярів. Коли в 1917 та 1918 роках почались українські вчительські курси, то багато учителів почували для себе українську мову важкою і незрозумілою, - дорослі люди! а як же вони 8-літних дітей українських за довгі роки годували ще більш для них незрозумілою і важкою мовою російською?
Слободські українці, як видно вже з відозв про них Загоровського, Павловського, арх. Філарета, раніш згаданих, поважали науку й мистецтво. Були у них школи, багато шкіл - при церквах з дяками-навчителя-ми, були окремі школи по малярству у здатних малярів, була вища школа - колегіум з піїтикою, риторикою, філософією, богословієм, латиною, німецькою та французькою мовами. Пригноблення селянства та кріпацтво знищили низчу школу. Для панства й попівства пішли окремі школи - гімназії, реальні школи, семинарії, вчительські інститути, університети. Наука поширялась на верхах і одночасно приходила в занепад та знищення на низах - в народі. Верхи давали вчених урядовців, а понизу залегло темне, неосвічене селянство.
Коли настала воля, а ще більше коли заведено було земство, - почалась нова школа на загальний російський лад, бідна й слабенька в самій Великоросії і майже цілком нікчемна на Україні, бо діти мало вчились і швидко забували те, чому їх школа навчала. Холодна, неприємна була ця школа, - холодна в прямому розумінні, бо топили її мало й недбало, і в переноснім - холодна для ума і серця дитини. Вчитель, підручник, малюнки, розвішані по стінах, - все було для української дитини чуже; ніщо не приваблювало ні очей, ні ушей. Прийде хлопчик або дівчинка з школи до-дому, закине в куток книжечки і не згадає про них, нічого дома не роскаже, а батько не спитає, - бо чужа мова, чужа наука. Тільки теперішнім часом по инших школах, де науку викладають українською мовою, ця зрозуміла мова почала надавати життя напівмертвій, замерзлій зросійщеній школі. Діти слухають вчителя з зацікавленням, а прийдуть до-дому, иноді і батькові та матері росказують ту байку, що читали в школі. В школі повіяло теплом та світом. На жаль, ще мало таких шкіл, за браком свідомих вчителів і підручників. Ті вчителі, навіть з великоросів, які попереходили на українську мову, не нахваляться добрими від того наслідками: їм стало легче вчити, діти почали жити в школі і заносити звідтіль тепло та світ в селянську хату.
В якому становищі була шкільна справа незадовго до народження української школи? Відповідь дає перепис, зроблений міністерством освіти в 1911 р. По цьому перепису в Харьківщині було нараховано всіх шкіл 2.002: міністерських - 1.188 і православного відомства - 815 (церков.-параф. - 778 та шкіл грамоти - 37). Міністерських шкіл по містах - 142, в повітах - 1.045; православного відомства по містах - 69, по селах - 746. В міністерських школах вчителювало 2.389 чол. (вчителів - 638 і вчительок -1751) та законоучителів було 551; в школах православного відомства вчителювало 985 чол. (вчителів - 564 і вчительок - 421) та законоучителів було 474. По міністерських школах училось 103.308 школярів (хлопців -75.154 і дівчат - 28.154); по школах православного відомства - 42.547 школярів (хлопців - 29.283 і дівчат - 13.264). Міністерські школи обходились на рік 1.558.946 карб., школи православного відомства - 317.474 карб. По перепису 1880 р. всіх сільських шкіл в Харьківщині було 362, по яких училось 19.593 школярів; в 1911 р. таких шкіл нараховано 1.791, по яких училось 129.580 школярів (хлопців - 94.737 і дівчат - 34.843). Число шкіл збільшилось в 4,9 рази, число школярів - в 6,6 раз.
Середня школа на Україні про саму Україну нічогісінько не знала і не цікавилась нею ніколи - ні учні, ні вчителі. Коли де-хто з учнів де-що довідувався про рідний край, то це було цілком випадково під впливом окремих особ. Мова українська була в презирстві; з історії ледве-ледве знали ймення Богдана Хмельницького, буцім то занадто вдячного Москві за допомогу, та ймення великого злочинця Мазепи, що зрадив цареві. Природи української теж не можна було побачити в середній школі; навіть на малюнках в підручниках її не було; коли який малюнок траплявся, то безперечно московського видання. Вчительство також нічого не знало про Україну й ані трохи про те не турбувалось. Якось то в охтирській хлоп'ячій гімназії на випускному іспитові була задана гарна тема про впливи природи на життя народу, і з учнів ні один не згадав про свій красовитий, багатий край, про Ворсклу, взгір'я, лани широкополі, веселі кручі і т. ин.; в «письменных работах» тільки й було що з одного боку тундри з оленями, а з другого Сахара з верблюдами, - усе ж, що лежить між тундрами та Сахарою, ніби провалилось.
З вищих шкіл тільки в університетові завжди дзвенів маленький струмочок українознавства, завдяки одному, двом професорам або гурточку студентів, який то оживав, то так замірав, що навіть 26-го лютого - в Шевченкове свято його не можна було почути. Що до професорів, то на усіх факультетах зрідка стрічались національно чулі, та тільки обмаль. Здебільшого такі професорі бували на історично-филологичному факультетові; вони були найбільш сміливі та працьовиті (Метлинський, Потебня); бували й на инших факультетах - на природознавчім, юридичнім, медичнім, але часто такі полохливі та мовчазні, що не виступали прилюдно оборонцями свого краю й народу. В університетові все ж таки часом можна було почути про українську природу й історію, иноді від українців, иноді від таких чулих наукових діячів з великоросів, якими були, напр., професорі Микола Лавровський і Зернин, що читали публічні лекції в 1862 р. в роковини смерти Шевченка, Амвр. Лебедів і Редин, що розробляли українську церковну старовину, Сокальський, що клопотався з приводу домашніх промислів на Україні.
