Тема 1. Предмет і завдання курсу «Етика і психологія ділового спілкування»
1. Предмет і завдання курсу «Етика і психологія ділового спілкування».
2. Поняття ділового спілкування.
3. Науково-практичні передумови ділового спілкування.
4. Культура ділового спілкування.
Предмет курсу «Етика і психологія ділового спілкування» визначається з урахуванням позицій двох наукових галузей: етики і психології. Кожна з них має свій специфічний предмет (під предметом розуміють сферу дійсності, яка вивчається певною наукою). Проте і в межах етики, і у площині психологічних досліджень нині активно розробляється проблема спілкування загалом і ділового спілкування зокрема.
Відповідно предметнашого курсустановить
- з позицій етики–моральний зміст ділового спілкування, що базується на протистоянні добра і зла;
- з позицій психології– психологічні закономірності ділового спілкування.
Завданнями курсу є:
- вивчення особливостей ділового спілкування;
- ознайомлення з психологічними закономірностями ділового спілкування;
- ознайомлення з моральними регулятивами ділового спілкування;
- ознайомлення з етикетними приписами щодо ділового спілкування;
- втілення отриманих знань у практику спілкування.
Ділове спілкування – це спілкування людей в умовах професійно-трудової діяльності.
Хід і характер ділового спілкування зумовлений такими об’єктивними чинниками, як:
- специфіка професійно-трудової діяльності;
- особливості організації, в якій реалізується професійно-трудова діяльність;
|
|
|
- зміст посадових обов’язків та функцій фахівця та його місце в системі професійно-трудових відносин;
- специфіка регулювання відносин в організації (правила, моральні і правові норми, статути, інші регулятиви, зумовлені характером трудової діяльності, особливостями обміну і потреб організації).
В індивідуальному плані ділове спілкування зумовлене:
- рівнем свідомості особистості;
- особливостями засвоєння досвіду;
- рівнем особистісної культури (зокрема культури спілкування);
- соціально-психологічними особливостями особистості;
- соціальним типом особистості.
Особливості ділового спілкування визначаються:
- опосередкованістю метою і завданнями професійно-трудової діяльності;
- наявністю достатньо виразної системи управління (в напрямі від керівника до підлеглого);
- змістом цінностей організації та професійної діяльності;
- наявністю обов’язкових для виконання норм, законів, інструкцій, наказів, розпоряджень, правил тощо конкретної установи;
- наявністю специфічних, характерних для певної сфери професійно-трудової діяльності комунікативних систем та мови спілкування;
- точністю та статусною зумовленістю комунікативних зв’язків;
|
|
|
- взаємодією формальної і неформальної структур спілкування;
- вимогами до певних професійних якостей фахівця в аспекті виконання конкретних дій;
- усвідомленням себе і власного положення в системі ділових відносин;
- вибірковістю сприйняття норм конкретною людиною (від повної інтерналізації до аномії, тобто відсутності регулятивного впливу норм).
У діловому спілкуванні фахівець може бути виконавцем, який керується у своїй діяльності приписами та інструкціями і прагне не виходити за їх межі або виявляти соціальну активність, винахідливість, творчість, що супроводжуються самостійним пошуком ефективних шляхів виконання професійних обов’язків та організації спілкування, відкриття нових можливостей.
Ділове спілкування документознавця має свою специфіку, яка залежить від особливостей професійно-трудової діяльності у сфері документознавства. Так, з точки зору О. Матвієнко: «Діяльність документознавця пов’язана з уніфікованими документами, формалізованими описами електронних документів та технологічними схемами їхньої обробки протягом усього життєвого циклу, розробкою стандартних, не залежних від типу та версій процедур обробки електронних документів. Діяльність документознавця відбувається на оперативному рівні прийняття управлінських рішень, фактично, не торкаючись стратегічного рівня (визначення пріоритетів та перспективних напрямів розвитку організації), та певною мірою долучаючись до тактичного рівня прийняття рішень (забезпечення сталого функціонування організації в цілому)».
|
|
|
Варто зазначити, що останнім часом в умовах інформатизації суспільства роль цієї професійної сфери та зокрема її інформаційної компоненти неухильно зростає. У зв’язку з цим документознавсво відносять до класу професій «людина – знакова система» і характеризують як одну з перспективних професій, стрижнем якої є інформаційно-аналітична діяльність, пов’язана з одержанням, використанням, поширенням та збереженням інформації.
