РІЗДВЯНИЙ ДАРУНОК ДЛЯ ЛИСТОНОШІ
Надворі було холодно и сніжно. Морозець пощипував і рум’янив щоки пані Ганни, літньої сільської листоноші. Утім до її носа й пальців він був не таким поблажливим ‑ ніс жінці розчервонівся, а пальці, у котрих вона несла повні торби листів, пакунків і газет, несамовито пекли. Утомлена, вона ледь переставляла ноги, залишаючи за собою глибокі сліди в снігові. Він хрумтів, тріскотів і ставав дедалі глибшим.
‑ Бррр, який мороз, ‑ ледь ворушачи губами, проказала пані Ганна. ‑ А мені ще стільки хат сьогодні обійти… І чому ті Деркачі живуть так далеко… Ох… ‑ жінка скрушно зітхнула й почалапала далі.
А навколо все було невимовно красивим: призахідні промінці позолотили й сам сніг, і засніжені будиночки, а на горах за селом лежав легенький туман, заплутавшись за гілочки дерев. Усе мерехтіло білизною, блищики вистрибували по кучугурах, червонясті кетяги калини визирали з‑під пухнастих шапок…
Але втомлена пані Ганна нічого такого не помічала. Вона бачила перед собою лише непролазні снігові барикади. Жінка знала й те, що за декілька хвилин сонце сяде за обрій, село вкриється блакитною пеленою, тоді заляжуть сутінки, а додому вона добереться вже глупої ночі.
‑ І що ж за невдячну професію я собі вибрала? Літом ще як літом, а зимою й находишся і намерзнешся, та так, що додому вже дійти несила… Худобина не годована, їсти не наварено… Ох…
|
|
|
Тимчасом із‑за повороту вигулькнула хатина Деркачів, і пані Ганна вже веселіше пішла по витоптаній стежині.
Назустріч їй вибігло мале хлопча у картатому береті із розпашілим обличчям.
‑ Цьоцю Ганю, цьоцю Ганю, а що ви нам несете?
‑ Пані Ганю, а заходьте‑но в хату, ‑ за хлопцем вийшла його мама, привітно усміхаючись. ‑ Не мерзніть, погрієтесь у нас трохи!
Поштарка хотіла спершу відмовитися, але гостинна господиня вже відкрила навстіж двері й гукала до доньки:
‑ А зроби‑но нам, Оленко, чаю! Ходіть, пані Ганю, у нас ще й рогалики з горіхами є, Оленчина перша випічка, спробуєте, хай дитина потішиться! Лишень же похваліть, щоби не бояласязнову пекти, ‑ сміялася жінка.
Листоноша струсила сніг зі своїх теплих бурок і зайшла до хати. А коло неї вже вся сім’я стоїть, виглядає, від кого то вона їм листа принесла. А листів було аж чотири, та ще й посилка! Ох, скільки ж радості було і в дітлахів, і у дорослих! Господиня діловито дала чоловікові зачитати вголос привітальні листівки від родини, а сама заметушилася на кухні: кинула до приготованого чаю скибку лимона, розклала на тарелі рогалики й узялася знову вмовляти гостю скуштувати доччиних смаколиків.
Рогалики й справді були смачними, і пані Ганна добряче відігрілася в затишній Деркачевій господі. Уже й ті снігові кучугури по дорозі назад не видавалися їй такими страшними.
|
|
|
Підбадьорена теплим прийомом, поштарка поспішила до старої баби Ориськи, що мешкала неподалік Деркачів. Їй вона несла газету.
Пані Ганна довго стукала в двері, аж поки стара їй відкрила. Було добре чути, як із кімнати гучно говорить телевізор. Баба Ориська невдоволено кректала, жалілася на політиків, на телевізор, на рекламу, і навіть не помітивши, як замерзла й утомилася поштарка, почала на неї виливати свої жалі.
‑ Все не так, все не так, всі не такі, і так неможливо далі жити. І що ти мені там принесла? Газету? І нащо я за неї гроші плачу, і так нічого путнього не пишуть… Аби ж то хтось листа написав, поштівку яку… Родину маю, а всі відцуралися, ніхто не напише бодай слова…
Ганна стояла на порозі й тупотіла ногами, щоби не замерзли.
‑ Та чого ви так кажете, газета наша багато цікавого пише, та й Різдво ще лише за півтора тижні, лист ще вам може прийти, минулого ж року приходив!
Але баба Ориська продовжувала невдячно бубоніти, а попрощавшись, закрила перед пані Ганною двері… Жінці стало сумно й незатишно. Але в пальцях була ще ціла торба листів і газет, тож треба було поспішати.
|
|
|
Так вона переходила від хати до хати. Де грілася, де мерзла ще більше, ніж надворі, від холодного прийому й набурмосених поглядів невдячних господарів.
