Форми існування мови в суспільстві.
Епоха Відродження ( в Італії XIV – XVI ст, в інших країнах Європи XV–XVI ст.) характеризується відродженням гуманізму, зверненням до культурної спадщини античності, розквітом мистецтва, літератури, оживленням в науці. В цей період яскраво виявляються три розумові і культурні течії – ренесанс, реформація і просвітлення. В сфері мовознавства в епоху Ренесанса переглядається антична і середньовічна спадщина. Знайомство Європи з культурою античного світу стало можливим лише в результаті величезної роботи і тлумачення грецьких і латинських текстів. Значні заслуги у виданні і філологічному коментуванні античних літературних пам’ятників французьких гуманістів Юлія Скалігера ( 1484 – 1558) і його сина Йосифа скалігера ( 1540 – 1609), Роберта Стефануса ( 1503 – 1559) і його сина Генріха Стефануса(1528 – 1598). Текстологічна робота над літературними творами, тлумачення явищ граматики і лексики класичних мов сприяють відродженню класичної філології. Ю.Скалігер обгрунтував закон про три єдності, який згодом став основою нормативної есетики класицизму. І.Скалігер видає працю “Про засади мови латинської”, а Р.Стефанус – “Скарбниця мови латинської”. Опис грецької мови пов’язаний з ім’ям Г.Стефануса, автора книги “Скарбниця мови латинської”. Рух Реформації в європейських країнах викликав необхідність переклада Біблії на мови різних національностей. Це приводить європейських вчених до занять семітськими мовами: давньоєврейською ( мовою Старого заповіту), арамейською, арабською та інш., что сприяло створенню семитської філології. Переклади Священних текстів на національні мови викликають появу філології різних народів Європи. Великий італійський поет Данте Алігьєрі (1265-1321) вперше ставить питання про народну і літературну мови.В трактаті “Про народну мову” він захищає нову літературну мову, підкреслюючи, що народна італійська мова благородніше латинськлї мови, тому що це мова “природня”, а латинська – мова “штучна”. Ці ідеї він втілює на практиці і пише свою “Божествену комедію” не латинською, як це було тоді прийнято, а народною італійською мовою. Технічні досягнення в сфері книгодрукарства сприяють перетворення всього мовного вигляду суспільства. Поява друкованих текстів надає усі умови для стандартизації освіти, росту темпів мовної комунікації. Великий вплив на становлення книгодрукарства в низці слов’янських країн зробила діяльність білоруського просвітника і гуманіста Франциска Скоріни (прибл. 1490- прибл. 1541). Великі його заслуги в перекладі Біблії на рідну мову.
|
|
|
Європейське мовознавство епохи середньовіччя і Відродження
|
|
|
Протягом VI—XII ст. у Західній Європі зусилля вчених були спрямовані переважно на засвоєння латинської спадщини. . Вивчення граматики було цілком підпорядковане логіці, визнано логіко-граматичні ідеї Арістотеля. Граматику До-ната застосовували для тлумачення явищ інших мов. Лише з XIII ст., у передренесансний період, коли європейські вчені ширше і глибше ознайомились із працями Арістотеля, граматика стає частиною філософії. Формується концепція філософської граматики, яка протиставляється практичній граматиці. На основі логічних ідей у XIII ст. виникає логіко-граматична школа «модистів». Основою її концепції було розмежування в мові трьох компонентів — речі, поняття, слова. Канонічні тексти Біблії почали перекладати з давньоєврейської (Старий Заповіт) і давньогрецької (Новий Заповіт) на живі літературні мови. З'являються граматики європейських мов — іспанської та італійської (XV ст.), французької, англійської, німецької (XVI ст.). У XVII ст. почалися пошуки універсальних властивостей мови. Виникає ідея створення «всесвітньої мови», що вимагало виявлення властивостей реальних мов.
У царині філософії мови простежувалися три концепції: емпірична Ф. Бекона, раціоналістська Р. Декар-та, науково-філософська Г.-В. Лейбніца. Френсіс Бекон (1561—1626) за основу своєї концепції філософської граматики взяв принципи індуктивного (емпіричного) методу пізнання. Він висунув ідею створення порівняльної граматики всіх мов. Рене Декарт (1596—1650) запропонував ідею створення так званої філософської мови. Готфрід-Вільгельм Лейбніц (1646—1716) мав на
|
|
|
меті відшукати такий науковий метод, який дав би змогу збагнути сутність мислення і слугував би засобом наукового відкриття. Він виступив з ідеєю створення універсальної символічної мови. Мовознавство XVII ст. розвивалось двома шляхами — дедуктивним (створення універсальної граматики) та індуктивним (спроба виявити спільні властивості наявних мов).
Найвідомішим зразком індуктивного й дедуктивного підходів була «Всезагальна раціональна граматика» (1660), відома як граматика Пор-Рояля французьких філософа й логіка Антуана Арно (1612—1694) і граматиста й логіка Клода Лансло (1615—1695). Теоретичною основою граматики Пор-Рояля є філософія Декарта. Побудована вона за двома принципами: всезагальність і раціональність.
