ГОЛОВНІ ПРОЦЕДУРИ ВИБОРЧОЇ КАМПАНІЇ. 9 страница
“З айві ” (“ загублені ”, змарновані , втрачені ) голоси . Голоси виборців, віддані за список партії, яка не подолала виборчий бар’єр чи кандидата у депутати, що не набрав необхідної для перемоги кількості голосів. При першому обрахунку результатів виборів вони не враховуються при встановленні виборчих квот. Їх не слід утотожнювати з голосами, які містяться у зіпсованих чи недійсних виборчих бюлетенях. У деяких виборчих системах (т.зв. сильних) кількість “зайвих” голосів може бути досить значною.
Вирівнювальний розподіл мандатів. Одна з процедур виборчого процесу, яка застосовується для зменшення рівня диспропорційності виборчої системи. Вона застосовується для здійснення корекції результатів виборів на загальнонаціональному рівні з метою зменшення втрат політичних партій, які зазнали поразки на рівні виборчих округів, і у зв’язку з цим є недопрезентованими. Вигідно це для малих партій. Ця практика застосовується в Данії, Німеччині, Ісландії, Норвегії та Швеції, де в такий спосіб існує визначений “згори”відсоток мандатів (від 50 % у Німеччині до 5 % в Норвегії). Загалом в Австрії, Бельгії, Греції та Італії розподіл такий може бути здійснений ad hoc, в залежності від розміру деформації результатів виборів, а її розмір не є сталим. Існує два основних механізми реалізації цієї процедури: перший передбачає, що наперед визначається кількість місць, які передбачені для додаткового/другого розподілу. Цей механізм застосовується у Данії, Німеччині, Норвегії. Другий передбачає виділення певної кількості депутатських мандатів для компенсації диспропорційності на підставі результатів виборів і характерний для Австрії, Бельгії, Греції та Італії. Резервні місця визначають після загального розподілу депутатських мандатів, що відбувається внаслідок загальнонаціональних виборів, і лише після того, як визначено наявний залишок депутатських місць, тоді вони перерозподіляються між політичними партіями – суб’єктами виборчого процесу пропорційно до невикористаних партією голосів, що має своїм відповідником - недоотримання частки депутатських місць. Це допомагає партіям суттєво зменшити втрату голосів виборців. Мандати (місця в парламенті), які розподіляються між політичними партіями (за пропорційною системою голосування за партійними списками при проведенні виборів за змішаною системою) пропорційно до результатів загальнонаціонального голосування з метою виправлення диспропорційності результатів виборів у мажоритарних виборчих округах називаються компенсаторними мандатами.
|
|
|
Р озкол голосів . Доволі рідкісна ситуація, коли в рамках мажоритарної виборчої системи голоси виборців порівно розподіляються між кандидатами.У такому випадку обраним вважається старший за віком кандидат або це питання вирішується жеребом.
|
|
|
3.10. В становлення результатів виборів . Одна з головних процедур виборчої кампанії. Результати виборів по багатомандатному загальнодержавному виборчому округу встановлює Центральна виборча комісія. Пропорційна виборча система передбачає, що депутатські мандати розподіляються між політичними партіями (блоками) пропорційно до кількості голосів, отриманих на виборах виборчими списками цих партій (блоків), з урахуванням загороджувального бар’єра. На підставі протоколів про підрахунок голосів, складених в окружних виборчих комісіях ЦВК встановлює: загальну кількість виборців у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі; кількість виборців, які отримали виборчі бюлетені; кількість виборців, які взяли участь у голосуванні; кількість виборчих бюлетенів, визнаних недійсними; кількість голосів, поданих за списки кандидатів у депутати від кожної політичної партії, виборчого блоку. Після цього підраховується відсоток голосів, поданих за ці списки, відносно загальної кількості виборців, що взяли участь у голосуванні. Партійні списки, які здобули менше ніж три відсотки голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, не беруть участі у розподілі депутатських мандатів. Ті ж партії і виборчі блоки, чиї виборчі списки вибороли три і більше відсотків голосів виборців, отримують депутатські мандати пропорційно кількості здобутих ними голосів виборців. Для цього вираховується виборчий метр. Після цього число голосів, поданих за список кожної політичної партії чи блоку, ділиться на виборчий метр і встановлюється її виборча квота. Отримане ціле число означає кількість мандатів, що належить цій партії, виборчому блоку. Кандидати від політичної партії, виборчого блоку партій вважаються обраними в порядку їх черговості у списку.
