Там, на високій могилі з кам’яним пам’ятником колишньому старійшині їхнього роду Воїку, вони знайшли Анта. Він лежав весь у крові, з стрілою в грудях. 1 страница
Семен Дмитриевич Скляренко
Святослав (укр.)
Текст предоставлен правообладателем http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=5005418
«Святослав»: Фоліо; Харків; 2007
ISBN 978‑966‑03‑46‑54‑3
Аннотация
Роман «Святослав» розповідає про життя великого князя, політичного діяча і воєначальника, що княжів наприкінці Х сторіччя в Києві. Образ Святослава формується на очах у читача, князя показано від юнацьких років до його трагічної загибелі, показано живою людиною зі своїми сумнівами, надіями, болем та любов’ю до ключниці Малуші, яка прийшла в князеві палати як рабиня та й залишилась на все життя рабинею. Автор, твір якого побудований на скупих літописних відомостях, різнобічно і захоплююче зображує події давноминулої епохи, даючи читачеві відчуття тих часів.
Семен Скляренко
Святослав
Княгиня і рабиня
Книга перша
Мандруючи понад старим Дніпром
світанками, удень і вечорами,
вночі, під чистим зоряним шатром,
перед вогнем, що руки грів теплом,
я думкою летів через тумани.
Туди, в минувшину далеких днів,
коли діди, забуті й незабутні,
уперше стали між високих гір,
оглянули широкий виднозір,
за покоління дбаючи майбутні.
Трудилися у поті своїх чіл,
орали землю, ставили оселі,
воздвигли городи і частокіл
і в клопоті буденних трудних діл
сади садили, будували села.
Сварилися, бо рід ішов на рід
|
|
|
і плем’я кров братерську проливало,
на князя князь ішов, і був розбрід,
і знов був мир, за рало брався рід,
Русі знамена сонце осявало.
Боролись предки. З моря і степів
ворожі хижі орди налітали,
палили городи і нищили засів,
та проти них вставала тьма списів,
мечі із піхов люди витягали.
Спасибі вам за цю тернисту путь,
в труді й на раті гідно ви стояли,
нікому з нас ніколи не забуть,
і кожному годиться пом’януть,
що ви створили, що ви збудували.
Почнемо ж нині повість цю смутну
про порохом повиту давнину,
про ті часи далекі й незабутні,
коли діди, прославлені в віках,
виходили на свій великий шлях,
за покоління дбаючи майбутні.
Прийміть же ви, далекі прадіди,
від вашого праправнука Семена
цей скромний труд, а ви, живі, – да не судіть,
якщо не все сказав – то доскажіть,
якщо не так сказав – то допишіть, –
зробив я те, на що хватило сили в мене…
Розділ перший
1
Вийшовши на вал городища, Ант довго дивився й прислухався. Усе віщувало добру днину: від Дніпра ледь повівав теплий низовий вітер, небо вгорі було чисте, а зорі на ньому ясні, срібний серп місяця спускався до правого берега, на травах лежала щедра роса, на Дніпрі і в затоках, прокидаючись, весело перекликались птахи.
|
|
|
Тож Ант вирішив, що йому не слід ждати, й одразу повернувся до хижі. Переступивши в темряві кілька кам’яних східців, що вели вниз, він відчинив важкі набряклі двері і опинився в хижі.
Там було дуже тепло, парко. Посередині, у викладеній камінням ямі, тліло вогнище, над яким, ніби велике кінське вухо, звисав виплетений з лози й обмащений рудою глиною широкий димар. Ант знайшов у півтемряві сухих дров, підкинув до вогнища, і воно ожило, загоготіло, у димар хвилею покотив густий дим.
Коли вогонь розгорівся ще дужче, у хижі посвітлішало, в червонкуватому миготливому відсвіті окреслились стіни, на кілочках висіла зброя й одежа, складена із жердин, підперта сошками стеля, до блиску витерта ногами кам’яна підлога, низькі двері в стіні, що вели до клітей.
Посеред хижі, недалеко від вогнища, стало видно викладену камінням ще одну яму‑піч, у якій пекли хліб, різний посуд біля неї – череп’яні з вузькими шийками корчаги й широковерхі горнці, дерев’яні кадоби, ночви, миски.
