Історичний огляд формування розвитку поняття «інтуїція» у працях видатних філософів
Лекція
Роль інтуїції у науковому пізнанні
ПЛАН
1. Історичний огляд формування розвитку поняття «інтуїція» у працях видатних філософів
2. Різноманітність та складність розуміння поняття інтуїції.
3. Сутність когнітивного потенціалу інтуїції в науці. Поняття наукової інтуїції.
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:
1. Асмус В.Ф. Проблема интуиции в философии и математике /В.Ф.Асмус. – М.: Мысль, 1965. – 312 с.
2. Бердяев Н.А. Философия свободы. Смысл творчества /Н.А.Бердяев. – М.: Правда, 1989. – 607 с.
3. Бунге М. Интуиция и наука. – М.: Прогресс, 1967. – 296 с.
4. Ирина В.Р. В мире научной интуиции: интуиция и разум /В.Р.Ирина, А.А.Новиков. – М.: Наука, 1978. – 191с.
5. Кармин А.С. Творческая интуиция в науке /А.С.Кармин, Е.П.Хайкин. – М.: Знание, 1971. – 48 с.
6. Марчук М.Г. Ціннісні потенції знання /М.Г.Марчук. – Чернівці: Рута, 2001. – 319 с.
7. Морозов И.М. Природа интуиции /И.М.Морозов. – Мн.: Университетское, 1990. – 141 с.
8. Налчаджян А.А. Некоторые психологические и философские проблемы интуитивного познания (интуиция в процессе научного творчества) /А.А.Налчаджян. – М.: Мысль, 1972. – 271 с.
Сьогодні ніхто не ставить під сумнів не тільки сам факт існування такого цікавого і до певної міри загадкового феномена, як інтуїція, а й ту важливу роль, яку вона відіграє в усіх формах і видах людської творчості. Традиційний погляд, який, на думку Е.Агацці, приписує заслугу наукового прогресу геніям і інтелектуальним гігантам, хоч і здається перебільшенням, усе ж таки спирається на ту просту істину, що наука (так само як і мистецтво, філософія, література) створюється конкретними людьми і ґрунтується на творчих здібностях індивіда. «Звичайно, – зазначає він, – творчий потенціал особистості за несприятливих соціальних і культурних умов може залишитися нереалізованим, «не відбутися», бути пригніченим. Але це аж ніяк не означає, що самі соціальні умови здатні зробити відкриття і винайти щось нове. Це означає, що навіть якщо численні наукові досягнення в різних галузях підготовляються рядом умов і знанням, яке накопичується поступово, то все одно потрібен якийсь винятковий і непередбачуваний акт особистої інтуїції, якийсь власне творчий індивідуальний акт, який один тільки й може відібрати корисне, відітнути зайве та організувати в цілісну, єднальну, верифіковану та послідовну картину ті непорівнянні елементи, які самі собою не припускають (а тим більше не здійснюють) такого синтезу».
|
|
|
З давніх-давен відомо, що людство володіє двома формами пізнання – інтелектуальною та інтуїтивною, які нібито існують у тісному взаємозв’язку між собою, проте мають, здатність діяти в різних напрямах.
|
|
|
Складнощі дослідження механізмів та компонентів наукової творчості обумовлені передусім тим, що будь-яке відкриття розглядається наукою як готовий результат, що має суспільно-історичну значущість. Проте, це процес набагато складніший. Інтуїція є важливою умовою самого процесу наукової творчості. Розмірковувати про її механізми по спогадах, доповідях, нотатках та інших феноменологічних описах учених хоча й видається привабливо, проте це вкрай невдячна справа. І саме тому окрім аналізу гносеологічних механізмів інтуїції нам належить виявити її місце у конкретному науковому дослідженні, визначити критерії, згідно з якими можна судити про істинність інтуїтивного знання.
Оскільки ми розглядаємо інтуїцію як своєрідний спосіб маніпулювання образами і поняттями, що забезпечує взаємодію чуттєвого і логічного пізнання, то звернення до конкретних досліджень у фізиці, котрі проливають світло на поставлену проблему, здається вкрай необхідним.
