Гротеск – найефективніший засіб відображення життя у драмі Гюго («Кромвель», «Король бавиться»)
Гротеск – (від фр. Grotesque – химерний, незвичайний) – максимально можливе перебільшення, засноване на нарочитому перетворенні дійсності за допомогою фантазії.
Розглядаючи ситуацію, що склалася у фр. літературі другої половини 20-х років, журнал «Глоб» писав на початку 1827 р.: «Література напередодні свого 18 брюмера, тільки хтозна, де її Бонапарт». Але вже в тому ж 1827 р. французька романтична література отримала свого «Бонапарта», ним став Гюго після публікації знаменитої передмови до драми «Кромвель». В боротьбі з класицизмом, яка дедалі розгорталася, Гюго виявляє неабиякі організаторські здібності, а ще більше – невичерпну й невгамовну енергію. Саме з цією метою він пише свою першу романтичну драму «Кромвель» на сюжет із англійської історії, який через політичні обставини користувався тоді у Франції великою популярністю.
Пафос передмови до Кромвеля – у наближенні літератури до «природи», життя, у вимозі його відтворення в усій суперечливій повноті, в поєднанні прекрасного й потворного, величного й смішного, високого й низького. Найефективнішим засобом досягнення подібної повноти в зображенні життя Гюго вважав гротеск, тому-то теорія гротеску й поставлена в центр другої, теоретичної частини його передмови до «Кромвеля».
Гротеск Гюго – це, власне, крайнє загострення контрастів і, отже, найповніше, «загострене» вираження провідного принципу його поетики. Адже поетика Гюго і загалом романтизму – це передусім поетика контрасту, що витікає із суті романтичного світосприйняття. Світ для романтиків, і зокрема Гюго, - клубок суперечностей, здебільшого нерозгаданих, протистояння й боротьба антагоністичних сил та першовитоків. Контраст ними розглядався як адекватне художнє відображення цієї всеохоплюючої істини буття. Відповідно, гротеск для Гюго – найефективніший засіб відображення життя в його істинності, його складній повноті й суперечливій єдності. Не випадково найвидатнішим майстром гротеску, подібним чином витлумаченого, є для Гюго все той же Шекспір: «Гротеск є однією з найвеличніших красот драми. Він вносить у трагедію то сміх, то жах. Він змушує Ромео зустрічатися з аптекарем, Макбета з відьмами, Гамлета з могильником».
|
|
|
Гротеск притаманний всій драматичній драматургії Гюго. В драмі «Король розважається» з великою гостротою й послідовнітю трактується конфлікт простолюдинів із «сильними світу цього», з родовитою аристократією і монархом. В ній блазень Трібуле знущається з аристократів, використовуючи як знаряддя короля Франсуа І, а потім влаштовує замах і на самого короля, котрий збезчестив його доньку Бланш.
|
|
|
Звичайно гротеск не міг виправити всіх тих надій, які покладав на нього Гюго, - надій на досягнення повноти і правдивості відображення життя в мистецтві. Теорія гротеску Гюго не вільна від метафізичності й специфічного формалізму. Але вона, як й інші постулати передмови до «Кромвеля», руйнувала застарілі правила класицистичної літератури і була на той час справді істотним проривом до «природи», до художнього оволодіння істиною буття, яка, однак, виявляється невловимою.
Антитеза – основний елемент архітектоніки роману Гюго «Собор Паризької богоматері»
Антитеза – (від гр. antithesis – протиставлення) – протиставлення людських характерів, обставин, композиційних елементів тощо. Для створення антитези використовуються антоніми. Принцип антитези лежить в основі композиції деяких романів.
Твором Гюго «Собор Паризької богоматері» завершується короткий період яскравого розквіту історичного роману у французькій романтичній літературі. Задуманий роман був наприкінці 20-х років, а написаний відразу ж після липневої революції 1830 р. й вийшов у світ на поч. 1831 р. згадана революція позначилася на романі, але вона лише загострила, чіткіше визначила проблеми, що хвилювали Гюго й раніше і входили в первісний задум роману. Це насамперед проблеми історичного прогресу й соціальної справедливості, а також нерозривно пов’язана з ними проблема «демократії», її зародження і розвитку в надрах феодального середньовіччя. Не менше хвилювали письменника вічні проблеми добра і зла та їхньої боротьби, внаслідок чого ті переключаються в символічний план і отримують символічне художнє зображення.
|
|
|
Дія роману відбувається у XV ст., в якому Гюго, слідом за істориками періоду Реставрації, вбачав переломну епоху в історії Франції, епоху, коли кінчалося середньовіччя і починався новий час. А це, з одного боку, означало кризу феодалізму і його головної ідеологічної опори, католицької церкви, а з іншого – пробудження третього стану й людської думки, яка починає поступово виходити з-під влади феодально-церковної догматики.
