Мотив у психологічному механізмі злочину

Ззовні злочин має вигляд сукупності складних психо­моторних рухів, скоординованих у часі та просторі. У ре­гулятивному аспекті вони підпорядковані свідомості та волі. Саме волю та свідомість кримінальне законодавство визнає головними процесуальними психологічними чинниками злочину.

Внутрішньо злочин містить такі елементи:

мотив — мета — засоби досягнення (спосіб скоєн­ня) — результат.

Чільним, визначальним психологічним елементом злочину є мотив. Не випадково кримінальне та кримі­нально-процесуальне законодавство передбачає з'ясу­вання мотиву (мотивів) злочину, поєднуючи його з влас­не оцінними термінами «корисливий», «хуліганський», «особистий», «явної неповаги» тощо. Вирішення цього психологічного завдання має важливе значення для:

v визначення ступеня суспільної небезпеки злочину;

v кваліфікації злочину;

v кримінальної характеристики особи, яка скоїла
злочин;

v визначення виду та розміру покарання, достатніх для виправно-попереджувального впливу.

Цим розкривається зовнішня, так би мовити, об'єк­тивна площина мотиву. Але поряд із цим існує внутріш­ня, суто індивідуальна площина мотиву, яка розкрива­ється через особистісний сенс, тобто значення, цінність когось або чогось саме для конкретної особистості.

Особистісний сенс мотиву — це, образно кажучи, ло­комотив людської поведінки та діяльності.

Нагадаємо, що мотив (від лат. — рухаю, штов­хаю) являє собою різною мірою усвідомлене особою спо­нукання до певної активності. В основі мотиву лежить потреба, себто прагнення чогось, що не вистачає особі, і переживається як невдоволеність, психологічна депри-вація.

Мотиви виконують загальностимулювальну, вибірково-спрямувальну та регуляторну функції.

У кримінальному плані суттєвим є розрізнення моти­вів за мірою усвідомлення. Названий психологічний кри­терій передбачає розрізнення таких видів мотивів:

♦ потяги: мінімально усвідомлені мотиви, за яких ме­та (цілі) та її уявний образ не конкретизовані. На рівні потягу визначається тільки загальний вектор активності чи зона пошуку. Типовими психологічними станами, які супроводжують потяги, є знемога (млість), бентежність, невпевненість;

♦ бажання: переважно усвідомлені мотиви, за яких окреслюються загальні контури мети як класу (сукуп­ності) предметів, явищ, речей та їх узагальнений образ. Типовими психічними станами є: подив, радість, сумнів, розчарування;

♦ хотіння: в основному усвідомлені мотиви з конкрет­ною метою та її психічним образом. Важливою рисою хотінь є вольове забарвлення у вигляді станів цілеспря­мованості, ініціативності, рішучості. Інші типові психіч­ні стани: пристрасть, нетерпіння, уважність, бадьорість;

♦ переконання: повністю усвідомлені, стійкі мотиви, які мають форму узагальнених соціальних установок (атитюдів), базових цінностей, домагань (прагнення до­сягнути цілей певного рівня складності). Переконання мають найбільший регуляторний потенціал, яскраве во­льове забарвлення. Типові супроводжувальні психічні стани: оптимізм, очікування, настійливість, упертість.

 

Мотиви нижчого рівня усвідомлення (переважно по­тяги та бажання) обумовлюють скоєння імпульсивних, ситуативно-реактивних злочинів, злочинів із необереж­ності.

Мотиви вищого рівня усвідомлення (переконання та переважно хотіння) обумовлюють скоєння умисних зло­чинів, багатьох злочинів за попередньою змовою, про­фесійних злочинів і злочинів, скоєних організованою групою чи злочинною організацією. Вони також показо­ві для злочинів за звичкою, які ззовні схожі на ситуатив­ні, але мають іншу психологічну природу. Остання поля­гає у високій стереотипності, автоматизованості злочин­ного діяння як результату неодноразового скоєння. Щодо свідомості, то вона активно «втручається» у зло­чин на процесуальній стадії.

