Лекція 3. Право власності на землю

1. Поняття та зміст права власності на землю

2. Суб’єкти права власності на землю

3. Форми власності на землю в Україні

4. Права та обов’язки власників земельних ділянок

5. Набуття та припинення права власності на землю

 

1. Поняття та зміст права власності на землю

Конституція України (1996 р.) проголосила землю та інші при­родні ресурси об'єктом права власності Українського народу (стаття 13), а також громадян, юридичних осіб і держави (стаття 14).

Зі змісту статей 13, 14, 41, 116, 142, 143 Конституції України видно, що в ній визначаються такі основні правові позиції відно­син власності в Україні:

1) визнається право власності Українського народу, власність поділяється на державну і комунальну (статті 13,116);

2) стосовно землі і земельних ділянок визнається власність громадян, юридичних осіб і держави (ст. 14);

3) визнається право приватної власності (ст. 41);

4) визначається право комунальної власності (статті 142,143);

5) до повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, областей і районів належить право розпорядження зем­лею спільної власності територіальних громад у межах території Автономної Республіки Крим, обласних і районних рад (статті 7, 8,10 ЗК України).

Власність – це економічна категорія, яка виявляється у відносинах між людьми з приводу матеріальних благ.

Структура власності розкривається через такі економічні елементи, як володіння, користування і розпорядження.

Володіння – суспільно-економічне ставлення певної особи до наявного у неї майна, панування над ним, коли у стосунках з іншими людьми ця особа ставиться до певного майна, як до «свого».

Користування означає виробниче чи особисте споживання за­собів і продуктів виробництва, землі, інших об’єктів природи, ви­користання рухомого чи нерухомого майна для задоволення своїх життєвих потреб. При цьому використання нерухомого майна завжди пов'язане з використанням землі, на якій розта­шована нерухомість.

Для розпорядження характерним буде визначення, вирішен­ня долі майна, землі, інших матеріальних об’єктів, наявність управлінських і розпорядчих аспектів майнових і земельних відносин. Власник вирішує, як вчинити з належними йому май­ном чи земельною ділянкою, як їх набути чи позбутися, яким чи­ном і з якою метою їх використати. За його бажання здійснюється переведення майна, земельної ділянки з одного економічного стану в інший, з однієї категорії в іншу. При цьому власник роз­поряджається своїм майном, земельною ділянкою самостійно, незалежно від волі інших осіб.

Право власності на землю – це врегульовані нормами зе­мельного та інших галузей права суспільні відносини щодо воло­діння, користування і розпорядження земельними ділянками, суб’єктами яких є громадяни та юридичні особи України й іноземних держав і особи без громадянства, територіальні громади і держава.

Зміст права власності визначений у статті 319 ЦК України, відповідно до якої власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Він має право вчиня­ти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні правові умови здійснення своїх прав.

У статті 78 ЗК України зазначено, що право власності на землю – це право володіти, користуватися і розпоряджатися зе­мельними ділянками.

Перелічені правомочності виникають у власника одночасно з набуттям права власності. Правомочності власника щодо майна однаково стосуються і права власності на землю. Конкретні пра­вомочності суб’єктів права власності на землю визначаються ЗК України залежно від форм власності на землю, яка є об'єктом права власності, порядку та умов набуття і припинення права власності, використання земельних ділянок і захисту права власності.

Встановлені законодавством про власність і про землю право­мочності власника щодо володіння, користування і розпоря­дження земельною ділянкою розкривають зміст права власності.

 

2. Суб’єкти права власності на землю

Конституція України (стаття 13) встановлює, що суб'єктом права власності на землю є Український народ, який здійснює це право через органи державної влади (державна власність), та органи місцевого самоврядування (комунальна власність). Згідно зі статтею 14 Конституції України право власності на землю в Україні набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Суб’єктами права влас­ності на землі господарського призначення є:

- громадяни;

- юридичні особи;

- органи місцевого самоврядування та органи державної вла­ди (стаття 2 ЗК України).