|
|
|
Р озподіл депутатських мандатів. Метод розподілу депутатських мандатів є головним фактором, що відрізняє одну виборчу систему від іншої. Існують три принципово різні способи організації цього процесу. Мандати надаються тим кандидатам, які отримали відносну більшість голосів, або тим, які отримали абсолютну їх більшість, або цей розподіл відбувається пропорційно до числа голосів, поданих за кожне об’єднання кандидатів. На цій основі розрізняють три основні типи виборчих систем. Процес розподілу мандатів починається з вирахування виборчої квоти. Квота може обраховуватися за методами Гера, Друпа, Гогенбаха-Бішоффа чи Імперіалі. Наступним кроком після визначення виборчої квоти є розподіл мандатів між партіями, що відбувається за правилом найбільшого середнього залишку, формулою д’Oндта чи за формулою Сен-Лагю. Система розподілу мандатів впливає на мінімум та максимум голосів, якого партія потребує для забезпечення свого представництва, а також на максимальну кількість проігнорованих голосів. Системи пропорційного представництва різняться залежно від того, яке застосовується правило розподілу мандатів і як розподіляються між партіями голоси у тому чи іншому окрузі. Проте незначні розбіжності між формулою д’Oндта і Сен-Лагю не повинні відсувати на другий план їх головну спільну рису: намагання забезпечити пропорційність розподілу депутатських мандатів. Право на участь в розподілі депутатських мандатів в Україні згідно з ст. 96 Закону України “Про вибори народних депутатів України” набувають кандидати у депутати, включені до виборчих списків партій (блоків), що отримали три і більше відсотків голосів виборців, які взяли участь у голосуванні у загальнодержавному виборчому окрузі. Депутатські мандати розподіляються між виборчими списками партій (блоків) пропорційно до кількості отриманих голосів виборців. Центральна виборча комісія (ЦВК) встановлює сумарну кількість голосів виборців, поданих за кандидатів у депутати, включених до виборчих списків партій (блоків), що отримали три і більше відсотків голосів виборців. Кількість голосів виборців, необхідних для отримання одного депутатського манадата (виборча квота), обчислюється шляхом ділення сумарної кількості голосів виборців, на число депутатських мандатів, яке дорівнює кількісному складу Верховної Ради України, визначеному Конституцією України. Кількість голосів виборців, поданих за кандидатів у депутати, включених до виборчого списку цієї партії (блоку), ділиться на виборчу квоту. Ціла частина отриманого числа становить кількість депутатських мандатів, що отримали кандидати у депутати від цієї партії (блоку). Дробові залишки враховуються при розподілі решти депутатських мандатів. Партії (блоки), виборчі списки від яких мають більші порівняно з іншими дробові залишки після ділення отримують по одному додатковому депутатському мандату, починаючи з виборчого списку партії (блоку), що має найбільший дробовий залишок. Якщо дробові залишки у двох чи більше виборчих списках партій (блоків) однакові, першим додатковий депутатський мандат отримує той виборчий список партії (блоку), за кандидатів у депутати від якого віддано більшу кількість голосів виборців. Розподіл додаткових депутатських мандатів закінчується після вичерпання загальної кількості депутатських мандатів. Результатом виборів є визначення в порядку черговості у виборчих списках партій (блоків) осіб, обраних депутатами від партій (блоків), відповідно до кількості депутатських мандатів, отриманих виборчими списками партій (блоків).
