ПРОВІНЦІЙНЕ БАЧЕННЯ ВЕЛИКОГО МІСТА
Поруч струменіли тоненькою цівкою люди. Вона ще не дійшла до великої підземної печери, з якої народ валив просто‑таки фонтаном, тому встигала роздивлятися кожного перехожого. Уважно, вивчаючи, докопуючись. Вони її погляду чомусь не помічали. Звичні, мабуть. У неї вдома перехожі завжди обмінюються такими поглядами ‑ нехай і різних відтінків (хто оцінює, хто милується, хто, як вона, вивчає), але там люди помічають один одного, а тут ‑ ні.
Молода і дуже вродлива панянка пройшла повз неї. Впевненим, чітким, ледь не армійським, кроком. Сірі тони ділового костюму, матова помада, ледь підведені вії. У неї дуже чуттєві губи й надто зосереджений погляд. Брови ледь зсунуті на переніссі. І нащо жінці з таким поглядом такі губи? Вона все одно використовує їх не за призначенням… Кар’єристка. А могла б стати ідеальною дружиною… Жінки з такими губами завжди дуже ніжні та вічно закохані дружини. Завжди, якщо вони не кар’єристки.
Чоловік з елегантною зачіскою. Каштанове волосся пересіяне сивиною. Дорога сумка, дороге взуття. Дуже доречне вбрання. Дивиться під ноги, погляд зосереджений. Аналізує. У нього добрі очі. Здається, він таки щасливий. На нього вдома чекає сім’я. Якщо в чоловіка такі добрі й спокійні очі, в нього обов’язково є надійна опора.
Дівчина з сяючими очима й рожевою помадою. Розглядає верхи будинків, розглядає небо. Закохана. Зовсім юна. Зовсім ще не вишколена життям. Вона викликає усмішку й жалість водночас… Чому? Леся не знала. У цьому великому місті все було якесь не таке, несправжнє, може? Або просто незрозуміле…
|
|
|
Кав’ярня. Тут каву готують на п’ять хвилин, а замовлену випічку виймають просто з холодильника. Усе нашвидкуруч… Леся зайшла й сіла на вільне місце в закутку. Туди треба було йти повз декілька столиків, а це для жителів міста занадто далеко. Вони окупували ближчі столики. Завжди поспішають. Та ще й уранці. Молода пані швидко вбігла й попросила кави з собою. В пластиковому горнятку. І побігла. Рух, рух, рух.
Люди читають у метро електронні книжки. Спілкуються з рідними телефоном. Їдять вулично‑фабричну випічку. Шкідливу, звісно. Але коли вони лягають у лікарню з гастритами, то, може, вперше, мають час на… життя. Коли можна приймати не‑електронних і не‑телефонних відвідувачів, читати паперові книжки й пити заварений зі справжньої шипшини чай.
На Лесю вперше звернули увагу. Офіціантка. З таким самим оцінюючим поглядом, як літні тітоньки вдома.
Так, вона буде каву. З молоком. Нехай несправжнім, але молоком. І сирник, так. Хоч і сир, тут, напевне, китайський, хімічний. Але нехай. Ще раз Леся обмінялася з дівчиною поглядом. Вона намагалася прочитати її душу, а дівчина оцінювала її одяг і, можливо, говірку. Неважливо, що. Вона її помітила. І Леся їй не сподобалася.
|
|
|
Леся була чужою для цього міста. І це місто було чужим їй Красивим, так, величним, так. Але чужим. Холодним. Непривітним. Сповненим гамору й пластиковості. Підробок.
Кава смакувала. Сирник теж. Вони були з присмаком чогось награно‑автентичного. Леся сама чудово пекла, й добре знала, яка на смак справжня випічка. Проте… все було так легко, так швидко. Може, і вона би призвичаїлася до такого життя, такої їжі?
Вона заплющила очі й спробувала уявити себе тутешньою. Тутешній інтер’єр її дому, тутешній її гардероб, тутешню їжу й тутешню роботу.
Проте крізь надумані образи щосекунди чіткіше проступали справжні, рідні, її.