Суб’єктами управління землями, що належать до спільної власності територіальних громад населених пунктів, є районні та обласні ради Верховної Ради Автономної Республіки Крим (статті 8,10 ЗК України).

Громадяни України можуть бути суб’єктами права власності на земельні ділянки за наявності у них цивільної правоздатності.

Юридична особа – це спеціальний абстрактний суб'єкт права власності, земельних, майнових і господарських відносин.

 

 

3. Форми власності на землю в Україні

У різних статтях Кон­ституції України визначені такі форми власності на майно:

а) власність громадян;

б) власність юридичних осіб;

в) власність територіальних громад сіл, селищ та міст;

г)  спільна власність територіальних громад;

ґ) власність держави;

д) спільна власність територіальних громад, повноваження роз
поряджатися якими покладені на районні, обласні ради і Верхов
ну Раду Автономної Республіки Крим.

З цих позицій слід розглядати і форми власності на землі (зе­мельні угіддя і земельні ділянки), які виступають об'єктами пра­ва власності.

Право приватної власності на землю громадян.

В сучасних умовах право приватної власності громадян на зе­мельні ділянки визначено ЗК України 2001р. Згідно з цим Кодек­сом громадяни України мають право відповідно до статті 81 ЗК України набувати право власності на земельну ділянку на підставі: придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної пере­дачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належ­ної їм земельної частки (паю).

Земельним законодавством (стаття 121 ЗК України) встановлені норми безоплатного передання земельних ділянок громадянам у приватну власність. Із земель державної або комунальної влас­ності вони мають право на безоплатне передання їм земельних ділянок у таких розмірах: а) для фермерського господарства в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільсько­господарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство; б) для ведення особистого селянського господарства – не більше 2,0 гектара; в) для ведення садівництва – не більше 0,12 гектара; г) для будівництва і обслуговування жилого будинку, господар­ських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах – не більше 0,25 гектара, в селищах – не більше 0,15 гектара, в містах – не більше 0,10 гектара; ґ) для індивідуального дачного будівництва – не більше 0,10 гектара; д) для будівництва індивідуальних гара­жів – не більше 0,01 гектара. Розмір земельних ділянок, що пере­даються безоплатно громадянину для ведення особистого селянського господарства, може бути збільшено у разі отримання в на­турі (на місцевості) земельної частки (паю).

Право власності на землю юридичних осіб.

Суб’єктами права колективної власності на землю були колек­тивні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціо­нерні товариства. Перелік суб’єктів права колективної власності на землю був вичерпним і в сучасних умовах розширенню не підлягає.

Юридичні особи, засновані громадянами України або юридичними особами України, можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі: придбання за договором купівлі-продажу або на підставі інших цивільно-правових угод; внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду; прийняття спад­щини; виникнення інших підстав, передбачених законом. Іно­земні юридичні особи можуть набувати право власності на зе­мельні ділянки несільськогосподарського призначення за прави­лами та в порядку, встановленому для іноземних юридичних осіб. Землі сільськогосподарського призначення, отримані у спадщину іноземними юридичними особами, підлягають відчу­женню протягом одного року.

Право комунальної власності на землю. До комунальної власності належать землі, які передані у власність територіа­льних громад і не є об’єктами державної власності. У ЗК Украї­ни (стаття 83) встановлено, що землі, які належать на праві влас­ності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в ме­жах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких роз­ташовані об'єкти комунальної власності. Згідно із ЗК України до переліку земель комунальної власності, які не можуть пере­даватися у приватну власність, належать: землі загального ко­ристування населених пунктів; землі під залізницями, авто­мобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; землі під об’єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність; землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених ЗК України; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місце­вого самоврядування.

Територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі: передачі їм земель державної власності; приму­сового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; прийняття спадщини; придбання за договором купівлі-продажу, ренти, да­рування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; виникнен­ня інших підстав, передбачених законом.

