ТЕМА 2. Новий український професійний театр (1882 – 1917 р.).

Акторська майстерність корифеїв українського театру

План

1. Початок нового українського професійного театру.

2. Організатори театрів: М. Кропивницький, М. Старицький.

3. Репертуар театрів.

4. Творчість корифеїв українського театру: М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, М. Садовського, П. Саксаганського, М. Заньковецької, Г. Затиркевич-Карпинської.

В 1880 році в Києві сенатор Половцов разом з губернаторами дозволив утворити сприятливу атмосферу розвитку українського театру. Цей дозвіл сприяв створенню вже чисто української трупи і восени в 1882 році Кропивницький організував у Єлисаветграді нову українську трупу з талановитих на той час акторів і деяких з російсько-українських труп. В склад його театру увійшли сам Кропивницький, Заньковецька, Вірина, Жаркова, Садовський, Стоян та інші. Трупа почала давати українські вистави по головних містах України, користуючись усюди великим успіхом. Пізніше, до цього театру увійшли: А. Максимович і М. Садовська. З осені 1883 року на чолі трупи став Михайло Старицький, а режисуру узяв на себе Кропивницький, в цей же час театр Старицького поповнили такі видатні актори як брати Панас Саксаганський і Іван Карпенко-Карий, а також Г. Затиркевич-Карпинська. Старицький загорівся справою зробити постійну добру чисто українську трупу і вклав в її організацію великі кошти, багато сил та енергії. Щоб не брати під час гастролей випадкових артистів в хор і в оркестр, він організував власний великий хор і оркестр, а також зробив нові власні гарні декорації й гардероб. Все це, і головним чином талановиті сили забезпечили трупі успіх. Роботу він почав в Одесі, де заорендував театр на зимовий сезон, щоб потім восени об’їздити всі головні міста України, але це не вдалося йому зробити, так як генерал-губернатор Дрентельн заборонив в межах всього губернаторства давати вистави українською мовою, а це були великі міста: Волинь, Київщина, Поділля, Полтавщина і Чернігівщина. Ця заборона тяжко одбилася на матеріальному стані трупи і ці труднощі скоро призвели до конфлікту з антрепренерами через платню артистам, і наслідком цього був вихід з трупи в 1885 році більшості талановитих артистів. Старицький зостався з молодими силами і проводив працю далі, хоч і недовго, на початку 90-х років він залишив очолювання театру, а служив театру вже як драматург. Актори, що покинули Старицького, об’єдналися знову в одну трупу на чолі з Кропивницьким. Там були крім Кропивницького – директора, актора, режисера і драматурга – такі першорядні актори, як Заньковецька, Затиркевич-Карпинська, Садовський, Саксаганський, Максимович. Трупа хутко обновила репертуар і в зимовому сезоні 1883-1887 роках поїхала до Петербурга. Це були гастролі слави українського театру. Столична преса й знавці театру співали дифірамби українським акторам, їх запрошували грати по різних салонах і навіть перед царем.

Успіх трупи у Петербурзі частково пояснюється тим, що там було чимало українців-урядовців та студентства, і український театр на чужині давав їм особливо сильні переживання. Для неукраїнців він теж мав інтерес новини і деякої екзотичності. Головна причина успіху – це досконала гра українських акторів. Глядачі відчували новий реалістичний напрям їхньої гри, вони передавали найтонші психологічні переживання того чи іншого героя, виявляли в зовнішній оболонці яскраві сільські типи людей. Актори дуже добре знали селянське життя, і це використовували в своїй творчості. Реалізмові гри відповідала й зовнішня постановка. Тут блискуче виявив свій режисерський талант М. Л. Кропивницький. Його постановка масових сцен була новиною на сцені, викликали здивування навіть досвідчених знавців театру, як, наприклад, Суворіна, видавця журналу «Новое время». Суворін присвятив театру низку статей, виданих потім окремою книжкою. Там він писав, як талановито поставлені в виставах масові сцени. Він пише, як мальовничо сидять дівчата біля кобзаря, як кожна з них, слухаючи, разом з тим виявляє себе мімікою, поглядом, рухом. «Кропивницький, – каже Суворін, – не тільки незрівняний актор, але й такий же незрівняний режисер». Прекрасно виконані і декорації з українськими краєвидами, правдиве життя й побут у бутафорії та реквізиті, оригінальні мізансцени, театральні світлові ефекти, добрі співи і музика все це вразило глядача й примусило визнати височінь українського театру, чого бракувало в п’єсах доповнювалося прекрасною грою кожного з акторів, в цей час в одній трупі з’єдналися багато першорядних акторів, що могли б стати окрасою і європейського театру. Відмічалися прекрасні природні дані акторів: врода, добрий голос, гарна постать, виразне обличчя, у кожного з них був темперамент і художнє вміння творити життя на сцені.

Така плеяда талановитих акторів: як Кропивницький, брати Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський і Микола Садовський, їх сестра Садовська-Барілотті, Марія Заньковецька, Ганна Затиркевич-Карпинська (комічна, характерна актриса) здавалося давала великий поштовх подальшого розвитку українського театру, але блискуча пора театру тривала недовго. Українські актори, що підіймалися іноді на недосяжну художню височінь, не могли піднятися вище своєї особистості, тому дрібні сварки, боротьба самолюбства, закулісні інтриги, непорозуміння через грошові справи, врешті розкололи єдину прекрасну трупу Кропивницького, і вона в 1888, як колись і трупа Старицького, розпалася. На початку 90-х років ХІХ ст. головні актори розбилися на три трупи: Кропивницького, Садовського і Саксаганського, вони теж були непогані театри, але не такої височини. Протягом 90-х років число українських труп швидко збільшувалося і на початку ХХ століття їх було вже більш тридцяти, але рівень їх був дуже невисокий. Зростання числа українських труп не давало, на жаль, якісного мистецтва, тому складалися вони здебільшого з двох-трьох кращих акторів на перші ролі, а до них добавлялися з десяток бездарностей і це вже була профанація українського мистецтва: клоунада в комічних ролях, танці з вивертами, гра акторів другого плану примітивна і т.д.

Поруч з цим в театрах в репертуар включали російську оперету і фарс. Художній занепад українського театру в цих трупах був дуже великий. Кращім театрам в роботі заважали постійні цензурні утиски.

Тільки з 1898 року, коли об’єдналися знову трупи Садовського і Саксаганського (з участю Карпенка-Карого) і туди в 1900 році вступили Кропивницький і Заньковецька, театр знову піднісся на величину. І перш за все з творів наших драматургів. Репертуар став порядний, і кращі п’єси, де при доброму ансамблі в головних ролях виступали першорядні актори, справляли надзвичайне враження. Але й цього разу об’єднана трупа працювала недовго, бо через два роки почали виходити з неї один за одним кращі артисти Кропивницький і Заньковецька, пізніше Садовський, який в 1905 році поїхав у Галичину, трупа залишилася під дирекцією Саксаганського, але й він після смерті Карпенка-Карого в 1907 році також залишив сцену, виступаючи, як Кропивницький і Заньковецька тільки на гастролях в антрепризах. В такому стані був театр в дореволюційний 1905 року період. Перша російська революція, обновивши все громадське життя, внесла дещо нового і в життя нашого театру. Старі форми почали давати місце новим течіям європейського театру. Восьмидесяті роки характеризуються розвитком реалістично-побутового напрямку, з нахилом до етнографізму. І в постановках, і в характері акторської гри було намагання відтворити на сцені реальну дійсність – переважно селянське життя і селянські типи в їх обставинах і відносинах, з їх звичаями. Восьмидесяті роки – це художній тріумф українського театру, і в цьому його історичне значення. З кожним роком поширювався репертуар за рахунок п’єс Кропивницького, Карпенка-Карого і Старицького. Але в часи найбільшого успіху українського театру була дуже жорстока цензура. Найкращі п’єси заборонялися, і тоді автори п’єс по два-три рази переробляли їх сюжети. Це такі відомі п’єси як «Глитай, або ж Павук» Кропивницького, п’єса Тобілевича «Що було, то мохом поросло», ця п’єса мала чотири назви і остання «Підпанки», п’єса Старицького «Панське болото» одержала назву «Не судилося», а п’єса Карпенка-Карого «Хто винен?» називалася «Чарівниця», «Безталання» і, нарешті, «Безталанна». Цензурні заборони примушували калічити п’єси, викидаючи з них найкращі сцени, або надавати їм небажаного характеру.

