Володимир Сосюра (1898 - 1965)
В. Сосюра народився 6 січня 1898р. на станції Дебальцеве (нині Донецької обл.). Мати поета, Марія Данилівна Локотош, робітниця з Луганська, працювала в домашньому господарстві, батько, Микола Володимирович, за фахом кресляр, був людиною непосидющою, перемінив багато професій: вчителював по селах, був сільським адвокатом, шахтарем, добре малював і співав.
Дитинство поета минає на Донбасі. Родина Сосюр оселяється в старій хворостянці над берегом Дінця, в єдиній кімнаті якої туляться восьмеро дітей і батьки. Від одинадцяти років хлопець іде працювати — спершу до бондарного цеху содового заводу, потім телефоністом, чорноробом, не цурається випадкового заробітку. Початкову освіту здобуває під наглядом батька, зачитується пригодницькою літературою (Жюль Верн, М Рід, Ф. Купер), віршами О. Кольцова та І. Нікітіна. Від 1911р. в с. Третя Рота (нині м. Верхнє) навчається в міністерському двокласному училищі. Маючи блискучу пам'ять, легко виходить у кращі учні, захоплюється співом і художньою літературою. Лектуру поета становлять твори Гомера, Шіллера, Гоголя, Пушкіна, Шевченка, Лєрмонтова, Некрасова, Лесі Українки, Франка. У цей період він захоплюється й лірикою А. Бєлого, О. Апухтіна, С. Надсона; від 1912р. сам пробує писати вірші російською мовою. Продовжує навчання в Кам'янській сільськогосподарській школі, після смерті батька (1915р.) йде працювати на шахту, потім знову повертається до школи. Тут в 1916 — 1917 pp. В. Сосюра пише поезії, які вперше публікуються в бахмутській «Народной газете» та лисичанських газетах «Голос рабочего» і «Голос труда». Більшість поезій («Гроза», «Бокал», «Вновь один») сповнена традиційними мотивами російської романсової лірики. Разом з тим деякі створені під впливом поетики Некрасова («Много в душе еще песен неспетых», «Товарищу»).
|
|
|
У 1918р. В. Сосюра бере участь у повстанні проти кайзерівських і гетьманських військ. Невдовзі потрапляє на кілька місяців до петлюрівських загонів, тікає до червоних, восени 1919р. опиняється в полоні денікінців. У 1920 р. хворого на тиф В. Сосюру звільняють бійці Червоної Армії. Його розстрілювали денікінці, він стояв перед трибуналом, але мудрість голови трибуналу врятувала йому життя. У 1920р. В. Сосюра вступає до Комуністичної партії. Продовжує писати.
1920р. в Одесі В. Сосюра — політкурсант 41 стрілецької дивізії — знайомиться з Ю.Олешею, Е.Багрицьким, К. Гордієнком, з поезією В. Чумака. В дружньому колі, а часом і в «Кафе поетів» читає власні вірші. Літературне товариство одностайно визнає його поетом, а за образно-інтонаційним ладом, тематикою і традицією — поетом українським. 20 травня в газеті «Одеський комуніст» за підписом «Сумний» з'являється вірш «Відплата», що вважається одним із перших опублікованих українських поезій В. Сосюри. Поет дедалі більше (а від 1921р. майже виключно) пише українською мовою.
|
|
|
Вже добре знаного читачам талановитого поета відкликають з фронту до Харкова, де 1921р. В. Сосюра призначається інспектором преси при агітпропі ЦК КП(б)У. Починається період напруженого творчого життя в колі таких тогочасних молодих майстрів, як В. Блакитний, О.Копиленко, О. Довженко, І. Сенченко, О. Вишня, М. Йогансен, П. Усенко.
1921p. виходить у світ перша збірка В. Сосюри «Поезії». 1921 р. також виходить у світ поема «Червона зима».
1922p. виходить друга збірка В. Сосюри — на той час студента Харківського комуністичного університету — «Червона зима».
