Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини
Запитання: 2.5.Право та обов’язок батьків на виховання дітей. Найважливішим серед батьківських прав та обов’язків є право та обов’язок батьків на виховання дітей. Виконання цього права є одночасно обов’язком. Як зазначає Антокольська, „виховання являє собою тривалий процес впливу на дітей. Цей процес передбачає як виконання батьками цільових дій для досягнення певного результату, так і нецільовий вплив на дитину, який відбувається постійно в процесі спілкування батьків та дітей, та впливу, який чинить на дитину поведінка та приклад батьків[10]”. У ст. 150 СК визначено коло обов’язків батьків з виховання дітей. „Батьки зобов’язані виховувати дитину у дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім ї, свого народу, своєї Вітчизни, піклуватися про здоров’я, фізичний, духовний та інтелектуальний розвиток дитини, забезпечити отримання дитиною повної середньої освіти, підготовці до самостійного життя[11]”. Яким чином виконуються ці обов’язки, вирішують самі батьки. Виховання – це процес, що передбачає не тільки вчинення певних дій батьками, але й відповідну реакцію збоку дітей. Відповідно до цього, праву батьків з виховання дитини передує право та обов’язок дитини отримувати гідне виховання. Як вже було зазначено, батьки самі обирають принципи та форми виховання своїх дітей. Разом з цим право батьків, як і багато інших прав, має свої межі. Тому, як вказано у частині 3 ст.151 СК, „батьки можуть вибирати форми та методи виховання, окрім таких, що суперечать закону, моральним засадам суспільства[12]”. Частина7 ст.150 СК забороняє фізичне покарання дитини батьками, а також використання ними інших методів та видів покарання, що принижують особисту гідність дитини. Але необхідно відмітити, що формулювання частини 7 ст.150 СК є не зовсім точною. Гідність людини – це суб’єктивна категорія. Тому одне і те саме покарання , що застосовується до різних дітей може принижувати або не принижувати їх гідність. Право та обов’язок батьків та дітей на виховання носить взаємний характер, тобто у батьків та дітей є одночасно і права, і обов’язки по вихованню дітей. Як підкреслено у літературі, праву батьків на виховання дітей відповідає обов’язок дітей не чинити батькам перешкод при виконанні цього права в інтересах самих дітей. При цьому необхідно враховувати, що виконання цього обов’язку не завжди може бути скинене на самих дітей, а забезпечуватися, насамперед, батьками, а також закладами та особами, покликаними створити необхідні умови для нормального психофізичного та духовного розвитку дитини. Праву батьків, як підкреслює Антокольська, протистоїть обов’язок дітей «терпіти виховання[13]». Батьки, як було зазначено, вправі застосовувати деякі міри примусу до своїх дітей для того, щоб добитися від них бажаної поведінки. При цьому необхідно, щоб поведінка батьків відповідала інтересам дитини (частина 2 ст.155 СК). Сімейному вихованню дитини надається явна перевага, бо жодні інші форми суспільного виховання не можуть порівнятися з ним. Право та обов’язок батьків на особисте виховання дитини – це заснована на законі міра можливої та гідної поведінки батьків у відношеннях з дітьми. 72 запитання:
|
|
|
|
|
|
Кримінальний кодекс України виділяє три основні вікові категорії молодих громадян, які підпадають під його дію:
Молоді громадяни віком від 11- 14 років
Молоді громадяни віком від 14 до16 років
Молоді громадяни віком від 16 років
73 запитання:
4.4. Виховна робота з умовно засудженими неповнолітніми
Законодавство України передбачає такі покарання, що застосовуються до неповнолітніх, які вчинили злочин: педагогічного і громадського характеру; примусові заходи виховного характеру; адміністративна відповідальність (унаслідок припинення кримінального слідства); кримінальна відповідальність. Залежно від характеру і ступеня суспільної небезпеки правопорушень до особи, яка вчинила таке діяння, застосовуються міри покарання, що передбачають цивільну, адміністративну чи кримінальну відповідальність.
|
|
|
Поняття юридичної відповідальності неповнолітніх складне й багатогранне. Можна виділити в ньому такі аспекти: перший — правовий, нормативний; другий — характеризує відповідальність у реалізації; третій — дію відповідальності як засіб впливу на суб'єкта. Усі ці аспекти комплексно розкривають механізм відповідальності неповнолітніх за вчинений злочин.