Як відомо, в основу сучасної фізики мікросвіту була покладена гіпотеза Планка про непостійне випромінювання енергії нагрітим тілом. Підставою для її висунення послужили результати емпіричного дослідження: отримання спектру випромінювання нагрітого тіла. Питання про закономірності, що лежать в основі отримання спектру чорного випромінювання, не могло бути вирішене в рамках класичної фізики. Всі спроби пояснити його, використовуючи класичні закони, зазнавали поразки, а наслідки, які отримувалися з цих законів ніяк не узгоджувалися з емпіричними даними.
|
|
|
У 1900 р. Планку вдалося напівемпіричним шляхом отримати математичну формулу розподілу енергії в спектрі абсолютно чорного тіла. Формула відповідала експерементальним даним. Було потрібно надати їй «істинного фізичного змісту» (Планк, Единство физической картины мира), а це виявилося досить складним завданням, адже формула суперечила класичному тлумаченню безперервності процесу теплового випромінювання. Необхідно було припустити, що поглинання енергії відбувається безперервно, невеликими порціями – квантами. Так була сформульована знаменита гіпотеза Планка. Зазначимо, що це була передусім спроба знайти пояснення результатам емпіричного дослідження.
Пройде зовсім небагато часу і гіпотеза квантового випромінювання і поглинання енергії підтвердиться роботами Айнштайна, який використав її для пояснення фотоефекту. Емпіричне підтвердження отримають надалі і теорія Бора, і виведені теоретичним шляхом кількісні співвідношення де Бройля. Ідеї де Бройля в 1926 р. були блискуче розвинені знаменитим австрійським фізиком Е.Шрьодінгером (хвильова механіка). Використавши математичний апарат теорії коливань, Шрьодінгер вивів основне рівняння квантової механіки. Хвильова механіка Шрьодінгера в гармонійному поєднанні з матричною механікою (математичний формалізм квантової механіки, розроблена Гейзенбергом) і являють собою нерелятивістську квантову теорію мікрочасток.
|
|
|
Така коротка історія зародження квантової фізики. Обумовленість нових фізичних відкриттів підтверджується досвідним матеріалом і всім наступним ходом розвитку квантової теорії аж до сучасного етапу її розвитку .
Отже, перехід від чуттєвого пізнання до логічного у процесі пізнання мікросвіту являє собою складний механізм перетворення емпіричних результатів, які часом явно не простежуються в структурі наукового дослідження. Проте всі «фізичні теорії завжди створюються шляхом узагальнення реальних результатів, одержуваних під час експерименту. Для того щоб знайти фундаментальні закони, що лежать за межами спостережуваних явищ, необхідна деяка абстракція» (Яноши, Теория относительности, основанная на физической реальности). Певною мірою інтуїція саме і є конкретною формою абстрактного міркування про неспостережувані об'єкти..
Інтуїція, як вважає видатний філософ ХХ століття Анрі Бергсон, доповнює інтелектуальне пізнання, допомагає розкрити його природу, вказує нам шляхи та засоби поповнення й розширення наслідків інтелектуальної роботи.
Інтуїтивне – це важлива сфера людського пізнання, що стосується як наукового, так і ненаукового знання. Все, що здійснюється інтуїтивно, має бути миттєвим, очевидним, неочікуваним, алогічним, легким і прямим спогляданням і водночас узгодженим із чуттєвим досвідом і належно аргументованим.
Інтуїція – від латинського intuitis – буквально означає споглядання, бачення, прозріння, інсайт і т.ін. Традиційно інсайт уявляється стрибком, розривом думок, коли людина отримує результат, який не випливає з певних передумов, тобто не має підґрунтя. Відчуття несподіваності в інсайті – найважливіша його риса, цінна несподіваними результатами. Дещо інакше трактував інтуїцію Декарт. «Під інтуїцією, – писав мислитель, – я розумію не віру в непевне свідчення чуттів і не оманливе судження хаотичної уяви, а поняття ясного й уважного розуму, що породжується самим лише природним світлом розуму і є завдяки своїй простоті більш достовірним, ніж дедукція». Через інтуїцію істина стає відкритою для людського розуму. Вона проявляється шляхом прямого споглядання без застосування якихось логічних визначень або доведень як допоміжних засобів у пізнанні.