Її хатинка на краю села. Її дерев’яна хвіртка. І садок. І лавочка під яблунею. Дерев'яна, без різьби, без жодних прикрас. П’єц, у якому треба палити дровами. Великі круглі горнятка. Чаї ‑ з м’яти, шипшини, бузини, без усіляких там заморських забаганок. Її канапа. І етажерки з паперовими книжками. Кішка, яка щороку приводить малих кумедних кошенят. Її родина, що живе за кілька хат. Її маленькі учні непоказної сільської школи. І її незмінна плетена хустка на плечах і такий самий плетений берет.
|
|
|
Офіціантка забрала пусте горня й тарілку. Леся залишила гроші та вийшла з кафе. Сьогодні ввечері вона повертається додому. Туди, де ще живе життя.
ПРО ДУМКИ НАД ДУХМЯНИМ ГОРНЯТКОМ
Найцікавіші думки приходили до неї несподівано. Вони стукали у двері саме тоді, коли їй було ну якось трохи незручно їм відчиняти. Наприклад, вона саме куталася в затишні чоловікові обійми, і їй не надто хотілося запрошувати цікаві думки в гості, пропонувати чай чи каву… До речі, про чай чи каву.
Найцікавіші думки часто ще навідували її саме тоді, коли вона тримала в руках горня, бокал чи філіжанку, наче ці маленькі вмістилища рідини були якимось магічним магнітом. А це бувало не так уже й рідко: щойно прокинувшись, вона сонно випростувала ноги, знімала чоловікову руку, що обплітала її тіло, цілувала його в ніс, дивилася, як він морщиться, а тоді, усміхаючись, ішла до плити заварити собі м’ятного чаю: велика кімната, що слугувала їм і вітальнею, і спальнею, переходила відразу в кухню, і сидячи за барною стійкою, Віра могла водночас слухати мирне чоловікове посапування і розглядати котів і квіти за вікном.
|
|
|
Потім вони виїжджали зі свого маленького селища і вона завжди заварювала каву на двох у паперові горнятка в дорогу. Поки чоловік вів машину, Віра милувалася вранішньо‑зворушливими краєвидами за вікном, слухала рок‑н‑рол і… думала цікаві думки, забуваючи зловити бодай котрусь за хвоста.
Велике місто виглядало з‑за котрогось мальовничого пагорба, і Віра якось підсвідомо згорталася в клубочок, затуляла краще шию шарфиком і виставляла голочки, наче їжачок. Віра не любила великого міста та його сірості.
Але чоловік висаджував її біля самого центру та їхав заробляти гроші. А їй до роботи залишалося ще цілих дві години. Вона могла, звісно, спокійно відлежати тих дві години вдома на канапі, але яка чуттєва жінка (на противагу розумному чоловікові) втрачатиме можливість ранкової майже прогулянки, ну добре, проїжджанки з коханим, а потім тлумитися в переповненій маршрутці лише заради того, щоби поспати зайвих дві години?
Тільки‑но Віра заходила до улюбленої, хоча зовні й непримітної, кнайпи й сідала за вподобаний столик, який щоранку в такий час пустував, ніби дожидаючи саме її, оце відчуття внутрішньої зіщуленості, яке виникало при в’їзді до міста, розвіювалося за чайною парою і тануло між запахами свіжих млинців і круасанів.
Поторсаний диванчик шоколадного кольору по‑домашньому поскрипував, коли вона вмощувалася на ньому. Знайомий офіціант підморгував, улюблена офіціантка підбігала перекинутися словом про те, що вже зійшло на клумбі і який новий фільм зворушив до сліз. Вони бачилися лише позавчора, коли Таня була на своїй попередній зміні, але їм завжди було про що потеревенити.
Віра замовляла лате і сирник, діставала із сумки книжку, смачно розгортала хрумкі сторінки й занурювалася в інший світ, не помічаючи навколо нічого. Їй думалося легко, попри сигаретний дим, що починав клубочіти в сусідньому залі, попри гучну музику й дзеленькотіння китайської забавки зі сріблястим звуком на дверях.
А далі була робота, і між нею теж багато думок, і чаю, і кави з цинамоном. Але коли піклуєшся про клієнтів, не можна відволікатися на цікаві думки. І це добре. Бо в робочий час цих думок була навала. І Віра просто не встигла би всіх їх додумати до кінця.
У вечері, дорогою додому, вони з чоловіком розмовляли про день і слухали блюз, і сміялися, і їм було добре. А приїхавши, готували разом глінтвейн, виходили на вечірню терасу, куталися в плед і розгойдувались на гойдалці для двох. Їй м’якнули коліна віл почуттів. Вони розглядали зірки й мовчали. Тоді цікаві думки теж приходили, але вона не могла в такі моменти їх записувати. І озвучувати теж не могла. Віра боялася порушити священну тишу, перебити цвіркуна, недослухати музику сфер, зробити щось таке, що сполохало б зачаровану мить. Віра принишкло схилялася підборіддям на сильне чоловікове плече й морщила чоло, щоби відлякати розумні думки й сповна зануритися у прохолоду вечорової казки.