Позбавлення волі як вид покарання є необхідним і дієвим засобом боротьби із злочинністю. Разом з тим, на його думку, воно поєднане з багатьма негативними соціальними і соціально-психологічними наслідками. Один з них полягає в тому, що процес перевиховання злочинця протікає в середовищі, глибоко дефектному в педагогічному і моральному аспектах. В.В. Панкратов відзначає: "Система покарання з випробуванням дозволяє уникнути направлення неповнолітніх правопорушників до виховної колонії. Адже досвід переконує, що із ВК підліток повертається невиправленим. Позбавляючи, наприклад, неповнолітнього підлітка волі на три роки, юристи розуміють, що прирікають його на перебування в гранично негативному середовищі, яке матиме на підлітка сильний негативний вплив, оскільки вирватись з цього середовища неможливо. Він перебуватиме в ньому 24 години на добу" [23]. Такої ж думки дотримується А. Примаченок: "...відомо, що виховує тільки справедливе покарання. У той же час у виховній колонії наявні контрасти, коли за скоєння вбивства, зґвалтування підлітки відбувають такий же термін, як і за важкі тілесні ушкодження, крадіжки, грабежі, розбій з проникненням у житло". З огляду на цей негативний фактор Г. Фільченков зазначає, що для правильного вирішення питання про вибір міри покарання необхідно в найкоротший термін у повному обсязі з'ясувати всі дані про особистість підлітка, вишукати можливість його перевиховання без ізоляції від суспільства.
|
|
|
.
Правильна організація виховної роботи з неповнолітніми засудженими до мір покарання, не пов'язаних з позбавленням волі, значною мірою обумовлена теоретичною розробленістю цього питання. Можна виділити такі принципові положення у роботі з правопорушниками: по-перше, цілісне комплексне вивчення особистості не заради вивчення, а для вдосконалення даної особистості загалом; по-друге, вивчення соціального оточення вихованця, в якому він реально виховується; по-третє, на цій основі індивідуальний підхід до виховання особистості неповнолітнього. Важливим є виховання за системою "перспективних ліній", у якій розробляються для кожного неповнолітнього конкретні завдання, вибір шляху їх виконання, сприяння в реалізації завдань, допомога неповнолітньому в подоланні труднощів.
Необхідно розмежовувати поняття перевиховання і виправлення. Перевиховання — це спеціальний вид педагогічної діяльності педагогів та інших її учасників, спрямований на подолання недоліків особистості неповнолітнього, розвиток наявних у нього позитивних якостей і формування на цій основі нових, суспільно значущих корисних рис і властивостей. Виправлення — це складний психічний процес перебудови особистості, що здійснюється під впливом спеціально організованих зовнішніх впливів і самостійної роботи особистості над усуненням відхилень у своїй свідомості і поведінці та приведення їх до соціальної норми.
Між процесами виховання і перевиховання є певний взаємозв'язок. У процесі перевиховання і виправлення усуваються негативні властивості неповнолітніх правопорушників, що створює ґрунт для формування позитивних. Тому процес перевиховання і виправлення є органічною частиною і знаходиться в тісному взаємозв'язку з процесом виховання. Подолання негативних властивостей особистості і формування позитивних якостей здійснюється паралельно і є двома сторонами єдиного пронесу виховання неповнолітніх правопорушників, тобто формування особистості неповнолітнього здійснюється завдяки розвитку його позитивних рис із одночасним подоланням негативних. З огляду на це, вживаючи поняття "виховання" стосовно умовно засуджених неповнолітніх, розуміємо і "перевиховання", які с складовими частинами єдиного виховного процесу.
Досягнення мети виправлення неповнолітнього правопорушника як основного шляху запобігання злочинам мас багатоплановий характер. Розділяючи функції профілактики як діагностичну, реабілітаційну, координаційну, прогностичну, можливо визначити їх суть: діагностична — це виявлення причин і факторів відхилень у поведінці; реабілітаційна – перевиховання, спрямоване на подолання негативних проявів у поведінці; координаційна — координація зусиль усіх зацікавлених виховних інститутів у попередженні і подоланні асоціальної поведінки; прогностична – передбачення можливих негативних явиш у поведінці неповнолітнього.
