Поети “Празької школи”: здобутки й надбання
Потужна енергія «розстріляного відродження» виявилася незнищенною. Водночас існувало ще одне відгалуження української літератури на теренах еміграції — «празька школа». До неї входили Ю. Дараган, Є. Маланюк, О. Ольжич, Л. Мосендз, О. Теліга, Н. Лівицька-Холодна, О. Лятуринська, О. Стефанович та ін. Це поєднання письменників і поетів вважати літературною організацією можна лише умовно, адже воно не мало ні статуту, ні членства, ні структури, як, скажімо, «Гарт» чи ВАПЛІТЕ. Чимало представників організації жило не тільки в Празі, а й у Варшаві, Львові та інших містах Європи. Основу «празької школи» складали вчорашні учасники визвольних, нещасливих для України, змагань 1917—1921 pp., інтерновані в табори, зокрема на землях Польщі. Тут, поблизу міста Каліш, було зроблено спробу об'єднати творчу енергію погромленого українства на основі художньої літератури. У травні 1922 р. гурток таборових письменників (Ю. Дараган, М. Селегій та ін.) провів організаційні збори і разом із літературно-мистецьким товариством «Вінок» прийняв програму журналу «Веселка» (1922—1923). На цій базі виникло й однойменне літературне угруповання, де виразно окреслювалися постаті Ю. Дарагана та Є. Маланюка. Після того як Польща почала надто неприязно ставитися до українців, більша їх частина подалася до Чехо-Словаччини. Адже тут, у Празі, діяли Український вільний університет при Карловім університеті, Український педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, у Подебрадах — Українська господарська академія та ін. У цих закладах навчалися Є. Маланюк, Н. Лівицька-Холодна, Ю. Дараган, О. Теліга, О.Ольжич, О. Лятуринська та ін. Це були українські письменники-емігранти або діти колишніх емігрантів, які сприйняли поразку національної революції 1917 р. як національну ганьбу, але не впали в розпач на противагу старшому поколінню (О. Олесь, М. Вороний, В. Самійленко та ін.). Вони формувалися на межі українського та європейського світів, тобто під впливом західної культури та стимульованої ними історичної пам'яті рідного народу. На підставі цього й виникла їхня історіософічна (тобто, позначена мудрістю історії) лірика. До того ж «пражани» зазнавали впливу Д. Донцова, ідеолога українського націоналізму, який надавав їм змогу друкуватися на сторінках свого журналу «Літературно-науковий вісник» (1922—1933), а з 1933р.— «Вісник». Вони поділяли його намагання сформувати новий тип українця з чіткими націо- та державотворчими настановами, з волею до життя на противагу традиційним, розслаблено-чуттєвим типам національного характеру (надмірна емоційність, ліризм, сентиментальність тощо). Одначе «пражани» (активну роль у протистоянні поглядам Д. Донцова зіграв Є. Маланюк) не поділяли його силового поєднання романтизму і догматизму, високого ідеалу і «творчого насильства» меншості над більшістю, що нагадувало більшовицький, а згодом — нацистський стилі. До того ж Донцов вважав, що письменницька функція — виховувати свою націю, а Маланюк виступав проти приниження ролі митця, мислення якого відбувається «на його власній, єдиному йому відомій мові», до рівня виконавця службової повинності. Обстоюючи тезу «мистецтво — вічний абсолют, які б напрямки не були, тому всі закони над мистецтвом безсилі», Є. Маланюк водночас бачив реальний стан українського письменства: у поневолених націй і поети «завжди носять на собі тавро невільництва».
|
|
|
|
|
|
У його статті «Думки про мистецтво» не лише визнавався цей трагічний факт, а й накреслювався вихід із фатальної ситуації: «Тільки вільний, здоровий розвиток нації в Самостійній Державі є передумовою вільної й здорової поезії». Погляди Є. Маланюка лягли в основу естетичної концепції «празької школи». У ній не знімалися, навпаки — підкреслювалися питання відповідальності письменника за долю нації, література визнавалась як рівновелика і непідлегла іншим сферам духовного життя (політика, релігія, педагогіка і т. ін.).
|
|
|
«Пражани» витворили довкола себе потужні силові поля «аристократизму духу», стали осередком формування нового типу українця, який зумів інтелектуалізувати чуттєву стихію української ментальності, дисциплінував її, ввів у тверді береги перспективної форми, надав українському рухові чіткого спрямування. Яскравим документом такої якісної зміни в культурі та літературі була їхня історіософічна лірика.
Питання для самостійної роботи:
1. Лірична героїня Олени Теліги.
2. Засади творчості Ю. Дарагана.
3. Літературний портрет Олега Ольжича.
Тема ІІ.3. Епічна творчість У. Самчука
Мета вивчення: висвітлити постать одного з провідних прозаїків української діаспори У. Самчука
Навчальний час: 2 год.
Обладнання: –
План лекції:
1. Життєвий шлях У. Самчука.
2. Повість «Марія» – реалістична розповідь про життя українського селянства в умовах совєтської дійсності.
3. Трилогія «Волинь»: традиції й новаторство в змалюванні характерів героїв.
Література
1. Безхутрий Ю. Коні Уласа Самчука // Березіль. – 1996. – № 5-6. – С.164-179.
2.Воят А. Ідейно-художній зміст, проблематика роману-хроніки "Марія" У.Самчука // Українська мова та література. – 1999. – № 3.- С.6.
|
|
|
3. Галіцина Людмила. Улас Самчук. "Марія". Опорний конспект // Українська мова та література. – 2000. – № 5. – С. 6-7.
4.Зелінська Л. Улас Самчук: волинські паралелі його шляху й епосу // Українська мова та література. – 1999. – №3. – С.1-8.
5.Костюк Г. Образотворець "времени лютого" // Українське слово. – К., 1994. – Кн.2. -С.499-514.
6.Мовчан Р. Українська проза XX століття в іменах: Посібник для старшокласників, студентів, учителів – К., 1997. – С.162-167.
7.Пастушенко О. Жіночі образи в трилогії У.Самчука "Волинь" // Українська мова та література. – 1999. – № 3-8. – С.8.
8.Пінчук С. Улас Самчук та його роман про голодомор 33-го // Самчук У. Марія. – К., 1991. – С.171-188.
9.Поліщук Я. Від романтики Волині до образу духовної України (Іпостасі Батьківщини в осмисленні У.Самчука) // Українська мова та література. – 2000. – № 5. – С.1-3.
10.Ситченко А. Не просто Марія... // Слово і час. – 1997. – № 7. – С.76-78.
11.Слоньовська О. Аве, Маріє! // Дивослово. – 1995. – № 7. – С.40-43.
12.Сулима В. Євангельські архетипи "Марії" У.Самчука // Біблія і культура. Вип. 1. – Чернівці, 2000. – С. 90-94.
13. Фасоля А. Роман "Марія" Уласа Самчука // Дивослово. – 1999. – № 3. – С.39-43.
14. Фасоля А. Українська людина на зламі століть і епох // Українська література в загальноосвітній школі. – 1999. – № 4. – С.16-21.
Ключові поняття: традиції, новаторство, євангельські архетипи, тема голодомору.
Основний зміст
Улас Самчук
16 липня 1941 р. Улас Самчук і Олена Теліга як члени культурницької референтури ОУН поверталися в Україну. Вбрід перейшли річку Сян, де пролягав кордон. Незабутні почуття переживали вони в той момент: «Схвильовані виходимо на другий берег і швидко біжимо далі травою до якогось поламаного плоту і ховаємося в кущах. Тут нас не видно. Кидаємо речі на землю і вітаємось, як є: мов на Великдень. Потім цілуємо рідну землю, робимо це без сорому, без страху, що нас побачать небажані очі. Ми вже говоримо вголос, хоча притишено.— Вітаю тебе, рідна! —виривається в мене в напрямку сходу, і я потрясаю в небо рукою. Олена в екстазі. Вона зовсім тратиться і говорить в захопленні патетичні слова. Під нашими ногами Україна. За нами довге скитання. Перед нами... невідоме».
Улас Самчук із юних літ мріяв про велику Україну. Однак і це повернення було короткочасним. Його життя в цілому так і пройшло в Європі, потім у Канаді.
А народився майбутній прозаїк 20 лютого 1905 р. в селі Дермань на Волині, що перебувала тоді під владою Польщі (нині Рівненська область). Із п'ятьох дітей у родині вижив тільки він. Батько був заможним селянином. Про нього У. Самчук згадає так: «Ціле його життя було виповнене працею на землі, громадськими справами і турботами "вивести в люди" своїх дітей. Моє письменство було для нього не дуже потішаючим явищем, він знав, що це "не дасть йому хліба", але за своєю звичкою він мені в цьому не перечив. Мої батьки хотіли б бачити мене якимсь доктором чи інженером».
Спочатку була народна школа в Тилявці, куди переїхала родина, потім Дерманська двокласна школа при семінарії, Крем'янецька гімназія ім. І. Стешенка, яку не скінчив через мобілізацію до війська. Служив у Західній Польщі, але скоро дезертирував до Німеччини.
Ще раніше, 1924 р., спробував нелегально перейти кордон і потрапити до Києва. Молодий хлопець мріяв про справжню освіту, яку сподівався здобути лише там, де «бушувала Україна Скрипника й Хвильового, мене тягнуло іуди багато магнітів, а головне... моє нестерпне, безупинне, невідступне бажання писати. Бути письменником. Ще бувши дома, я згрішив новелькою в журналі "Наша бесіда" (Варшава) навесні 1926 року... але що новелька. У моїй теці лежали грубі рукописи, а в моїй голові ще грубіші пляни. Десь з 17 роком мого життя посіла в мені ця пропасниця, з якою не міг дати ради. Я писав днями й ночами, я занедбав навчання, за мене почали хвилюватися батьки: "От буде посяк-ледащо, не здібне навіть до хазяйства"».
