Там, на високій могилі з кам’яним пам’ятником колишньому старійшині їхнього роду Воїку, вони знайшли Анта. Він лежав весь у крові, з стрілою в грудях. 2 страница
Там, на високій могилі з кам’яним пам’ятником колишньому старійшині їхнього роду Воїку, вони знайшли Анта. Він лежав весь у крові, з стрілою в грудях.
Проминули день і ніч, ще один день і нова ніч, але Ант не приходив до пам’яті; весь у вогні, лежав на помості, з грудей його виривались хрипи й свист, часом він заходився від кашлю, простягав перед собою руки.
Микула й Віста не відходили від батька, перевертали старійшину, піднімали вище на соломі його голову, напували.
Уранці й надвечір невелика родина сідала навкруг вогнища. Віста наливала в миски страви, клала дерев’яні ложки. Їжа в них була одноманітна, убога – юшка з в’яленої риби з прісними коржами, спеченими на каміннях вогнища, сочиво з гороху або квасолі, іноді ціж із ситою[9]. Тепер уже Микула лив ложку юшки й кидав дрібні шматочки коржа у вогонь. Принишклі Віста й Малуша дивились, як вогняні язики обгортають і поглинають жертву, потім починали їсти. Тільки батько Ант нічого не їв, лише зрідка ковтав воду. Дивно було, як тільки живе старійшина.
Пізньої ночі Микула сидів біля вогнища і думав. Віста і Малуша вже спали. У вогнищі потріскувало й сичало мокре коріння, неначе там хтось сидів і важко дихав. Звуки долітали і з‑за стін хижі. Одного разу здалося, що десь близько плаче дитина, іншим разом чувся безугавний, страхітливий легіт, іноді біля самого порога лунали дивні кроки – не людини і не коня…
|
|
|
Але Микулу ці звуки й шуми не дивували й не лякали. Він, як і всі його предки, що споконвіку жили над Дніпром, вірив у те, що на світі є боги добрі і боги злі, що людина може жертвою купити у добрих богів щасливе життя, але не повинна ворогувати й з богами зла.
Дослухаючись до звуків і шумів ночі, він пізнавав за дверима кроки домовика, що має цапині копита, на вітах дерев плакали, як малі діти, нави, на даху реготались диви, а під вогнищем у землянці ворушились чури – душі предків.
Там, на високій могилі з кам’яним пам’ятником колишньому старійшині їхнього роду Воїку, вони знайшли Анта. Він лежав весь у крові, з стрілою в грудях.
І раптом він почув тихий голос батька Анта:
– Микуло!
Він аж здригнувся, бо ніяк не сподівався, що батько Ант може подати голос. Схопився і одним кроком опинився біля помосту.
Батько Ант дивився на нього таким поглядом, ніби хотів переконатись, чи справді то син стоїть перед ним.
– Микуло!
– Це я, батьку Ант! Що треба?
Старійшина сказав:
– Нічого… Чи готові сани?
– Сани?
– Так, так, вони мусять стояти за порогом… Подивись…
Микула зрозумів і жахнувся батькових слів. Сани! Отже, він збирався у далеку дорогу – до пращурів.
– Сани готові, – сказав Микула.
|
|
|
– То й добре, – промовив Ант. – Я вже буду їхати. Він на мить замовк, одкинув голову і довго дивився на димар, куди тонким струмком вкочувався дим… Потім сп’явся на руки, провів очима по землянці й помосту, де спали Віста і Малуша.
– Тут нікого немає? – запитав Ант.
– Ні, батьку Ант, тут нікого немає, – швидко відповів Микула, думаючи, що старійшина знову втрачає свідомість.
Батько Ант сидів на помості, впираючись руками в дошки. Обличчя в нього бліде й суворе, очі чисті, він навіть не хрипів, не кашляв, був лише неспокійний.
– За порогом хтось стоїть, – сказав він.
– Ні, батьку, – відповів Микула, – там нікого немає.
– Не говори, – перебив його Ант. – Я знаю… Вони стоять, ждуть. Іди ближче. Слухай, Микуло…
Він замислився, ніби пригадував щось.
– Так, так, – повів далі він. – Отоді за лісом мене вцілив печеніг… стрілою в груди… Але я вистояв, сховався, а потім поповз у поле, вбив печеніга біля могили старійшини діда Воїка. І там я довго лежав… Уночі ж, коли зійшов місяць, до мене прийшли Уліб і Воїк, всі старійшини, вони сіли навкруг мене із мечами й щитами, довго говорили… Але що, що вони мені сказали?