Правове виховання повинно мати своїми безпосередніми завданнями: загальне підвищення знань про право, засвоєння виховуваним правових вимог, формування переконання в соціальній необхідності, корисності й обов'язковості права, формування твердих навичок правомірної поведінки.
У виховній роботі з умовно засудженими важливими с правильне дозування, співвідношення, сукупність застосовуваних форм" методів і засобів педагогічного впливу. Виховання повинне передбачати розумну єдність та виконання раціонального і емоційного, словесного і практичного, ділового і розважального в житті неповнолітніх, а також свободи і покірливості, вимогливості і поваги. Увага, любов, турбота, відповідальне ставлення до долі неповнолітнього не тільки створюють необхідні умови, але є і педагогічними засобами в його вихованні.
Для практичного працівника, який здійснює виховання умовно засуджених, важливо виходити із принципу виправності неповнолітнього. Вчинення повторного злочину такою особою — це "еволюційний процес". Реальною боротьбою з цим є усунення всіх умов, факторів, негативних явищ: бездоглядності, ухилення від суспільно корисної праці, навчання, пияцтва, ненормального сімейного виховання неповнолітнього.
Необхідною умовою виправлення правопорушників с розуміння ними перспективи свого життя та шляхи її досягнення. Важливим аспектом виховної роботи з неповнолітніми правопорушниками є допомога їм бачити свою життєву перспективу відповідно до їх реальних можливостей, але без несправедливого ущемлення їх прав і законних інтересів. Можливості у всіх повинні бути рівними.
Профілактична робота повинна проводитись насамперед у неблагополучних сім'ях, де виявлені умови для формування негативних якостей неповнолітніх та які сприяють прилученню їх до злочинної діяльності. Трагедія неповнолітнього правопорушника полягає не стільки в тому, що він народився від соціально занедбаних батьків, скільки в тому, що він повинен жити разом з ними.
Значної уваги вимагає питання впливу на виховання правопорушників трудових колективів. Узагальнення результатів дослідження проблеми виховання і перевиховання правопорушників дозволили зробити висновок, шо чим дорослішими вони стають, тим більший вплив на формування їх особистості може мати залучення до виробничої діяльності, до традицій трудового колективу. Таким чином неповнолітній немовби заглядає у свій завтрашній день і по-новому починає оцінювати ставлення до норм поведінки, законів співжиття. Отже, в організації виховання неповнолітніх велике значення надається навчальним і трудовим колективам.
У виховній роботі з неповнолітніми правопорушниками слід ураховувати явище конформізму. У таких підлітків конформізм до групи, в яку вони входять, виражається більш чітко. Думка такої групи мас на нього набагато більший вплив, ніж думка педагога. Тому, якщо правопорушник знаходить соціальне визнання поза навчально-виробничими стосунками, здійснювати на нього цілеспрямований виховний вплив стає важко, іноді навіть неможливо.
Досліджуючи питання впливу оточення на правопорушників, можна стверджувати, що соціально-психологічне значення оточення ровесників багатопланове, і його не варто недооцінювати; це і джерело інформації у питаннях, про які дорослі мовчать, і важлива сфера престижу і самоствердження особистості, набуття досвіду міжособистісних стосунків, емоційний контакт. Мистецтво виховної роботи в тому і полягає, щоб, спираючись на особливості підліткового віку, психологічно правильно кваліфікувати різні форми протиправної поведінки засуджених, передбачати їх майбутню поведінку і на цій основі визначати засоби, методи і форми виховного впливу.
Для виявлення ефективності процесу виховання правопорушників досліджуваної категорії важливим є питання критеріїв їх виправлення. Працюючи з неповнолітніми, засудженими без позбавлення волі, необхідно зовнішні ознаки зіставити з внутрішнім ставленням їх до своїх дій. При цьому можливо виділити вісім критеріїв, які дають можливість оцінити ступінь виправлення засудженого: ставлення до праці; участь в громадському житті; ставлення до навчання; ставлення до вчиненого злочину; дотримання вимог; ставлення до референтної групи; соціальна адаптація; психологічний стан за експериментально-психологічною оцінкою.
