Звідки походить Москва та Московія 12 страница
До речі, у своїй «Історії держави Російської» М. М. Карамзін, аби напустити більше «доважку брехні», передаючи цей епізод, викладений Рубруком, слово «свині» викинув. Дуже характерний для історика‑великороса прийом – вилучати невигідне.
Послухайте:
«… де в густих лісах і в бідних поодиноких хатинах жили Мокшани та Мордовські їхні єдиноплемінники, багаті тільки звіриними шкірами, медом і соколами. Князь цього народу, змушений воювати за Батия, склав свою голову в Угорщині, і Мокшани, пізнавши там Німців, говорили про них з великою похвалою, бажаючи, щоб вони позбавили світ (? – В. Б. ) від ненависного ярма Татарського» [1, том IV, с. 190].
Мовчить Карамзін, як у рот води набрав, про свиней і свиняче м'ясо. Чи не дивно? І зміст слів Рубрука змінив принципово, перенісши проблему скорення Моксель у світову. Навіть саме слово «Моксель» довільно підмінив словом «Мокша».
Хочу звернути увагу читачів на інший факт, повідомлений великими мандрівниками. У Мокселі в ті часи водилося багато соколів. Цікаве свідчення! Згадаймо: у московських князів при дворі існувала навіть посада сокольничого.
У своїй «Подорожі в східні краї» Рубрук зафіксував – у главі XVI «Про країну Сартаха і про її народи» – землі та народи, що належали синові Батия: це землі від Дону до Волги і від Чорного моря до північної точки, куди ступала нога татаро‑монгольського коня. У тій землі, на північ від ставки Сартака, жило лише «два види народу: Моксель і Мердиніс». Інших історики того часу не знали. Та й не могли знати.
|
|
|
Як ми пам'ятаємо, племена тієї землі мали схожі назви: мокша, мурома, меря, мещера, та головне – спілкувалися мовою, спорідненою з угро‑фінською. Отож немає нічого дивного, що Рубрук назвав їх одним загальним словом – Моксель! Було б дивно, якби Рубрук, живучи у ставці Сартака і оповідаючи про його землі та народи, згадав про якесь дрібне плем'я «Моксель» і повністю проігнорував великі володіння хана, які пізніше одержали в історії великоросів назву ростовсько‑суздальської землі. Це було б навіть більш ніж дивним!
При цьому врахуйте: Рубрук засвідчив, що землі та народу «Русії» між Доном і Волгою не існувало.
У цьому криється наріжний камінь таємниць історії походження московитів, які згодом стали великоросами.
І ще про один дуже цікавий факт потрібно згадати. Якщо Рубрук говорить про військову дружину Моксель і її «государя», отже, та військова сила була хоч якось порівнянна з військами Батия.
Війська ж хана Батия в поході на Європу складалися із чотирьох корпусів, по одному від кожного із синів Чингісхана, що мали володіння в Імперії. Очолювали корпуси внуки Чингісхана:
|
|
|
– від старшого сина Джучі – корпус Бату;
– від другого сина Чагатая – корпус Бурі;
– від третього сина Угедея – корпус Гуюка;
– від четвертого сина Тулуя – корпус Мунке.
Корпуси складалися з 25 – З0 тисяч воїнів, тобто загальна маса військ під загальним керівництвом Бату (Батия) і при військовому консультанті Субедії становила 100–120 тисяч осіб. Цю цифру називають і серйозні європейські джерела.
Отже, «государ народу Моксель» повинен був виставити дружину бодай із 5 тисяч осіб, інакше про нього ніхто б не згадав. Важко уявити, що без мордви, муроми, марі, мещери, мері і весі в ті часи, після розгрому, можна було виставити такий контингент. Слід пам'ятати також, що зазвичай під час війни татаро‑монголи забирали до війська лише кожного третього дорослого чоловіка. Інші охороняли державу, пасли худобу, постачали армію всім необхідним, годували челядь Орди і самих себе. Про це писав Плано Карпіні. Як на ті часи, то було навіть дуже непросто. Інакше кажучи, населення всіх племен Моксель (уся ростовсько‑суздальська земля) не могло становити значно більше 100 тисяч осіб. Що цілком відповідає логіці подій того часу.
