Особливості поетичного стилю М. Вороного

Найхарактерніша риса поезій – музикальність.
Звернення до різноманітних віршових розмірів.
Різноманітна строфічна будова (двовірш, терцети, пяти- і шестирядкова строфи).
Багатство, краса, чистота мови.
Використання образів-символів.

На думку М. Вороного, саме поезія символізму найкраще може передати прагнення людини, її бажання краси, пошуки кохання, роздуми над сенсом життя.

Творчість символістів – француза Поля Верлена, австрійця Райнера Марії Рільке, бельгійців Еміля Верхарна й Моріса Метерлінка, норвежця Генріка Ібсена, росіянина Олександра Блока – збагатила світову літературу яскравими художніми узагальненнями, незвичайними поетичними образами. В українській літературі символізм представляє творчість Петра Карманського, Миколи Вороного, Василя Пачовського, Миколи Філянського, Олександра Олеся, Спиридона Черкасенка, Грицька Чупринки, раннього Павла Тичини. Ці поети наблизили вірші до музики, виявили високу культуру художнього слова, їхні твори особливо збагатили українську інтимно-особистісну лірику, піднесли її на рівень світових зразків.

АНАЛІЗ ПОЕТИЧНИХ ТВОРІВ ОЛЕКСАНДРА ОЛЕСЯ (О. КАНДИБИ)

«З ЖУРБОЮ РАДІСТЬ ОБНЯЛАСЬ», «ЧАРИ НОЧІ»»

Олександр Олесь як лірик розвивався в річищі символізму – однієї з течій модернізму в західноєвропейському письменстві, в єдності з якою відбувалися художні шукання багатьох українських митців.

Характерні ознаки символізму – бунт проти актилюдяного суспільства, культивування екзотичних і заборонених тем, підкреслене естетство, посилена увага до підсвідомого, створення особливої метамови символів.

Поезія «З журбою радість обнялась» – це поетична рефлексія-мініатюра, показ переживань ліричного героя, осмислення ним своєї долі та людського буття. Вірш будується як художній монолог у двох строфах, двох етапах сповіді. Ліричний сюжет розвивається на контрастах: зіставляються настрої і почуття душі героя-мрійника. Художня палітра твору забарвлена чарівною наспівністю й милозвучністю.

З журбою радість обнялась

З журбою радість обнялась…

В сльозах, як в жемчугах, мій сміх,

І з дивним ранком ніч злилась

І як мені розняти їх?!

В обіймах з радістю журба,

Одна летить, друга спиня…

І йде між ними боротьба,

І дужчий хто – не знаю я…

1906

«З журбою радість обнялась» – зразок неоромантичної лірики. Емоційна насиченість вірша, місткість образів, риторичні запитання в поєднанні з ритмо-мелодійними особливостями: мінорною інтонацією, уповільненим ритмом – навіюють особливий настрій, сприяють філософським роздумам. Неоромантич-ним є і протиставлення реального життя мріям і сподіванням.

Чари ночі Сміються, плачуть солов'ї І б'ють піснями в груди: «Цілуй, цілуй, цілуй її, – Знов молодість не буде! Ти не дивись, що буде там, Чи забуття, чи зрада: Весна іде назустріч вам, Весна в сей час вам рада. На мент єдиний залиши Свій сум, думки і горе – І струмінь власної душі Улий в шумляче море. Лови летючу мить життя! Чаруйсь, хмелій, впивайся І серед мрій і забуття В розкошах закохайся. Поглянь, уся земля тремтить В палких обіймах ночі, Лист квітці рвійно шелестить, Траві струмок воркоче. Відбились зорі у воді, Летять до хмар тумани... Тут ллються пахощі густі, Там гнуться верби п'яні. Як іскра ще в тобі горить І згаснути не вспіла, – Гори! Життя – єдина мить, Для смерті ж – вічність ціла.

Чому ж стоїш без руху ти, Коли ввесь світ співає? Налагодь струни золоті: Бенкет весна справляє. І сміло йди під дзвін чарок З вогнем, з піснями в гості На свято радісне квіток, Кохання, снів і млості. Загине все без вороття: Що візьме час, що люди, Погасне в серці багаття, І захолонуть груди. І схочеш ти вернуть собі, Як Фауст, дні минулі... Та знай: над нас – боги скупі, Над нас – глухі й нечулі...» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Сміються, плачуть солов'ї І б'ють піснями в груди: «Цілуй, цілуй, цілуй її – Знов молодість не буде!» 1904

До символістської поетики належить шедевр інтимної лірики «Чари ночі» (збірка: «З журбою радість обнялась»).