Застосування до правопорушника звільнення від відбування покарання з випробуванням має як примусовий, так і виховний аспекти. Передбачається досягнути такі цілі: виховний вплив на неповнолітнього, профілактика рецидиву злочину, нагляд і контроль за неповнолітнім, вплив на правосвідомість правопорушника, неповнолітніх, що його оточують, демонстрування діяльності законів держави, справедливості і неминучості покарання, захищеність громадян суспільства, в тому числі й самого правопорушника.
Певну профілактичну роботу проводить суд. Він не тільки здійснює судове розслідування злочинів та призначення на його основі справедливого покарання, а й виявляє причини, обставини, що призвели до антигромадського вчинку неповнолітнього та усунення їх згідно з визначеними законом повноваженнями. Суд приймає рішення про умовне засудження при забезпеченні необхідних гарантій виховання правопорушників. Для цього ним можуть бути винесені окремі ухвали, спрямовані на усунення обставин, що сприяють вчиненню повторних злочинів. Вони стосуються недоліків: попереднього слідства, діяльності органів внутрішніх справ чи державної виконавчої влади та місцевого, самоврядування, виховання дітей батьками або особами, що їх замінюють, виховної роботи установ, організацій, підприємств, де навчається чи працює неповнолітній.
.
Організація виховання умовно засудженого неповнолітнього в колективі, де він навчається чи працює, здійснюється у співпраці педагогів цих колективів з працівниками органів у справах неповнолітніх та безпосередньо через колектив. Така форма роботи з правопорушником обумовлена специфікою самого колективу, його основною діяльністю, особовим складом, чисельністю членів колективу.
У роботі з такими неповнолітніми необхідна психологічна корекція їхніх поглядів, свідомості, а можливо і руйнування помилкових уявлень про моральні й правові норми. Оскільки причина важко виховуваності лежить набагато глибше, ніж у стосунках з формальним колективом, у неправильно сформованих особливостях особистості сім'єю, школою в ранньому дитинстві, тому і виховання правопорушника є складним процесом, що вимагає організації його виправлення в усіх сферах життя. Умовами при цьому є різнобічність, системність, поетапність.
Напрямками виховної роботи з умовно засудженими неповнолітніми в навчальному колективі протягом випробувального терміну є: вирішення питання продовження навчання у разі незайнятості, допомога у навчальній діяльності, корекція поведінки неповнолітнього в колективі, вплив на покращання стану відвідування ним занять, залучення до активної громадської діяльності в колективі.
У навчальних колективах використовуються такі форми виховної роботи з правопорушниками: проведення індивідуальних та групових бесід педагога, профілактичних бесід з неповнолітніми в присутності педагогів закладу і працівників органів у справах неповнолітніх, розгляд неправомірної поведінки підлітка на зборах класу чи групи, винесення питання його неправомірної поведінки на розгляд ради профілактики закладу, виклик у навчальний заклад батьків у разі порушення ним дисципліни, направлення подання про недотримання ним норм поведінки до органів у справах неповнолітніх.
Ефективним є виховання засудженого неповнолітнього в умовах колективу, коли він залучається до активної діяльності та суспільно позитивних відносин. Коли уміло та вдумливо керують процесом його виправлення педагоги і наставники. Однак аналізуючи групові злочини, вчинені умовно засудженими неповнолітніми, дійшли висновку, що в основному злочини вчинюються особами, яких об'єднує спільність навчання чи праці. Профілактична робота з такими підлітками вимагає детального вивчення формального колективу, його членів та їх впливу на вихованця. Потрібно враховувати те, що велике скупчення в одному колективі значної кількості важковиховуваних і морально деформованих підлітків не тільки ускладнює цілеспрямоване їх виховання, а й об'єктивно полегшує об'єднання в стихійні неформальні групи з антигромадською спрямованістю.
74 запитання:
Зло́чин — злодіяння, злий вчинок з точки зору тієї чи іншої системи цінностей, людини, групи людей, чи людства в цілому. Людину, яка чинить злочин називають «злочинець».
У законодавстві України злочин — передбачене кримінальним законом суспільно-небезпечне винне каране діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину (ч. 1 ст. 11 Кримінального кодексу України).
Злочин - це передбачене КК України суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.
Злочин завжди є діянням людини, що посягає на найбільш важливі суспільні відносини, які склалися і є визнаними та прийнятними в суспільстві, внаслідок чого вони охороняються кримінальним законом.