З'ясування рівня усвідомлення мотиву злочину віді­грає важливу роль у визнанні осудності, обмеженої осуд­ності особи, пом'якшувальних (наприклад, сильне ду­шевне хвилювання) та обтяжливих (наприклад, особли­ва жорстокість) обставин злочину. Крім усвідомленості мотиву, суттєве кримінальне значення мають такі його психологічні ознаки, як стійкість та інтенсивність. Стійкість являє собою стабільність, незмінність мо­тиву як регулятора активності протягом певного часу. Стійкий мотив впливає на загальну спрямованість осо­бистості, визначаючи її просоціальний, асоціальний, кримінальний характер.

Інтенсивність мотиву або його енергетична сила по­лягає в непереборності намагання до чогось, повній мо­білізації емоційної, інтелектуальної, вольової сфер осо­бистості для досягнення мети.

З'ясування стійкості та інтенсивності мотиву злочину дозволяють більш глибоко пояснити неодноразовість і рецидивність, наявність прямого умислу, готування до злочину, створення сприятливих умов і вчинення злочи­ну у несприятливих умовах, виконання різних ролей (ор­ганізатор, підбурювач) у вчиненні групових злочинів.

У навчальній літературі з юридичної психології та кримінології [1] не знаходимо задовільної відповіді на одне з чільних запитань: що саме надає мотивові злочин­ний характер?

Твердження про те, що існують власне кримінальні мотиви, обумовлені потребою у скоєнні певного злочин­ного діяння, не виглядають переконливими.

Сам по собі мотив як спонукання не може бути гар­ним або поганим, соціально прийнятним або неприй­нятним. Про його кримінальне забарвлення можна вести мову ймовірно від моменту виникнення мети і до­стовірно — від моменту вибору способу її досягнення.

Отже, злочинний (кримінальний) мотив — це такий мо­тив, мета якого ймовірно, через результат, а спосіб її до­сягнення обов'язково мають протиправний, караний ха­рактер.

У випадку, коли мотив виразно усвідомлюється осо­бою, злочин скоюється у вигляді складного вольового акту, якому передує умисел чи попередня змова.

Формування мотиву злочину має три основні стадії:

 перша стадія: здійснюється актуалізація потреби, тобто усвідомлення необхідності у чомусь (чогось бра­кує, чогось хочеться) без співвідношення з можливістю задоволення потреби;

 друга стадія: визначається загальна можливість за­доволення потреби, конкретизується спосіб скоєння злочину (зміст і послідовність дій, використання засобів і знарядь) визначаються найбільш сприятливі умови та час, можливі труднощі, необхідність приховування чи маскування злочину та алібі (переконливого свідчення непричетності до злочину);

 третя стадія: вибирається рішення на скоєння злочину та його способу (головний елемент стадії), роб­ляться вольові зусилля, переживаються мобілізаційні емоції та почуття (впевненість, радість, смакування очі­куваного результату), формується загальний психологіч­ний стан готовності до скоєння злочину.

Типові криміногенні мотиви

Кримінальний характер мотиву встановлюється об'єктивацією, тобто з'ясуванням соціальної прийнят­ності мети мотиву та способу її досягнення. Але поряд із цим доцільно вести мову про криміногенні мотиви. Це — мотиви, реалізація яких законним способом ускладнена з суб'єктивних та об'єктивних причин. Глибинною осно­вою таких мотивів виступає гіпертрофована, нав'язлива та збочена за формою потреба з інтенсивною енергети­кою. Керуючись означеними мотивами, особа, постав­ши перед дилемою «соціально прийнятний — непри­йнятний» спосіб реалізації, ймовірно надає перевагу ос­танньому варіантові.

За ступенем соціалізованості (в порядку її зменшен­ня) основні криміногенні мотиви можна поєднати в та­кі групи: 1) психологічного та соціального відчуження; 2) ствердження і самоствердження; 3) емоційної розряд­ки і компенсації; 4) ризику та гри; 5) аморальності та збочення.

