Фольклорно-міфологічна основа сюжету

Nbsp;   ІНФОРМАЦІЙНИЙ БЛОК   Тема:«Леся Українка (Лариса Косач). Драма-феєрія «Лісова пісня». Фольклор-       но-міфологічна основа сюжету. Символічність образів Мавки і дядька       Лева – уособлення духовності і краси. Мати Лукаша й Килина – антиподи       головній героїні Мавці. Симбіоз високої духовності і буденного прагматиз-       му в образі Лукаша. Природа і людина у творі. Почуття кохання Мавки й       Лукаша як розквіт творчих сил людини. Художні особливості драми-феєрії.       Аналіз поетичних творів. «Contra spem spero», «Стояла я і слухала весну»,       «Уста говорять: «Він навіки згинув!». Ольга Кобилянська. «Земля» –       психологічне трактування вічних проблем: людини і землі, злочину та кари.       Трагічна історія родини Федорчуків – новітня інтерпретація християнсько-        го мотиву братовбивства. Образи повісті. Глибокийпсихологізм і симво-        лізм твору як новаторство О. Кобилянської. Микола Вороний «Блакитна        Панна». Олександр Олесь (О. Кандиба)«З журбою радість обнялась»,        «Чари ночі»».   План   1. Життєвий і творчий шлях Лесі Українки. 2. Аналіз драми-феєрії «Лісова пісня» Лесі Українки.           3. Аналіз поетичних творів. «Contra spem spero», «Стояла я і слухала весну», «Уста говорять: «Він навіки згинув!». 4. «Земля» Ольги Кобилянської –  психологічне трактування вічних проблем: людини і землі, злочину та кари. Аналіз повісті. 5. Аналіз поезії Миколи Вороного «Блакитна Панна». 6. Аналіз поетичних творів Олександра Олеся (О. Кандиби)«З журбою радість обнялась», «Чари ночі»». ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ЛЕСІ УКРАЇНКИ   Лариса Петрівна Косач-Квітка (справжнє ім’я Лесі Українки) народилася 25 лютого 1871 року в місті Новограді-Волинському, тепер Житомирської області, в інтелігентній, «літературній» родині. З юних років Лесі легко й невимушено давалося віршування. А фольклор Волині вводив вразливу дівчинку в незвичайний, химерний світ української міфології з її мавками, перелесниками, русалками. Писати поезію Леся почала рано, ще у 9-річному віці (вірш «Надія», який вона присвятила своїй тітці Олександрі). Творча атмосфера сприяла швидкому розвитку письменницьких здібностей дівчинки. Впливало і оточення – серед знайомих були Михайло Старицький, Микола Лисенко та Іван Франко. Великий вплив на духовний розвиток поетеси мав її дядько Михайло Драгоманов, відомий громадський і культурний діяч. За сприяння матері у 1884 році восени в журналі «Зоря» з’явилися перші Лесини публікації – вірші «Конвалія» та «Сафо». Улітку того ж року Леся з матір’ю, братом та сестрою відвідували урочище Нечимне, яке, як вважається, було описане в поемі «Лісова пісня». Узимку Олена Пчілка запропонувала Михайлові й Лесі перекласти українською мовою «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» Миколи Гоголя, як результат 1885 року у Львові вийшла збірка перекладів творів зазначеного письменника. Авторами були молоді Косачі, що вказали псевдоніми Михайло Обачний та Леся Українка. Леся Українка писала і поезію, і драму, і прозу, і публіцистику. Працювала і у сфері фольклористики. Леся Українка увійшла в українську літературу передусім як поетеса мужності. Тематично багату її лірику трохи умовно можна поділити на особисту, пейзажну та громадянську. Головні теми її ранніх ліричних поезій – краса природи, любов до рідного краю, особисті переживання, призначення поета й роль поетичного слова, соціальні та громадянські мотиви. У 1890 році з-під пера Українки вийшли непересічні поезії «Contra spem spero», «Мій шлях», «Сім струн». У березні 1893 року вийшла у Львові перша Лесина збірка «На крилах пісень». Знайомих і друзів у Лесі Українки завжди було багато. Вона цікавилася творчістю П. Грабовського, познайомилася й листувалася з Ольгою Кобилянською, називаючи її в листах «Хтось чорненький», «Хтосічок». У Беркуті мала прекрасні диспути про мистецтво з І.Франком. Про поетесу особливо піклувався фольклорист Климентій Квітка, який пізніше став її чоловіком. У 1899 році у Львові вийшла друга Лесина збірка «Думи і мрії», а у квітні 1902 року в Чернівцях – книга поезій «Відгуки». У співавторстві з Климентієм Квіткою поетеса видала збірку «Дитячі ігри, пісні й казки…». У другій половині 90-х років Леся Українка звертається до драматургії. Перша її драма – «Блакитна троянда» (1896). Дуже вдалою та цікавою визнана трагедія «Касандра». Широко використовуючи теми й образи світової літератури, Леся Українка розвинула новий жанр – драматичну поему, перша із яких – «Одержима» (1901). Посилала Леся Українка свої твори для альманахів М. Коцюбинському, листувалася з Г. Хоткевичем. Леся спробувала опанувати також сатиричний жанр – і написала поезії «Веселий пан», «Практичний пан» тощо. У 1908 році Леся Українка побувала в Ялті, Києві, Одесі, Євпаторії, Батумі, Тбілісі, їздила до Берліна на консультацію з професором щодо операції на нирках. Останні роки життя Лариси Косач-Квітки минули в подорожах на лікування до Єгипту й на Кавказ. Разом із чоловіком Климентієм Квіткою вона працювала над зібранням фольклору, ретельно опрацьовувала власні драми. У 1911 році сім’я опинилася в Кутаїсі, де чоловік одержав посаду. Письменниця вже відчувала наближення смерті. Вона переслала сестрі Ользі свій архів, до виснаження працювала над «Лісовою піснею», яку розпочала третього, а закінчила двадцять п’ятого липня. «Лісова пісня» вийшла друком в Києві ще за життя поетеси, у 1912 році. На звістку про важкий стан Лариси Петрівни в Грузію приїхала її мати. Їй письменниця диктувала проекти своєї так і ненаписаної драми «На берегах Александра». Померла Леся Українка 1 серпня 1913 року, в містечку Сурамі (Грузія) у віці 42 років. Похована поетеса на Байковому кладовищі в Києві. Творчий спадок Лесі Українки неоціненний: філософська, соціальна, пейзажна, інтимна лірика, драми, переклади… Проблеми, які ставить авторка у своїй творчості – вічні і глибинні. На них кожен повинен знайти відповідь для себе сам.   АНАЛІЗ ДРАМИ-ФЕЄРІЇ «ЛІСОВА ПІСНЯ» ЛЕСІ УКРАЇНКИ   Сильніше за любов злоба горить, Сильніше за красу вражає бридь, Але життя росте лишень з любові, Лишень краса людей навчає жить. Д. Павличко Історія написання: цей шедевр світової літератури був створений за корот­кий час, про що відомо з листа Лесі Українки до сестри Ольги: «Писала я її дуже недовго, 10-12 днів, і не писати ніяк не могла, бо такий уже був непереможний настрій, але після неї я була хвора і досить довго приходила до пам’яті. Далі я за-ходилася її переписувати, ніяк не сподіваючись, що се забере далеко більше часу, ніж саме писання». Така швидкість створення, очевидно, була зумовлена тим, що всі образи були відомі Лесі з дитинства, коли вона жила у свого дядька в селі Ко-лодяжному, що на Волині, де народна міфологія ще була реальністю, водночас ідея твору — це одна з основних проблем, про яку поетеса розмірковувала протя-гом усієї своєї творчості. Рік створення:1911. Напрям:модернізм. Течія:неоромантизм. Рід:лірика + епос (ліро-епос). Літературний рід: драма. Жанр: драма-феєрія (проблемно-філософська драматична поема). Драматична поема– переважно невелика за розміром віршована п'єса, у якій зливаються драматичне й ліричне розкриття теми, виклад матеріалу відзначається лаконізмом, відсутні широкий фон подій і зовнішня інтрига, а вся увага зосереджена на розкритті ідейного конфлікту між основними противниками в момент його найбільшого загострення. Феєрія — театральна чи церковна вистава, побудована на фантастично-каз- ковому сюжеті, в якій з метою вразити глядача використовуються різноманітні сценічні ефекти. Драма-феєрія (драма-казка) — (франц. термін feerie утворився від fее — фея, чарівниця) — жанровий різновид драми, котрий виник в Італії у XVII ст. Згодом жанр було активно запозичено в європейському театральному, оперному мистецтві та балеті. Для драми-феєрії властивий фантастично-казковий сюжет, наявність серед дійових осіб міфічних або створених уявою автора фантастичних істот. Сценічна дія феєрії відзначається використанням сценічних ефектів та трюків. Ознаки драми: наявність драматичного конфлікту, що підпорядкований ідеї твору; призначення — для постановки на сцені. Ознаки казки: перетворення сил природи, казкових персонажів на образи, подібні до людей і наділені люд­ською мовою та почуттями; перетворення людей у звірів, наявність алегоричних образів — Долі, злиднів. Тема: зображення світу людини й світу природи в їх гармонійних і суперечливих взаєминах. Головна ідея: оспівування краси людських взаємин, пориву до щастя, незбагненної сили великого кохання. Основний конфлікт (має філософсько-психологічний характер): реалізується в боротьбі за світлу високу мрію, і ця боротьба єднає все найкраще в природі та людині. Мотиви:«гармонія»; «вічне повторення»; «єдність душі й тіла»; «любов як вища сила», «роздвоєність особистості»; «природа й людина», «неодновимірність життя». Образи: людей:Лукаш — образ юнака розкривається через образ Мавки; має багату душу, що промовляє до Мавки голосом сопілки; здатен щиро покохати, але потім затягується в «житейське болото»; не зміг «своїм життям до себе до-рівнятись»; Мавка — лісова істота, юна дівчина, безкорислива, щира, ніжна, мрій-лива, романтична, волелюбна, стійка у випробуваннях; дотримується ви­соких мо-ральних цінностей; пізнає складність і біль «роздвоєного» людського буття, але перемагає в боротьбі проти згубної людської моралі; мати Дука­та; Килина; дядько Лев; діти Килини; міфологічних істот:Мавка, Лісовик, Водяник, Русалка, Перелесник, «Той, що греблі рве», «Той, що в скалі сидить», Русалка Польова, Пропасниця, Потерчата, Куць, Злидні, Доля; природи:ліс, озеро, верба, дуб, поле, квіти, сніг; предметіві явищ:сопілка, серп, косовиця, хата; потойбіччя; вогонь. Символічні образи:Мавка (символ гармонійного існування, відданої любові, твердості духу); Лукаш (символ дисгармонії людської натури, слабкості, пізнання істини); дядько Лев (символ гармонійного співжиття з природою); Килина (символ «приземленої», нікчемної людини); сопілка (символ творчої, гармонійної сутності людини; неперервності потягу до краси); верба, вогонь (символи духовного очи­щення, вічного повторення, відродження); міфологічні образи драми так само є носіями певних символічних смислів. Час подій:весна — літо — осінь — початок зими (природний цикл, один рік). Місце подій:прадавній ліс на Волині, село біля нього. Композиція: пролог і три дії. 1. Пролог– заспів – вводить читача у казковий світ, де діють фантастичні істоти; містить у зародку вияви усіх конфліктів, реалізованих у драмі. Сюжеттвору становить історія кохання Мавки і Лукаша. 2. І дія– «весняна» – зародження, розвиток і цвітіння кохання. Старезний, предковічний ліс на Волині — до дуба, що на широкій лісовій галявині, прийшли будувати хату дядько Лев і його небіж Лукаш — від зимового сну прокидається Мавка, почувши гру Лукаша на сопілці — Лукаш збирається наточити соку з берези, проте Мавка зупиняє його, адже береза — її сестра, а сік її — то кров — Мавка и Лукаш закохуються, перший поцілунок — Лукаш розповідає про те, що восени його хочуть оженити, від чого Мавка засмучується. 3. ІІ дія– «пізнього літа» – зав'язка конфлікту і перипетії їхнього кохання: в'яне поезія в душі Лукаша і його любов до Мавки. Любовний трикутник Килина – Лукаш – Мавка тимчасово перемагають сили буденщини. У кінці ІІ дії – кульмінація – Лукаш зраджує Мавку й сватає Килину – такий вибір «штовхає» Мавку в обійми Того, що в скалі сидить. Особливість сюжетної побудови виявляється в наявності двох кульмінаційних вершин, адже після першої кульмінації події не йдуть на спад. Пізнє літо — мати докоряє Лукашеві, що він все грає, а ро­бота стоїть — коли на подвір’ї з’являється Мавка, мати Лукаша каже їй, що не гоже дівці упадати за парубком, проте лісовій красуні ці людські міркування не зрозумілі — за Мавку заступається дядько Лев, аби його сестра не називала Мавку відьмою — мати дає Мавці серпа й загадує жати — Мавці не вдається цього зробити, бо з жита виринає Русалка По­льова й благає сестрицю не губити її красу — Мавка, щоб хоч якось виправдати себе перед матір’ю Лукаша, ріже собі руку серпом — на полі з’яв­иться мати з молодицею й лає Мавку за неробство — приходить Лукаш і допомагає молодиці жати — Лукаш проводжає Килину додому — засмучена Мавка плаче біля озера й просить Лісовика зробити її такою, як була; Лісовик вбирає її в багряницю й срібний серпанок, у цей момент з’являється Перелесник і кружляє Мавку у вирі шаленого танцю — раптом із землі з’являється страшне Марище і вмовляє Мавку піти з ним у далекий край, де «ні дерево, ні зілля не шелестить, не навіває мрій» — тут з’являється Лукаш; побачивши бліду Мавку, каже: «Яка страшна! Чого ти з мене хочеш?» — Лукаш поспішає до хати й просить матір готувати хліб для старостів, бо завтра буде сватати Килину — почувши ці слова Мавка зриває із себе багряницю й просить Марище забрати її із собою — вони зникають під землею. 