День затихав.
Інколи Віра казала собі, що могла б написати найцікавішу книжку з філософії, але так ніколи цього й не зробить, бо миті, коли думки приходять до неї, виявляються ще й незвичайно красивими митями, які хочеться відчувати, проживати, якими насолоджуватися, під які танцювати, заплющивши очі, і так, із заплющеними очима, сидіти, а не занотовувати якісь там філософські вислови в записнику. А ще такі миті найкраще запивати чимось гаряченьким… Наприклад, поцілунком.
ПІКНІК У ПЕРЕДВЕСНЯНИЙ ДЕНЬ
‑ Ого! Який ти молодець. Мені дуже пощастило з чоловіком, я тобі вже казала?
Я відриваю очі від книжки й шукаю поглядом джерело такої життєствердної фрази. На сусідній лавці, у скверику коло головної площі міста, сидить молода пара, а коло них, у возику, симпатичний малюк скрутив ручки в дві дульки й пробує на смак кожен пальчик по черзі.
Чоловік усміхається, хитає головою й хитро дивиться на жінку.
‑ Казала. Ага. А я тобі казав, що і ти, цей, теж так нічого?
Вона ляскає його по плечі, він корчить із себе мученика, і вони голосно регочуть. Так щиро, що малюк на мить забуває про мізинчик лівої руки, якого саме смачно облизував, і сміється собі. Батьки водночас забувають про все на світі й схиляються над візочком.
За кілька днів почне пробуджуватися справжня весна. Тож зараз місто згортається клубочком на площі, щоби трохи нагріти місце, куди та весна могла би прибути. Це майже як розведення вогню в каміні взимку перед тим, як мають прибути дорогі гості. Голуби літають красивими колами, юні пари цілуються, підлітки щодвіхвилини вибухають сміхом, а літні пари йдуть, міцно тримаючись за руки.
Я знову мимохіть дивлюся на щасливу сім’ю на сусідній лавочці. Мені звідкись знайоме обличчя нього чоловіка. Приглядаюся пильніше і ледве стримуюся, щоби не ляснути себе по чолі: та ж то той самий привітний офіціант із мого улюбленого кафе, що стоїть якраз за рогом сусіднього будинку. У руках жінки ‑ термокухлик, а в пластиковій коробці, що вмостилася в неї на колінах, бурітос, одна з найсмачніших страв, які подають у тому кафе.
Здається, мама із сином прийшли провідати татка на роботі під час щоденної прогулянки, а він вирішив улаштувати їм пікнік на свіжому повітрі. А ще думається, що навіть за це він заслуговує такої прекрасної фрази з уст закоханої в нього жінки.
Вона дивиться на нього так, неначе їй випала нагода потрапити на аудієнцію до короля. Його ж усміхнені очі сповнені якимсь особливим теплом. Дме холодний вітер, і чоловік поправляє її капюшон, а потім краще вкутує малюка пледом. Той спокійно спить.
Вони помічають мій погляд, усміхаються, я усміхаюся їм у відповідь і схиляюся над книжкою ‑ там пишуть про простих людей, які, незважаючи ні на що, облаштовують собі красиве й щасливе життя. Відпустку, коли не вистачає грошей на подорожі, проводять у пошуках скарбів у рідному місті; сімейну вечерю влаштовують на освітленій свічечками веранді, коли хтось із рідних захворів і немає сил вибратися з усіма на пікнік, ‑ узагалі, там стільки дрібних рецептів простого і тим справжнішого щастя, що їх можна вибирати по намистині й писати підручник із радості. Й домагатися, щоби по ньому неодмінно викладали в усіх школах ‑ і обов'язково затяті оптимісти. Тоді таких нерозсудливо щасливих і закоханих пар, як та, що сидить на сусідній лавочці, було б значно більше.
Я знову крадькома дивлюся на них: на їхні обличчя лягла тінь серйозної зосередженості, вони намагаються щось вирішити. На чолі офіціанта, якого я звикла бачити усміхненим і спокійним, дві тонкі вертикальні риски, якраз поміж брів. Він дивиться кудись удалечінь ‑ його погляд мав би втупитися в он той будинок, але, здається, чоловік прозирас крізь нього й бачить щось важливе.