Поет вільно почувається в складному, повному багатьох течій літературному процесі, не приєднуючись остаточно до якогось одного угруповання і не надаючи цьому особливої ваги. Протягом десятиріччя (1922 — 1932) поет побував у багатьох літературних організаціях, наприклад, у «Плузі», «Гарті», ВУАПі, ВАПЛІТЕ, ВУСППі та інших. В ці роки з'являється ряд ліро-епічних поем В. Сосюри, серед яких засновані на поетиці документалізму діорами «1917 рік», «Навколо».
|
|
|
Пристрасну чуттєву лірику приносять книги 1924p. «Осінні зорі» і «Місто». Народжуються такі перлини новочасної лірики, як «Ластівки на сонці...», «Магнолії лимонний дух...», «Вже в золоті лани...», «Такий я ніжний...» та ін.
Митець постійно звертається до великих поетичних форм. Після поем 1923р. «Віра» і яскраво експресіоністичного «Золотого ведмедика» він пише епопею «Залізниця» (1923 — 1924), яка складається з п'яти сюжетно пов'язаних поем.
З 1923p. після короткочасного навчання на робітфаку Харківського інституту народної освіти (тут поет опинився в рідкісній ситуації, коли він вивчав історію літератури, а вся молодь України за хрестоматією Плевако студіювала його власну творчість) В. Сосюра повністю віддається літературній праці. Пише ряд великих соціальних портретів — це ліро-епічні поеми «Робітфаківка» (1923), «Воно», «Шахтар», «Сількор», «Хлоня» (1924), а також складений з кількох сюжетних ліній (багатих на неймовірні збіги обставин) віршований історичний роман «Тарас Трясило» (1925), витриманий у романтичних барвах, видає збірки поезій «Сніги», «Сьогодні» (1925), «Золоті шуліки» (1927), «Юнь» (1927).
У 1928 — 1929 pp. виходять поеми В. Сосюри «Вчителька», «Поет», «Заводянка», «ГПУ», публікуються збірки віршів «Коли зацвітуть акації», «Де шахти на горі» (1926), «Серце» (1931), «Червоні троянди» (1932). Поет бере активну участь у літературному житті — багато виступає перед робітниками, на творчих дискусіях і вечорах.
|
|
|
В 30-х роках поет багато працює в галузі художнього перекладу (поезія О. Пушкіна, М.Лєрмонтова, О. Блока, Христо Ботева, І. Петникова). Здобута в багатьох роздумах філософічна ясність мислі вносить у книжки поета («Нові поезії», 1937; «Люблю», 1939) почуття творчої впевненості й оптимізму.
Трагедія Сосюри подібна до трагедії М. Хвильового, котрий не витримав такого внутрішнього конфлікту й закінчив життя самогубством. Різниця тільки в тому, що Сосюра-українець не дійшов до заперечення Сосюри-комуніста й лишився жити далі з тягарем своєї двоїстості. Цікавим при цьому є один надзвичайно характерний для Сосюри момент: два Сосюри — українець і комуніст — живуть в одному Сосюрі-поеті поруч, але зовсім окремим життям. До певного часу вони між собою боролись, змагаючись за першість, але потім знайшли компроміс. Цей компроміс знайдено на базі своєрідного поділу між ними сфер їхнього вияву і взаємного невтручання в ці сфери. Сосюра-комуніст має в своєму володінні виключно сферу свідомості, розумового сприйняття дійсності, в той час коли Сосюра-українець неподільно панує в сфері почуття, так би мовити сердечного сприйняття дійсності. Тому в кожній книжці Сосюри можна відразу одним оком відокремити «кесареве кесареві» від «Божого Богові», так само, як це можна дуже легко відокремити і в кожному з тих його віршів, де обидва ці елементи є поруч. Вони не тільки взаємно не про-никаються, а навіть взаємно й не доторкаються. Хоча водночас обидва Сосюри цілковито щирі, бо взагалі щирий Сосюра — поет і людина. І зовсім ясно, що совєтська влада не має жодних підстав серйозно обвинувачувати Сосюру в зраді їй, бо ж зовсім ясно, що своєю свідомістю він належить їй. А що серцем він українець, то це ж не його провина, а його... нещастя. Інша справа, що в сфері серця він більше на своєму місці, ніж в сфері розуму, але це знову ж таки не його провина, а його нещастя як поета за покликанням.