«Чари ночі» – це симфонія звуків і барв, породжена красою природи й людських почуттів; це гімн юності, ода коханню. Краса весняної ночі та найпотаємніших почуттів людини злиті воєдино, вони гармонійно чисті:

Сміються, плачуть солов’ї

І б’ють піснями в груди:

«Цілуй, цілуй, цілуй її –

Знов молодість не буде...»

У цих рядках відбиті епікурейські погляди поета на життя. Утіленню провідної думки твору підпорядковані й виражальні засоби: динамічна ритміка, окличні речення, імперативність висловлювання, асонанси, алітерації.

Історія написання: у ранній творчості Олександр Олесь передусім постає як яскравий лірик, тема кохання для якого є однією з найулюбленіших поряд із темою громадянською тематикою. Це й не дивно: поет закоханий (саме майбутня дружина 1904 р. почала називати його Олесем), бере участь у суспільному житті, наприклад, відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві (1903) тощо. Маючи жвавий темперамент і любов до життя, митець співає хвалу цьому світу, природі, ідеальність якої суголосна життєствердним настроям митця.

Рік створення:1907.

Збірка: «З журбою радість обнялась».

Напрям: модернізм.

Течія:символізм.

Літературний рід: лірика.

Вид лірики:інтимна (любовна).

Жанр «Чари ночі»: романс (він став популярною народною піснею).

Провідний мотив: захоплення красою життя й красою кохання.

Система віршування:силабо-тонічна.

Віршовий розмір: чотиристопний ямб (_ '_ / _ '_ / _ '_ / _ '_) з пірихієм.

Строфа:чотиривірш (катрен).

Римування:перехресне (абаб).

Тема:жаль щодо швидкоплинності людського життя, закоханість у красу буття й людини, збентеженість від краси світу й любові, уславлення філософії життя ліричного героя, його життєлюбства.

Ідея:утвердження кохання як найважливішого в житті людини, як сенсу життя; заклик насолоджуватися життям (вітаїстичні мотиви) перед обличчям тлінності; гімн природі й красі.

Композиція (зміст): вірш складається з 12 куплетів-чотиривіршів, при цьо-му починається й закінчується однаковим катреном (прийом обрамлення):

(І) сміються-плачуть солов’ї, закликаючи кохати — (II)заклик не дивитися в майбутнє, а радіти цій весні — (III)заклик залишити свій сум, думки і горе й улити душу в шумляче море — (IV) заклик ловити мить життя і в мріях закохати-ся — (V — VI) картини розлитості кохання в природі — (VII)заклик горіти, бо життя — мить, а смерть — вічність — (VIII)заклик рухатися, налагодити струни золоті під час бенкету весни — (ІX) заклик сміливо йти на свято квіток, кохання, снів і млості — (X) попередження про тлінність усього — (XI)передбачення про майбутнє бажання повернути дні минулі, як цього прагнув Фауст, чого не вдасть-ся зробити, бо над «нас — боги скупі, глухі й нечулі» — (XII)повтор першого катрену.

Лірична оповідьу творі ведеться трьома суб’єктами: власне автором, ліричним героєм і адресантом (уявним співбесідником).

Поезія побудована на паралелізмах, які відіграють важливу естетичну функцію в її архітектоніці: зіставлення навколишньої краси, буяння природи й почуттів ліричного героя, його закоханості, щирої віри в добро.

Образи: людей: ліричний герой – закоханий; Фауст – людина, яка хоче повернути минуле; примарна кохана; міфологічних істот: боги; природи: солов’ї, весна, шумляче море, земля, лист, квітка, струмок, зорі у воді, хмари, туман, верби п’яні; предметів і явищ: поцілунок, мить життя, струни золоті, бенкет весни, дзвін чарок, бажання, холодні груди.

Символічні образи:солов’ї (символ весни, кохання); іскра (символ душевної енергії, завзяття); бенкет весни (символ буяння природи й життя); Фауст (символ неповоротності минулого, минущості, марності намагань).