Молода жінка схиляє голову коханому на плече. Він усміхається, притискає її міцніше до себе однією рукою й каже стиха:
‑ Ми впораємося. Я ще не знаю, як, але впораємося точно. От побачиш.
Вона піднімає очі на нього ‑ повні якщо не закоханого захоплення, то абсолютної довіри. І шепоче так тихо, що мені доводиться читати з її губ:
‑ Я знаю.
Вони усміхаються одне одному, цілуються й прощаються Чоловік ще раз заглядає на спляче диво у візочку й поспішає за ріг сусіднього будинку.
Жінка дивиться через плече ‑ дійшовши до рогу, чоловік обертається теж. Вони посилають одне одному повітряні поцілунки й ідуть у різні боки.
Я саме дочитую оповідання, коли коло мене на лавочку присідає хтось. Мені не треба піднімати очі, щоби побачити, хто це. Тому я заплющую їх і усміхаюся кутиками губ. Саме туди приземляються три гарячих поцілунки. Мій чоловік бере мою замерзлу руку й поспішає розтерти її у своїх, завжди таких теплих. Ми йдемо в моє улюблене кафе за рогом і замовляємо бурітос і каву.
Привітний офіціант, як завжди, всміхається нам, і я прошу чоловіка покласти більше чайових, ніж зазвичай, ‑ малечі на банани. Ми загортаємо залишки печеного тіста у серветку й повертаємося на площу годувати голубів.
Я дивлюся на чоловіка, який стоїть поруч, і розумію, що мені теж неймовірно пощастило. І коли інші десь далеко годують дельфінів, вигріваючись на сонячних курортах, мені достатньо годувати голубів, перебираючи пальцями ніг у черевиках, щоби було не так холодно; достатньо невибагливої страви в улюбленому кафе, книжки про просте життя, достатньо всього того, що є… лише б чоловік завжди був поруч. І лише б він завжди дивився на мене такими добрими очима й затуляв плечима від вітру.
‑ А я тобі казала, як мені з тобою пощастило? ‑ запитую коханого.
‑ Угу. І мені, ‑ лаконічно, як завжди, відповідає він.
Мені хочеться запитати, з ким йому «теж» пощастило ‑ зі мною чи таки із собою, але не хочу напрошуватися на компліменти. Не зараз. У нас закінчилися крихти, він бере мою руку й ховає у свою кишеню, прикривши зверху своєю рукою, як ковдрою. І ми йдемо додому. Де нас на маленькій кухні чекає старий чайник. Я заварю нам гарячого чаю і тоді вже запитаю, з ким то моєму чоловікові пощастило. Раптом‑таки перепаде якийсь ‑ неодмінно короткий, але не менш важливий для мене ‑ комплімент. І мені його теж буде достатньо.
РІЗДВЯНІ ЛИСТИ
Усе навколо пахло Різдвом: свіжо‑солодкий аромат молодої глиці, мандарини в скляній вазі, імбирне печиво, гаряче какао з карамеллю у горнятку, печені яблука з солодким сиром і цинамоном. Навіть свічки, запалені в кімнаті, пахли Різдвом ‑ принаймні, так відказувала наклейка на коробці, в якій вони продавалися.
Але Марта завжди думала, що всі ці чудові запахи більше пасують до західного стилю святкування Народження Спасителя ‑ свято, яке залишилося в її пам’яті, пахло тертим маком, медом і узваром…
Це було перше Різдво, яке вона святкувала далеко від дому, у чужій для неї Америці, наодинці зі свічками, смачною вечерею і кицькою, яку залишила під її опіку сусідка‑кореянка ‑ ось так узяла й залишила, а сама подалася святкувати величне зимове свято зі своєю галасливою родиною…
Це Різдво для Марти було невиправдано неправильним. Від самого початку все було не так. Перш за все, цей семестр у коледжі виявився особливо складним, а дівчина ніяк не могла зосередитися на науці ‑ смуток за домом і рідними викликав у неї депресію.
Марта завжди була відкритою й швидко знаходила собі друзів. Вона вміла сміятися по‑справжньому й дарувати світло. Але тут у неї наче вимкнули джерело енергії, позбавивши місця, де вона черпала сили й відчувала підтримку, де знаходила напрямок і любов за будь‑яких обставин.