І останнє, на що хочу звернути увагу: жив народ Моксель у глухих лісах, розкидано, у непривабливих хатинах. Про цей факт особисто повідав мандрівник XIII століття.
|
|
|
А ось як про життя людей суздальської землі говорить російський професор:
«Ось чому село з одного або двох селянських дворів є панівною формою розселення у північній Росії (Московії. – В. Б. ) мало не до кінця XVII ст.» [5, с. 56].
Надто вже скидається на країну і народ Моксель, що проіснував багато сотень років!
Я розумію, хай би скільки подавалося доказів щодо цього, – знайдуться люди, які не сприймають не лише звичайні докази, але навіть натяк на те, що подібне могло бути в історії Московії. Вони, отруєні шовіністичною брехнею і міфами, психологічно не готові уявити, як у ті далекі часи хтось міг гнати їхніх «великих предків» підкорювати Київ і Європу не для самої Московії, а для «звичайних дикунів». Вони понині завзято заперечують свої родинні зв'язки та ідентичність із фіно‑угорськими племенами: мещера, мордва, мокша, меря, мурома. Цього їхня свідомість не сприймає.
Тому обмежуся наведеними аргументами. їх досить. Не годиться серйозно сприймати «державні великоросійські творіння», де володимирські князі княжили в Новгороді та Пскові, але – забули прихопити народ Моксель, хоча всі «князівські двори» розташовувалися в землі цього народу. Проповідувати таку думку смішно! Прошу мати на увазі, що є докази від супротивного.
|
|
|
Гадаю, читачі мусять погодитися, – якщо татаро‑монголи в 1238 році залучили у свої подальші військові походи плем'я Моксель і їхнього «государя», то, поза всяким сумнівом, вони вчинили так само і з «государями» мері, мордви, муроми, мещери, весі. Необхідно лише чітко знати, що закони Імперії Чингісхана для майбутніх великоросів ніколи не робили винятків. Сперечатись, як бачимо, нема про що.
Отже, князі ростовсько‑суздальської землі, а по‑стародавньому – «государі» племен мокші, весі, мері, муроми, мещери вперше рушили підкорювати Європу в складі татаро‑монголъсъких військ. Це діяння їм сподобається і надалі стане нормою їхнього життя.
Не є принциповим питання, хто в поході очолював суздальські дружини: чи князь Юрій Всеволодович, чи один із його братів. Це не важливо. Поза сумнівом, був то один із суздальських Рюриковичів, перебував він під началом хана і темників.
Викликає незаперечний інтерес інше питання: хто ж «залишився» на великокнязівському престолі у Володимирі?
Слід гадати, якщо самі російські історики цього не заперечують, що на «господі», під наглядом татарських баскаків, залишився Ярослав Всеволодович. Саме йому довірився хан Батий. Очевидно, він більше, ніж інші, зробив послуг, притому вельми цінних, якщо одержав ярлик на великокнязівський престол.
Отже, старшого сина цього князя хан Батий забрав до Орди – в «аманати», чи інакше – в заручники. І сталося це 1238 року, під час одержання Ярославом Всеволодовичем великокнязівського ярлика. Тут іншої думки бути не може.
Необхідно, всупереч усім вигадкам «авторів історії, переважно Росії», запам'ятати: починаючи з 1238‑го і аж до 1505 року на престолі в ростовсько‑суздальській землі, а пізніше в Московії, не сидів жоден князь, хоч би й великий, а хоч би й удільний, без татаро‑монгольського ярлика. Ця аксіома відома усьому світові.
І доки ми не перейшли до аналізу подальших подій, хочу звернути увагу читачів на ще одну неправду «байкарів російської історії». Ці «штатні співробітники», як і їхні правителі, бездоказово твердять, що, починаючи з XII століття, а конкретніше – від Андрія Боголюбського, вся сила і політична вага Києва перемістилися в суздальську землю. Звичайний бандитський набіг «першого великороса» намагалися перетворити мало не на доленосне діяння. Однак це була звична «попутна брехня» Російської імперії. Традиційною облудою прикривався і узаконювався великий розбій правлячої верхівки новопосталого Ростовсько‑суздальського князівства на чолі з молодшою гілкою династії Рюриковичів. Іншого мотивування, крім грабежу та захоплення чужого майна, вчинок Андрія Боголюбського не мав.
