Режими валютного курсу

Валютний курс

 

Розрізняють різні види валютних курсів.

Курси спот і форвард.

Валютний курс спот – це результат котирування двох валют за умови їх негайної поставки. Си­нонімами валютного курсу спот є: готівковий курс, касовий курс, курс готівкового ринку.

Якщо економічні агенти домовляються у поточний момент про обмін валти у майбутньому (1 міс., 3 міс., тощо), то обмінний курс, за яким може бути здійснено таку операцію, називають валютним курсом форвард, або строковим валютним курсом.

Номінальні й реальні курси

Номінальний валютний курс – це сформована на даному ринку фактична ціна однієї валюти в одиницях іншої валюти. Терміни "обмінний" та "валютний" курс є сино­німами номінального курсу.

Зниження чи підвищення номінального обмінного курсу не обов'язково пов'язане зі змінами конкурентоспроможності краї­ни на міжнародних ринках.

Для оцінки конкурентних позицій країни на зовнішніх ринках розраховується реальний обмінний курс.

Реальний обмінний курс – це номінальний обмінний курс, скоригований на відносний рівень цін у двох країнах.

Алгебраїчна форма реального обмінного курсу є такою:

де Ір — індекс реального обмінного курсу;

Ін — номінальний обмінний курс в індексній формі;

Ів— індекс рівня внутрішніх цін;

Із— індекс рівня зовнішніх цін.

Двосторонні й багатосторонні (ефективні) курси

Жодна країна світу не обмежується торгівлею з якоюсь однією країною, тому предметом уваги політиків є не тільки те, що відбувається з двосторонніми курсами, а й поведінка обмінног курсу щодо кошика валют торговельних партнерів даної країни

Двосторонні валютні курси визначаються двосторонніми зовнішньоекономічними потоками між двома країнами, в основному експортом та імпортом. Між двосторонніми торговельними балансами і валютними курсами є певний взаємозв'язок. Зниження курсу національної валюти сприяє збільшенню експорту, зменшенню імпорту і зростанню позитивного сальдо торговельного балансу. Але збільшення балансу зовнішньої торгівлі викликає протилежну тенденцію — до підвищення валютного курсу.

Отже значення двосторонніх курсів національної валюти і торговельних балансів з відповідними країнами завжди рухаються в напрямку досягнення взаємної рівноваги.

Загальна тенденція зміни курсу національної валюти з урахуванням впливу на експорт та імпорт країни визначається через ефективний (багатосторонній) обмінний курс, який є вимірником знецінення або подорожчання валюти проти середньозваженого кошика валют.

Агрегування абсолютних значень двосторонніх обмінних курсів позбавлене економічного змісту. Усереднюватися мають лише тенденції до зростання або зменшення двосторонніх курсів національної валюти за певний період.

Індекс двостороннього обмінного курсу є відношення курсу національної валюти до валюти і -го торговельного партнера у звітному періоді Кз до її курсу в базовому періоді Кб:

Ідокі = Кз/Кб.

Індекси двосторонніх курсів можуть узагальнюватися як середнє арифметичне значень двосторонніх курсів національні валюти до валют торговельних партнерів, зважене пропорційи до часток кожного з партнерів у зовнішньоторговельному обороті, і має назву ефективного (багатостороннього) обмінного курсу національної валюти:

де БОКt, — багатосторонній обмінний курс національної валюти з п торговельних партнерів за період t;

— індекс двостороннього курсу національної валюти до іноземної валюти i -Ї країни за період t;

— усереднена частка i-го торговельного партнера в зов­нішньоторговельному обороті країни за період t.

При цьому:

0 < <1;

де (X + М), — зовнішньоторговельний оборот i -ї країни з даною країною.

Розрахунок ефективних валютних курсів здійснюється за методикою Міжнародного валютного фонду, яка дістала назву моделі багатостороннього обмінного курсу. Отже, за власною природою ефективний валютний курс є розрахунковим.

Курси покупця і продавця

Курси покупця і продавця розрізняють при котирувані.

Курс покупця (bid rate, BR) – курс, за яким банки купують валюту.

Курс продавця (ask rate, AR) – курс, за яким банки продають валюту.

Курс продавця завжди вищий від курсу покупця, за винятком Лондона, де застосовується непряме котирування і тому курс продавця нижчий від курсу покупця.

Публікуються, як правило, двосторонні результати котируваня за стандартними угодами (від 1 до 10 млн дол.): на лівому боці — курс покупця, на правому — курс продавця.