Художні засоби:«Сміються, плачуть солов’ї» – антоніми. Також викорис-товуються метафори, анафора, епітети. Ліричність поезії «Чари ночі»

посилюється влучними метафорами («тут ллються пахощі густі, там гнугься верби п’яні», «сміються, плачуть солов’ї і б’ють піснями в груди», «…уся земля тремтить в палких обіймах ночі»); персоніфікованим образом весни, яка завжди була символом молодості, краси, оновлення («весна іде назустріч нам», «весна бенкет справляє»).

Численні персоніфікації (наприклад, у п’ятій строфі) підкреслюють злитість природи й людини в прагненні жити, кохати й бути щасливими.

Проступає у вірші й традиційний для поета контраст («Гори! – життя єдина мить, для смерті ж – вічність ціла»). Він особливо підкреслює, загострює спалах радості, кохання (В. Пахаренко).

Вірш став прекрасним романсом, гімном життю й любові.

______________________________________________________________________

БЛОК ДОМАШНЬОГО ЗАВДАННЯ

1. Скласти хронологічні таблиці (про Лесю Українку, Ольгу Кобилянську, Миколу Вороного, Олександра Олеся).

2. Виписати цитати до образів твору «Лісова пісня» Лесі Українки або написати листа до Мавки чи Лукаша, або прокоментувати один із висловів Мавки у міні-творі-роздумі.

3. Вивчити напам’ять останній монолог Мавки (Леся Українка «Лісова пісня»), одну поезію на вибір «Contra spem spero!» Лесі Українки або «Блакитна Панна» Миколи Вороного.

М И К О Л А В О Р О Н И Й

Дата	Зміст
24 листопада (6 грудня) 1871 року	народився Микола Кіндратович Вороний (псевдонім – Арле-кін, Віщий Олег, Кондратович, Микольчик) на Катерино-славщині у сім’ї ремісника. Але виростав хлопчина в Хар-кові на Гончарівці, що її увіковічив ще Г. Квітка-Основ’я-ненко у своїй знаменитій драмі. Мати письменника похо-дила з колись відомого, але давно збіднілого дворянського роду Прокопа Колачинського, що у 1697 – 1702 рр. був ректором Києво-Могилянської академії, а батько, хоч зай-мався торгівлею, вів свій рід від кріпаків і любив перед зна-йомими та родичами похвалитися тим, що його предок був гайдамакою і навіть особисто спілкувався з легендарним коліївським ватажком Максимом Залізняком.
1873 році	батьки Миколи Вороного переїхали до Харкова.
1877 році	почав навчатися в школі на Гончарівці, передмісті Харкова. Потім продовжив навчатися в реальній школі (гімназії) в Харкові, а згодом – після переїзду батьків – у Ростовському реальному училищі (середній навчальний заклад, який орі-єнтував учнів на подальше отримання технічних спеціаль-ностей /на противагу гімназіям, які давали середню освіту з гуманітарним нахилом/), з якого через зв’язки з народниць-кими організаціями (що пропагували тісний зв’язок інте-лігенції з народом заради звільнення його з-під соціального гноблення і боротьбу з царизмом шляхом терористичних актів проти найбільш ненависних суспільству значних са-новників) був виключений у сьомому класі і після арешту та обшуку потрапив під нагляд російської поліції. Крім не- гласного нагляду, додалися й інші неприємності: Миколі офіційно заборонили вступати до вищої школи та прожива-ти в столичних та великих містах
1893 р.	перші спроби в поезії, він надрукував перший вірш “Не жу-рись, дівчино”..
1895 р.	Вороний виїжджає за кордон, навчається спочатку у Віден-ському, потім Львівському університетах на філософському факультеті. У Львові зблизився з Іваном Франком, який справив великий вплив на формування світогляду й літера-турно-естетичних поглядів молодого поета. Знайомство з Франком позитивно позначилося на виборі професії: він віддається журналістиці, зокрема редагує львівський журнал “Зоря” (деякий час був неофіційним редактором), співпра-цює з журналом “Життє і слово”, де вів рубрику “Вісті з Росії”. Допомагав Івану Франкові у виданні газети “Громад-ський голос” і “Радикал”. Працював бібліотекарем і корек-тором Наукового товариства імені Тараса Шевченка (потуж-ної наукової організації в Західній Україні кінця ХІХ – по-чатку ХХ століть, що ставила собі за мету утверджувати
Дата	Зміст
	повноцінність української нації шляхом учених досягнень і зробила помітний внесок у наукове, культурне та громад-ське життя вітчизняного суспільства). Тоді ж захоплюється театральним мистецтвом, якийсь час був режисером гали-цького театру “Руська бесіда”..
1897 р.	покинув Галичину і повернувся на батьківщину, стає акто-ром трупи Марка Кропивницького, що грала в Москві, але з Москви зараз же був висланий, яко “небезпечний” і ледве через кілька місяців, після затяжного клопоту, вернувся до тієї ж трупи вже в Петербург.
1898 – 1901 рр.	перейшов до трупи Панаса Саксаганського, де пробув дов-ший час, а потім служив то на російській (тим часом попов-нюючи театральну освіту на приватних курсах), то на ук-раїнській сцені; згодом служить у земстві, займається полі-тичною діяльністю, ставши членом РУП, пробує себе в іпостасі театрального критика.
1903 р.	стає ініціатором видання альманаху “З-над хмар і долин”, куди ввійшли твори маститих і початкуючих письменників.
1906 р.	Микола Вороний стає одним з натхненників угрупування “Молода Муза”, підтримує ідею “чистого мистецтва”, хоча сам особисто творить зовсім не в руслі молодомузівців.
1910 р.	Вороний оселився в Києві, працював у театрі Миколи Са-довського, викладав у театральній школі.
1911 р.	перебування Миколи Кіндратовича Вороного в Києві й ро-динні трагедії (розлучення з дружиною, яку любив протя-гом усього життя) ознаменували появу його вистражданої поетичної збірки “Ліричні поезії”.
1913 р.	поетична збірка “В сяйві мрій”. Пробував себе митець і в ґалузі художнього перекладу, зокрема переклав пролог до “Ромео і Джульєтти” В. Шекспіра, творів О. Пушкіна, як “Кам’яний гість” та “Моцарт і Cальєрі”.
1917 р.	поема “Євшан-зілля”, написав маршову пісню “За Укра-їну!”, яка була покладена на музику композитором Яросла-вом Ярославенком і виконувалася в Галичині на всіх Уро- чистостях української громадськості.
З 1920 р.	Вороний знову в еміграції, спочатку проживаючи у Варшаві (де здружився з польськими письменниками Ю. Тувімом і Л. Стаффом), а згодом – у Львові. Причиною виїзду за кор.-дон було категоричне несприйняття ним більшовизму.
1921 р.	збірка “За Україну”
1926 р.	туга за Україною змусила Вороного повернутися до Харко-ва, а пізніше перебратися до Києва. Перекладає оперні ліб-рето, виступає з культурологічними статтями, займається педагогічною й театральною діяльністю.
1929 р.	вийшла остання прижиттєва поетична збірка.