Послухайте, що являв собою Київ у 1239 році, напередодні навали хана Батия:
«Уже Батий давно чув про нашу древню столицю Дніпровську (Київ), її церковні скарби і багатства людей торгових. Вона славилася не лише у Візантійській Імперії і в Німеччині, а й у найбільш віддалених країнах східних, бо Арабські Історики і Географи мовлять про неї у своїх творах. Онук Чингісхана на ім'я Мангу був посланий оглянути Київ, побачив його з лівого берега Дніпра і, за словами Літописців, не міг надивуватися красі його… блискучі глави багатьох храмів у густій зелені садів, – висока біла стіна з її гордими вратами та вежами, спорудженими, прикрашеними мистецтвом Візантійським у щасливі дні Великого Ярослава, справді могли здивувати степових варварів…» [1, том IV, с 163–164].
Не будемо дорікати великоросові М. М. Карамзіну в тому, що він характеризує татаро‑монголів як «степових варварів». Саме ці «варвари» заклали московську державність. Але російська еліта завжди намагалася забути про своє минуле, про своє справжнє споконвічне коріння.
Ми лише намагаємося показати читачам, що збереглася велич Києва до початку 1240 року, після багатьох потрясінь і нещасть. Показати словами людини, яка стверджує через десятки сторінок своєї книги протилежне.
Не так важливо, що Данило Галицький, Великий князь, якому в ті роки належав Київ, сидів у Галичі. Як бачимо, вести мову про запустіння і занепад Києва до середини XIII століття принаймні передчасно. Київ завжди був славний не так своїми князями, як – головне – своїм гордим слов'янським народом, високим, європейського рівня, освітнім рівнем, культурою, торгівлею і, нарешті, багатством.
Так, Київ упав під ударами татаро‑монголів, був частково зруйнований і пограбований. Але великоросам не варто забувати, що така ж доля спіткала поселення ростовсько‑суздальської землі, або землі Моксель.
А для порівняння послухайте, що являли собою міста‑села ростовсько‑суздальської землі в ті ж роки:
«Не можна не помітити… стосовно міст важливої за своїми наслідками однобічності: у західній половині (Київ та інші. – В. Б. ), де була головна історична сцена в давнину, ми бачимо низку значних міст, які процвітали саме тому, що вони були на дорозі з варяг у греки, тобто з Північної Європи у Південну; у північно‑східній частині (ростовсько‑суздальська земля. – В. Б.)… значних міст нема, і тому не справляють вони впливу на подальший перебіг подій, які проходять мимо них. Міста є тут переважно великими обгородженими (частоколом. – В. Б. ) селами…» [7, с. 224–225].
Вести мову про втрату Києвом своєї величі і провідної ролі серед справжньої Русі до навали татаро‑монголів принаймні несерйозно. У той час ростовсько‑суздальська земля, не будучи слов'янською, являла собою дику європейську глушину, повністю відірвану від цивілізації. Великий мандрівник XIII століття Рубрук, відвідавши ставку Сартака 1253 року, виразно і недвозначно вказав, який народ у «країні Сартаха» жив у лісах від Дону до Волги. У ті далекі часи там проживали «тільки два народи: Моксель і Мердиніс». Перші в ті часи їли свинину; другі уже тоді сповідували мусульманську релігію.
Саме із племен Моксель, які спілкувалися на спорідненому з фіно‑угорським наріччі, бере свій початок ростовсько‑суздальська земля, а пізніше Московія.
Однак сотні років московська панівна еліта намагається усім вселити міфічні сказання «катерининської Комісії», що склала «історію, яка переважно стосується Росії». Не все, як бачимо, у них гладко.
5
11 грудня 1241 року помер великий хан Угедей, третій син Чингісхана, який правив Імперією з 1229 року, тобто після смерті батька.
Хан Батий, онук Чингісхана, що керував татаро‑монгольськими військами, які спустошували в ті роки Європу, змушений був повернути війська в Поволжя, щоб весь рід Чингісидів і знать Імперії мали можливість прилучитися до обрання нового великого хана.
