КАВОВА ПЛЯМА У СТАРОМУ ЗАПИСНИКУ
У дитинстві я, напевне, як і кожен хлопчик, читав багато книжок про різні казкові пригоди великих і дрібних героїв. Про сміливих гобітів, страшних орків, світлих поводирів і Око Саурона. У снах мені ввижалися страшні провалля, густі ліси, липкий туман, потворні карлики й лицарі на білих конях і в лискучих обладунках. Мені примарювалися відьми й чарівні принцеси, яких потрібно було рятувати.
Я читав так багато, що, бувало, заплющував очі, щоби уявити собі якусь сцену, а натомість засинав ‑ і сновидіння переносили у моє власне продовження казкових історій. Я засинав навіть удень. До тата часто приходили його товариші, й вони вели запеклі суперечки, як можна змінити світ. Інколи все було значно простіше: вони говорили, як виховувати нас, дітей, щоби ми виросли хорошими людьми. Але навіть такі розмови зрештою зводилися до їхньої улюбленої теми, як змінити світ. І були такими ж гарячковими. Я полюбляв умоститися десь неподалік, укритися старим пледом, який тато часом клав у машину, коли ми збиралися в ліс на шашлики, і який устиг пропахнути димом і бензином; брав із собою стос улюблених книжок і, якщо пощастить, трохи халви, і забував про уроки: доки тато з товаришами філософствував про мою подальшу освіту, я міг не перейматися, що він візьметься перевіряти мої рівняння з математики.
Мені чітко врізався в пам’ять один сон: я був у лісі. Десь неподалік захрустіла гілка ‑ я різко обернувся й побачив гидкого чоловіка, схожого на розбійника. У нього було невиразного, сіро‑жовтавого кольору волосся, білі віх, трохи перекошене обличчя та брудний, пошарпаний одяг‑лахміття. Руки виглядали ще бруднішими за одяг, а нігті нагадували пазурі якоїсь хижої птахи. Він ішов лісом, роззираючись своїми поросячими очиськами довкола. Під його босими, грубими ногами, з яких де‑не‑де сочилися цівочки крові, тріскали сухі гілки, щоразу змушуючи мене здригнутися. Я зіщулився й заховався поміж листя густої папороті. На щастя, він мене не помітив. Я сидів і напружено чекав. Раптом збоку почувся тихий, ласкавий шепіт.
|
|
|
‑ Степане, ‑ хтось знав моє ім’я і, здавалося, намагався мені допомогти. ‑ Виходь звідтіля. Тобі треба тікати!
Я обережно визирнув і побачив неподалік, на галявині, стару жінку з добрими очима. Вона була трохи згорблена й закликала мене своєю натрудженою, кволою рукою: «Сюди!». Щоби добутися до неї, мені потрібно було вискочити з безпечних заростів папороті, вийти з‑під тіні високих дерев і пробігти через відкриту галявину. А тоді перелізти через дерев’яний тин, трохи вищий за мене самого. Потому я б опинився неподалік тієї бабусі й був би у безпеці.
|
|
|
Але все ж виходити зі своєї схованки було лячно. Відкрита галявина, тин… А що, коли злодій обернеться?… Але голос у бабусі заворожував, манив, а розбійник ходив зовсім неподалік. Я побіг. Летів, не чуючи під собою ніг. Якось майже раптово дістався тину й узявся перелазити, вчепившись за нього руками й намагаючись закинути праву ногу на другий бік.
Бабуся голосно засміялася ‑ її тепла усмішка кудись зникла, натомість залишивши потворний беззубий рот. Вона вже не говорила чітко, як тоді, коли кликала мене; вона шамкала, шипіла, наче змія, і щойно я з переляку зачепився штаниною за кілок, покликала злодія.
‑ А дивишь‑но, шьо тут у нашь є!
Він обернувся й зареготав. Вона стояла за декілька метрів від мене ‑ стара, лиха и жаска. Він 6ув ще далеко, проте вже потроху рухався у мій бік своїми закривавленими, брудними ногами, потираючи руки. Я хотів тікати ‑ і було куди! У мене були здорові прудкі ноги! Навколо був ліс, який я добре знав. Вони були достатньо віддалік і не могли рухатися швидко. Але всередині мене було стільки страху, що я й поворухнутися не міг.
…Тоді прозвучав голос ‑ не знаю, чи то хтось зі сміливих героїв, про яких я стільки читав, промовляв до мого боягузтва, а чи тато (або хтось із гостей) виголосив ту репліку голосніше, ніж інші, але раптом я прокинувся. А у вухах стояло войовниче: «Не дозволяй своєму страху ставати компаньйоном твого ворога!».
|
|
|
І то була перша фраза, яку я записав у свій блокнот. Того ж дня я попросив тата купити мені товстого, «дорослого» зошита. Тато мав такого в закамарках свого робочого куточка, який він гордо називав кабінетом. І я взявся писати ‑ старанно, намагаючись приховати округлість свого ще доволі дитячого почерку.
Того вечора до нас прийшло багато гостей, і я ‑ поки ніхто не бачив ‑ випив свою першу каву, а кухлик (усі філіжанки дісталися гостям, а я від незнання налляв собі цілий кухлик темного напою ‑ і потім не бачив ніяких снів цілу ніч) поставив на записник. Під словами «Не дозволяй своєму страху ставати компаньйоном твого ворога!» ‑ на пам’ять, напевне.
Той записник і досі лежить у моїй шухляді. Там багато мудрих або геть наївних слів. Я виписував цитати з книжок, журналів, газет, з пісень і висловлювань друзів ‑ татових і своїх. Щось стало моїм життєвим принципом, достовірність іншого заперечив час і досвід. І все ж усі ті слова додали щось до формування мене, як людини.
|
|
|
Але перша сторінка зошита, де темніє пляма від першої кави і фраза, яка завершила той мій сон, висить у рамці над моїм письмовим столом. І щоразу, коли в грудях виникає те хлоп’яче відчуття боягузливого зіщулення, я кажу собі, що потрібно просто розпружитися. Зчепити штанину з кілка і діяти, залишивши страх на дерев’яному тині ‑ на пам’ять.
ЛАТЕ ІЗ АРОМАТОМ БЛЮЗУ
‑ Ну і що там може бути цікавого? За що мені кожної п’ятниці така кара?
Ліля неохоче підвелася з дивану й побрела у ванну, заодно додавши звуку в програвачі. У кімнаті там і сям лежали різні частини вечірніх нарядів, а коло м’якого крісла шеренгою розмістилися декілька пар взуття.
Дівчина уважно розглядала своє відображення в дзеркалі: зараз була зима, й шкіра виглядала втомленою і… якоюсь сумною.
‑ У виснаженої та знудженої жінки завжди кисла міна й прив’яла шкіра, чого ж іще хотіти, ‑ із удаваною байдужістю сказала Ліля й узялася дбайливо змивати денний макіяж із обличчя й ніжно, самими пучками, наносити крем.
Сьогодні була п’ятниця, і дівчина могла б залишишся вдома, послухати музику, прийняти ванну з ароматичною піною під стелю, подивитися смішні фільми, напекти коржиків чи почитати книжку про і гномів. Та що завгодно можна було би зробити аби тільки нікуди не йти. До того ж надворі було холодно, брудно й страшенно неприємно.
Але робота є робота, а її робочий день у п’ятницю продовжувався на невизначену кількість годин, якщо якимсь нехорошим людям приходила в голову ідея влаштувати вечірку, концерт чи відкриття готелю, як ото сьогодні. За останній рік роботи в редакції часопису, куди постійно, без усілякого сорому, приходили запрошення на всі ці події, Ліля повірила, що нехороших людей у світі тьма‑тьмуща, і вільні вечори в п’ятницю їй не особливо світять.
Інколи дівчині щастило ‑ і до міста приїжджали нереальні хлопці зі шкірою кольору міцної кави та грали джаз. Або ж талановиті пари палко танцювали танго. Або ж хтось ‑ раз на сто років ‑ писав хорошу книжку й розповідав про неї так захоплююче, як колись Лілин дідусь розповідав онуці про свою службу в армії і те, як вони з товаришами купалися в Байкалі.
Але щастило їй рідко. Зазвичай у бокалі п’ятничного вечора змішували кричущий несмак у декорі, попсову музику, декілька «грошових мішків» і непропорційно багато довгоногих мисливиць за гламуром та ефемерним яхтово‑діамантовим щастям. Усе це заливали великою кількістю алкоголю. Мабуть, останній мав перебити неприємний присмак інших інгредієнтів, але їй це нічого не давало ‑ дівчина не пила.
Ліля повернулася до кімнати й почала вибирати одяг. Примірка суконь перетворилася на муку. Вони ну ніяк не пасували до внутрішнього настрою дівчини. А шпилясті підбори й зовсім виглядали, як знаряддя тортур.
‑ Усе, хай собі думають, що хочуть, а я вдягаюсь так, як мені буде зручно.
За декілька хвилин Ліля вже усміхалася дзеркалу: вузькі блакитні джинси, затишна плетена великими петлями бежева туніка на короткий рукав з коміром‑хомутом і такі ж бежеві уггі. На руках ‑ затишні блакитні мітенки з бежевими сніжинками.
У програвачі Дін Мартін саме краяв серце своїм «Різдвяним блюзом».
‑ Кому що, а мені Санта не приніс нічого, ні натхнення, ні музи, лиш морок за вікном і трохи різдвяного блюзу, ‑ у вільному перекладі підспівувала йому Ліля й пішла до кухні готувати собі какао з молоком на дорогу.
…У фойє готелю було дуже світло й просторо. Дзеркала, світильники з водоспадами кришталевих «краплинок», квіти у вазах. Привітний швейцар з ідеально накрохмаленим білим коміром і красивою, «правильною», усмішкою провів Лілю до святкової зали, де чемно передав її в руки адміністратора. Той ‑ так саме гладенько виголений, із награним шармом і ледь уловимим здивуванням ув очах (імовірно, посіяним туди не зовсім, м’яко кажучи, формальним виглядом дівчини) ‑ підвів Лілю до столика, накрив того білою атласною скатертиною й акуратно, підтримуючи гостю за лікоть, допоміг їй зручно вмоститися на м'якому білому дивані.
‑ Що би ви хотіли випити? ‑ адміністратор ледь помітним кивком підкликав офіціанта.
Ліля окинула поглядом підкреслено послужливого та привітного юнака ‑ її вже починало нудити від цих галантних істот, схожих на пінгвінів у своїх чорно‑білих формах, хіба що з кращою фігурою. А ще їй негайно захотілося додому, під картатий плед, слухати Діна Мартіна й лузати мандаринки.
‑ Лате, будь ласка.
