Основні поняття, предмет, мета і завдання, періодизація історії науки і техніки.

ІСТОРІЯ НАУКИ І ТЕХНІКИ

МАТЕРІАЛИ ДО КУРСУ ЛЕКЦІЙ

 

Київ – 2011

ЗМІСТ

1.	Вступ до курсу «Історія науки і техніки».
2.	Накопичення знань, розвиток технологічних можливостей людства у найдавніші часи. Неолітична революція.
3.	Наука і техніка давніх цивілізацій (Єгипет, Індія, Міжріччя, Китай).
4.	Наука і техніка в Античному світі.
5.	Історичні аспекти розвитку науки і техніки у добу середньовіччя (V–XIІІ ст.)
6.	Визначні досягнення науки і техніки доби Відродження (ХІV – XVI ст.)
7.	Наукова революція ХVІІ ст.
8.	Виникнення технічних наук та інженерної освіти (середина ХVІІІ – 70-ті рр. ХІХ ст.).
9.	Розвиток науки і техніки у добу промислової революції (середина ХVІІІ – 70-ті рр. ХІХ ст.).
10.	Науково-технічні досягнення кінця ХІХ – початку ХХ ст. Роль техніки в Першій світовій війні.
11.	Розвиток науки і техніки у міжвоєнний період.
12.	Наука і техніка в період Другої світової війни
13.	Науково-технічна революція другої половини ХХ ст.
14.	Роль технічних наук і інженерної освіти в розвитку техніки і технології окремих галузей виробництва.
15.	Головні тенденції розвитку науки і техніки у добу інформаційного суспільства.
16.	Сучасна Україна в контексті науково-технічного прогресу в світі.
17.	Київський політехнічний інститут у міжнародних науково-технічних проектах.
18.	Висновки. Узагальнення до курсу

 

 

Лекція 1.

ВСТУП ДО КУРСУ „ІСТОРІЯ НАУКИ І ТЕХНІКИ”

1. 1. Основні поняття, предмет, мета і завдання, періодизація історії науки і техніки.

1. 2. Історіографія, джерела історії науки і техніки. Пам’ятники історії науки і техніки.

1.3. Етапи розвитку, значення науки і техніки у житті людства. Значення навчальної дисципліни у підготовці майбутнього технічного спеціаліста.

Основні поняття, предмет, мета і завдання, періодизація історії науки і техніки.

Історія науки і техніки – порівняно молода наука, котра почала складатися у якості самостійного розділу історичного знання лише наприкінці позаминулого століття, а саме з 1892 р., коли в одному з університетів Франції уперше з’явилася самостійна кафедра історії науки. З того часу почався й період прискореного розвитку історії науки і техніки як самостійної наукової дисципліни, що зумовило перетворення молодої науки вже в середині минулого століття в одну – важливіших галузей історичного знання. Тоді ж чітко визначився і предмет історії науки і техніки – не просте реконструювання минулого наукового знання, а дослідження процеса розвитку науки з метою з’ясування глибинних тенденцій і закономірних зв’язків, що визначають зміст і напрям цього процесу. Пропонований кафедрою історії НТУУ „КПІ” курс „Історії науки і техніки” має на меті поглибити знання студентів, пов’язані з розвитком науки і техніки від найбільш простих знарядь до сучасних технологій.

Для того, щоб розібратися у тому, що саме являє собою історія науки і техніки, необхідно спочатку з’ясувати значення таких основних понять, як „історія”, „наука”, „техніка”.

Історія (з грецької historia – розпитую, розповідь про минуле) – це: 1) процес розвитку природи і суспільства;

2) комплекс суспільних, гуманітарних та інших наук (історична наука), які вивчають минуле людства у всій його конкретності та багатомірності, досліджує факти, події та процеси на базі історичних джерел.

