Класифікація методів психологічної науки

Психологія як наука має особливості, що відрізняють її від інших дисциплін. Як систему перевірених знань психологію знають в основному ті, хто нею спеціально займається, вирішуючи наукові і практичні завдання. Водночас як система життєвих явищ психологія знайома кожній людині. До найпоширеніших відносять поділ на природничі та соціальні.Психологія має багатогранні зв'язки як із природничими, так і з соціальними науками.Теоретико-методологічною основою психології є філософія. З природничими науками психологія пов'язана загальнотеоретичними положеннями, що використовують для обґрунтування закономірностей розвитку психіки, проблемами природженого та набутого, що вважають центральними у психології і генетиці, проблемами фізіології, зокрема фізіології вищої нервової діяльності, деякими проблемами фізики. Експериментальна психологія розвивалася під впливом досліджень природничих наук. Перші експериментальні дослідження з психології виникли з потреб астрономії. Згодом вони стали основою таких наук, як психофізика та психоакустика. Дослідження з психології ґрунтувалися на даних біологічних наук, законі біологічної еволюції, досягненнях фізіології.Зв'язок зі суспільними науками насамперед зумовлений тим, що психологія вийшла з філософії. Перший систематизований виклад психології належить Аристотелю (384-322 р. до н.е.). Але в ті часи вона була невіддільна від філософії. Лише в XVI ст. з'явився термін "психологія", а на початку XVII ст. ця наука почала відокремлюватися від філософії. Але й сьогодні філософія та психологія мають спільні проблеми. Наприклад, у розробці теорії пізнання - гносеології.Найтісніший зв'язок має психологія з педагогікою. Сьогодні психологія розвивається у напрямі максимального розширення зв'язків із суміжними науками, зберігаючи водночас свою своєрідність і самостійність.Загальна психологія вивчає закономірності психологічної діяльності людини з нормальним розвитком. Це, зокрема, передбачає розгляд принципових, основних понять, які стоять перед психологією загалом, обґрунтування методів дослідження психічних явищ, формування психологічних закономірностей.Вікова психологія вивчає психічний розвиток людини, формування її психічних процесів і станів. її поділяють на дитячу психологію, психологію підлітка, юнака, дорослої людини, людини похилого віку. Ця галузь психології невіддільна від диференційної психології.Генетична (від грец. genesis - походження) психологія вивчає психічний розвиток людини з перших днів життя і до смерті. Педагогічна психологія вивчає психологічні основи виховання та навчання, досліджує формування пізнавальної діяльності та суспільно значущих якостей особистості. Соціальна психологія вивчає психічні явища, які виникають у процесі взаємодії людей у різних організаціях і соціальних групах, закономірності спілкування і взаємодії людей, діяльність малих і великих соціальних груп, процеси соціалізації особистості, розвиток соціальних настанов тощо.Психологія мистецтва вивчає психологію створення і сприймання людиною творів мистецтва, властивості і психічні стани людей, пов'язані зі створенням та сприйманням художніх цінностей.Психологія спорту розробляє питання навчання і виховання спортсмена, закономірності формування спортивних навичок, умінь, вольових і моральних якостей; досліджує психічні особливості, що виявляються в умовах спортивних змагань і діяльності тренера; розглядає психологічні аспекти підвищення ефективності тренування спортсмена, міжособистісні взаємини спортсменів у команді, міжкомандні взаємини тощо.Юридична психологія досліджує психологію взаємин між представниками юридичних спеціальностей із підсудними, засудженими тощо, зокрема психологію допитів і показань, а також психологію виправлення, що вивчає особливості психічної діяльності в умовах застосування покарань.Психологія праці вивчає психологічні особливості трудової діяльності, зокрема професійно важливі якості певної спеціальності, психологічні основи організації та підвищення продуктивності праці; стосунки у трудовому колективі, професійну мотивацію, оптимізацію взаємин у трудових колективах.Психологія творчості вивчає процеси наукових відкриттів, творчої діяльності людей науки, літератури, музики, образотворчого мистецтва й раціоналізаторства.Інженерна психологія досліджує ставлення людини до різних механізмів, формування характеру у взаємодії з машинами тощо.Авіаційна психологія вивчає діяльність спеціалістів-авіаторів.Космічна психологія розробляє питання вольової та моральної підготовки космонавтів, досліджує психічні прояви у момент максимальних навантажень тощо.Військова психологія вивчає психологію людини у військових структурах, питання навчання та виховання військових.Психологія управління розглядає формування програм діяльності керівників і підлеглих, пов'язаних із зміною об'єктів управління; підвищення ефективності управління; психологічні особливості керівника, його управлінські потреби, здібності.Екологічна психологія (психологія середовища) вивчає психологічні аспекти поліпшення природних умов життєдіяльності людини та виховує екологічну свідомість; досліджує особливості сприймання людиною середовища та виявлення несприятливих для її розвитку чинників; розробляє мотивації екологічної поведінки осіб, відповідальних за завдані довкіллю збитки тощо.Політична психологія досліджує психологічні аспекти політичної поведінки людей, застосування психологічних знань до пояснення політичних процесів; вивчає психологічні компоненти (настрій, думки, почуття) у політичному житті суспільства, процес їх формування та вияви на рівні політичної свідомості й самосвідомості націй, соціальних груп тощо.Психологія мас вивчає окремих людей як членів соціуму, груп, натовпу, які організовуються в певний час і з певною метою.Етнічна психологія (етнопсихологія) досліджує механізми групової психології етнічних спільнот, стосунки між цими спільнотами.Історична психологія вивчає походження та розвиток пізнання, світосприймання, засвоєння звичаїв у різних епохах.Економічна психологія вивчає психологічні явища, пов'язані з виробничими стосунками; ставлення людини до різних форм власності; психологічні питання розподілу результатів праці; проблеми потреб людини тощо.Психологія соціальної роботи досліджує формування чи відновлення здатності людини до соціального функціонування.Екстремальна психологія вивчає зміни психологічних закономірностей життя та діяльності людини за нестандартних умов.Патопсихологія включає олігофренопсихологію (психологію людей з вадами розумового розвитку); тифлопсихологію (психологію людей з вадами зору); сурдопсихологію (психологію людей з вадами слуху).Зоопсихологія досліджує психологію тварин, їхню поведінку (переважно в лабораторних умовах).Психологія торгівлі вивчає взаємини між продавцем і покупцем; вплив реклами на ефективність торгівлі тощо.Психологія реклами має на меті оцінювання наявного чи сподіваного попиту на певні товари тощо.Психологія "штучного інтелекту" розробляє методи моделювання на обчислювальних машинах та використання цих машин для розширення інтелектуальних можливостей людини.Психологія комп'ютеризації вивчає закономірності й принципи організації діалогу між людиною та комп'ютером, вироблення психологічних основ, створення ефективних комп'ютерних систем тощо.Консультативна психологія становить систематизований опис процесів подання психологічної допомоги - консультації. Ця галузь психологічної науки вивчає процеси, що виникають між людиною, яка потребує допомоги у важких ситуаціях, тобто клієнтом, і людиною, яка надає консультацію; вивчає риси, притаманні особі консультанта, тощо. 2.