4. ІІІ дія– «пізньої осені» – найглибша боротьба пристрастей. Відбуваються метаморфози: людина стає звіром (Лукаш обертається на вовкулаку) і знову людиною; закляття Килини спричиняють перетворення Мавки на вербу. Але врешті-решт, як у казці, кохання перемагає смерть, а чистий вогонь палить усе дрібне, брудне, нікчемне. Це вогонь очищення, він очищає людину, звільнює її від пут буденщини, дрібновласницької облуди. Хмарна осіння ніч — біля хати Лукаша чорніє постать Мавки — з лісу виходить Лісовик і дивується, що Мавка тут, а не в «То­го, що в скалі сидить» — Мавка пояснює, що саме він визволив її своїм злочином, перетворивши Лукаша на вовка — почувши вовче виття, яке доходило до кам’яної печери, Мавка розповідає, що прокинулась і си­лою чарівних слів урятувала Лукаша, повернувши йому людську подо­бу — мати докоряє Килині, що та довго спить і погана господиня — Килина, вибігши по воду, помічає постать Мавки й запитує, чого та при­йшла — Мавка відповідає: «Стою та дивлюся, які ви щасливі» — Килина говорить: «А щоб ти стояла у чуді та в диві!» — Мавка раптом перетво­рюється на вербу — з лісу виходить Лукаш, на нього накинулася Кили­на й обізвала п’яницею, він відповів: «Мовчи! Не скигли!» — на запитан­ня Лукаша, куди подівся дядьків дуб, вона відповіла, що продала куп­цям, щоб не вмерти з голо- ду — з хати вибігає мати й радіє синові, скар­житься на тяжке життя з «отою відь- мою» — Лукаш докоряє матері, що їй судилося бути відьомською свекрухою — до них підходить хлопчик із сопілкою, зробленою з верби-Мавки, і просить Лукаша заграти на ній — Лукаш починає грати й чує голос Мавки, випускає з рук сопілку й запитує в Килини, що то за верба — Килина просить Лукаша зрубати вербу, Лукаш ударив раз по стовбуру, замахнувся вдруге й опустив ру­ки — тут кинулася Килина, вихопила сокиру й замахнулася — у цю мить метеором-вогнем з неба злетів Перелесник і обійняв вербу, спа­лахнув вогонь і, досягнувши верховіття, перекинувся на хату — мати и Килина виносять із хати добро разом із Злиднями — Килина просить Лукаша покинути ліс і повернутися в село — Лукаш не погоджується — Килина йде геть — аж тут з-за берези виходить легка, прозора постать Мавки і схиляється над Лукашем — Мавка ні в чому не звинувачає Лукаша. Твір закінчується ремаркою, що сприймається як вірш у прозі (Лукаш починає грати, тьмяний зимовий день зміняється на ясну вес­няну ніч, Мавка спалахує давньою красою в зорянім вінці, Лукаш ки­дається до неї, білий цвіт огортає закохану пару, переходить у заметіль, коли завірюха вщухла, стає видно Лукаша, що сидить сам, прихилившись до берези, на його вустах щаслива усмішка, очі заплющені, з неба падає сніг). Розв'язка оптимістична: прекрасне не вмирає, воно є вічним. Драма закінчується ремаркою-епілогом: спалах весняної краси, переможний спів кохання, усміх щастя серед зимового сніговію: коли сніговиця минає, то стає видно нерухомого Лукаша, у якого на устах застигла усмішка. Ремарки сприймаються як поезія у прозі. Дослідники драми називають ремарки «Лісової пісні» кращими в українській літературі пейзажами. Новаторство Лесі Українки в змалюванні природи виявляється в синтезі різних мистецтв, своєрідному кінематографічному ефекті, що передбачає швидку зміну звуків, рухів, часу (Л. Вашків). Значення образів-символів у драмі-феєрії «Лісова пісня» Лесі Українки: Загалом «Лісова пісня» поєднує в собі народну демонологію, космогонію, казкові образи, тобто такі міфологічні пласти, які в усній фольклорній традиції вважаються не сумісними. Між собою вони ніколи не взаємодіють. В одному творі усного походження не можуть поєднуватися навіть Мавка і вовкулака, бо в силу своєї генетичної діахронії вони мали б увійти до різних зразків, оскільки один з них тотемістичного походження, інший, у тій гуцульській модифікації, яку взяла за основу до своєї драми Леся Українка, —  винятково анімістичний. Більше того, будь-який фольклорний твір міфологічного змісту розповідає про стосунки людини з якимось одним міфологічним персонажем, а в «Лісовій пісні» є їх багато. Усього у творі використано їх понад сорок. І кожен з них має своє символічне значення. Усі слова-символи, які використала Леся Українка, можна поділити на де-кілька груп, що доповнюють одна одну та взаємозв’язані: космологічні – річка, джерело, берег, ліс; рослинні – дерево, зілля, калина, верба, дуб; анімалістичні назви, що є під текстовими – антропологічні слова-символи – чуб, вуса, коси, серце, сльози. Ліс — постійне місце перебування міфічних істот, предметів, які від природи є його невід’ємною частиною, тобто вони живуть, ростуть у його теренах. У творі — символом безмежного народного багатства, природне середовище, де всі мають волю й незалежність. Доля —  це символ вищої сили Бога, щастя, талану. У творі вона є невід’ємним образом кожного героя, як провідника життя. Письменниця, як вже згадувалось, використовує ряд образів-символів рослин. Мавка зверталась до Лукаша: «…А я не знаю нічого ніжного, окрім берези, за те ж її й сестрицею взиваю, але вона занадто вже смутна, така бліда, похила та журлива, —  я часто плачу, дивлячись на неї. От вільхи не люблю —  вона шорстка. Осика все мене чогось лякає; вона й сама боїться — все тремтить. Дуби поважні надто. Дика рожа задирлива, так само й глід і терен. А ясень, клен і  явір – гордовиті. Калина так хизується красою, що байдуже їй до всього на світі…». Кожен цей образ має не лише своє символічне значення, а й є відображенням рис характерів людей. Тому використовуючи ці образи-символи письменниця хоче ще раз нам довести невіддільну єдність людини і природи. Калина —  кущова рослина є символом України. Завдяки своїм незвичним плодам, вона стала символікою України. ЇЇ плоди —  гіркі, як і життя людей, білі віночки —  квіти асоціюються із чистотою і незайманістю. Червоні кетяги — символ плодовитості і зрілої жіночої краси, а також асоціюються з краплинами пролитої крові козаків за волю України, що є ще одним символом – пам’яті непоборного українського козацтва. Верба — першоджерело творення світу або Прадерево життя. У драмі «Лісова пісня» Мавка стає вербою, цим вона очищається. Леся Ук-раїнка, використовуючи цей образ, показує ідею незнищеності Мавчиного духу, ту особливість цього дерева, яка зробила його священним, — здатність воскресати. Дуб— світове дерево, що уособлює світобудову. У творі він втілює універсальну концепцію світу, в якому воєдино злиті бі-нарні змістові протиставлення —  його основні параметри: добро— зло, земля— небо, життя — смерть, верх— низ, світло— морок. Саме з дубом пов’язує Лісовик прихід людей до лісу, бо саме його (дуба) дядько Лев урятовує, не дозволивши продати його. З дубом пов’язує своє життя і смерть дядько Лев. Дуб —  то до-мінанта, що визначає змістову організацію вселенського простору лісу й людського середовища. Дядько Лев і старезний дуб – «скеровані один на одного паралельні образи, кожен з яких підкреслюються іншим». У цих паралельних образах показано гармонійні взаємини людини й природи, шанобливе ставлення до народної культури, осягнення найпотаємніших глибин буття, мудрість віками виробленої народної етики. Осика —  символ смерті, прокляття і водночас оберіг від злих сил. Поряд з рослинними образами-символами письменниця використовує і міфічні. Перелесник —  той, хто своїми чарами зваблює молодих дівчат і зводить їх. Змія-Цариця —  лісова корона – чарівна намітка. Змія, що має владу над усім зміїним царством. Основним атрибутом її влади є золота корона, яку вона залишає на зміїному весільному гульбищі на намітці, про що йдеться і у драмі «Лісова пісня». Потерчата —  загублені діти. У творі ще й байстрята. За народними уявленнями, загублені діти не мають доступу в царство вічного спокою, а тому постійно перебувають на межі двох світів: цього і того. Так у творі потерчата з каганцями блукають по болоті і чіпляються живих людей, лякаючи їх. Русалка (мавка, лоскотуха) —  казкова водяна істота в образі гарної дівчини з довгими хвилястими косами. Вона є символом спокуси, небезпеки, яка чатує на людину у воді. А також вона є символом краси водної стихії, такою і виступає у творі. «Лісовик» —  господар лісу. Тіло його покрите вовчою або ведмежою шку-рою. Оберігає звірів від хижаків і мисливців, доглядає ліс. Водяник—  злий дух, який живе в озерах, ставках, річках. Господар водойм, головний над русалками. У гніві руйнує греблі, млини, розливає річки, топить людей. Вовкулака —  напівфантастична істота, людина у вовчому вигляді. У драмі Лісовик перетворює Лукаша на вовкулаку за те, що той зневажив кохання Мавки, послухався матері і одружився на Килині. Перетворення відбува-ється тоді, коли молода переходить до молодого. Постать Лукаша-вовкулаки —  це образ, сповнений внутрішнього протиборства людини з собою. Тобто він не зміг стати своїм серед чужих, а чужим серед своїх. Хоч Лукаш незвичайним способом позбувається чарів Лісовика, та він усві-домлює, як багато в нього забрано навіть з того, що для інших є загальнодоступ-ним: право на сімейний лад, на людське життя. І він тоді бачить перед собою Злидні, які звичайна людина бачити не може. «Злидні» —  маленькі ненажерливі істоти або дідки-жебраки, що поселя-ються там, де люди живуть дуже бідно. Тому, коли Мавка звільнилась від пут темного мороку, щоб повернути Лу-каша до повноцінного людського життя, бачить лише його «людську подобу». І він тікає не від Мавки, не від вовків і не від людей, а від самого себе. У той час, коли Мавка гине, щоб відродитися, Лукаш живе, щоб швидше вмерти. Далі до героя приходить його доля, вона опікає людину впродовж усього її життя, але на очі показується лише тоді, коли та перебуває на дорозі небуття. Поряд з образами-символами Леся Українка описує у творі і народні обереги, які використовує у своїх ворожіннях дядько Лев. Хрест —  оберіг від диявола; терлич —  від русалок та перелесника; осико-вий кілок —  від упирів; мак-відюк —  від неупокоєних мерців усіх ґатунків та відьом. Всі ці атрибути використовує дядько Лев, який у творі виступає смисловим еквівалентом часово-просторового ладу, для урівноваження співвідношення добрих і злих сил у навколишньому світі. Неоромантична проблематика твору: людина й природа, людина й мистецтво, проблема добра та зла, проблема кохання, проблема самозради. «Лісова пісня» – прекрасна казка про любов і зраду, про силу лісову та водяну. Вона приваблює людей глибоким філософським змістом, закликом до гармонії буття, до миру з власною душею. «Лісова пісня» – добре знаний, улюблений читачами драматичний твір Лесі Українки. На час його написання вже була поставлена на сцені психологічна драма «Блакитна троянда», створені такі шедеври, як «Кассандра», «В катакомбах», «У пущі», «На руїнах», «Камінний господар», «Адвокат Мартіан»... Це ті твори, які дають право поставити ім'я Лесі Українки в один ряд з найвидатнішими драматургами світу. І раптом – «Лісова пісня», драма-казка, твір нібито найлегший для сприймання й розуміння. Написала його Леся в 1911 році, коли прогресуюча хвороба забирала останні сили, а натхнення не давало спокою, кликало до творчості, неначе поспішало видобути з її серця «те, що не вмирає». Це була творчість на межі життя і смерті. Праця допомагала боротися «з виснаженням, високою температурою та іншими пригнітаючими інтелект симптомами» (з листа Лесі). «Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга, – отоді вже приходить демон, лютіший над всі недуги, і наказує мені писати, а потім я знову лежу як порожня торбина. Отак я писала «Лісову пісню» і все, що писала останнього часу», – розповідала, письменниця про стан, який переживала, створюючи драму-феєрію. Сама ж історія написання п’єси нерозривно пов'язана з так званим грузинським періодом життя поетеси (1908 – 1913). Під впливом розлуки з рідним краєм Леся Українка, не маючи змоги через хворобу відвідати дорогу її серцю Волинь, згадала свої ліси і «затужила за ними». Саме ця туга, за словами самої поетеси, і була справжнім імпульсом до створення «Лісової пісні». П'єсу написано в небачено короткі строки – за дванадцять днів липня. Із листа Лесі Українки до сестри: «Писала я її недовго, 10-12 днів, і не писати ніяк не могла, бо такий уже був непереможний настрій». Образи драми поселилися в душі Лесі Українки ще в дитинстві. Вони прийшли до неї з волинських лісів, поліських озер та боліт, з легенд та міфів, яких наслухалася від місцевих жителів. Очевидно, «батьківщиною» «Лісової пісні» була мила її серцю Ковельщина, що подарувала їй силу-силенну дитячих вражень, хоч уперше про мавку Леся почула в Жабориці на Звягельщині. Про себе письменниця казала, що має «лісову натуру», а Олена Пчілка зауважувала, що Леся добре засвоїла волинську говірку й часто використовувала її у своїй мові. Ця говірка є і в «Лісовій пісні». Вона додає драмі своєрідного волинського колориту. «Лісову пісню» вперше було надруковано в «Літературному віснику» за 1912 рік. Окремим виданням твір вийшов у 1914 році. За життя поетеси драма не була поставлена на сцені. Вперше її поставили у 1918 році.    