Вона зумисне підкреслила перший склад ‑ зазвичай у всіх й ресторанчиках офіціанти виправляли її, перекроюючи слово на латЕ, хоча це й було неправильно. Якщо цей пінгвінистий хлопака зробить те саме, прискіплива журналістка в замітці про відкриття готелю напише: «Попри ввічливість і досконало випрасувані костюми своїх підлеглих, керівництво готелів такого рівня мало би краще дбати про те, щоби вони правильно вимовляли назви страв і напоїв і не виправляли відвідувачів, безсоромно нехтуючи золотим правилом “Клієнт завжди правий”».
‑ Лате, ‑ повторив офіціант за дівчиною, так само виділяючи голосом перший склад. ‑ А яке саме лате любить синьйорина? У нас, ‑ тут він притишив голос і прихилився ближче до вуха дівчини, ‑ роблять неймовірно смачне лате зі спеціями до гарбузового пирога. У американських кнайпах воно так і називається Pumpkin Pie Latte. Туди входять цинамон, мускатний горіх, імбир і гвоздика. Ну от. Я вже «здав» вам рецепт. Але щодо пропорцій ‑ ні пари з вуст. Доведеться вам самостійно почаклувати на кухні, щоби винайти досконалу гармонію, яка вже є у нашого напою.
Офіціант усе менше нагадував Лілі пінгвіна і все більше скидався на дуже приємного співрозмовника. Вона усміхнулася йому найчарівнішою усмішкою зі свого арсеналу й попросила принести їй саме цього лате.
‑ А самого гарбузового пирога у вас немає?
‑ Бажання синьйорини ‑ для нас закон. Навіть якщо доведеться перетворювати на гарбуза «карету» котрогось із заможних гостей, пиріг ми для вас усе одно спечемо, ‑ засміявся він. ‑ Ваш вибір дуже вдалий ‑ саме те, що треба для такого зимового вечора, коли за вікном погода… не надто приємна. Але в нас ви начисто забудете про погоду, повірте! Хорошого й теплого вечора вам… ‑ хлопець запнувся й грайливо подивився на гостю.
‑ Ліля.
‑ Хорошого й теплого вечора вам, Лілю. Я передам ваші захцянки нашому чарівникові на кухні.
«Напевне, доведеться тут залишитися жити, ‑ подумала Ліля й усміхнулася сама до себе. ‑ Отак би щовечора хтось дбав про те, що мені смакуватиме. А ще краще ‑ щоранку й щообіду теж. Може, вони в своїх номерах ще постіль електроковдрами гріють?»
Дівчина видлубала з сумки свій фотоапарат, ніжно погладила його пальцями й поклала собі на коліна. Саме заради нього вона й прийшла на цю роботу ‑ хоч як це дивно звучало. У той час, коли вона істерично переглядала списки доступних вакансій, лише в цій редакції пропонували службову дзеркалку на додачу до соціального пакету й такої‑сякої зарплати.
У залу починали сходитися люди ‑ всі такі вишукані, святкові. Ліля дуже вирізнялася з‑посеред них, але ніскілечки не збиралася цим перейматися. Дійство зараз почнеться, ну й нехай. А вона тим часом насолоджуватиметься собі лате з цинамоном, мускатним горіхом, імбиром і гвоздикою й наминати гарбузовий пиріг. Тоді їй точно буде про що написати в замітці про готель, де замість офіціантів прислуговують ельфи, а на кухні живе справжній Рататуй
На сцену збоку зали вийшли музиканти ‑ у таких самих пінгвінячих костюмах. Однак настрій у дівчини значно покращився, і вона вже на це не зважала. Квінтет. Клавіші, саксофон, барабани, бас‑гітара, труба. Трохи класики, трохи імпровізації. Ельф із доброю усмішкою приніс лате, за ним ‑ пиріг. Але й це вже не мало аж такого значення, адже музика лунала неймовірна.
Трубач із трохи скуйовдженим волоссям і розхристаним коміром був вродливим ‑ із великими сумними очима й вузькими, грайливо вигнутими губами. Чимось він нагадував дівчині головного героя фільму «Піаніст». А ще він мав такі ж тонкі й красиві пальці.
Типові оди нововідкритому готелю змінювали одна одну, але на ці моменти й згодився пиріг, який виявився‑таки дивовижно смачним. Як і лате. Ліля зосередила увагу на поглинанні смаколиків, поки люди з добре поставленими голосами не припинили свої теревені й не всілися на місця, дозволивши музикантам продовжувати творити казку.
Трубач виглядав ще розхристанішим, ще справжнішим, ще гарнішим. Він заплющував очі, а пальці танцювали по вентилях. Він розмовляв музикою, і Ліля також заплющила очі ‑ щоби не відволікатися й краще його розуміти.
І коли нарешті згадала, що було б непогано познімкувати це все, музиканти вже зовсім розігрілися й шпарили сміливо, легко, здасться, забувши про все на світі.
Трубач розплющив очі й усміхнувся фотографині. Напевне, вони двоє найменше пасували до багатої та вишуканої атмосфери залу. Він зіграв щось немислиме, але цей дисонанс лише додав пікантності композиції. Трубач повернувся до своїх колег і щось їм сказав поглядом. Басист із барабанщиком заусміхалися, клавішник насупив брови, а саксофоніст набрав повітря в легені.
Дівчина повернулася на свій диванчик і залізла на нього з ногами, зручно вмостившись і налаштувавшись слухати музику, заодно поклавши фотоапарат на бильце, як на імпровізований штатив.
А хлопці тим часом ушкварили різдвяний блюз, за ним ‑ I’m Feeling Good .
Ліля потягнулася за сумкою, щоби змінити об’єктив. А трубач тим часом змінив трубу ‑ на маленьку, червону, із золотистими вентилями, точно позичену в якогось Санта‑Клауса на вечір. Музики заграли «Щедрика» ‑ і так щемко, так трепетно, що хотілося плакати.
А потім на сцену знову вийшли дядечки з поставленими голосами, щоби довго розводитися про зірковість готелю й іще там щось. Ліля почала збиратися додому ‑ не хотілося псувати собі вечір вислуховуванням нудних промов.
Вона подякувала офіціантові‑ельфові, який сказав, що сьогоднішня гостина за рахунок закладу, й поклав їй у руку запрошення на наступний святковий прийом, відповіла йому, що неодмінно прийде, якщо він сам нікуди не подінеться, передала вітання Рататую й тихо ‑ у її уггі це чудово вдавалося ‑ пішла до виходу.
На вулиці було сиро й неприємно. Таксівка ще не приїхала, але Лілі чомусь відчайдушно бракувало свіжого повітря.
‑ Панянко, куди ж ви? ‑ хтось узяв її за руку вище ліктя, зовсім не так галантно, як готельні пінгвіни, але цей дотик був значно приємнішим за всі їхні уважності.
Трубач ‑ усміхнений, із лукавими іскорками в очах ‑ стояв посеред цього туману в одній сорочці й не відпускав Лілиної руки:
‑ Не думайте нікуди втекти, у мене тут серйозна пропозиція. Міняю диск із музикою на візитівку. Ви ж хочете диск із музикою?
Ліля засміялася.
‑ Ви замерзнете.
‑ Не біда.
Хлопець зігнувся й задер чорні класичні штанини ‑ під ними були теплі червоні шкарпетки з різдвяними оленями.
‑ Мені сестра зв'язала. На Різдво. Тепер я ніколи не мерзну. То що, вам не сподобалася музика? Ви не хочете диска?
Ліля переклала сумку в руку, за яку він її тримав, аби не змушувати трубача її відпускати, хоч це й було безглуздо, і вільною рукою потяглася за візитівкою.
Під’їхало таксі. Насуплений клавішник з'явився у дверях готелю. Трубач замість поцілувати дівчині руку поцілував її в шоку, притримав двері машини й ‑ прокрутившись на підборах тричі ‑ повернувся в світ дзеркал і кришталевих водоспадів.
‑ Зупиніться ще біля супермаркету, будь ласка, ‑ попросила дівчина
таксиста, ‑ я швидко. У мене вдома просто гвоздика та мускатний горіх до кави закінчилися.
ЛИСТ ІЗ‑ПІД ТРЬОХ ПЛЕДІВ
А з мене, знаєш, вийшов би некепський папа Карло. Коли мені холодно, я шукаю розмаїті малюнки та фотографії, заздалегідь указавши, що основним словом на їх означення мусить бути «тепло», довго дивлюся на них ‑ і мені справді стає тепліше. Коли мені холодно, то, щоби зігрітися, треба зовсім небагато. Твого потиску руки, трохи шоколаду, гарячого чаю з цинамоном, кружальцем апельсину й півцвяшком гвоздики. Або пісню, під яку ми так легко засинаємо, у вуха, плетений шарф довкруж шиї і заплющити очі.
Але не зараз. Коли ти так далеко, то, щоби зігрітися, мені треба залучати важку артилерію втеплюючих засобів. Три пледи ‑ мій, твій і ще наш дорожній зверху. Електричний чайник із гарячою водою ‑ щоби можна було його обійняти й трохи пройнятися його теплом. Наповнити бабусин пузатий заварник із гарними дрібними трояндочками заваркою вщерть. Горнятко з плетеним «светриком». Фотографії нашого моря. Багато красивих фотографій. Книжка. Краше дві ‑ з улюблених. Музика. Заплющити очі. Теплі вовняні шкарпетки. Твій светр ‑ щоби рукави закривали долоні й звисали донизу, як у П’єро. Подушки на широке підвіконня. Свічки. Аромалампа. Записник із моїми сокровенними мріями. Телефон під подушку ‑ щоб у жодному разі не пропустити твого дзвінка. Улюблений поторсаний м'який ведмедик. Сюди б іще великого пухнастого собаку з кудлатим хвостом, але в нас немає собаки.
І все одно мені так холодно без тебе. У мене мерзнуть пальці, мерзнуть ноги. У мене навіть ‑ ти ж повіриш? ‑ мерзнуть думки. Хіба може бути щось гірше, ніж мерзнути далеко від тебе? Знаєш, рідний, мені так тебе бракує.
І коли приїдеш ти, мені не треба буде ні записників, ні картинок. Можеш зривати їх зі стіни, якщо хочеш. Лише відкрий, будь ласка, своїм золотим ключиком те місце в моєму серці, звідки по всьому тілу буде струменіти тепло. Бо з мене, взагалі‑то, вийшов би некепський папа Карло. Лишень кому потрібен той папа Карло, якщо в нього немає його Буратіно.
Тож, любий Буратіно, давай завершувати цю зимову казку гепіендом і теплом. Не барись і приїжджай додому швидше.