Нарешті полум’я освітило й куточки хижі, в одному з яких – за вогнищем – стало видно глиняний приступок, а на ньому дерев’яні постаті Перуна й Волоса, невеличкої, бронзової, вкритої прозеленню Рожениці – фігурки голої, із складеними на животі руками жінки.
|
|
|
У другому кутку хижі, праворуч від вогнища, на низькому помості з дощок, прикрившись звіриними шкурами, лежало кілька чоловік. Ант ходив по хижі дуже тихо, скрадаючись, і вони, либонь, не чули його кроків – спали.
Ант зняв із стіни лук і тул[1], поклав їх біля вогнища. Зігнувшись у низьких дверях, заліз у кліть, щось у темряві довго шукав, а коли повернувся, в руках у нього був цілий жмут комишевого й березового пруття, різні залізця. Сів біля вогнища, взяв ніж, заходився, готуючи стріли, стругати пруття; на один, тонкий, кінець кожного прутика насаджував жолобчате залізце з вістрям, на другому робив вирізку або доточував костяний зуб.
У цей час на помості під шкурами хтось заворушився, і звідти виліз спочатку син Анта Микула, а за ним – його жона Віста.
– Що, отче? – запитав, протираючи очі, Микула. – На лови збираєшся?
– Чув нині ніччю рик, – відповів Ант. – Піду поникаю…
– То, може, пішли би оба?
– Ні, Микуло, – заперечив Ант. – На лови йду сам, ви з Вістою ліпше ідіть випалюйте ліс.
– Гаразд, отче, – згодився Микула. – Ми підемо до лісу.
Віста вже загорнула в жар горнець з водою, кинула в нього в’яленої риби й солі, дістала коржів, поставила просто на камені перед вогнищем дерев’яну миску, поклала ложки, метнулась з хижі з цебром, щоб принести води, за нею вийшов і Микула.
|
|
|
Тоді під шкурами на помості ще щось заворушилось, і звідти висунула спочатку голову, а потім вилізла дівчина – в одній сорочині, з розкошланим волоссям, карими блискучими очима. Вона прокинулась, либонь, раніше і чула розмову старших, бо підійшла до Анта й запитала:
– А що то за рик, діду?
Ант теплими очима подивився на онуку, одіклав набік комишину, до якої готувався ладнати залізце, й погладив дівчину по голові.
– То й ти встала, Малушо?
– Я давно не сплю, діду.
– Рикають олені, – сказав, тримаючи на голові в дівчини свою руку, Ант. – От піду поникаю, встрелю оленя, приволочу – буде м’ясо, буде й хутро.
– А ти не боїшся, діду?
– Ні, Малушо! Я поцілю його ось цією стрілою, а коли впаде – ножем…
Дівчина захоплено дивилась на обличчя Анта – засмагле, все в глибоких зморшках, з сріблясто‑сивою бородою, з довгими вусами. По ньому повз багряний відсвіт вогнища.
Увійшов Микула.
– Денниця[2] догоріла, – сказав він. – Світає.
Біля хижі почулись швидкі кроки. Віста принесла цебро води.
– Обмийся, – звеліла вона дівчині. На жару в горнці вже парувала юшка.
– То й сядемо, – владно промовив Ант.
Усі стали підходити до вогнища. Віста налила з горнця у миску юшки, поклала ложки, наламала коржів. Але ніхто не їв, усі мовчали.
Ант відклав свої стріли й залізця, встав і пішов до дверей хижі, розчинив їх і одступив набік, щоб кожен, хто трапився б у цю годину, міг зайти й сісти до вогнища. Але в дворі, як звичайно, нікого не було, і, зачинивши двері, Ант повернувся й сів на підлозі перед вогнищем. Близько від нього сіли Микула з Вістою й дівчина.
Проте й зараз ніхто не почав їсти. Усі мовчали. Замисленими очима дивився на вогонь Ант, туди ж неспокійним поглядом дивились Микула, Віста, дівчина.
Такий був давній покон[3] їхнього роду: люди, що жили у городищі, в цій хижі і в інших, завжди збиралися на світанні тут, щоб поїсти, послухати слова старійшини. Раніше ніж починати снідання, старійшина ламав хліб, брав частку від страв і кидав це у вогнище, бо, як вірили, під ним жили душі пращурів, усіх, що пішли вже з роду. Вони також жадали своєї жертви.
І зараз старійшина Ант одломив і кинув у вогонь шматок коржа, набрав з миски й виплеснув ложку юшки.