Дуже популярні на той же час були п’єси Кропивницького. Перша драма «Дай серцю волю, заведе в неволю» і драма «Дві сім’ї» , яка була із всіх п’єс найвидатнішою. В ній Кропивницький протиставляє патріархальну селянську родину з старозавітними моральними основами й сім’ю сільського багатія, зіпсовану й деморалізовану впливом міського життя. З успіхом йдуть також його такі п’єси як: «Олеся», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», водевіль «По ревізії», історична драма «Невольник», оперета «Пошились у дурні», феєрія «Вій».

Майже одночасно з Кропивницьким, пише свої п’єси письменник Михайло Старицький. Перший його твір «Як ковбаса та чарка, то й минеться сварка». Оперу «Різдвяна ніч, або утоплена» за Гоголем, драма «Не судилося», оперета «Сорочинський ярмарок», драма «Тарас Бульба», «Циганка Аза», «Ой, не ходи Грицю та й на вечорниці», «Ніч під Івана Купала», «Маруся Богуславка» – це все переробки творів інших авторів. Дуже активно ставилися п’єси Тобілевича «Хазяїн», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Суєта», «Сто тисяч», «Житейське море», «Сава Чалий» та інші.

* * *

М. Л. Кропивницький(1840-1910).Марко Лукич народився 7 травня 1840 року в селі Бежбайраки на Херсонщині в сім’ї управителя поміщицького маєтку. Освіту здобув у Бобринецькому повітовому училищі; недовгий час був вільним слухачем у Київському університеті на юридичному факультеті. Рано розпочав трудове життя канцеляриста (1861) в судових установах Бобринця та Єлисаветграда. Разом з І. Тобілевичем організував бобринецький аматорський драматичний гурток, де з успіхом виступав як актор. Згодом розпочалася і його плідна діяльність як драматурга.

1870 року Марко Лукич залишив служба чиновника і дебютував як професіональний актор у ролі Стецька («Сватання на Гончарівці») в Одеському народному театрі Моркових та Чернишова. Його ідейні та художні уподобання, театрально-естетичні погляди формувалися на основі творчості М. Щепкіна і Т. Шевченка.

Як актор Марко Лукич перший на Україні дав класичні зразки глибокого розуміння словесної дії, засобів сценічної виразності, всебічного аналізу образів, усвідомленої праці над розкриттям внутрішнього змісту ролі.

На сцені він неухильно дбав про життєву правду і художню простоту: він був однаково неперевершений і багатогранний як у ролях трагедійних, героїчних, драматичних, так і в комедійних, водевільних і характерних; таким органічним і щирим був він і в опереті. Актор великого сценічного темпераменту, майстер тонких психологічних переживань, Марко Лукич завжди застосовував чіткий пластичний жест, виразну міміку, органічне поєднання фізичної дії зі словом, тональною партитурою ролі. Часто глядачам здавалося, що не існує рампи між сценічною дією і життям: такий сильний був вплив актора на присутніх у залі.

Талановитий митець блискуче володів мистецтвом гриму, відповідно до кожної ролі майстерно використовував принципи точного мистецтва скульптора і живописця. Проте актор добре розумів, що треба дбати не тільки про зовнішню зміну обличчя і костюма, а й про внутрішню зміну характеру зображуваного персонажа.

Марко Лукич виступав проти найменших проявів фальші на сцені, домагався життєвої правди і простоти у всіх компонентах вистави. Це яскраво проявлялося у виборі костюмів, реквізиті, оформленні сцени тощо.

М. Кропивницький натхненно працював над втіленням цілої галереї сценічних образів і продемонстрував досконалі зразки акторської майстерності.

У виконанні М. Кропивницького величний образ легендарного лицаря, степового козака Тараса Бульби виростав у народного героя; типовий український селянин, що вибився з дрібного урядовця – виборного Макогоненка («Наталка Полтавка») – був хитрий, як лис, лукавий і лицемірний; Іван Карась («Запорожець за Дунаєм») – овіяний відвагою, життєрадісний, сповнений щирого гумору; дотепний його козак Цибуля («Сорочинський ярмарок»); гонористий, лютий, одночасно полохливий Хома Кичатий («Назар Стодоля»). А який багатогранний характер створив актор в образі Стецька («Сватання на Гончарівці»), старшини («По ревізії»), Шпоньки («Як ковбаса та чарка, то минеться сварка»)!

Дивовижну різноманітність продемонстрував Марко Лукич, зігравши дві ролі в одній виставі («Доки сонце зійде...»): колишнього кріпака, лагідного діда Хвортуну і капітана у відставці, жорстокого, пихатого пана Воронова. Висока майстерність і здатність до перевтілення сприяла акторові навіть фізично змінювати своє тіло на сцені.

Поряд з героїчними, драматичними і комедійними образами актор створив цілу галерею різноманітних, неповторних характерних типів куркулів, поміщиків, як-от: Балтиз («Олеся»), Бичок («Глитай, або ж Павук»). Глибиною спостережливості й узагальнення життя, тонкощами психологічних нюансів він досягав вершини акторської майстерності. М. Кропивницький підкреслено, але й без натяку на шарж і карикатуру, правдиво показував жорстокість глитаїв, поміщиків, їхню бездушність, жадобу до грошей, ницість, сластолюбство, приховані під лицемірною машкарою святенника.

Творча палітра актора, його широкий діапазон – від високої трагедії до яскравої комедії і водевілю – був безмежний. Постать, манери, вираз очей, жест, голос – усе змінювалось до невпізнання. Але почуття художньої міри ніколи не зраджувало митця. Численні рецензії театральних критиків Одеси, Києва, Харкова, Петербурга, Москви, Тбілісі, Баку відзначали багатогранність акторських можливостей і художню довершеність його сценічних образів. «Одесский листок», наприклад, писав: «Він вражає нас у драмі й комедії і захоплює в опереті. Різносторонність, яка рідко трапляється, бездоганна декламація, разюче, вірне розуміння ролі, правдивість у відтворенні зовнішніх і внутрішніх порухів, сповнена правди й життєвості гра і, це найважливіше, глибоке розуміння типу, що реалізується здатністю його відтворення».

Марко Лукич був видатним театральним діячем драматургом, режисером і актором з великим досвідом. Він не здобув вищої освіти – ні загальної, ні спеціальної, але був людиною високої театральної культури: мав велику власну бібліотеку, прекрасно знав мистецтво театру і багато дечого вмів у цій галузі. Сам писав мелодії до п’єс і пісень, розумівся на малярстві і давав вказівки декораторам, дуже добре співав, маючі; прекрасний голос – баритон широкого діапазону.

Марко Лукич чудово володів режисерським мистецтвом композиції синкретичної театральної вистави і вмів задовольняти вимоги навіть витончених знавців театрального мистецтва. Кожну дію і кожну п’єсу він будував так, щоб тримати сприймання глядача в поступовому емоційному наростанні, роблячи розрядки через комедійних персонажів, через співи й танці, які завжди органічно впліталися в драматичну дію.

Працюючи з актором, Кропивницький завжди давав змогу і допомагав йому виявити свою творчу індивідуальність у трактуванні ролі. Коли ж актор був нездатний або робив не те, що треба, Марко Лукич і переходив до методу показу і за всяку ціну домагався відповідного виконання.

Це був художник великого сценічного темпераменту, майстер тонких психологічних нюансів. Користуючись економними художньо-творчими засобами – жестами, мімікою та інтонаціями,він умів тонко виявляти думки і почуття зображуваного персонажа. Часто здавалося, що грань між сценою і життям стирається. З величезною силою виявлявся його акторський талант в найрізноманітніших ролях – комедійних, характерних, драматичних та в ролях резонерів. Як кожний великий актор, Марко Лукич володів секретом органічного поєднання простоти і витонченості. Його вплив на глядача був колосальний.

Петербурзька преса 1904 року стверджувала, що М. Л. Кропивницький належав до тих велетнів сцени, які «грали страшенно багато, одержували страшенно мало, але переживали самі і змушували переживати інших незабутні хвилини».