Форми існування мови в суспільстві.
Форма існування мови — це одна з конкретних форм його структурної організації і функціонування в людському колективі. Форм прояву мовою свого соціального призначення — бути засобом спілкування — у мовах світу багато. Безліч форм існування мови зумовлено різноманітністю історичних, соціальних, культурних та інших життєвих умов і потреб соціумів, неповторністю конкретних обставин, у яких складається, розвивається й функціонує та або інша мова, задовольняючи комунікативні потреби суспільства в цілому і його окремих соціальних, суспільних, професійних, вікових, статевих груп. . До основних форм існування мови відносимо: 1) літературна мова; 2) народно-розмовна мова; 3) койне (наддіалектна спільність, інтердіалект); 4) просторіччя; 5) мова-піджин; 6) креольська мова; 7) територіальні діалекти; 8) деякі типи соціальних діалектів. У функціонально-цільовому відношенні основні, або найважливіші, форми існування мови призначені перш за все для об’єднання за допомогою мовних контактів „всього народу, його територіального або соціального підрозділу” (В. А. Аврорин). Другорядні форми існування мови — це деякі типи соціальних діалектів (зокрема, таємні арго торговців і робітників, групові жаргони), ритуальні мови, кастові мови, статеві варіанти „мови” (чоловічі й жіночі „потайні” мови) тощо. Їхнє головне призначення інше — не об’єднання, а відособлення певних соціальних, професійних і вікових груп, складових меншої частини народу. „Літературна мова – спільна мова писемності того або іншого народу, а іноді декількох народів – мова офіційно-ділових документів, шкільного навчання, письмово-побутового спілкування, науки, публіцистики, художньої літератури, всіх проявів культури, що виражається в словесній формі, частіше письмовій, але іноді і усною. . Літературна норма виконує важливі суспільні функції: вона забезпечує взаєморозуміння всіх членів суспільства. Літературна норма є загальнонародною. Українська літературна мова має розвинену систему лексичних, орфоепічних, орфографічних, словотворчих, граматичних, стилістичних норм. Народно-розмовна мова Народно-розмовну форму існування мови нерідко називають повсякденно-розмовною. Це друга назва указує на переважну сферу її використання – щоденне життя, побут, мовний ужиток. Народно-розмовна форма протиставлена, з одного боку, літературній формі, а з іншого, – усім іншим формам існування мови, зокрема діалектній. В. А. Аврорин, виділивши цю форму існування мови як самостійну, показав хисткість, невизначеність її меж. Розмовну мову підрозділяють на: а) загальнонародно-розмовну і б) локалізовано-розмовну, або діалектну. Просторіччя – форма існування мови, що протиставлена, з одного боку, літературній розмовній мові, з іншого, – територіальним діалектам. У нього свій склад носіїв, або, за термінологією Е. Д. Поливанова, свій соціальний субстрат. Термін „просторіччя” багатозначний навіть стосовно об’єктів сучасного синхронійного рівня. Ним позначаються: 1) загальнонародні (не діалектні) засоби мови, що залишилися поза літературною мовою (це позалітературне просторіччя), 2) понижені, грубуваті елементи в складі самої літературної мови (літературне просторіччя). Ознаками просторіччя визначено: 1) ненормованість мови; 2) стилістична недиференційована (іманентна нейтральність з погляду стилістики); 3) факультативність вживання, необов’язковість для членів певного соціуму; 4) безписемність; 5) функціональна монотонність одиниць, поширеність повних синонімів (дублетів). Койне – грецьке слово ( загальний), що служило назвою спільної для носіїв різних діалектів старогрецької мови, що склалася на території Аттики з центром в Афінах (приблизно у IV ст. до н. е.). У наш час це слово — широко поширений у лінгвістиці термін, що позначає узагальнений тип усної мови, – одну з форм існування мови. Як робоче визначення скористаємося характеристикою койне, запропонованою В. А. Аврориним: „Койне можна визначити як засіб міждіалектний, а іноді й міжнаціонального спілкування, що виникає спочатку з торгівельною, військовою або культурною метою на базі однієї з груп близьких діалектів, поступово вбирає в себе також і деякі специфічні особливості інших діалектів (іноді мов)”. Вирізняють міські койне і ареальні койне (регіону або країни). Роль койне може виконувати наддіалектна форма певної мови, розвинута на базі одного або кількох її діалектів. Піджин – різновид змішаної мови, що виникає в результаті необхідності спілкування на різномовній території. Спочатку поєднанням „пиджин інгліш” (англ. спотв. pidgin МФА: ['piʤin]) називали „ділову” гранично спрощену мову, що мимоволі виникла в багатомовних портах Південного Китаю як допоміжний засіб спілкування. Його лексика – англійська, зазвичай спотворена в фонетичному плані й семантично, а граматика – китайська. Креольська мова – це в принципі повноцінна мова, що має в своєму розпорядженні широку лексику й самостійно вироблену граматику, здатна розвиватися за своїми внутрішніми законами, подібно до будь-якої природної мови. Креольська мова починає свій шлях з піджина і поступово переростає в самостійну, хоча і вторинну в структурному відношенні, мову. Діалект територіальний ототожнюють з говором. Сукупність структурно близьких діалектів утворює наріччя, сукупність усіх наріч –діалектну мову, що є однією з двох основних форм (поряд з літературною мовою) існування національної мови. У межах наріччя чи діалектної мови діалект протиставляється іншим діалектам сукупністю ознак у звуковій, граматичній, словотвірній будові, лексиці, фразеології, хоч і має з ними спільні риси на різних структурних рівнях. Діалект як форма існування національної мови не зникає, а лише трансформується у нову якість. Зміни у різних діалектах і говірках того самого діалекту відбуваються нерівномірно: інтенсивніші спостерігаються поблизу великих економічних, культурних центрів; менш відчутні – у маргінальних та відносно ізольованих природними умовами (гори, ліси, болота) говірках. Напрям змін переселенських говірок в іншомовному оточенні визначається характером міжмовної взаємодії.