З 1927 р. по 1929 р. Самчук працював у Німеччині, одночасно студіюючи у Бреславському (тепер Вроцлавський) університеті. Тоді ж друкується в журналі «Літературно-науковий вісник» (Львів), «Самостійна думка» (Чернівці), Розбудова нації» (Берлін). У 1929 р. переїздить до Чехословаччини, навчається в найпрестижнішому для української еміграції вищому навчальному закладі Європи — українському вільному університеті у Празі. У той час там було жваве українське культурно-мистець-життя. Перед вела, звісно, національно свідома студентська молодь: Є.Маланюк, Л.Мосендз, О. Ольжич, О. Теліга, О.Лятуринська та ін. Сюди потрапляла преса з Радянської України, приїздили делегації письменників. Ті роки найбільше вплинули на становлення світобачення Самчука. Тоді ж одружився з Марією Зоц, фармацевтом за фахом. Це їй він присвятить трилогію «Волинь», над якою вже почав працювати. Тим часом друкуються перші його великі твори: «Волинь», «Кулак», «Марія», збірка новел «Віднайдений рай». У 1938-1939 рр. як кореспондент працює в Закарпатті. У 1940 р. переїздить до Польщі, поселяється в Кракові.
З початком війни Самчук потрапляє до Львова, а невдовзі — на окуповану німцями Україну. Київ, омріяний з юних літ, зустрів Уласа Самчука, інших українських патріотів ще теплим жовтневим сонцем. Щоб уявити тодішню атмосферу в столиці, варто перегорнути спогади митця, правдивого очевидця тих далеких подій. «Ольжич, Ротач, Штуль, Олійник, Чемеринський і кілька десятків інших. Збирають людей, формують організацію, видають газети. Ольжич управляє політикою. Його Національна рада з деякими надіями на повторення Центральної Ради вже пущена у рух. Виявилось, що ми потрапили тут у справжній вир найрізноманітнішої діяльності. Літератори, актори, кіномайстри, видавці, фінансисти, господарники. І навіть політики. Не всі вірили, що можна буде робити якусь політику, але всі прагнули "щось робити" і в тому "щось" було немало конкретного. От хоч би налагодити видавничий рух. Країна голодна на справжню українську книгу, журнал, газету. Десятиліттями кормили її пропагандою. Необхідно видати нові підручники, відновити театр, кіностудію, кооперацію, банки. Всі сходились, радились, планували. Хотілось щось робити, хотілось багато зробити»,—так описує У. Самчук діяльність українських націоналістів в окупованому Києві. Дещо поталанило зробити, наприклад, видавати газету «Українське слово», а після її заборони - журнал «Літаври». Організовано Спілку письменників, яку очолила Олена Теліга... Окупантам не сподобалася така активність із боку українців, цих «пропагаторів із заходу» з їхніми незалежницькими амбіціями. Скоро почалися заборони, арешти, розстріли...
Щоправда, Улас Самчук був у Києві недовго, але постійно стежив за тамтешніми справами. Ідентичною була його діяльність у Рівному. Очолив українську газету «Волинь». Усі зусилля спрямовував на те, щоб вона була «максимально своя, не лише мовою, а й змістом». У ній друкує твори, заборонені радянською владою. Спочатку фашисти особливої уваги на газету не звертали, але після опублікування 22 березня 1942 р. патріотичної передової головного редактора «Так було —так буде!» заборонили. А вже 23 березня Уласа Самчука арештували. На щастя, ув'язнення тривало місяць—якось викрутився. Виїхав до Німеччини.
Ще в листопаді 1943 р. відвідав рідні місця. Зустрічі з численними родичами, односельцями, друзями дитинства ще довго живитимуть його творчість.
Залишатися в Україні ставало дедалі небезпечніше. Одружившись із Тетяною Праховою, в минулому акторкою, монтажистом, емігрує до Німеччини. Там перебуватиме до 1948 р., в таборах для переміщених осіб зазнає поневірянь. І Іро все це він згодом напише в мемуарах «П'ять по дванадцятій».
1945 рік. Улас" Самчук входить до ініціативної групи зі створення МУРу, стає першим його головою. Це було об’єднання українських письменників за кордоном, які займали антикомуністичну позицію. МУР відіграв значну роль у згуртуванні творчих сил та активізації інтересу до української літератури в Європі.
У 1948 р. У. Самчук переїздить до Канади. Став одним із засновників об'єднання українських письменників «Слово», яке утворилося 1954 р. в Нью-Йорку.
У Канаді написано трилогію «Ост», інші романи й повісті, мемуари.
Помер Улас Самчук 9 липня 1987 р. у Торонто.
У 1988 р. у Торонто відкрито музей-архів Уласа Самчука
Питання для самостійної роботи:
1. Іпостасі Батьківщини в творах У. Самчука.
2. Жіночі образи в прозі У. Самчука.
3. Празький період життєдіяльності митця.
Тема ІІ.4. Прозова творчість Т. Осьмачки
Мета вивчення: схарактеризувати епічну складову мистецької діяльності
Т.С. Осьмачки.
Навчальний час: 4 год.
Обладнання: –
План лекції:
1. Новітня оповідь про Україну й трагічну долю українців у XV ст. у повістях «Старший боярин», «План до двору».
2. Автобіографічність, викривленість, експресивна виражальність індивідуального стилю Осьмачки.
3. Міфологіям, символіка, психологізм прози.
Література
1.Зборовська Н. Демонізм як характерна риса прозового дискурсу прози Т.Осьмачки // Молода нація. – 1997. – №5. – С.127-131.
2.Зборовська Н. Про чоловіка-сатану у прозі Т.Осьмачки // Зборовська Н., Ільницька М. Феміністичні роздуми на карнавалі мертвих поцілунків. – Львів: В-во «Літопис», 1999. – С.73-79.
3. Зборовська Н. Тодось Осьмачка // Гроно нездоланих співців. Літературні портрети українських письменників XX сторіччя. – К.: Укр. письменник, 1997. – С.133-147.
4.Зборовська Н. Танцююча зірка Тодося Осьмачки. – К., 1996. – С.30-62.
5. Колесниченко-Братунь Н. «Старший боярин» Т.Осьмачки і традиції європейської прози // Дзвін. – 1995. – №4. – С.59-63.
6. Кондратюк А. Читаючи Тодося Осьмачку (Фрагменти із повісті-есе) // Українська мова та література. – 1997. – № 39. – С. 7-10.
7. Осьмачка Тодось. Старший боярин // Дзвін. – 1995. – № 4. – С. 19-59; Кур'єр Кривбасу – 1998. – № 93-98.
8. Скорський М. Радості і болі рідної землі. Деякі аспекти прози Т.Осьмачки // Дивослово. – 1995. – № 5-6. – С.53-56.
9. Слабошпицький М. Поет із пекла (Т.Осьмачка). – К.:В-во М.П.Коць – «Ярославів Вал», 2003. – 368с.
10. Слабошпицький М. Поет прекрасної антитези //Дивослово. – 2000. – №5. – С.54-55.
11. Шевчук В. Людина між свідомістю і природою (Про прозаїчний триптих Т.Осьмачки) // Кур'єр Кривбасу. – 1998. – № 99-100. – С. 91-116.
12. Шерех Ю. Над Україною дзвони гудуть // Пороги і запоріжжя: У 3 т. Т.1. – С.236-248.
13. Стефаник Ю. Матеріали до характеристики життя і творчості Тодося Осьмачки // Українське слово. Хрестоматія української літератури XX ст. – К., 1994. – Кн.2. – С. 108-114.
14. Тодось Осьмачка: "Я не мав нагороди за жодну свою книгу" (Вступна стаття І.Шалати-Барни) // Слово і час. – 2001. – № 7. – С.64-72.
Ключові поняття: глибина образності, експресивність, психологізм, європейська проза, демонізм.
Основний зміст
ТОДОСЬ ОСЬМАЧКА (1895—1962)
Тодось Степанович Осьмачка народився 3 травня 1895р. в с. Куцівка на Черкащині. Тут же здобув середню освіту. Писати поем розпочав ще в школі. У 20-х pp. закінчив Київський інститут народної освіти, працював учителем у київських школах, увійшов до літературного угрупування «Ланка». Видав три збірки -поезій: «Круча» (1922), «Скитські вогні» (1925), «Клекіт» (1929). З 1926р. Осьмачка належав до організації МАРС (Майстерня революційного слова). У 30-х pp. з початком сталінських репресій намагався перейти західний кордон, але був спійманий, відсидів у Бутирці, Лук'янівській в'язниці, проходив курс примусового лікування в Кирилівській психіатричній лікарні, звідки втік і переховувався в рідному селі.
У 1942 р. Осьмачка приїхав до Львова, а звідти потрапив на Захід. Жив у таборах для переміщених осіб, гнаний манією переслідування, постійно переїжджав з місця на місце: жив у країнах Європи, США, «Поет» (1947, 1954), «Китиці часу» (1953), «Із-під світу» (1954) та три повісті: «Старший боярин» (1946), «План до двору» (1951) та «Ротонда душогубців» (1956). Активно співпрацював в організацією письменників-емігрантів «Мистецький український рух» (МУР). Здійснив блискучі переклади із О. Уайльда та У Шекспіра.
6 липня 1961 р. у Мюнхені Т. Осьмачку розбив параліч. Друзі перевезли поета на лікування до Нью-Йорка.
7 вересня 1962р. Тодось Осьмачка помер у Нью-Йорку.
Перша збірка поезій Т. Осьмачки «Круча», яка з'явилася друком 1922 p., була дуже схвально сприйнята критикою, яку привабила «нерозгадана глибінь образів і разом з тим блискуча народна мова та епічний стиль дум з чисто народними способами...». Відомий знавець літератури С. Єфремов писав у «Історії українського письменства»: «Серед нашого поетичного молодняку Осьмачка являє, може, одну з найбільш надійних сил». Друга книжка поезій «Скитські вогні» фактично стала гімном українському степові:
Гей, степе мій,
підпер ти ріками моря,
щоб не схитнулися вони
на ниви хлібороба...
Ти запалив дзвінкі вогні
великих сизих рос,
що з ринків падають на обрій —
на вічний твій покос...
Поет прагнув образно простежити історичний шлях України і пройти «по шляху віків», усвідомивши, куди летить новий вік і якою буде майбутня доля українського народу. Проте тривога, сумнів, страх, передчуття біди — ці настрої, характерні для подальших творів Осьмачки, ще не переважають у його поезіях періоду 20-х pp. Він ще зберігає віру в можливість рівноваги завдяки утвердженню нашого сильного «сьогодні».
Третьою — і останньою в радянській Україні — була збірка «Клекіт», у якій посилились настрої самотності, змученості душі, розпачу. Увагу в цій збірці привертає вірш «Деспотам», в якому автор звертається до закутого в ланцюги працьовитого народу, котрий годуютьу казармах на заріз і чию працю забирають «розбоєм в білий день», передрікаючи йому падіння «під кригу ланцюгів» і спів «присмаглими губами чужих пісень із городів».
