Становище Наддніпрянської України-Руси після Татарської Руїни. Литва. Перехід українських земель під владу Князів Литовських. Литовсько-Польські унії 1 страница
В той час як на заході виростав і скріплявся новий осередок українського політичного й культурно-національного життя, намагаючись обєднати принаймні західньо-українські землі й Правобережжа, — на сході, над Дніпром ішов дальший розклад і упадок, мінялися старі форми життя й народжувалися нові, в котрих уже можна добачити ембріони, зародки будучих чинників.
Татарський погром, як уже згадувано, вплинув на зміну політичних відносин на цілім сході Европи. На землях великоруських, що обєднувалися головно біля Суздальсько-Володимирського князівства, татарщина залишила глибокий слід на всіх ділянках життя, відбилася на політичному укладі, на відносинах соціяльних, культурних, навіть на народній вдачі та психіці. Хоч не так глибоко, але рішуче відбилася татарщина й на наших землях. Передовсім вона завершила політичний занепад Наддніпрянщини з її осередком Київом. Цей осередок пересунувся на захід, до Галицько-Волинської землі. Стався остаточний розрив із північною Суздальською Руссю; розірвалися звязки династичні, політичні, економічні й культурні. Історичні шляхи народів українського й великоруського (чи властиво вже тепер — московського) розходяться.
Коли говорити про безпосередній вплив татарської руїни на Україну-Русь, перш за все повстає питання — на скільки справді ця руїна повела до запустіння наддніпрянської України й до звязаних із цим запустінням пізніших змін в складі самого населення? В російській історіоґрафії установився був погляд, ніби по татарській руїні Наддніпрянщина обернулася в майже порожню пустиню. На приклад, Ключевський так просто й каже: «запустіння наддніпрянської Руси, почавшись у XII віці, було довершене татарським погромом 1240 року. З цього часу старі області цієї Руси, колись так густо залюднені, на довгі часи обертаються в пустиню з мізерними останками прежнього населення». В залежності від такого погляду повстала була, як знаємо, й теорія про прихід на порожні землі Наддніпрянщини українців з Підкарпаття.
|
|
|
Польська історіоґрафія, особливо з XIX століття, також піддержувала цей погляд, щоб довести заслуги польського елементу в ділі нової колонізації «руської пустині» й заведення на ній культурного життя.
Та навіть і стара українська історіоґрафія мала нахил перебільшувати запустіння наддніпрянської України після приходу татар, як те ми помічаємо, наприклад, ще в «Сінопсісі» Гізеля. Такий погляд про наче б то запустіння України в значній мірі залежав від того, що в кінці XII віку уривається Київський Літопис, і про події на Наддніпрянщині ми маємо дуже скупі й уривкові відомості в літописах Галицько-Волинському й Суздальському. Тому то по аналогії з пізнішими татарськими нападами й пустошіннями укріпився погляд про катастрофальний характер Батиєвої руїни. Лиш помалу, шляхом довгої праці, українська історіоґрафія розвіяла ці перебільшені уявлення й зясувала дійсний стан речей. Заслуга в цьому належить і першій мірі М. Максимовичу, який в 1857 році виступив із розвідкою «О мнимомуъ запустЂніи Украины въ нашествіе Батыево». Пізніше прийшла моноґрафія В. Антоновича «Кіевъ, его судьби и значеніе» (в «Кіевской СтаринЂ», 1882, кн. І), М. Грушевського, «Исторія Кіевской земли» (1891), М. Владимирського-Буданова «Населеніе Юго-Зап. Россіи отъ половины XIII в. до половіины XV в.» (Архивъ Юго-Зап. Россіи, часть VII, т. 1). В цих працях зібрано багатий матеріял, який свідчить, що ніякого запустіння Наддніпрянщини так, як це уявляли раніш, не було.