З блискучою майстерністю володів Марко Лукич мистецтвом гриму, вживаючи в основному широких мазків та наклейок, якими надзвичайно змінював обличчя. Парик і бороду він клеїв сам, а особливо старанно клеїв тверді лоби, примонтовуючи їх лаком та стьожкою і затушовуючи фарбою. Не любив готових борід, по можливості сам наклеював їх з тресу. Вуса мав свої і дуже вміло припасовував їх до бороди – відповідно до характеру ролі. Носи клеїв дуже рідко і здебільшого тільки горбинки. Іноді у найвиразніших місцях ролі підсилював грим мазками.

Під гримом Кропивницький розумів не тільки грим на обличчі, а й спосіб тримати голову, плечі; звідси великої ваги набирало і те, як сидить одяг на плечах і навіть як рухається персонаж. Він міг на цілу роль накладати особливий, їй одній властивий вираз обличчя. Наприклад, у ролі дячка Велісовського у водевілі «Бувальщина» з обличчя персонажа в Марка Лукича не сходив благодушний вираз у супроводі єлейного звучання голосу.

Сучасники Кропивницького згадують деякі найяскравіші з галереї створених ним сценічних образів: насамперед – це образ Тараса Бульби. На лаві сидить Тарас – Марко Лукич Кропивницький, перебираючи пальцями по струнах бандури, на якій прекрасно умів грати. Під м’які, чарівні звуки бандури оксамитно, з глибоким почуттям ллється пісня «Ой під лісом та під Лебедином». Перед глядачем – могутній образ рицаря-січовика «на покої». Його кремезна постать – у широких червоних шароварах, таких же червоних чоботях, білій вишиваній сорочці, підперезаний він зеленим поясом. Білі довгі вуса, біла чуприна-оселедець, закладена за ліве вухо, сиві наклеєні брови і горбинка на носі; з-під брів дивляться розумні, надзвичайно виразні очі...

* * *

М. П. Старицький (1840-1904). Народився Михайло Петрович Старицький в с. Кліщинцях, Золотоніського повіту на Полтавщині, в небагатій поміщицькій родині. Рано осиротівши, майбутній письменник виховувався в дядька по матері – В. Р. Лисенка – батька великого українського композитора М. В. Лисенка. Дружба між однолітками М. Старицьким і М. Лисенком, зародившись у цю пору на ґрунті спільного захоплення народною творчістю і театральним мистецтвом, з’єднала їх на все життя.

Після закінчення гімназії (1858) М. Старицький вступає до Харківського університету, але згодом переводиться до Київського університету (1860).

Бурхливе громадсько-політичне життя в країні напередодні та в час проведення реформи 1861 р. захопило і М. Старицького. Він обирає шлях культурно-громадської діяльності, спрямованої на розвиток української літератури, мистецтва, стає одним з організаторів недільних шкіл, народних бібліотек, етнографічних і драматичних товариств.

1871 р. письменник разом з М. Лисенком засновує Товариство українських сценічних аматорів, яке здійснює ряд постановок українських опер і оперет.

Особливо активною і плідною була театрально-організаторська й письменницька діяльність М. Старицького у 80-90-і роки. На цей час припадає переважна частина його художнього доробку.

Чимало сил вкладає М. Старицький у створення українського професіонального театру. З 1883 по 1885рр. він очолює театральну трупу, де яскравим сузір’ям засяяли такі могутні сценічні таланти, як М. Заньковецька, М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий та інші. Згодом М. Старицький організовує театральний колектив з молодих акторів.

М. Старицький залишив велику літературну спадщину – ліричні, епічні, драматичні твори. Сам М. Старицький своє покликання вбачав, насамперед у драматургії. Йому належать двадцять чотири завершені п’єси, з яких тринадцять – оригінальні, вісім – написані на сюжети популярних прозових творів, три – ґрунтовні переробки малосценічних драм інших українських авторів.

Серед оригінальних творів М. Старицького – п’єси, в основу яких покладені гострі соціальні конфлікти, характерні для української пореформеної дійсності. В них правдиво показано непримиренність інтересів гноблених трудящих мас і панівних верств суспільства.

Особливу увагу з його драматургічного доробку звертає на себе п’єса «Не судилось» (1881). Цим твором письменник розвінчував панство, яке, прикриваючись фальшивим народолюбством, лишалось глибоко ворожим народові. Герой п’єси панич-ліберал Михайло Ляшенко, захопившись в університеті модними ліберально-буржуазними ідеями про зближення панів з народом, під час канікул відвідує гулянки селянської молоді – його, бачте, приваблює «поезія народного життя». Незабаром він закохується в селянську дівчину Катрю Дзвонарівну, та коли постало питання про одруження з нею, виявилося егоїстичне нутро панича: він уникає шлюбу з простою селянкою. Дівчина кінчає життя самогубством.

Спочатку драма мала назву «Панське болото», що виразно вказувало на її ідейне спрямування. Тому царська цензура довгий час не допускала п’єсу до постановки на сцені, мотивуючи це тим, що вона може «...породити або підтримати пристрасну упередженість між вищим і нижчим станами». Лише після того, як драматург послабив соціальну загостреність твору, він потрапив до театру вже , під заголовком «Не так склалося, як жадалося».

Питання соціальних відносин у пореформеному українському селі М. Старицький порушує також у п’єсі «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1885-1887). Для цього твору автор використав мотив широковідомої народної пісні та народний переказ про дівчину-поетесу першої половини XVII ст. Марусю Шурай (Чурай). Але письменник не обмежився показом складної любовної колізії з трагічним фіналом, а дав їй соціальне обґрунтування: причина загибелі Гриця і божевілля Марусі криється в підступних діях глитайського сина Хоми, який вирішив «грішми поборотись з красою».

Найзначніша з усіх п’єс М. Старицького з життя інтелігенції – драма «Талан» (1893). Добре обізнаний з театром, автор правдиво показав становище митця в тогочасному суспільстві. Головна героїня драми — обдарована артистка Марія Лучицька. Складні перипетії її особистого й творчого життя становлять сюжетну тканину твору. Автор показує, як гине неабиякий талант у задушливій моральній атмосфері поміщицько-буржуазного суспільства. Відомо, що для створення образу Лучицької письменник використав деякі факти з біографії М. Заньковецької, якій і була присвячена п’єса.

Ще на початку літературної творчості й особливо в останні роки життя увагу майстра слова привертали історичні теми. Він – автор багатьох історичних романів і повістей, а також драм «Богдан Хмельницький» (1887-1896), «Маруся Богуславка» (1897), «Оборона Буші» (1898), «Остання ніч» (1899), у яких реалістично зображено минуле українського народу, його героїчну боротьбу проти турецько-татарських завойовників і польської шляхти.

Серед оригінальних п’єс М. Старицького кілька одноактних водевілів: «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка» (1872), «По-модньому» (1887), «Чарівний сон» (1899).

Один з найпопулярніших українських класичних водевілів «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка» засвідчує, що його автор був талановитим комедіографом. Комізм водевілю побудований на ситуації: колишні друзі, а згодом запеклі вороги, пан Шпонька і пан Шило, ідучи позиватись, зустрілися в корчмі й помирилися завдяки тому, що в одного була горілка, але не було закуски, а в другого була закуска, але не було горілки. Його водевіль був не лише побутово-розважальним, але й соціально-викривальним, бо в комедійну ситуацію свого твору драматург вклав досить серйозну ідею. «Я первий, можу сміло сказати, – писав М. Старицький, – на посмішище у водевіль вивів не мужика, а панів..., вивів на посміх усю мізерію їхнього життя».

Бурхливий розвиток українського театру в останні десятиліття ХІХ ст. вимагав великого репертуару. Щоб задовольнити репертуарний голод, М. Старицький часто вдавався до створення п’єс на основі прозових сюжетів інших авторів. Насамперед він звернувся до свого улюбленого російського письменника М. Гоголя. На запозичені в нього сюжети він написав лібретто оперет «Різдвяна ніч» (1872), «Утоплена, або Русалчина ніч» (1881), «Сорочинський ярмарок» (1883), а також драму «Тарас Бульба» (1880-1897). За мотивами оповідання російської письменниці О. Щабельської «Напередодні Івана Купала» він створив драму «Ніч під Івана Купала» (1887); на основі повісті польського письменника І. Крашевського «Хата за селом» написав мелодраму «Циганка Аза»(1890), для драматичного етюду «Зимовий вечір» (1888) йому послужила однойменна повість польської письменниці Е. Ожешко; головні колізії роману відомого австрійського письменника К. Е. Францоза «За правду» лягли в основу історичної драми з життя карпатських гуцулів «Юрко Довбиш» (1883-1888).