Проза Тодося Осьмачки така ж неординарна й самобутня, як і його поезія, така ж різнопланова. Якщо повість «Старший боярин» позначена казковістю й ліричністю, то «План до двору» й «Ротонда душогубців» — вражаючі жахливі літописи злочинного винищення українства в період примусової колективізації, нелюдських жорстокостей НКВС.
Рукописний варіант повісті «Старший боярин» Осьмачка закінчив у 1944 р. в польському містечку Криниці. «Старший боярин» — особливий твір з-поміж усього, що він написав. На початку повісті автор уточнює часові координати подій 1912 роком, але з таким же успіхом вони могли відбуватися і п'ятдесят, і сто літ тому. Вчорашній семінарист Гордій Лундик стикається з тими проблемами, які стояли перед українцями в різні часи нашої історії: проблема людського щастя, соціальної справедливості, добра і зла.
Майже на початку твору письменник примушує читача замислитись над тим, що людина здебільшого самотня, слабка, мізерна супроти Всесвіту, Космосу. їй хочеться бачити себе центром евіту. але на кожному кроці вона переконується, що повністю залежить від природи й для природи зовсім байдужа. Гордій любить Варку, але вона суджена іншому, тому На весілля може покликати його тільки старшим боярином. Тому назва твору звучить по-філософськи символічною: чи є людина справжнім володарем свого життя, чи, може, вона скоріше отакий старший боярин на весіллі своєї нареченої?
Та є сила, якій, на думку Осьмачки, підвладно все,— це почуття любові, що здатне подолати і самотність, і загубленість людини в Космосі. Це те почуття, що зрештою єднає Варку і Гордія, вирвавши її з монастиря, а його з розбійницької ватаги. Повість завершується тим, що Гордій стає чоловіком тієї, котру кохав, переставши бути старшим боярином. Саме біля могили тітки Гор-пини Корецької Лундик і його наречена «вінчаються» самовільно, адже обставини склалися так, що молодята не мають можливості виконати церковне таїнство шлюбу, бо поспішають втекти від переслідування поліції, яка переконана, що тітку вбив небіж: «Але я хочу стати вам жінкою не в борг, як кажуть селяни, і не «на віру», як розповідає Коцюбинський. А хочу з вами обвінчатися. Я скину оцей хрест на ланцюжку,— і почала його знімати з шиї,— і ви візьмете його за один кінець, а я за другий, і обійдемо тричі гріб нашої тітки. Правда, я хотіла це зробити біля маминого гробу. Після кожного разу прокажемо клятьбу. Цілуватися не будемо. А тільки поцілуємо наприкінці нашої церемонії оцей хрест. Я його повішу на акацію. Жінкою я вам стану у вашій коморі по нашому давньому звичаю... Кажіть за мною: заклинаюся перед оцим свідком,— і вона показала на гріб рукою,— що я свою жінку, Варку Дмитрівну, любитиму і глядітиму і в горі, і в добрі».
Головна думка твору звучить досить оптимістично: почуття людини до людини — це єдине, що може дати щастя. Але повість «Старший боярин» — це не розповідь про двох закоханих, це новітня оповідь про Україну і українців. Автор журиться, що немає колишньої патріархальної України, яку він хотів би бачити такою, як змалював у своїй повісті село, де порядкує отець Дмитро Діяковський: без жодної бідної хати, без хлопа і пана, у взаємній християнській любові, людяності, цікавості до науки і мистецтва, любові до своєї землі і культури. Але такою б автор хотів бачити Україну, усвідомлюючи, що це неможливо, мало того, він передбачає майбутню трагедію своєї країни, символічно сповіщаючи це через події повісті: панський лановий Маркура Пупань, який змальовується в найстрашніших фарбах української демонології, зраджує мужиків, губить тітку Гордія — Корецьку, отця Діяковського, руйнує їхні господарства. Але фінал твору звучить доволі оптимістичним: Гордій із Варкою вирушають у дорогу, щоб загубитися там поміж людей од поліції, бо Гордій застрелив упиря Харлампія Проня. Автор прощається з читачем, зі своїми героями, які віддаляються в його пам'яті двома маленькими постатями на землі, що летить у чорну ніч, між густі зорі, за які вони зачепляться і впадуть у світову безодню. «Бо ми знаємо, що все на землі з'являється, аби безслідно згинути на ній, але коли і залишити який слід, то ненадовго... І розголос про нього щоб ішов не довше від луни на живий голос у лісі раннього ранку...». Із цього можна зробити висновок, що письменник, передбачаючи трагічні події в долі України, переконаний, що його народ знайде в собі сили вижити.
Дехто з літературознавців наголошує на подібності повісті Осьмачки до екзистенційних творів: «Нудота» Сартра і «Чужинець» Камю, де герої так само пронизливо, як Гордій Лундик, відчувають свою нестерпну самоту й непотрібність у цьому світі: «Він відчув безодню світову, як продовження тієї пустки життєвої, серед якої його маленьке серце билося тривогою, чуючи свою приреченість, мабуть, їй уже, світовій пустелі. З'явилося дике бажання схопитися і «бігти... поки не зустріне якусь людину... і крикнути: «Людино, глянь у світ і збагни де ми. І зрозумій, що ми манюсенькі... І роковані на поталу комусь страшному і незбагненному... і через те наш розпач нехай буде великим чуттям згоди між теплом твого єства і мого аж до останнього нашого зітхання... бо за ту кривду, що ми явилися на світ, ніхто і ні перед ким не стане покутувати і ніхто нас не пожаліє, крім нас самих». І тут же разючим контрастом до цих болісних роздумів виступає радісне буяння української природи, одвічна загадковість її поезії: «Видно було, як красувалися жита і стояли густі зелені пшениці, над якими звисали кібці й дзвеніли жайворонки. А їм знизу здавленою луною відповідали перепелиці хававканням... Дикі качки та лиски з польових озер криком. І лисиці, скликаючи лисенят гавкітливим лящанням... А бджоли, оси і джмелі тягли через поля свою окрему, гостру і тужливу прекрасну мелодію, і теплішу, і яснішу за сонячне гаряче проміння. І здавалося, що то над українськими полями гудуть луни від тих дзвонів, що в давніх-давнах прогомоніли з усіх земних церков на радощі людям у великі свята».
Ю. Шерех у статті «Над Україною дзвони гудуть» так писав про повість «Старший боярин»: «За винятком, може, Шевчен-кових віршів і Гоголевих українських повістей, наша література ще не знала такої української книжки, як «Старший боярин» Осьмаччин. Якщо можна перелити Україну в слово,— то це повість Осьмаччина. Якщо може слово запах України пронести,— то пахтить ця книжка всією запашністю України. Якщо можна в слові збудувати батьківщину-державу,— то це вона збудована, зримо і живовидячки». Гоголівський дух цієї повісті дійсно не може не впасти в око. Як зазначав М. Слабошпицький, «Гоголь, справді, виникає в цій розмові не випадково. Його ім'я вперше приходить на згадку, коли читаєш містерію літньої ночі, з розлогів якої пливе, мов човен по воді, обважніла жіночою журбою пісня, від якої з останніх сил нап'ялися, щоб не пустити її до Бога, небеса, став осідати на церковний хрест місяць — і не витримав його хрест, упав разом з місяцем на дно ночі. Світяться омиті туманами дерева, світиться річка, світиться кладка, світиться на ній Гордій Лундик, який загіпнотизовано ступає слідом за білим видивом, що пливе перед ним од річки до священикового двору й обертається там на жінку, яка лізе по стрісі на хату й зникає у димарі. Безсмертний мрець Маркура Пупань лежить черевом до землі і вогняним подихом запалює сільські сади, а з чорної могили летить до нього кінь Ремез; скочить Маркура на Ремеза й помчить зводити жіночі серця... — все це величний Осьмаччин міф, який, здається, підказав йому Гоголь. У художньому горнилі цього міфу переплавляється у високу поезію груба побутова проза селянського життя з її голодними поросятами, боднями сала і пранням брудних сорочок».
Отже, повість «Старший боярин» — це гімн старій Україні, могутня симфонія, присвячена красі української землі. Це ностальгія за тією Україною, якої не стало і яка не воскресне, бо невідхильна у своїй жорстокості рука зіштовхнула її у вогненний кратер пекла.
ОСНОВНІ ТВОРИ:
Книги поезій «Круча», «Скитські вогні», «Клекіт», «Сучасникам», «Поет», «Китиці часу», «Із-під світу», повісті «Старший боярин», «План до двору», «Ротонда душогубців», оповідання «Психічна розрядка».
Питання для самостійної роботи:
1. Епічний стиль поезії Т. Осьмачки.
2. Образне відбиття історичного шляху України.
3. Афористичність думок як характерна риса творчості Т. Осьмачки.
Тема ІІ.5. Прозова спадщина І. Багряного
Мета вивчення: розкрити специфіку прозового доробку найвідомішого
в українській літературі ХХ ст.
викривача антинародного режиму І. Багряного
Навчальний час: 2 год.
Обладнання: –
План лекції:
1.Автобіографічність, наскрізний гуманістичний пафос, неоромантичність прози І. Багряного.
2. Образи-символи, фольклорні засоби поетики.
3. Сильний тип української людини – головний герой Багряного. Засоби творення характерів.
4. Популярність творів І. Багряного в повоєнній Європі.
Література
1. Гаврильченко О., Коваленко А. Штрихи до літературного портрета Івана Багряного // Багряний І. Сад Гетсиманський – К., 1992. – С. 5-18.
2. Гусєва С. Вивчення роману І.Багряного "Тигролови" у школі // Слово і час. – 1994. – №6. – С.61-63.
3.Жулинський М. Іван Багряний // Гроно нездоланих співців. Літературні портрети українських письменників XX сторіччя. – К:, 1997. – С. 240-255.
4. Забарний О. Поради методиста щодо вивчення "Саду Гетсиманського" І.Багряного // Там само. – С.41-43.
5.Зборовська Н. Тодось Осьмачка // Історія української літератури XX ст. – Кн. 2. – Част.1. / За ред. В.Дончика. – К., 1994. – С. 244-252.
6. Лавріненко Ю. Іван Багряний – політичний діяч і письменник / Українське слово: Хрестоматія української літератури XX ст. – Кн. 2. – К.; 1994. – С. 612-617.