Фольклорно-міфологічна основа сюжету.

У «Лісовій пісні» зображено два світи – світ природи та її істот і світ реальний, із постатями звичайних людей. Між світом природи і людьми існують певні суперечності.

Природа в драмі-феєрії відбиває багатство кольорів різних пір року, вона «забарвлена» і «озвучена»: кують зозулі, витьохкують солов’ї, «поривчасто зітхає» вітер, «очерет перешіптується з осокою». Персоніфікація природи сягає у творі всіх образів.

Ніде Леся Українка не забарвлює природу в якийсь нереальний, не властивий їй колір. Перелесник символізує вогонь, тому він у червоному одязі, з буйно розвіяним волоссям. Непосидющий «Той, що греблі рве» буває у водах різних широт, тому одяг на ньому міниться всіма можливими барвами води: «від каламутно-жовтої до ясно-блакитної, і поблискує гострими злотистими іскрами». Навесні Мавка в ясно-зеленій, кольору молодого листя, сукні, а Лісовик – у вбранні барви кори. На свято осені вдягаються вони в золото і пурпур.

У драмі природа живе в символічних образах, які є дійовими особами п’єси. Та й тло, на якому відбуваються події, – ліс, озеро, кожне дерево – живе своїм життям, говорить, дихає, має свій характер і звичай. Водяник, Русалки, Мавка, Лісовик мають людський вигляд, мову, звички, характер.

Фантастичні персонажі п’єси мало чим відрізняються від людей, вони можуть бути навіть привабливими і добрими. Зустріч із Мавкою зовсім не лякає Лукаша, бо вона «така, як дівчина».

«Той, що греблі рве» – символ весняної бурхливої води, а «весняна вода, як воля молода». Він служить Океану, а не Водянику – «господарю тихої води, драговини й застою, який дружить з осіннім дощиком».

У їхньому царстві панують свої закони, які відрізняються від законів людського суспільства. Автор показує, що перш ніж втручатися в життя природи, людині варто вивчити їх. Це можна спостерігати з першої дії, у ході якої починається протистояння людини з природою. Водяні духи неприхильні, зрадливі до людських істот, і «вода не держить сліду». Ліс – вірний друг людства, тому Лісовик і Мавка допомагають людям.

Образ дядька Лева – гармонійна ланка єднання мудрої людини з прекрасною і мудрою природою. Діями цього персонажа автор доводить, що природу необхідно зберігати й поважати її закони. «Німого в лісі в нас нема нічого», – говорить Мавка. Краса і гармонія в природі досягаються тоді, коли вона споріднена з людиною, яка, у свою чергу, має бути щирою і доброю до довкілля.

Мавка в «Лісовій пісні» виступає як невмируща сила природи, як безсмертна краса, що у своєму плині і розвитку стає вічним життєвим джерелом мистецького натхнення.

 

Образи

План-характеристика образу Мавки

1. Місце Мавки в системі образів «Лісової пісні».

2. Риси характеру героїні.

3. Прийоми змалювання образу.

3.1 Як розкривається характер Мавки в її вчинках у стосунках з іншими

персонажами? Які висловлювання дійових осіб доповнюють характеристику

героїні?

3.2 Як характеризує Мавку її любов до Лукаша?

3.3 Портретні риси як засіб розкриття душевної краси героїні.

3.4 Роль пейзажу в розкритті психологічного стану Мавки.

3.5 Мовна характеристика образу.

4. Ставлення Лесі Українки до своєї героїні.

5. Значення образу Мавки для розуміння ідейного змісту твору.

План-характеристика образу Лукаша

1. Позитивні задатки в характері, творча обдарованість Лукаша (лагідність, щирість, музикальність).

2. Вплив дядька Лева на формування кращих рис у характері юнака (любов до природи, віра в безмежні можливості людського пізнання, працьовитість, прав-дивість, чесність, любов до народної творчості).

3. Негативний вплив на Лукаша його оточення та обставин життя (нерішу-чість, безвольність, непослідовність у вчинках і почуттях, відсутність внутрішньої гармонії, інстинкт власника).

4. Зближення з Мавкою —  перемога світлого й благородного в характері ге-роя.

5. Причини трагедії Лукаша.

6. Ідейний зміст образу.

План-характеристика образу дядька Лева

1. Місце дядька Лева в системі образів драми.

2. Безкорисливість —  провідна риса характеру персонажа.

3. Художні засоби розкриття персонажа.

3.1 Зображення дядька Лева в його діях і вчинках.

3.2 Портрет дядька Лева.

3.3 Показ взаємин дядька Лева з іншими персонажами та їхнє судження

про нього.

3.4. Мовна характеристика героя.

4. Дядько Лев —  реалістичний образ мудрого й щирого селянина.)

 

У міфології Ма́вка, також на́вка, нявка– казкова лісова істота в образі гарної оголеної дівчини з довгим розпущеним волоссям; лісова німфа. Згідно з народними повір'ями, на мавок перетворюються душі утоплениць та дівчинок, померлих без хрещення. Традиційно вважають, що мавки живуть у лісах.

Мавка у драмі – центральний персонаж, символ високої людської мрії, символ торжества правди над кривдою, уособлення духовності й краси. У ній гармонійно злилися духовне багатство і зовнішня краса. Великі очі, що грають різними кольорами, розкривають її швидке і глибоке сприйняття дійсності, вразливу і добру душу. Довгі коси і зоряний вінок на голові, любов до квітів свідчать про неабиякий естетичний смак, нестримний потяг до прекрасного. У сприйнятті Лукаша Мавка виглядає так:

Що ж, ти зовсім така,

як дівчина... ба ні, хутчій як панна,

бо й руки білі, і сама тоненька,

і якось так убрана не по-наськи...