Твоя замерзла дівчинка,
з якої міг би вийти некепський такий папа Карло, знаєш
ЛИСТ ДО МАМИ
Пам’ятаєш, мамо, коли я була маленькою, то запитувала тебе, що зі мною буде, коли я виросту. Мені хотілося знати, чи буду я красивою, чи буде в мене дім із сонячною терасою, різнобарвними квітами та великим кудлатим собакою, чи зможу я подорожувати й бачити море частіше, ніж раз на рік, чи я любитиму якогось хлопчика так, як ти любиш тата. Я хотіла знати, чи у мене теж буде донечка, якій я заплітатиму коси й пов’язуватиму на них яскраві бантики.
Ти ‑ пам’ятаєш? ‑ казала, що вродливою я буду неодмінно, вважала, що в мене добрі очі й тепла усмішка, а це ‑ головна окраса дівчинки й жінки. Найважливіше ‑ не розівчитися усміхатися людям і дивитися на них із любов’ю. Я старалася не розівчитися, мамо. Інколи це було так складно, знаєш. Але я пам’ятала твої слова, що любити ніколи не буває просто. Утім, воно того варто. І так воно й було.
Ти кажеш, що моя тепла усмішка й добрі очі залишилися зі мною, і я знову хочу стати маленькою дівчинкою, вмоститися тобі на колінах і розпитувати тебе, що зі мною буде, коли я виросту.
Коли я була маленькою, ти казала, що світ завжди відкритий для нас. І навіть якщо у мене не буде моря й високих гір, то будуть озера та пагорби. Ти казала, щоб я ніколи не звикала до краси так, щоби перестати нею дивуватися. Ти казала, щоб я частіше ходила пішки туди, де немає асфальтованих доріг і де росте багато дерев.
А ще ти казала, що колись у моєму серці поселиться щось, схоже на метелика: дуже красиве, тендітне й крихке. І просила мене зберегти його, хоч чого б це вартувало. Скажи, мамо, ти ж мала на увазі те, що я зараз відчуваю?
Мій метелик поселився в серці, коли я зустріла Його.
Знаєш, у нього такий мужній голос. Трохи обвітрений, але впевнений і дуже спокійний. Коли він говорить, я заплющую очі й згадую, як любила маленькою прийти до моря, згорнутися калачиком на теплому піску, заплющити очі та слухати. Його голос нагадує мені шум морських хвиль.
Він дуже красивий ‑ у нього добрі очі й тепла усмішка. Він любить ходити далекими стежками там, де багато доріг і немає машин. Він не схожий на велетня, але коло нього так невимовно затишно, неначе він собою може затулити всі вітри світу.
Знаєш, мамо, у нього хороший смак на музику та шарфики. Він заварює каву з молоком і усміхається частіше, ніж не усміхається. У нього такий самий розмір ніг, як у тата, тож коли він прийде до нас у гості, то зможе взути татові капці.
Мамо, коли я була маленькою, ти завжди казала, що я закохаюся в хорошого хлопця, ‑ але чи знала ти, що він буде найкращим?
«МАТУШКА»
Із великих вікон кафе на сіру, туманну, вогку вулицю стреміло тепле світло. Ще декілька хвилин ‑ і табличка на дверях зміниться на «Відчинено». Софія вирішила трохи прогулятися, щоби не стовбичити коло закладу, переминаючись із ноги на ногу. Глянула на годинник: за чверть восьма. У не якось складно було повірити, адже сьогодні жінка прокинулася нечувано рано, і тепер їй здавалося, що вже мав би бути принаймні обід, аж ніяк не сніданок, який, до речі, ще й не розпочався.
А тим часом сонні перехожі сновигали вулицею в обидва боки: хтось поспішав, а хтось плентався непевним кроком, неначе не міг зважитися, чи варто йти вперед, чи мудріше було б повернутися додому й сховати носа під теплою периною.
Офіціант у довгому фартуху відчинив двері й перевернув табличку другим боком. Софія пришвидшила крок і за кілька митей опинилася в затишному кафе, де пахло свіжозмеленою кавою, мигдалевим печивом і ваніллю. Вона пройшла в глиб зали, скинула з себе вологе віл вранішньої мряки пальто, розкутала шарф, стягнула плетені рукавички з одним пальчиком і вмостилася на м’якому дивані ‑ прямо під лампою із солом’яним абажуром. Її подруга, Інна, ніколи не приходила вчасно в таку рань. Тому жінка замовила какао з імбирним пряником і розгорнула на колінах книжку.
‑ Привіт, матушко! ‑ вродлива дівчина з усмішкою від вуха до вуха і розпашілими від швидкої ходи шоками з гуркотом опустилася у крісло навпроти Софії. ‑ І хто це тут із самісінького ранку книжки студіює?
‑ Іннусю, ти на диво вчасно сьогодні! Щось у лісі?…
‑ Про ліс не знаю, не заходила, мені, ти знаєш, далеко. Але нагоду довше потеревенити з новоспеченою матушкою мені втрачати ну ніяк не хотілося!
Офіціант підійшов знову, мило усміхаючись, і дівчата замовили сніданок. Із колонок линула спокійна тиха музика. Зала потроху почала заповнюватися ранніми відвідувачами. Натовп за вікном ставав густішим і рухався вже швидше й упевненіше. Мабуть, ті перехожі, які ніяк не могли визначитися, що їм робити, вже знайшли своє місце під сонцем ‑ чи то пак під сірим, затягнутим важкими хмарами, небом.
‑ Ну, то як воно? Узагалі, я досі не можу повірити, що ти на це зважилася. Якось ніколи не уявляла тебе в образі релігійної фанатички, тим паче в ролі е‑е‑е… ‑ бачиш, мені навіть вимовити це складно! ‑ дружини священнослужителя. Це ж… Це ж навіть гірше, ніж життя за шаблоном «церква‑кухня‑діти». Чи ні?
Софія засміялася й потяглася за ножем, щоби намастити на тост масла й умостити туди шматок сиру з базиліком.
‑ Ну як тобі сказати… Я не знаю, що гірше, а що краще ‑ об’єктивно. Мені особисто добре. І якось геть не страшно, не знаю. Може, вся суть у стереотипах…
‑ Ну які стереотипи, Софійко. Я боюся про це думати ‑ але й не думати не можу. Тобі ж оце треба бути такою зразковою пані, не показати зайвого сантиметра стрункої ніжки, не засміятися, коли розповідають приперчений анекдот, не піти на джем‑сейшн після концерту, бо там усі бухають і не бачать, кого цілують за димовою завісою, і зовсім не годиться, щоби друг тебе о пів на третю носі привозив звідти додому на машині! Але й твій коханий із тобою туди точно не піде, бо він вічно зайнятий своєю паствою та семінарією!
За сусіднім столиком з’явився чоловік у бездоганно накрохмаленій сорочці, рівно пов’язаній краватці та з гострими, як меч стрілками на штанях. Інна закотила очі під лоба й важко зітхнула Дівчина була твердо переконана, що педанти та ханжі колись начисто витруть усесвіт своєю стирачкою, намагаючись виправити всі його шорсткості й неточності. Водночас вона притишила голос і прихилилася ближче до подруги:
‑ Чесно кажучи, мені страшно, що подумають твої «підопічні», коли раптом побачать, що ти їси й теревениш зі своєю не дуже правильною подругою в чужому місті замість того, щоби смажити бекон і яєчню своєму високодуховному чоловікові на власній кухні з рожевими фіранками в квіточки.
‑ Дарма ти так і про паству, і про мого коханого, і про вечірки, ‑ знову засміялася Софія. ‑ Ну й фіранки в мене цілком пристойні, тож не треба їх отут насильно в рожеві квіточки розфарбовувати.
‑ Ну добре, переборщила, згустила фарби. Але ж!…
‑ Давай почнемо з кінця, а то я забула хронологічний порядок жахіть, які розгорталися в намальованій тобою картині. З тебе тобто. Узагалі‑то, Ісус полюбляв смачно поїсти з митниками й блудницями. Щоправда, навряд чи Він снідав із фарисеями ‑ і я не збираюся, від цього страшенно псується апетит.
Накрохмалений дядечко скоса подивився на дівчат ‑ і вони пирснули від сміху.
‑ Як тобі не соромно! ‑ жартома посварила подругу Інна.
‑ От бачиш, ніхто мені не забороняє сміятися, ‑ підморгнула їй Софія. ‑ Ну це я до того, що, хоч ти й не блудниця і в податковій не працюєш, мені дуже приємно з тобою розділити сніданок, тим паче в місті, де я без тебе почувалася б геть самотньо. А коханий тим часом сам собі посмажить грінки ‑ якби ти лишень знала, як він смачно смажить грінки! З італійськими травами й часничком Пальчики оближеш!
‑ Він що, замість сповідей рецепти від прихожанок вислуховує?
‑ Щодо сповідей, я недуже в курсі, але прихожанки намагаються навчити мене, міську білоручку, готувати смачні страви. Вони так переймаються тим, щоби ми часом не померли з голоду, що зворушують нас до сліз. Учора сусідка спекла маковий струдель і принесла мені перед від’їздом…
‑ І прийшла без запрошення, звісно. А якби ти не хотіла її бачити? Чи в тебе такого не буває? Ох уже ті люди зі своєю турботливістю!
До зали зайшли декілька галасливих студенток і почали моститися на диванчиках, шарудіти паперами й зі збентеженням ув очах переказувати останні «академічні» новини, які сорока на хвості принесла.
‑ Іннусько, новий контекст міняє звичні правила. От ти приходиш сюди, готова заплатити свої кревні, і цілком спокійно ставишся до того, що офіціант може підбігти в будь‑яку мить і поцікавитися, чи в тебе все гаразд і чи не потрібно тобі чогось принести. Ти ж не образишся на нього за це?
‑ Ну що ти порівнюєш, ‑ насупила губи Інна. ‑ Ти ж сусідам не платиш за те, щоби вони бігали до тебе на кухню й перевіряли, чи не порожній у тебе холодильник. У маленьких містечках, де є отака от спільнота ‑ об’єднана церквою чи будь‑якими іншими гуртовими інтересами, ‑ інша валюта. І турбота там ‑ цілком звичне явище.
‑ І ти не знуджуєшся з усіма цими людьми, з їхніми турботами? Мені би бракувало особистого простору, чесно. Це ж задихнутися можна!
У Софії задзвонив телефон. Вона глянула на екран і щасливо усміхнулася ‑ коханий чоловік турбувався, як вона доїхала, чи не замерзла, не втомилася, виспалася в потязі. Цікавився, як їй смакувала вранішня кава. Розповідав, що собака звечора дерся в двері спальні, бо до смерті перелякався звуків феєрверків і петард, якими розважалися десь на іншому краю містечка. Казав, що пересмажив сьогодні грінки, бо подзвонив котрийсь із семінаристів і попросив краще розтлумачити йому одне питання ‑ до екзамену залишалося кілька годин, значить, усе чесно.