Ант знову замовк, заплющив очі, намагаючись, певне, уявити, як він лежав уночі в полі на могилі, як сиділи, поставивши біля себе щити й спираючись руками на блискучі мечі, давні прадіди його, як один за одним вони говорили.
|
|
|
– Старійшина Уліб сказав: «Ант вже багато прожив на світі, він старий і немічний, покличемо його до себе!». А старійшина Воїк вдарив мечем об землю й мовив: «А хто берегтиме наш скарб?». Тоді всі сказали: «Нехай вже сам Ант думає, кому берегти скарб». Ти чуєш, Микуло… Сани стоять, я піду до предків, і віднині старійшиною роду будеш ти… Слухай, Микуло, і запам’ятай… Брані були преждє дідів наших і при батьках наших, світ стояв до брані, брань була до світу… Не я винен, що рід наш розпадається і вже розпався… Але роди знову зійдуться і зіллються. Тобі заповідаю – бережи рід свій, бережи скарб, що залишився нам від батьків і дідів…
– Який скарб? – вирвалось у Микули.
– Цей скарб лежить у землі над Дніпром… Візьми рискаль і шукай його… Він закопаний тут, за городищем, над Дніпром… Ти чуєш, Микуло?
– Чую, батьку Ант.
– Збережеш скарб?
– Збережу, батьку.
І раптом на очах Микули батько Ант змінився: обличчя його стало блідим як крейда, погляд поплив по хижі.
– Ти чуєш? – тривожно запитав він.
– Що?
– Вони шумлять – ідуть. І несподівано:
|
|
|
– Де мій лук і стріли?
– Он висить лук, а он стріли.
– Дай мені лук, дай стріли… Та швидше, Микуло… Микула кинувся до стіни, зняв лук, вибрав стрілу. Тоді Ант встав з помосту, взяв лук і стрілу, пішов до дверей, відчинив їх. Микула не знав, куди збирався йти батько, але й сам кинувся вперед, підтримав Анта.
За дверима лежала чорним‑чорна ніч, нічого не було видно – порожнеча, пустка. Але Ант, напевне, щось бачив серед цієї ночі, бо затремтів, схопив у ліву руку лук, поклав на тятиву стрілу.
– Бачиш, – хрипко сказав він Микулі. – Он вони ідуть на наш рід, на землю нашу… Але не діждете, не візьмете наших скарбів…
Так, ніби він був зовсім здоровий, батько Ант прицілився кудись у темряву, щосили натягнув тятиву – і задзвеніла вона, заспівала стріла, вирвалась і полетіла в темряву ночі.
А далі батько Ант випустив лук, здригнувся, враз неначе переломився і важко впав на долівку.
– Батьку Ант! – крикнув Микула. – Батьку Ант!
Він бачив, як лише раз дихнув батько, лише раз здригнулась права його рука.
У хижі стало надзвичайно тихо.
Коли батько Ант помер, прокинулись Віста й Малуша. Смерть старійшини приголомшила їх, груди їм розривала печаль. Але вони знали, що в цю хвилину, коли душа Анта тільки‑но розлучилася з тілом, не можна і не треба плакати. Вони тільки стрімголов побігли до найближчих своїх сусідів, щоб привести їх опорядити тіло і вже тоді поплакати.
Незабаром вони повернулись з сусідками, разом обмили й одягли небіжчика, вимостили на землі з соломи довге й широке ложе, застелили його старим килимом, поклали тіло так, неначе старійшина сидів, витягнувши до колін руки, трохи одкинувши назад голову, і думав.
Микула ж дістав шолом, меч і щит батька, поклав їх поруч із тілом: шолом у головах, меч – біля правої руки, щит приставив до ніг воїна. Біля голови батька Микула поставив спис.
Тепер вогонь горів позад старійшини, він вже попрощався з вогнищем роду і був повернутий до порога, – там стелилась нова його дорога до предків.
Двері хижі й вікно в стіні були розкриті, на підвіконня поставили корчажець з ситою, що лишилась від вечері, і поклали шматок теплого ще коржа.
Потім жінки вчинили жаль по мертвому, плакали біля старійшини, розповідали про печаль – широку, як море, глибоку, як небо.