Першу групу складають мотиви, що є результатом пси­хологічного, а надалі соціального (фактичного) відчу­ження особистості референтними для неї особами та со­ціальними групами. Нагадаймо, що ідею відчуження на рівні концепції розробив соціальний неофрейдист Е. Фромм. В її основу покладено тезу К. Маркса щодо економічного відособлення і протиставлення людей як учасників суспільного виробництва.

Коріння відчуження сягає раннього дитинства і є наслідком емоційно збіднених, викривлених, недостатніх стосунків із близькими родичами, а надалі — з ровесни­ками. Це призводить до формування негативізму, егоцентризму, заздрісності, переживання вини та страху. Останні, своєю чергою, сприяють виникненню ситуа­тивної та особистісної бентежності.

Поступово відчуження надає стосункам з оточенням стійкого конфліктного забарвлення, яке може трансфор­муватись у ворожнечу. Психологічними наслідками від­чуження є специфічне сприйняття оточення як чужого, відчуття ізоляції, самотності, незбігу соціальних очіку­вань особистості з дійсністю. Відчуження, розповсюджу­ючись на різні сфери життя (професійну, суспільно-полі­тичну, сімейно-побутову та ін.), стає причиною загальної дезадаптації особистості.

Цікавими є дані щодо індексу соціального відчуження дорослого населення від суспільства, отримані службою опитувань Харріса (США) та Всеросійським центром опитування громадської думки за період із 1996 р. У США середній індекс складає 59 одиниць, при цьому найменше відчуження спостерігається відносно держав­них органів та інформаційного простору. У Росії серед­ній індекс складає 78 одиниць за найвищого показника щодо органів державної влади.

За мотивами соціально-психологічного відчуження скоюються переважно насильницькі злочини із завдан­ням тілесних ушкоджень, умисні убивства, зокрема, не­одноразові. Показовою в цьому аспекті є особа Анатолія Онопрієнка, названого фахівцями вітчизняним анало­гом росіянина Андрія Чикатіло. Нагадаймо, що останній вчинив 53 убивства, переважно жінок і дітей.

Онопрієнко в дитячому, юнацькому віці мав численні конфлікти із оточенням, неодноразово ображався та від­торгався ровесниками і вихователями. Образи та самот­ність накопичувалися.

За свідченнями фахівців, які проводили судово-пси­хіатричну експертизу Онопрієнка, у нього сформувалася глобальна ненависть до людей. Сам Онопрієнко називав себе «Термінатором» і мисливцем за людьми, але настільки вміло маскував ненависть і свою особистість у цілому, що навіть знайомі вважали його абсолютно нор­мальною, непомітною особою. Протягом семи років «Термінатор» учинив понад 50 умисних убивств за допо­моги переважно вогнепальної та холодної зброї. Його жертвами були беззахисні люди похилого віку, діти, жін­ки. У кінці злочинного шляху Онопрієнко спеціалізував­ся на групових убивствах пасажирів легкових автомобі­лів, сімей, які проживали у віддалених будинках.

Друга група поєднує мотиви, що є результатом стійко завищеного рівня домагань, нереального за індивідуаль­ними можливостями задоволення.

Намагаючись зберегти самоповагу, особистість не пе­реглядає своїх життєвих планів, а обирає незаконний спосіб їх реалізації. Самоповага може розповсюджувати­ся переважно на один із рівнів, а саме: індивідуальний (для себе, у власних очах), груповий (для певної категорії осіб з оточення чи певних груп), соціальний (для широ­кої спільності, середовища в цілому). Вона ж може поши­рюватись і на всі рівні приблизно однаковою мірою.

В уявленні особистості самоповага детермінується двома класами феноменів.

У першому випадку — це певний матеріальний доста­ток, володіння престижними і статусними матеріальни­ми атрибутами й можливостями (гроші, дорогоцінності, житло, технічно-транспортні засоби, розваги та ін.). За такого уявлення для забезпечення самоповаги обира­ється залежно від можливостей один із трьох незаконних способів.