Може, для Марти й було найлегше йти вперед і досягати поставлених цілей у порівнянні з іншими, більш «домашніми» членами її родини, але вона точно знала, що без них вона ‑ ніщо. Тато завжди казав, що як квітка не може цвісти без стеблинки й корінця або як прекрасний купол на церкві не височітиме без фундаменту й стін, так і людина не може розвиватися й досягати вершин без тих, хто даруватиме їй опору.
Але зараз усі її рідні були дуже далеко. Сестра з чоловіком і дітьми тільки‑но переїхали до Лондона, і батьки з молодшим братом вирішили провідати їх і влаштувати в засніженій казці Англії справжнісіньке сімейне свято. Звісно, Марта теж мала бути там. Але коли, підхопивши жахливий грип, вирішила модерувати свої квитки на сайті авіакомпанії, то натиснула на неправильну клавішу й… скасувала свій політ. А для того щоби замовити нові квитки перед самим Різдвом, потрібно було бути мільйонеркою…
Так, вона телефонувала в авіакомпанію і писала їм листи ‑ працівник із напівкомп'ютерним голосом уперто переконував дівчину, що це не помилка на сайті, а, мабуть, вона сама не дочитала якихось там правил маленьким шрифтом… Із кредитного рахунку Марти зняли гроші ‑ квитки були найдешевшими, за такі не передбачають повернення коштів, ‑ і вона тепер не могла провести цього єдиного свята в році зі своїми найдорожчими…
‑ Це нестерпно, ‑ Марта із дзенькотом поставила горня на стіл і підійшла до ялинки.
Гірлянда миготіла так часто, що дівчині почало свербіти в очах. Вимикати її чомусь не пасувало, тому Марта відвернулася, а потім, щось надумавши, пішла в спальню й вмостилася під ковдрою. Кішка майже зразу причимчикувата до дівчини й уляглася їй коло плечей.
Марті зовсім не хотілося спати. Перед очима їй поставали люди, яких вона любила. І ті, котрі, хоч і з'являтися лише в кількох епізодах її життя, запам'яталися надовго. Перший учитель… так‑так, у всіх була перша вчителька, а в неї був перший учитель. Незрівнянний перший учитель! Інколи Марті здавалося, що саме він визначив багато напрямків для її подальшого життя ‑ тим, чим захоплювався сам, і тим, що розгледів у ній ‑ маленькій рудокосій дівчинці. Сусідка ‑ бабуся Галя, в якої росли найкращі у світі папірівки. Вона ще робила найсмачніший чорничний пиріг. І сміялася дзвінко, просто, відкрито. Світла людина…
Марті взагалі щастило на світлих людей. Мудрих, терплячих, готових пробачати, люблячих і глибоких. Таких, які точно святкують Різдво більше двох разів на рік ‑ вони святкують його щодня. Своїм життям, своїми усмішками й сльозами. Вони світять, гріють і ніколи не очікують за те ні оплати, ні бодай «спасибі»… Вони віддають заради того, щоби віддавати. Бо просто інакше не вміють…
Марті до щему захотілося обійняти кожного з них. Подякувати, розповісти, як важливо для неї все те, що вони роблять. Подарувати їм щось гарне… Як шкода, що всі вони були так далеко від неї!
І тут Марті на думку спала ідея: вона напише їм листи! Усім‑усім! Накупить книжок, солодощів, вив’яже камізельки для горняток, зробить листівки… Просто зараз! А потім відішле поштою ‑ як нагадування про Різдво, яке вони святкують щодня.
Скоро мало світати. На столі коло ялинки з'явилася чимала купка листів. А дівчина все продовжувала заклеювати конверти…
«Дорога моя бабусю Галю, ‑ писала Марта, ‑ я знаю, що Ви отримаєте мого різдвяного листа щонайшвидше на Водохреще. Але хіба то важливо? Дати, числа, традиції, звички, звичні аромати свята… Ні‑ні, то лише приємний додаток. Найважливіше ‑ у самій суті Різдва. У близькості, що не вимірюється кілометрами. У колядках, які можна співати серцем… У любові, яка змінила світ і продовжує змінювати його щодня… Ваші яблука, чорничний пиріг із волошковим чаєм, Ваш сміх ‑ ось що має значення. Тому я вітаю Вас, бабусю Галю, із Різдвом! Христос народився! Славімо Його!»
Дата добавления: 2020-04-25; просмотров: 94; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!