|
|
|
Структуралізм
Термін “структуралізм” уперше було використано в 1939 році в статті голандського лінгвіста Х.Поса, хоча історичне коріння цього напрямку знаходимо в індійській мовознавчій традиції, у перших спробах суворого опису мови давньоіндійським ученим Паніні. У Середньовіччя цей напрямок виражається в загальній раціональній граматиці, пізніше – у роботах Р.Декарта та В.Лейбніца. На виникнення й формування структуралізму дуже вплинули ідеї Бодуена де Куртене, Ф.Ф.Фортунатова, Л.Блумфилда, М.Троцького, Л.Єльмслєва, Е.Сепіра, Ф. Де Соссюра тощо. У 20-40 рр. ХХ ст. виникають школи структуралізму, які відіграли значну роль у розробці його концепцій і методів: Празька лінгвістична школа, датський структуралізм (або глоссематика), дескриптивна лінгвістика в США. Помітний вплив на становлення структуралізму російської формальної школи в літературознавстві (Є.Поліванов, Л.Якубинський, Ю.Тинянов тощо).
Структуралізм виник передусім як заперечення молодограматизму з його увагою до історії та психології мови, з його емпіризмом. Виникнення структуралізму було зумовлене також розвитком науки, в яку широко проникає ідея елементів і структури. Поняття структури стає ще в середині ХХ ст. одним з найбільш популярних, при різному розумінні її в термінології різних наук. Зазвичай під структурою розуміють спосіб зв`язку між елементами відповідного явища. Поняття структури входить і в мовознавство, хоча й у різному трактуванні в різних напрямках структуралізму. В історії цього лінгвістичного напрямку виокремлюють кілька етапів. Перший етап розвитку структуралізму в мовознавстві (до 50-х рр. ХХ ст.) характеризувався підвищеною увагою до структури плану вираження в мові, який є більш доступним для безпосереднього спостереження та суворого опису. Це призводило до перебільшення ролі відношень між формальними елементами мовної системи, до ігнорування в ряді випадків самих елементів як мовної сущності, до абстрагування від змістового боку мови. У цей період надавалась перевага вивченню статики мовної системи, майже не досліджуються психологічні й соціальні чинники функціонування й варіативності мови, Другий етап (з 50-х рр.) структуралізму характеризується пильною увагою до вивчення плану змісту мови, до динаміки мовної системи. З 70-х рр. Починається третій етап у розвитку структуралізму. Структуралізм, розробивши до цього часу апарат суворого опису системи мови, припиняє існувати як відокремлений напрямок у мовознавстві. Методи й способи структуралізму починають використовувати в соціолінгвістиці, психолінгвістиці, порівняльно-історичному мовознавстві, що перестає протиставляти його як новим напрямкам, так і традиційному мовознавству.
Хоча школи структуралізму мають різні погляди на деякі досить суттєві питання щодо дослідження мови, їх єднає спільна концептуальна платформа, сутність якої можна виразити такими тезами: 1) мова – це системно-структурне утворення, в якому всі його одиниці пов`язані між собою різними відношеннями; 2) мова – це система знаків, співвідносних з іншими символічними системами в межах спільної для них дисципліни – семіотики; 3) при вивченні будь-якої природної мови варто розрізняти мову й мовлення; 4) в основі мовної системи універсальні відношення – синтагматичні й парагматичні зв`язки між одиницями мови на всіх їх рівнях; 5) мова може досліджуватися з двох поглядів – синхронічного й діахронічного, пріоритет при структурному вивченні мови належить синхронії; 6) статика й динаміка є такими станами мови, які співіснують; за рахунок статики балансується мова як система, динаміка забезпечує можливість змін у мові; 7) мова – самостійне явище з власними внутрішніми законами, вивчати її треба передусім з урахуванням внутрішньомовних чинників; 8) у дослідженні мови необхідно використовувати суворі, точні методи, які зближують лінгвістику з природознавчими науками. Один з напрямків структуралізму представлений Празьким лінгвістичним гуртком, або Празькою лінгвістичною школою.
Дата добавления: 2018-10-27; просмотров: 293; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!