Запам»яталися і перед великодні дні 1945 року.
Одного дня я прийшла зі школи , а в хаті вже не було нікого лише розламані двері й страшні сліди що карателі залишили за собою. На сінному одвірку я побачила якийсь напис: підійшла ближче, а там вишкрабано Великими літерами: «СМЕРТЬ БАНДЕРАМ»! Цю авантюру залишили після себе карателі, яких називали «червона мітла»: усе було поламано потрощено,розкидано , вони і за мамою моєю бігли, стріляли,але їй вдалося втекти. Такі відвідини нашої родини вони робили дуже часто. На великдень раненько-зв»язкову ОУН Анну Юрківну Тришкалюк 1926 р. Розстріляли.
23 липня 1945 року, не стало моєї рідної сестрички Василини Пеца-Довбуш (псевдо ***Зірка*** 1926 р.н) Вона загинула від автоматної черги енкаведиста. Радянська влада приділяла нашій родині посилену увагу, бо ми «куркулі»
(«куркулі» "коршун", кулак — зневажлива назва заможного селянина противника колективізації взагалі, незалежно від майнового стану.)
А ще до того «бандерівці». Пам»ятаю, як після смерті сестри дуже раненько карателі появилися в нашій хаті. Я ще спала, нікого з рідних не було,то один з них (кличка «Чорний») ударив мене втоматом,вигукуючи- «РОЗСТРІЛЯЮ БАНДЕРІВСЬКЕ КОДЛО»
Ми з молодшим братом Іваном допомагали мамі збирати хліб у полі , молотити і здавати державі,бо батько і старший брат Михайло на той час ще були на війні.
Минав час…на початку 1946 року батько повернувся з війни, але радянська влада не припиняла цікавитися нашою сім»єю. Через непосильні податки, часті відвідини керівників радянської влади та за погодженням із проводом УПА, мої родичі подали заяву до колгоспу на самому початку його заснування.
|
|
|
То був 1947 рік.Тоді стало трохи спокійніше , але так тривало недовго. 1949 рік заарештували і засудили мого молодшого брата Івана 1928 року, на десять років ув»язнення і п»ять років позбавлення прав, а 1951 р.-старшого брата Михайла 1921р.н. на двадцять п2ять років ув»язнення і п»ять років позбавлення прав. Крім цього , надійшло ще одне повідомлення керівників села про те,що партійний актив колгоспу визнав мого батька ворогом народу і ненадійним членом колгоспу. У травні 1950 року його виключили з членів артілі
(Арті́ль- спільний, народ, громада — спілка добровільне об'єднання осіб для досягнення спільною працею певних господарських цілей)
Й внесли у список переселення за межі України. Але воно таки не відбулося , бо в нашій стайні на той час
(Ста́йня - приміщення для утримування домашньої худоби. Здебільшого в них утримують коней.)
Стояло двадцять голів колгоспної худоби , бо артіль ще не мала своїх приміщень. Нам було наказано більше до стайні не заходити і худобу не годувати , як було до цього часу.Призначили іншого чоловіка-(Василя Корпана) який декілька днів виганяв худобу на пасовисько , а одного вечора пригнав , і сказав моїм батькам що вже більше не прийде й не буде обходити худобу. Коли ми його запитали: «Чому?»,то він сказав що тут є вже господар.Наступного дня він не прийшов і худоба цілий день взагалі нічого не їла. Так пройшло два дні… Тоді моя мама пішла шукати когось з керівників колгоспу,щоби якось вирішити це питання . Однак ніхто не появлявся. Аж на третю добу прийшли голова колгоспу Михайло Брус, парторг Прусаков і зав . ферми Іван Бандурка.Відрикли стайню. Можете собі уявити що там робилося?!.. Голова колгоспу попросив моїх родичів доглядати за коровами , запевнивши нас, що привезуть пашу
|
|
|
(«Паша» -їда для худоби)
Він звернувся до своїх колег з такими словами: «Якби зараз тут хтось був з керівників району,то нас усіх трьох посадили б на 25 років тюрми.» Таким чином Сиібр обминув моїх батьків , і того ж дня їх поновили на колгоспні роботи.
Я вийшла заміж за Романиця Михайла Федоровича , фронтовика , а в минулому-зв»язкового ОУН-УПА.Однак ,і тут спокою не було з боку керівництва , бо два рідні брати батька-мого чоловіка , Дмитро і Михайло Романиці служили в українській повстанській армії.
|
|
|
Дмитро (псевдо «Явір» 1914 р.н) загинув у Тишківцях в бою з більшовицькими карателями. Його тіло лежало «просто» на дорозі біля школи. Голова і груди обпалені, а ми діти на перерві ходили дивитися. У той же день тіло кудись забрали. Ця історія є 3 1946 року.
Другий рідний брат батька мого чоловіка ,котрий служив в українській повстанські армії («Артур», «Улас», «Буревій») Михайло Романиця (1920 р.н.) був сотенний УПА, загинув 1948 року в жорстокому бою в селі Верхній Вербіж Коломийського району,а 1991 року був перезахоронений у братську могилу в Печеніжині.
Дата добавления: 2018-10-25; просмотров: 160; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!