Микула не міг сидіти в землянці, вийшов у двір, опустився на товсту дерев’яну колодку й замислився. Смерть батька надзвичайно вразила його, але все це було вже позаду. Зараз він думав про це, що батька треба поховати, як велить покон, наступного дня, а зараз слід піти до братів Бразда й Сварга.
І тільки почало світати, він зробив з ряднини чорну корогву, рушив з нею по Любечу, попрямував до дворища брата Бразда.
Потрапити до брата Бразда, правда, було не так легко. Вийшовши з батькового двору, він оселився далеко від усіх любечан, серед старих випалів, яких уже не засівали, поставив там велику хижу, обкопав дворище ровом, насипав вали, а на них виставив ще й гостре околля – від звіра, – говорив Бразд.
Так і жив брат осторонь від людей із дружиною Павлиною, яку привіз з‑за Дніпра, жилавою, неговіркою жінкою; мали вони трьох хлопців, працювали скопом, рано прокидались і рано лягали, а на ніч випускали на вали лютих псів.
Ці пси й зараз не пускали Микулу до дворища Бразда, як не махав він чорною корогвою, як не кричав на них. І тільки тоді, коли з хижі вийшла Павлина й нагримала на псів, вони відступили від Микули.
– Батько Ант помер цієї ночі… – сказав Микула. Бразд похилив голову, постояв хвилину, але одразу ж вирівнявся, промовив:
– Доста пожив на цьому світі. Старий вже був і немічний наш батько.
Микула хотів заперечити, сказати, що Ант був ще роботящий, дужий і багато‑багато літ міг би ще жити, але пригадались сварки Бразда з батьком, пригадався день, коли Бразд пішов з гнізда старійшини, і змовчав Микула, тільки стиснув у руках чорну корогву. Сказав:
– Сьогодні треба й поховати його.
– Добре, – згодився Бразд, – поховаємо.
– У мене немає коней, щоб одвезти до городища.
– Дам коні.
– Хотів би я й тризну справити…
– Дам вепра.
– Спалити б треба було батька… – сказав Микула. Бразд подивився навкруг, погладив свою бороду.
– Це ж лісу скільки треба. Навозити й пустити за вітром? І вже давно нікого не спалюють, всіх просто в землю.
– Так він же не всі, а старійшина…
– Ет, старійшина! – махнув рукою Бразд. – У землю… Набагато уважніше вислухав Микулу брат Сварг – він і за життя ніколи не сварився з батьком Антом, розмовляв шанобливо й ласкаво, про все з ним радився.
Зараз, почувши про смерть батька Анта, він розпитав у Микули, як помирав батько, що говорив, навіть заплакав.
І жона Сварга, руда Милана, також заплакала, затужила, хоч було помітно, що робила це вона не від серця, а по покону – нехай чує душа мертвого, що за нею тужать усі.
– А про який же скарб говорив батько? – поцікавився Сварг, почувши про заповіт батька.
– Не відаю, – відповів Микула.
– За городищем, над Дніпром? – Сварг довго дивився темними своїми очима на городище й могили за ним. – Але ж там живеш ти?
– Не знаю, брате, про що говорив батько.
– То я зараз і прийду, – сказав Сварг і якось гостро подивився на брата. – Може, що треба й принести? Колоду на корсту[10], цвяхи, якесь залізо. Говори, Микуло! Все принесу, все віддам, я ж так любив старого, і таке зараз у нас горе. Говори, Микуло!
Ні, Сварг, безперечно, був добрим сином батька Анта!
4
Усі поспішали. Недалеко від хижі серед зеленої трави кілька дереводілів кінчали видовбувати з колоди корсту, а ще один лаштував до неї віко. Біля воріт двору стояли запряжені парою коней сани. Поховати тіло Анта будь‑що треба було до заходу сонця, бо інакше душа його могла заблудитись у нічній імлі.
Ховали Анта як старійшину. На дворі вже до полудня зібрався весь Любеч. Жінки ішли з плачем, несли страви для тризни. Чоловіки збиралися з щитами і мечами, як велів покон. Із хижі чимдалі дужче долітав одноманітний, дуже смутний плач жінок. Ант сидів на помості перед вогнищем і неначе слухав цей плач. На вікні стояв покорм для душі Анта – сита й хліб.
Микула вийшов у двір. Дереводіли вже кінчили корсту, вони разом перенесли і поставили її на санях. Потім Микула випустив з обори коня Анта. Колись це був добрий жереб, зараз він стояв старий, сухоребрий серед двору, низько опустивши голову, ніби також сумував.