|
|
|
Старі літописи, які взагалі доволі скупо й лаконічно оповідають про погром України Батиєм, нічого не кажуть про її повне запустіння: вони кажуть лиш, що багато людей загинуло, головно ті, що ставили татарам по містах опір; але решта поховалася від татар по лісах і печерах і, коли минула перша гроза, поверталася знову на свої селища. Літопис виразно каже про зруйнування Переяслава й Чернігова на лівому березі Дніпра й Київа, Колодяжина, Ізяслава й Камянця на правому. Плано Карпіні в своїх записках оповідає, що коли він прибув до Київа в 1246 р., то з ним разом приїхали купці із Вроцлава, а в самім Київі він застав купців з Польщі, Австрії, Греції, Генуї, Венеції, Пізи, Франції, — отже, закордонна торговля провадилася повним ходом. Правда, місто було понищене, населення його зменшилося, але все таки про його «запустіння» говорити не доводиться. Частина київських церков безперечно загинула, але ж ні св. Софія, ні Печерський монастир не були зруйновані.
|
|
|
Як з оповідання Плано Карпіні, так і з інших звісток видко, що татари скрізь старалися знищити керуючу провідну верству, нагнати страху на масу й потім панувати над нею, беручи з неї дань і наставляючи свою владу. Особливо на руку татарам був той рух, що повстав між населенням, щоб не слухати своїх князів, а підлягати безпосередньо татарам. Ми знаємо, що цей рух «татарських людей» розвинувся і на Волині, і на північній Київщині. Отже татари не знищили населення, а тільки старались обернути його в покірну собі слухняну масу, позбавлену власного проводу.
Ще й треба брати на увагу, що українське населення, яке звикло до переполохів протягом довголітніх половецьких наскоків, було дуже рухливе, і люде нераз утікали з своїх місць, переховувались, а потім знову вертались назад. Тому постійний відплив і потім приплив населення не був ніякою новиною. Так само як на Наддніпрянщині люде тікали під захист лісів і болот, так і в Галичині утікали перед татарами в гори. Коли Данило вертався сам до дому після першої паніки, то зустрів в горах коло Синєвідська масу людей, які також повертались до дому.
|
|
|
Отже можна сказати, що українське населення залишилось на своїх місцях, хоч і потерпіло від татарського наїзду, але відносини й обставини життя дуже змінились. Київ перестав притягати до себе увагу князів, Суздаль взагалі перестав цікавитися українськими ділами, Галич був далеко й мав досить свого клопоту. Коли на північному заході виріс новий політичний осередок — Литва, то Наддніпрянщина доволі легко пристала до того осередку.
В половині XII віку зараз після Батиевого походу, експанзія татар була ще дуже сильна, розмах її ще не видохся. Українські князі ближчої до татар Чернігівщини поспішили в орду і цим заманіфестували свою залежність від неї. Більш упертий князь Михайло Всеволодович приплатив своєю головою.
Данило Галицький спробував був боронитися, але побачив, що не сила. Татари роззброїли його і, хоч не запанували безпосередньо над Галичиною, але не допустили поширення влади галицько-волинських князів на схід. Сам Київ спочатку формально був закріплений за князем Ярославом Суздальським, і в ньому якийсь час сидів його воєвода. З 1259 року всякі звістки про Київ у Галицько-волинському Літопису припиняються, і не можна установити, хто саме ним володів і правив. Можливо, що Київщина перейшла до Чернігівських князів. Грушевський думає, що в Київі в останніх десятках літ XIII століття не було князів і що він був під безпосередньою владою татар. Київський митрополит Максим в 1300 році, «не стерпя татарського насилья», покинув Київ і перебрався до Суздаля. Потім в XIV віці виринають всякі дрібні князі з татарської руки, як от якийсь князь Федір, що сидів поруч з ханським баскаком і разом з ним напав був в 1331 році під Черніговом на проїзжого архієпіскопа Новгородського Василія й хотів його пограбувати. При ньому було всього 50 людей. На початку 1360-их років Київом уже володів князь Литовський Ольгерд.
Не стало мабуть князів і на Переяславщині, хіба що часом проскакують про них якісь глухі звістки. Вдержалися князі, а з ними й старий устрій лиш на Чернігівщині, де кріпко сиділа династія Ольговичів. Але тут ішов безперестанний процес дроблення уділів. Ще в кінці XII віку поруч головних осередків Чернігова й Новгород-Сіверська виросли князівства: Трубчевськ, Стародуб, Брянськ, Глухів, Путивль, Рильськ, Курськ, Воргол та інші. Згодом придбав більше значіння Брянськ. Чернігівські князі опанували територію Вятичів і засіли на столах у Козельську, Мосальську, Болхові, Ельцю, Новолську та інших містах, що лежали на території пізніших Калужщини і Орловщини. Та цей поділ на дрібні слабкі князівства зробив Чернігіво-Сіверську землю легкою здобиччю Литви й Москви.
