Первісна доба – один із періодів історії розвитку науки і техніки.
Первісна доба або первісна історія – це є історія первісно-общинного ладу. Первісно-общиний лад є першою в історії людства соціально-економічною формацією. За найновітнішими даними дату цього періоду прийнято починати приблизно від 2,5 млн. років до нашої ери і до 5-3 тис. років до нашої ери. Ця доба вписується в четвертинний період (систему) геологічної історії землі, який триває до теперішнього часу.
Четвертинний період поділяється на плейстосцен (ранній, ередній, пізній) і голоцен або сучасна епоха. Назва плейстоцен пояснюється грецькою: плестос – найчисленніший; цен – новий. В цей період з’являється відносно велика, численна кількість нових форм життя. Нижня (або рання) межа плейстоцену ще остаточно не встановлена. Більшість схиляється до 2,5 млн. років до нашої ери (н.е.). Верхня межа встановлена 10 тис. років до н.е.
Протягом плейстоцену значні території Європи, Азії і Північної Америки були піддані зледенінню.
За археологічною хронологією час відповідає палеоліту, а також в значній мірі або, може бути, навіть повністю – мезоліту. Палеоліт (або стародавній кам’яний вік) датується від 800 тис. років до 13 тис. років до н.е. Палеоліт поділяється на нижній (ранній) палеоліт (прибл. 800-100 тис. років назад) – епоху, яка передувала виникненню сучасного фізичного типу людини і верхній (пізній) палеоліт (від 100 – до 13 тис. років до н.е.) – епоху появу homo sapiens.
Пізній палеоліт рядом вчених прийнято поділяти на три хронологічних відрізки. Ранню пору пізнього палеоліту, або так звану орін’яко-салютрейську епоху, можна розглядати за рядом ознак як час складення пізньопалеотлітичного, ранньородового суспільства. Ця пора характеризується переважно більш чи менш осілим чином мисливського господарства, в якому надзвичайно велику роль в усій прильодовиковій смузі Європи відігравала ще дуже продуктивне полювання на мамонта.
|
|
|
Наступний відрізок, або так звана епоха Мадлен, відповідає пізній порі пізнього палеоліту. Він пов’язаний із своєрідним господарсько-побутовим укладом мисливців-номадів. Його вирізняють поява численних видів зброї і пристроїв, зроблених із кісток, рогів (переважно північного оленя), значне ускладнення інвентарю із кремнію, розквіт зображувальної творчої.
І на кінець третій відрізок пізнього палеоліту співпадає в основному з так званого озільською епохою. Це час, коли мисливське господарство пізньопалеолітичного суспільства занепадає і на зміну йому приходять інші джерела добування засобів існування. Останні розвиваються в період інших епохах кам’яного віку – мезоліті і палеоліті.
Палеоліт є також епохою існування викопної людини. Палеоліт ще поділяють на археологічні часи: ашельська епоха ранній ашель, пізній ашель, муст’є, орін’яко-солютре, мадлен, зіль. Початок палеоліту співпадає з появою на землі перших мавполюдей (австралопітеків, пітекантропів, синантропів). Він відноситься до плейстоцену, тобто до тієї частини геологічного періоду, коли геологічні, географічні і кліматичні умови життя на Землі в корені відрізнялися від сучасних. За цих умов розпочався процес антропогенезу людини. Це вчення поєднує порівняльну анатомію, ембріологію, палеонтологію, фізіологію, археологію і геологію які в сукупності слугують основою для з’ясування проблем антропогенезу. Виокремлено чотири основних проблем: 1) становище людини в системі тваринного світу; 2) прабатьківщина людини; 3) час походження людини; 4) фактори перетворення людини із тварини.
|
|
|
Не заглиблюючись в проблему антропогенезу все ж зазначимо, що в теперішній час відома велика кількість зроблених в різних областях земної кулі знахідок викопних людиноподібних мавп кінця третинного, початку четвертинного періодів. Нажаль, більшість їх погано збереглися. Найбільш близькою до людини вважається група мавп пізньотретинного і початку четвертинного періодів яких назвали дріопітекові мавпи. Рештки цих мавп знайдені в різних областях Західної Європи, Африки, Азії. Жили дріопітеки 5-2 млн. років назад в дрімучих лісах.
|
|
|
Велике значення для створення виразного уявлення про безпосередніх предків сімейства гомінін (людиноподібних) мають багаточисленні знахідки антропоморфних мавп, які добре збереглися, в Південній Африці. Їх об’єднали в чотири роди – австралопітеки, парантропи, зинджантропи і плезіантропи (див. словник).