Злочин завжди суперечить інтересам суспільства, обмежує права особи або позбавляє таких прав одних на користь інших всупереч правовим приписам. При цьому, оскільки суспільні відносини та и саме суспільство постійно змінюються та розвиваються, змінюється та розвивається й поняття злочину.
Ознаки злочину:
1) це діяння, вчинене суб'єктом злочину;
2) це діяння суспільно небезпечне - воно спричиняє шкоду чи створює загрозу спричинення такої шкоди об'єктам, що охороняються чинним законодавством;
3) це протиправне діяння, яке передбачено чинним кримінальним законодавством - порушення особою конкретної кримінально-правової норми;
4) це винне діяння, тобто таке, що вчинене умисно чи з необережності;
5) це каране діяння, за яке чинним КК України передбачено певний вид, строк або розмір покарання.
Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини
невеликої тяжкості
середньої тяжкості
тяжкі
особливо тяжкі
Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м’яке покарання. Сюди можна віднести такі злочини, як незаконне полювання в заповідниках або на інших територіях та об’єктах природно-заповідного фонду (ст. 248 КК), жорстоке поводження з тваринами (ст. 299 КК), чи підроблення документів, печаток, штампів та бланків, їх збут, використання підроблених документів (ст. 358 КК).
Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років. Таким злочином є, наприклад, крадіжка – таємне викрадення чужого майна (ст. 185 КК), давання хабара (ст. 369), ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335 КК). Тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років. Мова може йти про умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121 КК), контрабанду – переміщення товарів через митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю (ст. 201 КК).
Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі. Прикладом може бути умисне вбивство (ст. 115 КК) чи організація озброєної банди з метою нападу на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб (ст. 257 КК).
Залежно від ступеня завершеності злочини поділяються на закінчені та незакінчені. Закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Кримінального Кодексу. Незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин.
Склад зло́чину — сукупність об'єктивних та суб'єктивних ознак, що дозволяють кваліфікувати суспільно небезпечне діяння як конкретний злочин.
Складається з 4 елементів:
Суб'єкт злочину
Суб'єктивна сторона
Об'єкт злочину
Об'єктивна сторона.
Суб'є́кт зло́чину — осудна фізична особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років. Особи, що вчинили злочини у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років, підлягають кримінальній відповідальності лише за злочини, визначені в ст. 22 КК (умисне вбивство, бандитизм, зґвалтування тощо). Суб'єкт злочину є одним із елементів складу злочину, без якого не може наставати кримінальна відповідальність. Особа може нести кримінальну відповідальність за вчинений нею злочин, якщо вона; 1) є фізичною особою, тобто людиною; 2) є осудною; 3) досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Зазначені ознаки є загальними юридичними ознаками суб'єкта злочину. Вони є обов'язковими ознаками будь-якого складу злочину, і відсутність однієї з них означає відсутність у діянні особи складу злочину. Обмеження кола можливих суб'єктів злочину фізичними особами означає, що суб'єктами злочину за українським кримінальним правом не можуть бути юридичні особи. Юридичні особи (підприємства, організації, установи, політичні партії, громадські організації і т. ін.) не можуть бути суб'єктами злочинів.
Суб'єктивна сторона злочину — це внутрішня сторона злочину, бо вона включає ті психічні процеси, що характеризують свідомість і волю особи в момент вчинення злочину. На відміну від ознак об'єктивної сторони злочину, доступних для безпосереднього сприйняття іншими особами, ознаки суб'єктивної сторони недоступні для безпосереднього спостереження і встановлюються на підставі показань, даних особою, а також на підставі аналізу та оцінки об'єктивних ознак злочину.
Об'єкт злочину — це суспільні відносини, які охороняються законом про кримінальну відповідальність. Об'єктом злочину завжди виступає те благо, якому злочином завдається реальна шкода чи створюється загроза заподіяння такої шкоди. Об'єкт злочину це суспільні відносини, взяті під охорону нормами кримінального права, на які посягнув порушник.
Висновок про те, що об'єктом злочину є суспільні відносини, ґрунтується і на чинному законодавстві України. Однак у статтях Кримінального кодексу найчастіше містяться вказівки не на сам об'єкт злочину, а на окремі елементи охоронюваних законом суспільних відносин або на різні правові норми, що регулюють відповідні суспільні відносини.