Дата	Зміст
З початку 30-х років	над Миколою Вороним завис дамоклів меч у вигляді страш-ного тавра “ворога народу”. Митця судили, за вироком він отримав три роки таборів, але це покарання було замінено засланням у Казахстан. Очевидно, у тяжкі для себе хвилини Микола Вороний сповістив про власну біду синові Маркові, який у 20-х роках за допомогою батька у львівському “Літе-ратурно-науковому віснику” під псевдонімом Антіох над-рукував кілька своїх поезій, а в Україні друкувався під своїм прізвищем у журналах “Червоний шлях”, “Життя і револю-ція!, “Глобус”. На час арешту батька син працював у мос-ковському журналі “Наши достижения”, а тому Вороний міг сподіватися, що до думки працівника столичної преси при-слухається український суд і його помилує. На жаль, як не вимагав Марко перегляду справи батька, нічого не міг змі-нити в його долі. Більше того, настирливого сина теж зви-нуватили в націоналізмі, заарештували й знищили, рік перед цим протримавши в одиночній камері, а потім відправивши на Соловки (1937 р.).
У 1934 році	письменник був репресований і виселений із Києва.
	Доля самого Миколи Вороного після арешту досі належно нез’ясована. Одні дослідники вважають, що 29 квітня 1938 року особлива трійка при НКВС (народному комісаріаті внутрішніх справ) Одеської області розглянула “страву три-надцятьох” і всім винесла вирок: “розстріляти” і він був ростріляний 7 червня 1938 р., другі – 24 квітня 1940 року, треті – що помер від інсульту в 14 квітня 1940 р.

Дата добавления: 2018-02-28; просмотров: 3196; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 12

Мы поможем в написании ваших работ!