А чом же в тебе очі не зелені?

(Придивляється).

Та ні, тепер зелені... а були,

як небо, сині... О! тепер вже сиві,

як тая хмара... ні, здається, чорні

чи, може, карі... ти таки дивна!

Юнака здивувала та зачарувала дівчина своїм тонким станом, довгими чорними косами, мінливими очима. Вони з першого ж погляду покохали одне одного, хоча мудрий Лісовик попереджав Мавку, щоб не задивлялася на людських хлопців, бо важко ходити людськими стежками: «Обминай їх, доню. Раз тільки ступиш – і пропала воля!»

Мавка – це символ кохання й вічно молодої весни. Усе прекрасне в неї асоціюється з чудовою музикою, яку почула від Лукаша. ЇЇ не може захопити Перелесник, який втілює молодість, вроду і пристрасну любов. Вона прагне 326

 

не лише цього, а й духовної спорідненості, вічних почуттів. Глибоке і самовіддане кохання до Лукаша – найкращий цвіт її душі.Мавка перша запитує: «Чи гарна я тобі?»

Заради коханого Мавка залишає ліс і йде між люди. Тут їй прийшлося вчитися поратися по господарству, слухати настанови свекрухи, яка не любила невістку й називала «відьмою із лісу».

Мавка є уособленням світлого й гуманного начала в житті людини, високої поетичної мрії і чистого кохання, щирої дружби і волелюбності. Для неї воля – це такий самий природний стан, як життя, дихання й…кохання. «Ну, як таки, щоб  воля – та пропала? Се так колись і вітер пропаде?»

Трагедія Мавки породжена розходженням між мрією і дійсністю. Високі мрії про вільне і щедре, як сама природа, життя не могли здійснитися в умовах суспільства, заснованого на принципах класової нерівності і власнцьких інстинктів. Мавка – це маленька часточка природи, яка вимагає до себе дбайливого ставлення. Леся Українка наділила Мавку співучою, подібною до дзюрчання струмка, мовою, дала ій прекрасну вроду. Вона розуміє, про що говорять дерева й квіти. Вона сама, як ніжний пролісок, шо радіє першому сонячному промінчику. Устами лісової дівчини поетеса розповідає про символічні образи дикої рожі, ясена, берези, вільхи, осики, дуба, терена, клена, глоду:

А я не знаю

нічого ніжного, окрім берези,

за те ж її й сестрицею взиваю;

але вона занадто вже смутна,

така бліда, похила та журлива, –

я часто плачу, дивлячись на неї.

От вільхи не люблю – вона шорстка.

Осика все мене чогось лякає;

вона й сама боїться – все тремтить.

Дуби поважні надто. Дика рожа

задирлива, так само й глід, і терен.

А ясень, клен і явір – гордовиті.

Калина так хизується красою,

що байдуже їй до всього на світі.

Така, здається, й я була торік,

але тепер мені чомусь те прикро...

Як добре зважити, то я у лісі

зовсім самотня...

На жаль, Мавка зів’яла… Згоріла від кохання і від горя! Але треба зазначити, що вона не нарікає на свого любого Лукаша. Він занапастив її і разом з тим дав життя: «Ти душу дав мені, як гострий ніж дає вербовій тихій гілці голос…». Кохання допомогло їй знайти «теє слово чарівне, що й озвірілих в люди повертає». Її самовідданість не знає меж. Чиста, світла душа останньої миті заспокоює кохано-

го, який через свою зраду втратив долю. Мавка бореться за себе, за своє місце серед людей, за утвердження серед них краси. Навіть коли її ображають, навіть коли Мавка, переможена на якусь мить, іде в царство Марища, вона прекрасна. Адже і тут вона, наснажена світлим коханням, не кориться лихові, а бореться за красу життя.

 Мавка не знає фальші, її почуття, щирі й безкорисливі, не вмирають. Вона впевнена, що кохання не сумісне з жодним розрахунком, воно природнє. Відштовхнута Лукашем, лісова красуня має почуття власної гідності, не стоїть йому на дорозі. Лісовик же вважає, що Мавка карається за зраду, бо «зрадила саму себе».

Вражає сила духу лісової дівчини, коли вона категорично відповідає «Тому, що в скалі сидить»: «Ні! Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає».

В останньому монолозі Мавки образом вогню утверджується безсмертя душі:

О, не журися за тіло!

Ясним вогнем засвітилось воно,

чистим, палючим, як добре вино,

вільними іскрами вгору злетіло.

Такий підхід до змалювання суті образу Мавки не є випадковим: поетеса-неоромантик мислила й відчувала образами.

В образі Мавки органічно сполучено емоційне й раціональне, поетичний зміст з філософським.

Образ Мавки є символом ідеальної, гармонійної людини, яка узгоджує свої потреби із законами природи, пізнає світ через своє «я», живе любов’ю до людини і здатна на самопожертву в ім’я людини, вона має «в серці те, що не вмирає». Отже, Мавка є втіленням всього доброго, гарного, світлого, є втіленням вимріяного щастя.

Образом Мавки авторка ствердила гасло свого життя: «Ніяка туга краси перемагати не повинна».

Образ чарівної Мавки найповніше розкривається через взаємини з Лукашем. Гра парубка на сопілці розбудила від зимового сну лісову красуню. Веснянки, розливаючись по лісу, досягають самого серця незвичайної дівчини, викликаючи в ній нові почуття: «Як солодко грає, як глибоко крає, розтинає білі груди, серденько виймає!» Ця музика розкрила Мавці безмежну красу людської душі, радість життя й творчості.

Хлопець розповідає про те, що «у людей паруються навік», а Мавка порівнює такі стосунки з голубиними: «Я часом заздрила на їх: так ніжно вони кохаються… А я не знаю нічого ніжного, окрім берези…». Їй хочеться відчути те саме, що дано людям, і цієї весняної пори зароджується кохання! Після першого поцілунку Мавка скрикує з болем щастя: «Ох!.. Зірка впала!» Лукаш стає для неї світом, «милішим, кращим, ніж той, що досі знала».

Парубок теж закохується вперше, він зізнається: «Я не любився ні з ким ще зроду. Я того й не знав, що любощі такі солодкі!» Лукаш зачарований красою Мавки, прикрашає її коси світляками, як зоряним вінком, і мовить: «Ой, яка ж хороша!»

Лукаш – натура роздвоєна. З одного боку, він добрий, слухняний син і племінник, типовий поліський хлопець, а з іншого – наділений від природи поетичною натурою, котру Мавка відразу відчула, побачила красу його душі.

Через нескінченні чвари в сім’ї хлопець поступово стає вже непривітним до Мавки. Він з болем каже: «Бач, їм така невістка не до мислі… Вони не люблять лісового роду… Тобі недобра з їх свекруха буде!.. Їм невістки треба, бо треба помочі – вони старі».

Хлопець любив Мавку, але не мав сили протистояти власницьким інстинктам, які розпалювала мати, не виявив достатньої сміливості, щоб захистити свою кохану від несправедливих докорів, не піддатися на залицяння Килини.

Як не намагалася Мавка врятувати коханого від повсякденного життя, заснованого на корисливих розрахунках, уберегти нев’янучим цвіт його таланту, застерегти від хитрої Килини, але буденність перемогла. Справдилися слова свекрухи: «А там на вісень, дай біг, знайду собі невістку в поміч». Лукаш одружився з Килиною, без кохання, з розрахунку.

Лукаш був покараний за зраду Лісовиком, який перетворив його на вовкулаку, але кохання Мавки знову повернуло чоловіка до життя. Сама ж лісова дівчина, заклята Килиною, перетворилася на вербу.

У кінці твору Мавка в образі загубленої долі з’являється перед Лукашем, указує йому на вербову сопілку, як на останній шанс спокутування вини. Вона заспокоює Лукаша, бо хоч він і «збавив її тіла», та душу дав.

Біда Лукашева в тому, що не зміг, як казала Мавка, «своїм життям до себе дорівнятись», безжалісно потоптав дивоцаіт справжнього кохання – і опинився на пожарищі.

Т  ема мистецтва, що хвилювала Лесю Українку впродовж усього життя, у творі розгортається через взаємини Мавки й Лукаша. В алегоричному образі Лукаша письменниця показала, як важко бажане зробити дійсним, як реальне життя заглушає мрію, спиняє романтичний порив, як засмоктує людину буденщина.

 

АНАЛІЗ ПОЕТИЧНИХ ТВОРІВ. «CONTRA SPEM SPERO»,

«СТОЯЛА Я І СЛУХАЛА ВЕСНУ»,

«УСТА ГОВОРЯТЬ: «ВІН НАВІКИ ЗГИНУВ!»

 

.Contra spem spero! Гетьте, думи, ви хмари осінні! То ж тепера весна золота! Чи то так у жалю, в голосінні Проминуть молодії літа? Ні, я хочу крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Жити хочу! Геть, думи сумні! Я на вбогім сумнім перелозі Буду сіять барвисті квітки, Буду сіять квітки на морозі, Буду лить на них сльози гіркі. І від сліз тих гарячих розтане Та кора льодовая, міцна, Може, квіти зійдуть – і настане Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем'яную Буду камінь важкий підіймать І, несучи вагу ту страшную, Буду пісню веселу співать. В довгу, темную нічку невидну Не стулю ні на хвильку очей – Все шукатиму зірку провідну, Ясну владарку темних ночей. Так! я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Буду жити! Геть, думи сумні! [2 травня 1890 р.]

 

Історія написання: Вірш «Contra spem spero», написаний Лесею Українкою 2 травня 1890 року, входив до збірки «На крилах пісень» (contra spem spero від    лат. – без надії сподіваюсь). Уперше в цій збірці був надрукований у 1893 році.

Збірка: «На крилах пісень» (1893).

Напрям:модернізм.

Течія: неоромантизм.

Літературний рід:лірика.

Жанр:ліричний вірш.

Вид лірики:особиста (філософська).

Тема – роздуми про негаразди в житті та сподівання на краще.

Головна ідеявірша – підняття духу та надії на те, що після чорної життєвої смуги буде біла. Поетеса запевняє, що якщо вірити в добро, коли навіть немає віри, світ змінюється на краще і всі негаразди легше пережити, коли знайти останню краплю надії.

Головна думка: рішучість героїні у змаганні з власними негараздами й темрявою самодержавної ночі.

Провідний мотив:заперечення тужливих настроїв, протиприродних молодості, оптимізм людини за будь-яких життєвих ситуацій.

Образи: людей: ліричний герой (героїня) — поет, який переживає миті нев-пев­неності, але врешті знаходить сили для активного життя; міфологічних істот:Сизиф; природи:осінь, весна, квітки, хмари, переліг, гора, камінь, нічка, зірка; предметів і явищ:думи, сльози, пісня.

Символічні образи: осінь / весна (символи духовного занепаду / відро­дження); гора крем’яная (символ важкої життєвої дороги, випробувань); камінь (символ важкої місії); Сизиф (прихований символ даремної нібито праці, вічної муки за любов до людини); квітки (символ життя, плоду роботи); вбогий сумний переліг (символ огрому робіт на полі тяжкого реального життя); мороз (символ життєвих випробувань); сльози гіркі (символ страждань і посильного внеску).