Ті ж практичні потреби спонукали М. Старицького стати на шлях творчого вдосконалення малосценічних п’єс українських письменників. Так з’явилися на світ оперета «Чорноморці» (1872) – переробка драми «Чорноморський побит..._:» Я. Кухаренка; комедії «За двома зайцями» (1883), «Крути, та не перекручуй» (1886-1887); для першої він ґрунтовно переробив, пристосувавши до сцени, комедію «На Кожум’яках» І. Нечуя-Левицького, для другої – комедію Панаса Мирного «Перехитрив».

У п’єси на запозичені сюжети, а також у переробки малосценічних творів М. Старицький вклав багато праці, і тому їх справедливо вважають невід’ємною часткою його драматургії.

* * *

I. К. Карпенко-Карий(1845-1907). Іван Карпович Карпенко-Карий (Тобілевич) народився 29 вересня 1845 року в селі Арсенівці на Херсонщині в сім’ї управителя поміщицьких маєтків Карпа Адамовича Тобілевича. Мати його – колишня кріпачка багатого поміщика Золотницького (дівоче прізвище Садовська Євдокія Зіновіївна), яку Карпо Адамович викупив з неволі. Батько й мати прищепили своїм дітям, майбутнім акторам і театральним діячам, палку любов до рідного народу, до художніх скарбів народної мудрості.

Початкову освіту І. Карпенко-Карий здобув у Бобринецькому повітовому чотирикласному училищі, яке закінчив за три роки. З 14 років почав трудовий шлях: спочатку в канцелярії часного пристава в Малій Висці, а потім по різних канцеляріях у Бобринці, Єлисаветграді, Херсоні.

Служба в канцеляріях (понад 20 років) близько зіткнула майбутнього драматурга і актора з темним царством поміщиків і куркулів, була великою школою, що дала цінний матеріал для його творчості.

Театральна діяльність І. Карпенка-Карого розпочалася 1863 року, коли він переїхав на службу в Бобринець і зблизився з М. Кропивницьким та колишнім актором К. Голубовським і разом з ними грав у любительських спектаклях.

Так у Бобринці народився аматорський драматичний гурток, якому судилося відіграти дуже важливу роль в організації і становленні професіонального художнього українського театру. З українського репертуару виставляли: «Наталку Полтавку», «Москаля-чарівника», «Назара Стодолю» і першу п’єсу М. Кропивницького – «Дай серцю волю, заведе в неволю»; з російського – «Ревізор», «Не в свої сани не сідай», «Тепленьке місце», «Бідність – не порок», «Світить та не гріє» О. Островського. Зокрема, в «Тепленькому місці» роль Жадова з великим успіхом виконував Іван Карпович.

1865 року двадцятирічний юнак переїхав на службу в Єлисаветград і там разом з Кропивницьким влаштовував аматорські вистави і грав у них.

А восени 1883 року, коли його за політичну неблагонадійність та переховування людей, що перебували під наглядом поліції, було звільнено із служби, І. Карпенко-Карий вступив в очолювану М. Старицьким і М. Кропивницьким трупу. Але короткою була його артистична діяльність: під час гастролей у Ростові-на-Дону в травні 1884 року Івана Карповича було заарештовано і на три роки заслано в Новочеркаськ. Потім ще два роки він жив під гласним наглядом поліції на хуторі Надія. Позбавлений можливості брати участь у театрі як актор і режисер, на засланні він розпочав драматургічну діяльність. Під впливом творів Островського, Гоголя, Чернишевського, Бєлінського, Герцена, Добролюбова і Шевченка остаточно сформувався його демократичний світогляд і театрально-естетичні погляди на мистецтво, які він висловив у численних листах, статтях та в комедії «Суєта».

З 1889 року і до кінця свого життя Карпенко-Карий працював як актор на сцені українського професіонального театру, створеного разом з братом Саксаганським. Він багато зробив у підготовці ґрунту для організації на Україні першого стаціонарного театру. Та не довелося йому виступити на його сцені: в рік смерті Івана Карповича в Києві був створений перший український стаціонарний театр, який очолив його брат Микола Садовський за участю Марії Заньковецької.

Художні особливості його багатогранної акторської палітри були: філософське розуміння й узагальнення суспільного життя, глибина, монументальність думок і почуттів. Як актор він досягав вершин граничної простоти і правди, завжди прагнув до психологічної заглибленості, чарував безпосередністю, щирістю і теплотою. В героїчній патетиці завжди вмів уникнути фальшивого театрального пафосу, а в психологічно-емоційній насиченості ніколи не вдавався до спрощеної декламації, мелодраматичного надриву. З винятковою художньою майстерністю він домагався сценічної виразності, урізноманітнював кожний персонаж найколоритнішими відтінками, соковитістю і самобутністю.

Акторська палітра Івана Карповича мала широкий діапазон: від яскраво-комедійних ролей – Мартина Борулі, Терешка Сурми («Суєта»), Прокопа («Сватання на Гончарівці»), Шила («Як ковбаса та чарка...»), сторожа («По ревізії»), Возного («Наталка Полтавка») – до героїчно-романтичного образу Назара Стодолі; від глибоко драматичного зображення долі простої людини – Івана («Безталанна»), діда мірошника («Наймичка») – до грізного Потоцького («Сава Чалий»), жорстокого волосного старшини Михайла Михайловича («Бурлака») та гостро сатиричного зображення типів, страшних у своїй зажерливості, жадобі до наживи, лицемірній підступності, як-от Хома Кичатий («Назар Стодоля»), Хома («Ой не ходи, Грицю...»), Бичок («Глитай, або ж Павук»), Цокуль («Наймичка»), Гарасим Калитка («Сто тисяч»), Терентій Пузир («Хазяїн») та інші. По-справжньому багатогранна і багатобарвна палітра великого митця реалістичного напряму, по-справжньому різноманітні характери й узагальнені типи, вихоплені прямо з життя і природи.

І. Карпенко-Карий вдумливо працював над роллю, глибоко вивчав як теоретичний, так і практичний досвід основоположника реалістичної школи М. Щепкіна, наслідував і розвивав славні сценічні традиції, засоби акторської майстерності. Театральна діяльність Карпенка-Карого сприяла утвердженню реалізму на українській національній сцені.

У своїй полум’яній творчості Іван Карпович гостро таврував жорстоких визискувачів, жалив їх сміхом і соціальною сатирою; звеличував простих людей, їхню чесну працю як організуючу силу трудящих і труд як основу людського щастя. Могутній талант І. Карпенка-Карого – актора і драматурга – гімн Людині і Праці.

* * *

М. К. Садовський (1856-1933). Микола Карпович Садовський (Тобілевич) народився 6 березня 1856 року в селі Костуватому на Херсонщині. Дитинство і юність провів на селі серед чарівної природи, дружив із селянськими дітьми, на власні очі бачив сирітські злидні, страждання наймитів і наймичок, жорстоке свавілля куркулів-павуків. Про панську кривду і народну правду Микола Карпович розповів своїми неперевершеними сценічними образами. Він чудово знав українські обряди, звичаї, народні ігри, хороводи, пісні, танці, рано почав захоплюватися усною поетичною творчістю і театральними виставами, які влаштовували його старший брат Іван Карпенко-Карий і Марко Кропивницький спочатку в Бобринці, а потім у Єлисаветграді.

Освіту Микола Карпович здобув у Єлисаветградському реальному училищі, але курсу навчання не закінчив: 1877 року пішов добровольцем на російсько-турецьку війну. За відвагу і хоробрість, виявлені в боях за Шипку, був нагороджений Георгіївським хрестом. Після війни ще два роки перебував на військовій службі у Бендерах, де при офіцерському зібранні існував аматорський драматичний гурток, у якому він виступав як актор. Тут і відбулася його зустріч з майбутньою окрасою української сцени Марією Заньковецькою. Разом з нею Микола Карпович грав провідні ролі й мав успіх у глядачів: уже тоді їм обом пророкували велику сценічну кар’єру в професіональному театрі.