Перший являє собою отримання вигоди від перебуван­ня на посаді (хабарі, розкрадання, розтрата, зловживан­ня). Другий спосіб полягає у психологічно витонченому впливі на особу з метою заволодіння майном, грошима та ін. (обман, зловживання довірою, незаконна лікувальна діяльність). Третій спосіб пов'язаний з активними фізич­ними діями (розбій, грабіж, захоплення заручників), при­хованими діями (вимагання, торгівля людьми, сутенерс­тво), наданням певних послуг. Так, наприклад, кожен нелегальний мігрант із Південно-Східної Азії до Західної Європи, який користується маршрутом Дубаї — Одеса — Київ (Житомир) — польський кордон, сплачує укра­їнським посередникам не менше 3,5 тис. доларів США.

У другому випадку самоповага особистості детерміну­ється можливістю завоювання авторитету, соціального домінування над певними групами, здійснення впливу на них і на окремих осіб. Для цього обираються такі не­законні способи, як психічний примус, перешкоджання реалізації прав громадян, приниження їхньої гідності на расовому, національному, релігійному ґрунті, образи та наклепи, перевищення владних повноважень.

Сприятливою особистісною рисою у випадку означе­ної детермінації [5] є психічний садизм (за Е. Фроммом). Він полягає у стійкому намаганні публічно принизити іншу людину чи групу людей за допомоги слів.

За даними психолінгвістичних досліджень, розповсюд­женими словами-стереотипами, які принижують націо­нально-етнічну гідність, є «жид», «чурка», «кацап», «хохол», «чорномазий», «вузькоокий», «армяшка», «япош-ка» та ін. Вони вживаються самостійно та в поєднанні з експресивними прикметниками типу «смердючий», «брудний», «тупий» тощо.

Загальним супутнім чинником скоєння злочинів за мотивами ствердження є акцентуація особистості за де­монстративним типом.

Третя група поєднує мотиви, які виступають каналом розрядки інтенсивних негативних емоцій (образа, рев­нощі, роздратування, відчай і т. ін.) та відповідних пси­хічних станів.

Здебільшого такі емоції породжуються невдоволеністю міжособистісними стосунками — діловими, сімейно-ро­динними, дружньо-інтимними, комплексом неповноцін­ності, фрустрацією. Комплекс неповноцінності характери­зується стійко заниженою самооцінкою, переконаністю особистості у власній меншовартості, неспроможності до чогось, самовідчутті невдахи і винності. Фрустрація являє собою спосіб зняття стану психічного напруження. Остан­нє виникає внаслідок труднощів, перешкод у вирішенні якоїсь задачі, а також у разі загрози.

Мотиви наведеної групи обумовлюють скоєння різ­номанітних злочинів, спільними ознаками яких є швид­коплинність, звуженість свідомості, зовнішня безглуздість. Об'єктом злочину може стати реальний винува­тець, випадкова людина, матеріальні цінності.

Узагальненим супутнім чинником таких злочинів виступає акцентуація особистості збудливого і застряга­ючого типів. Ситуативними чинниками є провокуюча поведінка жертви, а також алкогольне сп'яніння суб'єк­та злочину.

Як приклад можна навести кримінальну справу щодо навмисного вбивства матір'ю улюбленої 15-річної доч­ки. Після святкування власного дня народження мати, перебуваючи у легкому сп'янінні, з хвилюванням чекала доньку. Коли та з'явилася пізно увечері і зайшла до кух­ні, мати роздратовано чистила картоплю. «Виховуючи» доньку, вона дедалі більше роздратовувалася, замахнула­ся ножем і раптово ударила ним. Мати тяжко пережива­ла скоєне, пояснювала, що вона хотіла налякати доньку і зовсім не припускала трагічного наслідку. Все сталося раптово.

Недостатнє усвідомлення мотивів розрядки та ком­пенсації, що ззовні виглядає як нелогічні, безглузді зло­чини, провокує достатньо популярну у середовищі юристів-практиків думку щодо існування безмотивних злочинів.