Композиція (зміст): 1 катрен:ліричний герой відганяє думи-хмари, бо тепер весна, і питає себе, як жити — 2 катрен:утверджує бажання жити й боротися — 3 катрен:стверджує готовність іти важким шляхом — 4 катрен:висловлює упевненість в успішності своїх трудів — 5 катрен:стверджує готовність робити навіть позірно марну справу з переможною піснею на устах — 6 катрен:шукає надію — зірку-провідну, яка б підтримала його у важкій боротьбі — 7 катрен:утверджує свою перемогу над собою: «Буду жити! Геть, думи сумні!»

Ліричним героємє сам автор. Головним – людина, яка хоче жити щасливо і намагається закрити очі на усі нещастя, які звалилися їй на плечі. У творі ліричного героя можна ототожнити з Лесею Українкою.

Художні засоби виразності: епітет:хмари осінні; весна золота; молодії літа; думи сумні; барвисті квітки; сльози гіркі; сльози гарячі; кора льодовая міц-на; весела весна; гора крута крем’яная; камінь важкий; вага страшная; пісня ве-села; темна нічка невидна; зірка провідна ясна владарка темних ночей; оксимо-рон: Я буду крізь сльози сміятись, / Серед лиха співати пісні, / Без надії таки сподіватись…»; символ: кора льодовая міцна; квітки на морозі; камінь важкий; гора крем’яная; весна, осінь; зірка провідна; гіпербола:і несучи вагу ту страш-ную; не стулю ні на хвильку очей; антитеза:хмари осінні — весна золота; сум-ний пере­ліг — барвисті квітки; вага страшная — пісня весела; інверсія:хмари осінні; кора льодовая міцна; вага страшная; гора крута крем’яная; пісня весела; анафора: Буду сіять барвисті квітки, / Буду сіять квітки на морозі, Буду лить на них сьози гіркі.

У творі наявні такі художні засоби, як:

Епітети:хмари осінні, весна золота, молодії літа, думи сумні, вбогім сумнім перелозі, барвисті квітки, сльози гіркі, кора льодовая, кора міцна, весела весна, гора крута крем’яная, камінь важкий, вага страшна, пісня весела, довга нічка, зірка провідна.

Метафори: владарка темних ночей.

Звертання: гетьте, думи, ви хмари осінні!; геть, думи сумні!

Також, не можна не зазначити про присутність міфологеми у творі.

Вірш привертає увагу своєю простотою думки та високо піднятим настроєм. Твір побудований на антитезах,причому художні протиставлення звучать як крилаті, афористичні вислови. Їх виразність досягається за допомогою метафоричної образності, яка посилює емоційність звучання твору.

Антитеза(від грец. «протиставлення») – особливо підкреслене протиставлен-ня протилежних життєвих явищ, понять, думок.

Наприклад, думам-хмарам протиставляється бажання повноти молодого життя.

Твір сповнений алегоричних образів: осінні хмари, золота весна, барвисті квіти, посіяні на морозі, міцна льодова кора, крута крем’яна гора, важкий камінь, темна нічка, зірка провідна.

Леся Українка утверджувала незламність духу людини оптимістичним мотивом і всіма художніми засобами, експресивним художнім звучанням, коли категоричне «НІ» на початку твору змінилося на рішуче «ТАК!» в останній строфі.

Віршовий розмір: 3-стопний анапест (_ _ _´/ _ _ _´/ _ _ _´).               

Строфа: катрен (чотиривірш).

Віршовий розмір: тристопний анапест.

Тип римування: перехресне (абаб).

Ритм тристопного анапесту розставляє логічні наголоси саме на тих словах, що є ключовими у сприйнятті антитези, афористичність вислову карбує сильну вольову особистість ліричної героїні:

Так! я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть, думи сумні!

Вірш цікавий з огляду форми: латинський заголовок, міфологічний образ Сізіфової праці демонструють високий рівень інтелекту.

Зміна задекларованих заяв композиційно вивершує рух поетичної думки, увиразнює образну життєву позицію ліричної героїні, котру веде «зірка провідна».

Прийом контрасту сприяє перетворенню алегоричних образів на символи, оскільки їх наповнення багатозначніше, а подекуди й зовсім нове, як-от:

Я на вбогім сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, міцна…

Художні засоби виразності.

Епітети:хмари осінні, весна золота, молодії літа, думи сумні, вбогім сумнім перелозі, барвисті квітки, сльози гіркі, кора льодовая, кора міцна, весела весна, гора крута крем’яная, камінь важкий, вага страшна, пісня весела, довга нічка, зірка провідна.

Метафори: владарка темних ночей.

Оксиморон: Я буду крізь сльози сміятись, / Серед лиха співати пісні, / Без надії таки сподіватись…».

Символ:кора льодовая міцна; квітки на морозі; камінь важкий; гора крем’яная; весна, осінь; зірка провідна.

Гіпербола:і несучи вагу ту страшную; не стулю ні на хвильку очей; антитеза:хмари осінні — весна золота; сумний пере­ліг — барвисті квітки; вага страшная — пісня весела.

Інверсія:хмари осінні; кора льодовая міцна; вага страшная; гора крута крем’яная; пісня весела.

Анафора: Буду сіять барвисті квітки, / Буду сіять квітки на морозі, Буду лить на них сьози гіркі.

Звертання: гетьте, думи, ви хмари осінні!; геть, думи сумні!

Також, не можна не зазначити про присутність міфологеми у творі.

Вірш привертає увагу своєю простотою думки та високо піднятим настроєм. Твір побудований на антитезах,причому художні протиставлення звучать як крилаті, афористичні вислови. Їх виразність досягається за допомогою метафоричної образності, яка посилює емоційність звучання твору.

Антитеза(від грец. «протиставлення») – особливо підкреслене протиставлення протилежних життєвих явищ, понять, думок.

Наприклад, думам-хмарам протиставляється бажання повноти молодого життя.

Твір сповнений алегоричних образів: осінні хмари, золота весна, барвисті квіти, посіяні на морозі, міцна льодова кора, крута крем’яна гора, важкий камінь, темна нічка, зірка провідна.

Леся Українка утверджувала незламність духу людини оптимістичним мотивом і всіма художніми засобами, експресивним художнім звучанням, коли категоричне «НІ» на початку твору змінилося на рішуче «ТАК!» в останній строфі.

Система віршування: силабо-тонічна.

Віршовий розмір: 3-стопний анапест (_ _ _´/ _ _ _´/ _ _ _´).               

Строфа:катрен (чотиривірш).

Тип римування: перехресне (абаб).

Ритм тристопного анапесту розставляє логічні наголоси саме на тих словах, що є ключовими у сприйнятті антитези, афористичність вислову карбує сильну вольову особистість ліричної героїні:

Так! я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть, думи сумні!

Вірш цікавий з огляду форми: латинський заголовок, міфологічний образ Сізіфової праці демонструють високий рівень інтелекту.

Зміна задекларованих заяв композиційно вивершує рух поетичної думки, увиразнює образну життєву позицію ліричної героїні, котру веде «зірка провідна».

Прийом контрасту сприяє перетворенню алегоричних образів на символи, оскільки їх наповнення багатозначніше, а подекуди й зовсім нове, як-от:

Я на вбогім сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, міцна…

    «Стояла я і слухала весну»– це восьмивірш із циклу «Мелодії», написаний 1895.

Стояла я і слухала весну,

Весна мені багато говорила,

Співала пісню дзвінку, голосну

То знов таємно-тихо шепотіла.

Вона мені співала про любов,

Про молодощі, радощі, надії,

Вона мені переспівала знов

Те, що давно мені співали мрії.

Порівняно з іншими поезіями циклу, ця сповнена виразними інтонаціями через недосяжність щастя, утому від життєвих змагань. Уміння ліричної героїні «слухати весну» дало їй змогу почути дзвінку й голосну пісню, закличну мову і таємний шепіт. Голоси весни оспівують любов, юну красу, радощі – усе те, про що колись мріялось.

Дієслівний ряд стояла, слухала, говорила, співала, епотіла передає мінливість світлих почуттів героїні

Жанр:пейзажна лірика

Ідея:віра в перемогу світла над темрявою, життя – над смертю.

Тема:любов до навколишнього світу.

Художні прийоми:уособлення, метафора; синтаксичні засоби; інверсія.

Особливо Леся Украïнка любила весну як пору вiдродження, оновлення, надiï. Тому лiрична героïня ïï поезiï стояла i «слухала весну», яка ïй «багато говорила», спiвала пiснi про любов, молодiсть, радощi й мрiï.

Прекрасна пейзажно-iнтимна поезiя покладена на музику.

Ця поезія сповнена виразними інтонаціями через недосяжність щастя, втому від життєвих змагань. Вміння ліричної героїні «слухати весну» дало їй змогу почути дзвінку й голосну пісню, закличну мову і таємний шепіт. Голоси весни оспівують любов, юну красу, радощі — все те, про що колись мріялось.

 

Уста говорять: «Він навіки згинув!..»

Уста говорять: «він навіки згинув!»

А серце каже: «ні, він не покинув!»

Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?

Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,

Тут в глибині і б’ється враз зі мною:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

Так завжди, чи в піснях забути хочу муку,

Чи хто мені стискає дружньо руку,

Чи любая розмова з ким ведеться,

Чи поцілунок на устах озветься,

Струна бринить лагідною луною:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

Чи я спущусь в безодні мрій таємні,

Де постаті леліють ясні й темні,

Незнані й знані, і наводять чари,

І душу опановують примари,

А голос твій бринить, співа з журбою:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

Чи сон мені склепить помалу вії,

Покриє очі втомлені від мрії,

Та крізь важкі, ворожії сновиддя

Я чую голос любого привиддя,

Бринить тужливо з дивною журбою:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

І кожний раз, як стане він бриніти,

Тремтять в моєму серці тії квіти,

Що ти не міг їх за життя зірвати,

Що ти не хтів їх у труну сховати,

Тремтять і промовляють враз зо мною:

«Тебе нема, але я все з тобою!»

                                                                               Kimpolung, 7.06.1901

Вірш «Уста говорять: «Він навіки згинув!»був написаний у 1901 році.

Тема:згадки про втрачене кохання, страждання поетеси.

Ідея:попри смерть, любов все-таки залишається жити в серці.

Головна думка:А серце каже: «Ні, він не покинув!».

Жанр:інтимна лірика.

Художні засоби:

• епітети:струна якась тремтяча, любая розмова, важкі, ворожії сновиддя;
•  метафори:серце каже, поцілунок на устах озветься, безодні мрій таємні, душу опановують примари, голос твій бринить, співа з журбою, сон мені склепить помалу вії;
•  порівняння:тремтить-бринить, немов сльоза гаряча;
•  риторичні запитання:Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?
• епіфора:«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»;
•  символи:квіти – уособлення кохання.

 

 

«ЗЕМЛЯ» ОЛЬГИ КОБИЛЯНСЬКОЇ –  ПСИХОЛОГІЧНЕ ТРАКТУВАННЯ ВІЧНИХ ПРОБЛЕМ:  ЛЮДИНИ І ЗЕМЛІ, ЗЛОЧИНУ ТА КАРИ.