Але чим далі вона йшла, тим краще усвідомлювала: вдячним, радісним людям було більше листів і пакунків, у них удома було гарно й добре, і смачно пахло. А невдоволені, насуплені чоловіки та жінки й самі виглядали якимись сірими, й будинки в них були якісь не ошатні, не святочні, а похмурі й непривітні. І пошти їм майже не було…
«Гм, цікаво, а яка ж я? ‑ міркувала про себе листоноша. ‑ Мабуть, усе ж невдячна… Іду, нарікаю на роботу, хату не прибрала святково, бо все ніколи… Та й листів мені ніхто не пише…»
Від тієї думки жінці стало якось особливо сумно… Дійшла нарешті до свого будиночка, нашвидкуруч погодувала худобину, зайшла на кухню, зачинила зсередини двері й, знесилена, опустилася на стілець. Поштарська торба перехилилася набік і… з неї вилетів ще один лист.
‑ Ой, лишенько, як це я його проґавила?! Ні‑ні, нікуди я вже не піду… ‑ злякано мовила пані Ганна, все ж піднявши конверт.
А на листі були написані… її ім’я та її адреса!!! І як вона раніше цього не помітила? То ж треба, завалявся на самому дні…
|
|
|
«Дорога тітонько, ‑ писав їй тринадцятирічний племінник із Закарпаття, ‑ Христос народився! Знаю, що лист дійде до Вас завчасно, і тоді ще ніхто не буде так вітатися. Але хіба то має значення? Христос народився понад 2000 років тому, і від того часу навіть літочислення змінилося…
А пишу я так скоро тому, що ми з мамою дуже хочемо, щоби Ви приїхали до нас на Різдво! Кидайте ту роботу та господарку хоч на три дні, нічого їм не станеться, сусіди приглянуть! А ми дуже за Вами скучили…
Чекаємо!…»
…Пейзаж за вікном потяга був невимовно красивим, призахідні промінці позолотили й сам сніг, і засніжені будиночки, а на горах за селом лежав легенький туман, заплутавшись у гілочках дерев.
Усе мерехтіло білизною, блищики вистрибували по кучугурах, червонясті кетяги калини визирали з‑під пухнастих шапок… Тепер пані Ганна, уже не листоноша, а довгоочікувана гостя, все‑все помічала й тішилася.
Різдво вона проведе зі своїми найріднішими…
РІСТРЕТТОВЕ БОЖЕВІЛЛЯ
Навіть закутавшись у теплий плед, вона все одно гостро потребувала обіймів. Він сидів поруч, на відстані дотику, але його руки пестили «іншу» ‑ клавіатуру комп’ютера. А погляд був прикутий до монітора.
Він був одружений, і вона, звісно, була лише його коханкою. І що з того, що в її паспорті стояв штамп із його прізвищем і датою їхнього весілля? Зараз вона відчувала, що єдиний справжній шлюб у нього ‑ з його роботою. Їй часто здавалося, що він хворий своєю роботою, у нього нерідко боліла голова й свербіли пальці. І, щоб якось позбутися цих жахливих симптомів, він уставав навіть серед ночі, робив собі міцне рістретто й сідав за комп’ютер ‑ розігнати мурашок у пальцях. Вона теж уставала й сунула на кухню ‑ варила какао з молоком, огортала плечі пледом, умощувалася під торшером у кріслі за його спиною і читала книжку ‑ вона не могла заснути, коли він не спав.
Він прокидався рано й майже завжди поспішав. І все ж вона прокидалася з ним, бо навіть короткий, «зальотний» ‑ його губи завжди зісковзували з її вуст у поспіху й летіли далі ‑ поцілунок важив для неї цілу вічність. А ще вона любила дивитися, як він мружить очі.
А потім він ішов, а вона вмикала його улюблене радіо, клала під голову його подушку й укривалася його частиною ковдри. Вона знала, що зараз він слухає ту саму музику, і це її якось зігрівало.
…Усі чоловіки з глибокими очима видавалися їй посланцями із позатутешньої реальності. А в нього були глибокі, розумні очі. Там була якась гірка суміш мудрості, досвіду й життєвого смутку. Було трохи шаленства і п’янка крапля кохання до неї ‑ принаймні, їй так видавалося. Вона думала, що колись ті очі споглядали довгі дороги, різних людей, прекрасне й гидке, дивовижне й небачене нею, і коли ті очі так зосереджено торкалися поглядом її обличчя, їй ставало ніяково… Він був старшим, і в тому віці, у тих роках, у які він прожив ще до того, як вона народилася, була для неї якась особлива таємничість. Вона любила дивитися в його глибокі, так, нетутешні, засмучені, червоні від недоспаних ночей очі. Колись саме в них вона закохалася ‑ втім, тоді вона ще не знала, що вони стануть її в’язницею, її шалом, її болем та її щастям.