Складовими історичної науки є: економічна історія, військова історія, історіографія, джерелознавство. Органічні частини історії, як комплексу наук – археологія та етнографія. Історія культури, науки і техніки вивчається історичними розділами відповідних наук (історією математики, історією хімії, історією географії, історією фізики та ін.) та видів мистецтва (історією музики, історією театру та ін.).

Наука – це сфера людської діяльності, функцією якої є опрацювання і теоретична систематизація об’єктивних знань про дійсність. Це система знань про закономірності розвитку природи, суспільства та уявлень, окрема царина таких знань, процес їх отримання.

Головними завданнями науки є:

– опис процесів дійсності, виявлення суттєвих рис і відносин дійсності;

– систематизація процесів дійсності, розподіл описаного по класах, підкласах, розділах;

– пояснення процесів дійсності та виклад суті вивчених явищ, процесів, об’єктів;

– передбачення процесів дійсності, побудова перспективних моделей розвитку.

Техніка ( з грецької – мистецтво, майстерність, професія, спосіб) – сукупність засобів людської діяльності, створених для здійснення процесів виробництва та обслуговування невиробничих потреб суспільства (машини, механізми, прилади, знаряддя тієї чи іншої сфери виробництва); сукупність навичок і прийомів у якомусь виді діяльності, майстерності (будівельна, музикальна техніка). В техніці матеріалізуються знання та виробничий досвід, накопичений людством у процесі розвитку суспільного виробництва. Структура техніки визначається його галузевою належністю.

Історія науки і техніки – це самостійна, інституційно оформлена сфера історичної науки, яка:

– збирає інформацію про події і творців історії науки і техніки;

– вивчає матеріальні пам’ятники історії науки и техніки;

– досліджує процеси отримання, обґрунтування наукового і технічного знання у різних культурно-історичних умовах;

– аналізує структуру та зміст науково-технічного знання.

Слід мати на увазі те, що історія науки і техніки як наука дисципліна продовжує переживати процес становлення й у теперішній час. Вона має міждисциплінарный характер і, що особливо важливо, – є комплексною наукою – одночасно гуманітарною, природничою і технічною. Це – інтегративна наука, яка об’єднує на новому рівні досягнення окремих наукових напрямів, що не є прямою сумою знань. Історія науки і техніки динамічно змінюється, постійно поповнюється новими знаннями, концепціями та фактами. Вона являє собою своєрідну, специфічну єдину мову міждисциплінарної взаємодії та спілкування спеціалістів різних галузей знання. На думку фахівців, теоретичне осмислення історії техніки тепер тільки починається і відстає від аналогічних процесів в історії науки приблизно на тридцять років. Якихось суттєвих напрацювань в аналізі історії науки і техніки, як чітко обумовленого процесу, на сьогодні іще поки не існує.

Мета історії науки і техніки:

– забезпечити постійне підвищення загальнокультурного і науково-технічного потенціалу суспільства;

– створити і підтримувати історико-наукове та історико-технічне середовище як органічну частину усіх сучасних соціальних інститутів: освіти, науки, економіки та ін.

– слугувати основою для інтеграції природничої, технічної та гуманітарної форм єдиного по своїй природі знання;

– постійно вводити до наукового і культурного обігу нові фактографічні та концептуальні науково-технічні знання;

– створювати фактографічну та концептуальну основу для розробки вірогідних моделей різного рівня науково-технічного та соціального розвитку суспільства;

– слугувати природною підставою для створення нової концепції нового знання.

Конкретними завданнями історії науки і техніки як наукової дисципліни є:

– пошук, систематизація, аналіз та узагальнення історико-наукових та історико-технічних фактів;

– розширення джерелознавчої бази досліджень;

– виявлення та обґрунтування законів і закономірностей науково-технічного розвитку;

– аналіз ролі та значення науки і техніки в культурно-історичному розвитку;

– удосконалення методологічного забезпечення дослідницької практики (уточнення понятійного апарату, поглиблення аналізу текстів та речових джерел, створення та критика концептуальних моделей описання та пояснення історико-наукового та історико-технічного знання, розширення практики використання експериментальної перевірки і математичного описання історичного знання);

– дослідження особливостей д розвитку науки і техніки в окремі періоди, по окремих регіонах і країнах;

– визначення пріоритетів науково-технічного розвитку людства.