Відповідно основні функції документознавця полягають у: виконанні спеціальних завдань, пов’язаних з розробкою та впровадженням технологічних процесів документування, роботи з документами й інформацією, організацією інформаційної діяльності; вирішенні стереотипних, діагностичних завдань з документознавства та інформаційної діяльності; прийнятті оперативних рішень у межах своєї компетенції та функціональної підготовки.
|
|
|
До основних напрямів професійної діяльності документознавців належать виконання діловодської, кадрової, організаційно-управлінської, архівної, референтської, інформаційно-аналітичної та консультаційної роботи. Таку діяльність можуть реалізувати лише високоосвічені, творчі, активні фахівці, здатні ефективно спілкуватися та використовувати сучасні комунікативні техніки і технології.
Як бачимо, предмет діяльності документознавця має дві взаємопов’язані сторони: діловодну та інформаційну. Такий зв’язок базується на інформаційній природі документа, який є носієм семантичної (смислової) дискретної інформації, сформованої у вигляді повідомлень.
Сферу компетентності документознавця становлять документування, обробка, розповсюдження, зберігання, використання документів у ході організації інформаційної діяльності. В цьому контексті структуру діяльності документознавця утворюють такі підсистеми, як документно-інформаційні ресурси, інформаційні технології, управління інформаційною діяльністю, комунікації.
Інформаційна діяльність охоплює процеси: збирання інформації за всіма видами джерел, типами та видами інформації; аналітико-синтетичну переробку інформації; довготривале зберігання інформації; пошук інформації в мережі Інтернет, через створення інформаційно-пошукових систем; представлення інформації у вигляді оглядів та перехід до рівня конкретного користувача.
Тому документознавець повинен володіти усіма можливостями пошуку, аналізу і синтезу, зберігання та представлення користувачеві інформації через документ, забезпечення належного документообігу. Водночас наявне у його професії безпосереднє контактування з різноманітними агентами професійно-трудового оточення вимагає обізнаності з культурними нормами спілкування, оволодіння ними комунікативними засобами, комунікативними уміннями і навичками, засвоєння рольового репертуару, притаманного його професії. Це засвідчує важливість етичної сторони діяльності документознавця, зумовлює відповідальність за її результати та наслідки.
Характеризуючи науково-практичні передумови ділового спілкування варто пам’ятати, що сфера ділових відносин – динамічна система, яка постійно розвивається в часі.
Її функціонування регулюється низкою норм, законів, правил, настанов, інструкцій, наказів тощо. Регулятивна структура ділового спілкування має глибоке історичне коріння і почала формуватись з появою спільної діяльності людей, створення людських спільнот.
Так, в первісному суспільстві людина належала до однієї спільноти, життєдіяльність якої регулювалася з допомогою притаманних їй традицій, звичаїв і обрядів. Поступово вона змінювалася завдяки трансформації або відмиранню цих регулятивів, виникненню нових форм регуляції.
У зв’язку з розвитком суспільства, ускладненням, диференціацією його соціальної структури та збільшенням числа соціальних спільнот, до яких одночасно належала людина, вона отримувала можливість для розширення кола свого спілкування та вибору альтернатив комунікативної поведінки, виходу за рамки окремої спільноти. Тобто діалектика самоствердження особистості була пов’язана з механізмами уособлення і водночас уподібнення, ідентифікації з усіма спільнотами, до яких вона належала. При цьому нормативні межі її поведінки в першу чергу співвідносилися з тими ідеалами, цінностями, нормами і традиціями, які найбільшою мірою відповідали її власним інтересам.
Ці феномени склали основу для виникнення моралі – імперативно-оцінного способу ставлення людини до дійсності, котрий регулює її поведінки з точки зору принципового протистояння добра і зла (визначення В. Малахова).