Гюго ставив собі завданням змалювати процес пробудження третього стану в усій його історичній складності й суперечливості, в різних аспектах і на різних рівнях. У найнижчих верствах Гюго цю тему символічно виразив в одному з центральних образів роману – образі Квазімодо. В перших книгах роману це істота, яка ще тільки нагадує людину. І справа не тільки в його незвичайній потворності, яка відгороджувала його від людей, а у тому, що душа у цьому спотвореному тілі була така ж потворна. Квазімодо перших книг роману – раб, вірний пес, який сліпо і бездумно служить своєму господареві, Фролло. Ще спить його розум, спить моральна свідомість, а без цього немає людини.
|
|
|
Переродження Квазімодо розпочинається з моменту, коли йому, прив’язаному до ганебного стовпа й вмираючому від спраги, скривджена ним Есмеральда підносить воду. Платячи добром на зло, вона своєю людяністю пробуджує в ньому людину. Тут на повен голос звучить одна з найулюбленіших тем Гюго – ідея всеперемагаючої сили добра. Починаючи з цього епізоду, Квазімодо перероджується, стає втіленням моральної краси, яка перебуває в різкому контрасті з його фізичною потворністю. Для Гюго це – символ перетворення середньовічного плебсу в народ, що є носієм вищих моральних якостей, людяності й справедливості.
Ще один із центральних образів роману – Клод Фролло. З одного боку, в ньому відображено процес вивільнення людської свідомості з-під влади церковно-аскетичної догми. Цей процес Гюго зображає в його складності й суперечливості: звільнившись від влади догми, свідомість героя залишається в полоні грубих забобонів, і дівчина, яку він так палко жадає, здається йому підісланою дияволом. Водночас Клод Фролло виступає в романі носієм середньовічного насильства й жорстокості. В змалюванні Гюго він і жертва, і кат водночас: жертва церковно-аскетичниних догм, які скалічили йому розум і спотворили почуття, кат щодо Есмеральди, яку він переслідує і губить, виявляючи свою природу феодала-насильника.
Гюго вважав, що вартим «творчої фантазії» поета є не звичайне, не повсякденне. Дійсність поета – яскраве, нове. Ця дійсність повинна бути дана в своїх найбільш загострених формах; при цьому навіть вульгарне і тривіальне може стати явищем естетичним. Гюго шукає це величне та естетичне і знаходить їх у образах Есмеральди та Квазімодо.
Есмеральда – найбільш величне індивідуальне вираження прекрасного, Квазімодо – досконала гротескна форма потворного. На цьому контрасті й побудований сюжет, бо контраст для романтика, який правду дійсності змушений протиставляти правді поета, стає одним з головних прийомів.
В романі є ще один образ, функціонально надзвичайно важливий – образ собору Паризької богоматері. У трактуванні Гюго він – символічне вираження напруженої боротьби феодально-теократичного і народно-демократичного першовитоків. Цю боротьбу автор показав через поєднання у соборі різних архітектурних стилів: романського (раннє середньовіччя) і готичного (пізнє середньовіччя). Але ж , за законами естетики, різнорідні стилі не можуть гармонійно зливатися в художньому цілому, між ними виникає певна напруженість, «конфлікт», який Гюго і витлумачив в історіософському плані як вираження боротьби «теократії» і «демократії». Романський стиль – це втілення теократії, це соціальна й духовна статика, абсолютна влада догми, що виключає вияв вільної думки. Готичний стиль – це вже породження пізнішої епохи, що настала після хрестових походів, коли розпочалися народні виступи й під їх дією «влада розхитується, єдність розколюється. Феодалізм домагається поділення влади з теократіє, поки не виступить народ, котрий неминуче забере собі лев’ячу долю». Архітектура вже не належить виключно духовенству, тепер у ній проявляється передусім народний геній. Цілісність поступається місцем розмаїтості, всевладдя догми змінюється вільним розвитком і боротьбою ідей».
Дата добавления: 2018-05-12; просмотров: 831; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!