Об'єктом злочинів є не будь-які суспільні відносини, а лише ті, які поставлені під охорону закону про кримінальну відповідальність. Тому не тільки безпосереднім і родовим, але й загальним об'єктом усіх злочинів є не вся сукупність суспільних відносин, а тільки ті із соціально схвалених відносин, які законодавець поставив під охорону кримінального законодавства.
Об'єкти́вна сторона́ зло́чину — це сукупність ознак, які визначають зовнішню сторону злочину і характеризують суспільно-небезпечне діяння (дію або бездіяльність), його шкідливі наслідки та причино вий зв’язок між діянням та наслідками, який обумовив настання останніх, а також місце, час, обстановку, спосіб, знаряддя та засоби вчинення злочину.
75 запитання:
Перелік обставин:
Обставини, які пом'якшують покарання за вчинення злочину:
з'явлення зі зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину
добровільне відшодкування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди
надання медичної чи іншої допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення злочину
вчинення злочину неповнолітнім
вчинення злочину жінкою у стані вагітності
вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин
вчинення злочину під впливом примусу, погрози або через матеріальну, службову чи іншу залежність
вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, яке було викливане неправомірними або аморальними діями з боку потерпілого
вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності
виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане із вчиненням злочину у випадках, передбачених Особливою частиною Кримінального кодексу.
Ті самі обставини, які передбачені пунктами 1, 2, 4, 5, 6, пом'якшують відповідальність і за вчинення адміністративного правопорушення. Крім цього, адміністративну відповідальність пом'якшує і факт вчинення злочину жінкою, яка має дитину віком до одного року.
1. З'явлення зі зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину
З'явлення зі зізнанням означає, що особа, яка вчинила злочин, до порушення кримінальної справи чи до притягнення цієї особи як обвинуваченої добровільно заявляє до компетентного органу внутрішніх справ про вчинення нею злочину.
Щире каяття означає добровільну критичну оцінку особою своєї протиправної поведінки через визнання вини і готовності нести кримінальну відповідальність.
Активне сприяння розкриттю злочину означає добровільну допомогу слідству будь-яким чином: повідомлення правоохоронним органам або суду фактів по справі, надання доказів, інших відомостей про власну кримінальну діяльність чи діяльність інших осіб. Воно має бути активним, тобто певним чином ініціативним.
2. Добровільне відшкодування збитків
Добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди має відбутися добровільно, зі власної ініціативи і до вироку суду, за яким він має щось відшкодовувати. Збитки — це шкода майнового характеру, яка відшкодовується у грошовій формі. Компенсація моральної шкоди також визнається пом'якшуючою обставиною. Судом може розглядатися ця обставина як пом'якшуюча, незалежно від того, коли шкода була компенсована — до порушення кримінальної справи, під час досудового слідства чи в суді; також не має значення факт відшкодовування іншою особою.
2.1. Надання допомоги після вчинення злочину
Надання медичної або іншої допомоги має бути вчинене безпосередньо після вчинення злочину, а не через тривалий час. Це, наприклад, може означати при здійсненні наїзду виклик швидкої медичної допомоги, власна допомога чи транспортування до лікарні. Якщо ж порушник, навпаки, залишить місце ДТП, то він повинен буде сплатити витрати на лікування на підставі статей 1195, 1206 Цивільного кодексу України, і це не враховуватиметься як пом'якшуюча обставина.
3. Вчинення злочину неповнолітнім
Якщо злочин вчинено неповнолітнім, це враховується судом при призначенні йому покарання як пом'якшуюча обставина.
4. Вчинення злочину жінкою в стані вагітності
Відповідно до певних медичних уявлень вагітність — це фізіологічний процес, під час якого з яйцеклітини утворюється плід. Цей процес супроводжується негативним впливом на психіку жінки. Через це, якщо жінка вчинила злочин під час перебігу вагітності, це зарахується як пом'якшуюча обставина.