Історичний огляд формування розвитку поняття «інтуїція» у працях видатних філософів
Проблема інтуїції має складний історико-філософський контекст. Щоб краще зрозуміти еволюцію її бачення, давайте розглянемо основні тези про інтуїцію у видатних філософів.
В античній філософії під інтуїцією мислителі розуміли безпосереднє споглядання реально існуючого стану речей. За Платоном, інтуїтивне споглядання ідей (праобразів речей чуттєвого світу) є видом безпосереднього знання, що надходить як миттєве осяяння, що потребує тривалої підготовки розуму. В Аристотеля інтуїція дає змогу отримати достовірне знання, яке не потребує верифікації. Аристотелівські тези про фундаментальність та безпомилковість ведуть до інтуїтивізму. Він наділяв значущістю чуттєвий досвід та дедукцію, вважаючи, що дані методи пізнання приводять до доведення існування інтуїції як особливого, самостійного методу пізнання, а також як джерела істини.
Середньовічна філософія також зверталася до поняття інтуїція. Тома Аквінський стверджував, що душа людини не тільки розумна, але й свідома. Остання її якість реалізується через особливу «операцію свідомості - інтенцію», головна функція якої полягає у правильному спрямуванні акту сприйняття та пізнання. Т.Аквінський розуміє під інтенціональністю здатність самої душі приводити в активний стан інтелект. Інтенціональність проявляє себе як інтелектуально-вольова сила душі у пізнанні чуттєвого світу. Також Т.Аквінський говорить про існування так званого другого виду пізнання – благодать.
На думку У.Оккама, представника пізньої схоластики, інтуїтивне пізнання є основною абстрактного або дискурсивного пізнання. Воно є первинним та включає в себе пізнання та інтроспекцію (метод поглибленого пізнання та дослідження людиною моментів власної активності).
М.Кузанський вважав, що інтуїція не має дискурсивного характеру, а є вищою пізнавальною здатністю людського духу.
Інший представник філософії Ренесансу Джордано Бруно також визнавав інтелектуальну інтуїцію, тобто безпосереднє споглядання розумом Бога, всезагальності природи і її законів як найвищий ступінь у пізнавальній діяльності людини. При цьому він не відривав інтуїтивне пізнання від чуттєвого та раціонального, розглядав їх у цілісності та єдності. Чуттєве та логічне пізнання не протиставляються в ньому інтуїтивному, а лише приводять до останнього, яке є їхнім завершенням.
У наступну епоху Нового часу європейська філософія намагалася у гносеології абсолютизувати одні чинники пізнання за рахунок інших, що призвело до подальшого її розвитку на різновекторних напрямках раціоналізму, емпіризму та ірраціоналізму.
Засновником вчення про інтуїцію вважається Рене Декарт. Саме йому першому належить думка про те, що є істини, які виявляються не на основі логічних роздумів, а в результаті безпосереднього інтелектуального бачення. До таких істин він відносить аксіоми математики. Знання, отримане інтуїтивним шляхом, постає як просте, ясне, самоочевидне. Інтуїція – вищий вид інтелектуального пізнання, в процесі якого людина одночасно мислить і споглядає. Декарт не протиставляв інтуїтивне мислення дискурсивному, оскільки, на його думку, одне передбачає інше. Тобто вони тісно і нерозривно між собою пов’язані.
Опозиційну ірраціоналістичну позицію до гносеології Декарта займав Блез Паскаль. Хоча він поділяв деякі положення Картезія – основне призначення та гідність людини полягає у мисленні (людина, хоча і тростина, зате мисляча), складається вона з духу та матерії. Проте Паскаль вважав, що є речі, які людина значно краще пізнає серцем, ніж розумом. Таке пізнання стосується передусім Бога та місця людини у світі. Тому вкінці свого життя він надавав перевагу вірі над наукою, а органом інтуїції вважав серце людини. Тільки віра, а не розум допомагає людині опанувати своїми пристрастями. Одним з джерел оман Паскаль вважав уяву, яка не завжди обманює, чим викликає до себе невиправдану довіру, бо обманює все ж таки частіше.