|
|
|
3. 11. О фіційне оприлюднення результатів виборів. У багатьох країнах не існує практики щодо встановлення терміну оприлюднення офіційних результатів виборів. Так, законодавство Латвії щодо виборів до Сейму лише констатує, що підрахунок голосів здійснюється протягом 6 місяців і видається окремим виданням, а в Молдові, навпаки, зазначається, що виборчий орган, який відповідає за визначення результатів виборів, публічно оголошує загальні результати, як тільки отримає всі необхідні дані від місцевих виборчих рад та територіальних дільниць. Аналогічно не визначається чіткий термін і в законодавстві Словаччини – Центральна виборча комісія (ЦВК) публікує остаточні результати виборів після підписання протоколу щодо результатів виборів. Однак водночас більшість країн таки встановлює більш чітку дату оголошення результатів – наприклад, Болгарія (результати голосування оголошуються через 3 дні після виборів, а публікуються в 7-денний термін), Литва (остаточні результати виборів оголошуються не пізніше як за 7 днів після виборів – публікуються в Інтернеті і в офіційному виданні), Македонія (Державна виборча комісія оголошує початкові результати виборів у члени парламенту за принципом пропорційності протягом 48 годин після отримання кількості голосів, здобутих окремими списками кандидатів). Закон України “Про вибори народних депутатів” встановлює порядок офіційного оприлюднення результатів виборів народних депутатів України. Він передбачає наступне: повноваження щодо офіційного оприлюднення результатів виборів віднесені до компетенції ЦВК, офіційне оприлюднення результатів виборів здійснюється у строк – не пізніш як на п’ятий день з дня встановлення результатів виборів, офіційне оприлюднення результатів виборів має здійснюватися в газетах “Голос України” та “Урядовий кур’єр”, офіційне оприлюднення результатів виборів є підставою для звільнення з роботи (посади), несумісної з депутатським мандатом, та прийняття рішення про припинення іншого представницького мандата особи, обраної депутатом. Кримінальний кодекс України (ст. 158) передбачає відповідальність за завідомо неправильне оголошення результатів виборів. Крім того, в Україні є поширеною практика розповсюдження інформації про результати виборів уже в процесі підрахунку голосів. Таким чином, український громадянин може ознайомитись з приблизними результатами виборів вже на ранок наступного дня. Досвід України в цьому контексті може вважатись одним з позитивних досягнень у виборчому законодавстві України.
3.12. Р еєстрація обраних депутатів. Відповідно до ст. 99 Закону України “Про вибори народних депутатів України” особа, обрана депутатом, для її реєстрації народним депутатом України зобов’язана подати до Центральної виборчої комісії (ЦВК) не пізніш як на двадцятий день з дня офіційного оприлюднення результатів виборів депутатів документ про її звільнення з роботи (посади), не сумісної з депутатським мандатом, та (або) копію зареєстрованої заяви про припинення дії іншого представницького мандату, поданої до відповідної ради.У разі звернення особи, обраної депутатом до ЦВК про наявність поважних причин, які перешкоджають виконанню нею цієї вимоги, ЦВК може прийняти рішення про визнання цих причин поважними і встановити інший строк виконання зазначених вимог або про відмову у визнанні цих причин поважними. У разі невиконання даної вимоги в зазначені строки ЦВК приймає рішення про визнання обраного депутата таким, що відмовився від депутатського мандату, та визнає обраним депутатом наступного за черговістю кандидата у депутати у виборчому списку відповідної партії (блоку). Особі, зареєстрованій народним депутатом України, ЦВК не пізніш як на сьомий день з дня її реєстрації видає тимчасове посвідчення народного депутата України встановленого зразка. Рішення ЦВК та наявність тимчасового посвідчення народного депутата України є підставою для складання обраною особою присяги народного депутата України. Не пізніш як на сьомий день після складання народним депутатом України присяги видає йому посвідчення народного депутата України та нагрудний знак встановленого зразка. У разі дострокового припинення повноважень депутата у строк не раніш як на шостий день з дня отримання відповідного рішення або копії свідоцтіва про смерть ЦВК своїм рішенням визнає обраним депутатом наступного за черговістю кандидата у депутати у виборчому списку відповідної партії (блоку).
Заміщення депутатів, які вибули. Стаття 81 Закону України “Про вибори народних депутатів” встановлює порядок заміщення депутатів, обраних по виборчих списках партій (блоків), у разі їх вибуття, тобто дострокового припинення повноважень. За загальним правилом, заміщення відбувається за схемою: вакантний депутатський мандат отримує кандидат у депутати з виборчого списку відповідної партії (блоку) за черговістю. Черговість означає, що депутат, який вибув, заміщується кандидатом у депутати, порядковий номер якого у виборчому списку партії (блоку) є наступним після останнього порядкового номера кандидата, обраного депутатом за цим виборчим списком. По-іншому складається ситуація, коли черговість вичерпана, тобто у виборчому списку партії (блоку) не залишається кандидатів для заміщення вакантних депутатських мандатів. У цьому випадку депутатський мандат залишається вакантним до проведення чергових або позачергових виборів. Партія (блок) може прийняти рішення про виключення кандидата у депутати, не обраного депутатом, зі свого виборчого списку у будь-який час після дня виборів до реєстрації цієї особи як народного депутата. Таке рішення приймається у такий же спосіб, як проходило висування кандидатів у депутати, відповідно до статуту партії (угоди про утворення блоку) з’їздом (зборами, конференцією) чи міжпартійним з’їздом (зборами, конференцією) партій, що входили до блоку на день виборів.
