Діалог. Розділові знаки при діалозі

Курс сучасної української літературної мови тісно пов'язаний з професійною підготовкою в Україні вчителя української мови і літератури та іноземних мов, учителя початкової школи та вихователя дошкільних закладів, учителя допоміжної школи та будь-якого спеціаліста-гуманітарія.

Завдання цього курсу — дати основні відомості про фонетичну систему, лексичний склад і граматичну будову сучасної української літературної мови, допомогти студентам опанувати її літературні норми.

Поняття «сучасна українська літературна мова» слід розуміти як унормовану літературну форму загальнонародної української мови від часів І. П. Котляревського, Т. Г. Шевченка і до нашого часу. Лінгвістичну основу цього курсу становлять теоретичні питання української мови на сучасному етапі її розвитку.

Курс складається з таких розділів: 1) фонетика і фонологія, орфоепія (вчення про звукову систему мови); 2) графіка і орфографія (вчення про передачу звуків на письмі та правила написання слів і частин їх); 3) лексикологія і фразеологія (вчення про словниковий склад і фразеологічні одиниці мови); 4) морфеміка і словотвір (учення про будову і способи творення слів); 5) граматика — морфологія і синтаксис (учення про частини мови, форми слів і словозміну, про будову словосполучення і речення); 6) пунктуація (вчення про систему розділових знаків, їх типи та правила вживання, які розглядаються побіжно й у зв'язку з вивченням формально-синтаксичної структури простого і складного речення).

Чуже мовлення

До складних синтаксичних конструкцій тісно прилягають і конструкції з чужим мовленням, підияким розуміють різнітспособи передачі мовлення чи думок якоїсь особи, що включаються в авторську розповідь.

Форми й засоби передачі чужого мовлення залежать від ситуації спілкування, від мети, призначення повідомлення. Так, в одних випадках важливо передати не тільки зміст, а й

саму форму чужого мовлення з точним відтворенням його лексичного складу й граматичної будови, в інших виявляється достатньою передача лише його змісту.

 Залежно від лексико-синтаксичних засобів і способів передачі чужого мовлення розрізняють дві основні його

форми: 1) форми прямої передачі (пряма мова), 2) форми непрямої передачі (непряма мова). Речення з прямою мовою спеціально призначені для точного відтворення чужого мовлення з певним дотриманням не тільки його змісту, а й форми, а речення з непрямою мовою — лише для передачі змісту чужого мовлення. Крім відзначених двох основних, найпоширеніших форм передачі чужого мовлення, існують ще й деякі інші форми, зокрема невласне пряма мова, а також діалогічне мовлення та цитація.

Розділові знаки.

П р я м а м о в а— це точно відтворений чужий вислів із збереженням його лексичних, синтаксичних та інтонаційних особливостей. Вона, як правило, супроводжується словами автора, з яких стає відомо, кому належить пряма мова, за яких обставин і в який спосіб вона булла висловлена тощо.

Розділові знаки при прямій мові:

1. Якщо слова автора стоять перед прямою мовою, то після них ставиться двокрапка, а пряма мова береться в лапки і пишеться з великої букви. У кінці речення ставиться потрібний за змістом розділовий знак: знак оклику, знак питання, три крапки: А: «П (!?)». Дивуюсь, радію, у серця питаю: «Скажи, віще серце, чи скоро світ буде?».

2. Якщо пряма мова стоїть перед словами автора, то вона береться в лапки, після неї ставиться кома (знак питання, знак оклику, три крапки) і тире. Слова автора пишуться з малої букви: «П», — а. «Хто творить розумну і добру людину — найкращий майстер», — таке було рішення стариків.

3. Якщо пряма мова розірвана словами автора, то на початку і в кінці прямої мови ставляться лапки. Інші розділові знаки ставляться так:

- якщо слова автора розділяють пряму мову, яка є одним реченням, то вони з обох боків виділяються комами і тире: «П, — а, — п». «Іди, доню, — каже мати, — не вік дівувати».