Інна тим часом нашвидкуруч перевіряла пошту зі свого телефону й високо здіймала брови та грайливо кривила губи, коли подруга навпроти белькотіла якусь надмірно зворушливу дурницю.
Офіціант прибрав спорожнілі тарілки й горнятка й поклав перед дівчатами по прянику, весело усміхнувшись.
‑ Для покращення настрою в дощову погоду, ‑ пояснив він і повернувся на кухню.
Софія тим часом попрощалася з коханим і взяла подругу за руку.
‑ Знаєш, сонечко, насправді турбота й тепло зараз важать значно більше, ніж будь‑що інше. Люди звикають само ідентифікуватися через якісь речі, фірми, які їх виготовляють, марки машин і моделі комп’ютерів. Ділять суспільство на «своїх» і «чужих» за книжковими вподобаннями чи музичними смаками. Чимало християн уперто відмовляються брататися з представниками інших гілок того ж таки християнства через якісь дрібні розбіжності в доктринах. Носяться зі своїми довгими одежами й табличками на грудях, як ті фарисеї, ‑ і це, я вже тобі казала, страшенно псує апетит!
‑ Ой‑ой, ти вже від чоловіка навчилася чигати проповіді, чи як? ‑ засміялася Інна й міцніше стиснула руку подруги, не бажаючи відпускати. ‑ Я скучили за тобою. Ти завжди копала вглиб, поки я порпалася у верхньому шарі. Але я досі не зрозуміла, що ти хотіла сказати, ну от ніскілечки!
‑ Я просто хотіли сказати, що це все нагадує слона, який рикнув від того, що на нього впав листок. Так у нашому містечку говорять бабці. Люди роздувають великі бульки й ходять коло них, як коло розбитого яйця. А головне залишається поза фокусом. Для мене головне не релігія а Бог, Який стоїть у її центрі. Не нова роль, як ти то називаєш, матушки, а кохання до чоловіка, який от щойно спалив грінки і тим не менше залишається моїм ідеалом. Не статуси ‑ вони трактуються по‑різному, залежно від того, хто про них говорить, ‑ а люди…
‑ О‑о‑о, ти таки безнадійна оптимістка, Софійко! ‑ вигукнула Інна, знову позірно закотивши очі. ‑ А хоч за чимось ти жалкуєш, хоч щось є у твоєму новому житті погане? Ну не буває, щоби все аж так добре, ‑ принаймні, я в це аж ніяк не вірю.
‑ Звісно, жалкую. За тобою, за Орисею, за дівчатами, за роботою, за вранішнім шумом великого міста. Але найбільше ‑ за такими от кав'ярнями, котрі відчиняються о восьмій ранку. Де грає хороша музика, де смачна ‑ не розчинна ‑ кава. Де затишно й тепло. І де можна, ні про що не думаючи, читати книжку. Або думаючи ‑ розмовляти з подругою і тримати її за руку. У нашому містечку нічого такого немає.
‑ О, бачиш, я так і знала, що десь тут має бути підступ!
За вікном почав сипати сніг. Перехожі пришвидшили крок, хтось витягнув яскраву парасолю, хтось підняв комір. Маленька дівчинка з рудими кісками задерла голову догори й почала ловити сніжинки язиком. Софія усміхнулася й потяглася за шарфом.
‑ Але якщо моя сусідка, крім макового струдля, зробить мені ще розчинну каву, я буду щаслива й вип'ю її, навіть не покрутивши носом, ‑ підморгнула вона подрузі.
* * *
Дівчата вийшли на припорошений білим сніжком тротуар і, обійнявшись на прощання, поспішили кожна у своїх справах.
Інна не могла перестати усміхатися. У маршруті якийсь хлопчина поступився їй місцем. Продавчиня в кіоску поцікавилася, чи дівчина не дуже замерзла, й при цьому щиро дивилася їй у вічі.
‑ Може, таки і в нас не все втрачено? Може, і в нас гроші ‑ не єдина валюта? ‑ пробурмотіла вона собі під ніс.
Увечері Інна спекла сирний пиріг і віднесла старенькій сусідці. А тоді взяла телефон і ще раз набрала номер Софії:
‑ Як твій день? Ти не замерзла?
‑ Ні, саме добралася додому, закуталася в теплий плед і п’ю волошковий чай, який мені, як би то ти назвала, заварив батюшка.
‑ От і добре. А знаєш, чого бракує мені?
‑ І чого?
‑ Рожевих фіранок у квіточки. І грінок із часником. І сусідки, яка могла би пекти макові струдлі.
‑ О, так у чому проблема? У семінарії, знаєш, скільки майбутніх священнослужителів є…
Дівчата продовжували сміятися, виголошуючи мрії й припущення, а тим часом собака зручно вмостився Софії біля ніг, чоловік засвітив торшер і всівся з чималим стосом книжок у крісло, за вікном сипав сніг, освітлений жовтим м’яким світлом самотнього ліхтаря на тихій вулиці, де ніхто нікуди не поспішав.
НЕВІДПРАВЛЕНИЙ ЛИСТ
Знаєш, коли мені подобається якась пісня, я заслуховую її до дірок. Умикаю знову й знову, переслуховую, танцюю, мрію, засинаю‑прокидаюся‑роблю‑каву‑ходжу‑їм‑відпочиваю, живу під неї.
Я думав, із тобою все буде так само. Ти подобаєшся мені. Я живу тобою, дихаю, марю. З ким не буває. Хіба таке вперше? Захоплення ж ніколи не тривають вічно.
Я забув свої улюблені пісні. Слухаю ті, які ти виставляєш у своїх соціальних мережах. Читаю книжки, про які ти пишеш. Недавно ти написала, що слухаєш оте джазове онлайн‑радіо, і я теж його слухаю. Інколи воно набридає, і то добряче, але я не хочу пропустити акордів, які зачіпають тебе й змушують заплющувати очі. Я уявляю, як ти хитаєш головою, як проводиш рукою по шиї ‑ ти ж завжди так робиш, коли тобі дуже подобається якась музика, ‑ я бачив.
Я теж проводжу рукою по шиї ‑ бо мені дуже сильно подобаєшся ти.
Думав, то минеться. Я вже заслухав тебе до дірок. Як і твоє улюблене джазове радіо. Воно встигло набриднути. А ти ‑ ні. Я вмикаю твій образ якомога частіше ‑ засинаю‑прокидаюся з ним, сподіваюся, що скоро він утратить свою гостроту, але він лише закарбовується глибше в мене. Я боюся, що коли мені виріжуть апендикс ‑ усім моїм друзям вирізали, ‑ я шепотітиму твоє ім’я, відходячи від наркозу.
Ти написала, що любиш гірку каву та гіркий шоколад, ‑ я їх не люблю. Кава з молоком і молочний шоколад куди смачніші. Може, коли ти це писала, тобі просто було дуже сумно. Або ж ти перечиталася своїх французьких книжок. Зізнаюся, більшість книжок, які ти читаєш, мені теж не подобаються.
Але ти подобаєшся мені. І я вже не знаю, чи це колись минеться.
Щоразу, коли я пишу тобі листа, то думаю, що завтра, коли ти прийдеш до мого фургончика купувати каву в обідню перерву, я зроблю тобі свою улюблену, з вершками, і вручу конверт. Але ти приходиш ‑ у вухах навушники, шарф затуляє губи, ‑ тицяєш пальцем в еспресо й даєш мені гроші. Береш горнятко, киваєш та йдеш собі. А конверт залишається під прилавком. Разом із купкою інших.
За тобою завжди черга людей. Я готую їм каву, у фургончику грає твоя улюблена музика, я дивлюся тобі вслід, питаю себе, чи сподобалося тобі твоє еспресо сьогодні.
А ввечері знову пишу листа. Може, якраз завтра ти попросиш каву з вершками, і я наважуся вручити тобі конверт. А може, ти прийдеш без навушників, почуєш музику в моєму фургончику й сама про все здогадаєшся.
НЬЮ‑ЙОРКСЬКА ОСІНЬ
Надворі було страшенно холодно. Тихі, майже порожні вулиці відповідали гулким постогнуванням на кожен крок швидкої ходи. Виглядало на те, що ліхтарі згурмилися докупи, аби трохи зігрітися. Даремно. Холод обгортав кожного осібно, і не було на те ніякої ради.
Усередині теж бракувало тепла. Здавалося, що пронизливий вітер із осінньої нью‑йоркської набережної пробрався під комір пальта, поміж петлями вовняного шарфа, під улюблену поторсану кофтину й дістався самого серця. Тепер і там панував протяг, думки порозліталися й кружляли в беззмістовному вихорі, як листки, підхоплені вітром. А ті, що лишилися, привалені горнятами з недопитою кавою й старими ескізниками, вкрилися памороззю смутку.
Коли холодно всередині, теплий дім, плед на плечах і склянка лате з шоколадним сиропом не врятують. Хоча якби вони були ‑ це б, звісно, не зашкодило. Але сьогодні Андріані було нікуди повертатися, нікуди поспішати. Вона заплуталася в траєкторіях, зависла поміж містами й часовими поясами, опинилася ніде. На півдорозі додому ‑ так їй хотілося думати. На півдорозі в нікуди ‑ так воно, напевне, було.
Аеропорт Кеннеді зустрів дівчину довгою чергою для «негромадян». Потім був офіцер із підозрілим поглядом і відсутністю посмішки. Тоді ‑ пошук багажу, натовп людей і пустка всередині. Холодна така пустка. Андріана могла відразу летіти до Північної Кароліни, але подумала, що не витримає всіх тих безперервних перельотів і хвилювань. А ще хотіла на кілька днів загубитися у великому місті й спробувати відшукати маленьку себе.
Натомість загубилася в холоді й відшукала притлумлюваний раніше щем усередині. Вона ходила спорожнілими нічними вулицями, бо геть не хотіла спати. У її маленькому готельному номері було невелике ліжко, телевізор, каво‑машина, холодильник, стіл і поганенький вай‑фай. І ніякого відчуття затишку. Тож туди їй теж повертатися не хотілося.
Набережна пахла солоністю. Ліхтарі, здавалося, були намальовані акварельними фарбами на тлі підсвіченого великим містом неба. Вони розтеклися нечіткими плямами, а їхнє розсіяне світло увібрало в себе вогкість океану й тепер теж пахло солоністю. Зірок на небі не було ‑ замість них там безперервно шмигали літаки, залишаючи за собою довгі світлові хвости.