Вона йшла в своє маленьке кафе й розкладала маленькі хризантеми з терпким запахом у дрібні вазочки на столиках, дивилася, чи всюди чисті скатертини, перевіряла пошту, спілкувалася з працівниками й постачальниками, проглядала книгу відгуків і вигадувала щось, що могло б зробити її заклад ще затишнішим. Підписувала листівки з побажаннями гарного дня й розкладала на столиках. А коли приходив обід, вона сама йшла за стійку, робила собі капуччино з густою пінкою, шоколадними розливами й горіховою посипкою, а тоді сідала й дивилася у вікно.
Вона думала про чоловіка, якого так палко любила. Думала про те, чим зможе потішити його сьогодні ввечері. Вона давно знала, що надихати, тішити, підбадьорювати ‑ це те, для чого вона жила, те, що найкраще вміла, й те, що хотіла робити.
У дитинстві вона мріяла бути лікаркою, акторкою, потім ‑ учителькою або інженеркою. Але вона боялася вигляду крові й не любила читати багато складних книжок, не вміла вдавати й не знала математики. І тоді їй спало на думку навчитися робити багато різних дрібниць, які б надихали інших: варити смачну каву, малювати листівки, оздоблювати приміщення й вітати гостей. Кожен з етапів навчання приносив їй невимовну радість ‑ і нову мрію.
І лише кілька років тому «ніжній чарівниці», як називали її друзі, вдалося відкрити цей маленький, усього на сім столиків заклад ‑ і всі свої дрібні таланти звести докупи під одним дахом. До речі, ще одним її талантом було знаходити талановитих людей ‑ тож із математикою й іншими штуками, до яких у чарівниці не було хисту, тепер допомагали інші. І вона їх дуже цінувала й ніколи не втрачала нагоди їм те показати. Може, якраз тому її працівники були найкращими у світі.
А потім, якогось дощового ранку, сюди зайшов він. Сів за столик біля стіни й замовив міцну каву та бутерброд. Офіціантки не було, вона відпросилася на день народження своєї мами, тож господиня сама зустріла гостя. У нього були ті неймовірні позатутешні очі.
Потім жодне з них уже не пам'ятало, про що вони тоді почали говорити. Але говорили вони довго ‑ інших відвідувачів тоді чомусь більше не було. Він почав заглядати в її кафе час від часу, а вона чекала його щодня, виглядала у вікно й сподівалася, що він прийде, сяде за «свій» столик і розкаже про щось, про що вона сама ніколи б і не здогадалася. Він умів дивувати, а вона вміла слухати.
Він став її щоденною потребою, її натхненням і радістю. Кохати цього чоловіка було складно, страшенно складно ‑ кохати по‑справжньому складно завжди. Віддавати себе, забувати про свої бажання, підлаштовуватися під нього й уміти чекати. Не ставити ультиматумів і не вимагати уваги до себе. Просто чекати й вірити, що він знає краще, що він пам'ятає, що подбає про все необхідне, що його вияви любові не завжди відповідають її уявленням, але що це не має жодного значення. Поважати його й те, що він робить. Розуміти його слабкості й стати його другом. Дослухатися до тихого голосу всередині нього й розтлумачувати погляд його очей.
Інколи це кохання їй боліло, інколи їй здавалося, що шлюб ‑ то в’язниця для її мрій. Але потім вона знову вглядалася в його обличчя й укотре собі повторювала, що щастя бути поруч вартує того болю. А ніщо вартісне не дається без докладання зусиль.
…Вона поправила плед на плечах і зручніше вмостилася. Він обернувся, глянув на неї, мовчки вимкнув комп’ютер і підняв її на руки. Ніжно поцілував у чоло, вклав у ліжко і ліг поруч. Їй стало соромно за свої думки про те, що його справжня дружина ‑ його робота. Вона пообіцяла собі навчитися більше довіряти тому, кого любила до безтями. А він укрив її ковдрою, притулив до себе й мовчки ‑ але так голосно й однозначно ‑ показав, що теж безкінечно радий, що в той дощовий день зайшов у її кафе й залишився жити у її серці.
РИТУАЛ
«Ти пам'ятаєш, як усе почалося?» ‑ спитала вона сьогодні вранці, щойно прокинувшись.
У неї завжди дивні запитання спросоння. Щось собі наснить уночі, а потім домучує… Якось запитала, за що він її кохає. Потім ‑ що він бачить у її очах. Ще колись ‑ як має пахнути любов. А якогось разу взагалі перевершила себе, запитавши, що він скаже, коли вперше усвідомить, що вони разом постаріли.