АНАЛІЗ ПОВІСТІ

 

Історія написання: письменниця почала працювати над повістю «Земля» у 1895 р. Твір було завершено в 1901 році, а в 1902 році вперше надруковано в журналі «Літературно-науковий вістник». Того ж року книга вийшла окремим виданням. Свою повість авторка присвятила батькові Юліанові Кобилянському. Перша частина складається з 32 розділів. Роботу над другою частиною повісті в силу багатьох причин письменниці довелось припинити. В основу повісті лягла подія, що сталася восени в 1894 році в селі Димці (тепер Глибоцький район Чернівецької області), де син селянина убив свого старшого брата, щоб самому дістати в спадщину батькову землю. Прототипами героїв повісті стали члени родини Костянтина Жижияна –Михайло і Сава (у повісті –Федорчуки). Сава Жижиян згодом емігрував до Канади, де й помер. Прототипом Рахіри стала Маріука Магас. Анна списана з наймички Кобилянських.

В автобіографічному нарисі «Про себе саму» вона писала: «Факти, що спонукали мене написати «Землю», правдиві. Особи майже всі до одної також із життя взяті. Я просто фізично терпіла під з'явиськом тих фактів, і коли писала –ох, як хвилями ридала!…»

Напрям: реалізм із елементами модернізму (течія: неоромантизм).

Присвята: «Своєму батькові Юліанові Я. Кобилянському посвячує автор-ка».

Епіграф: з німецької: «Кругом нас знаходиться якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша».

Рід: епос.

Жанр: повість.

Повість– це епічний прозовий твір (рідше віршований), який характеризується однолінійним сюжетом, а за широтою охоплення життєвих явищ і глибиною їх розкриття посідає проміжне місце між романом та оповіданням (перша українська повість – «Маруся» Г. Квітки-Основ'яненка).

Тематичний різновид жанру: соціально-психологічна повість з елемента-ми філософської.

Тема: зображення трагічної події,що сталася в родині хлібороба наприкінці дев’ятнадцятого століття.

Ідея: утвердження думки про землю як силу, що затуманює розум людини,
перетворюючи її на істоту, схожу на тварину; про батьківство як важкий хрест;
про злочин, а водночас і якісь менш значущі негативні вчинки як акти, що знахо-дять відплату в той чи той спосіб; про освіту як шлях подолання темної залежності від землі.

Головна ідея: міркування над причинами братовбивства, тобто першогріха, зла у світі. Сформульована в словах: «Земля повинна бути для людини, а не людина для землі».

В основі твору –морально-етична проблематика, заглиблення у філософську й навіть містичну царину. Промовистим є епіграф до повісті, узятий з твору норвежця Юнаса Лі (поданий німецькою мовою): «Кругом нас знаходиться якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша».

Проблематика: сакрально-містичний зв’язок людини і землі; влада землі над людиною; фатум, влада долі над людиною; життя і смерть; батьки і діти; гріх і святість; злочин і спокута; любов і ненависть; сумлінна праця на землі як священний моральний обов’язок, єдиний засіб і виправдання буття селянина.

Мотиви: «братовбивство», «гріх Каїна», «містичний зв’язок людини із зем-
лею», «батьки й діти»; «злочин і кара», «вибір», «солдатчина», «кохання».

Образи: людей: Івоніка Федорчук — трудолюбивий селянин, закоханий
у землю; Марія Федорчук — його дружина, любляча мати, трудолюбива й дещо
скнарна (заощадлива); Михайло Федорчук — старший син, залюблений у землю,
трудолюбивий, відданий у рекрути, закоханий в Анну, убитий Савою; Анна —
бідна наймичка, кохана Михайла; Сава Федорчук — молодший син, лінькуватий,
хитрий, заздрісний, забобонний, братовбивця; Рахіра — двоюрідна сестра Сави,
його коханка й дружина, зла й підступна; вуйко Григорій — батько Рахіри, кри-
водух, ледар, п’яниця, фальшиво свідчив проти Івоніки; Докія Чоп’як — добра
ґаздиня, віддає доньку Парасинку за нелюба Тодорика, сина Онуфрія Жемчука;
Василь Чоп’як — чоловік Докії, п’яничка; Петро — старий добрий чоловік,
одружується після смерті Михайла на Анні; Онуфрій Лопата; жовніри; слідчі;
Домініка — знахарка; природи: земля, ліс, гори, зілля, коні, собака, яблука; пред-
метів і явищ: весілля, полювання, рекрутчина, війна, рушниця, куля, похорони,
в’язниця, свідчення, освіта.

Символічні образи: земля (символ темної сили над людиною й водночас
праці, мрії); Сава та Михайло (символи Каїна та Авеля); Івоніка, Марія, Михайло,
Анна (символи добра й працездатності); куля, яку знайшов Івоніка й здогадався,
хто вбивця (символ вибору); Анна (символ нещасного кохання й материнства);
дитина Анни та Петра (символ надії).

Час подій: кінець XIX ст., події розвиваються понад 10 років.

Місце подій:село Д. недалеко від ріки Серет на Буковині.

Композиція (сюжет): твір складається з 32 глав: (І) (експозиція) опис села Д., його недоглянутих хаток, бо більшість людей на заробітках у Молдові — Докія Чоп’як має доглянуту хату, шукає для юної доньки Парасинки багатого чоловіка — весілля Парасинки й Тодорики — розмова Докії й Івоніки Федорчука про
дітей — життя родини Федорчуків, характеристики батьків і дітей — (II) (зав’язка) Івоніка й Михайло працюють, а Сава лінується й краде та носить коханці Рахірі вкрадене — розмови Рахіри й Сави про Михайла з ненавистю — (ІІІ) Михайло покохав бідну, але роботящу Анну — зустрічаються, зізнаються в коханні, але нікому про це не кажуть — Михайло мріє одружитися з нею після повернення з війська — (IV) Івоніка й Марія журяться, бо Михайла змушені віддати до війська — Сава поводить себе погано, краде, носить до Рахіри — батьки погрожують йому тим, що не дадуть і грудочки землі — (V) Сава зустрічається з лінивою й злодійкуватою Рахірою, яка намовляє його проти родичів — (VI) проводи Михай- ла — (VII) Михайло в рекрутах, де нелюдські умови — при зустрічі з батьком каже про намір утекти, батько відмовляє — (VIII) Марія довідується про хворобу Михайла, іде до ворожки Домініки — ворожка користується довірою Марії — (IX) жорстокі солдатські будні Михайла — (X) Рахіра з Савою нарікають на батьків Федорчуків, що ті, побиваючись за Михалом, витрачають гроші на його відвіди- ни — зароджується задум позбутися Михайла — (XI) Федорчуки працюють тяжко, Сава допомагає нехотя — мати розповідає йому про свої тяжкі заробітки й заявляє, що не допустить Рахіри до своєї землі — (XII) Сава заявляє батькам, що швидше відмовиться від землі, ніж від Рахіри — батьки переживають — Марія зустрічає Анну, яка, не зізнаючись у коханні до Михайла, розраджує матір — (XIII) Анна наймається на службу до попа — таємно зустрічається з Михайлом — закохані переймаються поведінкою Сави, домовляються не говорити про свій намір одружитися — (XIV) Федорчуки чекають Михайла у відпустку після важких маневрів — Анна вагітна, про батька ж майбутньої дитини знає тільки Докія — Анну виганяють із дому мати й брат-нероба — дівчину приймає Докія — Анна випадково зустрічає Рахіру, у гострій суперечці з якою зізнається про батька ди-тини й видає, що Сава ніколи не одружиться на Рахірі й вони ніколи не матимуть землі, бо на ній повинні працювати тільки чесні люди — (XV) «Рахіра — або зем-ля!» — заявляє батько — «І одно, й друге!» — заспівало в Саві — (XVI) Михайло приходить у відпустку, обіцяє Анні через рік одружитися — Рахіра підбурює Са- ву — (XVII) Михайло через два дні хоче просити благословення в батьків на одру-ження — випадково ламається огорожа — Сава переконує Михайла (той не хоче) піти в ліс по дрова — (XVIII) батько напередодні Михайлових іменин їде в місто, у душі радість за сина — (XIX) (кульмінація) Марія вдома — приходить лісничий і повідомляє про мертового Михайла — Івоніка повертається з міста, відчуває неясну тривогу — (XX) усе село тужить за Михайлом — Анна звинувачує в убивстві Саву, батько відчуває те ж — (XXI) слідство — батько приховує кулю, у якій впізнає свою, зі своєї рушниці — Саву забирають до суду — (ХХІ-ХХІГ) похорони Михайла — (XXIII) батьки страждають, Марія боїться втрати й другого сина — Анна народжує двійнят — (XXIV) суд над Савою — батьки дають неправдиві свідчення — (XXV) Анна страждає, хоче помсти — іде до Федорчуків, щоб віддати одного із синів, схожого на Михайла — Марія її виганяє — Івоніка співчуває — (XXVI) Сава        під слідством — до Марії приходить чоловік і повідомляє, що бачив Саву з Михайлом — (XXVII) Івоніка вперше в житті вдарив Марію, коли та хотіла розкрити таємницю — (ХХУІ1І) Сава вийшов із в’язниці й відразу ж до Рахіри — коли мати довідується про це, розуміє, що втратила й другого сина —
(XXIX) Анна прагне помсти, навіжено кидається на Саву — Сава її боїться, на-
віть у церкву почав ходити — діти Анни помирають, вона божеволіє — усе село
дає кошти на її лікування — Івоніка докоряє Марійці за відмову прийняти бодай
одну дитину — (XXX) батьки Федорчуки постаріли, не дають землі Саві — Сава їх зневажає — Марія проклинає Саву, бажаючи йому долі Михайла — (XXXI) пройшло 6 років від смерті Михайла — батько дає Саві землю — Марія впевнена, що Сава — убивця, проклинає його — (XXXII) старий Петро, брат Докії, одру-жується з Анною, живуть уже п’ять років, у них народився син — Івоніка відписав землі на ім’я хлопця — Марія мучиться, дивлячись на дитину — Петро й Анна оберігають малого, покладають на нього надії, віддають до школи — «виросте —    в нім прокинеться батьківська, героїчна вдача, глибокий, віщий інстинкт по ма-тері, — вони попровадять його в інший світ... і він сповнить ті надії...»

Художні засоби виразності: епітет, персоніфікація, метафора; внутрішній

монолог та ін.

Образи

Головним персоніфікованим образом повісті є земля. Символіка образу багатогранна. Земля подається письменницею у філософському вимірі, як архетипний (первісний) образ, навколо неї концентруються сюжетні лінії, вона групує героїв і зумовлює їхнє світосприймання. Земля у повісті –це й життєдайна сила, яка містить у собі вітаїстичну енергію утвердження добра, є матір'ю, що дарує життя, але водночас вона є й домовиною, що приймає до себе назад, фатальною силою зла, що руйнує душі людей; земля –це початок і кінець кожної істоти, відтак вона буває і доброю, і поганою, бо дає і забирає одночасно. Для селянина земля –ніби істота, що диктує людині свою волю. Вона потребує турботи і праці, та не завжди віддає сторицею. Годуючи людину, земля одночасно виховує її. Земля дає повагу, авторитет, вона є метою і сенсом усього селянського буття, але разом із тим вона поглинає, ніби молох, всі думки й почуття, весь час, усе життя селянина. Розрив із землею, відступництво від неї тягне за собою кару і катастрофу. Жах трагедії, що розігралася в повісті, вражає насамперед тому, що сталася вона в родині добрих, працьовитих, порядних господарів.