Усі бачили, як упав на жар шматочок коржа, як у тому місці, де пролилась юшка, вогонь притух, а потім розгорівся.
Тоді Ант набрав нову ложку юшки.
– Боги прийняли жертву, – сказав він. – Будемо їсти ми, і щоб завжди нам було добре…
Хіба міг старий Ант знати, що це остання його жертва?
Після снідання Ант одягнув широкий пояс, почепив до нього з лівого боку набитий стрілами ремінний тул, з правого – ніж, взяв у руки зроблений з буйволової кості лук, попробував тятиву.
Це був добрий лук, який Ант дістав тоді, коли ходив з князем Олегом до Джурджанського[4] моря. Тятива на ньому була зроблена із кінської жили, і зараз, коли Ант натягнув її й раптом одпустив, вона довго й тонко дзвеніла.
– Грає! – засміявся Ант. – Аби тільки олень!
Так вони вийшли з хижі – батько Ант, босий, у чорному гостроверхому вовняному ковпаку, грубих сірих ногавицях і такій самій сорочці, підперезаній поясом, озброєний луком, стрілами, – воїн; син його Микула – з непокритою головою, в довгій, підперезаній ремінцем сорочці, босий; на порозі стояла Віста – вона винесла батькові на дорогу у міху коржів, шматок веприни, дрібок солі; з темної ж хижі, де ясним вогнем горіло вогнище, визирала Малуша.
Батько Ант зітхнув – певне, він пригадав, як колись, почувши оленячий рик у лісах, збирались на цьому дворі, сідлали коней вої – десять, двадцять, тридцять, – їх проводжали жони, діти, старійшини ж сиділи під стінами хижі й посміхались, пригадуючи свої давні лови…
Зараз батько й син стояли на тому ж місці, серед того ж самого двору, але тихо й порожньо було навкруг. Хижа, у якій жив Ант і його предки, вросла в землю, похилилась; біля хижі ще лежав камінь, на якому колись гострили мечі й ножі, але зараз його затягало травою й зеленим мохом; у дворі не ревла, як колись, худоба, а кінь Анта – старий бойовий кінь – гриз на валу в’ялу пашу; навіть пес їхній – добрий пес, вовкодав, – постарів, спав під стіною.
Коли Ант з Микулою пройшли двором і вийшли на вал, їм стало видно хижі тих родовичів, що народились тут, у городищі, але пішли звідси. Хижі тяглись півколом, що починалось біля Дніпра, завертало до лісу і знову виходило до Дніпра вище, біля кам’яного оскола.[5]
Хижі ці були не такі, як та, в якій доживав Ант. Стара хижа їхнього роду ховалась за валами городища, ці ж здебільшого стояли на горбках. У городищі було ціле поле, тут двір від двору відділяло гостре околля, самі хижі були великі, деякі з них помащені білою або зеленою глиною, над деякими височіли дахи з драниці, з димарями, голубниками.
Зараз скрізь у хижах вже прокинулись, там чулись голоси, ревла худоба, високо в небо від хиж тяглись димки.
– То я й піду! – промовив Ант, взявшись за лук.
– Іди, отче! – попрощався Микула.
2
Великий і численний рід, один із родів полянського племені, до якого належав Ант, споконвіку жив над Дніпром. У ті часи, про які йде мова, тут, на високій кручі, недалеко від землянки Анта, ще стояло – впритул одним боком до лісу, а другим до Дніпра – городище, на валах якого пращури роду не раз сходились з ворогами, через що рови й піски навкруг засіяні були стрілами, людськими кістьми, череп’ям. Звідсіля ж скрізь по кручах над Дніпром у ясну днину можна було побачити городища інших родів, від них ген‑ген у степ рядами тягнулись могили – деякі дуже давні – з кам’яними постатями забутих предків. Вони стояли на вершинах могил, як сторожі, у шоломах, з мечами біля поясів, довгими, аж до колін, руками; могили повесні обсипав білий цвіт, а восени, ніби бризки крові, буйно вкривали кетяги калини.
Ант прожив чимало на світі, мав братів – Тудора, Жадана, Тельця й Прися, що загинули один за одним на брані, було в Анта три жони, яких він набагато пережив, а від них мав синів… Але й з синами не пощастило Анту – чотири з них склали голови в далеких походах, три сини, що залишились живі, покинули під старість батька.