Тому він намагався прокидатися раніше за неї й готувати каву в ліжко ‑ усе, як учать підручники з етикету для закоханих. І зовсім не тому, що він був невиправним романтиком, ‑ радше навпаки. Коли вона мліє від ніжності й п’є гарячу каву зі спеціями, то мовчить. Інколи, щоправда, нахвалює його, часом просто мурчить, як удоволена кицька, але принаймні не ставить своїх безглуздих запитань. Як пахне любов? Ну ви лишень подумайте. І звідки те все береться в її голові?
Це було єдине питання, яке він пробував ставити у відповідь на її, безглузді. Але вона ображалася, супила губки, поверталася спиною до нього, накривалася ковдрою з головою і взагалі поводилася так, наче вся та безглуздість із запитань переходила в учинки. Тому він відмовився від усіляких спроб зрозуміти жінку. Краще вже варити їй каву щоранку.
«Ти пам’ятаєш, як усе почалося?» ‑ запитала вона. Заскочила його зненацька! Прокинулася раніше! Але ж сьогодні субота… Невже йому ніколи‑ніколи‑ніколи не вдасться поспати трохи довше? Перше, що він скаже, коли зрозуміє, що вони разом постаріли, буде: «Звари мені кави, кохана. Сьогодні субота, і мої старечі суглоби геть не хочуть вилазити з‑під ковдри. Ти все‑таки молодша ‑ він це вже знав. Може, ще трохи, і він навчиться відповідати на всі її вранішні запитання, і вона сама буде чимдуж бігти на кухню, щоби зварити…
‑ То ти пам'ятаєш?
‑ Що?
‑ Як усе почалося?
‑ Що?
‑ Коли ти закохався?
‑ У кого? (Сьогодні субота, субота, субота!)
‑ Ну, по‑справжньому.
‑ Тобто?
‑ Ну не тобто. Ти знаєш.
‑ Що? (Ще трішки, і вона сама втече на кухню, і зробить каву без спецій, натомість із вершками ‑ їй так гарно вдається збивати пінку!)
‑ Припини! І скажи, чи пам’ятаєш, ‑ вона вже зібралася насупити губки і повернутися спиною.
…Ця жінка вже стільки років виводить його із себе. Вона любить млосні романтичні комедії, з її боку ліжка досі спить м’який ведмедик, у неї вісім відтінків губної помади, вона не вміє зашивати дірки й різати хліб рівно. Вона плаче, коли читає книжки. Вона слухає блюз і теж під нього плаче. Вона плаче просто так, коли їй заманеться. Вона пам’ятає всіх героїв із романів якихось там сестер Бронте, проте забуває купити хліба й посолити вермішель. І коли вона прокидається раніше за нього, то ставить свої нестерпні запитання.
Ні, він не пам’ятає, «як усе почалося». Він не пам’ятає, коли до безпам’ятства закохався, не пам’ятає, чому вирішив запросити її на каву під час обідньої перерви, не пам’ятає, коли белькнув оте «ти вийдеш за мене?». І навіть не пам’ятає, навіщо.
Єдине, що він знає, ‑ це те, що нізащо би нічого не змінив, навіть якби добрий чарівник сотню разів давав йому можливість повернутися в минуле, закохатися в іншу (практичну й урівноважену) жінку, яка би сама варила каву вранці й готувала смачні та досолені супи замість вермішелі.
Але він кохав це навіжене дівчисько, хотів бачити її щасливою й досі ні про що не шкодував. Якби вона ще тільки мовчала вранці… Але тоді все було би, напевне, по‑іншому, і він нічого б не знав про спеції до кави.
Він не вмів говорити гарних слів, не хотів їх говорити. Якщо чесно ‑ не бачив потреби. Він любив її ‑ і вона це знала. Бачила. Відчувала. Смакувала його коханням щоранку. Інколи хвалила, інколи мурчала, як удоволена кицька, але головне ‑ не ставила своїх безглуздих питань.
‑ Сьогодні субота, люба. Я зроблю тобі з вершками.
СВІТАНКОВА ФЕЯ
Її звали Лана, і вона любила світанки.
Вона любила їх за гарне небо, свіже, прохолодне повітря ‑ її чоловік ніколи не зачиняв на ніч вікно, хоч яка би була пора року ‑ за сонні обійми, перші слова і (найголовніше) за радісний передсмак нового дня. Чоловік називав Лану Світанковою Дівчинкою, а вона його ‑ Ра, бо його усмішка завжди пробуджувала в ній Радість.
Якщо серйозно, приводи для радості в Лани не обмежувалися світанками й чоловіковим усміхом: вона вміла радіти всьому і робила це прегарно й зі смаком.