Рання поезія В. Сосюри вбирала художні здобутки різних стилів і течій того часу (символізму, імпресіонізму). Разом з тим увиразнювались риси його власного стилю: романтика боротьби й кохання, гостро відчутий «смак» життя, барв, звуку, злитість суб'єкта лірики з навколишньою дійсністю.
У 1921 р. побачила світ збірка Сосюри «Поезії», що досі вважалася його першою книжкою (проте віднайдений документ коригує цю думку: рукою Сосюри в нім записано, що в 1918 р. було надруковано й видано першу збірку його поезій «Пісні крові...», але її поки не знайдено). Цього ж 1921 p., виходить поема «Червона зима», яка зробила Сосюру знаменитим.
Естетика, з якої народилася «Червона зима» і яку несла лірика В. Сосюри 20-х років (збірки «Червона зима»; «Осінні зорі», 1924; «Сьогодні», 1925; «Золоті шуліки», 1927; «Коли зацвітуть акації», 1928 та ін.), визнавала й підносила цінність кожної окремої долі, що зливається з народною, але не губиться, не розчиняється в ній безслідно.
З-під пера митця вийшла низка ліро-епічних поем: «Оксана» (1922), «Робітфаківка» (1923), «Воно», «Шахтар», «Сількор», «Хлоня». До цих творів, треба гадати, належала й поема «Махно» (близько 1924р.), текст якої не зберігся. Одним із перших проявів інтересу молодої літератури до рідної давнини став віршований роман В. Сосюри «Тарас Трясило» (1926).
Від 1925 р. В. Сосюра повністю віддається літературній праці, полишивши агітпроп, а потім і Харківський університет. Протягом десятиліття (1922—1932) він був членом багатьох літорганізацій (Пролеткульту, «Плугу», «Гарту», ВАПЛІТЕ, ВУСППу та ін.), постійно брав участь у літературних дискусіях.
У 1927—1929 pp. написав низку поем. Неупереджена критика вбачає в В. Сосюрі провідного майстра ліричного жанру, але «провладні» критики все суворіше засуджують творчість поета, ввергаючи його в стан глибокої творчої кризи. Настрої відчаю позначилися й на збірці «Серце» (1931) і, зокрема, на однойменному вірші.
За «націоналістичні ухили» у 1934р. поета виключають з партії і зі Спілки письменників. У ці кризові роки В. Сосюра майже не пише, займається поетичними перекладами. 1936 р. Сосюру все-таки знову приймають до Спілки радянських письменників. У припливі нових сил і надій він повертається до роботи. Наступних років з'являються збірки «Нові поезії» (1937), «Люблю» (1939).
У 1941 р. поет був евакуйований до Башкирії, 1942 р. працював в Українському радіокомітеті в Москві, 1943 р. входив до редакції фронтової газети «За честь Батьківщини». Лірику Сосюри років Вітчизняної війни (збірки «В годину гніву», 1942, «Під гул кривавий», 1942, численні публікації в періодиці) проймають два мотиви. Це — віра в перемогу й водночас неретушований показ людської біди.
Друга книга Сосюриної поезії — книга України. Безліч творів поета присвячено патріотичній темі: протягом цілого життя він повсякчас сповідається в любові та клянеться у вірності рідній землі. Причому образ Вітчизни поступово розростається — від маленької Третьої Роти через степове роздолля Донеччини — до всього українського світу з неодмінними «ясними зорями» й «тихими водами». Саме за незгасну любов до України неповторному Володьці судилося зазнати найбільше прикрощів, але жодні приписи чи й навіть вироки не змусили його відректися найдорожчого.
Любіть Україну, як сонце любіть,
як вітер, і трави, і води...
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.