1881 року Микола Карпович залишив військову службу і поїхав у Кременчук до свого учителя і творчого наставника М. Кропивницького, який працював тоді в трупі Ашкаренка. Там дебютував у ролі Миколи з «Наталки Полтавки».

Його бурлака в латаній сірій сорочці чарував людською красою і гідністю, життєрадісним гумором, натхненним співом з яскравими народними інтонаціями. Хвацько збита набік шапка, пластичність тіла, легкість і рухливість – усе випливало з душевного стану героя.

«Микола Карпович надзвичайно легко, граціозно танцював, – писав В. Василько. – Його танок, викликаний почуттями і переживаннями героя, ніколи не був вставним номером, а органічно вплітався у дію. Міміка, жест відігравали у ньому першорядну роль. Актор використовував тут всі пластичні засоби. Кожен його танок мав свій емоціональний тонус і своєрідний психологічний малюнок, був драматичним епізодом з певним початком, розвитком і кінцем».

Літнього сезону 1888 року М. Садовський разом з М. Заньковецькою заснували власну трупу, яка проіснувала десять років. Тут відбулося його становлення і зростання як актора, режисера і організатора театральної справи на Україні.

Репертуар цього театру розширювався за рахунок російської та зарубіжної класики. А щоб обійти заборону царської цензури грати на українській сцені твори, перекладені з інших мов, Микола Карпович вдавався до незначної переробки п’єс. Так, відома драма О. Писемського «Гірка доля», наприклад, була показана під назвою «Никандр Безщасний», де Садовський виступив у заголовній ролі.

1898 року трупа М. Садовського злилася з «Товариством російсько-малоросійських артистів під орудою П. К. Саксаганського», а 1900 року до них на три сезони приєдналася і трупа М. Кропивницького. Слід відзначити, що це було сузір’я талантів, справжніх перлів-самоцвітів сценічного мистецтва: Харитина – М. Заньковецька, Цокуль – П. Саксаганський, Панас – М. Садовський, мірошник – І. Карпенко-Карий – скільки велетнів у одній виставі «Наймичка». Або в «Саві Чалому»: Сава – М. Садовський, Гнат – П. Саксаганський, Шмигельський – І. Карпенко-Карий, Потоцький – М. Кропивницький. В «Глитаї»: Олена – М. Заньковецька, Бичок – М. Кропивницький, Хандоля – П. Саксаганський.

Діяльність об’єднаної трупи корифеїв українського театру розпочалася виставою «Глитай, або ж Павук» 4 липня 1900 року в Полтаві і мала тріумфальний резонанс. У репертуарі налічувалось близько 60 різних за жанрами вистав, що відповідали високим ідейним і художнім вимогам. Новим надбанням театру була вистава гостро сатиричної комедії І. Карпенка-Карого «Хазяїн». Прем’єра її відбулася 10 січня 1901 року в Києві і викликала захоплення широкого кола глядачів. Пузиря чудово виконував сам автор, економів – Феногена і Ліхтаренка – Саксаганський і Садовський, Золотницького – Кропивницький.

Пізніше, 1906 року, разом з М. Заньковецькою М. Садовський здійснив давню мрію українського громадянства про організацію в Києві першого стаціонарного українського професіонального театру. Працювати цей театр почав 15 вересня 1906 року в Полтаві, потім виїхав на гастролі в різні міста і лише навесні 1907 року переїхав в Київ, у приміщення Троїцького народного дому (нині Театр оперети) для постійної праці.

Діяльність стаціонарного українського театру М. Садовського в Києві має велике історичне значення. Тут свято зберігалися і по-новаторському розвивалися реалістичні принципи акторської і режисерської майстерності; неабиякого значення надавалося художньому і музичному оформленню вистав. З цією метою було запрошено до співробітництва видатних художників і музикантів.

Поряд з українською драматургією трупа Садовського ставила й російську класику: «Ревізора», «Одруження» М. Гоголя, «Тепленьке місце» О. Островського, «Сватання», «Ведмідь» А. Чехова, «Від неї всі скверни» Л. Толстого, а також «Мазепу» Ю. Словацького, «Моральність пані Дульської» Г. Запольської, «Загибель «Надії» Г. Гейєрманса та інші.

Видатний український митець-громадянин М. Садовський – неперевершений артист героїко-романтичного і трагедійного плану, народний самобутній талант, талановитий представник реалістичної школи М. Кропивницького. Від природи він був щедро наділений внутрішніми і зовнішніми акторськими даними: могутня здатність перевтілення, пристрасний темперамент, швидке збудження, велична, рідкісної краси струнка постава, виразне обличчя, багата міміка, променисті очі, що передають відразу цілу гаму переживань, задушевний і зворушливий голос, музикальність, пластичність тіла, простота сценічної поведінки.

Садовський ретельно готував кожну роль. Він цілком «знищував» себе і свою особистість, заглиблювався у внутрішній світ і психологію дійової особи, надавав яскравих, узагальнених характерних рис, властивих тільки даному персонажу. Все було продумане і відшліфоване: міміка, жест і слово.

Творчий діапазон М. Садовського відзначався надзвичайно широкою палітрою виконуваних ролей: драматичних – Гнат, Тарас, Панас («Безталанна», «Бондарівна», «Бурлака»), Дмитро, подорожній («Не судилось», «Зимовий вечір»), Никандр («Никандр Безщасний»); комедійних та характерних – Карась («Запорожець за Дунаєм»), виборний («Наталка Полтавка»), Мартин Боруля, Пузир, Барильченко («Хазяїн», «Суєта»), Самрось («Дві сім’ї»), городничий («Ревізор»), Смирнов («Ведмідь»), Вишневський («Тепленьке місце»).

Але вершиною акторської майстерності Миколи Карповича були героїко-драматичні і трагедійні образи: Назар Стодоля, Богдан Хмельницький, Сава Чалий, Тарас Бульба, командор («Камінний господар» Лесі Українки), воєвода («Мазепа» Ю. Словацького) та інші.

Ціла низка талановитих сценічних образів, створених М. Садовським, гідно репрезентує зразки високої театральної культур, є прикладом вірного служіння своєму народу і об’єктом уважного вивчення нинішніми молодими діячами мистецтва.

* * *

П. К. Саксаганський (1859-1940). Панас Карпович Саксаганський (Тобілевич) народився 15 травня 1859 року в селі Кам’яно-Костуватому Бобринецького повіту на Херсонщині.

Початкову освіту здобув у Бобринецькій повітовій школі та в Єлисаветградському реальному училищі.

Від матері, Євдокії Зіновіївни, діти вперше почули про театр: ще в Золотницьких, у яких прислуговувала, вона мала можливість відвідувати вистави мандрівних труп Млотковського і Жураховського. Пізніше Панас Карпович згадував: «Вона знала напам’ять усю п’єсу «Наталка Полтавка», і не тільки знала, але й уміла надзвичайно цікаво проказувати окремі ролі та відображати різних дійових осіб... Від неї ми, її діти, навчилися співати не тільки всі мелодії з «Наталки», але й безліч різних українських народних пісень. Вона часто й охоче розказувала нам зміст інших п’єс, які вона бачила на сцені під час свого перебування у Золотницьких... Завдяки нашій матері мої старші брати, сестра Марія і я знали всю «Наталку» напам’ять».

Ще школярем Панас Карпович почав захоплюватись влаштуванням вистав. «Найчастіше я удавав сердитого, чванливого пана», – згадував він. Йому залюбки допомагали й брали участь у театралізованих іграх селянські діти, які теж хотіли висміювати чванливих поміщиків та куркулів. «Бажання бавити собою, грати певну роль, чути похвали і сміх навколо себе пустили коріння в моїй душі. Виступати перед своїми та перед гостями не можна було кожного дня, а тільки в свята, – то я обрав ареною своєї діяльності велике коло своїх товаришів, пастушків та інших однолітків...»