Андріана хотіла присісти на лавку, але та обпекла її холодом. Тож дівчина сховала руки в кишені пальта й оперлася на металевий пліт, за яким вода лоскотала великі порослі зеленим мохом камінці. Десь далеко стояли чоловіки і, здавалося, рибалили.
Вона старалася не думати. Який сенс? Рішення було ухвалене, мости вже тліли, залишаючи після себе громіздке попелище. Але скоро вітер його розвіє. І, може, все ще буде добре. Єдине, про що їй насправді хотілося б дізнатися: чи бачить її Бої у цьому великому місті? Чи вона для Нього тут ‑ лише частина кольорової, миготливої мозаїки, загублена крихітка у високому мурашнику? Чи вона для Нього, зрештою, ‑ непомітна піщинка, про яку Він забув одразу по створенні?
Андріана почула кроки позаду й обернулася. Акварель ліхтарів нерівномірно проллялася на самотню фігуру чоловіка. Дівчина насторожилася. Але він ішов, її не помічаючи. Руки в кишенях, голова опущена, шия і пів‑обличчя закутані в теплий шарф. Андріані він видався знайомим. Чоловік пройшов повз, а вона дивилася йому вслід, намагаючись згадати, де могла його бачити раніше.
Картинки погано складалися в голові ‑ напевно, їх теж розхристав вітер. Андріана мимоволі пішла за незнайомцем. Раптом ця зустріч не випадкова? Але майже відразу зупинилася й закрила обличчя руками. Який сенс тікати від щойно похованих почуттів ‑ а потім вештатися нічними вулицями чужого міста за незнайомцем, який чомусь видався знайомим?
Дівчина постояла трохи біля паркану, бездумно подивилася у воду й пішла до готелю. Привіталася з портьє ‑ молодим хлопцем, імовірно, індійцем, який погано говорив англійською. Зайшла в ліфт ‑ там грала нудотна «заспокійлива» музика, тому вже на другому поверсі вийшла й далі піднімалася сходами.
Чоловік, якого вона випадково перестріла на набережній, не виходив їй з голови. Андріана швидко роздяглася й сховалася від думок у душі. Крихітні порції готельних гелю, шампуню та мила мали не надто приємний запах. Але потік гарячої води трохи заспокоїв дівчину. Вона затулила вуха й слухала, як тепло стікає по її шкірі. Музика стала геть іншою ‑ тепер вона відчувалася внутрішнім слухом, і власне тіло дівчини здавалося їй таким глибоким і безмежним, що по ньому розходилося відлуння.
Але тільки‑но вона розплющувала очі й забирала долоні від вух, їй пригадувався чоловік‑з‑набережної. Високий, худорлявий, із теплим плетеним шарфом. Засмучений? Замислений? Загублений? Андріані хотілося, щоби він був загубленим. А ще більше хотілося його знайти…
Вона різко вимкнула воду, обгорнулася м'яким махровим білим халатом і подріботіла до ліжка. Вийняла з дорожньої сумки тоненький записник, де було всього лише шість сторінок і чотири вірші. На очі навернулися сльози ‑ той записник був єдиним, що вона вирішила залишити собі з «минулого» життя. Як нагадування. Щоби коли тут буде зле й сумно, точно знати, що вона вчинила правильно. І що їй направду нікуди вертатися.
Листки виглядали старими ‑ коричневі, крихкі, зі «зморшками». Колись вона хотіла писати на них листи йому. Про те, як багато він для неї значить. Вона замочила їх у заварці чорного чаю. Але того вечора несподівано прийшов він сам. Запитав, що це.
‑ Хочу писати на них листи. Тобі. Думаю, папір буде дуже красивий ‑ вінтажний такий, знаєш.
‑ Справжній вінтаж був би, якби ти замочила його у вині. А листів мені писати нетреба. Я прийшов попрощатися.
Вона ні про що його не розпитувала. Не заперечувала, не опиралася. Не відповіла на його останні, прощальні, обійми. Його руки були, як завжди, теплі й сильні. Але їй на шкірі виступила паморозь. Андріана зачинила за ним двері, вийняла листки й поклала їх сушитися. А наступного ранку склала їх у книжечку та переписала туди чотири своїх улюблених вірші. З того дня їй завжди було холодно всередині.
Минуло зовсім небагато часу, і дівчина стояла в аеропорту. Її ніхто не проводжав. Єдина людина, для якої вона тут щось означала ‑ тітка, ‑ жила в далекому селі. Андріана попрощалася з нею ще вчора. Дівчині хотілося озирнутися назад, але позаду горіли мости, а диму вона не любила. Від нього завжди різало в очах.
Тому вона просто дивилася прямо, часом ‑ убік. Там були люди, які кудись поспішали. У когось, мабуть, теж палали мости й стояли стовпи диму, бо їм різало в очах і вони безупинно плакали.
Андріана відвернулася. Біля вікна стояв самотній чоловік із валізами. Його ніхто не проводжав, він нікому не телефонував, не плакав. Не метушився і не перевіряв документів. Спокійно стояв і дивився кудись крізь натовп. Чоловік із виразним поглядом, тонкими рисами обличчя і теплим шарфом навколо шиї.
Теплим шарфом навколо шиї!
Андріана різко зіскочила з ліжка. Тепер вона знала, де бачила незнайомця‑з‑набережної раніше! Вони прилетіли сюди, у це холодне чуже осіннє місто, одним літаком. І він, імовірно, зупинився десь неподалік! Дівчина швидко вдяглася, висушила волосся й збігла вниз, до адміністратора.
‑ До вас хтось заселявся сьогодні з українським паспортом, ну, крім мене? ‑ запитала вона молодого індійця.
Той лише похитав головою і розвів руками. Може, він не знав, може, не зрозумів питання, може, зрозумів і знав, але не мав права казати, а пояснити їй не вмів…
Андріана повернулася в номер і спробувала заснути.
Хтось засинає, рахуючи слоненят, зірки, гроші, викреслюючи зроблене в списках пам’яті, вкладаючи нові переліки; хтось уявляє собі далекі безлюдні острови, де включено все для щастя, і манна з неба зокрема. Але вона погано рахувала, не любила уявляти нездійсненне, не хотіла пригадувати нічого з попереднього життя ‑ тож, засинаючи, думала про самотнього чоловіка, який прогулювався набережною, закутавшись у теплий шарф.
А наступного ранку зробила собі кави в каво‑машині, додала сухого молока й незвично дрібного цукру, сховала свою «вінтажну» книжечку в кишеню й пішла туди, де вчора зустріла його. Раптом незнайомцеві теж не спиться?
Мурашки бігали по шкірі, вітер знову намагався добратися де самого серця, дівчина повторювала подумки вірші із записника, які давно знала напам'ять, і від їхнього надривного стакато мерій ще більше.
Вона вглядалася вдалечінь, аж почали пекти очі. Ноги геть замерши ‑ і їй слід було повертатися назад. Вона обіцяла собі піти, тільки‑но ще раз перечитає свої вірші, ‑ і раптом там, далеко, де вчора стояли рибалки, замайоріла висока фігура худорлявого чоловіка з великим шарфом навколо шиї. Андріана надпила кави, щоби переконатися, що не спить. Вона вже давно охолола й смакувала не надто добре. А чоловік спокійною ходою наближався
Може, це все їй лише снилося? Може, зараз вона прокинеться у маленькому номері, ввімкне телевізор і зрозуміє, що тут немає нічого, що могло би її зігріти чи втішити, що вона геть чужа і що повертатися їй теж нікуди? Але навіть якщо цей чоловік ‑ усього лишень марево, зараз, поки воно їй увижається, Андріані було незбагненно тепло й спокійно всередині. А млосне відчуття загубленості дрібної комашки у великому мурашнику, у якому не міг собі дати ради навіть Творець, кудись поділося.
А тим часом незнайомець порівнявся з нею, відхилив пальцями шарфа від губ і усміхнувся.
ОБІДНЯ КАВА ДЛЯ ВЧИТЕЛЬКИ
От бувають же ж такі щасливчики, яким кава допомагає вранці прокинутися! У мене з цим серйозні проблеми ‑ якщо заварюватиму її, ледь продерши очі, то з цього вийде щось непоправно несмачне. Моя кава любить увагу, а яка там увага вранці?
Узагалі‑то, я дуже люблю свою роботу. Люблю студентів, люблю їх надихати й розповідати всілякі таємниці Всесвіту ‑ ну добре, нехай не таємниці, а всього лише різні правила та їхнє практичне застосування, але все одно ‑ я це люблю. Єдине, чого не люблю, то це вставати вранці. А мені, як навмисне, щоосені ставлять першу лекцію, ту, що на 8:30. Коли я ще була студенткою, то під час першої лекції додивлялася кольорові сни в своєму ліжечку. А тепер так не можу. Відповідальність. Доросле життя.
Зате так приємно йти вранішнім містом одразу після прохолодного вересневого дощу ‑ здається, наче воно, ще зовсім сонне, тільки вийшло з душу і ще не встигло витерти краплинки води зі шкіри. Я відчуваю, що воно таке відкрите для мене і зовсім мене не соромиться. І що я ‑ вдома.
І як тим дітиськам удається прийти так рано? І сміятися, і щось бубоніти між собою, поки ще не продзеленчав дзвінок. А потім усміхатися мені й принаймні робити вигляд, що щось конспектують. Лише Максим Ш. знову заснув за останньою партою. Нестримний хлопчисько в більш «зрілу» пору доби, вранці ‑ таке зворушливе дитятко. Так і хочеться підійти, вкрити його пледом, приспати в ньому назріваючу дорослість і дати насолодитися дитинством бодай уві сні. А ще краще ‑ самій сісти за останню парту десь неподалік, покласти голову на книжку і солодко спати. Але я нагадую собі, що я викладачка, йду проходом до Максима, намагаючись не дуже цокотіти підборами, й кладу руку йому на плече.
‑ Доброго ранку, хлопче. Нам тут усім сниться лекція, а вам що?
Він кидає на мене грайливий погляд, потирає щоку, на якій лежав, і намагається сісти рівно.
‑ Учорашній футбол.
‑ Прекрасно. Перекажете сюжет свою сну на перерві. А зараз вертайтеся в сім’ю, ‑ я усміхаюся йому й повертаюся назад.
Дівчатка на передніх партах хихотять і ледь помітно оглядаються на Максима.
Ми говоримо про важливе і світле, студенти щось запитують, я відповідаю ‑ і від цього наче оживаю. Мені здається, немає кращої терапії від бажання поспати, від осінніх депресій і невпевненості, від утоми й смутку, ніж розмова з молодими людьми і можливість їх надихнути. Коли їхні очі світяться цікавістю, я почуваюся королевою.