Вважається, що австралопітеки полювали на дрібних тварин. Вони вже використовували гостре каміння в якості знаряддя вбивства і розділення тварин. Крім каміння в якості знарядь могли використовувати дерев’яні палиці, а також роги і трубчасті кістки великих травоїдних тварин, тощо. Зроблені за останні роки визначення геологічного віку австралопітекових дозволили датувати їх епохою нижнього (раннього) плейстоцену. Деякі вчені вважають, що австралопітекові відносяться до початку середнього плейстоцену.
Поряд з австралопітеком в ранньоплейстоценових відкладеннях р. Соло на острові Ява були знайдені рештки гомінін, яких назвали Pithecanthropus erectus або мавполюдина прямоходяча. Вони вже володіли первісною організацією господарства, яка була заснована на колективізмі.
|
|
|
Важливі для розуміння антропогенезу відкриття були зроблені починаючи з 1927р. У Північному Китаї, недалеко від Пекіна в печері Чжоукоудянь було зроблене нове відкриття останків найдавніших гомінін. Вони відносяться до більш пізнішої епохи, ніж пітекантропи, і були виділені в самостійний рід і вид синантроп (sinanthropos pekinensis – пекінська мавполюдина). Разом з останками синантропа були знайдені примітивні кам’яні знаряддя ранньопалеолітичного типу, а також рештки попелу і сліди вогнищ, що вказує на уміння синантропа підтримувати вогонь і користуватися ним.
Існування роду пітекантропів і синантропів охоплює величезний проміжок часу і відноситься як до нижнього, так і до середнього плейстоцену.
З кінця середнього і до верхнього (пізнього) плейстоцену відбувався подальший процес антропогенезу. В цей час виникли проміжні гомініди між вище означеними і людьми сучасними. Всі вони відносяться до одного виду Homo primigenius, який ще називають неандертальською людиною – від назви першої знахідки в Німеччині недалеко від Дюссельдорфу в долині Неандерталь. Ця людина має широку географію, яка охоплює всю Європу, Середню Азію, Близький Схід, Індокитай та інші регіони. Неандертальська людина характерна для ашельської, муст‘єрської культур раннього та середнього палеоліту. Ряд авторів формування неандертальського типу людини відносять до 250-200 рр. до н.е. Не описуючи морфологічного типу неандертальців зазначимо, що цей вид гомінід пережив значну еволюцію, не залишаючись постійним, він піддавався значній еволюції. На думку багатьох антропологів, серед європейських знахідок виділяють дві групи – більш рання та більш пізнього часу. Рання група характеризувалася більш прогресивною будовою. Пізня група, навпаки, виділяється примітивністю будови і за багатьма ознаками нагадує гомінін раннього і середнього плейстоцену.
Яке ж місце людина неандертальського типу займає в історії підвиду гомінін? Зрозуміло одне, що він склався на базі морфологічного типу давніх гомінін середнього плейстоцену, від яких відрізняється цілим рядом прогресивних ознак, які є в сучасної людини. Але думка про участь цього типу в формуванні антропологічних особливостей сучасних людей протягом багатьох років викликали численні заперечення. Більшістю неандертальський тип людини розглядається як глухий кут розвитку, який не залишив сліду в наступній еволюції людини.
Серед вчених побутує думка, що між неандертальцем і сучасним типом людини була гілка, яку називають пресапієнс, або, дослівне “предлюдина розумна”. По теорії пресапієнса в другій половині середнього і на початку пізнього плейстоцену одночасно з неандертальцями жили люди іншого морфологічного типу. Ці люди як раз і стали тією основою сучасної людини.
Разом з цим, відомий вчений П.П. Єфименко в фундаментальній праці “Первобытное общество” на стор. 259 зазначає, що в неандертальцях не слід бачити якусь гілку людства, яка не розвинулась. В певну історичну епоху (післямуст’єрську або пізнього палеоліту) неандертальський тип людини шляхом прискореному розвитку дає початок вищому, про що свідчать численні знахідки, які ввійшли в історію під назвою кроманьйонської, шанселадської і інших різновидів викопної людини сучасного типу, які склалися в період мезоліту.
В цих умовах останньої азільської, стадії пізнього палеоліту, поступово відбувається перехід в мезоліт, який датується 13-8 тис. рр. до н.е. Термін “мезоліт” (від грецьк. мезос – середній, літос – камінь) означає середній кам’яний вік. Це епоха кам’яного віку, перехідна ланка між палеолітом і неолітом. Мезоліт співпадає з початковим періодом після відступу льодовика. Поняття “мезоліт” в первісній археології Європи ще називають епіпалеолітом.