Класифікація методів психологічної науки

Нагадаємо, що метод - це шлях наукового дослідження або спосіб пізнання будь-якої реальності.

Методи психологічної науки звичайно поділяють на 4 групи.

Методи теоретичного дослідження - вони застосовуються на першому та другому етапі загальної методики психологічного дослідження і допомагають подумки пізнавати сутність певного психічного явища. До цієї групи методів належать моделювання, реконструкція, типізація.

Моделювання має за мету створення аналогу певного явища, в якому акцентовано головні закономірності цього явища і виключено другорядні, випадкові фактори. Реконструкція полягає у змістовій або структурній перебудові явища з метою кращого його розуміння.

Типізація спрямована на визначення варіантів даного явища відповідно певним ознакам.

Методи емпіричного дослідження - вони застосовуються на третьому етапі загальної методики психологічного дослідження і допомагають реальній взаємодії дослідника з проявами психічного явища. Ці методи спрямовані на отримання фактичного матеріалу і застосовуються до певних носіїв психічних явищ: до людей-випробуваних, інколи до тварин, інколи - до самого дослідника (при застосуванні методу самоспостереження). До цієї групи належать методи спостереження, експерименту, опитування, бесіди, тестів, аналізу продуктів діяльності та ін., які більш докладно розглянуті в наступному параграфі.

Аналітичні методи - вони застосовуються на четвертому етапі загальної методики психологічного дослідження і слугують об'єктивації отриманих результатів. Аналітичні методи поділяються на якісні та кількісні. Кількісні методи аналізу спрямовані на обчислення коефіцієнтів правильного розв'язання завдань, частоти повторення спостережуваного психічного явища та інших характеристик (це такі методи математичної статистики, як варіаційний аналіз, кореляційний аналіз, регресійний аналіз, факторний аналіз та ін.).

Методи організації дослідження складають окрему групу методів; вони мають відношення не тільки цо певного етапу загальної методики психологічного дослідження, але й до пізнавального циклу в цілому. До цієї групи належать лонгітюдний та порівняльний методи.

Лонгітюдний метод передбачає вивчення різних стадій розвитку певного психічного явища на одному й тому ж випробуваному протягом тривалого часу (на різних вікових етапах розвитку особистості тощо).

Порівняльний метод (метод зрізів) дозволяє вивчати паралельно й одночасно єдине психічне явище на різних випробуваних. Якщо він застосовується для порівняння психіки випробуваних різного віку, то дослідження називають порівняльно-онтогенетичним.М етодика наукового дослідження становить собою певну послідовність пізнавальних дій. Загальна методика психологічного дослідження включає такі основні етапи:

1. Визначення предмету дослідження (у тому числі первинна його теоретизація). Предмет конкретного психологічного дослідження повинен бути включеним у предмет психології як науки - інакше таке дослідження буде якщо й науковим, але не психологічним; він має містити у собі певну пізнавальну проблему, якусь невизначеність.

2. Теоретичне дослідження. Воно передбачає розумову взаємодію із сутністю предмета дослідження, створення теоретичної концепції цього психічного явища.

3. Емпіричне дослідження. Воно передбачає взаємодію дослідника із реальними проявами досліджуваного психічного явища з метою підтвердження або заперечення вихідних теоретичних положень.

4. Аналіз та інтерпретація емпіричних даних. На цьому етапі дослідження здійснюється якісний та кількісний аналіз матеріалів дослідження, вирішується питання підтвердження об'єктивності висновків, отриманих емпіричних закономірностей.

5. Презентація результатів. Видання наукових праць: монографій, статей, дисертаційних робот тощо.

Науковий метод в широкому розумінні цього слова утворюється в результаті поєднання методології з методикою та конкретними техніками.

Матеріалістичний підхід до розкриття проблеми свідомості з необхідністю ставить питання про можливість походження свідомості у процесі розвитку матерії. Ще Йоганн Дуне Скот казав про те, що матерія мислить. Внесок у розвиток уявлень про свідомість зробив Бенедикт Спіноза, розглядаючи свідомість як атрибут матерії. Далі ніж усі просунувся Дені Дідро, коли висловив припущення, що у самому фундаменті матерії є особлива властивість, по суті схожа з відчуттями, з якої і виникає здатність до відчуттів, а згодом — мислення. Для підтвердження припущення Дені Дідро навів приклад з яйцем та курчам. Яйце не має здатності відчуття, а живе курча — має. Отже, здатність до відчуття виникає з не одухотвореної матерії. Теорія про зв'язок матерії та свідомості сформована в діалектичному матеріалізмі. Тут свідомість розуміється як атрибут матерії, результат розвитку можливостей, що є у самій матерії, як специфічна людська, вища форма відображення.Інформаційне відображення — необхідний спосіб само регулювання живих систем. Первісна і найзагальніша форма інформаційного саморегулювання у живій природі подразливість, що виступає єдиною формою саморегулювання у нижчих тварин та рослин і як елементарна лежить в основі усіх більш високих рівнів прояву саморегулювання живого, аж до вищої психічної діяльності людини.

ОСНОВНІ форми психічного відображення

Для мозку, який реалізує психічне відображення об'єктивного світу, відбиваний світ ділиться на дві нерівні і по -різному важливі частини: внутрішнє середовище організму і зовнішнє середовище його життя. Ці істотно різні частини об'єктивного світу отримують і істотно різний психічне відображення.
Внутрішнє середовище індивіда відбивається в його потребах, відчуттях задоволення - невдоволення, в так званому «загальному почутті». Зовнішнє середовище відбивається в чуттєвих образах і поняттях.Спільним для цих видів психічного відображення внутрішнього стану індивіда є те, що вони, по-перше, відображають не ті подразники, які їх викликають, а їх оцінку по безпосереднього переживання викликаного ними стану і, во- другий, вони найтіснішим чином пов'язані з спонуканнями до дій (в напрямку до певних предметів зовнішнього середовища або від них) або до активного утримання від всяких дій.

