Індивідуальні відмінності в мисленні людини

Мисленнєва діяльність завжди індивідуально своєрідна, вона характеризується індивідуально-психологічними відмінностями, що впливають на перебіг мисленнєвої діяльності: глибиною, широтою, гнучкістю, самостійністю, швидкістю, послідовністю тощо. їх називають якостями розуму.

Глибина розуму полягає у здатності суб'єкта виділити суттєві характеристики об'єкта і зробити відповідне узагальнення. Повер­ховість розуму — протилежна якість, що виявляється у вирізненні поверхових, несуттєвих, випадкових особливостей та зв'язків між ними, на основі яких не можна зробити правомірних висновків.

    Гнучкість розуму означає вміння змінити припущення, обраний шлях у вирішенні проблеми, коли змінились умови і попередній вибір  не підтвердився. Протилежною цій якості є інертність розуму, що виявляється у малорухомості мислення, у здатності мислити лише  звичним способом, лише за звичною схемою.

Стійкість розуму — це якість, яка виражається у постійному орієнтуванні на закономірні характеристики об'єкта. 

Нестійкість - означає необґрунтований відхід від орієнтації на закономірні характеристики, явища, посилання суб'єкта на неістотне в об'єкті

Усвідомленість мисленнєвої діяльності полягає в тому,  її суб'єкт розуміє і може виразити в слові особливості задачі, щлях  розв'язання її, особливості міркування та аргументи на користь правильності висновку.    Неусвідомленість мислення виявляється у тому що суб'єкт відчуває труднощі, пояснюючи, які орієнтири добирав для вироблення припущення, якими прийомами можна перевірити правильність його, яких допущено помилок тощо.

Самостійність розуму полягає в тому, що суб'єкт виявляє праг­нення самостійно проаналізувати задачу, прийняти рішення і довес­ти правильність його. Стикаючись із труднощами в цьому процесі суб'єкт виявляє чутливість до підказок, за незначної допомоги відносно легко розв'язує задачу. Наслідувальність розуму виявляєть­ся в постійному копіюванні відомих способів міркування, у відсут­ності потреби зробити самостійні кроки у розв'язанні проблеми.

До індивідуально-психологічних особливостей мислення психологи відносять навіюваність та критичність. Навіюваність — це цілеспрямо­ваний вплив однієї людини на іншу, котра некритично, пасивно, в обхід своїх думок сприймає цей вплив. Критичність розуміють як усві­домлений контроль за перебігом інтелектуальної діяльності людини, під час якого відбувається оцінка роботи думки, вироблених гіпотез, шляхів доведення їх тощо. У вітчизняній психології наголошується, що критичність і самостійність — важливі характеристики мис­леннєвої діяльності, які свідчать про високий рівень розвитку її. Цим якостям розуму протиставляється навіюваність, яка оцінюється як не­гативна, що заважає повноцінній інтелектуальній діяльності.

Зовсім інше ставлення до критичності та навіюваності в зарубіж­них психологів (А. Осборн, М. Гордон). На їхню думку, з метою підвищення творчого потенціалу варто знижувати критичність і підвищувати певною мірою навіюваність.

Серед розладів у мисленні називають ментизм (некеровании потік думок або невиправдана "обґрунтованість мислення") — багато зайвого, другорядного, дрібниць, а серед них втрачається суттєве. паралогічне мислення — намагання шукати зв'язки там, де вони насправді відсутні; функціональну ригідність у мисленні — неспроможність самостійно знаходити рішення; марення, або "інтелектуальну мономанію" — продукування думок, що не відповіла  дійсності.

Інтелект

В аналізі мислення важко обійтися без понять "інте­лект" та "інтелектуальні здібності". Словом "інтелект" (від лат. ро­зуміння, розум) позначають відносно стійку структуру розумових здібностей. Існують різні тлумачення цього поняття, зокрема його ототожнюють із мисленнєвими операціями, зі стилем та стратегіями розв'язання проблемних ситуацій, зі здатністю до учіння, до пізнан­ня, з індивідуальними особливостями орієнтування в ситуації, з когнітивним стилем, з біопсихічною адаптацією до наявних обста­вин життя. Більшість психологів вирізняють три типи інтелекту: ге­нетичний, який неможливо вивчити; поведінковий, що виявляється і спостерігається в поведінці; вимірний, тобто такий, що піддається тестовій оцінці.

Структура інтелекту складна. Одні вчені вважають, що її можна оцінювати за трьома показниками: як систему операцій з даними, як суму конкретних даних та за результатами інтелектуальної діяльності.