Наприклад, заварюючи ранкову каву, вона щоразу вишукувала або вигадувала новий рецепт, вибирала філіжанки з витонченим візерунком, а поруч у маленькій вазочці ставила квіти, запах яких мав неодмінно додати витончених ноток до смаку. А потім красиво те розставляла, фотографувала, робила з тих світлин прекрасні листівки й розсилала їх по всіх усюдах: тішити щасливиць, у чиїх повітових скриньках вони опинялися.
Вона пекла кекси й торти, пляцки й пиріжки, всі неодмінно прикрашаючи так, неначе то були дебютантки на королівському балу, а не просто солодощі. Лана загортала їх у цупкий папір шоколадного кольору й, підмостивши на низ кошика якогось куцого пледа, вмощувала туди своє солодке творіння й сідала на велосипед: її барвиста сукенка розвівалася за вітром, перехожі й проїжджі усміхалися дівчині й поступалися дорогою, а кошик із солодощами за декілька хвилин доповнювали це й декілька дрібних букетиків польових квітів, зібраних при дорозі.
‑ Добрий день! ‑ Лана заходила в маленьке й завжди дуже людне поштове відділення, дзвінко віталася та усміхалася насупленій черзі й схвильованим тітонькам за склом.
‑ Ставай у чергу, ти куди? ‑ кидала їй якась особливо похмура тітонька з великою торбою в клітинку коло ніг.
‑ Я вас не затримаю, ‑ шепотіла Лана й показувала на квіти. ‑ Лише подарую поштарці квіти й поїду далі.
‑ З якого раю вас прислали? ‑ високий хлопець ізсередини черги передумав супитися й вирішив познайомитися з дівчиною. Але Лана лишень увічливо усміхнулася і пробралася до високого скла.
‑ З третім днем літа!
‑ У мене людина, станьте в чергу… ‑ почала швидко тараторити поштарка, але, побачивши квіти й щиру усмішку дівчині притихла.
‑ Це вам! ‑ Лана передала квіти ошелешеній пані, побажала черзі вдалого дня й вибігла назовні ‑ до сонця, свіжого вітерцю й свого велосипеда.
Наступним місцем призначення був дім її подруги, яка працювала перекладачкою й часом днями не виходила надвір, намагаючись учасно завершити роботу.
‑ Агов, а хто‑хто в теремочку живе?
Аня, хоч утомлена й не менш здивована, ніж поштарка, завжди була рада гостям. Та ще й таким! Вона втягнула Лану в квартир: жартома посварила дівчину за її «фейські розваги» й поспішила на кухню заварювати запашний зелений чай із лимоном та імбиром. А Лана тим часом знайшла в подруги мініатюрну вазочку, набрала в неї води, занурила туди польовий букет й поставила всю цю прекрасність на стіл. Швидко вийняла яблучка з кошика та поклала їх біля Аніного комп'ютера, щоби дівчина хоч часом забувала про роботу й дослухалася до давньої англійської примовки: одне яблуко в день ‑ і лікар ніколи не знадобиться. А на стіл виставила свіжоспечене диво, розгорнула папір і побігла до подруги на кухню ‑ надто довго Аня там метушилася.
‑ О‑о‑ой, що це ти тут улаштувала? ‑ тепер настала Ланина черга дивуватися.
‑ Думаєш, одна ти тут фея? ‑ підморгнула їй Аня й принадно розклала довкруж галяретки нарізані фрукти, а тоді дістала млинці й полила їх кленовим сиропом. ‑ Ти ж знаєш, зараз у мене в роботі книжка про чарівну рудокосу канадську дівчинку, і не замовити собі цього сиропу я просто не могла!
‑ Сироп сиропом, а от млинці, галяретка… Я думала, ти тут клято працюєш!
‑ Ходімо до кімнати. Я ще не розівчилася рахувати й прекрасно пам’ятаю, коли в моїх найкращих подруг вихідний посеред тижня.
Отак‑от просто, допоки більшість порядних громадянок сиділи в душних (або занадто холодних) офісах, чи стояли в насуплених чергах, чи їхали кудись у переповнених автобусах, дівчата влаштували собі малесенький осередок Королівства Вишуканого Смаку й Приємного Товариства. І коли останній шматочок галяретки зник із тарілки, а у чайничку не залишилося чаю, дівчата тепло обійнялися, й Лана побігла до свого велосипеда ‑ усміхатися перехожим, збирати квіти, гладити котів, які зустрінуться по дорозі, й просто дарувати радість.
А потім, уже коли звечоріє, тішити чоловіка новими смаколиками, радіти його усміху й разом із ним дочекатися нового світанку: яскравого, свіжого й дуже надихаючого.