Щоправда, на Панаса, як і на Миколу, мав великий вплив аматорський гурток, яким керували М. Кропивницький і старший їхній брат І. Карпенко-Карий.

Коли готувалася чергова вистава, Панас і Микола присутні були на всіх репетиціях, охоче допомагали Марку Лукичу розтирати фарби, варити клей та малювати декорації, виготовляти необхідний аксесуар та реквізит, діставати для спектаклю потрібні речі тощо.

Шкільне начальство й Іван Карпович забороняли Панасові й Миколі відвідувати вистави, бо вони так захоплювалися театром, що забували про свої уроки. Тоді хлопці чіпляли вуса, бороди і пробирались на гальорку.

«Не раз нас з Миколою виводили з театру, – писав Панас Карпович, – але це не прохолоджувало нашого бажання відвідувати вистави і ми вдавались до нових хитрощів».

Тоді вони організували свій шкільний драмгурток: «Ми теж грали: «Наталку», «Назара Стодолю», «Москаля-чарівника».

Лише навчаючись у старших класах, брати дістали дозвіл виступати в аматорських виставах: спочатку в епізодах, а потім – у відповідальніших ролях. На аматорській сцені в Єлисаветграді Панас Карпович користувався великим успіхом. І коли Кропивницький виїхав з міста, Саксаганському почали доручати його ролі. «Я їх виконував, наслідуючи засобам Марка Лукича, бо, відвідуючи репетиції і спектаклі, я добре запам’ятав собі всю його манеру грати, всі його рухи, інтонації і міміку. Кропивницький був тоді для мене ідеалом актора і людини – і я старанно копіював його».

Творче життя Панас Карпович розпочав 1883 року на сцені Першого українського професіонального театру під керівництвом М. Старицького і М. Кропивницького.

Діяльність П. Саксаганського в дореволюційному українському театрі знаменує собою новий етап у розвитку реалістичних основ створення сценічного образу. Панас Карпович вивчав ідеї революціонерів-демократів: Шевченка, Бєлінського, Герцена, Чернишевського, Добролюбова. Їхня творчість виразно відбилася як на характері самого світогляду, так і на театрально-естетичних поглядах видатного театрального діяча. Він вражав своєю дивовижною наполегливістю в роботі над образом і сам створив цілу систему попередньої роботи над роллю за столом, наголошуючи на розкритті задуму автора, ідеї твору. Невтомна праця П. Саксаганського свідчить про його виняткову ерудицію з питань історії і теорії мистецтва, особливо про глибокі знання з питань розвитку суспільного життя.

З кожною новою роллю Панас Карпович переконувався, що тісний зв’язок з життям народу, вивчення людей, їхніх різноманітних характерів і є тим міцним ґрунтом, цілющим джерелом, з якого митець повинен черпати засоби сценічної виразності. Він вважав, що актор не повинен нехтувати й творчим досвідом своїх попередників, навпаки, зобов’язаний постійно вивчати і використовувати доробок своїх учителів. «Я все більш переконувався, що діло все залежить від праці, що в праці криється талант».

Це особливо позначилось на ролі Бориса («Доки сонце зійде, роса очі виїсть»), виконання якої високо оцінив автор п’єси. Проте актор не був вдоволений собою: «Чогось мені бракувало, – писав він. – Я довго мучився над цією роллю. Грав її часто і завжди був незадоволений. Я стежив за кожним своїм кроком, намагався втілитися в цього паничика, а в останнім акті плакав навзрид і все-таки не задовольнявся...». Невдоволення актора своєю грою свідчить про надзвичайну вимогливість до себе і до драматургічного матеріалу: образ Бориса в основі своїй справді суперечливий, певною мірою фальшивий, а тому й поведінку його на сцені не можна було вмотивувати логікою життя.

Характерно, що ця роль хвилювала не тільки П. Саксаганського. Про неї заговорила й театральна преса: якщо в листопаді 1883 року вона визнавала трактовку образу Бориса не зовсім вдалою, то вже через місяць високо оцінювала, а починаючи з початку 1884 року все частіше зустрічалися позитивні відгуки про виконання П. Саксаганським ролі Бориса.

Микола Синельников, який багато років спостерігав гру Панаса Саксаганського, писав, що бачити Панаса Карповича на сцені, навіть у незначній за розміром ролі, було великою радістю і справжньою насолодою. Він навів такий приклад: у водевілі «По ревізії» Панас Карпович грав свідка Гарасима, де говорив кілька реплік, приміром: «Так точно», «Вєрно», «Настоящий калавур» та інші. Його свідченням був... катаральний кашель. Десь із глибини гортані вилітав свистячий звук, який не можна передати. І так кілька разів.

У цій же ролі його бачив В. Чаговець: «Скуйовджена голова, яка ніби щойно вилізла з соломи, збиті вихром вуса і борода, рештки якоїсь одежі, що ледве вкриває многогрішне тіло. Обличчя спухло, та не тільки обличчя, але й губи, очі, повіки, мозок – усе наповнене парами горілки. В сонному мозкові блудять уривки якихось слів, уламки якихось думок».

У «Наталці Полтавці» П. Саксаганський грав дві ролі – возного і виборного. Здавалося б, що після Карпенка-Карого і Кропивницького, які створили колоритний образ поважної, статечної літньої людини з дуже природною і переконливою канцелярською мовою, Саксаганському залишалося тільки використати їхній досвід. Та Панасу Карповичу цього було замало. Він почав шукати нових засобів сценічного втілення образу Тетерваковського.

І він знайшов їх. Про його возного В. Чаговець писав, що зі сцени Панас Карпович робив враження «чогось слизького, мерзенного, гидкого, не дивлячись на медоточиві слова і тремтливий, навмисно солодкий голос» Своєрідно трактував актор образ кмітливого і проворного виборного, його добродушний полтавський гумор з відтінком лукавства, підкреслюючи сатиричні елементи характеру.

П. Саксаганський створив шедевр акторської майстерності – образ Шпоньки у водевілі М. Старицького «Як ковбаса та чарка...». Актор яскраво і колоритно передавав риси збіднілого поміщика, у якого від дворянства залишилася одна згадка та панський гонор: старий, лисий, з хитрими очима, беззубий панок, кирпатий, охочий до чарки, розмовляє надтріснутим тенорком.

Відомо, що роль Стецька з комедії «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка свого часу блискуче грав М. Кропивницький. Наслідуючи традиції свого вчителя, Панас Карпович у цій ролі намагався проте створити щось своє, відмінне. Він виробив цілком природну для придуркуватої людини мову: прикладав кінчик язика до лівої щоки і, не відриваючи його, вимовляв слова. Хода Стецька теж була особлива. Все це актор робив тонко, правдоподібно, без грубого шаржу.

До значних ролей комедійного репертуару, створених П. Саксаганським, належить і роль Голохвостого з комедії «За двома зайцями» М. Старицького, бо завдяки його виконанню ця вистава міцно і надовго утвердилась на сцені українського театру. Як тонкий ювелір, він відшліфовував кожну деталь у характері цього хвалькуватого перукаря з Подолу. Удавана освіченість була зерном образу Голохвостого: П. Саксаганський вірогідно демонстрував словесну нісенітницю.

Зовнішній вигляд Голохвостого доповнював внутрішню його суть: самовдоволене обличчя, веселий, самовпевнений погляд, вуса закручені догори, в зубах цигарка, горда осанка: на Голохвостому модний піджак, жилетка – «ряба та зозуляста», картаті штани, на голові капелюх, великий палець лівої руки завжди в кишені жилетки, в правій руці — незмінна «панська» паличка, з якою він ніколи не розлучався.

Грим, одяг, жести, рухи, хода, манера говорити – все підпорядковане розкриттю характеру цього пройдисвіта. З кожною сценою образ Голохвостого у виконанні Панаса Карповича набував все нових, розмаїтих колоритних комедійних барв.

Особливо великої слави і досконалої акторської майстерності досяг Панас Карпович у комедіях І. Карпенка-Карого. Спільна творча праця братів тривалі роки збагачувала їх обох і окрилювала в роботі. Створені Панасом Карповичем сценічні образи стали класичними зразками акторської техніки і майстерності перевтілення.