З'явившись до кінця 1242 року в низов'ях Волги, Батий одразу ж викликав для звіту всіх своїх удільних улусних правителів. Ось як про те повідав М. М. Карамзін, великий майстер «доважку брехні»:
«Ніхто не смів йому (Батию. – В. Б. ) противитися; народи, Государі намагалися зм'якшити його смиренними Посольствами і дарами. Батий кликав досебе Великого Князя. Непослух здавався Ярославові нерозсудливістю за тодішніх обставин Росії (це Моксель уже стала Росією?! – В. Б. ), виснаженої, безлюдної, сповненої руїн і могил… Великий Князь пішов із багатьма Боярами в стан Батиїв, а сина свого, юного Костянтина, послав у Татарію до Великого Хана Октая» [1, том IV, с. 175].
Дуже багато «доважку брехні» додав «байкар історії» у своє оповідання. Брехня полягає в тому, що син князя Ярослава був не в Каракорумі у великого хана, а в Батия. Цей факт підтвердив особисто Плано Карпіні. Його слова ми цитували раніше. А по‑друге, Костянтин не був старшим сином Ярослава, тобто він не міг бути заручником – аманатом.
Сказано мимохідь, мовляв, узяв та й послав дитину в Каракорум, куди можна було вирушити, тільки маючи листа хана Батия, щоб на проміжних пунктах – «ямах» – одержати їжу і коней. Навіть ті, хто їхав із такими листами, гинули в дорозі сотнями. Послухайте свідка того часу Плано Карпіні:
«Після цього ми в'їхали в землю Кангітів, у якій, в дуже багатьох місцях, відчувається великий брак води, навіть населення її нечисленне через брак води. Тому люди князя… Ярослава, які їхали до нього в Татарську землю, у великій кількості померли в цій пустелі» [8, с. 50].
В «писаннях» М. М. Карамзіна постійно зринає маса великих «непорозумінь». Незабаром ми переконаємося, що в цій первісній родовідній майбутньої Московії брехня сидить на брехні, причому відверта. Послухаємо «великого історика» далі:
«Батий прийняв Ярослава з повагою і назвав Главою всіх Князів Російських, віддавши йому Київ… (Ось вона, вічна мрія великоросів! – В. Б. ). Так государі наші врочисто (у ярмі та на колінах, але врочисто! – В. Б. ) відреклися від прав народу незалежного і схилили шию під ярмо варварів. Учинок Ярослава був прикладом для Удільних Князів Суздальських… (які) били чолом гордовитому Батию, щоб мирно панувати в областях своїх» [1, том IV, с. 175–176].
Сподіваюся, читачі розуміють зміст «історичного словоблудства», адже князь Ярослав, одержуючи ярлик на «престол» і плазуючи в ярмі, раптом, крім землі Моксель, отримав на додачу Київ, тобто – Русь.
Про володимирський ярлик М. М. Карамзін узагалі забув згадати, настільки увійшов в екстаз: усе віддав «великий батько» Батий великоросам – і Київ, і «верховенство всіх князів Російських». Бачите, якими великими були майбутні великороси уже в 1243 році! Гірко і соромно читати це глупство майстра «доважку брехні».
Однак трапилося велике непорозуміння. Чергове. За князем Ярославом пішли лише удільні суздальські князі, інші не поважали чи то Батия, чи самого Ярослава. Досить дивно! Але весь фокус полягав у тому, що сам Ярослав Всеволодович, одержавши, за Карамзіним, Київ, не виконав веління хана «сісти в Києві», а чомусь опинився у Володимирі‑Суздальському. Ось вони, «доважки брехні» великоросів. Читачі розуміють, що ці «перлини» не найвиразніші. Трапляються ще яскравіші. Брехня про одержання Ярославом Всеволодовичем ярлика на київський престол спростовується на наступній сторінці самим М. М. Карамзіним.
Послухаймо:
«Ярослав попрощався навіки з люб'язною батьківщиною, крізь степи і пустелі досягши Ханського стану, він серед багатьох інших данників упокорився перед троном Октаєвого спадкоємця (Гуюком. – В. Б. )… і, одержавши милостивий дозвіл їхати назад, скінчив життя на шляху… Вірні Бояри привезли його тіло в столицю Володимирську. Казали, що він був отруєний… Але Моголи, сильні мечем, не мали потреби діяти отрутою, знаряддям лиходіїв слабких. (Ось і визнання попередньої брехні! – В. Б. ). Чи міг Князь Володимирської області здаватися страшним Монархові (Гуюку. – В. Б. ), який повелівав народами від Амура до устя Дунайського?» [1, том IV, с. 176].