Значно рідше трапляється варіант, коли особа, роз­ряджаючи негативні емоції, вчиняє цілком усвідомлений умисний злочин.

Свого часу широкого резонансу набула історія з Ні­ною Л., прибиральницею їдальні однієї з київських шкіл. Приводом до тривоги стали випадки групових скарг мо­лодших школярів на кепське самопочуття після обідів. Численні перевірки, аналізи, обстеження картини не прояснили. Після ретельного вивчення кола осіб, при­четних до роботи їдальні, працівники правоохоронних органів звернули увагу на прибиральницю.

Самотня жінка протягом кількох років тричі ставала вдовою та ще втратила матір. Всі рідні померли після тяжкої, але нетривалої хвороби внутрішніх органів. На­далі з'ясувалося, що із кола знайомих і подруг Ніни Л. померли ще шість осіб. Слідством було встановлено, що злочинниця — акцентуйована особистість застрягаючого типу — після сварок, непорозумінь, незначних образ вимішувала помсту вельми своєрідним способом. Вона підмішувала у їжу своїм жертвам легкорозчинні солі ме­талу талію, подібного за впливом на людський організм до ртуті. Свої дії відносно школярів пояснила їх поганою поведінкою в їдальні та недостатньою повагою до влас­ної особи.

Четверту групу утворюють мотиви, пов'язані з ризи­ком та ігровою формою їх реалізації. Необхідно зазначи­ти, що певні ризиковані дії чинним законодавством ви­знаються виправданими, тобто психологічно обґрунто­ваними, а, отже, за ці дії не передбачається кримінальної відповідальності.

Ризиковані дії є виправданими, якщо їхня мета стано­вить значну суспільну користь, тобто дії об'єктивно не могли здійснюватися іншим способом, а їхній суб'єкт ужив заходів, достатніх, на його переконання, для від­вернення шкоди. Виправданість ризикованих дій в екс­тремальних ситуаціях, пов'язаних з особистою небезпе­кою, визначається через з'ясування меж необхідної обо­рони та наявність стану сильного душевного хвилюван­ня. Ризиковані дії визнаються невиправданими, коли людина явно, тобто усвідомлено і передбачувано, ство­рювала загрозу життю інших людей чи виникненню над­звичайних подій.

Власне юридичне тлумачення ризику розповсюджу­ється, насамперед, на ситуації професійної, службової діяльності, убезпечення особисте та інших осіб унаслі­док чиїхось протиправних дій.

Одначе, вихідна криміногенність ризику пов'язана з дещо іншим психологічним тлумаченням. Воно полягає в тім, що особа вчиняє дії, свідомо підпорядковуючи су­спільну шкоду особистій вигоді без упевненості в досяг­ненні мети. Співвідношення успіху і провалу визначає особисту обґрунтованість ризику.

У загальному криміногенному мотиві ризику доціль­но розрізняти два різновиди: 1) мотив ризику заради ре­зультату; 2) мотив ризику заради ризику.

Перший різновид обумовлює вчинення дій корисли­вої спрямованості з метою отримання матеріальних цін­ностей та благ у ситуації певної невизначеності. Такий мотив є показовим для осіб, які вдаються до шахрайства, обману, зловживання довірою, різноманітних азартних ігор (карти, лотерея, «наперсток» та ін.).

Другий різновид обумовлює вчинення дій, метою яких є отримання «гострих» відчуттів, емоційних пере­живань, рідше — отримання «героїчного» іміджу. Такий мотив може набувати хворобливої, нав'язливої форми, яка ззовні найчастіше проявляється у вигляді клептома­ нії (крадіжки речей і предметів) чи піроманії (підпалю­вання будівель, майна та ін.).

Особистісними рисами, які сприяють реалізації за­гального криміногенного мотиву ризику, є самовпевне­ність, висока бентежність, незначний життєвий і кримі­нальний досвід, ригідність поведінки у динамічних ситу­аціях, екстравертивність, акцентуація особистості де­монстративного типу. Все це може інтегруватися в узагальнену характеристику особистості під назвою «схильність до ризику».