Як і чому все це сталось, Ант зрозуміти не міг. Колись, ще за діда Воїка й батька Уліба, жили вони родом своїм у городищі в одному дворі, де на чільному місці стояла землянка старійшини, а ошую й одесну від неї землянки молодих, ще далі – кліті, ями для всякого жита, обори. Тоді вони разом виходили за городище, щоб засівати землю, разом ходили на лови, їли біля одного вогнища, поважали й слухали старійшин своїх. І старійшини, правда, були того варті – вони першими виходили на вали, коли на Дніпрі чи в степу з’являвся ворог, водили людей на рать, від роду складали богам жертви, чинили суд.
Часто, підійнявшись стежкою між трав на вали городища й дивлячись на плесо, кручі, на весь Любеч, як прозивали це місце люди, Ант думав і сумував, чому живе так довго, чому його не кличуть до себе предки? Він, Ант, як єдиний син, що залишився в живих після старійшини Уліба, заступив місце батька, по закону й покону дідів був старійшиною, але хіба він міг стримати рід, що розсипався на його очах, танув?!
Це почалося за старійшин Воїка й Уліба, але тоді рід був великий, міцний, дружний, і коли один воїн пішов жити до жони в інший рід за Дніпром, а ще раз молоде подружжя оселилось на горі між двома родами – шкоди від цього не було. Але коли помер Уліб, то одразу багато родичів вийшли й поставили свої хижі далеко від городища над Дніпром і попід лісом; пізніше родовичі стали виходити один за одним, і нарешті дійшло до того, що по всій долині й кручах виросли, як гриби, хижі й оселі. Біля старійшини Анта залишилися тільки три сини – Бразд, Сварг та ще Микула.
Довго сидів на дідівському дворі і син Бразд. Ант сам послав його до княжої дружини, коли князь Ігор ішов на деревлян, сподівався, що повернеться Бразд і житиме з ними сукупно.
Бразд повернувся і, як говорили люди, з великою данню. Цілий міх привіз із собою, а крім того, ще й княжу печать, пожалування. За вірну службу князь Ігор давав йому поприще[6] землі, поприще лісу, де сам захоче Бразд, і назвав його в Любечі своїм княжим мужем.
Що це за княжий муж, усі дізнались пізніше, коли в Деревлянській землі вбили князя Ігоря і коли на столі в Києві сіла Ольга. До цього Любеч платив князеві дань – від рала й від дому. Княгиня ж Ольга завела скрізь – і в Любечі також – уроки й устави[7]. Устав їм робив князь чернігівський Оскол, брав урок волостелин остерський Кожема, а посадником його в Любечі став Бразд. Тоді він і пішов від батька Анта, збудував над Дніпром терем.
Жив біля батька син Сварг – золоті руки мав хлопцем, від старих людей, а також і від Анта навчився варити крицю, замолоду залізом і кузню[8] постачав весь рід. Але пізніше, коли одружився Сварг з дівчиною іншого, задніпрянського роду, то вийшов з городища, поставив на узліссі свою хижу.
Тільки один син Микула залишився з батьком Антом. З цим сином старійшина і доживав свій вік.
Любеч – так здавна називали люди полянського племені городище роду Воїків над Дніпром. Навкруг цього городища стали інші городища й роди – все любечани. А от роди й розсипались. Любеч, Любеч, що сталось з тобою?
Заглибившись у свої думи, тихо крокував лісом старійшина Ант.
Це був чудовий віковий ліс, що починався далеко звідси в верхніх землях і широкою пасмугою, звиваючись, як полоз, тягнувся понад лівим берегом Дніпра, ніби прикриваючи його від поля, аж до пониззя.
Вищі від усіх дерев стояли тут сосни, часом густо, часом поодинці, з голими, жовтими, як віск, стовбурами, і зеленими, рясними вершинами височіли вони над лісом, ніби дозорці, що, збивши наозад ковпаки й приклавши руки до чіл, пильнують, дивляться у вічність.
Під ними ж, як вої, що тільки ждуть загаду і одразу, коли пролунає клич, рушать уперед, – стояли, переплітаючись гіллям, вростали в землю корінням дуби й берези, ясені й осокори, а де болота – вільшина.
Були дні, коли по вершинах сосон угорі пробігав легіт, все дужче й дужче починали дзвеніти їхні стовбури, і тьма дерев озивалась шумом‑скрипом, розгойдувалась, рипіла, рвалась із землі.