На перерві, як я й обіцяла, слухаємо розповіді про Максимів футбол. Він щось вигадує на ходу, активно жестикулює, дівчата згурмилися навколо мого столу й ловлять кожне його слово. Дуже хочу, щоби цей збитошник урешті взявся за розум і здійснив свою мрію ‑ у нього такий неймовірний потенціал! Я щовечора молюся за всіх своїх студентів, а за нього особливо.
Знову дзеленчить дзвінок, молодь неохоче розбрідається по аудиторіях, а я йду додому ‑ через осінній парк. У місті, де я колись навчалася, так багато кав’ярень, де подають каву‑ту‑ґоу в паперових горнятках. А у нашому маленькому містечку є два ресторани, у яких хтось час від часу справляє весілля і які відчиняються не раніше обіду, у містечку, де найвищий навчальний заклад ‑ професійно‑технічне училище, де я й читаю свої ранкові лекції, не подають каву в паперових горнятках. Може, воно й добре, бо я п’ю її завше зі справжніх, керамічних, і заварюю у глиняній джезві, і взагалі, кава для мене ‑ то цілий ритуал.
Збоку пробігла руда білочка, кумедна така. Кудись поспішала ‑ заклопотана, весела й дуже граційна. Я люблю своє місто за те, що в його парках живуть білочки.
А зараз прийду додому, нагодую своїх рудих собак і заварюватиму каву. Завтра субота, але що з тієї суботи, якщо я за якимсь абсурдним законом фізики прокидаюся раніше від будильника? До речі, давно вже хочу запитати нашого фізика, в чому тут може бути справа.
То, може, запросити його завтра на каву?
ОСІННЕ ШОКОЛАДНО‑ГОРІХОВЕ ЛАТЕ
Осінь прекрасна хоча б тому, що її світанки наступають трохи пізніше, і з’являється більше шансів встигнути після сну на небесну трансляцію. А ще восени особливо смачно виходить шоколадно‑горіхове лате. Уранці, коли теплі ковдроподушкові обійми такі спокусливі, неможливо себе витягнути з ліжка нічим. Ніяка сила барона Мюнхгаузена тут не допоможе ‑ неодноразово перевірено і доведено сотнями статистичних бюро по всьому світові.
Виманити розніжене тіло можна хіба думкою про те, що робиться на небі за вікном і що може вийти, якщо ось просто зараз піти й почаклувати трохи на кухні.
І ти підіймаєшся, треш сонні очі, розправляєш складки на смішній картатій піжамі й волочиш ноги в бік усіх тих красиво розкладених баночок‑скляночок. Кава ‑ твоя улюблена, м’яка, без усіляких кислинок і гірчинок. Турка ‑ теж улюблена, глиняна й пузата.
Загріти молоко й збити його до пінки у френч‑пресі… Молодці ті французи, геніальний винахід ‑ чайничок зі збивалкою всередині. І байдуже, що вони й подумати не могли, що ти збиватимеш у ньому молоко. Зате пінка виходить така пухка й схожа на хмаринку. І на твою ковдру, але про це зараз краще не думати.
У велике прозоре горня насипаєш подрібнених горішків ‑ зовсім трішки. І кладеш один шоколадний квадратик ‑ на щастя. Тоді наливаєш каву, м’яку, без усіляких кислинок і гірчинок, твою улюблену. Молочна пінка, як хмаринка, та сама, із геніального винаходу французів. Розсипаєш по ній піщинки подрібненого цинамону. І вранішньо‑осіннє кавове щастя готове.
Накидаєш на плечі плед, рукою поправляєш волосся, пальцями розплутуючи кумедні кучері на тім’ячку. Береш горня й виходиш надвір ‑ там повітря таке терпке, а тумани густі й кучеряві.
Кіт треться до ніг, а сусід ‑ той, що рання пташка і навіть улітку спостерігає за світанковими трансляціями, ‑ підморгує і бажає тобі доброго ранку.
Ти вдома. І це, напевне, найкраще місце на землі. А ще зараз осінь, і так добре, що її світанки настають трохи пізніше.
ПІВНІЧНЕ СИХІВСЬКЕ КАФЕ
Пам’ятаєш, ми сиділи с тобою за не вельми чистим столиком коло якогось там бару на Сихові, ти пив свій чай із лимоном, а я куталася в твою, завелику на мене, куртку і не пила свого чаю бо там утопився бідолашний комар. Я дивилася на тебе й майже плакала: було вже близько півночі, мені до нестями хотілося спати, а дим твоєї цигарки прикро різав очі. Я слухала тебе, і ти плакав насправді. Боже, Боже, як мені хотілося триматися, не заплакати насправді теж, залишатися впевненою і показати, що я вірю в краще; що в тебе буде все добре, і мені нічого плакати, я маю сміятися, маю плеснути тебе по плечі, сказати щось переконливо оптимістичне. Я піднімала очі на зірки, яких не було видно, щоби сльози закотилися назад у горло, а з клубком, який збирається там, я вже якось упораюся. Мовчатиму, наприклад.
Поки ти запалюєш нову цигарку, я забираю твій чай. Там залишилося ще пів кухлика. Я роблю ковток, бо знаю, що довго не зможу мовчати. Хочу, аби сльози з горла скотилися в живіт. А там я якось уже з ними розберуся.
Ти дивишся вбік і раптом запитуєш, чи я не замерзла. Кажу, що страх як замерзла, і прошу зв’язати мені теплі шкарпетки на ноги й шарфик у придачу. Сподіваюся, що ти засмієшся. Кутики твоїх губ піднімаються вгору, але лінії над носом не розгладжуються. Твої очі й на мить не стають світлішими. Тобі боляче, я знаю. Тобі нестерпно боляче. Я страшенно хочу тебе обійняти, але в нашій сім’ї ніхто не любить «телячих ніжностей». Хіба я одна, але навіть ти мене в цьому не розумієш.
‑ Магдо, давай я відвезу тебе до Дани. Досить із тебе пригод на один день.
Я знаю, що означає цей твій погляд. Двері в твою хлопчачу кімнату відчинилися надто широко, і я вгледіла те, що мені бачити було не слід. Тепер ти хочеш відправити мене на гойдалку, чи ще кудись, лишень би я не ступила на крок ближче. Я хочу крикнути, Денисе, що, врешті‑решт, твоя мала нерозумна сестра давно виросла, червоні шрами на руках і майже чорні синці на ногах давно перетворилися на дрібні білі рисочки, які помітимо хіба що ми з тобою, і то, якщо дуже захочемо, зате в моєму серці тепер уже немало зарубцьованих і незарубцьованих ран; в моїх очах не так багато шалу й небезпечних іскорок, але там досить суму й розуміння; я вже не та нестримна бешкетниця, яка пролізе в твою кімнату, коли ви з хлопцями ганятимете м’яча, й приклеїть у твоєму серйозному, хлопчачому альбомі з марками три наклепки з Барбі й один фантик із Love is ; я, Денисе, давно розумію, що таке «болить», і не маю жодного наміру вигріватися у затишній кухні Дани, за якою скучила, між іншим, до щему, коли ти куриш свої цигарки одна за одною і готовий просидіти під цим дурним баром цілу ніч.
‑ Замов мені ще чаю з лимоном, а цей басейн із трупом занеси назад.
Через лічені хвилини в нас відберуть кухлі, вимкнуть музику й зачинять двері, бо вже північ і годі сидіти за чаєм. Але ти не вмієш мені відмовляти, ти йдеш і просиш зробити мені чай і простежити, щоби жодний труп москітів‑самовбивць не з’явився в горняті, доки мені його не принесуть.
Ти приходиш, сідаєш навпроти мене, і в колонках раптом обривається гидотний шансон, а перші прості акорди натякають на щось, добре нам знайоме. І звідки в цьому непримітному закапелку взявся Коен зі своїми Давидом і Самсоном? Диво, не інакше.
Під це щемливе, зламанодухе, тихе «Алілуя» плакали або раптом і надовго замовкали хлопці, під цю пісню плакала я, але лише тоді, коли ніхто не бачив. Під неї ми ніколи не сумували з дівчатами. Коли дівчата сумують усі вкупі, їм потрібні шум і гам, яскраві барви, смачна їжа, весела музика й високі підбори. Але тут знову був ти ‑ чоловік, якого я до нестями люблю, якого своїми малими руками хочу затулити від усіх бід і нещасть, скільки себе пам’ятаю. І ти вже не плакав, але мовчав, і в очах щось блискотіло.
Я ненавиділа жінку, яка змусила тебе сумувати. Я хотіла, щоби боляче було їй. Але згадувала вранішню недільну проповідь із поза тамтої неділі, згадувала слова, сказані про Ісуса, як Він прощав і Своїм кривдникам. У цю мить я шкодувала, що пішла тоді до церкви. Але, хоч би там як, ця жінка мене не скривдила, вона скривдила тебе, і я її ненавиділа, ненавиділа з усіх сил. А тихий голос священнослужителя, який зараз видавався недоречним і нав'язливим, звучав десь ізсередини у ті вуха, які неможливо було затулити, і нагадував про те, що Ісус прощав усім однаково. Він відпускав гріхи тим, хто скривдив навіть не Його… І навіщо, навіщо я туди йшла?…
У цьому твердженні не було благородства. Не було нічого, крім пекучої, жорсткої, холодної несправедливості. Якщо тільки вважати тебе досконалим. А я знала, знала, що досконалих не буває, і що, може, скривдив цю жінку ти, а не вона тебе, і що, може, зараз її брат так само ненавидів тебе, а може, у неї й не було брата і не було нікого, хто міг би пригорнути її до себе, подивитися в очі й сказати, що все буде добре.
Мені пригадалося, як я закохалася у того високого кавееншика з сумними очима ‑ некрасивого, але високого, пам’ятаєш? Я перестала вчитися і їла через раз ‑ яке безглуздя, подумати лишень! І ти тоді сказав, що якщо він мене, не дай Боже, скривдить, то йому доведеться до кінця життя забути про свої жарти й перейти на історії жахів, які він розповідатиме з власного досвіду. Але він мене так ніколи й не скривдив ‑ більше того, він мене так ніколи й не помітив. А якщо й помітив, то склав якийсь жарт про великі божевільні очі, що дивилися на нього з крайнього столика студентської їдальні, та й забув переповісти його на своїй вечірній словесній розминці, настільки то було для нього неважливо.
‑ Дай мені її номер.
‑ Що? Кого? ‑ у твоїх очах була неабияка тривога. ‑ Ти що, здуріла? Пий свій чай і не вигадуй дурниць. Вистачить мені твоїх «барбі» в альбомі з марками.