Головним завданням історії науки і техніки, як навчальної дисципліни, є представлення повноцінної картини розвитку науки і техніки як історико-культурного явища. У процесі вивчення дисципліни студентам належить засвоїти:

– періодизацію історії науки і техніки;

– історіографічні концепції, сучасні методологічні підходи до вивчення феномену науки загалом та вітчизняної історії науки і техніки, зокрема;

– особливості державної політики у науково-технічній сфері на різних етапах історичного розвитку людства;

– витоки виникнення наукового знання, зокрема найбільш важливих галузей науки і техніки;

– особливості формування мережі науково-технічних установ, історію становлення та розвитку провідних наукових центрів, у тому числі вузів як центрів проведення фундаментальних і прикладних досліджень;

– основні події, дати найбільш визначних досягнень у розвитку науки і техніки на різних етапах історії;

– імена, головні віхи життя і творчої діяльності видатних видатних науковців та інженерів, зокрема їх внесок у розвиток української та світової науки; головні відомості про науково-технічні досягнення професорсько-викладацького складу та випускників НТУУ „КПІ”.

Одним із принципово важливих завдань будь-якої наукової дисципліни євироблення періодизації (періодизація – поділпроцесів розвитку на основні, якісно відмінні один від іншого періоди у відповідності з об’єктивними закономірностями природи і суспільства).

Зауважимо, що людство з давніх–давен наполегливо вишукувало дещо загальне, спільне, таке, що повторюється в історії – з тим, аби обґрунтувати періодизацію розвитку суспільства. Перші спроби цього були зроблені іще у давні часи. Зокрема, у книзі пророка Даніїла Ветхого Завіту історія суспільства поділяється на золоте, срібне, мідне та залізне царства. За доби Античності історію поділяли на чотири періоди, кожний з яких був пов’язаний з існуванням великих імперій – асиро-вавілонською, медяно-персидською, греко-македонською та римською. У міфології ацтеків говориться про п’ять эпох, кожна з яких завершується катастрофою: перша – потопом, друга – землетрусом, третя – ураганом, четверта – знову потопом, а п’яту очікує загибель землі від Сонця. Робилися й інші спроби періодизації історичного процесу. Лукреций Кар висунув ідею про три послідовні етапи у розвитку суспільства – первісний, охотницько-збиральницький і тваринно-землеробський. Тоді ж була висловлена ідея про цикличність коловоротів в історії народів. Пізніше арабський історик аль-Біруні висунув ідею великих історичних циклів, котора отримала розвиток у інших мислителів. Наприклад, німецький історик Т.Момзен стверджував про те, що розвиток цивілізації проходить такі епохи, як мужіння, зрілість та старість, після чого розпочинається черговий новий цикл.

Аж до ХУІІІ століття розвиток людства в цілому зображувався як історія звеличування і падіння окремих народів. Однак після висунення філософами-просвітниками поняття прогресу для визначення поступального розвитку людства стала використовуватися ідея переходу від нижчих форм социального життя до вищих. Про суспільний прогрес прогрес у минулому, теперішньому та майбутньому писали Вольтер і Тюрго, Шателье і Кондорсе.