Інший представник європейського раціоналізму Бенедикт Спіноза вважав, що тільки через інтелектуальну інтуїцію осягається адекватна сутність речей й без небезпеки омани, оскільки той, хто має найбільш ясне пізнання, не потребує ніяких підказок, ні досвіду, ні мистецтва умовиводів.
Як і Спіноза, Г.Ляйбніц також вважав інтуїтивне пізнання найбільш досконалим родом знання і відокремлював розум від чуттєвості. На його думку, як і інших раціоналістів, тільки споглядання розуму (інтелекту) спроможне запевнити нас у всезагальних і необхідних істинах, оскільки чуття та індуктивні висновки не дають нам таких знань, а говорять лише про те, що і є, звичайно буває в часткових випадках. На відміну від Декарта, Ляйбніц не вважав ясність та простоту інтуїції гарантією безумовної істинності знання.
Про чуттєву інтуїцію багато писав І.Кант, який заперечував, що людині притаманна така властивість, як інтелектуальна інтуїція. Філософ вважав інтуїцію безпосереднім чуттєвим сприйняттям світу.
В свою чергу Г.Геґель розглядав інтуїцію в межах ідеалістичного світогляду. Він не протиставляє інтуїцію розсудкові, а розглядає їх у діалектичній єдності та виступає проти того, що інтуїтивне знання є вищою сферою знання. Адже вважав, що знання, яке прийняло статус науки, основане на логічних формах розсудку і розуму.
У працях І.Фіхте інтуїція також має певне місце та значення. Для Фіхте вона є формою злиття в акті пізнання суб’єкта і об’єкта, тобто осягнення філософом самого себе, як усвідомлення мисленням своєї власної діяльності.
Елементи скептицизму щодо раціональної інтерпретації інтуїції виявилися вже у вченнях Гамана і Якобі. Проте повною мірою ця тенденція проявилася у філософії А.Шопенгауера. Не заперечуючи позитивної цінності інтелекту (понятійного мислення), Шопенгауер не тільки виводить зі сфери його дії принципово недискурсивний, як він вважає, розум, але і зводить інтелект до ролі оформлювача отриманого не ним знання. Знання – це результат «незацікавленого» споглядання, що гарантує об'єктивність і наочність істини. Інтуїція знову знаходить статус істинного знання, але вже не як «розуміння ясного і уважного розуму», а як продукт волі і почуттів (Шопенгауер А. Світ як воля і уявлення, кн. I , § 15).
На рубежі ХІХ і ХХ століття внести якісні зміни у розуміння та інтерпретацію інтуїції вдалося Вільгельму Дільтею. У його філософії інтуїція трактується як переживання особистості. Людина осягає життя як складний взаємозв’язок між явищами, а не як розрізнені події. Процес переживання цього взаємозв’язку, звичайно ж, зводиться до інтуїції. При цьому Дільтей наполегливо підкреслює відмінність даної інтуїції від інтелектуальних процесів, умовиводів і роботи органів почуттів. Почуття нам дають лише зовнішні ефекти. Будь-який вид пояснення – це процес редукції даних одиничних розрізнених явищ до чогось фундаментального, а інтуїція є внутрішнім переживанням, тому не можна інтуїцію редукувати до чогось більш фундаментального або представити як сукупність одиничних ефектів, тому результат інтуїції неподільний та цілісний. Він може пояснити ввесь зміст культури і сенс одиничних явищ, які породжені цим цілим і складають його елементи .