Свідомість — це найвища, властива тільки людині як соціальній (тобто суспільній) істоті форма відображення дійсності, функція людського мозку. Вона є активним, цілеспрямованим, узагальненим, оцінним відображенням, пов'язаним з діяльністю, в процесі якої люди освоюють і перетворюють світ.
Свідомість людини формується, розвивається, функціонує на основі взаємопов'язаних факторів:Знаряддево-предметної діяльності, яка включає виготов лення та застосування знарядь праці, з часом веде до створення і розширення світу "олюдненої природи", сфери матері альної та духовної культури; діяльного спілкування між людьми, яке має свої "матеріально-технічні", інформаційно-інтелектуальні і моральні аспекти.Людина усвідомлює, мислить, почуває, бажає, воліє, діє завжди як представник певної історичної епохи, певної соціально-культурної цивілізації, певної спільноти.Аналізуючи свідомість, ми можемо, крім вже названої найсуттєвішої риси — єдності особистісного і суспільного, виділити ще ряд її характерних особливостей, сторін , структурних елементів.Усі вони зрештою зумовлені тими факторами, які виокремили людину з тваринного світу і піднесли її над останнім.

Свідомість - це вища, найбільш розвинута і складна форма, відображення, яка властива тільки людині. Виникнути вона могла лише завдяки тому, що становила собою подальший розвиток тих менш досконалих форм відображення, які сформувалися в процесі еволюції живих організмів.

Деякі з цих форм, наприклад, психіка високорозвинутих тварин – приматів, дуже подібні до людської свідомості, однак остання як форма відображення дійсності характеризується певними якісними відмінностями.

Насамперед людська свідомість існує у формі думок, цілей, норм тощо, в яких знаходять своє відображення різноманітні предмети та їх властивості, а також відношення між ними.

Органом, за допомогою якого людиною здійснюється свідоме відображення дійсності, є мозок.

Але наявності тільки мозку ще не досить для виникнення Свідомості. Для розвитку свідомості людина повинна жити серед людей, постійно спілкуватися з ними. займатися різними видами діяльності. Це значить, що свідомість може розвиватися лише в суспільстві.Духовне виробництво здійснюється в нерозривному взаємозв'язку з іншими видами суспільного виробництва. Як надзвичайно важлива складова суспільного виробництва духовне виробництво – це формування духовних потреб людей, насамперед виробництво суспільної свідомості. Суспільна свідомість є сукупністю ідеальних форм (понять, суджень, поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), які охоплюють і відтворюють суспільне буття, вони вироблені людством у процесі освоєння природи і соціальної історії.

Суспільна та індивідуальна свідомість перебувають у діалектичній єдності, оскільки у них загальне джерело – буття людей, в основі якого лежить практика. Разом з тим діалектична єдність суспільної та індивідуальної свідомості не означає їхньої абсолютної ідентичності. Індивідуальна свідомість конкретніша, багатогранніша, ніж суспільна. Вона включає в себе неповторні, властиві тільки даній людині особливості, що формуються на основі специфічних особливостей її конкретного буття. Важливим є врахування тієї обставини, що свідомість індивіда є не тільки знання, а й ставлення до буття, до діяльності і до самої свідомості. З іншого боку, суспільна свідомість – це не просто арифметична сума індивідуальних свідомостей, а нова якість. Суспільна свідомість, порівняно з індивідуальною, відображає об'єктивну дійсність глибше, повніше, а отже, і багатше. Вона абстрагується від тих чи інших конкретних характеристик, властивостей індивідуальної свідомості, вбираючи в себе найбільш значиме, суттєве. Тим самим суспільна свідомість ніби підноситься над свідомістю індивідів. Однак зазначене не означає нівелювання свідомості індивіде Навпаки, врахування специфіки індивідуальної свідомості, її багатогранності, неповторності всього того. що становить сутність духовності особистості, є надзвичайно важливою умовою формування т розвитку цінностей духовної культури, свідомості людини.

Вихіднім є поняття «людина». Людина - це насамперед біологічна істота, яка наділена на відміну від інших тварин свідомістю й мовою, здатністю працювати, оцінювати навколишній світ і активно його перетворювати. З іншого боку, людина - істота соціальна. Це найсуттєвіша ознака людини, оскільки суспільне життя і відносини, колективна трудова діяльність змінили і підкорили собі її природну індивідуальність. Конкретну людину з усіма її характерними ознаками позначають поняттям «індивід».

Поняття «особистість» більш вузьке ніж поняття «людина». Коли ми говоримо про особистість, ми виходимо з суспільної сутності і соціальних функцій індивіда. Особистість - системна соціальна характеристика індивіда, що формує предметну діяльність та спілкування і зумовлює причетність до суспільних відносин. Неповторність, оригінальність особистості, сукупність тільки їй притаманних своєрідних особливостей складають індивідуальність людини, яка в одних має дуже яскраву палітру, в інших - малопомітна. Вона може проявлятися в одній або одночасно у декількох сферах людської психіки. Задоволення людини наслідками своєї праці, становищем у суспільстві, взаємовідносинами з іншими людьми значною мірою пов'язане з можливістю розвитку і реалізації індивідуальних рис характеру. Цим пояснюється необхідність детального вивчення індивідуальних якостей особистості в педагогіці, управлінні та інших галузях.

Структура особистості поступово складається в процесі її соціального поступу. Особистість є продуктом життєвого шляху людини. Інтраіндивідуальна структура особистості - це цілісне утворення та певна організація властивостей людини. Функціонування такого утворення можливе завдяки взаємодії різних компонентів структури особистості. Ці компоненти належать до різних сторін та рівнів розвитку особистості Можна виділити різні види залежностей між психічними властивостями особистості - генетичні, функціональні, каузальні тощо. У структурі особистості наявні взаємозв'язки між соціальними, соціально-психологічними та психофізіологічними характеристиками людини.