Наприклад, при курсі 0,7677—0,7692 євро за долар банк купу­ватиме долари за 0,7677 євро, а продаватиме за 0,7692 євро.

Різниця між курсами продавців і покупців становить прибуток банку, який називають маржею, або спредом. Маржа дає можливість покривати операційні витрати бан­ку і забезпечувати йому прибуток при здійсненні операцій з валютою.

Розраховують абсолютну та відносну маржу.

Абсолютна дорів­нює:

AR-BR

Відносна розраховується таким чином:

BAS=(AR-BR)/AR×100

де ВАS — маржа (спред);

АR — курс купівлі валюти (курс продавця);

ВR — курс продажу валюти (курс покупця).

Наприклад, якщо двостороннє котирування євро/долар стано­вить 0,7677 - 0,7692, то абсолютна маржа дорівнює 15 базовим пунктам, або 0,15 євроцентів на 1 долар:

ВАS = АR-ВR = 0,7692 - 0,7677 = 0,0015 = 15 базових пунктів.

Відносна маржа дорівнює 0,19 %:

ВАS = (АR - ВR)/ АR х 100 % = 0,0015 / 0,7692 х 100 % = 0,19 %.

 

 

Режими валютного курсу

У 1982 р. МВФ ухвалив класифікацію режимів валютних кур­сів, яка передбачала вільний вибір режиму кожною країною. За класифікацією МВФ, залежно від ступеня гнучкості (ступеня сво­боди щодо зміни курсів) усі валюти поділяються на валюти з фіксованим курсом, валюти з обмежено гнучким курсом і валюти плаваючим курсом.

На практиці деякі держави, задекларувавши фіксований курс, часто вдавалися до девальвацій з метою впливу на конкуренто­спроможність національного експорту. Інші країни, офіційно дотримуючись плавання, в реальності фіксували валютний курс.

Поява нових підходів до визначення режимів валютного курсу змусила МВФ розробити новий варіант власної класифікації, яку Фонд презентував у січні 1999 р. Цей документ має назву "Класи­фікація режимів валютного курсу МВФ від 1999 р.".

Вона грунтується на спостереженні за фактичною по­ведінкою валютних курсів.

За Класифікацією режимів валютного курсу від 1999 р. ви­окремлюють такі режими:

1. Відсутність національного платіжного засобу, тобто офіційна, або формальна, доларизація. Вважається варіантом найжорсткішої форми фіксованого валютного курсу.

2. Відсутність окремих платіжних засобів, тобто валютний союз.

Усі учасники використовують один законний платіжний засіб. Усі країни—учасниці союзу втрачають грошово-кре­дитний суверенітет.

3. Валютне правління. Грошова влада бере на себе зобов'язан­ня щодо обміну національної валюти на іноземну за фіксо­ваним курсом, що закріплюється на законодавчому рівні. Грошова база повністю забезпечується золотовалютними резервами, а центральний банк втрачає функції грошово-кредитного регулятора і кредитора останньої інстанції.

4. Традиційна фіксація до якірної валюти або до валютного композиту. Країна формально або неофіційно прив'язує свою валюту до валюти іншої країни або до кошика ва­лют. Валютний курс коливається у межах вузького діапазону 1 % в обидва боки від центрального паритету, або різ­ниця між мінімальним і максимальним значеннями курсу не повинна перевищувати 2 % упродовж двох місяців.

5. Повзуча прив'язка. Встановлюються зміни валютного курсу як процент коливань навколо центрального пари­тету з передбаченою регулярною його зміною. Повзуча прив'язка є окремим випадком валютного коридору, ко­ли коливання валютного курсу обмежуються не тільки параметрами коридору, а й фіксацією курсу до централь­ного паритету.

Централь­ний паритет немовби повзе, що зумовлюється зміною пев­ного набору макроекономічних показників (золотовалют­них резервів, грошової маси та ін.), і валютний коридор установлюється навколо нового центрального паритету. Повзуча прив'язка дає можливість девальвувати валютний курс із заздалегідь оголошеною періодичністю.

6. Фіксація в рамках горизонтального коридору. Валютний курс вільно коливається в межах 1 % від формального або неофіційного центрального паритету. Влада втручається у будь-який момент для захисту курсу шляхом валютних ін­тервенцій.

7. Фіксація в рамках похилого (повзучого) коридору. Валют­ний курс вільно плаває у межах 1 % в обидва боки від формального або неофіційного центрального паритету, який періодично коригується. Як і у випадку повзучої прив'язки, похилий коридор може мати випереджаючий характер або характер запізнення.