Право державної власності на землю.

У державній власності перебувають усі землі України, за ви­нятком земель, переданих у приватну і комунальну власність.

Певною компетенцією щодо розпорядження державними землями наділено Кабінет Міністрів України. Згідно зі статтею 116 Конституції України він здійснює управління об’єктами державної власності відповідно до закону. Конкретні функції і повноваження щодо управління і розпорядження землями, що відносяться до державної власності, визначені у законі про Кабінет Міністрів України, а також у статті 13 ЗК України. Як вищий орган виконавчої влади, Кабінет Міністрів України може делегувати частину своїх повноважень щодо управління державною власністю, зокрема і землями, відповідним цен­тральним органам виконавчої влади – міністерствам і відом­ствам, місцевим державним адміністраціям, а також органам місцевого самоврядування.

 

4. Права та обов’язки власників земельних ділянок

ЗК України земельні відносини визначаються як суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження зем­лею. Суб’єктами земельних відносин визнані громадяни, юри­дичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади (стаття 2).

Суб’єкти земельних правовідносин розрізняються за обсягом прав та обов'язків. Так, органи державної влади та органи місце­вого самоврядування виступають, з одного боку, як суб’єкти пра­ва власності (державної і комунальної), а з другого боку, вони наділені повноваженнями у галузі земельних відносин, що вихо­дять за межі правомочностей власника, а також такими, що сто­суються регулювання загальних земельних відносин, визначен­ня державної політики в галузі використання та охорони земель, іншими повноваженнями, характерними для органів державної влади та органів місцевого самоврядування в інших сферах суспільного життя, і такими, що поширюються на всіх громадян, підприємства та організації незалежно від форми власності, на якій вони засновані.

З огляду на це розглядається загальний обсяг прав та обов’язків власників земельних ділянок і землекористувачів і обсяг спеціальних прав та обов’язків. Обсяг загальних прав та обов’язків визначається щодо власників і землекористувачів зе­мельних ділянок всіх категорій земель, а обсяг спеціальних прав та обов'язків – щодо власників і землекористувачів земельних ділянок земель сільськогосподарського призначення.

 

5. Набуття та припинення права власності на землю

Статтею 116 ЗК України визначені такі підстави набуття пра­ва власності на землю:

1) громадяни та юридичні особи набувають право приватної власності на земельну ділянку із земель державної і комуналь­ної власності – на підставі рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування та державних органів прива­тизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, в межах їх повноважень, визначе­них ЗК України. Безоплатне передання земельних ділянок у приватну власність громадян проводиться у разі:

а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;

б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств та організацій;

в) одержання земельних ділянок безоплатно у приватну власність громадян у межах норм, визначених ЗК України, про­водиться один раз з кожного виду використання.

Безоплатна приватизація земельних ділянок громадянами здійснюється у порядку, встановленому статті 118 ЗК України.

Підставою набуття права власності на земельну ділянку є набувальна давність. Громадяни, які добросовісно, відкрито і без­перервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір такої ділянки встановлюється у межах, визначених стаття 121 ЗК України.

Підставами набуття права приватної власності громадян на земельні ділянки можуть бути договори купівлі-продажу, дару­вання, міни, успадкування, інші цивільно-правові угоди.

Припинення права власності на земельну ділянку чи її части­ну тягне за собою припинення земельних правовідносин. Згідно зі стаття 140 ЗК України право приватної власності на земельну ділянку припиняється у разі:

1) добровільної відмови від права на земельну ділянку;

2) смерті власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;

3) відчуження земельної ділянки за рішенням власника;

4) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необ­хідності та для суспільних потреб;

5) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу креди­тора;

6) конфіскації за рішенням суду;

7) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк, у випадках, ви­значених ЗК України.

 

Теми для самостійного вивчення:

1. Особливості формування земельної ділянки як об’єкта цивільних прав.

 

---

Дата добавления: 2018-10-26; просмотров: 140; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!