Спрямованість - одна з найістотніших сторін особистості, які характеризують її мотиваційну сферу.Отже, спрямованість особистості має моноідентичний одновершинний характер. Чи так це в реальному житті? Певно, ні Людина, наприклад, спрямована на галузь техніки, але небайдужа до жінок, дітей і при цьому дуже сприйнятлива до всіх суспільних подій. У чому ж полягає спрямованість її особистості? Можна сказати, в тому головному, що її найбільше цікавить. А якщо головне для неї все те, що було назване? Звичайно, інтенсивність певного інтересу залежить від конкретної життєвої ситуації, свідомо, а Іноді й не зовсім свідомо може набувати самостійно спрямовуючого, мотивуючого значення. Мотиви можуть зливатися в групу мотивів, які викликають ту або іншу поведінку.Прикладом змістового підходу є концепція «ієрархії мотивів» А. Маслоу. Вона допускає, що основою мотивів є потреби, які утворюють піраміду. За даною концепцією всі потреби особистості поділено на п´ять основних груп:

· • Фізіологічні потреби (А) необхідні для виживання організму. Вони лежать в основі гомеостатичної регуляції. Це - потреба в їжі, воді, відпочинку, сексуальному задоволенні, притулку тощо.

· • Потреби самозбереження (Б) включають потреби в захисті від фізичних і психологічних небезпек, впевненості в тому, що фізіологічні потреби буде задоволено; у захисті від невпорядкованості, болю, гніву, страху.

· • Соціальні потреби (В), тобто потреби в соціальних зв´язках. Вони вказують на необхідність: соціального єднання з групою і приналежності до неї; соціальних контактів, любові, позитивного ставлення з боку інших, соціальної взаємодії як таких.

· • Потреби в шануванні (Г) включають, по-перше, потреби в повазі з боку інших - у визнанні ними особистих досягнень, компетентності, особистісних якостей і достоїнств; по-друге, - потребу в самоповазі.

· • Потреби самоактуалізації (Ґ) вказують на необхідність особистості реалізувати свої потенційні можливості і здібності, здійснити «особистісне зростання», тобто розвиток власної особистості, розуміння, осмислення і розвитку власного «Я».

Потреби - форма зв`язку організму із зовнішнім світом і джерело його активності. Саме потреби, будучи внутрішніми сутнісними силами організму, спонукали його до різних форм активності (діяльності), необхідних для збереження і розвитку індивіда і роду в цілому. Потреби, що забезпечують нормальну життєдіяльність організму, добре відомі - це потреби в їжі, воді, оптимальних екологічних умовах (вміст кисню в повітрі, атмосферний тиск, температура довкілля і тому подібне). Особливе місце в цьому ряду займає потреба в безпеці. Незадоволення цієї потреби народжує такі відчуття, як тривога і страх.З точки зору еволюційної фізіології, перераховані соціальні і ідеальні потреби повинні мати своє представництво і в мотиваційно-потреби сфері людини. В ході індивідуального розвитку базисні потреби соціалізуются, включаються в особовий контекст і набувають якісно нового вмісту, стаючи мотивами діяльності.

Діяльність - це активність людини, що має усвідомлюваний характер і спрямована на досягнення поставленої мети, що визначається потребою

Людська діяльність має соціальний характер. Вона не лише забезпечує пристосування людини до умов життя, а й активізує її відповідно до своїх потреб, що виникли й розвинулися історично. Діяльність людини відбувається свідомо й цілеспрямовано.Людська психіка, її свідомий рівень розвивається й виявляється в діяльності. Через діяльність людина є частиною історично сформованої культури, цивілізаційного процесу. Соціальне середовище, його потреби, інтереси в ньому обумовлюють соціальну спрямованість діяльності.

У МАКРОСТРУКТУРІ ДІЯЛЬНОСТІ можна виокремити 4 основні блоки:

• спонукально-ціннісний (мотиви, цілі);

• прогностично-проективний (прогнозування, вибір, планування);

• виконавчо-реалізуючий (способи, засоби, результат);

• оцінно-порівняльний (аналіз, виявлення неузгодженості в результатах і процесі їхнього досягнення).

Структура діяльності – мотиви, цілі, дії, засоби діяльності.

Мотиви – близькі, далекі; особистісні, суспільні.

Цілі – близькі, далекі; особистісні, суспільні.

Дії – зовнішні, предметні, внутрішні, розумові.

Засоби діяльності – вміння, навички.

Внутрішня діяльність характеризується двома основними рисами:

1) вона має таку саму будову, що й зовнішня, однак іншу форму перебігу: дії здійснюються не з реальними предметами, а з їх образами, замість реального продукту отримується результат подумки;

2) внутрішня діяльність за своїм походженням походить від зовнішньої, практичної шляхом інтеріоризації, тобто шляхом перенесення відповідних дій у внутрішній план. Для успішного відтворення певної дії необхідно спочатку її засвоїти на практиці й отримати реальний результат.

Зовнішньо-фізична діяльність здійснюється за допомогою зовнішніх предметних дій. До них відносяться: - моторні (рухові)дії: пози, дії переміщення;

- виразні рухи: міміка і пантоміміка;

- жести;

- мовні рухи (рухи голосових зв'язок тощо).

Екстеріоризація - процес породження зовнішніх дій, висловлювань та ін. на основі перетворення ряду внутрішніх структур, складених на основі інтеріоризації

Дії відносяться до того, що людина робить, однак не менш важливим є те, яким чином вони здійснюються. Мова йде про операції діяльності.

Операція - це спосіб виконання дії, що залежить від умов, в яких вона відбувається і, як правило, є малоусвідомленим або неусвідомленим

Контроль - співставлення отриманих результатів з метою. Заключний контроль здійснюється по завершенні діяльності.

Оцінка - виявлення ступеня збігу результатів і мети. В основі оцінки покладений заключний контроль.

Людська діяльність різноманітна й багатогранна. Залежно відмети, змісту та форм розрізняють три основні різновиди діяльності: гру, навчання та працю. Людині незалежно від віку властиві всі три різновиди діяльності, проте в різні періоди життя вони виявляються порізному за метою, змістом, формою та значенням. У дошкільному віці провідним різновидом діяльності є гра,у шкільному — навчання, а у зрілому віці — праця.Праця за природою та змістом — суспільно-історична категорія. У процесі праці виникла й розвинулася людина як свідомасоціальна істота.

Провідна діяльність – діяльність дитини, яку він здійснює в межах соціальної ситуації розвитку. Виконання її визначатиме появу і розвиток у суб’єкта основних психологічних новоутворень на певному щаблі розвитку в онтогенезі.