8. Жорстко кероване плавання без визначеного діапазону коли­вань. Напрям і частота коригування валютного курсу за допомогою валютних інтервенцій визначаються станом платіжного балансу, обсягом і динамікою золотовалютних резервів країни, кон'юнктурою валютного ринку тощо. Інтенсивність та ефективність валютних інтервенцій зумов­люють ступінь жорсткості управління валютним курсом.

9. Незалежне плавання. Валютний курс визначається ринко­вими силами попиту і пропозиції. Валютні інтервенції здійснюються для запобігання коливанням валютного кур­су, які не є наслідком фундаментальних макроекономічних зрушень.

Паралельний обігу валют

Паралельний обіг валют – це використання у грошовій системі держави поряд з національною валютою, однієї або кількох валют, які мають законну платіжну силу.

Виникнення паралельного обігу валют часто пов'язане зі сту­пенем конвертованості національної валюти: запровадження часткової — внутрішньої конвертованості приводить до вико­ристання у внутрішньому грошовому обігу як резидентами, так і нерезидентами валют інших країн, найчастіше — долара США. Крім того, іноземні валюти можуть використовуватися як засіб розрахунку і платежу в нелегальному обігу.

Паралельний обіг валют має позитивний і негативний аспекти. За умов кризового стану економіки або перехідного періоду і високої інфляції кошти, що зберігаються економічними суб'єкта­ми в доларах, є джерелом фінансування поточних і виробничих потреб. Політика лібералізації валютних операцій усередині країни сприяє залученню іноземного інвестора.

Але паралельний обіг ва­лют у значних масштабах може послабити грошову політику дер­жави, оскільки унеможливлює контроль за тією часткою грошової маси, що деномінована в доларах. Отже, за цих умов уряд країни практично втрачає монетарні методи контролю за інфляцією.

Для скорочення масштабів паралельного обігу валют застосо­вують насамперед такі засоби, що обмежують внутрішню конвертованість національної валюти:

· обмеження або заборона використання іноземної валюти для внутрішніх платежів;

· обмеження або заборона щодо відкриття рахунків у іноземній валюті;

· запровадження високих резервних вимог для банків щодо де­позитів у іноземній валюті;

· підтримка високої процентної ставки за активами, деномінованими в національній валюті, що стимулює скорочення акти­вів у іноземній валюті.

Виокремлюють такі два види паралельного обігу валют:

· валютне витискання, тобто використання іноземної валюти тільки як засобу обігу;

· доларизація — заміна національної валюти іноземною, яка використовується як засіб обігу і платежу, засіб нагромадження та міра вартості.

Форми доларизації

Доларизація може набирати різних форм. Вона може бути неофіційною і офіційною.

Неофіційна доларизація - має місце тоді, коли внутрішня валюта виконує всі функції грошей, в той час як іноземна валюта використовується переважно для формування заощаджень та обслуговування тіньового сегменту економіки, тобто поза межами державної статистики.

Офіційна доларизація – це використання іноземної валюти як офіційної грошової одиниці в країнах, які не мають національних валют, або дозволяється одночасний обіг національної та іноземної валюти.

Показники ступеня доларизації

Для сучасної світової економіки є характерним використання тією чи іншою мірою іноземних грошей для внутрішніх платежів майже в усіх країнах. Але точно оцінити масштаби обігу іноземних валют на внутрішніх ринках практично неможливо, оскільки цей обіг не враховується ні грошовою статистикою, ні статистикою платіжного балансу. Тому застосовуються орієнтовні показники ступеня доларизації:

· частка валютних депозитів у загальному обсязі агрегату широ­ких грошей;

· ввезення готівкової валюти комерційними банками та насе­ленням;

· витрати населення на купівлю іноземної валюти.

Поняття сеньйоражу

Вирізняють брутто- (валовий) і нетто- (чистий) сеньйораж.

Брутто-сеньйораж – це дохід держави, отриманий від грошової емісії до вирахування витрат на емісію.

Нетто-сньйораж – це різниця між брутто-сенйоражем і витратами на емісію.

Офіційно доларизовані країни ініціюють питання про розпо­діл доходів від сеньйоражу між країнами – емітентами валют і власними економіками.

Методи розподілу сеньйоражу

Існують три методи розподілу сеньйоражу.