(1944)
Патріотичний вірш «Любіть Україну!» у 1951 р. став причиною найгостріших звинувачень поета в націоналізмі. В. Сосюру знову перестають друкувати, він живе під прямою загрозою арешту, яка зникає тільки зі смертю Сталіна 1953 р. І тоді з'являються нові книги віршів «За мир» (1953), «На струнах серця» (1955), «Солов'їні далі» (1957). Поема «Мазепа» (розпочата 1929 р., завершена в 1959 — 1960) віднесена до «заборонених творів», разом з ґрунтовним літературознавчим аналізом вона була опублікована в журналі «Київ» лише 1988р., адже за сталінщини опублікувати її не було ніякої змоги, бо постать гетьмана офіційно спотворювалася, а його дії вважалися зрадницькими. Ю. Барабані у дослідженні твору слушно вказував на стильову неоднорідність поеми. Якщо в першій частині образ Мазепи окреслюється в романтичному плані, то в другій значна увага відведена філософському осмисленню історичних подій кінця XVII — початку XVIII ст. і ролі в них гетьмана, який рішуче виступив за відновлення козацької держави. Поет дотримується концепції патріотичної діяльності Мазепи й спростовує великодержавницькі — і царські, і комуністичні — версії «зрадництва» гетьмана. У поемі акцентується, що Мазепа ніколи не був зрадником рідного народу, а дбав про нього, намагався звільнити від московського колоніального пригнічення. Звичайно, поразка гетьмана наклала драматично-трагічний відбиток на його образ у художньому трактуванні Сосюри.
У цьому зв'язку Ю. Барабаш відзначає, що Сосюра намагався збагнути насамперед не стільки, «може, Мазепу, як самого себе, розв'язати у своїй свідомості й у серці не лише застарілі історичні, а не менш болючі сьогоденні вузли. То була й щира сповідь, і відповідь недоброзичливцям, яка визрівала протягом десятиліть, і свого роду емоційна розрядка, і, якщо хочете, певна моральна компенсація,— у тому числі й за вимушене каяття».
Одне слово, поема «Мазепа» пройнята високим патріотичним пафосом. Цей твір Сосюри «є тільки відкидав вульгарні стереотипи характеристики видатного сина України, а й заповнював істотну прогалину в нашій художній літературі про трагічну добу втрати решток козацької державності.
У 1960р. Сосюра завершує поему «Розстріляне безсмертя», розпочату в довоєнний час і опубліковану тільки 1988 р. в журналі «Вітчизна» (№ 1). Є підстави вважати, що «заспівна» частина цього твору, присвяченого жертвам сталінського терору, є поновленим з пам'яті шматком втраченої поеми «Махно». Цей твір засвідчив, що Сосюра ніколи не зраджував ідеалів юності, коли зі зброєю в руках боровся за українську незалежність, коли разом зі своїми побратимами у 20-х роках намагався піднести до європейського рівня рідну літературу. В поемі щиро й тепло йдеться про цвіт нашої творчої інтелігенції, який було брутально обірвано сталінськими: сатрапами в передвоєнне десятиріччя. Тому хвилююча повінь ліризму, яка сповнює розповідь, часто переривається інвективами на адресу новітніх опричників. Так, тема України, тема її драматичної історії в трагічної сучасності жила й пульсувала в творчості Сосюри впродовж усього його творчого життя.
Низку цікавих творів містять книжки В.. Сосюри «Близька далина» (1960) і «Поезія не спить» (1961),. «Осінні мелодії» (І964) та «Весни дихання» (1964).
Поет помер від гіпертонії, 8 січня 1965р.
Цінність творчості В. Сосюри не в особливостях його поетичної техніки, а ъ особливостях того людського явища української дійсності радянського періоду, що становить собою зміст його поетичного світу. Це явище ніде не виявилось так яскраво і ніде не знайшло такого щирого вислову, як саме в особі Сосюри і та в, його наскрізь особистій і наскрізь щирій поезії. І саме ця щирість поетичного вислову Сосюри, що виявляє нам його таким; яким він є, робить його особливо цікавою людською постаттю в українській радянській літературі.
Питання для самостійної роботи:
1. Поезія Є. Плужника як художньо-філософський феномен.
2. «Неокласичний» стиль М. Рильського.
3. Літературний портрет П. Филиповича.
4. Творчий шлях М. Драй-Хмари.
Тема І.3. Формування нової української прози
1920-х – поч. 1930-х рр.