Вже історія Галицько-волинської держави XIII століття тісно вяжеться з новим політичним чинником, що виник тоді на північно-західній границі руського світа. Цим чинником була Литва. Ще в XII столітті супроти системи руських князівств, розбита на окремі незначні племена, Литва уявлялась слабким і маловажним сусідом. В XIII ж столітті вона обєднуеться в одну державу, здобуває чим раз усе більше значіння, а з початком XIV стол. виступає вже в ролі бірача розбитих білоруських і українських земель. В житті обох народів з цього часу і аж до половини XVI в. Литва відограє рішаючу ролю, а з білорусами вона тісно зв'язана й до сьогодні. Все це примушує звернути докладнішу увагу в нашім загальнім огляді на литовський елемент і на сформування литовської держави, яка протягом мало не цілих двох століть була державою й українського гароду, була тою спільною будовою, де досить мирно та спокійно жили поруч себе народи литовський, український і білоруський.
Говорячи про цю державу, історик є у виїмково щасливому положенню: історіоґрафія Литви прекрасно розроблена в працях українських, російських і польських учених, до яких в останні часи прилучилися й дослідники литовські; видано дуже багато джерел і, можна сказати, з великою докладністю освітлено всі важливіші сторони політичного, соціяльного й культурного життя держави, яку з повним правом можна називати литовсько-руською. Ще на початку XIX віку давніша історія Литви була густо вкрита туманом легендарних переказів, які безкритично повторювалися навіть в серйозних працях. Аж в 1878 році появилася перша наукова історія Великого Князівства Литовського, доведена до кінця XIV ст., написана київським професором В. Антоновичем. Пізніше в працях того ж Антоновича, Барбашова, Грушевського, Максимейка, Малиновського, Владимирського-Буданова, Леонтовича, Лаппи, Довнар-Запольського й Любавського — була детально розроблена внутрішня історія литовсько-руської держави, її устрій та соціяльна й економічна еволюція.
Головними джерелами для історії Литовської держави служать насамперед літописи, наш Галицько-волинський (для XIII ст.) й літописи західньо-руські або білоруські; крім того польські хроністи Длугош, Мартин Бєльський, Стрийковський і хроністи німецькі. Ці джерела дуже повно зібрані й видані. Крім згаданих вище українських та російських учених історію Литви докладно досліджували, польські вчені як старші — Нарбут і Лелевель так і новіші -- Стадницький, Вольф, Левицький, Колянковський, Прохазка; вони досліджували головно політичну історію литовсько-руської держави XIII—XV віків. В молодій литовській історіоґрафії за останні часі особливо докладно розроблюється доба Вітовта. В усіх цих працях не вважаючи на ріжницю принципових поглядів їх авторів (в залежності від їх національного світогляду) використано величезний актовий матеріял, і фактична історія Великого Князівства Литовського розроблена дуже пильно і докладно.
Тепер уже цілком точно установлено, що литовці уявляють собою самостійну галузь арійської родини народів, їх мова зберегла багато архаїзмів і ще й тепер стоїть найближче з усіх живих європейських мов до санскриту. Історія застає їх на початку христіянської ери на південно-східньому побережжу Балтійського моря і в басейнах Німана й Західньої Двини. Живучи в місцевостях лісових і болотяних, взагалі дуже глухих, вони довгий час не звертали на себе нічієї уваги. Коли в XI і XII вв. заговорили про них німецькі хроніки й руські літописи, литовці розпадались на шість племен: Пруси жили між Віслою й Німаном; Жмудини — на правому березі нижнього Німана, властива Литва в басейні Вілії, Жемгола на лівім березі Двини, Корсь або Курони на півострові між Балтійським морем і Рижською затокою, Летгола на правому й Ятвяги понад Західнім Бугом і верхнім Німаном. В межах кожного племени литовці жили окремими родами, без усякого політичного обєднання. Їхні хати були розкидані серед лісів малими, нічим незахищеними селами. Правили ними дрібні князьки або вожді, з котрих кожен сам по собі був безсилий і без значіння, бо його влада охоплювала щонайбільше кілька малих сел. Заняття литовців було поруч звичайного звіроловства і риболовства також примітивне хліборобство. Реліґія литовців була подібна до поганської реліґії Славян, вони мали за найстаршого бога Перкунаса, що відповідав нашому Перуну. Але литовці мали жерців, чого не було у славян. Жерці називались «криве», а найстарший жрець — «Криве-Кривейто». Ці жерці були оточені великою повагою і мали високий авторитет.