7. Логвиненко Наталя. Іван Багряний. "Тигролови" // Українська мова та література. – 1999. – № 38. – С. 5-6.
8. Клочек Г. Романи І.Багряного "Тигролови" і "Сад Гетсиманський": Навчальний посібник – Кіровоград, 1998. – С. 3-40.
9.Ковальчук О. "Ми є. Були. І будем ми!" (Вивчення роману І.Багряного "Тигролови") // Дивослово. – 1997. – № 7. – С. 12-16.
10. Ковальчук О. Новітній українець у Саду Страждань // Дивослово. – 1997. – №7. – С. 38-41.
11.Мовчан Р. Прозова спадщина І.Багряного // Українська мова та література. – 1997. – № 25-28. – С.40-45.
12. Мудрак Людмила. Ідейно-художній аналіз роману І.Багряного "Тигролови" // Українська мова та література. – 1999. – № 38. – С.7.
13. Савченко 3. Біблійно-християнські мотиви й образи в романі Багряного "Сад Гетсиманський" // Слово і час. – 1996. – № 10. – С.57-61.
14.Семенчук І. До вивчення творчості І.Багряного // Українська мова та література. – 1997. – №17, 18.
15. Сологуб Н. Біблійні образи в романі "Сад Гетсиманський" І.Багряного // Мовознавство. – 1993. – № 1. – С.43-47.
16. Череватенко Л. "Ходи тільки по лінії найбільшого опору, і ти пізнаєш "світ" // Дніпро. – 1990. – №12. – С.61-64.
Ключові поняття: тема геноциду, біблійні мотиви, біблійні образи, ментальність, мораль.
Основний зміст
Іван Багряний
Інші псевдоніми — Полярний, Дон Кочерга та інші.
Справжнє ім'я — Іван Павлович Лозов'яга (Лозов'ягін).
Іван Багряний народився 2 жовтня 1906 р. в с. Куземин на Полтавщині (тепер Сумська область) у родині робітника-муляра.
У 1912—1916 pp. хлопець навчався в церковно-парафіяльній школі в Охтирці, згодом у вищій початковій школі та у Краснопільській художньо-керамічній школі.
У 1920 році він став свідком жорстокої розправи чекістів із його дядьком і 92-річним дідом на пасіці (кололи багнетами, стріляли з револьверів), їх смерть страшенно вразила хлопця. До того ж іншого дядька вислали на Соловки, звідки він не повернувся. Усе це народжувало протест у душі Івана.
У 1922—1926 pp. він викладав малювання, працював на шахтах Донбасу, а у 1924 р. вступив до Охтирської філії організації селянських письменників «Плуг». Учителював, заробляючи на прожиток. Писав вірші. Побував у Криму, на Кубані, в Кам'янці-Подільському, де редагував місцеву газету.
Протягом 1926—1930 pp. Іван навчався в Київському художньому інституті, але диплома не отримав, бо виявив себе «політично неблагонадійним». По-перше, «сумнівна» ідеологічна позиція прочитувалася між рядками його віршів, опублікованих у журналах «Глобус», «Життя й революція», «Червоний шлях», «Плужанин». По-друге, він входив до попутницької організації МАРС, до якої належали Г. Косинка, Є. Плужник, В. Підмогиль-ний, Б. Тенета, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, Д. Фаль-ківський. А також товаришував із М. Хвильовим, М. Кулішем, Остапом Вишнею, М. Яловим.
У 1928р. І. Багряний написав роман у віршах «Скелька», де використав почуту в дитинстві легенду про те, як у XVIII ст. селяни села Скелька (що на Полтавщині), протестуючи проти засилля московських ченців, спалили чоловічий монастир. Наступного року з'явилася друком збірка поезій І. Багряного «До меж заказаних», яка вже в самій назві містила активний протест, не кажучи про зміст усередині, що був своєрідною прискіпливою оцінкою пореволюційної дійсності. Наступні книжки «В поті чола» і «Комета» потрапляють тільки до портфеля НКВС. Того ж року він написав поему «Аве Марія», де в присвяті розмістив таке звернення: «Вічним бунтарям і протестантам, всім, хто родився рабом і не хоче бути ним, всім скривдженим, зборканим і своїй бідній матері крик свого серця присвячує автор». Цікаво, що книжка вийшла в світ без усякого цензурного дозволу на те, до того ж з вказівкою неіснуючого видавництва «САМ». Поки справжні наглядачі зорієнтувалися й наказали зняти книжки з продажу, кількасот примірників встигли розкупити. Зрозуміло, що подібний твір не міг залишитись непоміченим владою.
У 1930р. харківське видавництво «Книгоспілка» видало роман у віршах «Скелька». Волелюбний пафос твору привернув увагу офіційної критики — «Скельку» було конфісковано. Наступного року з'явилась стаття О. Правдкжа «Куркульським шляхом», яка свідчила про наміри влади щодо бунтівливого, ідеологічно невпокореного І. Багряного. Після цієї статті твори письменника були вилучені з бібліотек і книжкових крамниць.
У 1932 р. І. Багряний був заарештований у Харкові в присутності колег В. Поліщука і О. Слісаренка «за політичний самостійницький український ухил в літературі й політиці...», засуджений на п'ять років концтаборів БАМЛАГу (Байкало-амурский лагерь).
У 1936 р. І. Багряний утік, переховувався між українцями Зеленого Клину на Далекому Сході (враження від цього періоду життя відбито в романі «Тигролови»). Через два роки письменник повернувся додому, був повторно заарештований, сидів у Харківській в'язниці 2 роки й 7 місяців (пережите в ув'язненні він пізніше описав у романі «Сад Гетсиманський»).
У 1940 р. з відбитими легенями й нирками був звільнений під нагляд. Знову оселився в Охтирці, працював декоратором у місцевому театрі, редагував газету «Голос Охтирщини», після початку війни потрапив до народного ополчення, працював у ОУН: малював листівки, плакати, складав пісні, виступав перед воїнами УПА.
Згідно з німецьким курсом щодо української національної інтелігенції у 1942р. мав бути розстріляний, але випадково врятувався.
У 1944 р. І. Багряний розійшовся в поглядах з керівництвом УПА і сам, без родини, емігрував до Словаччини, а згодом до Німеччини. Новий Ульм стає місцем його постійного перебування в еміграції. Завдяки Івану Багряному це місто стало центром українського культурного відродження, демократично-визвольного руху. Він у 1945р. заснував газету «Українські вісті». При ній почали діяти кілька видавництв, зокрема «Україна», «Прометей», у яких з'являються заборонені в СРСР книжки українських письменників, переклади зарубіжної літератури українською мовою, взяв участь у створенні МУРу (Мистецький Український Рух), який згодом у США перетворився на об'єднання українських письменників «Слово» з центром у Нью-Йорку.
У 1946 р. письменник перейшов на легальне становище.
Памфлетом «Чому я не хочу вертати до СРСР?» (1946р.) І. Багряний привернув увагу світової громадськості вражаючою правдою про істинне становище людини в СРСР, урятувавши цим від репатріації не одного нещасного. У 1948 р. він заснував Українську Революційну Демократичну партію (УРДП), очолив Українську національну раду, заснував ОДУМ (Об'єднання демократичної української молоді).
За кордоном побачили світ романи «Тигролови» (1944, «Звіролови» — 1946), «СадГетсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Буйний вітер» (1957), «Людина біжить над прірвою» (1965), п'єси («Генерал», «Морітурі», «Розгром»), поема «Антон Біда — герой труда», збірка «Золотий бумеранг», твори для дітей.
Письменник помер 25 серпня 1963 р. у санаторії Блазіен у Шварцвальді (Західна Німеччина).
Івана Багряного посмертно реабілітовано у 1991р., відтоді почала перевидаватися його творча спадщина.
Письменник залишив чималий доробок у різних жанрах, але найбільшу популярність здобув своїми романами. Першим великим твором були «Тигролови» (1944; 1946 перевидані під назвою «Звіролови»), перекладені німецькою та видані в місті Кельні трьома накладами. Цю книжку високо оцінив В. Винниченко, прорікаючи велике творче майбутнє її авторові.
В основу «Тигроловів» покладено події, що сталися під час відбування автором заслання на Далекому Сході. Його герой Григорій Многогрішний увібрав у себе чимало багрянівських рис характеру: він не скорився, не змирився з насильницьки нав'яза- ним йому статусом в'язня жахливої системи й залишився Людиною. Сюжетна канва роману вибудована на історії «полювання» майора НКВС Медвииа — цього новітнього тигролова — на гордого, не прирученого тоталітарною системою молодого хлопця з України, який у тайзі знайшов земляків, друзів, кохання... Григорій Многогрішний переміг. Передусім тому, що не визнав себе нулем в історії, не озвірів, не перейнявся озлобленням і ненавистю до людей, зберіг у собі людяність, доброту, здатність співчувати, співпереживати і вірити, що людина може й повинна кинути виклик страшній системі й вистояти.
Безперечно, це романтичний твір, з елементами пригодницького жанру (тому закономірна його популярність серед німецької молоді). Сюжет захоплюючий і динамічний, читач постійно перебуває в емоційному напруженні. І все ж «Тигролови» виходять за межі звичайної «масової» літератури. Насамперед — ідейним спрямуванням (у літературі «масовій», як у старій казці, добро теж завжди перемагає), але в творі Багряного всепоглинаюча ідея перемоги добра над злом втілюється через художні -образи, ліричні відступи, промовисту символіку. Згадаймо той стрімкий потяг-експрес, що мчить на Далекий Схід. Як мчить і саме життя XX ст. У ньому розважаються й милуються краєвидами представники пануючої влади і терзаються роздумами про своє майбутнє звичайні люди, яких перетворено на зеків, безправних «остів». Серед останніх і Григорій Многогрішний. Він тікає з поїзда, як із жорстокої, занедбаної Богом та людьми реальності, потрапляє на розкішний острівець у тайзі, що зветься Зеленим Клином, наче у мрію-казку. Символічний підтекст цієї назви. Тут живуть українці, колишні втікачі й вигнанці,-які були колись ро,зкуркуленг радянською владою. Тут вони створили свій український світ, наповнений моральною чистотою і гармонією. Атмосфера в родині старого Сірка, яка прийняла й порятувала Григорія, тепла, домашня, як і довколишня мати-природа. На тлі цієї розкішної багатовікової природи розквітає кохання Григорія до доньки Сірка Наталки. Без такої тремтливої любовної колізії немислимий жоден романтичний твір.