За своє творче життя П. Саксаганський зіграв понад 100 основних ролей як комедійного, так і драматичного репертуару і багато епізодичних ролей: Пеньонжка, Мартин Боруля, Копач («Сто тисяч»), Харко Ледачий («Паливода...»), Голохвостий («За двома зайцями»), возний («Наталка Полтавка»), Кабиця («Чорноморці»), Карась («Запорожець за Дунаєм»), Шпонька («Як ковбаса та чарка...»), Цокуль («Наймичка»), Феноген («Хазяїн), Іван («Суєта»), Іван Непокритий («Дай серцю волю...»), Потоцький, Гнат Голий («Сава Чалий»), Тарас («Бондарівна»), Богун («Богдан Хмельницький»), Гнат («Безталанна»), Юліан («Лиха іскра...»), Франц Моор («Розбійники»). І кожна з них – вершина акторського мистецтва.

Свої думки про створення сценічного образу Панас Карпович виклав у статті «Моя робота над роллю».

* * *

М. К. Заньковецька(1860-1934). Марія Костянтинівна Заньковецька (Адасовська) народилася 3 серпня 1860 року в селі Заньки, Ніжинського повіту на Чернігівщині в старій дворянській сім і. Освіту дістала в Чернігові в приватному пансіоні.

Дитинство і юність Заньковецької минули в оточенні простих селянських людей; на її розвиток значний вплив мала бабуся Сухондиха, яка над колискою майбутньої великої артистки співала чарівні українські пісні і розповідала різні оповідання та казки, наділяла її поетичне серце перлами-самоцвітами народної мудрості.

Театральне мистецтво полонило Марію Костянтинівну ще змалку. В короткій автобіографії вона розповідала, що ще в пансіоні виступала у шкільних виставах і звернула на себе увагу всіх учителів, які радили їй вступити до театральної школи, але батьки й слухати про це не хотіли.

Відомо, що, крім шкільних вистав, Марія Адасовська імпровізувала ще різні танці та пантоміми, сама складала невеличкі п’єси або монологи з пантомімічним супроводом і з подругами охоче виконувала їх в класі або дома.

По закінченні пансіону Марія Костянтинівна брала активну участь у виставах ніжинського аматорського гуртка, де особливий успіх мала в ролі Наталки («Наталка Полтавка») та у водевілях М. Некрасова (Перепельського) і П. Григор’єва.

Замість вступу в консерваторію дружина артилерійського офіцера Хлистова, Марія Костянтинівна, переїхала в Бендери, куди було переведено на службу її чоловіка. Там вона познайомилася з офіцером Миколою Тобілевичем (відомий пізніше як видатний український актор М. Садовський), жадібно вивчала російську та українську літературу, знайомилася з ідеями революціонерів-демократів, праці яких зробили вирішальний вплив на формування світогляду молодої аматорки, її театрально-естетичних поглядів. «Я кохалась у мистецтві, – признавалася Марія Костянтинівна, – любов до сцени стала моїм життям. Я не могла більше боротись зі своїм коханням і, порвавши зо всіма своїми, поступила на сцену».

Ця історична подія в її житті відбулася 27 жовтня 1882 року на сцені Єлисаветградського театру в ролі Наталки («Наталка Полтавка») в трупі М. Кропивницького. Так розпочався творчий шлях великого митця в першому українському професіональному театрі.

Єлисаветград, Полтава, Київ, Чернігів, Харків, Ростов-на-Дону, Житомир, Одеса, Петербург, Москва – від вистави до вистави – зростала слава М. Заньковецької, яка під керівництвом М. Кропивницького невтомно працювала над удосконаленням своєї акторської майстерності, засвоювала творчий метод М. Щепкіна.

Артистка створила блискучу галерею сценічних образів: знедолену, безталанну, багатостраждальну українську жінку, наймичку-кріпачку, оганьблену «покритку». Всі вони сповнені духом соціального протесту проти тиранії і жорстокої сваволі куркулів та поміщиків. «Я люблю своїх убогеньких», – казала Марія Костянтинівна і ставала на захист покривджених, але улюблених героїнь. Вона розкрила духовне багатство жінки з народу, її життєстверджуючий оптимізм, гумор, її потяг до світла, щастя. Такі ролі Заньковецької, як Наталка, Галя («Назар Стодоля»), Ярина («Невольник» за Т. Шевченком), Олена («Глитай, або ж Павук»), Оксана («Доки сонце зійде – роса очі виїсть»), Зінька («Дві сім’ї»), Харитина («Наймичка»), Софія («Безталанна»), Катря («Не судилось»), Наталя («Лимерівна»), а з комедійного репертуару – Цвіркунка («Чорноморці») та інші, увійшли на скрижалі історії українського театру як неперевершені сценічні образи, як вершина акторської майстерності.

Особливо гучний успіх мала М. Заньквецька в ролі Олени, в якій вперше виступила 16 грудня 1883 року і не розлучалася понад 30 років. Усе бачене горе і сльози української жінки зуміла натхненно передати на сцені.

Під час московських гастролей у 1912 році М. Заньковецьку – Олену побачив К. Станіславський. Він казав, що зроблене нею в цій ролі «говорить про величезний талант. А головне – все своє, від початку до кінця. Сцена сп’яніння і божевілля потрясаючої сили. Талант винятковий, свій, національний. Я сказав би – істинно народний».

У Москві в цій ролі Заньковецьку бачив і Л. Толстой, який був так захоплений грою, що попросив її подарувати йому червону хустку з своїх плечей. Видатний письменник високо цінував творчість артистки і шанобливо ставився до неї як до справжнього майстра трагедійного мистецтва.

З незмінним успіхом виступала М. Заньковецька в ролі Харитини. П. Саксаганський відзначав, що Заньковецька в ній «була на недосяжній височині». Геніальна артистка глибоко відчула і розкрила страждання знедоленої сироти-наймички Харитини. На сцену виходила худорлява дівчина в дранті, з виснаженим обличчям, впалими очима; перша поява на сцену в такому пригніченому стані вже свідчила про її сирітську долю.

Дуже сильне враження справляла четверта дія і фінальна сцена «Наймички». Збезчещена Харитина закам’яніла, немов скульптура. З граничною пластичною виразністю М. Заньковецька відображувала природний жах і розпач, гнів і відчай страждання ображеної жінки; в драматичному риданні з неймовірною силою передала багатогранну гаму народного голосіння. Нестерпно болючим рубцем закарбувались у її серці туга і скорбота; безнадійно повторювані нею слова: «Минулого не вернеш...» викликали щирі хвилювання в душі глядача.

У комедійних ролях М. Заньковецька захоплювала зал легким, природним гумором, дивовижною звабливістю її щирого сміху, якимсь неймовірним фізичним здоров’ям, надзвичайною жвавістю рухів, грайливим словом, танцем.

М. Заньковецька була напрочуд гармонійна в драмі і комедії, їй однаково доступні були природа трагедійного і комедійного. Звичайно, що могутній її геній найповніше виявлявся в драмі.

М. Рильський, якому пощастило спостерігати гру геніальної артистки на сцені, згадував: «Хто хоч раз чув її спів, то задушевно-смутний, то запально-веселий, завжди овіяний чарами народної пісенної манери, хто бачив, як майже буквально літає вона в огненному танці, той ніколи цього не забуде. Мені пощастило не раз бачити Заньковецьку на сцені – на жаль, уже на схилі літ, на заході творчої діяльності».

Як артистка М. Заньковецька здобула світову славу, її ім’я стоїть поруч з такими іменами, як М. Єрмолова, Г. Федотова, П. Стрепетова, М. Савіна, В. Коміссаржевська.

Видатна артистка Малого театру О. Яблочкіна згадувала: «М. Заньковецька уміла хвилювати людські серця, і, затаївши дух, ми прислухалися до кожного її слова, кожного подиху, кожної паузи. Ми учились у М. Заньковецької, у М. Кропивницького, у М. Садовського і П. Саксаганського грати просто, природно й правдиво».

М. Заньковецька віддано служила рідному народу засобами акторського мистецтва, все своє життя боролася за соціально значимий репертуар. Виступаючи з доповіддю на першому всеросійському з’їзді сценічних діячів у Москві (1897), вона захищала передове, прогресивне театральне мистецтво, від імені всіх акторів вимагала усунення ганебних цензурних обмежень і полегшення стану українського театру. Разом з М. Кропивницьким, М. Старицьким, М. Лисенком, М. Садовським, П. Саксаганським, І. Карпенком-Карим вона брала активну участь у створенні першого українського професіонального художнього театру.