З виникненням ділових взаємин виникає соціальна потреба в регулюванні відносин індивідів в ході їх спільної діяльності. Спочатку це було невелике коло нескладних дій. Надалі у зв’язку з ускладненням та диференціацією діяльності, виникненням професій та їх подальшої спеціалізації з’являється об’єктивна необхідність специфічної моральної регуляції в сфері ділової діяльності, що стала першоосновою етики ділового спілкування.
В основі регуляції ділового спілкування доби феодалізму і капіталізму знаходився передусім принцип корпоративності – належності індивіда до певного стану, верстви і зумовленість його ділової поведінки і діяльності характерними для даної спільноти традиціями, звичаями, писаним і неписаним кодексом поведінки.
Ділові відносини українців того часу були переважно пов’язані з сільською територіальною общиною, традиціями колективної взаємодопомоги і громадського самоуправління, що було продиктоване землеробським типом господарства, успадкованого ще з епохи неоліту.
В добу капіталізму яскраво спостерігається перехід від звичаєво-традиційного регулювання ділового спілкування до формально-нормативного.
Протягом історичного розвитку феномена ділового спілкування накопичувалися емпіричні етико-психологічних знань, пов’язані з організацією, регуляцією, оптимізацією ділової діяльності. Вони формувалися у складі інтуїтивного життєвого досвіду шляхом практичних проб і помилок, здобутих у конкретних ситуаціях. В якості ідеалів народної моралі висувалися повага і любов до вільної праці, ствердження ідеалів добра і краси, гуманних взаємостосунків, громадянськості. З іншого боку спостерігалося засудження таких негативних проявів працівника як лінощі, нещирість, злодійство, ненадійність тощо. Моральна цінність людини вимірювалася передусім її ставленням до праці.
Така оцінка є актуальною і для сучасного суспільства. Водночас цінність професійно-трудової діяльності обумовлена, по-перше, об’єктивною її цінністю в контексті суспільного розвитку, по-друге, суб’єктивною значущістю для безпосередніх виконавців. Вид ділової діяльності визначає специфіку комунікативного середовища, що накладає свій відбиток на людей незалежно від їх волі і бажань.
Вимоги до конкретних учасників професійно-трудової діяльності та їх взаємодії виникають залежно від специфіки об’єкта праці, засобів, методів, прийомів праці і складності і навіть небезпечності розв’язуваних задач. Специфіка морально-етичної регуляції в конкретній галузі ділової діяльності залежить, по-перше, від рівня культури спілкування, створеної суспільством на певному історичному етапі його розвитку і зумовленої суспільною мораллю; по-друге, від особливостей конкретної професії; по-третє, від особливостей конкретної організації; по-четверте, від суб’єктивних особливостей виконавців ділової діяльності.
Вона отримує безпосереднє відображення у системіморальних норм, правил, вимог, законів, кодексів, стандартів тощо. У діловому спілкуванні вони функціонують на рівні регуляції систем, цілей, структур, стилів управління і виконавської діяльності, взаємодії між різноманітними діловими структурами і конкретними людьми. Це свідчить про те, що етика ділового спілкування є орієнтиром для його учасників у виборі методів, стилю професійно-трудової діяльності, стратегій, тактик, моделей ділового спілкування, у створенні структури управління, у прийнятті рішень тощо.
Таким чином етика ділового спілкування уможливлює його осмислення в моральному аспекті, що стосується передусім питань відповідальності, обов’язку, совісті, волі людини, співвідношення цілей і засобів діяльності, її мотивів і результатів, творчості, самореалізації особистості професіонала.
До числа найбільш загальних моральних передумов ділового спілкування належать: повага, толерантність, співчуття, милосердя, любов.
В сучасних суспільних умовах спостерігається явище поступової зміни у взаємозалежності між етичними нормами і практичною діяльністю людей, з’являється певна розбіжність між етичними нормами та поведінкою людей у професійно-трудовому середовищі, між обов’язком людини та її ставленням до справи.