Івоніка Федорчук–селянин –працелюбний, чесний, дбайливий. Така ж і дружина Івоніки –Марійка. Вони, поки стали власниками свого поля, багато витерпіли. Усю свою силу, усе життя віддали землі. Тепер вони також важко працюють, але втома поєднується й з радістю, бо хліборобство приносить достаток, заспокоює серце. Селянин щасливий, бо сусіди називають його добрим господарем. Тому Федорчуки навіть гадки не мають про якийсь спочинок, вони, «наче чорні воли», тягнуть свого плуга з ранку до ночі, лиш би віддячити землі-годувальниці за хліб і щастя, які вона дає. Праця на землі –це сенс їхнього життя. Найщиріші сподівання батьків пов'язані з тим, щоб і обидва сини так само шанували землю, ревно працювали на ній.

Усе найкраще, що є в родині Івоніки, успадкував старший син Михайло– батькова надія і гордість. Образ цей письменниця розкриває на повен зріст, показуючи Михайла і в його щоденній праці, і на військовій службі, і в ліричних взаєминах з коханою дівчиною Анною–цією душевно тонкою натурою, на долю якої випали болючі переживання. Михайло, як і Анна, ніжний душею, лагідний вдачею. Він у розпачі й близький до самогубства, коли його забирають до війська. Сцена зустрічі Івоніки із сином у казармі –одна з найзворушливіших у повісті. Важко переносить службу парубок: «Щохвилі чути –там один умер, тут побив кінь якогось на смерть... Там якийсь стратився... Ми нічого іншого як собаки!» –гірко скаржиться батькові Михайло на свою недолю. Батько дуже болісно сприймає страждання сина.

Молодший син Саваі Рахіра, на противагу Михайлові й Анні, змальовані темними барвами. Сава не хоче йти шляхом батьків, ревно трудитися на землі. Помітивши, що він байдуже ставиться до господарювання, до покликання хлібороба, батько переймається тривогою. Усе ж він плекає надію, що син помудрішає, навернеться до землі. Відповідно до вироблених селянством моральних норм Івоніка намагається вплинути на непутящого сина найголовнішим стимулом –правом власності на землю. Батько застерігає Саву, що при такій його поведінці він може залишитися без власної ниви. Так настає рішучий поворот у розвитку теми. Хоч Сава, енергійний, розбишакуватий, охочий до блукання з рушницею полями й лісами, не міг навіть в уяві побачити себе в щоденній одноманітній праці хлібороба, проте добре розумів, що легкого життя без землі в нього не буде. Так у його свідомості визріває план: якщо залишиться єдиним сином, то батькова земля перейде йому в спадок, що б там не було.

Письменниця поступово, але неухильно обґрунтовує можливість злочину, акцентуючи на відповідних психічних якостях Сави. Той без будь-яких хвилювань міг застрелити зайця чи птаха, убити без будь-якої потреби, отже, звикав до пролиття крові. Докори брата Михайла за зв'язок із злодійкуватою Рахірою розлючують Саву. Він тягнувся до Рахіри не тільки тому, що її любив, а й тому, що в її сім'ї не трусилися над копійкою, вели розгульне життя. При цьому Рахіра прямо заявила парубкові, що без землі їхнє щастя неможливе. Тепер Сава опинився перед вибором. Щоб не втратити Рахіри, він іде на страшний злочин братовбивства. Зрозуміло, що трагедія зруйнувала родину Федорчуків, принесла всім нечуване страждання.

Земля жорстоко поглумилася над господарями. Як не дивно, але безмежне горе викликало в батька Івоніки вибух гніву проти обожнюваної землі: йому здалося, що земля глузує з нього, сміється «страхітливим сміхом», і тоді Івоніка «ревнув нараз страшним голосом, погрозивши п'ястуком: «Не смійся!!»

 

ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА БРАТІВ
МИХАЙЛО	САВА
Портрет
Михайло зовні був «хлопець сильної будови, здо­ровий»; «своїми добрими голубими очима дивив­ся, якби хотів кожному з очей вичитати бажання, щоб заздалегідь сповнити його. [...] Михайло був мов образець! І не саме великий, але плечистий і сильний, а з лиця мов у якої дівчини, лише що над устами засіявся вус».	«Він був високий ростом, вищий від свого брата, але ніжно збудований, як мати. 3 лиця подобав також на неї і був би гарний, коли б не його безустанно заблуканий погляд, що мав у собі щось зимного й несупокійного. 3 його ніжного, майже дитинячого обличчя вражав його погляд прикро і відтручав від себе. Очей сих не на­слідив він ані від тата, ані від мами. Коли очі Івоніки були дзеркалом самої доброти серця й чесноти, погляд у Марійки м’який, звичайно глибокий і зажурений, в усміху несказанно лагідний і гарний, то його очі, великі й сиві, не мали нічого спільного з його дитинячо-молодим обличчям. Звичайно неначе гойдалися по землі, колисалися від одного предмету до другого, однак коли звернулися раз на що і прикувалися на хвильку до чого, почали миготіти в холодному, мов сталь, блиску й у тім блиску розходилися. Страхали іменно, коли хотіли щось добачити».
Прихильність
Михайло ж «був найчеснішим хлопцем у селі», «Добрим та лагідним, мов шовк», стидався взяти з «сусіднього» лісу кілька кавалків кілля для загороди.	Сава «горнеться кудись... не до доброго», може при нагоді скоїти злочин — вкрасти щось на­віть у рідних батьків.
Ставлення до роботи
Михайло працьовитий парубок: коли «мав сімнадцять, то був уже правою рукою» Івоніки, на першому місці для старшого брата хазяйство.	Сава «роботи боїться, йому танець у голові», «зо стрільбою ходив би день і ніч по полі й по лісі», він шукає лише задоволення власних потреб.
Риси характеру
Михайло, за виразом Сави, «був баба, хоч був сильний, як медвідь», «але серце було у нього м’яке, як тісто» — тому жорсткі умови служби швидко ламають його ніжну душу.	Сава доволі жорстка людина: «впертий, твердий, мов камінь, у роті мав на кожду хвилю повно лихих слів, що доводили родичів до роздразнення», у жовнірах він би почувався краще бра­та, «зносив би тяжке й тверде твердо й уперто», бо він «залізний».
Ставлення батьків
Михайло глибоко шанує батьків.	Сава любить батьків, але ставиться до них зі зневагою, йому легко образити їх словом чи вчинком.
У почутті любові
Любов Михайла зображена як здорове почуття. Вона не перетворюс парубка на раба чужої волі, як Саву. Заради коханої дівчини Михайло здатен зректися найдорожчого, що в нього є — землі. Якщо буде потрібно, він готовий жити в місті («чоловік, який має добру волю до праці і здо­рові руки, не згине з голоду. У місті живуть люди і без землі»)	Кохання Сави схоже на якусь одержимість. Рахіра повністю підкорила його волю. «Як не міг її через кілька днів бачити, бо батько роботою обтяжав, був просто хорий. Ходив, мов затроєний, в’янув усім тілом, а лють так і грала в нім. Тоді й недобре було дразнити його. Не витри­мував він так довго. Як та вода загачена, що найшла цілою масою і розриває греблю, так і любов його ломила всі згляди й обов’язки проти родителів, і він ішов до неї».
Стосунки з батьками після вибору коханої
Михайло передбачає, що мати негативно сприйме звістку про його намір одружитись із Анною, але це зовсім не викликає в нього ненависті та зло­би. Він упевнений, що вмовить батьків благосло­вити його одруження.	Сава кипить від зненависті до матері, яка проти його стосунків із сестрою. Заради Рахіри він краде в батьків те, що вони заробили тяжкою працею, стає ворогом рідної матері, убиває брата.
Ставлення братів один до одного
Михайло сприймає брата як свавільну дитину, дивиться на його вчинки з доброзичливою ви­бачливістю. Михайло впевнений, що Сава має добру натуру: «Він ще дурний, наш малий, і трохи впертий, але він добрий хлопчисько». Михайло говорить татові: «Та й я таки люблю його...»	Сава ставиться до брата з презирством за його чесність, працьовитість. Молодшого брата над­звичайно дратує, що старший вимагає того са­мого від нього: «Все мав йому чимсь докоряти, чогось учити! Тут він не доста пильний, там не зробив роботи як слід, тут знов забагато ходить йому по селу, там знов забагато на та­нець і між дівчата втручається... Що се такого? Що се має його обходити? Він [...], Михайло, думає, що як він старший, то він — молод­ший — має його зараз у всім слухати! О ні, се таки не так!»
Ставлення батьків до синів
Михайло для Марійки та Івоніки протягом усієї дії — головний помічник та втіха. Протягом дії почуття до старшого сина не змінюються.	Івоніку болісно ранить поведінка сина, його кохання з Рахірою, знехтування хліборобсь-кою працею. Але батько був упевнений, що Сава з часом стане кращим: «Сава ще моло-дий, у нього сьогодні та дівчина на душі, а зав-тра інша. Але як Михайло піде до війська, він буде видіти, що до роботи треба інакше заби-ратися, а не, як він гадає, гратися лише. То він стане інший, звернеться до землі назад, і вона його вилічить». У якийсь час Федорчуку на-віть здало­ся, що син став на шлях виправлен-ня: «Я кажу, Маріє, що він уже полюбив зем-лю, та лише того не показує!» Івоніка усвідом- лював, «що по одній стороні було саме добре, вийшло по другій саме зло. А він їх однаково любив обох, вигодував однаково працею сво-їх рук. Оба були його рідні-ріднесенькі діти...» Навіть страшний злочин братовбивства не зламав батьківської любові до дитини: «. ..він усе любив його. Тайком, з мовчазливими устами, ломимо всього любив його й жалів над ним. Його любов була для обох однакова, ве-лика і не знала ні в чим гра­ниць. Вмерлого не забував, а живого оплакував невидимими, ду-ховними сльозами». Інша річ — Марійка. Сава викликає в матері складну суміш почуттів — від сорому до гніву. Наприклад, Марійці со-ромно за те, що молодша дитина кохає злу дів-чину, до того ж близьку родичку: «І мені так соромно, що з сорому не раз у землю запалась би, що мій син вибрав собі дівчину, яка соро-му не має...» У стані надзвичайного емоцій- ного зворушення вона на­віть кидає до молод-шого сина образливі слова: «Ні, ти не вартий
	того, аби я за тобою плакала!» Михайло більш вартий її сліз, за словами Марійки. Жінка від-чуває гіркоту та подив, бо вона завжди «цілою душею рада була видіти їх (синів) добрими ґаздами, щоби люди шану­вали їх у селі, щоби шанував їх світ», а Сава її кривдить своїми злими звичаями. Марійка благає чоловіка провчити Саву, бо ніщо інше йому вже не поможе: «Хлопець псується, став ще гірше лінивий і бере слова в уста, що хіба плакати над ними». Але коли Анна звинувачує Саву у вбивстві Михайла, Марійка тигрицею кидається на його захист: «Я вб’ю тебе на місці, як ще хоч слово скажеш!» Материнська любов заважає жінці розуміти очевидну річ — що вбивцею був таки Сава. А коли Марійка це усві­домлює, її любов перетворюється на ненависть: «Вся її любов, якою квиліла за ним колись, все її почуття для нього, що колись робило її сильною, відважною, безглядною, зібралось в одне-однісіньке могутнє почу-вання — в ма­теринську ненависть».