Історичний процес диференціювався також по епохах – давнини, средньовіччя, нового і новітнього часу. Сен-Сімон розділяв епохи по характеру філософських поглядів на теологічну, метафізичну та позитивну. Гегель говорив про три етапи всесвітньої історії залежно від ступеня свободи у суспільстві. Російський філософ-анархіст Л.Мєчніков для історичної періодизації обрав географічний фактор, виокремлюючи такі періоди людської історії, як річковий, морький та океанічний. Згідно з ним, у перший період люди мешкали на берегах великих річок – Ганга, Євфрата, Ніла. Потреба централізованого керівництва іррігаційними роботами породила деспотичні монархії з сильно централізованою владою. У міру зростання чисельності населення і розвитку їх господарського життя люди почали оселятися на берегах морів – наприклад, Середиземного. За цих умов необхідність централізованого управління різко знизилася, тому постала республіка за типом Афінської чи Спартанської. Подальше зростання населення і розвиток господарських і політичних взаємин між ними зумовили вихід людства на береги океанів. За цих умов, за Мєчніковим, потреба у всякій владі зникла, актуальною стала абсолютна свобода. Звичайно, певна політико-ідеологічна заангажованість цієї періодизації є очевидною, однак у даній періодизації цінною виглядає думка про те, що в основу періодизації людської історії мають бути покладені не тільки матеріальні, але і більш широкі, соціокультурні критерії.

Видатний філософ ХХ ст. Дж.Тойнби у своїй праці „Досягнення історії” в історії людства виокремив 21 цивілізацію. Вчений звернув увагу на невідповідність між прогресом у науці та розвитком техніки, адже в історії людства були випадки, коли техніка удосконалювалася, а цивілізації при цьому залишалися статичними або навіть і занепадали. Разом з тим відомі і протилежні ситуації – коли техніка не развивалася, а цивілізації були занадто динамічними.

Відомі і інші спроби досягнення періодизації історії людства. А.Вебер поділяв історичний період на соціальний, цивілізований та культурний. А.Л.Чижевський взагалі окремі історичні цикли пов’язував з циклічними коливаннями сонячної активності. Слід згадати і про спроби розподілу історичних епох по тим основним матеріалам, котрі застосовувалися в ці епохи для виготовлення знарядь праці. Якщо говорити про науковий підхід до періодизації історії за цією ознакою, то необхідно згадати археологічну періодизацію історії на кам’яний, мідяно-кам’яний, бронзовий, залізний віки та початок віку штучних матеріалов. Широко відомі погляди Л.Моргана, котрі розвинув Ф.Енгельс про три крупні історичні періоди – дикунство, варварство, цивілізацію.

Історична періодизація, по яких би принципах вона не проводилася, усе ж певним чином виконує функції теоретичного знання, систематизує історичний матеріал, роблячи акцент на чітких його аспектах. Саме тому спроби визначення головних етапів світової історії актуалізувалися в наш час у зв’язку з переходом людства до якісно нового этапу всесвітньої історії, коли очевидним стало більш глибоке і перспективне осмислення історичного процесу. Серед новітніх перспективних підходів у визначенні періодизації слід назвати Д.Белла – одного з теоретиків постіндустріального суспільства. Він виокремлює три головних типи соціальної организації суспільства – доіндустріальний, індустріальний та постіндустріальний. Цікавою є концепція дослідника Р.Айслера, який в основу своєї періодизації історії поклав ідею характеру взаємин між статями. На його думку, довгий перший період партнерства між чоловіком і жінкою змінився епохою чоловічого панування, насилля та воєн, проте за цією епохою обов’язково наступить епоха відродження ери партнерства.

Серед різних версій періодизації світової історії, прямо пов’язаних з питанням вироблення періодизації історії науки і техніки, особливе місце посідає концепція А.Тоффлера, викладена їм уперше у книзі „Третя хвиля”. На думку Тоффлера, історія людства являє собою ряд „хвиль” цивілізацій, котри змінюють одна іншу.