У міру ж дорослішання та соціалізації людини основний стає трудова діяльність, сприяючи формуванню його професіоналізму.

10.

Потреба - це такий стан живої істоти, який виявляє залежність від конкретних умов її існування і породжує активність по відношенню до цих умов

Людські потреби формуються в процесі соціалізації й поділяються на види залежно від: предмета (матеріальні, духовні) та походження (природні (нижчі) і культурні (вищі).

Потреба завжди є поштовхом до прояву активності, однак людина в діяльності керується також певними мотивами.

Мотив - це спонукання до діяльності, що пов'язане із задоволенням потреб, в яких визначається спрямованість суб'єкта

Будь-яка діяльність складається з дій як складових частин.

Дія - це реалізаційний компонент діяльності, спрямований на виконання певного завдання

Діяльність - це зовнішньо-фізична та внутрішньо-психічна активність, тому і дії можуть бути як зовнішніми, так і внутрішніми.

Внутрішньо-психічну діяльність забезпечують дії, які поділяються на:

- перцептивні (дії сприймання);

- мнемічні (дії пам'яті),

- мислительні,

- імажитивні (дії уяви) та ін.

11.

Починаючи з підліткового віку (від одинадцяти до п’ятнадцяти років) провідним типом діяльності стає спілкування з однолітками, яке проявляється в різних соціальних сферах (навчальної, художньої, спортивної, особистої і так далі). Саме воно тепер є визначальним для психічного розвитку, а вплив дорослих «відходить» на другий план. У міру ж дорослішання та соціалізації людини основний стає трудова діяльність, сприяючи формуванню його професіоналізму. В процесі формування навички в її структурі відбуваються певні зміни, пов’язані з процесом автоматизації.
1. Змінюються прийоми виконання дії. Зайві рухи, які в процесі вправляння не отримують позитивного підкріплення, відсіюються.

2. Змінюються прийоми сенсорного контролю за процесом виконання.
3. Змінюються прийоми центральної регуляції дії. Увага переміщується з процесу виконання дії на її результат.

Негативний вплив раніше утвореної навички на формування нової називається негативним переносом або інтерференцією навичок.

12.

Розвиток психіки - діалектичний, суперечливий, стрибкоподібний процес, що складається з кількох ступенів і відбувається у вигляді спіралі.

Сьогодні у фізіології, психології та педагогіці розроблено досить значну кількість періодизацій розвитку дитини.

Виготський вирізняв три типи періодизацій психічного розвитку:

- за зовнішнім критерієм(відповідно ступеням виховання і навчання);

- за однією ознакою дитячого розвитку (за розгортанням лібідоносної енергії);

- за системою суттєвих особливостей дитячого розвитку.

В періодизації Шарлотти Бюлер відображено вплив на періодизацію розвитку особистості послідовності життєвих задач, але рушійні сили цього розвитку вважаються вродженими. Вона вирізняє наступні періоди:

o до 16-20 рр. Відсутність сім'ї, професійного та життєвого шляху;

o від 16-20 до 25-30 рр. Попереднє самовизначення, створення сім'ї;

o від 25-30 до 45-50 рр. Зрілість, сім'я, суспільне визнання, наявність конкретних життєвих цілей, самореалізація;

o від 45-50 до 65-70 рр. Старіння, душевна криза, зникнення самовизначення;

o від 65-70 рр. Старість, відсутність соціальних зв'язків, втрата цілей, самозавершеність.

Дамо коротко характеристику фаз у періодизації Е.Еріксона.

Грудна фаза - до 1 р. Головна особа на цій фазі - мати. Провідні суперечності довіра-недовіра; надія-безнадійність.

Повзункова фаза - до 3-х років. Головні особи - батьки. Основна суперечність: автономія-сумнів, сором. У дитини формується відчуття самостійності та особистої цінності або ж їх протилежність - сором'язливість і сумніви в собі.

Дошкільна фаза - до 6 років. Значущі особи - батьки, брати, сестри. Базова суперечність: ініціативність-пасивність. Формується ініціативність.

Передпубертатна фаза - до 12 років. Головні особи - в шкільному середовищі, сусіди. Базова суперечність спроможність-неповноцінність. Розвиваються почуття підприємливості та ефективності, цілеспрямованість.

Юність - до 18 р. Значущі оточуючі - ровесники. Основна суперечність: визнання, ідентичність - невизнання. З'являється відчуття власної унікальності, відмінності від інших. При негативному варіанті формується невиразне, дифузне, нестійке "Я", рольова й особистісна невизначеність.

Рання зрілість. Значущі особи - друзі. Головна суперечність: співпраця - відчуження, ізоляція. З'являється потреба і здатність до інтимного психологічного контакту з іншою людиною, зокрема й до сексуальної близькості.

Середній вік. Провідні цінності - професія, батьки. Центральна суперечність: дружба - ізольованість. Особистість відзначається творчою діяльністю і почуттям продуктивності, що поширюються на сфери професійної праці, турботи про інших людей, зокрема про дітей.

Пізня зрілість. Значуще оточення - людство, близькі. Головна суперечність: самореалізованість - розчарування. Поява почуття повноти життя, виконаного обов'язку, завершеності шляху.

13.

Спілкування - це специфічна форма взаємодії людини з іншими людьми як членами суспільства, тобто в спілкуванні реалізуються соціальні відносини людей.

У спілкуванні виділяють три взаємозв'язані сторони:

а) комунікативна сторона спілкування полягає в обміні інформацією між людьми;

б) інтерактивна сторона полягає в організації взаємодії між людьми (наприклад, потрібно узгодити дії, розподілити функції або вплинути на настрій, поведінку, переконання співрозмовника);

в) перцептивна сторона спілкування включає процес сприйняття один одного партнерами по спілкуванню і встановлення на цій основі взаєморозуміння.

Спілкування виконує різноманітні функції:

o особистісно формуючу. Спілкування є необхідною умовою для формування особистості людини ("з ким поведешся - від того й наберешся");

o комунікативну (передача інформації);

o інструментальну. Спілкування виступає як соціальний механізм управління для здійснення якихось дій людей, спільної діяльності, прийняття рішення тощо;

o експресивну. Дана функція дозволяє партнерам по спілкуванню висловити і зрозуміти переживання, емоції один одного, відносини;

o психотерапевтичну. Спілкування, підтвердження уваги людей до людини є необхідним фактором для збереження психологічного комфорту, позитивного емоційного самопочуття, фізичного здоров'я людини.