1. Угода про єдиний валютний простір. Наприклад, згідно гатосторонньою угодою між ПАР, Лесото і Намібією, останні отримують частку сеньйоражу в розмірі 2/3 доходу, який можна було б отримати, якби всі руанди, що обертаються у Лесото і Намібії, були інвестовані в південноафриканські державні цінн пери. Коефіцієнт 2/3 встановлений як компромісний варіант, який ураховує різну дохідність короткострокових і довгостр вих цінних паперів.

2. Пропозиція про розподіл сеньйоражу Спільного економічного комітету Конгресу США. Спільний комітет у квітні 1999 р пропонував таку формулу для розподілу сеньйоражу.

Частка нетто-сеньйоражу доларизованої країни = (середня сукупна доларова грошова база за розрахунковий період х середня процентна ставка за 90-денними казначейськими векселями США за розрахунковий період — чисті операційні витрати ФРС на емісію х частка грошової бази доларизованої країни в сукупній доларовій грошовій базі х індивідуальний коефіцієнт доходу країни від сеньйоражу, сплачуваного США.

Ця формула призначена передусім для розподілу сеньйоражу між США й Аргентиною.

3. Пропозиція Барро. Його суть полягає у тому, що США здійснюють до аргентинської економіки трансфер доларової грошової маси, який дорівнює обсягові аргентин­ських готівкових грошей в обігу (близько $16 млрд). Замість що­річних трансферів частини сеньйоражу (як запропонував Спіль­ний комітет) США передають одноразовий трансфер на початку процесу доларизації і більше не несуть відповідальності за арген­тинську сферу готівкового обігу.

Ця пропозиція вимагає від США організації контролю за використанням трансферів, що потребує додаткових коштів.

Аналітичні показники втрат від офіційної доларизації

З економічної точки зору вибір на користь офіційної дола­ризації має грунтуватися на зіставленні переваг і втрат від до­ларизації в кількісному вимірі.

Економічні наслідки офіційної доларизації

Прихильники доларизації обґрунтовують доцільність її запровадження низкою позитивних наслідків.

Зниження інфляції до рівня, що існує у США, через провадження грошової політики США.

Зниження процентних ставок, оскільки інфляційна складові у процентних ставках скоротиться до рівня США.

Оптимізація фінансування бюджетного дефіциту, яка полягає унеможливленні емісійного фінансування за умов доларизації.

Запобігання відпливу капіталів із країни, оскільки доларизована економіка для інвестора є частиною єдиного доларового простору на чолі зі США. Отже, такі країни менше піддаватимуться негативним наслідкам кризових явищ. Крім того, доларизація да можливість громадянам зберігати їхні заощадження й отримуваті кредити в національній валюті, якою для них є долари.

Підвищення темпів економічного зростання, зумовлене зни женням інфляційного ризику та ризику девальвації, що, у свої чергу, сприятиме зростанню грошових заощаджень у національ ній валюті, зниженню ставок за кредитами та зростанню іноземни інвестицій.

Водночас доларизація має і негативні наслідки.

Найсуттєвіший з них — це втрата незалежності й гнучкості грошово-кредитне політики. Доларизована країна приймає грошову політик США, а її національна влада не може здійснити девальвацію аб фінансувати бюджетний дефіцит через кредити центральног банку, оскільки останній позбавлений можливості емітуват гроші. Усе це значно ускладнює процес урегулювання економічної кризи.

 

4.Моделі визначення валютною курсу

 

4.1.Паритет купівельної спроможності (ПКС) і закон єдиної ціни.

 

Концепція ПКС ґрунтується на тому, що арбітраж (Валю́тний інових – валютні операції, які здійснюються банками (арбітражерами) з метою вилучення прибутку з різниці валютних курсів однієї і тієї самої грошової одиниці на різних валютних ринках (просторовий арбітраж) або різниці в динаміці курсу (часовий інових). Валютний арбітраж уможливлюється наявністю різниці в котируваннях на міжнародних та національних валютних ринках. Основний принцип валютного арбітражу — купити валюту дешевше та продати дорожче.) приводить до вирівнювання цін товарів у різних країнах, якщо ціни вимірюються в одній валюті. Це положення добре ілюструється законом єдиної ціни.

Закон єдиної ціни стверджує, що за наявності конкурентних ринків, відсутності транспортних витрат і обмежень торгівлі, ідентичні товари продаватимуться на різних ринках за однаковими цінами, якщо виразити їх в одній валюті.

Існує дві форми ПКС. Одна з них іновихься на чіткій інтерпретації закону єдиної ціни і називається абсолютним паритетом купівельної спроможності. Інша версія відома як відносний паритет купівельної спроможності.