Великі князі київські, чернігівські, галицькі, волинські одержать свої ярлики самостійно.
Звідтоді великороси втратили навіть можливість запускати «доважок брехні» про належність земель Русі суздальському князеві.
М. М. Карамзін, щоправда, ще раз спробував запустити цю брехливу ідейку, передавши від імені хана «ярлик» на Київ князеві Олександру, так званому Невському. Але і там брехню було видно неозброєним оком.
Кілька сторіч великороси перестали зазіхати на володіння Русі, перетворившись на рядовий улус Золотої Орди.
Наразі ж, за хронологією давніх історичних подій, ми якраз напередодні появи Московії, і великоросійські «автори історії» зі шкіри пнулися, аби «підв'язати» великий Київ до «Залешанської землі». Навіть на татаро‑монголів намагалися посилатися, мовляв, бачите, татарські монархи нам віддавали Київ.
Брехня очевидна. Та що вдієш, облуду запущено, і великоросам від неї важко відмовитися.
Повернімося в 1246 рік. Ярослав Всеволодович і бояри з веління Батия та за законами Імперії вирушили в Каракорум, аби «схилити шию» перед новим великим ханом. У той час усі управителі улусів з'їжджалися в столицю Імперії Каракорум, бо прямим нащадкам Чингісидів і полководцям слід було обрати великого хана.
До кінця літа 1246 року великим ханом був обраний Гуюк, онук Чингісхана.
Не описуватиму торжества, що відбулося у столиці Каракорум. Скажу тільки, що суздальський князь брав у ньому участь, стояв у юрбі біля огорожі «Великої Юрти». Князі втягувалися в життя Імперії, запозичували звички і традиції.
Є історичний свідок, який залишив щоденники, побувавши в 1246–1247 рокаху татаро‑монгольській Імперії – у Батия в Сараї та у великого хана в Каракорумі. Це відомий нам посланець Папського престолу Плано Карпіні. Його свідчення унікальні, безцінні для нащадків. От що повідав Іоанн де Плано Карпіні:
«У той же час помер Ярослав, який був великим князем… Він щойно був запрошений до матері Імператора, та… дала йому їсти і пити з власної руки; він повернувся у своє приміщення, одразу занедужав і помер, через сім днів, а все тіло його дивним чином посиніло» [8, с. 57].
Великоросійські «байкарі історії» стверджують, мовляв, князь лише «занедужав» у Каракорумі, а вмер у дорозі. Але подібні фокуси ми вміємо розрізняти, і знаємо, навіщо вони підкидалися в історію.
Звертаю увагу на події, що передували 1246 року. Під час походу в Європу (1240–1242 роки) Батий посварився з Гуюком, який був у його підпорядкуванні; відсторонив його від командування корпусом і відправив до батька. Аналогічно він учинив і з іншим своїм двоюрідним братом – Бурі.
Послухаймо професора Л. М. Гумільова:
«Під час походу Батий посварився зі своїми двоюрідними братами, Іуюком, сином самого верховного хана Угедея, і Бурі, сином великого хоронителя Яси Чагатая. Батьки стали на бік Батия і покарали опалою своїх синків, які зарвалися, але коли помер у 1241 р. Угедей і влада потрапила до рук матері Гуюка, Ханші Туракіни, дружини (корпуси. – В. Б. ) Гуюка і Бурі були відкликані…» [18, с. 284].
Дуже цікаво і важливо, що на курултаї з нагоди обрання верховного хана, який відбувся восени 1246 року, не був присутній особисто хан Батий. Він знав, що загрожувало йому в Каракорумі. На Батия там чекала смерть. Усіх супротивників хана належало знищити, згідно з Ясою (законами Чингісхана).
Ось що про це розповів Плано Карпіні:
«Там вони розділилися, і мати Імператора пішла в один бік, а Імператор в інший, для організації суду. Була схоплена тітка нинішнього імператора, яка отруїла його батька в той час, коли їхнє військо було в Угорщині, звідки внаслідок цього повернулося назад військо, що було у згаданих країнах. Над нею й дуже багатьма іншими було вчинено суд, і вони були вбиті» [8, с. 56–57].
Дата добавления: 2021-01-21; просмотров: 78; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!