Оцінка рівня інтелектуального розвитку здійснюється на основі співвіднесення реального хронологічного віку дитини з її "розумо­вим віком". Показник розвитку інтелекту — "коефіцієнт інтелекту­альності" (скорочено IQ) знаходять за формулою:

IQ = (розумовий вік\ хронологічний вік) * 100%

Середнє значення IQ відповідає 100 балам, найнижче може набли­жатися до 0, а найвище — 200. Стандартне (тобто середнє для всіх груп) відхилення — 16 балів в кожну сторону. У кожного третього зем­лянина показник IQ становить від 84 до 100 балів і така ж частина (34 %) має показник IQ від 100 до 116 балів. Решта людей становлять дві крайні групи (у кожній по 16 %) — з низьким (10—84 бали) і ви­соким (116-180) інтелектом.

Для позначення вродженої недорозвиненості інтелекту дефекто­логи, психіатри і психологи використовують термін "олігофренія".

      

   Питання 2. Мовлення, види та культура мовлення

Методичні рекомендації

Вивчаючи дане питання зверніть увагу на те ,що мова й мовлення є одним із засобів мис­лення, розуміння.

Мова є носієм пізнаного й водночас знаряддям пізнання нового (Г. С. Костюк). Однак у знаковій системі відображені вже досить фор­малізовані, фіксовані значення, які можуть забезпечити міжлюдське спілкування.

Чи залежить від конкретної мови мислення її носіїв? Відомі психолінгвісти Сепір і Ворф відповідають на це запитання позитивно. Вони— автори так званої гіпотези лінгвістичної відносності Сепіра— Ворфа. «Певною мірою людина перебуває над владою кон­кретної мови, яка є для даного суспільства засобом вираження, —пише Сепір. — Ми бачимо, чуємо і сприймаємо дійсність так, а не інакше пе­редусім тому, що мовні норми нашого суспільства сприяють певному вибору інтерпретації».

Один з видів мовлення — внутрішнє мовлення (без звуків). Воно є формою існування внутрішніх мисленнєвих дій, і саме тому процес ін­теріоризації (перетворення зовнішніх дій у мисленнєві), проходячи ряд етапів, про які вже йшлося, обов'язково завершується станом, коли дія коментується й контролюється за допомогою мовлення не зовнішнього (промовляння вголос), а внутрішнього, часто скороченого й згорнутого.

Сучасні психологічні дослідження свідчать про діалоговий харак­тер мислення людини, зокрема її внутрішнього мовлення. Згідно з під­ходом М. Бахтіна, відомого дослідника творчості Ф. Достоєвського, ді­алог, дискусія характеризується не стільки присутністю двох або більше співбесідників, скільки наявністю двох або більше позицій, поглядів на ситуацію, задачу, мету діяльності тощо.

Мисленнєва дія, думка часто розгортається як таке зіткнення різних позицій і підходів, яке відображається й у внутрішньому мовленні. Пе­рехід від думки до внутрішнього мовлення й від останнього до мовлення зовнішнього, повноцінного вербалізованого вираження думки — процес не тільки не прямолінійний, а загалом такий, що не може бути описаний на площині. Навіть більше: щоб його описати, недостатньо і трьох ви­мірів простору. За влучним висловом Л. С. Виготського, думка нависає хмарою змісту і може або пролитися, або не пролитися дощем слів. Пе­ретворення особистісних смислів у значення робить процес переходу від думки до слова дуже складним, а часом непереборним для людини.

Саме в значенні слова криється вузол тієї єдності, яка називаєть­ся мовленнєвим мисленням. Це відбувається тому, що значення сло­ва — явище мовленнєве й мисленнєве водночас, тобто належить як до сфери мовлення, так і до сфери мислення.

Однак значення слова — не більше ніж потенція, яка реалізується в живому мовленні, значення—тільки один камінець у складній будові смислу. Смислом у такому контексті є сукупність усіх психологічних фактів, які викликає в нашій думці слово, почуте або промовлене.

Внутрішнє мовлення, за Л. С. Виготським, — це мислення чистими значеннями. Воно не збігається з думкою, тому що не збігаються оди­ниці мислення й мовлення. Те, що в думці міститься симультанно (тобто одночасно), у мовленні розгортається суксесивно (тобто послідовно).

Думка, каже Л. С. Виготський, породжується не іншою думкою, а мотивуючою сферою людини. Тому й зрозуміти слово, думку означає передовсім зрозуміти мотив, те, заради чого думка промовляється.

Вимоги до мови дизайнера. Володіння мовою — один з головних доданків майстерності дизайнера. До мови працівника торгівлі пред'яв­ляється ряд вимог, які можна розділити на дві групи.

1. Вимоги до змісту мови: простота в ясність викладу (слід уни­кати довгих і складних фраз, застосування термінів, не зрозумілих замовнику, і т. д.); послідовність і чіткість пояснення; переконливість, тобто ваговитість і логічність доводів, що приводяться; націленість, тобто дизайнер повинен наперед знати, що він хоче довести, і відповідно підбирати аргументи.