До останніх днів свого життя видатна актриса цікавилася радянською драматургією і розвитком театру, як дбайлива господиня, завжди уболівала за долю українського театру, жила його інтересами, раділа з успіхів, болісно переживала штукарство і формалістичні збочення на сцені, відхід од реалістичного напряму.

Уже на схилі віку М. Заньковецької її квартира у Києві по вулиці Червоноармійській, 121 була своєрідним університетом мистецтв. По поради до неї часто приходили актори і режисери: П. Саксаганський, Г. Борисоглібська, Ф. Левицький, І. Мар’яненко, Л. Ліницька, І. Козловський, О. Петрусенко, Б. Романицький, В. Яременко, В. Любарт, Є. Хуторна, В. Василько, Г. Юра, Н. Ужвій, О. Ватуля; її часто відвідував видатний радянський учений, президент Академії наук УРСР О. Богомолець.

Радянський уряд високо оцінив заслуги геніальної артистки перед українським народом. У день 40-річчя сценічної діяльності 15 грудня 1922 року Марії Заньковецькій першій на Україні і одній з перших в Радянському Союзі було присвоєно почесне звання народної артистки республіки.

* * *

Г. П. Затиркевич-Карпинська.Народилася артистка у 1986 році в містечку Срібному на Полтавщині, тепер це Чернігівська область, в сім’ї дрібного поміщика Л. Ковтуненка. У дитинстві її доглядала мама, а також нянька-кріпачка К. Забіла, яка була знавцем української пісні, приказок і прислів’їв. У вісім років Ганну віддали до Прилуцького приватного пансіону, а через рік перевели до Київського інституту благородних дівиць, який вона закінчила у 1874 році. У Києві дівчина захопилась театром, мріяла про консерваторію. Але батько віддав 18-річну доньку за полтавського поміщика Затиркевича, старшого за неї на 20 років. Живучи в маєтку, молода господиня не забуває про театр, бере участь в аматорських виставах.

Долю майбутньої актриси вирішив виступ у п’єсі Г. Квітки-Основ’яненки «Сватання на Гончарівці», яку в 1882 р. підготували роменські аматори. Всі молоді жінки і дівчата сперечалися за роль Уляни, а ось Одарку – літню жінку – ніхто грати не хотів. Цю роль і зіграла Ганна Затиркевич, та так, що найбільший успіх випав саме на її долю. Похвалам і аплодисментам не було меж.

«Після першої вистави моя здушена любов до театру прорвалася», – згадувала потім Затиркевич-Карпинська.

Ганна Петрівна дізналася про виступи в Києві української професіональної трупи під орудою М. Л. Кропивницького та зв’язалася з Марком Лукичем і отримала згоду на виступ у його колективі. Дебютувала актриса під прізвищем Прилуцька 20 травня 1883 р. у Полтаві, а з кінця серпня вона виступає в зразковій українській трупі, на той час – під орудою М. Старицького та М. Кропивницького. Сценічний талант, добре володіння українською мовою молодої акторки відразу зайняли провідне місце в колективі.

Своїм учителем Ганна Петрівна незмінне називала М. Кропивницького. «Кожне моє слово, кожен мій рух на сцені, паузи, вироблення міміки – все це було наслідком невпинної режисерської роботи М. Л. Кропивницького», – розповідала майстриня сцени. Видатний режисер і актор допоміг їй визначити амплуа, виявив її нахил до ролей комічних бабусь та жартівливих молодиць.

У перші роки роботи на професійній сцені Г. Затиркевич створила такі ролі, як мати-страдниця Стеха та пащекувата баба Риндичка («Глитай, або ж Павук», «По ревізії» М. Кропивницького), провінційна поміщиця-скнара Фенна Степанівна («Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка) та інші, які грала протягом усього життя. Роль Теклі, заздрісної покоївки-інтриганки з п’єси М. Кропивницького «Дай серцю волю, заведе в неволю» у виконанні Г. Затиркевич критики називали «Яго у спідниці».

Під час перебування трупи корифеїв у Петербурзі у 1886 р. російський критик О. Суворін високо оцінив гру «малоросів». Про роль лихої свекрухи Ганни з «Безталанної» І. Карпенка-Карого критик написав: «Пані Затиркевич передала свою роль майстерно, зі всією правдою і тактом. Це її краща роль...».

Блискучі дуети на сцені Г. Затиркевич створювала з М. Кропивницьким та М. Заньковецькою, яку вважала своєю кращою партнеркою. З першою зіркою української сцени Марією Заньковецькою Ганну Петрівну з’єднувала міцна дружба, яку вона пронесла через усе життя. У них не було приводу для суперництва. Затиркевич ніколи не претендувала на «молоді ролі», якщо для неї не було головної ролі, бралася за епізоди та робила з них справжні шедеври. Вона також була чудовою співачкою, добре виконувала твори М. Лисенка, С. Гулака-Артемовського, М. Кропивницького.

У повсякденному житті Ганна Петрівна була, як згадували сучасники, скромною, дуже економною для себе та щедрою з оточуючими.

У репертуарі актриси була роль І. Кулішевич з п’єси М. Старицького «Талан». Цю героїню драматург писав з Г. Затиркевич-Карпинської (після другого заміжжя актриса взяла подвійне прізвище).

Відома хлібосолка і кулінар, Ганна в театрі тримала свій «пансіон». Вона оточувала материнською турботою молодих акторів, допомагала цілим сім’ям. Свого часу Ганна Петрівна врятувала від туберкульозу початківця Івана Мар’яненка, згодом народного артиста СРСР. Маючи власну доньку, підбирала сиріт, виховувала їх, давала посаг зі свого майна. Для театральної молоді Г. П. Затиркевич-Карпинська була прикладом дисциплінованості. Слова «спізнитися» для неї не існувало. Приходила за годину до вистави, вже загримованою, незалежно від того, в якій дії мала виходити на сцену. Дуже любила грати в нових п’єсах. Без мистецтва не мислила свого життя. «Ідеш до театру наче й стомлена, а вийдеш на сцену, все забуваєш – і літа, і втому», – говорила вона.

Після Жовтневої революції артистка, працювала в театрі М. Садовського, а у 1919 р. – в першому Державному народному театрі під режисурою П. Саксаганського. В роки громадянської війни опрацьовувала нові ролі, але хвороби (тиф, запалення легень) її знесилили. З Києва Г. Затиркевич-Карпинська переїхала до с. Блотниці на Чернігівщині, де мала будинок. Цей дім нагадував музей: картини відомих художників, вишивки, кавказькі килими, японський посуд, фото друзів-акторів. Вона любила всі види мистецтва, що живили розум і серце.

В останні роки життя Ганну Петрівну часто бачили в саду, серед улюблених квітів.

У 1920 р. в Ромнах було створено театр, куди запросили й Г. Затиркевич-Карпинську.

Померла видатна українська актриса у 1921 р. у віці 66 років. У пам’яті своїх учнів-акторів вона залишилась щирою, життєрадісною жінкою з посивілим волоссям і дуже молодою душею.

Контрольні питання:

1. Створення українського професійного театру.

2. Кого відносять до організаторів перших професійних театрів?

3. З яких творів первинно складався репертуар перших професійних театрів?

4. Тематика драматургії українськоготеатру ХІХ ст.?

5. Особливості акторської майстерності корифеїв українського театру?

Література:[1], [6], [15], [19], [21], [31],[32], [33], [35], [37], [38], [41], [44].

ТЕМА 3.Український театр І половини XX століття

План

1. Театр у післяреволюційні роки (1917 – 1921).

2. Театр у роки відбудови народного господарства (1921-1926).

3. Театр у роки соціалістичної реконструкції (1926-1934).

4. Театр у роки завершення будівництва соціалістичного суспільства (1934-1941).

5. Роль видатних класиків української літератури в розвитку українського театру: Т. Г. Шевченко, І. Я. Франко, Леся Українка

Дата добавления: 2018-08-06; просмотров: 242; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 123 4 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!