Мета вивчення: скреслити еволюційну парадигму нової української
прози на основі творчості найвизначніших
представників «українського Ренесансу»
Навчальний час: 4 год.
Обладнання: –
План лекції:
1. Трагічна постать М. Хвильового в українській літературі.
2. Особливості творчої еволюції М. Хвильового–прозаїка: від романтичної, лірико-імпресіоністичної прози до становлення неореалістичної манери письма.
3. Гумор та сатира в українській літературі: творчість Остапа Вишні.
Література
1.Агеєва В. "Зайві люди" у прозі М.Хвильового// Слово і час. – 1996. – №І0. – С.3-5.
2.Агеєва В. Микола Хвильовий // Історія української літератури XX століття за редакцією В.Дончика. – К., 1998. – Книга 1. – С.284-290.
3.Гречанюк С. День повернення Миколи Хвильового: Еволюція поглядів та творчий шлях письменника // Літературна панорама. – К., 1988. – С.202-208.
4.Гундорова Т. Руйнування романтичної метафізики // Слово і час. – К., 1993. – № 11. – С. 22-28.
5.Дніпровський І. Микола Хвильовий: Портрет м’ятежника // Сучасність. – 1992. – №3. – С.125-132.
6.Донцов Д. Микола Хвильовий // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX століття. – К., 1994. – Т.1. – С. 654-671.
7.Драч І. Дорога Миколи Хвильового // Хвильовий Микола. Сині етюди. – К. 1989. – С. 5- 12.
8.Жулинський М. Микола Хвильовий: Нарис життя і творчості // Жулинський М. Із забуття в безсмертя: Сторінки призабутої спадщини. – К., 1990. – С.264 - 277.
9.Жулинський М. Талант незвичайний і суперечливий: Про творчість Миколи Хвильового // Вітчизна. – 1987. – № 12. – С.144 - 149.
10.Жулинський М. Талант, що прагнув до зір // Хвильовий Микола. Твори у 2-х томах. – К., 1990. – Т.1. – С.5 - 43.
11.Кислий Ф.С. Микола Хвильовий // Нові імена в програмі з української літератури. – К., 1993. – С.146-169.
12.Ковалів Ю. Деміфізація світу як тексту у прозі М. Хвильового // Дивослово. – 2006. – № 6. – С.43-48.
13.Колісниченко А. Катастрофа Кентавра // Київ. – 1997. – №7-8. – С.115; Київ, 1998. – № 10. – С.115-119.
14.Костюк Г. Микола Хвильовий. Життя, доба, творчість // Микола Хвильовий. Твори в 5-ти томах. – Нью-Йорк-Балимор-Торонто. – 1984, – Т.1. – С.15-106.
15.Лавріненко Ю. Микола Хвильовий: Нарис життя та творчості // Розстріляне Відродження: Антологія 1917-1933. – Мюнхен, 1959. – С.393-405.
16.Листи Миколи Хвильового до Миколи Зерова // Радянське літературознавство. – 1989. – № 7. – С.3-11.
17.Мельник В. Початок трагедії М.Хвильового // Київ. – 1990. – № 1. – С.43-45.
18. Павличко С. Хвильовий: між Європою і європейським модернізмом // Павличко С. Дискурс українського модернізму. – К., 1997. – С.200-205.
19. Шевчук В. Драма М. Хвильового // Слово і час. – 1994. – №2. – С.40-42.
20. Шерех Ю. Літ Ікара (Памфлети Миколи Хвильового) // Пороги і Запоріжжя. – Харків, 1998. Т.2. – С.136-185.
21. Шерех Ю. Хвильовий без політики // Пороги і Запоріжжя. – Харків, 1998. – Т.1. – С.57-69
22. Шкандрій М. Відкидання Росії: памфлети М.Хвильового // Шкандрій М. В обіймах імперії: К., 2004. – С.343-355.
23.Агеєва В. Поетика парадокса: Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича. – К.: Факт, 2006. – 432 с.
24.Гірняк М. Таємниця роздвоєного обличчя: Авторська свідомість в інтелектуальній прозі Віктора Петрова-Домонтовича. – Львів: Літопис, 2008. – 286с.