У звичайному вживанні термін “епіпалеоліт” означає період, який відноситься до початку сучасної епохи, коли в культурі первісного населення Європи, зокрема, в інвентарі знарядь із каменю і кісток, збереглися палеолітичні риси.
До початку мезоліту плейстоцен замінюється голоценом. В цей час льодовиковий період закінчився. Це безпосередньо відбилося на кліматі, флорі і фауні значної частини Євразії і Північної Америки. Пізніше схожі зміни відбулися і в деяких областях світу, які не знали зледеніння – в Австралії і місцями у Південній Африці. Скрізь в Євразії зникли такі великі тварини як мамонти шерстисті, носороги або австралійські велетенські сумчасті. Значно скоротилося поголів’я інших тварин. Причиною цього скорочення, поряд з природно-кліматичними змінами, слід вбачати хижацьке полювання. Все разом взяте призвело до фауністичної кризи.
Перехід до полювання на дрібніших і швидших тварин спричинив удосконалення мисливської зброї, зокрема винайдення лука і стріл, а також його аналогів, як духової стрілометальної трубки, пристроїв для метання (кидання) спису.
Ці досягнення епохи мезоліту були розвинені в період неоліту.
Неоліт (від грецьк. нео – новий, літос – камінь), тобто новий кам’яний вік. Неоліт – найпізніша епоха кам’яного віку, яка змінила епоху мезоліту. Початком неоліту вважається час винайдення глиняного посуду, кінцем – виникнення металургії, тобто VІ-І тис. до н.е. Цей період увійшов в історію як “неолітична революція”.
В зв’язку з нерівномірністю в розвитку культури первіснородових общин в різних регіонах світу визначення дати неоліту для вчених стало проблемою. Тобто, неолітична епоха є дуже складною для вивчення.
З одного боку людське суспільство, залишаючись в рамках кам’яного віку, успадкувало від попередніх поколінь всі досягнення в області виробництва і суспільної структури, багато явищ пізнього часу мають глибинні корені минулого. Тому дуже важко відчленувати неоліт від мезоліту.
З іншого боку, ця епоха відзначається надзвичайно важливим змінами, до числа яких, перш за все, слід віднести значне розширення життєвого простору на землі. Разом з цим, екологічні відмінності наклали сильний відбиток на характер матеріальної культури. Залучення у виробництво різних за якістю і структурою гірничих порід вплинуло на технічні прийоми виготовлення знарядь праці і їх типів. Неоднакові кліматичні зони обумовили і своєрідність будівництва жител. Особливо важливе ще й те, що різне природне середовище суттєво розмежовувало напрями господарської діяльності. Як раз в неоліті в південних районах Євразії відбувався масовий перехід до відтворюючих форм господарювання-землеробства і скотарства. Це є найважливіший аспект “неолітичної революції”.
В той же час на значній території, яка була зайнята лісовою і тундровою зоною, відбувався розвиток в рамках старих форм господарювання мисливства і рибальства. Лісові племена в сучасних межах України, як і в північних територіях Європи і Азії, майже до самого кінця неолітичної епохи так і не знали скотарства та землеробства.
Отже, неолітична революція в розумінні переходу населення до відтворюючих форм господарства охопила не всю територію України, Європи і Азії. Вона не торкнулася північно-східних регіонів, хоча керамічне виробництво у населення цієї території досягло досить значного розвитку, а набір знарядь праці повністю відповідав неолітичному.
Історична доля різних неолітичних племен була неоднаковою. Одні, припинили своє існування ще наприкінці раннього палеоліту, наприклад, населення буго-дністровької культури. Інші, продовжували розвиватися в різні часи.
У ІV-ІІІ тис. до н.е. на сучасній території Європи і Азії відбувається перехід до епохи міді, а в окремих районах світу почали складатися культури епохи бронзи. Між палеолітом і епохою бронзи склався своєрідний період, який в археології названий “енеолітом”. Енеоліт (від лат. aeneus – мідний, грецьк. літос – камінь) – міднокам’яна епоха. В цю епоху вперше почали вироблятися знаряддя з міді, які виготовлялися спочатку із самородної міді шляхом холодної обробки, пізніше, за допомогою лиття мідної руди. В епоху енеоліту мідні знаряддя праці застосовувалися поряд з кам’яними, проте останні були переважаючими. Частина дослідників не вважають енеоліт самостійним періодом, а розглядають його як ранній період бронзи. В Месопотамії, Єгипті, Індії та інших регіонах Близького Сходу, а також в Україні енеоліт починається в четвертому тисячолітті до н.е.