Але сюжет далекий від мрійливої сентиментальності, навпаки — він напружений, динамічний. Сірки мають незвичне й небезпечне заняття — виловлюють у тайзі тигрів — гордих, незалежних і сильних звірів. Звернімо увагу: ці люди звірів не убивають, а лише ловлять. У двобої з тиграми вони є рівновеликими, такими ж гордими та незалежними. Українці протистоять силам зла, яке уособлено в образі майора НКВС Медвина, протистоять і перемагають. Медвин женеться за Григорієм, підступно вистежуючи його в тайзі, готовий у слушний момент вбити. Але в цьому двобої перемагає Григорій. І це цілком закономірно: письменник щиро вірить, що переможе тільки добро.
Таким же мужнім і несхитним показано іншого героя — Андрія Чумака в романі «Сад Гетсиманський». В. Винниченко назвав його «великим, вопіющим і страшним документом» радянської дійсності, сприяв його друкові у Франції. У цілому цей твір також має романтичного спрямування, хоч і переважають там детальні реалістичні картини перебування Андрія в слідчому ізоляторі, у в'язниці. Заслуга І. Багряного насамперед у тому, що він першим розповів світові про страшні катівні НКВС у «квітуючій Країні Рад» (це через 20 років повторить О. Солженіцин своїм романом «Архіпелаг ГУЛАГ»). Правдиві описи тюремного ув'язнення головного героя засновані на особистому авторському досвіді. Отож, на майже документальній основі досить вправно вибудовується розгалужений каркас витвореного уявою і фантазією митця апокаліптичного світу безправ'я, нелюдських знущань і принижень. Цей зовнішній світ контрастно протиставляється духовно наповненому, глибокому внутрішньому світові Андрія Чумака. Показуючи переживання, душевні муки, страждання свого головного героя, І. Багряний психологічно переконливо демонструє стійкий опір добра злу, виходячи при цьому з традицій саме української класичної літератури, яка завжди розкривала душу народу, його ментальність, мораль. Він також безпосередньо використовує засоби фольклорної поетики. Скажімо, пісенний зачин роману — до матері приїхали всі діти, щоб почути заповіт померлого батька, старого коваля. Цей заповіт — у традиції споконвічної народної моралі: триматися один одного, рятувати того, хто потрапляє в біду. А в біді зараз найменший брат — репресований Андрій. Як це відповідало душевному стану самого автора! Навіть більше, заповіт старого Чумака звучить досить символічно, наче заклик, прохання до всіх майбутніх нащадків.
Символічною є -назва твору. За біблійною легендою, Гетси-манський сад — місце передсмертних мук, молитов Ісуса Христа, місце зради. Там гарно й затишно, ростуть солодкі маслини. Такий сад душевної опори є разючим контрастом до тієї дійсності, в якій змушений страждати Андрій Чумак, якій він мусить мужньо протистояти.
Обставини незвичайні, ситуації напружені, в душах героїв багато сум'яття, розпачу, зневіри, проте всупереч усьому Андрій перемагає, витримує тортури й допити, знаходить у собі сили зберегти людську гідність. Андрія та інших дітей коваля не розчавлює тоталітарний прес — ситуація скоріше бажана, аніж дійсна. В ній передано непереможну віру автора в незнищенність свого народу. Така оптимістична кінцівка і така провідна ідея «Саду Гетсиманського». Окрім основної проблеми, у цьому творі Іван Багряний також художньо досліджує інші: любові й ненависті, вірності та зради, батьків і дітей, віри та безнадії, збереження роду, родини. Всі вони показані традиційно для народного сприймання — з позиції пріоритету гуманізму й добра на землі.
Роман містить чимало публіцистичних відступів, роздумів, які підкреслюють провідну ідею, авторську позицію. Вони знижують художню вартість твору, але є прикметною рисою індивідуального стилю письменника.
Творчість Івана Багряного довела, що сповнене небезпек, пригод, трагедій, зрад життя письменника не знищило в ньому віри в перемогу добра над злом. І радісно, що, хоч і з великим запізненням, його народ має можливість читати твори, дізнаватися з них про гіркі сторінки української історії, щоб уже ніколи не допустити їх повторення.
Питання для самостійної роботи:
1. Політична діяльність І. Багряного.
2. І. Багряний – публіцист.
3. Жанрова розмаїтість творчості І. Багряного.
Література:
1. Історія української літератури ХХ ст. У 2-х кн. Кн.1. / За ред. В.Г.Дончика. – К.: Либідь, 1998. – С.14-82.
2. Мовчан Р.Український модернізм 1920-х: портрет в історичному інтер’єрі: Монографія. – К.: ВД «Стилос», 2008. – 544с.
3. Захарчук І. Війна і слово (Мілітарна парадигма літератури соціалістичногого реалізму): монографія / І.В.Захарчук. – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2008. – 406 с.
4. Сеник Л. Роман опору. Український роман 20-х років: проблема національної ідентичності. – Львів: Академічний Експрес, 2002. – 239 с.
5. Кавун Л.І. «М’ятежні романтики вітаїзму»: проза ВАПЛІТЕ: Монографія. – Черкаси: Брама. – Україна, 2008. – 328 с.
6. Павличко С. Захований модернізм 20-х: між авангардом і неокласицизмом // Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі: Монографія. – К.: Либідь, 1997. – С.169-237.
7. Барка В. Відхід Тичини // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики. У 4 кн. — К., 1994. – Кн.1. – С. 542-550.
. Білецький О.І. Про Павла Тичину // Урок української. – 2002. – № 8.– С. 48-51.
8. Бойко Т.Т. Роль звука і кольору в поезіях Павла Тичини // Українська література в ЗОШ. – 2004. – № 7. – С. 25-26.
9. Гальченко С.А. Текстологія поетичних творів П.Г. Тичини. – К.: Наукова думка, 1990. – 128 с.
9. Єфремов С.О. П. Тичина // Єфремов С.О. Історія українського письменництва. – К.: Феміна, 1995. – С. 618-622.
11. Жулинський М. Із забуття - в безсмертя (сторінки призабутої спадщини), – К.: Дніпро, 1990. – С. 237-242.
12. Загребельний П.А. Кларнети ніжності // Співець єдиної родини: Статті, есе, спогади, художні твори про П.Г. Тичину / Упорядник З.В. Гончарук. – К.: Рад письм., 1981. – С.10-65.
13. Зеров М.К. Історико-літературні праці // Зеров М. Твори: В 2-х т. / Упоряд. Г.Кочур, Д. Павличко. – К.: Дніпро, 1990. – Т.2. – С. 496-499.
14. Ковалів Ю. Кларнетизм Павла Тичини – нереалізована естетична концепція // Слово і час. – 2003. – № 1. – С. 3-8.
15. Клочек Г. Оригінальний варіант «Золотого гомону» // Українська мова та література. – 2003. – № 9. – С. 3-4.
16. М.Коцюбинська. Корозія таланту // М.Коцюбинська. Мої мрії: У 2т. – Дух і літера, 2004, Харків, Т.1. – С.262-285.
17. Лавріненко Ю. Кларнетичний символізм // Українське слово. Хрестоматія укр. літ-ри та літ. критики: У 4 кн. – К., 1994. – Кн. 1. – С. 588-596.
18. Літературознавчий словник-довідник / Р. Гром'як, Ю. Ковалів та ін. – К.: ВІД «Академія», 1997. – С. 352-353.
19. В.Мелешко , Т.Петренко. Кларнетизм ранньої лірики П. Тичини // Українська література в ЗОШ. – 2002. – № 4. – С. 20-24.
20. Молочко С. «Не людина, а музика» // Укр. мова й літ. в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2003. – № 6. – С. 60-70.
20. Молочко С. «Не людина, а музика» (закінчення) // Укр. мова й літ. в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2004. – № 6. – С. 37-51.
21. Моренець В. Без Тичини // Сучасність. – 2000. – № 1. – С. 79-100.
22. Неборак В. Сенси і нонсенси Павла Тичини // Усе для школи. – 2001. – № 4. – С. 77-78.
23. Новиченко Л. Павло Тичина // Історія української літератури XX ст.: У 2 кн. / За ред. В. Дончика. – К., 1998. – Кн. 1. – С. 99-110.
24. Поляруш О. «Вслухався я в той гомін золотий..» Поема Павла Тичини «Золотий гомін» // Дивослово. – 2004. – № 2. – С. 5-9.
25. Сверстюк Є. Павло Тичина // Сверстюк Є. На святі надій: Вибране. – К.: Наша віра, 1999. – С. 383-399.
26. Стус В. Феномен доби (Сходження на Голгофу слави). – К.: Знання, 1993. – 85с.; Українське слово / Хрестоматія, Т.1. – К., 1994. – С.578-588.
27. Тельнюк С.В. Містифікація генія в тоталітарному пеклі // Дніпро. – 1991. – № 1. – С. 181-197.
. Хархун В. «Митець в каноні»: соцреалістична поезія П.Тичини 1930-1960рр. // Слово і час. - № 10. – 2006. – С.38-51.
28. Шестопалова Т. Міфологемний код поезії Павла Тичини // Слово і час. – 2001. – № 1. – С. 59-64.
29. Штонь Г. «Сонячні кларнети» – твір духомовця // Слово і час. – 2001. – №1.– С. 9-10.
30. Яровий О. Поет на перехресті поглядів: критика різних часів про Тичину // Укр.мова і літ-ра. – 1997. – № 2. – С.1-3.
31. Базилевський В. Євген Плужник //Літературна Україна. – 1988. – №45.
32. Державин В. Лірика Євгена Плужника // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. У 4-х т. – Т.2. – К., 1994. – С.223-238.
33. Коваленко-Плужник Г. Спогади / Україна. – 1990. – №1-4.
34. Коцюбинська М. Щирість. З приводу виходу у світ «Вибраних поезій» Є.Плужника, 1996 // Мої обрії. У 2-х т. Т.2. Дух і літера. Харківська правозахисна група. Київ, 2004. - С.212-216.
35. Моренець В. Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна і Польща //Моренець В. Мотиви катастрофізму в поезії Є.Плужника. – Київ: Основи, 2002. – С.267-269.
36. Новиченко Л. Євген Плужник // Історія української літератури ХХ ст. У 2-х кн. Кн. 1. / За ред. В.Г.Дончика. – К.: Либідь, 1998. – С.192-199.