Перші зустрілись з руським світом ятвяги. Вже в кінці Х в. з ними воює Володимир святий. Далі без перерви воюють з ними галицько-волинські князі, аж доки в цій боротьбі ятвяги не вигинули або не засимілювалися з південно-західньою частиною українського племени. Видко, що ятвяги перші зорґанізувались в якісь більші обеднання, але ними правило множество дрібних князів, серед яких ні один не спромігся стати на чолі цілого племени. На сході мали литовські племена постійні сутички з Полоцькими князями.
В XII столітті літописи подають багато звісток про напади Литви на сусідні польські й руські землі. Вони згадують про ріжних reges або duces, які стоять на чолі цих нападів, але без сумніву ці reges були ще дрібні князі, котрі не охоплювали своєю владою цілого племени. Та на початку XIII віку сталися події, які дали поважний імпульс до створення литовцями в цілях самооборони больш поважної орґанізації, ніж окремі родові союзи: на заході й на півночі у литовців виріс грізний ворог, далеко небезпечніший, ніж руські князівства. Цим ворогом були німецькі рицарі. В 1202 році папа Інокентій III затвердив на просьбу Рижського архіепіскопа Альберта Бугсгевдена статут Ливонського Ордена Мечоносців, які поставили собі метою завоювання й обернення в християнство дикого племени Летголи (предки сьогоднішніх латишів). В 1230 році над нижньою Вислою утвердився Тевтонський Орден, який в 1237 році дістав благословення папи Григорія IX на таку саму місію відносно племени прусів. Литовці дуже скоро відчули, що воня опинились між двох вогнів. Мечоносці протягом кількох десятиліть завоювали Летголу і відірвали її від звязку з іншими литовськими племенами. Тевтонці вогнем і мечем почали навертати на христіянствв прусів і так само скоро опанували їхню землю. Тепер небезпека почала грозити жмудинам і литвинам. Залізна необхідність сприяла витворенню одної загальної влади.
Але що така влада для свого скріплення й для поборення претензій ріжних дрібних володарів потребувала опертя на чужім елементі, це ми бачимо на прикладі першого «збірача» литовської землі Мендовга, в першій половині XIII віку. Ставши на чолі литовського племени, він захоплює так зв. Чорну Русь над Німаном: Гродно, Волковиськ, Слонім, Новгородок, і сюди, до Новгородка переносить свою столицю. По вимертю роду полоцьких князів він садовить там свого небожа Товтивіла. Мендовг сам прийняв був христіянство, але скоро зрікся його. Дальші плани Мендовга перебила його смерть в 1263 р. в результаті змови проти нього литовських князів. На Литві знову наступило розєднання й смути, аж поки на початку XIV в. не появився новий «збірач» в особі князя Гедиміна, котрий поклав початок цілій династії. Гедимін (1316—1341) не тільки опановує цілу Литву і Жмудь разом з Чорною Русю, вів прилучає до себе Мінщину, а далі й князівство Турово-Пинське. За ним пішла Берестейська земля й Волинь. Гедимін провадив дуже зручну політику: одруживши своїх двох синів — Ольгерда з Вітебською княжною, а Любарта з Волинською, він здобув для них спадкові права на ці землі. Своїх пять дочок Гедимін повидавав за сусідніх польських і руських князів і цим завязав вигідні для себе союзи. Столицю держави переніс Гедимін до заснованого ним над і річкою Вілією міста Вільни. Тут поруч з поганським святилищем свобідно засновувались православні й римо-католицькі храми: Гедимін відзначався дивною для тих часів реліґійною толерантністю. Колі цей видатний володарь вмер в 1341 р., то залишив свойому наступникові Ольгердові досить значну державу, перейняту духом експанзії.