ФІНАНСУВАННЯ ВИБОРІВ.
4.1. Виборчі системи та фінанси. Фінансові можливості країни є одним з чинників, який суттєво детермінує тип виборчої системи. Наприклад, бідні країни навряд чи можуть дозволити собі проводити вибори у два тури або безпроблемно проводити підрахунок голосів за складною системою голосування списком в порядку надання переваги. Однак простота виборчої системи з короткострокової точки зору може не завжди виявитись фінансово ефективною в довгостроковій перспективі. Виборча система може бути дешевою і легкою з позицій організаційного забезпечення, але не відповідати нагальним потребам суспільства. А коли виборча система не відповідає потребам країни – наслідки можуть бути плачевними. З іншого боку, найоптимальніша виборча система може спочатку видаватися занадто коштовною та складною для розуміння, однак з часом вона може забезпечити стабільність у державі й сприяти демократичній консолідації. Фінансове та організаційне навантаження тієї чи іншої виборчої системи залежать від історичних особливостей країни, поточного контексту, досвіду та ресурсів. Однак узагальнюючі дослідження можна підсумувати, що пропорційна виборча система за партійними списками, особливо за закритими списками в одному загальнонаціональному виборчому окрузі, є найдешевшою і вимагає найменше організаційних ресурсів. За нею йдуть системи голосування за принципом відносної більшості й система голосування без права передачі голосу, а далі – система представницького голосування, альтернативного голосування, голосування з правом передачі голосу, паралельні системи та змішані системи. Найбільшого фінансового і організаційного забезпечення вимагають системи виборів у два тури.
4.2. Моделі фінансування виборчих кампаній. Витрати на проведення заходів виборчої кампанії – мітингів, зборів, видання плакатів та листівок, оплату послуг журналістів, рекламних агентів, агітаторів тощо – важливий компонент виборчої кампанії. Вони можуть бути відшкодовані з державного бюджету або за рахунок виборчих фондів політичних партій, виборчих блоків партій, кандидатів у депутати, пожертвувань фізичних і юридичних осіб. У ряді країн існують окремі закони, які регулюють порядок фінансування виборів, наприклад канадський закон 1974 р. Про виборчі видатки. Загалом, із фінансуванням виборчих кампаній пов’язано ряд проблем. Зокрема, загальною тенденцією є подорожчання виборчих кампаній у зв’язку з ростом цін на рекламу в засобах масової інформації (ЗМІ). Особливо високими є ціни на телевізійну рекламу, які зростають пропорційно до рейтингу відповідного телеканалу. В Україні ціни на рекламу в ЗМІ складають майже левову частку виборчого фонду. Кошти виділені з бюджету на проведення передвиборної кампанії у ЗМІ, виглядають на цьому тлі досить скромно. Крім того, факторами, які впливають на подорожчання виборчих кампаній в Україні є: залучення іноземних політтехнологів та працівників шоу-бізнесу, аванси особам, які здатні залучити адміністративний ресурс, “подарунки” виборцям, поточні видатки (агітація, техніка, утримання виборчих штабів). Таким чином, через надзвичайну дороговизну виборчих кампаній, фінансування за “демократичним принципом”: невеликі суми від багатьох фізичних або юридичних осіб, прихильників партії або кандидата – стає неможливим. За оцінками деяких експертів, для втілення цього принципу середній дохід громадян має складати не менше як 7 тис. доларів на рік, що не є реальним для середнього громадянина України. Це означає, що суми надходжень з так званих “плутократичних” джерел фінансування будуть значно перевищувати надходження від “демократичних” джерел. Крім того країн кандидати зобов’язані робити значну грошову заставу, а в леяких країнах і оплачувати виготовлення виборчих бюлетенів. На початку 1990-х рр. у більшості постсоціалістичних держав Європи на законодавчому рівні було закріплено т. зв. “ліберальну” модель фінансування виборчих кампаній, яка не передбачала жодних обмежень фінансування партійної участі у виборах. Зокрема, не обмежувалися ні максимальний розмір витрат на виборчу кампанію (розмір виборчого фонду), ні джерела формування виборчих фондів, ні розмір внесків; були відсутні й будь-які вимоги щодо звітування про джерела походження та напрями використання коштів в ході виборчої