25.Горбик Р. Знімання масок, або міст у вічність: Віктор Домонтович і світовий контекст // Вітчизна. – № 11-12. – 2000. – С.136-143.
26.Грегуль Г. Соціальне походження Віктора Петрова: невідомі сторінки // Слово і час. – № 8. – 2007. – С.40-43.
27.Історія української літератури ХХ ст. У 2 кн. Кн.1. / За ред. В.Г.Дончика. – К.: Либідь, 1998. – С.347-351.
28.Корогодський Р. На межі… Ще один полонений доби українського відродження // В.Домонтович. Без грунту. Повісті. – К., Гелікон, 2000. – С.454-518.
29.Павличко С. Інтелектуальна проза Петрова й Підмогильного // Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. – К.: Либідь. – 1997. – С.209-230.
30.Черненко О. Аналіз світоглядних принципів у прозі В.Домонтовича // Сучасність. – № 5. – 1994. – С.107-112.
31.Шерех Ю. Віктор Петров, як я його бачив // Література. Мистецтво. Ідеологія. 3 томи. Т.3. – Харків: Фоліо, 1998. – С.88-98
32.Шерех Ю. Не для дітей // Пороги і запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеологія. 3 томи. Т.1. – Харків: Фоліо, 1998. – С.306-321.
33.Шерех Ю. Шостий у ґроні. В.Домонтович в історії української прози // Література. Мистецтво. Ідеологія. 3 томи. Т.3. – Харків: Фоліо, 1998. – С.98-136.
34. Дзюба І. «Вогнем не можна знищити...» Майк Йогансен: поет, філолог, теоретик // Йогансен М. Вибрані твори / Упорядник Р.Мельників. – 2-ге вид., доповнене. – К.: Смолоскип, 2009. – С.671-681.
35. Кавун Л. Під знаком гри: комунікативний вимір роману Майка Йогансена «Подорож ученого доктора Леонардо...» // Кавун Л.І. «М’ятежні романтики вітаїзму»: проза ВАПЛІТЕ: Моногр. – Черкаси: Брама – Україна, 2008. – С.252-266.
36. Ковалів Ю. Майк Йогансен // Історія української літератури ХХ ст.: У 2 кн. Кн.1. / За ред. В.Г.Дончика. – К.: Либідь, 1998. – С.155-157.
37. Рябчук С. Автор і читач у повісті М.Йогансена «Подорож ученого доктора Леонардо...» // Слово і час. – 2005. – № 8.– С.40-46.
38. Цимбал Я. Звукосмислові експерименти в поезії і прозі Майка Йогансена // Слово і час. – 2003. - № 1. – С.15-21.
39. Вірний Б. Остап Вишня. Усмішки // Слово і час. – 1990. – № 10. – С.15-19.
40.Вишня Остап. Автобіографія // Слово і час. – 1999. – №12. – С.13-19.
41.Зуб І. Сміх крізь сльози (Українська гумористика 20-30-х рр.) // Українська мова та література (газета). – 1998. – № 12. – С.1-2.
42. Зуб І. Остап Вишня. Риси творчої індивідуальності. – К.: Наукова думка, 1991. – 172 с.
43. Зуб І. Остап Вишня. Нарис життя і творчості. – К.: Дніпро, 1989. – 239с.
44. Історія української літератури: В 2 т. / За ред. В.Дончика. – К., 1988. – Т.2. – С.431-441.
45. Лавріненко Ю. Остап Вишня // Українське слово. – Т.1. – С.480-488.
46. Остап Вишня. Критичні матеріали // Українські радянські письменники. Збірник літературно-критичних матеріалів – К.: Рад. школа, 1984. – С.175-191.
47.Присяжна Т. Сторінками життєпису Остапа Вишні // Дивослово. – 1996. – № 2. – С.42-45.
48. Пришва Б.Г. Засоби гумору в творах Остапа Вишні. – К.: Вища школа, 1977. – 117 с.
49. Суворова Н. Перехрещені стежки // Слово і час. – 1991. – № 8. – С.74-76.
Ключові поняття: творчий пошук, ідейне протиборство, стильова новизна, революційний пафос.
Основний зміст
Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 176; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!