- якщо слова автора розділяють пряму мову на межі двох речень, то після першої частини прямої мови ставиться кома (знак питання, знак оклику, три крапки) і тире, а після слів автора — крапка і тире. Друге речення прямої мови пишеться з великої букви. Лапки закриваються в кінці прямої мови: «П! — а. — П...». «Воскресни, Україно! — пристрасно молив Я. Гоян. — Воскресни в козацьких степах під своїм високим блакитним небозводом...»;

- коли одна частина слів автора належить до першої частини прямої мови (що стоїть до розриву), а друга — до другої, то після слів автора ставиться двокрапка і тире, пряма мова продовжується з великої літери: «П! — а: — П.». «Я чув про це, — сказав він і додав: — А хто не чув...»;

4. Якщо слова автора розірвані прямою мовою, після слів автора ставиться двокрапка, пряма мова береться в лапки, після неї ставиться кома (знак питання, знак оклику, три крапки) А: «П», а. Добре виявляє наше ставлення до паліїв війни вираз: «Хто взяв меч, від меча і загине», хоч меч аж ніяк не є зброєю сучасних бійців.

Н е п р я м а м о в а— це чуже мовлення, введене автором розповіді в текст у формі з'ясувальної підрядної частини складнопідрядного речення. Вона не є самостійною синтаксичною одиницею, а разом із словами автора становить складнопідрядне з'ясувальне речення, в якому головна частина — це слова автора, а підрядна — непряма мова. Таким чином, і при цьому способі передачі чужого мовлення синтаксичним центром, що організує конструкцію з чужим мовленням, як при прямій мові, виявляються слова автора, які виступають у ролі головної частини складнопідрядного речення: Мати через пліт запитала сина, куди він збирався (Ст.); Варвара спитала у начальника станції, чи можна послати радіограму в Москву (Перв.).

В усному і писемному мовленні нерідко доводиться пряму мову замінювати непрямою. У такому випадку утворюється складнопідрядне речення, до головної частини якого (нею стають, як уже зазначалося, слова автора) приєднується за допомогою сполучників що, щоб, чита сполучних слів займенниково- прислівникового походження підрядна частина, якою стає пряма мова.

 Залежно від мети розповіді в оформленні непрямої мовиберуть участь різні з'ясувальні сполучникові і сполучні слова:якщо чуже мовлення — розповідне речення, то в формі непрямоїмови воно оформлюється за допомогою сполучника що, якщо чуже мовлення — спонукальне речення, то непрямамова вводиться сполучником щоб, якщо чуже мовлення— питальне речення, то передача його в формі непрямоїмови вимагає сполучника чи (якщо відсутнє питальне слово)або відносних займенників та прислівників. Якщо впрямій мові є особові займенники й особові форми дієслів,то в непрямій мові вони вживаються з погляду авторськоїрозповіді, а не з погляду того, чиє мовлення передається.

Діалог. Розділові знаки при діалозі

Діалог передає розмову двох або кількох осіб. Слова кожного зі співрозмовників називаються реплікою.

Кожну репліку діалогу записуємо з нового рядка, перед реплікою ставимо тире.

Якщо перед реплікою стоять слова автора, після них ставимо двокрапку. Якщо слова автора стоять після репліки, то після неї ставимо кому або знак оклику, чи знак питання, а потім — тире. Слова автора після репліки записуємо з малої літери.

Коли є діалог, то замість лапок ставиться тире. Кожна репліка починається з нового рядка, а розділові знаки в реченні ставляться такі само, як при прямій мові:

— Бабусю! — каже він. — Хотів я подивитися, чи дуже довгий світ.

— Гай-гай! Дивився б із воріт, а лізти високо малому не годиться.

6. Якщо репліки беруться в лапки і записуються підряд без слів автора, то між ними ставиться тире. «На добридень, ти моя голубонько!» — «На добридень, мій коханий друже!» — «Що сьогодні снилось тобі, любко?» — «Сон приснився, та дивненький дуже». — «Що ж за диво снилось тобі, мила?» — «Мені снились білії лелії..» — «Тішся, мила, бо лелія — квітка чистої та любої надії!».

Мы поможем в написании ваших работ!