37. Плужник Є. Три збірки. – Мюнхен: Ін-т Літератури, 1979. – 257 с.
38. Скирда Л. Євген Плужник: Нарис життя і творчості. – К., 1989.
39. Токмань Г. Діалоги Євгена Плужника з душею // Вітчизна. – 1999. – № 2. – С.140-143.
40. Токмань Г. Ordo amoris ліричного героя Євгена Плужника // Вітчизна. – 1997. – № 8. – С.144-147.
41. Токмань Г. Чи знав Євген Плужник, що він екзистенціаліст? // Слово і час. – № 4-5. – 1999. – С.63-65.
42. Бурляй Ю. Невідомий Сосюра: Біографічні етюди // Київ. – 1998. – № 1-2. – С.31-34; 102-115.
43. Гальченко С. Невичерпаний архів Володимира Сосюри // Слово і час. – 1998. – № 1. – С.9-17.
44. Гриценко В. Одкровення предтечі, а чи сповідь пророка? Фантастика і реальність у поемах В.Сосюри «Ваал», «Каїн» та «Христос» // Дивослово. – 2001. – № 1. – С.9-12.
45. Гуменюк В. Ідеал ліричного героя в поезії Володимира Сосюри // Дивослово. – 2006. – № 7. – С.46-48.
46. Дацюк Е. «Навколо радості так мало! Який у чорта днів бадьор...». Інвективи від «м’ятежного сина» - Володимира Сосюра // Дзвін. – 2003. – № 1. – С.137-143.
47. Кодак М. Динаміка авторської свідомості Володимира Сосюри: симультанний аналіз поезій 1920-1936 рр. // Слово і час. – 2006. – №11. – С.52-57.
48. Кондрашова Л.Переосмислення історичного минулого в поемі В.Сосюри «Мазепа». Бінарний урок з української літературири та історії України в 10 кл. /Л.Кондрашова, М. Кондрашов / Дивослово. – 2008. – № 5. – С.30-34.
49. Ковалів Ю. Володимир Сосюра // Бібліотека «Дивослова». – 2006. – № 7. – С.27-41.
50. Костюченко В. Доля поета // Літературна Україна. – 2005. – 28 липня (№ 29). – С.1;7.
51. Костюченко В. Втеча від власного «Я»: Творчість Володимира Сосюри кінця 1930-х років // Дивослово. – 2003. – № 12. – С.4-8.
52. Куценко Л. Володимир Сосюра, Євген Маланюк: історія творчого діалогу // Дивослово. – 2007. – № 1. – С.49-53.
53. Мазуркевич О. Володимир Сосюра: яким він був насправді і яким увійшов у своє безсмертя // Рідний край: Історико-краєзнавчий альманах. – Донецьк, 1995. – С.83-88.
54. Монастиренко Г. В.Сосюра: Спогади. Листування. – Донецьк: Лебедь, 1997. – 130 с.
55. Радченко Е. Володимир Сосюра: літ-критичний нарис. – К.: Рад. письменник, 1967. – 206 с.
56. Романько В. Захисник і пропагандист рідного слова: Володимир Сосюра і українська мова. – Слов’янськ, 1998. – 39 с.
57. Приходько О. Постать гетьмана Мазепи очима двох слов’янських письменників: (матеріали до вивчення поеми В.Сосюри «Мазепа») // Дивослово. – 1998. – № 6. – С.34-37.
58.Агеєва В. "Зайві люди" у прозі М.Хвильового// Слово і час. – 1996. – №І0. – С.3-5.
59.Агеєва В. Микола Хвильовий // Історія української літератури XX століття за редакцією В.Дончика. – К., 1998. – Книга 1. – С.284-290.
60.Гречанюк С. День повернення Миколи Хвильового: Еволюція поглядів та творчий шлях письменника // Літературна панорама. – К., 1988. – С.202-208.
61.Гундорова Т. Руйнування романтичної метафізики // Слово і час. – К., 1993. – № 11. – С. 22-28.
62.Дніпровський І. Микола Хвильовий: Портрет м’ятежника // Сучасність. – 1992. – №3. – С.125-132.
63.Донцов Д. Микола Хвильовий // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX століття. – К., 1994. – Т.1. – С. 654-671.
64.Драч І. Дорога Миколи Хвильового // Хвильовий Микола. Сині етюди. – К. 1989. – С. 5- 12.
65.Жулинський М. Микола Хвильовий: Нарис життя і творчості // Жулинський М. Із забуття в безсмертя: Сторінки призабутої спадщини. – К., 1990. – С.264 - 277.
66.Жулинський М. Талант незвичайний і суперечливий: Про творчість Миколи Хвильового // Вітчизна. – 1987. – № 12. – С.144 - 149.
67.Жулинський М. Талант, що прагнув до зір // Хвильовий Микола. Твори у 2-х томах. – К., 1990. – Т.1. – С.5 - 43.
68.Кислий Ф.С. Микола Хвильовий // Нові імена в програмі з української літератури. – К., 1993. – С.146-169.
69.Ковалів Ю. Деміфізація світу як тексту у прозі М. Хвильового // Дивослово. – 2006. – № 6. – С.43-48.
70.Колісниченко А. Катастрофа Кентавра // Київ. – 1997. – №7-8. – С.115; Київ, 1998. – № 10. – С.115-119.
71.Костюк Г. Микола Хвильовий. Життя, доба, творчість // Микола Хвильовий. Твори в 5-ти томах. – Нью-Йорк-Балимор-Торонто. – 1984, – Т.1. – С.15-106.
72.Лавріненко Ю. Микола Хвильовий: Нарис життя та творчості // Розстріляне Відродження: Антологія 1917-1933. – Мюнхен, 1959. – С.393-405.
73.Листи Миколи Хвильового до Миколи Зерова // Радянське літературознавство. – 1989. – № 7. – С.3-11.
74.Мельник В. Початок трагедії М.Хвильового // Київ. – 1990. – № 1. – С.43-45.
75. Павличко С. Хвильовий: між Європою і європейським модернізмом // Павличко С. Дискурс українського модернізму. – К., 1997. – С.200-205.
76. Шевчук В. Драма М. Хвильового // Слово і час. – 1994. – №2. – С.40-42.
77. Шерех Ю. Літ Ікара (Памфлети Миколи Хвильового) // Пороги і Запоріжжя. – Харків, 1998. Т.2. – С.136-185.
78. Шерех Ю. Хвильовий без політики // Пороги і Запоріжжя. – Харків, 1998. – Т.1. – С.57-69
79. Шкандрій М. Відкидання Росії: памфлети М.Хвильового // Шкандрій М. В обіймах імперії: К., 2004. – С.343-355.
80. Агеєва В. Поетика парадокса: Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича. – К.: Факт, 2006. – 432 с.
81. Гірняк М. Таємниця роздвоєного обличчя: Авторська свідомість в інтелектуальній прозі Віктора Петрова-Домонтовича. – Львів: Літопис, 2008. – 286с.
82. Горбик Р. Знімання масок, або міст у вічність: Віктор Домонтович і світовий контекст // Вітчизна. – № 11-12. – 2000. – С.136-143.
83.Грегуль Г. Соціальне походження Віктора Петрова: невідомі сторінки // Слово і час. – № 8. – 2007. – С.40-43.
84.Історія української літератури ХХ ст. У 2 кн. Кн.1. / За ред. В.Г.Дончика. – К.: Либідь, 1998. – С.347-351.
85.Корогодський Р. На межі… Ще один полонений доби українського відродження // В.Домонтович. Без грунту. Повісті. – К., Гелікон, 2000. – С.454-518.
86.Павличко С. Інтелектуальна проза Петрова й Підмогильного // Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. – К.: Либідь. – 1997. – С.209-230.
87.Черненко О. Аналіз світоглядних принципів у прозі В.Домонтовича // Сучасність. – № 5. – 1994. – С.107-112.
88.Шерех Ю. Віктор Петров, як я його бачив // Література. Мистецтво. Ідеологія. 3 томи. Т.3. – Харків: Фоліо, 1998. – С.88-98
89.Шерех Ю. Не для дітей // Пороги і запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеологія. 3 томи. Т.1. – Харків: Фоліо, 1998. – С.306-321.
90.Шерех Ю. Шостий у ґроні. В.Домонтович в історії української прози // Література. Мистецтво. Ідеологія. 3 томи. Т.3. – Харків: Фоліо, 1998. – С.98-136.
91. Дзюба І. «Вогнем не можна знищити...» Майк Йогансен: поет, філолог, теоретик // Йогансен М. Вибрані твори / Упорядник Р.Мельників. – 2-ге вид., доповнене. – К.: Смолоскип, 2009. – С.671-681.
92. Кавун Л. Під знаком гри: комунікативний вимір роману Майка Йогансена «Подорож ученого доктора Леонардо...» // Кавун Л.І. «М’ятежні романтики вітаїзму»: проза ВАПЛІТЕ: Моногр. – Черкаси: Брама – Україна, 2008. – С.252-266.
93. Ковалів Ю. Майк Йогансен // Історія української літератури ХХ ст.: У 2 кн. Кн.1. / За ред. В.Г.Дончика. – К.: Либідь, 1998. – С.155-157.
94. Рябчук С. Автор і читач у повісті М.Йогансена «Подорож ученого доктора Леонардо...» // Слово і час. – 2005. – № 8.– С.40-46.
95. Цимбал Я. Звукосмислові експерименти в поезії і прозі Майка Йогансена // Слово і час. – 2003. - № 1. – С.15-21.
96. Вірний Б. Остап Вишня. Усмішки // Слово і час. – 1990. – № 10. – С.15-19.
97.Вишня Остап. Автобіографія // Слово і час. – 1999. – №12. – С.13-19.
98.Зуб І. Сміх крізь сльози (Українська гумористика 20-30-х рр.) // Українська мова та література (газета). – 1998. – № 12. – С.1-2.
99. Зуб І. Остап Вишня. Риси творчої індивідуальності. – К.: Наукова думка, 1991. – 172 с.
100. Зуб І. Остап Вишня. Нарис життя і творчості. – К.: Дніпро, 1989. – 239с.
101. Історія української літератури: В 2 т. / За ред. В.Дончика. – К., 1988. – Т.2. – С.431-441.
102. Лавріненко Ю. Остап Вишня // Українське слово. – Т.1. – С.480-488.