В той час, як уряд нищив освіту на Україні, здебільше низчу школу, окремі особи піднімали велику працю на користь шкільної й позашкільної освіти. Не можна тут не згадати про многолітню культурно-просвітню працю Христини Даниловни Алчевської, матери сучасної поетеси Христі Алчевської.
Родом з Борзни, Хр. Д. Алчевська, завдяки своєму заможному чоловікові, свідомому українцеві Олексію Алчевському, мала кошти на користну працю для освіти, і вона розвернула свою діяльність в двох напрямах - недільні школи та видання показчиків книжної народньої літератури. В недільних школах, на приватних зібраннях, вечірках учнів завжди було місце для української мови і пісень. Знайомими її були Куліш, Стороженко (автор оповідання «Вуси»), Рильський, професор Пулюй, професор Потебня, поет Мова, що написав їй вірші з похвалою за те, що «її серце з народнім серцем рівно б'ється». Свою прихильність до українського слова й пісні Хр. Д. Алчевська передала своїм дітям - небізчикові славетному співцю Івану Алчевському, що був у Москві головою українського музичного гуртка «Кобзарь», і своїй дочці Хр. Алчевській. На Різдво Хр. Д. Алчевська завжди влаштовувала в своїй школі українське свято з українськими співами (Ів. Алчевський і др.) та українськими промовами (Мик. Міхновський і др.). Одна така вечірка докладно описана самою Хр. Д. Алчевською в її книзі «Передуманное» 1912 р.
В межах російської та української освіти дуже пильно й ретельно працював професор Дм. І. Багалій, як голова Харьківської громадської книгозбірні, ректор університету, голова видавничого комітету при Товаристві Грамотности, пізніш голова української «Просвіти» і енергійний співробітник видавничої комісії Т-ва «Союз-банк», де здебільше завдяки йому грунтовно поставлено українське видавництво.
В межах загальної освіти після Каразина та Квітки-Основ'яненка видатними діячами були професор Микола Бекетов (фундатор Товариства Грамотности), Борис Філонов (Громадська книгозбірня), Сергій Раєвський та Олена Пономарьова (Народній Дім), професор Василь Да-нилевський (Вищі Жіночі Медичні курси), Олександра Харина (перша дівоча гімназія), Мик. та Юлія Харини (Вищі Жіночі курси), професор А. Шимков (друга дівоча гімназія), Єгор Гордієнко (клопотався про Тех-нологичний інститут), В. Ветухов (фундатор школи глухонімих), професор Мик. Сумцов (Пушкинська школа), Мик. Ковалевський і д. Коло-кольцов (земські школи), Хвед. Карпов (Москалівська школа) і др.
З 1906 р. до 1916 р. істнувало в Харькові невеличке товариство - клуб імени Гр. Квітки-Основ'яненка. Воно влаштовувало лекції по українознавству, вечірки для молоді з українською мовою, - маленький, але користний вогник поміж загальної темряви. Головними діячами цього товариства були: Кост. Бич-Лубенський, Микола Міхновський, Гнат Хот-кевич. Працювати доводилось занадто обережно. Хоткевич нарешті був висланий із Харькова «адміністративним порядком».
Замісць товариства ім. Квітки-Основ'яненка в 1916 р. виникла «Просвіта», під орудою професора Дм. І. Багалія. Осівши в будинку бувшого Дворянського Зібрання, в осередку міста Харькова, «Просвіта» енергійно де-який час вела культурну роботу, поділившись на чотирі комісії. Праця йшла в ріжних напрямах: лекції професорів, гімназія, бурса, книгарня, підготовка виданнів, співочі хори.
В 1912 р. виник при Харьківському Літер.-Худож. Гуртку укр. архітектурно-художній відділ під проводом небізчика Васильківського. У відділ повходили д.д. Тимошенко, Жуков, Линник і инші українські майстрі. Відділ на протязі 1913-1918 років влаштував де-кільки художніх укр. вистав, виробив програм для Полтавської земської школи художнього кустарного майстерства, виробив низку проектів будівель в укр. стилі.
Де-котрі завдання «Просвіти» повела більша й міцнійша інституція - кооперативне товариство «Союз-банк»; саме воно взялось за видання українських книжок та підручників і з 1918 р. почало видавати щомісяця культурно-просвітний часопис «Позашкільна Освіта» на двох мовах - російській та українській.
Видавництво «Союз» має на меті видання книжок по ріжних питаннях природознавства та українознавства, щоб поширити їх росповсюджен-ня серед широких кол громадянства. Що до українознавства, то в першу чергу вже видані книжки по історії Слободської України (проф. Багалія), природи її (проф. Талієва і ин.), місцевої етнографії (проф. Сумцова), української народньої поезії та старого письменства (проф. Сумцова), української мови (д. Синявського і проф. Сумцова).
Таким чином перші гострі завдання й пекучі питання в короткий час можна вважати задоволеними. Принаймні, згаданими книжками в значній мірі може користуватися вчительство що до пізнання рідного краю Слободської України.
В кінці XVIII в., з 1768 до 1798 р.р., при Харьківському колегіумі були «новоприбавочні класи» по живописи, малюванню та будівництву. Першим вчителем був академик Саблуков, потім його учні, очевидно, місцеві українці - Василь Неминущий, Лаврентій Калиновський та Семен Ма-яцький. Останні два вчились ще в Петербурзі у Левицького, але поводження вчителя було кепське і вони повинні були нести дворницькі й лакейські обов'язки, через що Маяцький полаявся і втік. Праці їх невідомі. Класи зникли в 1798 р.
Дата добавления: 2021-04-06; просмотров: 50; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!