Слід зазначити, що криміногенний мотив ризику ду­же часто реалізується у формі рольової гри. Така гра здійснюється вельми правдоподібно і навіть психологіч­но витончено. її зразком є поведінка картярних шулерів і шлюбних аферистів.

Суб'єктивним чинником скоєння злочину за моти­вом ризику заради ризику є стан сп'яніння, який знижує відчуття небезпеки і додає «хоробрості». Показова у цьо­му аспекті поведінка Михайла Н., який отримав від од­носельчан прізвисько «Мишко-піроман». Цей 28-річний житель с. Красна Закарпатської області працював лісо­рубом, мав сім'ю. У жовтні — листопаді 2000 р. здійснив 9 підпалювань житла і господарських будівель у своєму селі. Всі підпалювання здійснено у вечірньо-нічний час після вживання спиртного. Своїми «жертвами» Михайло обирав родичів, сусідів і тих, хто йому не подобався. Брав активну участь у гасінні пожеж, намагаючись відвести від себе підозру, підпалив власний сінник, який потім за­гасили спільними зусиллями.

Михайло Н. визнав, що, перебуваючи у тверезому стані, стримував себе, намагався перебувати серед лю­дей, жалкував щодо скоєного. Але горілка руйнувала всі внутрішні бар'єри. Експертиза визнала Михайла Н. пси­хічно здоровим і осудним.

П'яту групу утворюють криміногенні мотиви, пов'язані з аморальними та збоченими потребами і на­хилами, їх психологічне підґрунтя складають різнома­нітні соціальні відхилення, які набувають індивідуально стійкого характеру. Це, зокрема, пияцтво і алкоголізм, наркоманія й токсикоманія, активний соціальний пара­зитизм, безладне статеве життя тощо.

Сприятливим тлом формування й актуалізації амо­ральних і збочених мотивів виступає розмивання мораль­них цінностей, втрата їх імперативного характеру, розпов-сюдженість у суспільстві девіацій поведінки. Так, напри­клад, кількість споживачів наркотиків за експертними оцінками в Україні складала 400 тис. осіб у 1997 р., а 2000 р. році досягла 2 млн осіб. За темпами зростання кількості наркоманів Україна випереджає Росію, де по­казник кількості споживачів наркотиків у 2000 р. складав З млн осіб. Показовим є розтабуювання лексики офіцій­ного та повсякденного спілкування. За даними соціоло­гічних опитувань, 70% жителів Росії вживають у спілку­ванні лайку, до брутальної лайки щоденно вдаються 44% керівників, 50% рядових працівників, 25% жінок.

Керуючись аморальними та збоченими мотивами, осбба поступово, але неухильно «криміналізує» свою по­ведінку за постійністю вчинків (поодинокі — епізодич­ні — систематичні) та їхніми соціальними наслідками (аморальний вчинок — правопорушення — злочин). Схе­ма «криміналізованої» поведінки виглядає так: офіційна робота відсутня або недостатня для задоволення потре­би — випадкові заробітки — збут особистого майна і ре­чей — крадіжки грошей та збут речей і майна близьких, рідних — пограбування випадкових громадян, крадіжки з квартир, торговельних кіосків, дач, гаражів тощо.

Особи з аморальними, збоченими мотивами часто вдаються до психологічного захисту. Спрямований на самовиправдання, такий захист відзначається певною логічністю, тенденційним відбором та оцінкою реаль­них фактів, подій. Все, що може тлумачитися на користь злочинця, перебільшується і оцінюється як закономір­не, типове. Все, що не вписується у самовиправдання, відкидається як випадкове чи визнається суто деклара­тивно.