103. Остап Вишня. Критичні матеріали // Українські радянські письменники. Збірник літературно-критичних матеріалів – К.: Рад. школа, 1984. – С.175-191.
104.Присяжна Т. Сторінками життєпису Остапа Вишні // Дивослово. – 1996. – № 2. – С.42-45.
105. Пришва Б.Г. Засоби гумору в творах Остапа Вишні. – К.: Вища школа, 1977. – 117 с.
106. Суворова Н. Перехрещені стежки // Слово і час. – 1991. – № 8. – С.74-76.
107.Деркач Л. Трансформація подорожі міфологічного героя у структурі наративної моделі «Міста» В.Підмогильного // Слово і час. – 2007. – № 4. – С.12-18.
108.Історія української літератури XX ст.: У 2 кн. – К., 1999. – Кн. 1 – С.520-533.
109.Коломієць Л. "Місто" В.Підмогильного. Проблематика та структурна організація // Слово і час. – 1991. – № 5. – С.30-35.
110.Колп В. Мала проза В.Підмогильного (Риси екзистенціалізму) // Слово і час. – 1999. – № 2. – С.48-51.
111.Костюк Г. Валер'ян Підмогильний // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст.: У 4-х книгах. – К., 1994- Кн.2. – С. 307-316.
112.Ласло-Куцюк М. "Місто" В. Підмогильного і французький роман XIX ст. // Ласло-Куцюк М. Шукання форми. Нариси з української літератури XX ст. – Бухарест, 1980. - С.141-164.
113.Лощинська М. «Червоний шлях»: Проблеми міста і села // Слово і час. – 1998. – № 11. – С.73-77.
114.Лущій С. Український "Любий друг" (В.Підмогильний "Місто")// Слово і час. – 1998. – № 7. – С.54-57.
115.Мельник В. Валер'ян Підмогильний // Гроно нездоланих співців. – К., 1992. – С.192-202.
116.Мельник В. На перехресті міста і села // Слово і час. – 1990. – № 11. – С.23-33.
117.Мельник В. Суворий аналітик доби. Валер'ян Підмогильний в ідейно-естетичному контексті української прози першої половини XX ст. – К., 1994.
.Мовчан Р. Проза В.Підмогильного. Доля. Людина. Стиль //Дивослово. – 2000. – № 1. – С.52-56.
118.Тарнавський М. "Невтомний гонець в майбутнє": Екзистенціальне прочитання "Міста" В.Підмогильного // Слово і час. – 1991. – № 5. – С.56-63.
119.Шевчук В. У світі прози В. Підмогильного // Шевчук В. Дорога в тисячу років. – К., 1991. – С.354-360.
120.Шерех Ю. Людина і люди («Місто» Валер’яна Підмогильного) // Пороги і Запоріжжя. – 3 Т. – Т.1. – Харків: Фоліо, 1998. – С.81-92.
121. Шерех Ю. Білок і його забурення // // Пороги і Запоріжжя. – 3 Т. – Т.1. – Харків: Фоліо, 1998. – С.434-443.
122. Л.Волинський К. Тернистий шлях майстра // Яновський Ю. Чотири шаблі. – К., 1990. – С.2-8. – 1990. – С. 5-25.
123. Костюк Г. Лицар культури нації // Українське слово. – Т.2. – С.433-443.
124. Панченко В. "І думав я не тільки те, що написав у книжках" (Перечитуючи Юрія Яновського) // Дивослово. – 1994. – № 4. – С.9-15.
125. Пархоменко М. "Чотири шаблі" в творчості Ю.Яновського // Яновський Ю. Твори. – В 5 т. – Т.2. – С. 442.
126. Савченко Зоя. Активний романтизм – стильова домінанта раннього Ю.Яновського // Слово і час – 1999. – № 3. – С.32-35.
127.Чумаченко О. Український "кіплінгіанець" Юрій Яновський (Перспективи модернізму в "Чотирьох шаблях") // Слово і час. – 1998. – № 3. – С.28-31.
128.Шудря М. Де гартувалася криця душ? (До витоків роману "Чотири шаблі") // Українська мова та література (газета). – 1997. – № 21. – С.1 -2.
129.Ющенко Ю. Вершник з відібраним сідлом (Юрій Яновський) // Кур'єр Кривбасу. – 1997. – № 79 -80. – С.112-127.
130. Мовчан Р. Імпресіонізм неореалізму Григорія Косинки // Мовчан Р. Український модернізм 20-х: портрет в історичному інтер’єрі: Монографія. – К.: ВД «Стилос», 2008. – С.244-252.
131.Наєнко М. Григорій Косинка // Історія української літератури ХХ ст. У 2-х т. Т.1. / За ред.В.Г.Дончика . – К.: Либідь, 1998. – С.290-297.
132. Наєнко М. Григорій Косинка // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. У 4-х т. Т.2. – Київ: Либідь, 1994. – С.284-291.
133.Наєнко М. Григорій Михайлович Косинка (Стрілець). Експресіонізм. Неореалізм //Наєнко М. Художня література України. Від міфів до модерної реальності. – Київ: ВЦ «Просвіта», 2008. – С.807-813.
134.Голобородько Я. Національний геніалітет (Курбас, Куліш, Крушельницький) // Слово і час. – 2006. – № 1. – С.72-84.
135. Голобородько Я. Ю. Микола Куліш: сучасний погляд. – Харків: «Основи», 2004. – 141 с.
136. Історія української літератури XX ст. / За ред. В. Г. Дончика. Кн. 1. – С.403-411.
137. Кореневич М. Експресіонізм у М. Куліша – джерела? // Слово і час. – 1998. –№7. – С.54-57.
138. Кудрявцева М. Трагедія гуманізму або Розстріл ілюзій із-під Бетховена // Дивослово. – 1998. – № 5. _ С.11-12.
139. Лавріненко Ю. Микола Куліш // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. – К., 1994. – Т.1. – С.623-635.
140. Панченко В. Арки і шибениці ? Драматургія М.Куліша // Дивослово. – 1996. – № 11. – С.3-10.
141. Поляруш О. Мова художніх творів М.Куліша: М.Куліш мовою Езопа // Дивослово. – 1994. – № 1. - С.22-25.
142. Працьовитий В. Жанрово-стильові особливості трагікомедії «Народний Малахій» М.Куліша // Наук. зб. статей. – С.91-108.
143. Шерех Ю. Друге народження «Народного Малахія» // Пороги і Запоріжжя. – Харків, 1998. – Т.1 – С.424-434.
144. Шерех Ю. Шоста симфонія Миколи Куліша // Пороги і Запоріжжя. – Харків, 1998. – Т.1. – С.69-81.
145. Агеєва В. Портрет модерніста в соцреалістичному інтер'єрі // Стильові тенденції української літератури ХХ ст.. – К.: ПЦ "Фоліант", 2004. – С.181-208.
146.Бондар Н. Іван Кочерга // Живиця. Хрестоматія української літератури XX ст: У 2-х кн. – Кн. 2. – К., 1998. – С.36-39.
147.Брюховецький В. Іван Кочерга // Кочерга Іван. Драматичні твори .- К., 1989. – С.2-10.
148. Голубєва З.С.Іван Кочерга. Нарис життя і творчості. – К.: Дніпро, 1981. – 191 с.
149. Історія української літератури XX століття. Книга 1 / За ред. В.Дончика. – С.712-720.
150. Могильницька Г. Моральна проблематика драми І.Кочерги "Ярослав Мудрий" // Українська мова і література в школі. – 1999. – № 3. – С.36-38.
151. Андрусів С. Богдан-Ігор Антонич: «Росте Антонич і росте трава»// Модус національної ідентичності: львівський текст 30-х років XX ст. – Тернопіль: Джура, 2000. – С. 279-294.
152. Андрухович Ю. Богдан-Ігор Антонич: літературно-естетичні концепції модернізму // Автореф. дисертації... канд.філолог.наук. – Івано-Франківськ, 1996. – 21 с.
153. Варич Н. І. Структура метафори в поезії Б.-І.Антонича: Автореф. дисертації... канд. філол. наук. – X., 1998. – 24 с.
154. Варич Н.І. До проблеми дослідження поетичної мови Б.-І. Антонича // Пошуки взаємодії сучасної педагогіки, мистецтва, освіти (Проблеми теорії та практики). – К., 1997. – С.1-5.
155. Гайович Галина. Акцент на художніх вартостях літературного твору (дослідження Івана Світличного лібрето Богдана-Ігоря Антонича «Довбуш») // Дивослово. – 2005. – № 6. – С.56-58.
156. Зілинський Орест. Дім за зорею // Весни розспіваної князь: Слово про Антонича. – Львів: Каменяр, 1989. – С. 87-110.
157. Ільницький М. Богдан-Ігор Антонич: Нарис життя і творчості. – К.: Рад. письменник, 1991. – 207с.
158. Ільницький М.Богдан-Ігор Антонич // Історія української літератури XX століття: У 2 кн. Кн.1 – Перша половина XX ст. Підручник / За ред. В.Г. Дончика. – К.: Либідь, 1998. – С.207-213.
159. Качуровський І. Антонич та українська релігійна поезія // Слово і час. – 1992. – №10 – С. 33-45.
160. Качуровський І. Антоничів місяць і проблеми українського імажинізму // Сучасність. – 1977. – № 6 (198). – С. 103-109.
160. Лісовий В. Світоглядні обрії поезії Б.-І. Антонича // Генеза. – 1994. – №1. – С.17-19.
162. Махно В. Вертикальна структура світобудови Б.-І.Антонича // Духовні скарби українського народу в житті молоді. – Тернопіль, 1994. – С.182-184.
163. Махно В.І. Художній світ Б.-І.Антонича. - Автореф. дисертації... канд.філол. наук. – К., 1995 – 23с.
164. Моренець В. Мотиви катастрофізму в поезії Б.-І.Антонича // Моренець В. Національні шляхи поетичного модерну першої половини XX ст.: Україна і Польща. – К., 2002. – С.265-267.
165. Науменко Н. Райдуга звуків і почуттів (Порівняльне дослідження звуко-кольорової образності поезії А. Рембо і Б.-І. Антонича) // Дивослово. – 2005. – №З. – С. 49-53.
166. Неврлий М. Ротації життя і поезії // Весни розспіваної князь: Слово про Антонича. – Львів: Каменяр, 1989. – С. 216 - 223.