Ти старався віджартуватися про старе, ти знову зачиняв двері, а поруч не було хлопців, які могли би витягнути тебе грати футбол.
‑ Вибач, перегнула палицю, ‑ кажу я, винувато опускаючи очі долу. ‑ То я просто вже дуже хочу спати… Викличеш мені таксі?
Сонний офіціант вибрів із дверей бару й відібрав у нас кухлі, абияк протерши поверхню столу брудною ганчіркою. Ти дістав свій мобільний, і, поки ви говорили, як краще назвати місце, куди їхати водієві, я вихопила з твоїх рук телефон і прудко кинулася до дверей. Забігла всередину, збила ще якогось сонного хлопця і крикнула, що мені терміново треба в туалет. Він махнув рукою кудись у глиб зали, і поки ти зайшов досередини, я вже закрила за собою дверці. Я мала твердий намір зателефонувати Яні. Якщо для ваших стосунків справді немає жодної надії, як ти ото говорив мені зі сльозами на очах, то я лише доллю останню краплю в басейн вашої втопленої любові. А якщо ти хоч на трішки помилився, принаймні, спробую кинути «комарику» соломинку.
‑ Алло? ‑ по голосу було чути, що ця дівчина плакала довго й багато.
‑ Не розбудила? ‑ від зніяковіння зморозила я і, злякавшись, що вона кине слухавку, бо почула жіночий голос, швидко додала: ‑ То Магда, Денисова сестра.
У бідолахи вже не було сил стримувати ридання.
‑ Як він? Де ви? ‑ розгублено спитала вона.
‑ Я закрилася з його телефоном у туалеті якогось бару, а він воює з офіціантом, вимагаючи ключів, напевне, ‑ засміялася я.
До її честі, Яна засміялася у відповідь.
‑ Ви у Львові?
‑ Угу. На Сихові.
‑ Приїжджайте до мене пити чай. Я саме круасанів із шоколадом із горя напекла.
‑ А… мій брат по дорозі до тебе мене не вб’є? Ви ж ніби… е‑е‑е…
‑ Ти вийди з туалету… ну, якщо ти, крім розмови зі мною, не маєш там інших справ… І дай йому телефон. Я попрошу вибачення і запрошу вас на вечерю. Хоча, так, ми посварилися, дуже посварилися, і, між нами кажучи, я все одно вважаю, що винен він, ‑ і вона зайшлася водночас сміхом і риданнями.
Мені завжди страшенно подобалися люди, які не втрачали почуття гумору навіть в істериці.
Ну а потім… Потім були твої крики дорогою; смачні, але трохи засолодкі круасани (зразу відчутно, що напечені з дівочого горя), я заснула з милющою кицькою на м’якому килимі у вітальні, а ви, здається, говорили й плакали на кухні до ранку.
Ну а завтра буде ваше весілля. Тож бережи мені братову, чуєш? А то замість жартів страшні історії доведеться розповідати тобі ‑ з власного досвіду, аякже. І «барбі» замість марок тут не обійдеться, знаєш.
ПЕЛЮСТКОВИЙ СНІГ
Уночі падав дощ. Друга весняна злива в цьому році. Грім був грізним, блискавиці ‑ яскравими. Наче з усіх сил намагалися когось вразити, милі весняні дебютантки. А потім раптом усе стихло: над ранок хмарки стали майже прозорими, крізь них просіювалися вранішнє сонячне світло й тепло, у саду було свіжо‑свіжо, а на голову падав сніг. Пелюстковий.
Юстина страшенно любила снідати під яблунями в саду. Пити цикорієвий напій зі згущеним молоком із глиняного горнятка ручної роботи (таких горняток у них було два ‑ тато колись подарував їм із чоловіком, коли вони вирішили переїжджати «подалі в рай», як називали це їхні рідні), гортати книжку, розгойдуватися у гамаку, пестити кицьку, планувати день і молитися, чомусь неодмінно пошепки.
Усе це тривало зовсім недовго, якихось двадцять хвилин. Тоді сонечко піднімалося з‑за пагорба ‑ вже сильне, кругле, яскраве, ‑ і треба було йти готувати чоловікові сніданок. Юстина дуже шкодувала, що вранці не можна було спостерігати за світанковим рожево‑червоним сонцем; воно розпускалося, заховане від її очей. Зате з їхнього подвір’я видно було, як сонце сідає за полем. Вони з Тимофієм часто сиділи на дерев’яній лавці під старою сливою, що стояла на краю саду, наче вартовий, і дивилися, як воно скочується за горизонт. Сиділи мовчки, інколи ‑ тримаючись за руки, інколи ‑ обійнявшись, а інколи ‑ опершись спинами одне на одного, і думали кожен про своє. Потім Юстина тихо запитувала:
‑ Як минув твій день?
Тимофій повертав обличчя до дружини, кліпав, немовби щойно прокинувшись, усміхався і розповідав про буденні речі ‑ поламані й зладнані машини; ріпак, що розцвів; незвичну пташку, яку вгледів уранці в саду, поки косив траву; сусіда діда Гната, який був переконаний, що кращого транспорту, ніж кінь, ніхто ніколи не винайде, і намовляв молодого чоловіка купити в нього одного; про те, з чого сміялися сьогодні з хлопцями в обід, читаючи газету. А потім вона розповідала йому про свій день: які квіти розпустилися квітнику, що було на роботі, як їй їхалося велосипедом міськими дорогами, і те, про що вона мріє. Ставало холодно, чоловік пригортав її за плечі, вони кидали останній погляд на зірки й свій сад у сутінках і йшли до хати. Кицька дріботіла за ними, високо задерши хвоста і задоволено муркочучи.
Але все ж найприємнішими митями весняних днів сповнювалися ранки. Юстина стояла в саду, оглядала набубнявілі голівки квітів, щось до них стиха промовляла й відсувала рукою кицьку, що ‑ ич, яка нахаба! ‑ вперто намагалася почухати до пуп’янків свої зубчики й потертися до стебел рудою щокою. Тоді піднімала очі на дерева, намагаючись угадати, яким буде врожай цьогоріч. Пелюстки падали їй на обличчя, плечі, заплутувалися у волоссі, залітали в капюшон, злітали метеликами на дерев’яний стіл під грушею, де стояло Юстинине горня, й влаштовували собі гарячу купіль. Поміж сторінками розгорнутої на столі книжки теж умощувалося чимало сніжинок‑квіток.
Завершивши свій ранковий час тиші, жінка йшла до хати, виносила з кухні зварені яйця, золотисті підсмажені тости, нарізану кружальцями ковбасу, домашній сир у великій глиняній мисці, масло й абрикосове повидло. Тоді легкою ходою спускалася до грядки зі спеціями, на якій уже дрібними салатовими кущиками проростала всіляка зелень, зривала петрушки та селери, бідкалася, що кріп ще не посходив, виривала пару цибулин і несла те все до «засніженого» дерев’яного столу. Там готувала салат ‑ сир, сіль, цибуля та спеції, ‑ робила декілька канапок чоловікові та собі на роботу, накривала снідання лляною шматиною, приклавши її по краях чистими камінцями, що завжди лежали напоготові, й поспішала назад до хати ‑ будити поцілунком чоловіка, а поки він уставав, мився й одягався, заварювала йому каву.
Увесь цей час вона могла спокійно ніжитися собі в ліжку ‑ її робочий день починався з 11‑ї, а їхати з їхнього села до міста велосипедом потрібно було якихось сорок хвилин. Але Юстина нізащо би не пропустила сніданок удвох із чоловіком. І він завжди казав друзям, що то була найкраща подія його дня.
Коли надворі дощило, Юстина накривала круглий стіл на веранді картатою кавово‑бежевою скатертиною, ставила посеред столу в білій простій вазі букет простих польових чи садових квітів, яких у них росло предостатньо, і готувала щось тепленьке. У такі дні в них було більше часу, оскільки молодята добиралися до міста не велосипедами, а маршруткою.
Але сьогодні їй так хотілося, щоби вони снідали в саду! Земля була ще волога після нічного дощу, в повітрі відчувалася легенька прохолода, але там так неймовірно пахнуло цвітом, неначе то був не сад, а парфумерний магазин! Ні, навіть не так ‑ наче ціла парфумерна фабрика!
Зазвичай після сніданку вона перевдягалася, брала велосипед, фотоапарат і вирушала з чоловіком у напрямку міста. Він їхав на роботу, а вона використовувала свої вільні дві години на мандрівки сільськими манівцями, знімкувала, а вже потім робила з тих світлин листівки. Але останній тиждень їй було заборонено вдаватися майже до будь‑якої зі своїх улюблених розваг і не лише: на велосипеді їздити не можна було, пити міцну каву з цинамоном ‑ теж. А ще не можна було літати літаками.
Юстина саме готувалася до відрядження в Індію ‑ короткого, двотижневого, але вимріяного ледь не з пелюшок. Відвідини Калькутти були її метою з глибокого дитинства. Якщо зазирнути правді в вічі, то саме заради цього вона попросила батьків віддати її до школи з поглибленим вивченням іноземних мов, згодом поступила в університет для вивчення туристичного бізнесу, і вже з другого курсу почала активну роботу за професією ‑ у напрямку до здійснення своєї мети. Перші її поїздки були у світ «цивілізований»: Європа, Америка, Англія, останні дві країни ‑ за навчальними програмами. І все для того, щоби знати англійську так добре, щоби сміливо поїхати до Калькутти й не боятися там жити стільки, скільки заманеться!
На медовий місяць вони з чоловіком вибралися до сусідньої Молдови дивитися на виноградники і полювати за якою‑не‑якою екзотикою. Аж тут нарешті визріло довгоочікуване відрядження. В Індію! Того дня жінка почувалася майже Карлсоном, якому подарували ключі від льоху з варенням. Їй здавалося, що то не велосипед її везе, а вона несе його, підтримувана власними крилами. За декілька днів у неї були квитки.
А через день після того їй здалося, що вона… вагітна. За ранковим сніданком на веранді вона підвела очі на чоловіка й несміливо почала:
‑ Тимофію, я не впевнена, але мені здасться, що ти скоро можеш бути…
‑ Татом? ‑ перебив він її і тепло‑тепло усміхнувся.
Вона кивнула і раптом перестала боятися.
Тест показував одну смужку. Але лікарка, мамина двоюрідна сестра, чомусь казала, що відчуття молодої жінки можуть бути правдивими. І наполегливо просила Юстину відмовитися від поїздки, від велосипеда, кави, навіть від насиченої роботи.
Жінка звикла ризикувати, але цього разу ніяк не могла зважитися.
‑ Ти ж навіть не знаєш, чи точно це вагітність. А тут випустиш із рук такий шанс, ‑ намагалася напоумити її одна подруга.