„Перша хвиля” являє собою сільськогосподарську цивілізацію. Вона постала близько 8-10 тис. років тому назад і тривала до 1650 – 1750 рр. Основою економіки, культури, родини, політики у цей період виступала земля. Скрізь панувало просте розподілення праці, існували певні класи, влада була жорстко авторитарною, а економка – децентрализованою. У ХІХ ст. відбувся вибух – промислова революція, тобто пройшла так звана „друга хвиля” в історії людства, котра змінила уклад життя мільйонів людей. Приблизно до середини ХХ ст. на землі запанувала індустріальна цивілізація. Одначе майже одночасно з цим на неї почала нахлинати „третя хвиля”. Ця остання принесла з собою новий образ життя, заснований на поновлюваних джерелах енергії. Нова епоха принесла й новий кодекс суспільної поведінки. Якщо для „другої хвилі” характерними були стандартизація, синхронізація, концентрація, централізація, то для „третьої” усі соціальні проблеми стали вирішуватися під впливом протилежних „революційних змін” у виробництві – економічних, соціальних, інформаційних, політичних та моральних.

Вибудовування схеми А.Тоффлер продовжив у книзі „Зрушення влади”. Він порушив питання про революційні зміни нової доби, зумовлені зрушеннями у сфері освіти, охорони здоров’я, фінансів, бізнеса, засобів масової комунікації тощо. Ці зрушення започаткували зростання ролі інформації, обсягу знань у всіх сферах життя. Нові знання стали прискорювати всі економічні процеси у суспільстві та разом з цим економити час. Інформаційна мережа починає шукати інформацію, тип якої їй невідомий, та набуває самосвідомості. Розвиток економіки дедалі більше визначитиметься зростанням гнучкості виробництва, управлінських структур, которі повинні відповідати новим умовам, які швидко змінюються.

Знання, пише А.Тоффлер, стає визначальним фактором у більшості сфер діяльності, у тому числі владних. Обсяг інформації часто викривляється інформаційною мережею і саме ця, подекуди викривлена, інформація слугує основою прийняття політичних рішень. Разом із цим, реальні мотиви наділених владою осіб стають усе менш прозорими, покриваються туманом таємності. Найбільше зрушення влади із всіх, наголошує А.Тоффлер, це зрушення від однієї особи, партії, інститутами держави до другої. Він являє собою зрушення стосовно ролі та взаємин насилля, багатства та знання у міру того, як сучасні суспільства прискорюють свій рух до майбуття. Якщо сила, наголошує А.Тоффлер, є основою розвитку доіндустріальної епохи, то гроші – індустріальної, а знання – сучасного суспільства, що розвивається з колосальним прискоренням. Знання – найбільш гнучке і водночас найбільш міцне джерело влади. Тому перерозподіл влади, інтелектуальних ресурсів є важливим завданням сучасної цивілізації.

Можна продовжувати перелік цікавих підходів до визначення підвалин періодизації процесу історичного розвитку людства, проте і з наведених вище зрозуміло, що на сьогодні існують різні логічні обґрунтування періодизації історії.

Це стосується, власне, періодизації історії науки і техніки. При всій різності підходів тут, однак, можна виокремити два найголовніші. Одні науковці виходять з того, що, оскільки предметом розгляду дисципліни є світовий розвиток науки і техніки, то цілком виправданим можна вважати використання принципів загальної історичної періодизації. Загальноприйнятим вони вважають поділ всесвітньої (загальної) історії на історію первісного суспільства, давню, середньовічну, нову та новішу історію.

Інші науковці обстоюють ідею пошуку специфічних підходів у виробленні історіографії історії науки і техніки. Зокрема, деякі з них пропонують поділяти історію людства на два великих періоди. Перший – це період історії людства до промислової революції (так зване „традиційне суспільство”). Другий – це відповідно період після промислової революції (так зване „індустріальне суспільство”). В „індустріальному суспільстві” роль науки і техніки є більш очевидною, ніж у традиційному, проте у дійсності розвиток традиційного суспільства так само визначається розвитком техніки.

Ґрунтуючись на новітніх досягненнях історії науки, ми в основу нашого курсу покладаємо проблемно-хронологічний принцип періодизації, виокремлюючи історію людства на кілька великих періодів:

– найдавніший (доцивілізаційний) період

– період давніх цивілізацій (Єгипет, Індія, Міжріччя, Китай)

---

Дата добавления: 2016-01-05; просмотров: 12; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!