167. Новикова М. Міфосвіт Антонича // Сучасність. – 1992. - № 9. – С.83-93.
168. Огієнко І. Мова Б.І. Антонича // Антонич Б.І. Перстені молодості. – Пряшів, 1966. – С. 318-325.
169. Павличко Д. Незгасаючий перстень життя // Антонич Б.-І. Велика гармонія. – К., 2003. – С. 2-10.
170. Пономаренко О. Мотиви колядок, щедрівок та веснянок у поезії Б.-І.Антонича // Укр. мова і літ. в школі. – 2005. – №7. С. 46-56.
171. Пономаренко О. Астральна символіка в поезії Б.І. Антонича // Слово і час. – 2004. – №5. С. 30-38.
172. Пономаренко О. Централізовані образи світил у поезії Богдана-Ігоря Антонича // Укр. мова й л-ра в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2004. – №4. – С. 185-193.
173. Стефанівська Л. Час у поезії Б.-І. Антонича // Зустрічі. – 1989. – №1. – С.57-60.
174. Анісімова Н. «Як передати, осене, твою істоту?» // Слово і час. – 1999. – № 11. – С.46-48.
175. Богач М. «Навіщо нам кохати жінку» // Слово і час. – 1998. – № 3. – С.35-39.
176. Дністровий А., Астаф’єв О. Поети і воїни прийдешнього // Празька поетична школа. Антологія. – Харків: «Ранок», 2004. – С.3-31.
177. Ільницький М. Об’єднані словом: (Українська повоєнна еміграційна критика) // Дивослово. – 2000. – № 11. С.7-11.
178. Климентова О. Історико-літературний феномен «Празької школи» // Дивослово. – 2003. – № 10. – С.13-18.
179. Климентова О. Ідеї Д.Донцова і літературна творчість «пражан»: від наслідування до переосмислення // Слово і час. – 2000. – № 8. – С.45-54.
180. Климентова О. Витоки творчості Олени Теліги // Укр.мова та літ. в школі. – 2000. – № 4. – С.56-61.
181. Ковальчук О. Лірична героїня Олени Теліги – хто вона? // Урок української. – 2000. – № 8. – С.46-49.
182. Нахлік О.Апеляція до княжої доби в еміграційній поезії // Дзвін. – 1997. – № 7. – С.139-144.
183. Погребенник Ф. Еміграція і література // Слово і час. – 1991. – № 10. – С.27-28.
184. Просалова В.А. «Ні Росії, ні Європі не зрозуміти синів твоїх» // Празька літературна школа: Ліричні та епічні твори. – Донецьк: Східний видавничий дім, 2008. – С.3-24.
185. Саєнко В. Сонетарій Ю.Клена // Київ. – 2006. – № 4. –С.180-184.
186. Сарапін М. Осінні мотиви в поезії Юрія Клена // Дивослово. – 1998. – № 9. – С.8-10.
187. Сорока М. «Чи є панацея від міфу про Антея в українській літературі діаспори? // Слово і час. – 2000. – № 12. – С.11-18.
188. Скуратівський В. Олена Теліга як явище // Дивослово. – 2000. – № 6. – С.54-55.
189. Фасоля А. Поетика вогненних меж: (творчість Олени Теліги як засіб формування духовного світу школяра) // Дивослово. – 1996. – № 11. – С.44-51.
190. Безхутрий Ю. Коні Уласа Самчука // Березіль. – 1996. – № 5-6. – С.164-179.
191.Воят А. Ідейно-художній зміст, проблематика роману-хроніки "Марія" У.Самчука // Українська мова та література. – 1999. – № 3.- С.6.
192. Галіцина Людмила. Улас Самчук. "Марія". Опорний конспект // Українська мова та література. – 2000. – № 5. – С. 6-7.
193.Зелінська Л. Улас Самчук: волинські паралелі його шляху й епосу // Українська мова та література. – 1999. – №3. – С.1-8.
194.Костюк Г. Образотворець "времени лютого" // Українське слово. – К., 1994. – Кн.2. -С.499-514.
195.Мовчан Р. Українська проза XX століття в іменах: Посібник для старшокласників, студентів, учителів – К., 1997. – С.162-167.
196.Пастушенко О. Жіночі образи в трилогії У.Самчука "Волинь" // Українська мова та література. – 1999. – № 3-8. – С.8.
197.Пінчук С. Улас Самчук та його роман про голодомор 33-го // Самчук У. Марія. – К., 1991. – С.171-188.
198.Поліщук Я. Від романтики Волині до образу духовної України (Іпостасі Батьківщини в осмисленні У.Самчука) // Українська мова та література. – 2000. – № 5. – С.1-3.
199.Ситченко А. Не просто Марія... // Слово і час. – 1997. – № 7. – С.76-78.
200.Слоньовська О. Аве, Маріє! // Дивослово. – 1995. – № 7. – С.40-43.
201.Сулима В. Євангельські архетипи "Марії" У.Самчука // Біблія і культура. Вип. 1. – Чернівці, 2000. – С. 90-94.
202. Фасоля А. Роман "Марія" Уласа Самчука // Дивослово. – 1999. – № 3. – С.39-43.
203. Фасоля А. Українська людина на зламі століть і епох // Українська література в загальноосвітній школі. – 1999. – № 4. – С.16-21.
204.Зборовська Н. Демонізм як характерна риса прозового дискурсу прози Т.Осьмачки // Молода нація. – 1997. – №5. – С.127-131.
205.Зборовська Н. Про чоловіка-сатану у прозі Т.Осьмачки // Зборовська Н., Ільницька М. Феміністичні роздуми на карнавалі мертвих поцілунків. – Львів: В-во «Літопис», 1999. – С.73-79.
206. Зборовська Н. Тодось Осьмачка // Гроно нездоланих співців. Літературні портрети українських письменників XX сторіччя. – К.: Укр. письменник, 1997. – С.133-147.
207.Зборовська Н. Танцююча зірка Тодося Осьмачки. – К., 1996. – С.30-62.
208. Колесниченко-Братунь Н. «Старший боярин» Т.Осьмачки і традиції європейської прози // Дзвін. – 1995. – №4. – С.59-63.
209. Кондратюк А. Читаючи Тодося Осьмачку (Фрагменти із повісті-есе) // Українська мова та література. – 1997. – № 39. – С. 7-10.
210. Осьмачка Тодось. Старший боярин // Дзвін. – 1995. – № 4. – С. 19-59; Кур'єр Кривбасу – 1998. – № 93-98.
211. Скорський М. Радості і болі рідної землі. Деякі аспекти прози Т.Осьмачки // Дивослово. – 1995. – № 5-6. – С.53-56.
212. Слабошпицький М. Поет із пекла (Т.Осьмачка). – К.:В-во М.П.Коць – «Ярославів Вал», 2003. – 368с.
213. Слабошпицький М. Поет прекрасної антитези //Дивослово. – 2000. – №5. – С.54-55.
214. Шевчук В. Людина між свідомістю і природою (Про прозаїчний триптих Т.Осьмачки) // Кур'єр Кривбасу. – 1998. – № 99-100. – С. 91-116.
215. Шерех Ю. Над Україною дзвони гудуть // Пороги і запоріжжя: У 3 т. Т.1. – С.236-248.
216. Стефаник Ю. Матеріали до характеристики життя і творчості Тодося Осьмачки // Українське слово. Хрестоматія української літератури XX ст. – К., 1994. – Кн.2. – С. 108-114.
217. Тодось Осьмачка: "Я не мав нагороди за жодну свою книгу" (Вступна стаття І.Шалати-Барни) // Слово і час. – 2001. – № 7. – С.64-72.
218. Гаврильченко О., Коваленко А. Штрихи до літературного портрета Івана Багряного // Багряний І. Сад Гетсиманський – К., 1992. – С. 5-18.
219. Гусєва С. Вивчення роману І.Багряного "Тигролови" у школі // Слово і час. – 1994. – №6. – С.61-63.
220.Жулинський М. Іван Багряний // Гроно нездоланих співців. Літературні портрети українських письменників XX сторіччя. – К:, 1997. – С. 240-255.
221. Забарний О. Поради методиста щодо вивчення "Саду Гетсиманського" І.Багряного // Там само. – С.41-43.
222.Зборовська Н. Тодось Осьмачка // Історія української літератури XX ст. – Кн. 2. – Част.1. / За ред. В.Дончика. – К., 1994. – С. 244-252.
223. Лавріненко Ю. Іван Багряний – політичний діяч і письменник / Українське слово: Хрестоматія української літератури XX ст. – Кн. 2. – К.; 1994. – С. 612-617.
224. Логвиненко Наталя. Іван Багряний. "Тигролови" // Українська мова та література. – 1999. – № 38. – С. 5-6.
225. Клочек Г. Романи І.Багряного "Тигролови" і "Сад Гетсиманський": Навчальний посібник – Кіровоград, 1998. – С. 3-40.
226.Ковальчук О. "Ми є. Були. І будем ми!" (Вивчення роману І.Багряного "Тигролови") // Дивослово. – 1997. – № 7. – С. 12-16.
227. Ковальчук О. Новітній українець у Саду Страждань // Дивослово. – 1997. – №7. – С. 38-41.
228.Мовчан Р. Прозова спадщина І.Багряного // Українська мова та література. – 1997. – № 25-28. – С.40-45.
229. Мудрак Людмила. Ідейно-художній аналіз роману І.Багряного "Тигролови" // Українська мова та література. – 1999. – № 38. – С.7.
230. Савченко 3. Біблійно-християнські мотиви й образи в романі Багряного "Сад Гетсиманський" // Слово і час. – 1996. – № 10. – С.57-61.
231.Семенчук І. До вивчення творчості І.Багряного // Українська мова та література. – 1997. – №17, 18.
232. Сологуб Н. Біблійні образи в романі "Сад Гетсиманський" І.Багряного // Мовознавство. – 1993. – № 1. – С.43-47.
233. Череватенко Л. "Ходи тільки по лінії найбільшого опору, і ти пізнаєш "світ" // Дніпро. – 1990. – №12. – С.61-64.
Глосарій
Інвектива – гострий виступ проти кого-, чого-небудь; гостре обвинувачення.
Інтенція – намір.
Континуум – назва неперервних утворень.
Парадигма – система змінних форм.
Симбіоз – співіснування двох організмів різних видів, яке приносить їм взаємну користь.
Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 177; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!