інтегративну. Спілкування виступає як засіб об'єднання людей;

o социализирующую. Через спілкування відбувається засвоєння норм культури і цінностей певного суспільства;

o самовираження. Спілкування дозволяє продемонструвати особистісний, інтелектуальний потенціал людини, його індивідуальні особливості.

До засобів спілкування відносяться:

1. Вербальні засоби:

а) мова - система слів, виразів і правил їх з'єднання в осмислені висловлювання, використовувані для спілкування.

б) інтонація, емоційна виразність, що здатна надавати різний зміст одній і тій же фразі.

2. Невербальні засоби:

а) міміка, поза, погляд співрозмовника можуть підсилювати, доповнювати або спростовувати зміст фрази;

б) жести як засоби спілкування можуть бути як загальноприйнятими, тобто мати закріплені за ними значення, або експресивними, тобто служити для більшої виразності мови;

в) відстань, на якій спілкуються співрозмовники. Така дистанція залежить від культурних, національних традицій, ступеня довіри до співрозмовника.

Зіставляючи класифікації рівнів спілкування, можна звести їх до трьох основних «ліній спілкування»:

1. Маніпулювання (від грубого до розумного).

2. Конкуренція, змагання, суперництво (від жорстокого «Людина людині вовк» до конструктивних форм).

3. Співпраця (від безкорисливої уваги й сердечності до глибоких, на все життя, взаємин: дружби, любові, соратництва).

14.

Перцептивна сторона спілкування передбачає, що в ньому повинно обов’язково бути взаєморозуміння між учасниками.

Перцептивна сторона спілкування має наступні функції:

· формує зміст міжособистісного сприйняття;

· сприяє встановленню взаєморозуміння;

· забезпечує вплив партнерів по спілкуванню один на одного.

Перцептивна сторона спілкування повинна обов’язково включати в себе роботу всіх цих механізмів. Зупинимося детальніше на їхній характеристиці.

Ідентифікація — це механізм пізнання один одним людьми, коли думка про внутрішній стан іншої людини буде будуватися на підставі спроби себе поставити на місце партнера.

Емпатія увазі наявність емоційного співпереживання йому.

Залучення або атракція являє собою форму пізнання співрозмовника, яка заснована на формуванні позитивного стійкого почуття до нього.

Перцептивна сторона спілкування буде залежати багато в чому від того, наскільки добре розвинені ці механізми, що допомагають зрозуміти іншу людину. Крім цього, необхідна рефлексія і каузальна атрибуція.

Рефлексія являє собою механізм, за допомогою якого відбувається самопізнання в спілкуванні. У його основі лежать здатність уявляти те, яким чином він сприймається своїм партнером.Взаєморозуміння – це таке розшифрування партнерами повідомлень і дій одне одного, яке відповідає їх значенню з погляду їхніх авторів. Рівні взаєморозуміння: згода;розуміння як осмислення;співпереживання.Згода – достатньо взаємопогоджені ситуації та правила поведінки кожного учасника спілкування. Це зовнішній формальний рівень взаєморозуміння. Розуміння як осмислення – це такий стан свідомості, коли у суб’єкта виникає впевненість в адекватності своїх уявлень і дібраних засобів впливу.Взаєморозуміння як співпереживання передбачає здатність ураховувати стан співбесідника. Серед механізмів взаєморозуміння виокремлюють:

рефлексію – у соціальній психології це механізм усвідомлення індивідом чи групою того, як їх насправді сприймають і оцінюють інші індивіди чи групи;

ідентифікацію – уподібнення себе іншому;

емпатію – уміння проникнути в переживання іншої людини, уміння співпереживати, співчувати.

15.

Спілкування — це не тільки обмін інформацією, знаками, а й організація спільних дій.Інтерактивна сторона спілкування — це та його сторона, яка фіксує не тільки обмін інформацією, а й організацію сумісних дій, які дозволяють реалізувати деяку загальну для партнерів діяльність. У дослідженні цієї сторони спілкування використовують поняття "інтеракція", "взаємодія", "соціальна взаємодія".

Взаємодія - це універсальна властивість усього існуючого світу речей і явищ в їх взаємній зміні, впливові одного на інших.

В суспільстві взаємодія — це система зв'язків і взаємодій між індивідами, соціальними групами, сукупність усіх соціальних відносин.

Теорії міжособистісної взаємодії:

-Найбільш популярними в психології є теорія обміну, психоаналітичний підхід, теорія керування враженнями, концепція символічного інтеракціонізму.

-чим більше винагороджується визначений тип поведінки, тим частіше вона буде повторюватися;

-якщо винагорода за певні типи поведінки залежить від якихось умов, людина прагне відтворити ці умови;

-якщо винагорода велика, людина готова затратити більше зусиль заради її одержання;

-коли потреби людини близькі до задоволення, вона в меншій мірі готова докладати зусиль для їх задоволення.Залежно від контингенту учасників можна виокремити міжособистісне, особистісно-групове, міжгрупове спілкування. Міжособистісне спілкування характерне для первинних груп, в яких_усі члени підтримують між собою безпосередні контакти і спілкуються один з одним. Особливості спілкування визначаються змістом і цілями діяльності, що їх реалізує група.

Особистісно-групове спілкування має місце тоді, коли одного із співрозмовників представляє особистість, а другого - група. Таким є спілкування вчителя з класом, керівника з колективом підлеглих, оратора з аудиторією.

Міжгрупове спілкування передбачає участь у цьому процесі двох спільностей, кожна з яких обстоює свою позицію, прагне до реалізації своїх цілей, або ж обидві групи намагаються дійти згоди щодо певного питання, досягти консенсусу.

16.

Комунікативна сторона спілкування тісно пов'язана з обміном інформації, проте не може бути вичерпно розкрита з точки зору інформаційної теорії. Спілкування — це не тільки прийом та передача інформації, а й стосунки принаймні двох осіб, де кожна є активним суб'єктом взаємодії.Ще одна особливість комунікативного процесу полягає в тому, що завдяки знаковій системі партнери по спілкуванню впливають один на одного. При цьому ефективність комунікації залежить від міри цього впливу, тобто йдеться про зміну типу відносин, що склалися між комунікаторами. Такий вплив випускається з уваги при інформаційному підході.

Комунікативний бар'єр — це психологічні перешкоди на шляху сприйняття адекватної інформації між партнерами по спілкуванню.