СИРНИЙ ПИРІГ У БУРЮ
Дув сильний північний вітер. Небо затягло сірими важкими хмарами, старі дерева в саду розхитувалися й скрипіли, молодші полохливо тріпотіли віттям. Теплі золотисті кольори раптом стали холодними та непривітними. Сильний північний вітер завжди приносив дві речі: бурю і… сирний пиріг.
Тоня не любила, коли дощ стояв стіною, а небо стугоніло й розкидалося блискавками, ‑ їй завжди було дуже лячно. Тому вона зачинялася у своїй затишній кухні та пекла сирний пиріг. З родзинками, цинамоном і ваніллю.
Потім, коли буря мине, вона пригощатиме тим пирогом усіх, хто завітає до неї погомоніти. Вона запарюватиме гостям чай із меліси, а маленькому хворобливому сироті, що живе неподалік зі своєю бабусею, вона заварить чай із бузини, а на хліб намастить ще варення з персиків ‑ Тоня закрила його спеціально для хлопчика.
Коли дівчина заледве приїхала сюди ‑ в маленьке село далеко‑далеко від міста, їй здавалося, що надовго вона тут не залишиться.
Ось тільки набереться сил, відпочине від навчання й роботи, присвятить себе творчості, приведе до ладу старий прабабу син сад ‑ і продасть цей будинок. Нехай цей період стане такою собі її особистою казкою. Оазою серед пустелі робочих проектів, дедлайнів, суперечок із керівництвом і підлеглими та її особистих невдач.
Нехай тут просто будуть її мольберт, фарби, маленький ескізник, багато рецептів варення, салатів і випічки, пару книжок із віршами та про сад ‑ і рік спокою.
Але рік закінчився три місяці тому, а Тоня все ще була тут. І все ще нікуди не збиралася.
Сусідка тітка Сяня навчила її вишивати ‑ розповідала, що Тонина прабабуся вишивала краще за всіх у селі. Шкода, що не збереглося жодної сорочки й сукенки, які вона оздоблювала, ‑ лише один старий рушник, який вона подарувала сусідці на весілля. А дівчина вчила сільських дітей малювати. Улаштувала вечірні читання для молодиць. Записувала в товстий нотатник розповіді старших людей, а на диктофон ‑ їхні голоси й пісні.
Навчилася розпалювати грубку й підрізати трояндові кущі. На її тоненькому обличчі знову стали помітними щоки ‑ як у дитинстві. І рум'янець, який завжди так тішив її батьків.
…Гроза гуркотіла все більше, у шибки посипало градом. Тоня вже майже приготувала тісто й потяглася за родзинками та ваніллю.
Телефон задзвонив так несподівано, що дівчина ледь не випустила з рук скляночки зі смаколиками. Їй так давно ніхто не дзвонив. А ще вона боялася розмовляти телефоном у грозу. Звісно, цей страх був безглуздим, як і більшість її страхів, від яких вона намагалася звільнитися тут, у своїй маленькій казці. Краще вигадати якусь іншу причину не брати слухавки.
Вона з осудом глянула на апарат і сказала йому: «Ти ж бачиш, я зараз готую. Якщо я розмовлятиму, то зіпсую пиріг. Я не можу робити дві важливих справи одночасно».
Але це не допомогло, і телефон продовжував настирливо дзвонити. Тоня таки схилилася над ним, щоби дізнатися, кому вона раптом стала настільки потрібною.
На екрані висвітився номер її колишнього колеги ‑ того, з великими амбіціями. Напевно, він нарешті пішов із роботи й почав щось своє. Мабуть, улаштовує вечірку ‑ він любить робити все з великим розмахом, щоб усі ним захоплювалися й аплодували йому. Краще відмовитися зразу.
‑ Так, пане Сергію.
‑ Тоню?
‑ Так, це я.
‑ Привіт… Ти зараз вільна?
Дівчина потерла рукою чоло й одразу взялася його витирати від борошна фартушком.
‑ Чи вільна я? Ні, зовсім ні. Я дуже зайнята. У мене зараз важлива справа. Я готуюся до… зустрічі. Важливої зустрічі.
‑ Ну, я не мав на увазі зараз… А взагалі. Я тут фірму відкрив…
«Яка ж я все‑таки здогадлива!» ‑ промайнуло в неї в голові.
‑ …І шукаю хороших спеціалістів. Кращих за тебе я наче й не знаю…
«Тільки не треба!»
‑ Я подумав… порахував… Пам’ятаю, ти хотіла взяти рік «канікул» чи як ти там це називала. Рік минув. Ти готова повернутися до справжнього життя?