На дворі були Бразд і Сварг. Бразд незадоволено покрутив головою – сонце схилялось все нижче й нижче.
– Почнемо! – промовив Бразд.
Разом із дереводілами брати пішли до причілка хижі. Глухо вдарився об стіну топір, вдруге удар прозвучав дзвінкіше, тріски полетіли від сохи на причілку. Трохи згодом соха переломилась, чоловіки вперлись руками, і частина стіни з тріском вивалилась просто в хижу.
Через цю дірку в стіні і винесли надвір тіло Анта. Дужче заплакали, затужили жінки. Анта поклали в корсту. В ногах у нього поставили віко, меч, щит, корчагу з вином, хліб. Потім Микула виніс із хижі й розбив на дерев’яному чурбані дві корчаги – на цій землі вони батьку Анту не були потрібні. Виніс він ще з хижі лико з вівсом, щоб посипати шлях, коли рушать коні.
Ще дужче затужили, заплакали жінки, не стрималась і Віста – її тужний крик залунав серед двору. Коні рушили. За саньми хтось вів коня. Услід жалобному походу Віста кидала овес. Потім Віста повернулась до хижі – там треба було спалити солому, на якій лежав Ант, ставити на вогонь корчаги з м’ясом, готуватись до тризни по покійному.
Старійшину поховали над Дніпром одразу за городищем, недалеко від могил інших родовичів. Могила для Анта була викопана широка, простора. Кілька чоловік зняли корсту з саней, поставили на дно ями. Поруч із старійшиною поклали його щит, меч, спис, а в ногах поставили дві корчаги з медом і вином.
Колись, і це добре пам’ятали люди, саме тоді, коли ховали Уліба й Воїка, біля могили вбивали й кидали на дно ще й коня, але зараз всі про це забули. Антів кінь постояв якусь хвилину біля натовпу, понюхав землю і побрів, кощавий, немічний, серед в’ялих трав.
Як тільки в могилу посипались перші грудки землі, любечани, як і колись, вдарили в свої щити, у нестямі закричали жінки, і ці шуми й крики довго лунали над кручами й Дніпром, у далеких просторах.
Мовчки всі повертались до землянки старійшини, біля порога для очищення обмивали руки водою, над вогнищем їх гріли. А на душнику, через який із землянки викочувалась надвір гаряча пара від їжі і людей, стояв непочатий корчажець із ситою й лежав шматок коржа – це було все, що рід залишав для душі старого Анта.
– Сядемо, люди, до вогню, – запросив Микула.
– То й сядемо, – залунали з усіх кутків голоси.
А вже в хижі збилося так багато людей, що біля вогнища не вистачало й місця. Тому дехто сів, а багато ще й стояло, жадібно поглядаючи на казан, над яким вставала пахуча пара.
Тризну почав старший син Бразд. Він кинув у вогонь жертву, плеснув вина. Усі стежили, як вогонь поглинав м’ясо, пригас у тому місці, де пролилось вино, й забуяв з новою силою.
Микула поспішав. Він раз за разом черпав у каді вино, давав людям. До ночов, куди Віста поклала варене м’ясо, простягалось разом багато рук, люди пальцями брали кращі шматки.
Коли ж усі добре сп’яніли, у хижі залунав голос когось із старших:
– Ант був сином Уліба, онуком хороброго Воїка, нашого полянського роду…
І люди, кожен по‑своєму, але всі в один голос, проказали, ніби проспівали:
– Нашого полянського роду… Один голос дуже спокійно повів далі:
– Рано Ант сів на коня, взяв у руки меч і щит, все життя боровся з ворогами…
Люди одразу ж співучими голосами підхопили:
– Боровся з ворогами….
Пили мед, рвали руками м’ясо, славили Анта.
…Потім усі пішли. Віста з Малушею, натомившись, загорнулись у шкури й лягли спати. Доста натомився і Микула, він також хотів спочити, але не йшов брат Бразд, сп’янілий від меду й олу[11]. Він все ходив по хижі, зупинявся то в одному кутку, то в другому, брат Сварг також не йшов, сидів біля вогнища мовчазний і похмурий.
– То, мабуть, вже будемо, браття, й спати? – сказав Микула.
– Спати? – Бразд зупинився серед хижі й хитнув важкою розкуйовдженою головою. – Ти сказав правду, брате Микуло, хочеться спати… і, мабуть, вже ми й підемо, Сварже. А тільки, може, ліпше би було поговорити про все нині.