Бар 'єр "нерозуміння". Іноді джерело інформації заслуговує на довіру, але інформація "не доходить" (ми не чуємо, не бачимо, не розуміємо її). Виділяють такі бар'єри нерозуміння:

фонетичний (виникає, коли говорять іноземною мовою; використовують багато іноземних слів чи спеціальну термінологію; говорять швидко, незрозуміло, з акцентом);

семантичний (той, хто говорить, і той, хто слухає, укладають різний зміст у слова, різне їх розуміння; використання жаргонних слів тощо);

стилістичний (стиль викладу, відповідність форми і змісту основним правилам структурування інформації: правилу рамки і правилу ланцюжка).

логічний (виникає, коли немає послідовності та системи викладу інформації: відсутня внутрішня структура промови; не дотримуються основні логічні правила, недостовірна чи недостатня аргументація).

У процесі взаємодії кожен прагне орієнтуватися на свої цілі та цілі партнера. Залежно від міри врахування у взаємодії цих цілей виділяють такі стратегії поведінки:

♦ співпраця — максимальне досягнення учасниками взаємодії своїх цілей;

♦ протидія — орієнтація тільки на свої цілі без урахування інтересів партнера;

♦ компроміс — часткове, проміжне (іноді тимчасове) досягнення цілей партнерів заради збереження умовної рівності та збереження стосунків;

♦ поступливість — принесення в жертву своїх потреб для досягнення цілей партнерів;

♦ ухилення — ухилення від контактів, відмова від досягнення своїх цілей, щоб не дати виграти партнеру.

17.

Групова динаміка (грец. dunamicos — сильний) — сукупність процесів, що відбуваються в малій групі і характеризують її з точки зору руху, розвитку та функціонування.

Описуючи її властивості, вчений використовував такі закони:

1. Ціле домінує над частинами. Це означає, що групу не можна розглядати як суму індивідів, оскільки вона часто змінює їх індивідуальну поведінку.

2. Окремі елементи об'єднуються у ціле. Отже, основою групи є взаємозалежність індивідів, які охочіше приєднуються до груп, з якими себе ототожнюють, а не до тих, від яких залежать, залишаючись серед осіб, до яких відчувають свою належність, навіть якщо їх поведінка є недружньою.

Механізми групової динаміки забезпечують збалансованість між силами розвитку і стабілізації. Залежно від сповідуваних принципів виокремлюють і класифікують різну їх кількість. За одним із підходів до психологічних механізмів групової динаміки зараховують:

-ідіосинкразійний (грец. — особливий, незвичний і — змішування) кредит лідера. Феномен "ідіосинкразійного кредиту" є своєрідним дозволом групи на поведінку, яка відхиляється від групових норм. Передусім його надають суб'єкту а високим статусом у групі, оскільки вважається, що він більше, ніж інші, орієнтується на групу, впроваджує інновації, найкомпетентніший.

-розв'язання внутрігрупових суперечностей. Виокремлюють такі типи суперечностей між зростаючими потенційними можливостями групи та її актуальною діяльністю; між зростаючим прагненням учасників групи до самореалізації та самоствердження і одночасно посиленими тенденціями входження особистості до групової структури, інтеграції її з групою; між реальною поведінкою лідера і очікуваннями від неї

-психологічний обмін. Полягає у наданні групою більш високого психологічного статусу індивідам, котрі зробили вагомий внесок в її життєдіяльність. Різновидом психологічного обміну є ціннісний обмін.

Механізми розвитку:

— ідіосинкразійний кредит лідера;

— нормативний вплив меншості. Цей механізм розвитку сприяє зростанню пізнавальної активності членів групи, нерідко призводить до зміни групових цілей, способів їх досягнення;

— внутрігруповий конфлікт. Спрямований на розв'язання існуючих у групі суперечностей.

— конформність (лат. — подібний). Цей феномен тлумачиться як схильність піддаватися реальному чи уявному тиску групи.

— сумісність і спрацьованість. Породжують стійкі відносини, до яких залучені учасники спілкування і які задовольняють членів групи;

— згуртованість. Цей процес характеризує ступінь прихильності індивідів до групи.

Механізми групової динаміки зумовлюють дві протилежні тенденції — інтеграцію та диференціацію групи, що мають своїм наслідком нерівномірність її розвитку.

18.

Психологічний вплив — застосування у міжособистісній взаємодії винятково психологічних засобів з метою впливу на стан, думки, почуття, дії, іншої людини.

До видів психологічного впливу передусім належать переконання, зараження, навіювання, наслідування, мода, чутки.

Цей найдавніший спосіб інтеграції групової діяльності виникає за значного скупчення людей — на стадіонах, у концертних залах, на карнавалах, мітингах тощо. Однією з його ознак є стихійність.Зараження — психологічний вплив на особистість у процесі, спілкування і взаємодії, який передає певні настрої, спонуки не через свідомість та інтелект, а через емоційну сферу.Під час психічного зараження передається емоційний стан від однієї особи до іншої на несвідомому рівні. Сфера свідомості за таких умов різко звужується, майже зникає критичність до подій, інформації, що надходить з різних джерел.Воно може бути одним із небезпечних інструментів маніпуляції поведінкою людини, оскільки дів на її свідомість і підсвідомість.

Навіювання, або сугестія (лат. — навіювання) — процес впливу на психічну сферу людини, пов'язаний з істотним зниженням її критичності до інформації, що надходить, відсутністю прагнення перевірити її достовірність, необмеженою довірою до її джерел.Основою ефективності навіювання є довіра. Джерелом навіювання можуть бути знайомі і незнайомі люди, засоби масової інформації, реклама та ін. Навіювання спрямоване не до логіки індивіда, його здатності мислити, аналізувати, оцінювати, а до його готовності сприйняти розпорядження, наказ, пораду і відповідно до них діяти.Це одна з наймасовіших форм поведінки людини у спілкуванні.Наслідування — процес орієнтації на певний приклад, взірець, повторення і відтворення однією людиною дій, вчинків, жестів, манер, інтонацій іншої людини, копіювання рис її характеру та стилю життя.Наслідування є емоційно і раціонально спрямованим актом. Буває воно як свідомим, так і несвідомим. Свідоме наслідування є цілеспрямованим виявом активності, ініціативи, бажання індивіда.

19.

СОЦІАЛЬНА ГРУПА - це певна сукупність людей, об'єднаних за умовними або реальними ознаками в одне ціле.