А ще Юстині‑мандрівниці до свербіння в п’ятках і до трепету в грудях хотілося в дорогу. До Індії! Може, це не нашкодить?… Але чи варто?
Розгублена Юстина після роботи забігла до своєї одногрупниці, Оленки. То була дуже незвичайна молода жінка. Юся пам’ятала, як Ле ‑ так вони називали одна одну ‑ малювала під час пар і перерв різних смішних чоловічків, звірят, замки та химерні дерева на полях своїх зошитів для конспектів. Вона завжди була невимовно світлою й доброю. І неперевершено вміла мріяти. Її малюнки згодом «ожили» ‑ Ле стала художницею‑ілюстраторкою дитячих книжок, а ще в неї була пречудесна п’ятирічна донечка із золотавими кучериками. Ле точно мала знати, що їй робити!
Оленка запарила м’ятного чаю й попросила свою маленьку принцесу принести гості домашніх пиріжків із кухні. Тоді схилилася до Юстини й узяла її за руку. Усміхнулася ‑ так само тепло, як Тимофій і лікарка, тітка Марійка, коли у них зародилася думка про можливу Юстинчину вагітність.
‑ Слухай, навіть одне сподівання на це вартує пожертв, повір. Дорога тебе ще покличе. Але якщо зараз тебе кличе щось важливіше ‑ не пропускай це повз вуха!
До кімнати саме забігла рум'янощока Євангелинка ‑ найкраще підтвердження маминих слів.
Юстина усміхнулася малечі й узяла до рук гаряче горня ‑ це завжди її заспокоювало. Вона згадувала Оленчині слова, сказані колись давно. Коли вони з Тимофієм зібралися продати квартиру в місті та переїхати жити до села, з них часто кепкували друзі й крутили пальцем біля скроні, застерігали, лякали й усіляко відмовляли: а що, коли нічого не вдасться? а що, коли доведеться повертатися? а що, коли грошей не вистачить на купівлю нової квартири, ви залишитеся без даху над головою?
‑ Хай би й раптом не вдалося ‑ але спробувати варто неодмінно! ‑ запевнила їх тоді Оленка. ‑ Якщо щось, поставите намет у нашій вітальні, я обставлю його вазонами, і вам буде здаватися що ви в селі. Але лише після того, як ви спробуєте здійснити свою мрію насправді, а не так буцім! ‑ сміялася вона.
Ле саме носила Євангелинку й свято, більше ніж будь‑коли, вірила в дива. І все їм тоді вдалося ‑ тож Юстина була схильна вірити подрузі. І взагалі, як вона зауважила, щасливі люди переважно були сміливими настільки, щоби вірити в утілення великих мрій ‑ своїх і чужих. І навпаки: сміливці, які наважувалися йти слідом за мрією, були щасливими людьми. Ну а Ле ‑ однозначно ‑ була прямим доказом цієї теорії.
Після тієї розмови Юстина повернулася до села, перед тим навідавшись у книгарню і прикупивши стосик книжок, які давно хотіла прочитати і на які все бракувало чи то часу, чи коштів, й попросила чоловіка привезти їх після роботи додому. А ще ‑ відмовилася від поїздки й сказала на роботі, що декілька тижнів попрацює дистанційно.
…Сьогодні їй було чим себе зайняти. Вона провела рукою по волоссю, зібрала рожеві пелюстки, що щедро насипалися туди з дерев, і усміхнулася чоловікові, який так зосереджено ласував наїдками. Тоді провела його на роботу, розвісила гамак поміж грушею і яблунею та вляглася на нього, поклавши подушку під голову і вкрившись картатим вовняним пледом. Щойно Юстина хотіла взятися за читання, як кицька вискочила на гамак і вляглася поруч, перешкоджаючи будь‑яким спробам господині зануритися в книжку. За хвилю почав накрапати дрібний дощик ‑ але ні її, ні кішку він не тривожив: густа крона дерев затуляла від дощу, а вітер так приємно розгойдував гамака! І лише коли дощ ущух, а вітер натомість піднявся, тріпаючи мокрим листям і розсипаючи бризками довкола, Юстина зі своїм рудим хвостиком пішла готувати обід і пекти коржики Тимофію до вечері.
І поки солодкий дух випічки гуляв кухнею, вона сиділа на витесаному чоловіком стільці й думала про те, скільки всього змінилося за останні роки. Якщо раніше їй неодмінно потрібно було, щоби Тимофій і говорив із нею, слухав її історії, дивився її листівки ‑ був із нею безперестанку, не зводячи очей і не кліпаючи, ‑ то зараз їй вистачало думати про нього, дивитися, як його вправні пальці витісують щось із дерева, готувати йому сніданки та вечері й тримати його руку, коли сонце ховається за обрій. Вона навчилася виявляти свою любов піклуванням і тим, що просто була щаслива поруч із ним. І він це добре знав. Особливо через те, як він сам зізнавався, що в будь‑яку пору року, за будь‑якої погоди, у будень чи у свято вона вставала за півгодини до його пробудження й готувала йому сніданок.
Юстина не знала, що буде далі ‑ чи справдяться її очікування, чи вдасться Тимофію розвинути власну справу, чи навчаться вони згодом обробляти свою землю, чи випаде їй ще нагода поїхати до Калькутти, ‑ але це її зараз не хвилювало. Тут, на її кухні, у саду, в затишній спальні, у маленькому кабінеті‑бібліотеці на горищі, на веранді й у вітальні панував спокій.
«Знаєш, Ле, ‑ писала вона електронного листа своїй подрузі‑натхненниці, ‑ у місті якийсь безперервний потік думок‑думок‑думок. А тут натомість безперервний потік вдячності‑вдячності‑вдячності. Й довіри. Саме тут до мене прийшло усвідомлення, що Творець, Який піклується про смішних зелених синичок і непривітних чорних граків, не забуде й нас. То навіщо мені хвилюватися?»
У відповідь Оленка надіслала малюнок ‑ безтурботного беззубого малюка, що сидів на великій перині, схожий на хмаринку, і малював якісь закарлючки на карті світу. За мить надійшов ще один лист від Ле, там був малюнок Євангелинки ‑ квіточка для тітоньки Юсі.
Юстина спробувала попрацювати, але її улюблена муркотлива нахаба пробралася до кабінету, вискочила на стіл і вляглася на клавіатурі, ліниво примруживши очі. У саду була справжня весна ‑ хто в таку пору сидітиме перед монітором?
Жінка обкутала плечі шарфиком і вийшла на вулицю, щоби сповна насолодитися тишею. Сад радісно привітав її, осипавши весняним конфетті.
ПЕРЕДСМАК ВЕСНИ
Щойно передсмак весни з’являється в повітрі, дівчата забувають про обережність та існування будь‑яких правил: вони вмикають жваву ‑ і завжди таку літню! ‑ французьку музику в навушники, взувають легке весняне взуття на підборах, щоб у такт улюбленим композиціям вистукувати життєстверджуюче стакато по бруківці, яка вже встигла прорізатися з‑під снігу й тішить жителів повеснілих містечок не менше, ніж проліски й крокуси в садах і парках.
А ще дівчата надягають барвисті шарфики й хустки, виймають із чарівних скриньок великі яскраві сережки й браслети, забувають шапки вдома, а голову ‑ десь в передостанньому дні зими, і безперестанно танцюють: ледь прокинувшись, у ліжку, від ліжка ‑ в душ, у душі, з душу ‑ на кухню, розсипаючи навколо бризки води, з кухні, із кавовим горнятком у долоні ‑ до шафи з кольоровим одягом, тоді вулицями ‑ на навчання чи роботу, з навчання чи роботи ‑ до парку, з парку ‑ до кафе на чаювання з подружками, з кафе ‑ додому, де можна танцювати весь вечір, а тоді падати в м'яку постіль і танцювати навіть уві сні.
Бабусі зі жменями букетів виходять на роги вулиць і бажають щастя й палкого кохання кожній парі, що проходить повз; вуличні музиканти виносять свої скрипки, баяни й гітари, мостяться десь на залитих сонцем місцинах центральної площі й передають усім мешканцям міста закодовані у звуках телеграми від весни. Задоволені й страшенно ліниві коти виходять надвір і влягаються коло музикантів. Коти‑меломани. Коти‑тепломани. Коти‑весномани.
У вітринах магазинів, книгарень, кав’ярень і навіть аптек з'являються веселі інсталяції з квітковими мотивами, що теж нагадує про близькість весни. З гір сходить сніг, річки скидають із себе кригу ‑ так само рвучко, як змії скидають набридлу й поторсану стару шкіру чи метелики випростовують крильця, вивільняючись із обіймів замалого вже для них кокона. Для річок, правда, замалим виявляється не лише льодовий кокон, а й рідні береги. Вони виплескуються, витікають, розбігаються струмками, інколи забігають у місто, цікаво заглядаючи у вулиці, які їм ще позавчора заступали високі стіни будинків, ловлять перехожих за ноги й нагадують про те, що мине ще зовсім небагато часу, й мокре зараз взуття стане геть непотрібним, і можна буде ходити босоніж, лежати на траві, мружитися від сонця, жувати травинки та вгадувати, якого ж то баранця транслюють саме тепер на небі з кучерявими хмарками.
А поки з міста поволі зникає монохром: сповзає втомленим, розмореним снігом зі стріх, і тепер, замість білого‑білого‑білого світу, пташок, що саме розгаласувалися й усіма можливими оркестрами й вуличними танцями вітають весну, зустрічають червоні й шоколадні дахи.
Навесні починаються застуди, нежиті, авітамінози. Навесні легше заробити почервонілість над верхньою губою і задирки коло нігтиків. Але навіть мами не читають лекцій і не сварять за перше «апчхи», лишень просять пити гарячий чай і надягати теплі шкарпетки. Мами чудово знають: навесні в розумі не затримується жодна порада, крім тих, які зачіпають серце. А гарячий чай і теплі шкарпетки ‑ це саме те, що треба, щоби і серцю потеплішало, і голова не боліла.
Словом, передсмак весни з кожним днем усе повніший. Я ще не встигла зовсім‑зовсім перейнятися ним. Але, здається, щось усередині стало туди, де мало бути. Пізньозимовий щем у серці зник, натомість повернулися радість і натхнення. Я вже мрію про те, як даруватиму весну найдорожчим друзям за філіжанкою кави з горіховим сиропом. Скучила за читанням на гамаку. А ще далека дорога знову кличе ‑ і це для мене чи не найпевніший сигнал про те, що весна вже просто‑таки за рогом. Близько‑близько.
Дата добавления: 2020-04-25; просмотров: 103; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!