‑ До, перепрошую, якого життя? ‑ вирвалося в Тоні
‑ Ну, я мав на увазі, ‑ тон пана Сергія різко змінився на улесливий, вкрадливий, ‑ я мав на увазі, що ти можеш більше… Що не варто заривати себе десь у провінції…
‑ Пробачте, але мені треба бігти, ‑ знову не встигла прикусити язика дівчина.
‑ Ти подумаєш?
‑ Неодмінно, пане Сергію. І вітаю вас із новим починанням.
‑ Дя…
Тоня вимкнула телефон і взялася виливати тісто на дечко. Її улюблений сирний пиріг ‑ утіха й заспокоєння в бурю. У будь‑яку бурю.
Молода господиня вже встигла звикнути до всього справжнього й вартісного, що було тут. До днів, які вона могла проживати, відчуваючи кожну мить, кожну секунду. До вечорів, які не пролітали, як подих весняного вітерця, а які тривали. Інколи занадто довго, але переважно ‑ просто достатньо для того, щоби встигнути насолодитися їх закінченням. Вона звикла до людей, природи. І до маленького Муркотика, який прибився до неї цієї зими.
Чомусь дівчині перестало уявлятися щасливе життя у великому місті. Хоча…
У двері хтось постукав. Потім ще раз, ще, ще…
‑ Тітко Тоню! ‑ волав малий Олежик, якого дівчина ніяк не могла привчити казати на неї просто Тоня. ‑ А відчиніть‑но нам! Ми вже змокли!
Тоня хутко побігла до дверей.
За мить до сіней заштовхалася ціла зграя мокрих, веселих дитинчат. Малий Олежик репетував:
‑ А я вам що казав, що тітка Тоня сирник пече! Чуєте, як пахне? Тітко Тоню, тітко Тоню, ніхто, крім вас, не пече сирників у грозу! Того ви в нас ‑ особлива!
Дітлахи сміялися разом із господинею, поки вона діставала зі старого бамбетля красиву мереживну скатертину й накривала на стіл. За вікном ще дужче гриміло й блискало, але їй уже не було страшно. Із теплого закутка виліз Муркотик і вмостився малій Катрусі на руках.
‑ Тітко Тоню, ‑ не вгавав малий веселун, ‑ я вам за ваші сирники хоч зірку з неба дістану! І ніколи нікуди вас не відпущу. Бо хто тоді їх буде пекти? Хто Катрю навчить? А я, як виросту, з нею одружуватися буду!
Кухню знову заповнили регіт і штурханина. Тоня усміхнулася малому й сказала:
‑ Ну, зірка мене й на небі влаштовує… Так що навіть не старайся ‑ а то ще коліна поб’єш. Але пообіцяй мені, хлопчику, що ти мене й справді не відпустиш нікуди. Бо мені ще ніде не було так добре, як тут…
‑ А давайте я вам із чаєм поможу, добре? А тоді ви навчити мене малювати дощ? І сонце! А давайте я намалюю вас? ‑ діти говорили наввипередки, ловили дівчину за лікті й намагалися привернути до себе увагу улюбленої вчительки. А Тоня ще раз підморгнула Олежику й узялася виймати сирний пиріг із духовки.
СПОВІДЬ ЮНОЇ КАВОМАНКИ
Мабуть, усі кавоманки, а чим паче шанувальниці солодкої кави з вершками і тертим шоколадом, мріють про справжню віденську каву. А я, безумовно, кавоманка. Люблю каву, і вершки, і шоколад, і європейські кав’ярні. А про Відень мріяла з дитинства
Тож, щойно автобус із українськими номерами в’їжджав у австрійську столицю, мої внутрішні відчуття увімкнули зелене світло. Мені стало добре, спокійно, затишно, поспіх і нетерплячість угамувалися. Я відчинила двері й вийшла на простору чисту вулицю, щоби просто йти нею, усміхаючись, наспівуючи місту пісні, розглядаючи замки й жовте сяйво ліхтарів, ведучи пальцями по стінах, запам’ятовуючи місто‑любов‑із‑першого‑погляду на дотик. Усе навколо зачаровувало, дива вигулькували ледь не з‑за кожного рогу… Але з особливим трепетом я чекала ранку ‑ лише одна думка про каву примушувала мої руки тремтіти від бажання.
…Уранішній дощ за вікном скромного хостелу лише зміцнив моє бажання хутчіш потрапити до кав'ярні. Але для нього ще треба було знайти саме таку кав’ярню, де би кожна абищиця відповідала моєму кавовому настрою. Я заходила в декілька кафе, але всюди мене щось та й відлякувало.
Аж тут помітила казково гарний «італійський» дворик ліворуч через дорогу.
‑ Кава зачекає, ‑ прошепотіла місту, ‑ а от пройти повз таку красу ‑ це злочин чистої води!