Групи можна поділити на великі та малі, реальні, умовні,офіційні, неофіційні та референтні.

За розміром

Велика група (умовна) - кількісно не обмежена умовна спільність людей, яка виділяється на основі певних соціальних ознак (стать, вік, національність і т.п.)

Велика група (реальна) - значна за розмірами та складно організована спільність людей, залучених в ту або іншу громадську діяльність (наприклад, колектив вузу, підприємства і т.д.)

Мала група - (від двох до кількох десятків чоловік) відносно невелике число безпосередньо контактують індивідів, об'єднаних спільними цілями і завданнями.

За суспільного статусу

Формальна (офіційна) - реальна або умовно соціальна спільність, що має юридично фіксований статус, члени якої в умовах суспільного поділу праці об'єднані соціально заданої діяльністю, організуючий їхню працю.

Неформальна (неофіційна) група - реальна соціальна спільність, яка не має юридично фіксованого статусу, добровільно об'єднана на основі інтересів, дружби і симпатій.

За безпосередності взаємозв'язків

Умовна група - об'єднана за певною ознакою (характеру діяльності, статтю, віком і т.д.). Наприклад, спортивні журналісти вирішують утворити команду з кращих футболістів світу.

Реальна група - це об'єднання, де люди пов'язані реальними контактами, тобто взаємини його членів, спільні цілі та завдання (наприклад, група однокурсників). Реальна група може існувати короткочасно або довгостроково, бути чисельно великою або малою. Вона існує і функціонує як спільність.

За особистісної значущості

Референтна група - реальна або умовна соціальна спільність, з якою індивід співвідносить себе з еталоном і на норми, думки, цінності та оцінки якої він орієнтується у своїй поведінці та самооцінці.

Нереферентная група - це така група, психологія та поведінка якої далекі чи байдужі для людини.

Антіреферентная група - це така група, поведінку і психологію членів якої людина не приймає, засуджує і відкидає.

За рівнем розвитку

Низький рівень

Дифузна група - це спільність, в якій відсутня згуртованість як ціннісно-орієнтаційна єдність, немає спільної діяльності, здатної опосередковувати ставлення її учасників.

Асоціація - група, в якій відсутня об'єднуюча її спільна діяльність, організація і управління, а ціннісні орієнтації, що опосередковують міжособистісні відносини, проявляються в умовах групового спілкування.

Просоціальние асоціації - це групи, в які позитивні моральні цінності привнесені з широкої соціального середовища, сформовані і зміцнена у процесі трудової діяльності.

Асоціальні асоціації - це групи в ціннісні орієнтації мають негативний, іноді антигромадський характер. Наприклад, група агресивно налаштованих підлітків.

Істотною ознакою колективу є суспільна значущість цілей тазавдань, на реалізацію яких спрямовані зусилля його членів. Цедає підстави розглядати колектив як найважливішу клітинкусуспільного організму.

Корпорація просоціальная - це організована група, що характеризується замкнутістю і максимальної централізацією. Наприклад, промислові корпорації.

Корпорація асоціальна (антисуспільна) - це група, що протиставляє себе іншим соціальним спільнотам на основі своїх узкоіндівідуалістіческіх інтересів.

Колектив - група об'єднаних загальними цілями і завданнями людей, що досягла в процесі спільної діяльності високого рівня розвитку.

Лідер — це особистість, яка користується визнанням та авторитетом у групі й за якою група визнає право приймати рішенняу значущих для неї ситуаціях, бути організатором діяльності групи й регулювати взаємини в ній.

20.

Стиль керівництва — система принципів, норм, методів і прийомів впливу на підлеглих з метою ефективного здійснення управлінської діяльності та досягнення поставлених цілей.

Згідно з однією із класифікацій виокремлюють такі стилі керівництва:
— авторитарний. Його характеризують жорсткі методи управління, визначення стратегії діяльності групи, обмеження ініціативи й можливості обговорення прийнятих рішень, одноосібне прийняття рішення та ін.;
— демократичний. Основні його ознаки — колегіальність, заохочення ініціативи тощо;
— ліберальний. В основі його — відмова від прямого керування.
Окремі дослідники, описуючи стилі керівництва, використовують інші назви:
— директивний (командно-адміністративний, авторитарний): керівник є прихильником єдиноначальності, підпорядкування людей своїй волі;
— колегіальний (демократичний): керівник визнає самостійність підлеглих, довіряє їм;
— ліберальний (потуральний): керівник не керує колективом, не виявляє організаторських здібностей, не розподіляє обов'язків тощо.
У наукових дослідженнях зафіксовано певні зв'язки між стилем, типом керівника, ефективністю діяльності організації та її культурою управління. Загалом вони зводяться до таких положень:
— стиль відображає усталені способи діяльності певного типу керівника; тісно пов'язаний з психологічними особливостями його мислення, прийняття рішень, спілкування тощо;
— стиль не є вродженою якістю, а формується в процесі діяльності і змінюється, його можна коригувати та розвивати. Стилів керівництва можна також навчати;
— опис та класифікація стилів певною мірою відтворюють змістові характеристики (параметри) управлінської діяльності (специфіка поставлених завдань, взаємини з підлеглими тощо);
— стиль керівництва зумовлений культурними цінностями, традиціями організації;
— чинники зовнішнього середовища (соціально-економічні, політичні, соціально-психологічні тощо) впливають на формування.Лідерство визначається, по-перше, як провідне становище окремої особи соціальної групи, класу, партії, держави, що обумовлено більш ефективними результатами діяльності (економічної, політичної, спортивної і т.д.), по-друге, як процеси внутрішньої самоорганізації та самоврядування групи, колективу, що обумовлено індивідуальною ініціативою їх членів. Вплив на ефективність… - Авторитарний (адміністративний, директивний, вольовий) стиль відрізняється тим, що групою управляє одна людина - керівник. Він виробляє, координує та контролює її діяльність. Цей стиль посилює фрустрацію і сприяє тим самим виникненню неформальних груп. Демократичний стиль управління (керівництва) називають ще колегіальним, товариським. Його характерна риса - активне спілкування між начальником і його співробітниками, складовими групу.Попустітельскій стиль керівництва (ліберальний, невмешівающійся, анархічний) характеризується тим, що функція управління повністю передається членам групи, яка стає «групою без керівника».

Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 118; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

Мы поможем в написании ваших работ!