Основними прийомами психологічного захисту є такі:

> тлумачення власних вчинків як звичайних, типових для багатьох, розповсюджених, а отже, допустимих і не­осудних;

> підміна істинних мотивів поведінки на благородні, героїчні, дружньо-товариські;

> зображення себе жертвою тяжкого дитинства, кеп­ського виховання, фатального неталану, несприятливого збігу обставин, експлуатації людських слабостей — до­вірливості, щирості та ін.;

> надання собі статусу «сильної» людини, невизнано­го генія, впевненість у внутрішній свободі від соціальнихнорм.

У рамках п'ятої групи криміногенних мотивів доціль­но звернути увагу на мотиви, пов'язані зі збоченою сек­суальною потребою. На подібному ґрунті скоюються та­кі злочини, як розбещення неповнолітніх, насильницьке задоволення статевої пристрасті, зокрема неприродним способом, примушування до участі у створенні порно-продукції. Традиційно суб'єктами цих злочинів є особи чоловічої статі, віком за 30 років. Але дослідники все час­тіше відзначають у цій проблемі ознаки «молодіжності» та «жіночості». Так, наприклад, широкого розголосу набула у Великій Британії історія з 26-річною Емі Герінг. Вчителька біології загальноосвітньої школи протягом кількох місяців 2000 р. «відзначилася» трьома епізодами сексуальних відносин з учнями. Серед її жертв — 15-річний та 14-річний брати, яких Ґерінг розбестила у шкіль­ному туалеті під час новорічної вечірки.

Підвищена небезпека збочених сексуальних мотивів обумовлена тим, що вони часто супроводжуються проя­вами жорстокості. У таких випадках жорстокість висту­пає не самостійним, а інструментальним спонуканням. Але активна поведінка жертви, особливо протистояння, може призвести до трансформації останнього у само­стійний мотивотвірний чинник поведінки.

Розглядаючи криміногенні мотиви, необхідно зазна­чити, що злочинна поведінка в цілому та окремий зло­чин є полімотивованими. Це означає, що вчинення злочину обумовлюється кількома (сукупністю) мотива­ми, які перебувають у певній ієрархії між собою. Саме на означену психологічну особливість спирається кри­мінально-процесуальне законодавство, вимагаючи обов'язкового виявлення та доказування мотивів зло­чину.

Ієрархія мотивів залежить від їх усвідомлення, стій­кості й інтенсивності, але в підсумку визначається кін­цевою метою злочину. Саме мета дозволяє вирізнити в сукупності мотивів провідний або системотвірний мотив. Йому підпорядковуються проміжні (інструментальні) мотиви.

Для ілюстрації цього положення наведено злочинну поведінку 20-річних киян Володимира К. та Владислава В. Перший помер у слідчому ізоляторі, а другого за­суджено до довічного ув'язнення. Керуючись корисли­вим мотивом, хлопці вирішили розбійним способом здобувати легкові авто, вбиваючи при цьому їх власни­ків. Для набуття необхідної кваліфікації вони визначили своїми жертвами поодиноких волоцюг, які перебували на залізничних вокзалах міста. Володимир і Владислав резонно вважали, що такі особи не зможуть чинити опору, а їх зникнення не приверне уваги. Протягом п'яти місяців злочинці вбили п'ятьох літніх осіб, вико­ристовуючи ножі та револьвер «Наган». Останнім заво­лоділи, також удавшись до убивства. Тіла жертв скида­лись у річку Либідь. Надалі — серія результативних напа­дів на шістьох власників автомобілів і трьох власників квартир. І лише скоєння в нетверезому стані дорожньо-транспортної пригоди на автомобілі однієї з жертв по­ставило крапку в цій історії.

Провідний та інструментальні мотиви злочину у під­сумку складають його мотивацію. Тісно пов'язане, але не завжди відповідне їй мотивування. Воно полягає в поясненні суб'єктом злочину причин своїх діянь. Коли особа намагається уникнути відповідальності або «змен­шити» її, вона всіляко виправдовується, поводить себе нещиро.

З'ясування справжніх мотивів дозволяє задовільно розкрити психологічну природу злочину та сприяє його точній правовій кваліфікації.

---

Дата добавления: 2018-09-23; просмотров: 243; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!