Щодо іменних форм Д., то їхні парадигми істотно не відрізняються від відповід. парадигм іменних частин мови.
Серед ін. частин мови Д. має найрозвиненішу словотв. систему. До засобів дієсл. словотворення належать префікси, суфікси, інтерфікси і постфікси. Поряд з власне словотвірними вони мають також морфол. функції. У префіксальному словотворенні використовуються переважно питомі префікси в- (ві-)/у- (уві-), ви-, від- (віді-)/од- (оді-), до- (ді-), за-, з- (із-, зі-, ізі-, зо-)/с- (іс-), на-, над- (наді-), о-/об- (обі-), пере-, перед-, під- (піді-), по- (пі-), при-, про-, роз- (розі-), а також запозичені де-/дез-, дис-, ре-. Ці ж префікси беруть участь у процесах утворення видових пар і родів дії. За допомогою суфіксів утворюються Д. від ін. частин мови: іменників (суфікси -ува- з аломорфами -ствува-, -ізува-/-изува-, -ірува-/-ирува-, -фікува-, а також -и- та -а- з аломорфом -нича-, -і-), прикметників (суфікси -и-, -і-, -ну-, -а- з аломорфом -ича-, -ува-, з аломорфами -ізува-/-изува-, -фікува-), числівників ( -и-, -і- ), прислівників ( -ува- ), вигуків ( -а-/-ка- ). Використовуються також суфікси -ну-, -ону-, -ота-, -оті-. Широко представлене в Д. префіксально-суфіксальне словотворення: дочка -у-доч-ери-ти, вітер — ви-вітр-и-ти, бюрократ — з-бюрократ-і-ти і под. Інтерфікси ( -ува-, -и-, -а-, -і-, -ну-, -Ø- ) беруть участь у процесах дієсл. словотворення і разом з тим відносять те чи те Д. до певного дієсл. класу, кожен з яких має свою специфіку дієвідмінювання. Інтерфікси є показниками Д. як частини мови, у чому й полягає суть їхньої семантики. У багатьох випадках вони служать засобом розрізнення недок. і док. в., пор.: кінча-ти — кінч-и-ти, прокуш-ува-ти — прокус-и-ти, збідн-юва-ти — збідн-и-ти.
|
|
|
ІРОНІЯ (грец. ειρωνεία, букв. — насмішка, глузування, прихований глум) — різновид антифразису, троп, де з метою прихованого глузування або для легкого, добродушного жарту мовна одиниця з позитивно-стверджувальними (в широкому розумінні) значенням, конотацією або модальністю вживається з прямо протилежними характеристиками. І. звичайно супроводжується відповідною інтонацією (удавано серйозною, шанобливою, співчутливою тощо), яка на письмі може відтворюватися за допомогою лапок (поради «доброзичливців»); певну роль тут може відігравати порядок слів — зокрема, з винесенням переосмислюваної одиниці наперед (Гарно ти зробив, нічого сказати!; Дуже ти мені потрібен).
І. виявляється на різних мовних рівнях. Напр., у лексиці — від найрізноманітніших випадків у сфері мовлення («Така була хороша [Домаха], що й розказати не можна. Зростом собі невеличка: хоч у яку хату ввійде, то головою стелі достане,... а личком біленька, як чумацька сорочка». — Г. Квітка-Основ’яненко) до закріплення под. уживань у мові: святий та божий, частувати (палицею), нагородити (стусаном). При І. може змінюватися не саме лекс. значення слова, а лише ставлення мовця до об’єкта його позначення: персона, особа, шишка, цяця, цабе — про поважну, впливову особу, але глузливо. У фразеології: від скромності не вмре; на фразеол.-синтакс. рівні в конструкціях з фіксованим порядком слів: Була в собаки хата! — хтось не має свого дому; Попасти пальцем у небо. На рівні зменш.-пестл. суфіксів: «Гахне тая бомбочка — й десятисажнева яма вам» (Остап Вишня); зокрема, з імітацією дит. мови: А ти ручками, ручками; Він спатки захотів, дивіться на нього! Серед морфол. категорій — ірон. переосмислення пошанної множини («Батюшки нема, а їхні паличка он у кутку стоять» — нар. жарт). У синтаксисі — на рівні категорії модальності: «Він завжди на слизьке зводив спокійну розмову: — От скоро почне голота землю ділити... Ха-ха... Нащо багатим стільки землі? Щоб, значить, «усім по сім»... Ти скільки маєш? Тридцять? От двадцять три і одріжуть.... А вам, куме, не гріх і більше оддати. Нащо вам, справді, ви вже старі» (М. Коцюбинський).