2. Вимоги до форми мови: виразна вимова; нормальний середній темп {не скоромовка, але і не сповільнено); відповідність сили голосу (гучність повинна бути така, щоб співбесідник міг в даних умовах без напруги чути дизайнера, разом з тим зайва гучність може бути сприйня­та як прояв грубості); зміна темпу, сили голосу, паузи під час розповіді, з тим щоб уникнути монотонності; багатий словарний запас, уміле його ви­користання; чистота мови — відсутність зайвих слів («значить», «ну», «так би мовити» і т. д.), жаргонних і вульгарних виразів.

Майстерність дизайнера полягає не в демонстрації своїх ора­торських здібностей, а в умінні якісно надати послугу та виконати замовлення різного характеру.

 

Питання 3. Професійна придатність. Стомлення. Працездатність та її динаміка. Режим праці та відпочинку. Мотивація праці

Професійна придатність.

Опрацювуючи дане питання зверніть увагу на те, що Завданням професійного відбору є визначення придатності людини до виконання того чи іншого виду роботи. Під професійним відбором розуміють процес вибору з групи кандидатів на певну посаду тих, від кого можна чекати успішного освоєння і наступного ефективного виконання функцій. Професійно придатними вважаються особи, які успішно оволодівають професією в процесі навчання, вдосконалюються в цій діяльності, а в сприятливих умовах вдосконалюють саму професію.
    Розрізняють два типи професійної придатності: абсолютну і відносну.
  Абсолютна придатність необхідна для тих професій, успішне оволодіння якими і виконання роботи залежать від властивостей нервової системи і якостей людини. Невідповідність їх вимогам роботи може призвести до зривів, помилок, аварій.
Категоричні оцінки можуть бути застосовані відносно таких психофізіологічних характеристик людини, як сенсомоторика, розпізнавання кольорів, швидкість переключення і широта розподілу уваги, оперативна пам’ять, швидкість реакції, сила м’язів, витривалість і т.ін.
Відносно таких якостей, як рівень освіти, спеціальної підготовки, наявність навичок і умінь, слід виходити з можливостей їх розвитку і вдосконалення як в процесі навчання, так і в процесі праці.
  Відносна професійна придатність застосовується при виборі професій масового типу, які не ставлять жорстких вимог до властивостей особистості. Невідповідність або недостатній розвиток одних якостей може компенсуватися розвитком інших.
Виключне значення профвідбір має для професій, які вимагають абсолютної професійної придатності. З цією метою вивчаються професії, для яких необхідний такий відбір, а потім здійснюється сама процедура відбору, тобто виявляється відповідність певних якостей працівника вимогам і особливостям професії.
   Для професій, які ставлять підвищені або особливо високі вимоги до окремих психофізіологічних властивостей, встановлюється так званий прохідний бал — ознаку професійної придатності або непридатності.
    Психологічна професійна непридатність може бути обумовлена не тільки недостатністю тих чи інших здібностей, а й наявністю в структурі особистості негативних для даної трудової діяльності рис (наприклад, емоційно-моторна нестійкість, розсіяна увага, схильність до невиправданого ризику тощо).
   Розрізняють два типи профвідбору:
● за здібностями і схильністю для направлення на попереднє професійне навчання;
● за наявною готовністю до виконання функцій по тій чи іншій професії.
Основою для професійного відбору є конкретні нормативні характеристики професії: соціальні, операціональні, організаційні.
   Професійна придатність є результатом професійного самовизначення в процесі навчання і освоєння професії, а також професійної спрямованості особистості.   

Професійна спрямованість характеризується установкою особистості на розвиток якостей, необхідних для успішної праці з обраної професії. Ставлення людини до професії виявляється в її професійних інтересах, під якими розуміють активну пізнавальну діяльність людини в зв’язку в професією. Формування професійних інтересів базується на глибоких всебічних знаннях щодо характеру, змісту і організації діяльності та позитивному ставленні до праці.
 Професійний інтересможе супроводжуватись професійним покликанням, тобто специфічним відношенням до певного виду діяльності. Професійне покликання — це соціально зумовлений стійкий потяг людини до певного виду трудової діяльності, за якого робота найбільш продуктивна і відповідає реальним і потенційним можливостям особистості. Виражається професійне покликання сукупністю розвинутих здібностей і стійкою схильністю.

Професійний відбір персоналу і розподіл між працівниками функцій здійснюються за принципом індивідуального підходу. Всебічне вивчення і оцінка персоналу на основі особових справ, бесід, спостережень, тестів дозволяє врахувати не тільки рівень професійно-кваліфікаційної підготовки і виробничий досвід, а й фізичні, психофізіологічні та інтелектуальні характеристики.
Оптимальне поєднання людини і професії забезпечується в процесі професійної і соціально-психологічної адаптації.

---

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 273; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

---

Мы поможем в написании ваших работ!