5. Вчинення злочину внаслідок збігу тяжких обставин
Збіг тяжких сімейних, особистих чи інших обставин означає збіг таких обставин, які заподіюють особі страждань, негативно впливають на її психіку, створюють у неї відчуття розпачу, дратівливості тощо та схиляють до неправомірної поведінки. Законом не передбачений перелік таких обставин, але виходячи з судової практики ними визнаються: смерть або хвороба рідної чи близької людини, тяжка хвороба винного, втрата роботи, сімейний конфлікт, спровокований, наприклад, подружньою зрадою, важкий матеріальний стан тощо. При цьому суд має чітко дослідити, чи можна врахувати певну обставину такою, що пом'якшує покарання, врахувавши особу винного та зв'язок між подією і злочином. Наприклад, якщо складний матеріальний стан викликано пияцтвом або втрата роботи у справі про зґвалтування, ці обставини не враховуються як пом'якшуючі.
6. Вчинення злочину під впливом
Відповідно до цього пункту пом'якшуючою обставиною визнається вчинення злочину:
під впливом примусу (фізичного насильства) або погрози (психічного насильства)
через матеріальну, службову чи іншу залежність
Фізичне насильство — це протиправний вплив на організм іншої людини, нанесення їй побоїв, ударів, мордування, якщо це чиниться проти її волі і завдає їй фізичної та моральної шкоди. Під погрозою розуміється реальна погроза заподіяти особі фізичну, моральну або майнову шкоду, виражене в конкретній формі. При цьому в деяких випадках особа може взагалі не підлягати кримінальній відповідальності, під дією примусу вона не мала можливості керувати своїми діями.
Поняття матеріальної, службової чи іншої залежності повністю аналогічне тим самим поняттям при обставині, яка обтяжує покарання:
Матеріальна залежність — це така залежність, при якій потерпілий перебуває на утриманні винного. Він може забезпечувати їх житлом, харчуванням, грошима.
Службова залежність — це залежність потерпілого від винного через підпорядкованість йому за посадою чи виконуваною роботою.
Інша залежність — це будь-яка залежність, крім зазначених вище, потерпілого від винного, що виникла через певні життєві обставини і внаслідок якої потерпілий відчуває себе зобов'язаним перед винним.
7. Вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання
Під сильним душевним хвилюванням слід розуміти короткочасні стани психіки винного, які швидко виникають і бурхливо протікають, звужують здатність винного повноцінно керувати своїми діями. Такий психічний стан спричинює жах, лють, відчай особи. Для зарахування цієї обставини як пом'якшуючої необхідно, щоб цей психічний стан був викликаний саме неправомірними або аморільними діями потерпілого, які можуть бути спрямовані не лише проти винного; також цей стан душевного хвилювання має виникнути відразу після вчинення потерпілим вказаних дій, а не через тривалий час.
Необхідно мати на увазі, що в деяких випадках вчинення певного злочину в стані сильного душевного хвилювання складає окремий склад злочину, який передбачає значно м'якішу відповідальність (ст. 116 та 123 КК України), тому вдруге ця обставина не враховуватиметься.
8. Перевищення меж крайньої необхідності
Цей пункт означає вчинення злочину в умовах крайньої необхідності, але з перевищенням її меж. Перевищенням меж крайньої необхідності є умисне заподіння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода. При цьому відповідальність за перевищення меж виключається, якщо винна особа не могла оцінити співвідповідність заподіяної та відверненої шкод внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою.
9. Виконання спеціального завдання
Заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання з метою попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації, не тягне за собою кримінальної відповідальності. Кримінальна відповідальність за такі дії настає лише тоді, коли було вчинено умисний особливо тяжкий злочин, поєднаний з насильством над потерпілим або умисний тяжкий злочин, поєднаний з нанесенням тяжких тілесних ушкоджень чи настання інших особливо тяжких чи тяжких наслідків. При цьому факт виконання спеціального завдання враховується як пом'якшуюча обставина, і винна особа не може бути засуджена до довічного позбавлення волі та до позбавлення волі на строк більше половини максимального строку позбавлення волі, який передбачено законом за цей злочин.
Необхідна оборона — дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільне небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони[1].
Право на необхідну оборону – це один із найважливіших юридичних інститутів – без права захистити себе, чи свою оселю, майно – у людини не може бути спокою, впевненості в безпеці свого життя і здоров’я, недоторканності власного житла.
Основною відмітною ознакою необхідної оборони, що відмежовує її від інших обставин, що виключають злочинність діяння, є заподіяння шкоди саме тому, хто посягає, а не іншим особам.
Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 238; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!