Згідно з концепцією абсолютного паритету купівельної спроможності, ціни ідентичних кошиків товарів, які продаються в різних країнах, будуть однаковими, якщо виразити їх в одній валютв.

Навіть прихильники абсолютного ПКС визнають, що він не дотримується через наявність транспортних витрат, недоскона­лої конкуренції та негативного впливу тарифів і протекціонізму.

Натомість, згідно з концепцією відносного ПКС, зміна обмінного курсу дорівнює різниці темпів інфляції двох країн.

Узагальнена версія ПКС

Одна з основних проблем полягає в тому, що ПКС передбач дотримання паритету для всіх типів товарів. Узагальнена версія ПКС визначає сутнісну різницю між торговельними і неторгівельними товарами.

Торгівельні товари – це товари, які можуть бути предметами міжнародної конкуренції.

Неторгівельні товарии – це товари, які неможливо реалізувати на міжнародних ринках з прибутком.

Слід врахувати, що ПКС дотримується переважно щодо торгівельних товарів.

Сукупний індекс цін з врахуванням поділу товарів торгівельні та неторгівельні визначається за формулою:

Де - сукупний індекс відповідно національних та іноземних цін;

середньозважена ціна відповідно на неторгівельні та торгівельні товари;

та – питома вага неторгівельних товарів відповідно у індексі внутрішніх та зовнішніх цін.

З цього рівняння випливає, що валютний курс зазнає впливу відносних цін торговельних і неторговельних товарів.

Якщо внут­рішня ціна неторговельних товарів зростає відносно неторговель­них, це зумовлює подорожчання (зниження курсу) національної валюти, оскільки ПКС дотримується тільки щодо торговельних товарів.

Зростання відносних цін неторговельних товарів за не­змінного індексу сукупних цін передбачає зниження цін торго­вельних товарів, що приведе до підвищення обмінного курсу (для дотримання ПКС щодо торговельних товарів), хоча індекс сукуп­них цін залишиться без змін.

Навпаки, зростання цін торговельних товарів за постійною індексу сукупних цін спричинить знецінення валюти (або зни­ження обмінного курсу) для підтримки ПКС щодо торговельних товарів.

Поділ товарів на торговельні й неторговельні є застереженням при перевірці ПКС. Тестування ПКС із використанням інових індексів торговельних товарів дає можливість отримати кращі результати, ніж за використання сукупних індексів цін обох груп товарів. Зміни обмінних курсів, зумовлені змінами відносних цін торговельних і неторговельних товарів, являють собою зміни реальних обмінних курсів. До факторів, які можуть привести до змін у відносних цінах, належать різні рівні продуктивності в торговельному й неторговельному секторах економіки та змін, структури споживчого попиту.

Прихильники ПКС стверджували, що із запровадженням вільного плавання валют зміни обмінних курсів відповідатимуть теорії ПКС. Але перевірка цього положення ускладнюється че рездеякі практичні проблеми. Концепція паритету купівельної спроможності більше пов'язана з товарним арбітражем і зовсім не враховує міжнародні потоки капіталів.

 

4.2.Монетарний підхід до визначення валютною курсу

 

Існують різноманітні моделі, запропоновані монетаристами для з'ясування механізму визначення й поведінки валютного курсу. Розглянемо три найбільш значущі версії:

· модель гнучкої ціни;

· модель твердої ціни;

· модель різниці реальних процентних ставок.

Концепція ціни активів

Оскільки іноземні інвестори можуть швидко й легко перевес­ти внутрішні активи в іноземні і навпаки, то можна розглядати обмінний курс як відносну ціну активів. Основною характеристи­кою ціни активу є його теперішня вартість, на яку впливає нор­ма прибутку.

Якщо інвестор уважає два активи однаково ризикованими інструментами, то для нього буде рівнозначним вкладення коштів у будь-який з них доти, доки очікуватимуться однакові норми прибутку.

В разі зміни прибутковості активів, буде змінюватись попит на них, спостерігатиметься деяке збільшення попиту на актив з більшою нормою прибутку, що підштовхне його ціну до підвищення. Ціна активу зростатиме доти, доки норма прибутку обох активів не стане однакова.

Отже, очікування населення щодо майбутніх цін активів мають визначальний вплив на встановлення їхніх поточних цін

---

Дата добавления: 2015-12-21; просмотров: 15; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

1234Следующая ⇒

---

Мы поможем в написании ваших работ!