Тоді над лісом, як вали в морі, котились важкі, чорні хмари, вони чіплялись за вершини сосон, обгортали тьму дерев, у чорній імлі з хмар починали бити блискавки – вціляли то в одно, то в друге дерево, що з великим гуком, ніби прощаючись із життям, падали, валились на землю.
Але цього ранку, коли Ант вирушив на лови, в лісі було тихо, ніщо не порушувало його спокою й величі, вряди‑годи тільки десь сумно жалілись горлиці, каркав ворон, та ще в ярах, які перерізували ліс, дзвеніли шумні потоки.
Проте не до цих шумів і звуків дослухався Ант. М’яко ступаючи по настилу з опалого листу, який товстим шаром лежав під деревами, обережно розриваючи гілля всипаної червоними ягодами шипшини, він слухав, чи не почує десь рику оленя.
Раз він натрапив на цілий табун вепрів, що спали в яру над потоком, сполошив їх, але не став гнатись за ними, бо стикатись одному з цілим стовпищем цих хижих звірів було небезпечно.
Потім Ант пройшов зовсім близько від барлога ведмедя – і з ведмедем він зустрічатись у цей час віч‑на‑віч не хотів; нехай лягає спати. Ант зустрінеться з ним, коли все навкруг вкриють сніги.
А потім він хоч і не чув рику, але натрапив і на оленячий слід… Їх було два, це Ант побачив по сліду копит. Олені провели тут усю ніч, що видно було по розбитій землі, вони пішли звідси зовсім недавно, бо скрізь на траві ще лежала роса, а там, де проходили олені, вона була збита.
Ант рушив по сліду оленів. Їх, напевне, хтось сполохав, бо спочатку вони бігли широким кроком, далі пішли спокійніше, один за одним, часто зупиняючись і обгризаючи молоді пагінці на берізках і грушах, а в зелених долинках ласували свіжою травою.
Пізніше, коли сонце піднялось високо над лісом, роса опала, трава просохла і стежити за оленями стало важче, Ант вдивлявся навкруг так, що йому аж очі боліли, слухав так, що аж дзвеніло у вухах, втрачав слід, знову знаходив його, знову втрачав.
Проминуло, мабуть, багато часу, і далеко зайшов Ант, бо помітив, що ліс рідшає, сонце опинилося в нього за спиною.
Але в цей час він ще раз піймав слід оленів – вони тільки‑тільки пройшли березняком, вільшиною по болоту і йшли спокійно рядком.
Ант вийшов на узлісся, став під деревом, щоб його не помітили олені, побачив перед собою випалене сонцем поле, де рядами стояли високі могили, де було надзвичайно тихо, тільки цокотіли й цокотіли коники.
І тоді сталось те, чого Ант не міг ждати, – серед одноманітного стрекотання коників почувся пронизливий свист, і раптом гостра стріла впилася в груди старійшини Анта.
3
Стоячи на валу, Микула довго дивився, як батько пішов з луком у лівій руці в’ялими травами, якийсь час крокував по узліссю, а там і зник між стовбурами дерев.
Тоді Микула з Вістою, взявши корчажець із жаром, також пішли до лісу, де треба було випалювати пеньки, а в городищі залишилась тільки Малуша.
Коли ж увечері, чорні від диму й дуже стомлені, Микула з Вістою повернулись з лісу, батька не було.
– Забарився старійшина, – сказав Микула. – Певне, далеко зайшов.
І коли стемніло, Микула кілька разів виходив у двір, прислухався, але ні увечері, ні за всю довгу ніч кроків батька біля хижі не було чути. Не з’явився Ант і наступного дня, й ще однієї ночі.
Тоді, аж на третій день, Микула кинувся по Любечу: рід розповзся, кожен живе нарізно, а все ж Ант – старійшина: коли приїжджає хто від князя – він веде з тим мову, коли ставиться дань – йому належить перше слово… Микула не помилився: і брат Бразд, і брат Сварг дуже стурбувались, почувши, що Ант два дні тому пішов до лісу й не повернувся; усе селище сполошила чутка про те, що Ант зник. Тому три брати і ще кілька любечан з ними засідлали коней, поїхали слідом Анта, довго никали в лісі; нічого там не знайшовши, виїхали в поле.
Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 221; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!