|
|
|
Одиниці різних рівнів можуть використовуватися комплексно, пор. наявність суфіксів, які покликані ніби ще більше посилити «позитивне» лекс. значення слова: (срібне) золотце — про погану людину, мудрагель, розумака.
|
|
|
Семант.-стиліст, діапазон І. досить широкий: зла І. (напр., при погрозі: «Ти в мене на кутні будеш сміятися!», тобто плакати), гірка І. («Боюся, що скоро нам доведеться на кутні сміятися»), легка І. або дружній жарт («Ах ти, мійкучерявий!» — жінка пестливо до чоловіка з лисиною); погроза може подаватися як ласка («Ну, стривай,голубчику!»), насмішка — як співчуття («За це по голівці не погладять»), велике — як мале; форма високого стилюможе вживатися для позначення чогось цілком буденного і навіть низького, напр., ірон. переосмислення архаїзмів, старослов ’янізмів: словеса, аз многогрішний, велемудрий, лепта вдовиці. Пор. пародіювання старої книжної мови в новій укр. л-рі — напр., у мові Возного в «Наталці Полтавці» І. Котляревського, в мові писаря Пістряка в «Конотопській відьмі» Г. Квітки-Основ’яненка («Горе мені, пане сотнику! — казав Пістряк. — Мимошедшую седмицю глумляхся з молодицями по шиночкам здешної палестини і, вечеру сущу минувшаго дня, бих неподвижен, аки клада, і нім, аки риба морская»). Церковнослов’янізми як засіб вираження сарказму охоче використовував Т. Шевченко («На всіх язиках все мовчить, Бо благоденствує»).
|
|
|
ОРФОГРАФІЯ (грец. ’ορυογραφία — правопис, від ’ορυός — правильний і γράφω — писати) — історично сформована й загальноприйнята система правил над. мови щодо способів передачі мовлення на письмі, яка поряд ізпунктуацією становить правопис певної мови (хоч нерідко терміни «орфографія» і «правопис» уживаються як тотожні). О. визначає правила написання звуків (фонем) літерами, написання слів разом, окремо й через дефіс, уживання великої літери, правила переносу частини слова з рядка в рядок; крім того, О. регулює написання афіксів і закінчень відмінюваних слів. Орфогр. правила, як складова частина системи письмових норм літ. мови, повинні бути єдині для всіх, хто користується даною мовою. Єдність і обов’язковість О. для всіх полегшує спілкування людей за допомогою літ. мови, робить його дійовішим, ефективнішим, що, звичайно, сприяє піднесенню мовної культури народу. В основі О. лежить графіка; водночас вона грунтується на певних принципах, які зумовлені фонет. та грамат. будовою мови й віддзеркалюють шляхи формування та розвитку її правопис. системи. Сучас. О. побудована на двох осн. принципах — фонетичному та морфологічному.
За фонет. принципом слова передаються на письмі згідно з їх літ. вимовою, тобто кожному звукові відповідає окр. літера, напр.: гáрний, дуб, нéбо. Таке написання відрізняється від фонет. транскрипції трохи меншою точністю в передачі звуків. Так, на основі цього принципу вживається літера а для позначення як первісного звука [а]: камінь,так і того [а], що розвинувся на місці етимол. [о] в позиції перед наголошеним [а]: гарячий (пор. горíти), калáч (пор.кóло); літера о — на позначення як первісного [о], так і пізнішого походження, зокрема [о] на місці [ъ] та давніх [е], [ь] після шиплячих приголосних і j перед твердим приголосним: совá, сон, пшонó, шовк, йогó; літера у — на позначення звука [у] незалежно від його походження: з [у] чи з давніх [о], [е], [ъ]: вýхо, пáрубок (<паробъкъ), мáчуха (<мачеха), яблуко (<яблъко) та ін. За цим принципом згідно з вимовою пишеться с перед к, п, т, х, ф (сказáти, списáти, сформувáти), передаються на письмі асимілятивні зміни в сполученнях кінцевих приголосних [г], [к], [х], [ж], [ч], [ш], [з], [ц], [с] словотвірної основи із [с] суфіксів -ств-о, -ськ-ий (козáцтво, товари́ство; козáцький, товари́ський) та ін.