Енеоліт був якісно новим періодом розвитку продуктивних сил виробничих відносин первісного суспільства. Це був час подальшого вдосконалення відтворюючих форм господарства –землеробства і скотарства. На зміну примітивному мотичному землеробству неолітичної епохи прийшло значно продуктивніше землеробство з використанням рала і тяглової сили. Дальший розвиток енеолітичними племенами скотарства зумовив потребу його спеціалізації за окремими галузями. В цей час виникає вівчарство, конярство, тощо. Поряд з традиційними домашніми ремеслами виникли спеціалізовані галузі общинного ремесла. Яскравим показником розвитку енеолітичних племен є те, що вони освоїли нову сировину, оволоділи першим металом – міддю. Добування міді, особлива технологія її обробки викликала до життя нову галузь виробничої діяльності – первісну металургію міді.
Тобто, основною ознакою енеоліту слід визнати поширення мідних знарядь праці і побуту, впровадження нового матеріалу в господарське, соціальне і культурне життя людей.
Провідну роль серед енеолітичних племен усієї Східної Європи відігравали племена трипільської культури. Історія трипільців пов’язана в один ланцюг історичного розвитку західноєвропейські та східноєвропейські енеолітичні племена.
Порівняно з протяжністю кам’яного віку період міді дуже короткий, а в деяких регіонах співпадає з бронзовим віком.
За енеолітом слідує епоха бронзи. Підставою для виділення бронзового віку в окрему епоху послужило значне поширення в середині ІV – на початку І тисячоліття до н.е. виробів із бронзи (сплаву міді з оловом та іншими металами: свинцем, цинком, миш’яком тощо).
Епоху бронзи пройшли майже всі народи Європи, Південної Азії, Близького Сходу. В цей період особливо помітною стає нерівномірність економічного розвитку племен окремих регіонів, навіть в Україні. Наприклад, у степовій смузі України, де природні умови були менш сприятливі для землеробства провідного значення набуло скотарство. В межах степової зони виділялися племена, в яких переважали рухливі форми скотарства.
У бронзову епоху скотарські племена почали освоювати далекі від водоймищ і великих рік степові простори. Колективи рухливих скотарів швидко зростали, їх стада збільшувалися, що вимагало постійного розширення пасовиськ. Тому пошуки нових земель стали життєвою необхідністю для степових племен. Взаємовідносини цих племен з сусідніми землеробськими часом втрачали мирний характер. Скотарські племена почали тіснити своїх сусідів, проникаючи на території землеробів, руйнуючи або загарбуючи їх угіддя.
Землеробські і, часто, навіть, скотарські племена, які перебували під загрозою нападу з боку більш мобільних і войовничих племен, споруджували укріплені поселення. Багато таких поселень було у племен трипільської культури. В племен епохи бронзи відбувається виникнення протодержав з ознаками військової демократії.
В процесі антропогенезу відбувалося становлення людського суспільства, а також його організацій. Вся епоха розвитку і виникнення первіснообщинного ладу поділяється на два періоди.
Перший, який умовно називають дикістю, характеризувався поступовим виділенням людини з тваринного світу, привласненням готових продуктів природи, створенням найпростіших кам’яних знарядь праці, добуванням вогню і виникненням зачатків виробничих відносин. Першою формою суспільних відносин було “первісне стадо”, яке займало певну територію і являло собою невелику групу людей, в якій не було професійних чи соціальних відмінностей.
Другий період називають періодом родового ладу, або варварства. За концепцією Л.Г.Моргана, варварство починалося з винайдення гончарства і закінчувалося появою писемності. Цей період був часом повного утвердження системи виробничих відносин первісного суспільства. За родового ладу основним осередком суспільства був рід, що об’єднував групу людей, зв’язаних кровним спорідненням. Кілька родів становили плем’я.
Період родового ладу поділялися на матріархат (материнська родова община) і патріархат (батьківська родова община). Основою виробничих відносин первісного ладу була суспільна власність на засоби виробництва, яка існувала в нерозвиненому вигляді. Фактично вона була общинною, груповою власністю.
Довгий час в первісному суспільстві другого періоду переважали примітивні засоби виробництва. Але з виникненням землеробства і тваринництва відбуваються значні зрушення у виробництві, виникають нові засоби праці (мотика, плуг тощо). Про це буде в наступному параграфі.
Цей прогрес, який ще називають неополітичною революцією, відбувся в результаті розвитку світогляду людини первісної доби.
Дата добавления: 2016-01-05; просмотров: 14; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!