Цій експанзії не могли поставити перепон ані західня Біла Русь, ані Русь південна — Україна. Перша здавна була розєднана, розділена на невеликі, порівнюючи, князівства, друга була знесилена татарською руїною. Галицько-волинська держава не могла поставити серйозного опору, вона сама доживала свої послідні роки. Але литовське завоювання не було страшним для руських земель; по-перше воно несло їм увільнення від татарської залежности; по-друге — литовське князівство вже за Гедиміна зробилось державою литовсько-руською і то такою, де руський елемент займав політично рівнорядне становище. Отже, не дивно, що обєднання білоруських та українських земель в одній спільній державі під династією Гедиміновичів одбувалось дуже скоро й легко. Литовці були ще поганами і христіянство дуже помалу зачіпало самі лишень верхи литовського народу. Литовські князі женилися з руськими князівнами, але сами ще не зважувалися, принаймні одверто, приймати нову віру.
Вже Гедиміну, поруч з не дуже важкою експанзіею на руські землі, доводилось витримувати тяжкий напір німецьких рицарів з заходу. Ця боротьба особливо загострилась за панування його сина, геніяльного Ольгерда (1341—1377). Ольгерд полишив діло оборони од німців одному з своїх братів, хороброму Кейстутові. Цей Кейстут сидів як удільний князь на Жмуді, провадив постійну боротьбу з німцями, а Ольгерд, як великий князь у Вільні, дістав вільні руки для акції на сході. Він поступнево інкорпорував Чернігівсько-Сіверську землю, садовлячи в головних її центрах своїх синів або небожів, як підручних князів-васалів, а в менше важливих залишаючи навіть місцевих князів з Рюрикового дому. Потім прийшла черга на Київську землю, заняту в 1360-х роках. У Київі засів син Ольгерда Володимир. Одночасно була окупована й Переяславська земля
Вже окупація Київщини викликала конфлікт з татарами, що вважали себе за зверхників над цією землею. Ольгерд пішов походом і в 1363 році розбив татар на Синіх Водах, (на пограниччі Волині й Подолії). Цим він закріпив своє володіння Київщиною, а східом прийшла черга й на Поділля.
Тут на Поділлі трималися татари фактично найдовше з посеред українських земель. Витіснивши князів, вони залишили за населенням громадську самоуправу з виборним отаманом на чолі і тільки побірали з населення дань. Погром татарських сил відкрив Ольгерду дорогу на Поділля. Прилучення Поділля довершили підручні князі, небожі Ольгерда. Західньо-руський літопис подає нам дуже яскраву картину цієї їхньої акції, малюючи разом і обставини татарського панування на Поділлі: «Коли господарем над Литовською Землею був великий князь Ольгерд, він пішов у степи з литовським військом і побив на Синій Воді татар, трьох братів: князя Хачебея, Кутлобуга й Дмитра. Ті три брати, татарські князі, були дідичними володарями Подільської Землі. Від них правили в землі отамани, а баскаки, наїзжаючи, відбірали дань від тих отаманів. Брат же великого князя Ольгерда, князь Коріят, що держав Новгород Литовський, мав чотирьох синів: то були князі Юрій, Олександр, Костянтин і Федір. З тих Коріятовичів троє старших за дозволом великого князя Ольгерда й за допомогою Литовської Землі пішли в Подільську Землю, війшли в приязнь з отаманом, почали боронити Подільську землю, а дань баскакам давати перестали».
Обсадивши в 1370 році південне Поділля, Коріятовичі побудували три замки: в Смотричу, Бакоті, Камянцю. Пізніше повстали замки в Червонограді, Скалі, Брацлаві, Сокальці, Меджибожу, Божську й Винниці. Від 1374 р. дійшла до нас грамота Юрія й Олександра Коріятовичів міщанам Камянця з наданням їм ланів та випасів, пільгою на двадцять років від податків і наданням самоуправи.
За Волинь Ольгерду з братом Любартом довелося витримати війну з польським королем Казимиром Великим. Українське населення дуже піддержувало литовських князів. Белзька й Холмська землі залишилися за Польщею, а Волинь таки вдержали в своїх руках литовські князі.
Дата добавления: 2018-09-23; просмотров: 135; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!