Основою і витоками всякого знання, способом найбільш достовірного осягнення дійсності для А.Бергсона є інтуїція. Загалом бергсонівська інтуїція – це здатність суб’єкта бачити ціле раніше аніж частинки цього цілого, отримати результат без попереднього його логічного підґрунтя. Завдання інтелекту, як вважає Бергсон, полягає в обґрунтуванні отриманого за допомогою інтуїції знання логічними, дискурсивними засобами.
Значне місце посідає інтуїція у феноменологічній філософії Е.Гусерля, який вбачав завдання філософії в описанні феноменів свідомості безвідносно до того, чи відповідає їм будь-що поза свідомістю. Інтуїцію він розглядав як суб’єктивний за змістом і формою процес виникнення феноменів свідомості, створення самого предмета пізнання.
М.Лосський, який близький до іманентної філософії (суб'єктивно-ідеалістичний напрям у філософії, який проголошує об'єктивний світ іманентним (внутрішнім) змістом свідомості суб'єкта), розрізняє чуттєву, раціональну і містичну інтуїцію. Звеличуючи містичну інтуїцію, він не вважає її єдиним способом осягнення істини. З інтуїцією пов'язана вища здатність духу, мета якої - прилучення людини до «надкосмічного металогічного принципу» - божественного «Ніщо». Крім містичної інтуїції, він виокремлює чуттєву та інтелектуальну інтуїцію, сфери застосування яких природно-матеріальні об'єкти і ідеальні зв'язки і відносини між ними. Під інтуїцією Лосський розуміє здатність «безпосереднього споглядання предметів в оригіналі», тобто такими, якими вони є самі по собі, без будь-яких привнесених «суб'єктивних домішок» і оцінок. У інтуїції об'єкт свідчить про себе і тим самим гарантує істинність репрезентованого про себе знання. Інтуїція трактується Лосським вельми широко. Особливими різновидами інтуїції він вважає і сам розум, і всі форми розумового мислення, і навіть досвід. Інтуїтивізм Лосського являє собою лише ланку в його теорії імманентизму, покликаної ліквідувати прірву між об'єктом і суб'єктом, наукою і метафізикою .
Для екзистенціалістів інтуїція є внутрішнім переживанням. Як «божественне одкровення», яке дозволяє пізнавати божественний першопочаток усього сутнього, трактується інтуїція неотомізмом. У неопозитивізмі вона є пізнавальною здатністю, яка компенсує обмежені можливості логічного пізнання. В реалізмі і прагматизмі уявлення про інтуїцію близькі до розуміння її Бергсоном. Тобто, інтуїція має містичну здатність проникати в глибини індивідуальної свідомості, осягати всю сутність «Я», волі, життя, екзистенції тощо.
Власне першим філософським дослідженням проблеми інтуїції в радянські часи була монографія В.Асмуса «Проблема інтуїції в філософії і математиці», в якій вся увага звернена на важливість розв’язання проблеми для теорії науки. Під інтуїцією автор розуміє безпосереднє, бездоказове бачення істини. Він розрізняє інтуїцію чуттєву, яку трактує як безпосереднє бачення істини за допомогою зовнішніх чуттів та інтелектуальну, яку тлумачить як безпосереднє бачення істини за допомого інтелекту. Аргентинський філософ М.Бунге інтуїцію порівнює із прискореним висновком, сприйняттям, уявленням, синтезом, розумінням, оцінкою. Переважно Я.Пономарьов досліджує феномен інтуїції із позиції психології. На його думку, інтуїція можлива тому, що разом із усвідомленими речами відображення існують неусвідомлені предмети чи речі. Інтуїція – це включення у сферу свідомості елементів суб’єктивної реальності, які раніше були поза нею.
Проблемі інтуїції присвячена праця А.Карміна і Є.Хайкіна «Творча інтуїція в науці», де автори визначають інтуїцію, як «специфічний пізнавальний процес, що утворюється при взаємодії чуттєвих образів і абстрактних понять, які, у свою чергу, також утворюють принципово нові образи і поняття, зміст яких не виводиться шляхом простого синтезу попереднього сприйняття чи шляхом лише логічного оперування певними поняттями».
Дата добавления: 2022-01-22; просмотров: 19; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!