кампанії. Така модель протягом тривалого часу існувала в Латвії, Литві, Естонії, Боснії, Хорватії, Польщі. Не вдаючись до глибокого аналізу даної системи фінансування виборчої кампанії, зазначимо, що має вона низку негативних моментів. По-перше, відсутність будь-яких обмежень щодо розміру виборчих фондів перетворила виборчі кампанії з боротьби ідеологій на боротьбу грошей. Досвід останніх парламентських виборів в Латвії у якій в умовах відсутності обмежень витрат на виборчу кампанію партіями було витрачено близько 9 євро на одного виборця (найбільше з усіх європейських країн ) свідчить про те, що перемога тієї чи іншої політичної сили на виборах напряму залежить від кількості коштів, витрачених на передвиборчу агітацію, зокрема – політичну рекламу на телебаченні. Відсутність законодавчих обмежень витрат і внесків на виборчу кампанію, вимог щодо розкриття інформації про джерела формування виборчих фондів призводить, з одного боку, до посилення впливу корпорацій на партійні фінанси, а відтак – корумпованості політики, а з іншого боку – не дозволяє встановити, які фінансово-промислові групи стоять за перемогою партії на виборах. Все це зумовило необхідність запровадження обмежень фінансування виборчих кампаній. На сьогодні ліберальна модель фінансування виборів збереглася у небагатьох країнах Центральної і Східної Європи – у Латвії, Естонії та Хорватії. Однак і в них спостерігається тенденція до посилення державного регулювання виборчих фінансів. У решті ж держав до виборчого законодавства було внесено істотні зміни, спрямовані на забезпечення прозорості фінансування виборчих кампаній та зменшення залежності партій від фінансово-промислових груп. Нині в більшості країн Центральної та Східної Європи на законодавчому рівні обмежено розмір виборчих фондів, джерела формування виборчих фондів (у більшості держав прямо заборонено фінансування виборчих кампаній іноземними державами, іноземними фізичними та юридичними особами, органами державної влади та місцевого самоврядування), розмір внесків (Болгарія, Вірменія, Македонія, Польща, Росія, Румунія). У багатьох країнах було запроваджено обов’язкове звітування партій про суми отриманих і витрачених в ході виборчої кампанії коштів. Відповідні норми закріплено законодавством Болгарії, Боснії та Герцоговини, Грузії, Естонії, Литви, Македонії, Польщі, Росії. Разом з тим, наявність відповідних обмежень сама по собі аж ніяк не свідчить про реальне забезпечення прозорості фінансування виборів, гарантування рівності можливостей учасників виборчого процесу. У багатьох країнах, у тому числі й в Україні, запровадження наприклад, звітності про внески і витрати на вибори в умовах відсутності органів, які б мали достатні повноваження для перевірки повноти та правдивості відомостей, що містяться у фінансових звітах партій і кандидатів, а також відсутності адекватних санкцій за порушення, так і не призвело до підвищення рівня відкритості партійних фінансів. Фінансування виборчих кампаній загалом є найменш контрольованою сферою діяльності відповідних учасників виборчих кампаній. А втаємниченість порядку фінансування підриває довіру громадськості не лише до кандидатів, а й до представницьких органів влади в цілому. Ефективність законодавчих обмежень виборчого фінансування значною мірою залежить від наявності адекватних санкцій за їх порушення, рівня тіньової економіки в державі, ліберальності політичного режиму тощо. То все-таки, чи має бути встановлений жорсткий контроль за порядком фінансування, чи все ж лібералізувати й діючі процедури? Це питання повною мірою має відповідати політичним реаліям сьогодення. Адже жорсткі контролюючі процедури, з одного боку, мали б на меті вивести цей процес з тіні у правове поле, з іншого – ці процедури могли б застосовуватися виключно вибірково провладними силами, що, зрештою, не раз спостерігалось на виборах в Україні. 9-10 березня 2001 р. на 46 пленарному засіданні т. зв. Венеціанської Комісії були прийняті Правила фінансування політичних партій, а 22 травня 2001 р. - Рекомендації ПАРЄ № 1516 щодо фінансування політичних партій у яких містяться й положення щодо фінансування виборчих кампаній політичних партій.
Дата добавления: 2018-10-27; просмотров: 256; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!