В основі морфол. принципу лежить збереження на письмі цілісного образу морфеми незалежно від її звучання, що допомагає швидше сприймати й розуміти написане слово. Однак не всі морфеми, що відрізняються фонетично, пере даються на письмі за цим принципом. Є мор феми, яким властиві історичні чергування звуків, але вони пишуться відповідно до їх звук, складу в сучас. мові. Згідно з морфол. принципом передаються на письмі такі звуки й звукосполучення, як [о], [е], [и] в ненаголошеній позиції: кожýх, тепéр, сивéнький; приголосні, які внаслідок фонет.асиміляції змінили своє звучання: боротьбá, нíгті, зши́ти; дочцí, кни́жці; учишся, розжéвріти; багáтство, квітчáти;м’які приголосні, крім [л], перед ін. м’якими: кузня, пісня, сьогóдні, але сільськи́й; відсутні у вимові приголосні: [т] перед суфіксами -ськ-, -ств-: студéнтський, студéнтство, тури́стський і т. ін.; [д], [т] у звукосполученнях [стц’], [здц’]: невíстці, пої́здці та ін. За цим принципом вживаються дві літери для позначення довгого м’якого приголосного, що утворився внаслідок асиміляції на межі двох морфем: буття́, знання́, мíддю. Отже, за морфол. принципом О. фонема, незалежно від її позиц. змін, завжди позначається тією самою літерою, тому цей принцип ще називають фонематичним. Він може реалізуватися й фонет. написаннями при передачі фонем у сильній позиції (гóлуб, борóтись, ніготь), збігається з фонет. принципом у письмовому відображенні чергування фонем у споріднених морфемах, яке виникло на основі звук, змін у процесі істор. розвитку мови: пéчі — піч, гаря́чий — горíти, перемóга — перемóзі, ти́хий ти́ша, сади́ти — сáжа — саджý. Проте повної відносності між фонемами та літерами в укр. письмі немає. Пор.: щокá [шчокá], юність [йýн’іс’т’], джміль [жміл’]. Таким чином, укр. О., яка значною мірою фонематична, водночас включає й елементи нефонемат. письма. В укр. мові використовується також історичний, або традиційний, принцип О., але обмежено. За цим принципом слова передаються на письмі так, як вони писалися раніше, хоч у сучас. мові таке їх написання не зумовлене ні вимовою, ні грамат. будовою слова. Цей принцип О. відбитий насамперед у графіці. За традицією вживаються літери, які в певних позиціях позначають по дві фонеми (я, ю, є, ї, щ), знак м’якшення, що не має звук. значення; традиційним є збереження подвоєних приголосних в іншомов. власних назвах, хоч вони не завжди вимовляються (Голландія, Таллінн, Джонні), написання і після д, т, з, с, р (тобто порушення «дев’ятки» правила) у власних іншомов. назвах (Дідро, Тіто, Зімбабве, Міссісіпі, Грімм), написання и в словах типу кишеня, лиман та е в словах леміш, левада тощо, в яких не можна перевірити наголосом звук. природу сильного варіанта фонеми.
Певне застосування в сучас. укр. О. має й смисловий, або семантично-диференційний, принцип письма. Так, за смисловим розрізненням слів уживається велика та мала літери (пор. Кавýн — прізвище й кавýн — рослина, Орел— місто й орел — птах), написання слів разом, окремо й через дефіс (нагóлову — присл. і на гóлову — ім. з прийм.,по-нáшому — присл. і по нашому — займ. з прийм.).
Дата добавления: 2016-01-03; просмотров: 17; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!