 

ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА АННИ І РАХІРИ
АННА	РАХІРА
Портрет
«Середнього росту, з темним, як шовк, волоссям мала на собі скромну ріклю, що, не стісняючи її в рухах, приставала пестливо до її молодої, гнучкої статі, що, на око ніжна, таїла в собі силу та вабила до себе, мов музика, гармонією жіно­чості. Не підводила очей, зближаючися чимраз більше до громадки лю-дей».	Через сприйняття Сави: «Своїми великими чер­воними устами пила з нього (Сави) всю енергію і силу; пила його, коли лиш гляділа на нього своїми очима. І під тими поглядами, що або сміялися, або іскрами обсипували його, — м’як, ослабав і тратив усяку волю. Її сміх, голосний, короткий, уриваний сміх, виривав його з усякого надумування й поривав із собою, а слова її все підходили йому під його душевний лад». Через сприйняття її батька: «Рахіра цілком у нього вдалася, і він любив її, мов свою душу. Мала не лише його круглі чорні жадібні очі, але і вдача його відбилася у неї, немов у дзеркалі». Через сприйняття Михайла: «Дивися на її зуби й на її рот! Як клубки з м’яса стоять їй в лиці! [...] Дивися, яка вона погана! Чоло волоссям заросло, а очі, як у чортиці або як у голодної собаки!»
Риси характеру
Дівчина, «про яку й одна душа злого слова не сказала. До того знала стільки прерізних робіт, про які іншим дівчатам в селі й не снилося»; «стидлива була страшенно». «На танці не ходила ніколи. Була майже від чотирнадцяти років на службі у дворі, а забави й розривки її сіль­ських ровесниць були для неї цілковито чужі». До родичів коханого Анна ставиться з повагою, хоча знає, що вони негативно сприймуть звістку про намір Михайла одружитись із нею.	Основні риси характерні дівчини – лінь, помста, хитрість, уміння нав’язуватись. Як сказано в тексті, «лінива до розпуки, пленталася цілими днями бездільно по селу, балакаючи та огляда­ючи все, що впадало їй в очі»; «ніякий хлопець не просив її на танечнім місці до танцю, але вона лізла від одного до другого, мов лисиця, і підлещувалася та просила так довго, доки один або другий не по-тягнув її за рукав»; «була хитра, мов лисиця», тішилася чужим горем.
Родина дівчат
Дівчина зростала в жахливих умовах: матір її була «погана жінка, люта, мов жид-лихвар на гро­ші лакома, і гірша, як деяка мачуха. Все грозила їй, що відбере її від пані й видасть заміж за якогось горбатого сусіда-вдівця, як не буде від-давати їй зароблених на службі у пані грошей [...] Її батько, чесний ґазда, як розказували люди, помер давно, а одинокий брат її, колишній вояк при кінноті, парубок зарозумілий і язика­тий, хіба що бив її від часу до часу, як не пхала йому в руки гроша на тютюн або горівку».	Батько Рахіри Григорій «був злодій і мав на своїм сумлінні одне людське життя. Одного разу упився і побив одного старого так сильно, що той кілька днів по тім помер. За те просидів у криміналі довгий час, однак, коли вийшов на волю, не став ні на волосок ліпший».
Життєва мета
Жінка «знає одну мету — вивести дитину свою в люди. Її колишнє горе відтворило їй очі, і інстинктом своїм пізнала життя — світ. Гарує і працює від рання до вечора на здобуття засобів до науки для сина, й щось мов силує її відірвати його від землі. 3 нього будуть люди, як покине землю».	Стати заможною хазяйкою та викликати за­здрість у сусідів і родичів: «Побачила себе в уяві ґаздинею, з красним, як сніг, білим рушником на голові, в довгім вишитім кожусі, як ішла за ним (Савою) у неділю до церкви. Усі чоловіки й жінки оглядалися за ними, а дівчата аж мина­лися зі злості. Вона була ґаздинею на Івонікових грунтах! Вона, Рахіра! Се була її мрія, що вічно леліялась у її серці. Се було те велике щастя, за яким горіла її лакома душа й без якого не могла собі уявити життя».

 

Стилістичні особливості

У повісті яскраво виявилося модерністське образне мислення Ольги Кобилянської. Предметом дослідження письменниці є не стільки зовнішні факти і події, скільки їх внутрішній зміст. Соціально-побутові явища переломлюються в повісті крізь призму психології, внутрішнього світу людини. Психологічному аналізу, власне, підпорядковано і композицію, і художні засоби, і пейзаж, який із традиційного тла, на якому розвивається дія, переростає у самостійний образ-символ, що несе в собі відповідний до розвитку сюжету настрій (наприклад, образи «сусіднього ліска», де має відбутися вбивство, таємничої мряки, що огортає поля, темної ночі). Цьому підпорядковані й психологічні деталі (нез'єднані руки Михайли й Анни, що символізують трагічну історію їхнього кохання тощо), і вся та внутрішня поліфонічність мови, багата кольорова палітра, що нею користується письменниця для опису природи. Характерною прикметою художньої манери О. Кобилянської є олюднення природи. Передаючи всі рухи людських почуттів, усі барви природи, письменниця вдається до такого художнього засобу, як персоніфікація, вона насичує мову яскравими тропами й фігурами, досягаючи тонкої психологічно-ліричної гармонізації звуків і барв.

Символістська поетика

Повістю «Земля» О.Кобилянська започаткувала символізм як течію в українській літературі. Проникаючи в таємниці людської підсвідомості, дошукуючись істини, письменниця торкається іншого світу, не реального, а містичного. Вона вважає, що кожна людина проходить по життю тим шляхом, який їй накреслено згори, і ніщо не може змінити долі. Щоправда, доля час від часу подає певні знаки, які треба вміти бачити й розуміти. У творі ці знаки стають своєрідними символами, які так і лишаються для героїв нерозгаданими, тим самим підтверджуючи знову ж таки невідворотність долі.

АНАЛІЗ ПОЕЗІЇ МИКОЛИ ВОРОНОГО «БЛАКИТНА ПАННА»

 

БЛАКИТНА ПАННА

 

Має крилами Весна

Запашна,

Лине вся в прозорих шатах,

У серпанках і блаватах...

Сяє усміхом примар

З-поза хмар,

Попелястих, пелехатих.

 

Ось вона вже крізь блакить

Майорить,

Довгожданна, нездоланна...

Ось вона — Блакитна Панна!..

Гори, гай, луги, поля —

Вся земля

Їй виспівує: «Осанна!»

 

А вона, як мрія сну

Чарівна,

Сяє вродою святою,

Неземною чистотою,

Сміючись на пелюстках,

На квітках

Променистою росою.

 

І уже в душі моїй

В сяйві мрій

В’ються хмелем арабески,

Миготять камеї, фрески,

Гомонять-бринять пісні

Голосні

І сплітаються в гротески.

 

Історія написання: нове XIX століття ознаменувалося зростанням напруження в суспільному, політичному житті. У цій ситуації митці-модерністи намагаються осмислити епоху шляхом пізнання метафізичних (духовних) процесів і зламів, що спричиняють появу хаосу. Микола Вороний як яскравий представник символізму та-кож у пошуках ві­чних цінностей — однією з яких є мистецтво, народжене з гармонії краси.

Рік створення: 1912.

Напрям: модернізм.

Течія: символізм.

Збірка: «Гротески».

Рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Тематичний різновид:інтимно-пейзажна лірика.

Тема: гармонія природи й мистецтва.

Ідея: звеличення краси й природи; возвеличення природи, життя як джерела творчої енергії.

Мотиви: «краса природи»; «гармонія»; «буяння життя»; «джерела творчості».

Провідні мотиви: возвеличення краси природи і єдність її з мистецтвом.     

Вороний витворює гімн весняній природі, молодості, натхненню, оспівує весну як блакитну панну.

Образи: людей: ліричний герой — митець; природи: Блакитна Панна-Весна; хмари, гори, гай, луги, поля, земля, пелюстки, роса, квітки; предметів і явищ: крила, шати, серпанки, блавати, усміх, блакить, «Осанна!», мрія сну, врода, чис­тота, душі, сяйво мрій, арабески, камеї, фрески, пісні, гротески.

Символічні образи: Блакитна Панна (символ життя, весни, божественної присутності, краси й гармонії); блакить (символ джерела духу); «Осанна!» (сим­вол вітання бога) та ін.

Композиція (зміст): (І октава) має крилами усміхнена примарами хмар

Весна — (II октава) Весна — Блакитна Панна з’являється, їй хвала — (III окта­ва) опис краси Панни — (IV октава) у душі ліричного героя радість: «в’ються хмелем арабески, миготять камеї, фрески, гомонять-бринять пісні і сплітаються в гротески голосні».

Система віршування: силабо-тонічна.

Віршовий розмір: нерівностопний хорей.

Строфа: восьмивірш (октава).

Римування: паралельне й перехресне (ааббвгвг)

Художні засоби виразності: епітет, символ, персоніфікація, метафора, порівняння, інверсія, повтор.

Поряд зі звичними, традиційними у фольклорі та в літературі засобами виразності (весна запашна, чарівна, у прозорих шатах, у серпанках) автор використовує біблійну урочисту лексику («Осанна!»), метафори («в душі моїй, в сяйві мрій в’ються хмелем арабески»), мистецькі терміни (арабески, фрески, гротески). І це надає творові неповторне інтелектуально-мистецьке естетичне забарвлення.

Вірш має витончену форму, яскраві тропи.

Блакитна панна – це образ Весни «у серпанках і блаватах», якій уся земля виспівує: «Осанна!» і тривожить душу ліричного героя. Для символістів, як і для представників інших модерністських стилів, форма вірша, художні засоби набували дуже великого значення: важливо не стільки що сказати, а як сказати.

Микола Вороний став, по суті, новатором у розширенні музичних можливостей українського вірша. «Блакитна панна» рясніє асонансами й алітераціями, як і сама Весна, що приходить до нас із співом птахів і ручаїв. Сам автор зазначав: «Я писав не так од образу, як од звуку. І дійсно, мелос, спершу примітивний, а далі технічно все більше ускладнений, був джерелом моєї пісні-вірша». Справді, джерелом поезії, її ритму й звучання, є мелодія. Звук для символістів – понад усе. У науці навіть відоме поняття «звукосимволізм».

Не можна не помітити в «Блакитній панні» Вороного і специфічного розміщення рядків у строфах: вони ніби сходинки, за якими скрапує на весні талий сніг під грою сонячного проміння. Таке розміщення рядків поезії будить особливий темпоритм. Отже, форма у поетів-символістів – це надважливий засіб витворення потужного ліричного струменя.

---

Дата добавления: 2018-02-28; просмотров: 3537; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!