– Правда, правда, – підтримав його Сварг.
– То й поговоримо, брати, – згодився Микула, думаючи, що Сварг і Бразд, вражені смертю батька, ще раз бажають поговорити про нього, пригадати. – Сідайте, браття, до вогню, я ось древа підкину.
Він пішов у куток хижі, взяв трісок, які дереводіли натесали, готуючи корсту для батька Анта, і кинув їх до вогнища. Потім усі троє сіли до вогню так, що майже торкалися головами.
– Добре… добре… – почав Бразд. – От ми й зібрались тут, при вогнищі, то поговоримо про діло.
– А про яке діло говорити маємо? – запитав Микула й поворушив тріски, що встигли вже підсохнути й одразу ж повилися вогняними язиками, залопотіли.
– Та про озадок[12] той, – відповів Бразд, одвівши голову від вогнища, що обпікало йому шкіру, й дивлячись на брата великими блискучими очима, в яких відбивалося полум’я й жар.
– Слухай, Бразде! – крикнув тоді Микула. – Та хіба ж можна нині, коли ще й вогнище не перегоріло, говорити про озадок?!
– А коли ж про це й говорити, як не нині, – суворо процідив Бразд, і Микула на цей раз чомусь не пізнав голосу старшого свого брата. – Оже отець Ант, помираючи, розділив би дом свої діти, на тому б і стояти, паки ж без ряду[13] помер, то всім дітям озадок… Так говорив і сам батько Ант. А вже він знав закон і покон…
– То правду, правду мовив Бразд, – втрутився Сварг. – А чому маємо ждати? Нині кінчимо все.
– Але що будемо ділити? – обвів очима хижу Микула.
– А все, – широко розвівши руки, неначе обнімаючи вогнище, хижу і всі речі в ній, сказав Бразд. – Все поділимо, що лишилося по батьку…
У цей час древо у вогнищі розпалилося, загоготіло, із нього з тріском посипались у всі боки іскри, і Микула подумав, що то, напевне, душі пращурів, які звичайно живуть у теплі під вогнищем, почули їхню розмову, гніваються, але не сказав нічого про це братам, а промовив стиха:
– Так от чому ви залишились, браття, і не можете спати… Ех, брати, брати!..
– Зажди, – перебив його Бразд. – Ти що, сваришся? Може, ти не згоден, тоді розтяжаємось про озадок перед князем, нехай дєтський[14] іде нас ділити. На покорм візьмемо, дамо йому гривню кун[15] за в’їзд і на виїзд… А може, батько Ант залишив усе тобі? Так ти говори, розтяжаємось… Ну, говори!
– Ну, говори! – крикнув сердито вже й Сварг.
– Ні, брати! – відповів їм Микула, якого злякала сама думка про те, що вони, сини старійшини, підуть розтяжатись до князя. – Не треба нам тяжби, нічого мені батько не залишав, а заповідав одно: бути таким, як він, берегти рід, вогнище наше.
– Вогнище тобі й буде, – промовив Бразд, – по закону давньому відомо, що якщо отень[16] двір буде без діла, то належить меншому синові… Ти, Микуло, менший, – твій і двір, і рід, і вогнище… Але хіба, крім вогнища, нам нічого ділити?
Низько схиливши голову на руки перед родинним вогнищем, яке вже встигло перегоріти й пригасало, сидів і думав важку думу Микула. Бразд говорив правду, – він діє і чинить так, як велить усталений віками покон і як велів робити сам батько Ант… Але і покон, і батько Ант говорили про членів роду, а Ант був головою всього роду, і оце вогнище, біля якого вони зараз сидять, – це ж вогнище не Анта, не Микули, а знову ж усього роду.
Але Микула не міг розповісти цього братам.
– Діліть! – сказав він і з одчаєм махнув рукою. – Діліть вогонь, мене, жону…
– Навіщо нам ділити вогонь, жону… – глузливо засміявся Бразд. – Поділимо тільки те, що було Антовим, нашим, кожному – своє….
– Діліть! – ще раз сказав Микула.
– А ділити нам і небагато, – повів Бразд. – Про двір і хижу ми домовились – ти менший, це твоє… Але є, Микуло, лядина[17]…
Микула подивився на Бразда, ніби не розумів його.
– Та хіба ж мало землі навкруг? Бери хоч і всю, до самого города Києва.
Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 212; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!