Я швидко перебігла дорогу й зайшла всередину. А там!… Поміж винограду й плющу заховалася маленька пекарня і… затишна кав’ярня! Кав'ярня моєї кавоманської мрії.
Я несміливо просунула голову в коридор, оглядаючи приміщення. Привітний господар, помітивши ранню відвідувачку, відразу взяв мене за руку, глянув на білі рукавички й здивовано запитав:
‑ Білі?
Я кивнула.
‑ Як красиво! ‑ вигукнув він.
Я засміялася й запитала, чи подають тут віденську каву. Господар трохи знітився, а потім, так само розгублено, відповів:
‑ Ну… це ‑ частина Відня, і вся кава, виходить, тут віденська… Чи як?
Я вже знала, що нікуди звідси не піду, поки не скуштую напою, приготованого цим чудовим чоловіком, трохи схожим на доброго чарівника.
‑ Тоді я хочу віденської кави! ‑ твердо сказала йому.
Господар галантним жестом запросив мене досередини.
У маленькій і дуже затишній кімнатці, заповненій свічками, книжками й красивими різнокольоровими стільцями, вже сиділа літня пара австрійців за вранішніми напоями й цілою горою дзбанків із різним повидлом.
Поки я складала парасольку та вмощувалася за столиком біля вікна, господар метушився коло мене.
‑ Ви ж хочете меланж, правда?
Я страшенно люблю, коли хтось вгадує мої кавові чи музичні смаки. «Правильна» музика вже лунала в кімнаті, а тепер ще й «правильна» кава! Це місто не припиняло зачаровувати.
‑ Я хочу те, що ви мені порадите. І струдель! Кажуть, віденський струдель із яблуками ‑ найкращий у світі! До речі, ви знаєте, що традицію славетної віденської кави започаткував українець ‑ Ю. Кульчицький?
‑ О! ‑ він покрутився на місці, немов шукаючи поглядом у закапелках кімнати правильну відповідь. ‑ Не знав… То ви з України? У вас там якісь дивні політики, в Україні… Але дуже красива земля! Правда, що у вас дивні політики? Як вас звуть? Мене, до речі, звуть Армін.
Господар заметушився ще більше, а до розмови долучилася літня пара. Їм теж було цікаво послухати про дивних політиків і казково красиву землю. Армін, скориставшись миттєвою паузою, вибіг готувати меланж.
…Пухка пінка, наче хмаринки із запахом гіркого шоколаду, гіркувато‑солодка кава з яблучним струдлем смакували чудово. Армін умостився за столиком навпроти. Запитував, чому відома українська діячка весь час носить біле й плете собі косу, та чи не шкода їй на те часу. Знову казав, що Україна дуже красива. Ділився по секрету, що австрійцям не подобається, коли німці виграють у футбол, бо їм самим це ніколи не вдається (ну, вдалося лише раз, і то давно). Розповідав казку про мудрих вовків із Баварії й порівнював їх із євреями, яких дуже любить, хоч сам і не єврей. Я помітила серед книжок на етажерці «Пробачте Австрію. 1945»
‑ А почитайте мені щось німецькою? ‑ попрохала я гостинного господаря.
‑ Почитати? Що вам почитати?
Я підійшла до книжок і вибрала великий альбом із фотографіями і віршами. Відкрила на «Осінній сонаті» Рільке.
‑ Ось це, будь ласка…
Він відповів, шо не любить читати вголос і вдавано невдоволено пихтів над книжкою, але таки прочитав, виразно й красиво. А коли підвів очі та побачив, що всі дивляться на нього й усміхаються, поспішив змінити тему:
‑ Мела‑а‑а‑анж, ‑ сказав він мені, ‑ ви п’єте мела‑а‑а‑анж. Ану скажіть: мела‑а‑а‑анж!
Я повторила, але Арміну моя вимова геть не сподобалася. Він махнув рукою й узявся повторювати по складах. Чоловік так старанно вчив мене правильно вимовляти це слово, неначе від скорочення звуку «а» в каві осіла б пінка.
‑ Ви давно в Європі? Звідки їдете? І куди? ‑ знову почав допитуватися невгамовний господар.
‑ Я щойно з Будапешта, а завтра ‑ в Прагу, ‑ відповіла.
‑ Що? В Прагу! Ви їдете в Прагу і їсте струдель тут? Як необдумано! Найкращий струдель готують у Празі, точно вам кажу.
‑ А каву? ‑ трохи кокетуючи, запитала я.
‑ Каву? Таке запитаєте! Найкращу каву ‑ безсумнівно! ‑ готують тут.
Дата добавления: 2020-04-25; просмотров: 77; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!