З позицій психології спілкування– це увесь спектр зв’язків і взаємодії людей у процесі духовного і матеріального виробництва, спосіб формування, розвитку, реалізації та регуляції соціальних відносин і психологічних особливостей окремої людини, що здійснюється через безпосередні чи опосередковані контакти, в які вступають особистості та групи (Л, Орбан-Лембрик).
Потреба у спілкуванні є однією з найважливіших людських потреб. Її задоволення є необхідною умовою становлення індивіда як особистості (з допомогою спілкування він оволодіває мовою, здобуває знання, засвоює різноманітні види діяльності, розвиває свою свідомість), становлення та існування спільності.
В умовахбезпосереднього психологічного контакту між невеликою кількістю його учасників реалізується міжособистісне спілкування, яке здійснюється в умовах з допомогою мовленнєвих та немовленнєвих засобів і супроводжується виникненням емоційно наповнених відносин між людьми. У ході таких контактів між учасниками спілкування спостерігається особливий емоційно наповнений взаємозв’язок, який суттєвим чином впливає на їх поведінку, думки, вчинки.
Явище міжособистісного спілкування характеризують з допомогою таких основних термінів, як:
- міжособистісний контакт – спрямованість учасників спілкування один на одного в умовах доступності для взаємного сприйняття, взаємодії та передачі інформації;
- міжособистісна комунікація – використання учасниками спілкування певних способів передачі та прийняття інформації;
- міжособистісна взаємодія – взаємне виявлення активності у системі дій, що призводить до змін у поведінці, діяльності, відносинах, установках учасників спілкування;
- міжособистісні відносини – виникнення між учасниками спілкування певної інтимної залежності та взаємної відповідальності за якість реалізованих у ході спілкування контактів у конкретний момент.
Залежно від величини утвореної між партнерами зі спілкування дистанції, можна виокремити такі рівні міжособистісного спілкування, як ритуальний (соціально-рольовий), діловий та інтимно-особистісний.
Ритуальний, або соціально-рольовийрівень міжособистісного спілкування визначається анонімністю учасників спілкування, спрямованістю на виконання очікуваної від людини (як члена суспільства, групи) соціальної ролі, дотримання існуючих у суспільстві (групі) норм та ритуалів, реалізацію очікуваних суспільно схвалених комунікативних дій.
Діловий рівень міжособистісного спілкування характеризується певною відчуженістю учасників спілкування один від одного. Він націлений на виконання спільної діяльності, досягнення спільних результатів, актуалізацію тих функціональних якостей партнерів, які забезпечують високий ефект взаємодії.
Інтимно-особистісний рівень міжособистісного спілкування вирізняється домінуванням емоційного ставлення партнерів зі спілкування один до одного і націлений на задоволення їхніх потреб у спілкуванні, співчутті, співпереживанні, розумінні.
«Світ відносин, – як зазначає Т. Іванова, – це безперервний процес взаємостосунків між людьми, який зумовлює характер, спрямованість, особливості цих стосунків. Наявні в суспільстві цінності, умовності, тенденції фіксуються, закріплюються у свідомості людей і слугують керівництвом для дії. Норми спілкування людина постійно «проектує» на своє ставлення, свою поведінку оцінює з позиції цих норм (їх прийняття або неприйняття)».
Це стає можливим завдяки активізації таких особистісних пізнавальних та регулятивних механізмів, як:
- взаєморозуміння партнерів зі спілкування, що полягає у сприйнятті інформації й тих, хто її передає та отримує;
- самопізнання, осягнення власного Я, власних запитів і потреб;
- регуляція стосунків з людьми, пов’язана з усвідомленням себе та своїх партнерів, моральних основ взаємодії з ними.
Означені механізми дають змогу пізнати себе й інших, реагувати на дії партнерів, регулювати власну поведінку, оцінювати результати спілкування.
Слід підкреслити, що продуктивність спілкування залежить не тільки від того, наскільки зрозумілою для особистості є реальна комунікативна ситуація, але й від її здатності досягти взаєморозуміння та узгодженості з іншими в оцінках цієї ситуації, прийняти правила комунікативної поведінки, обрати найефективніші способи, засоби й форми її організації.
Як бачимо, у міжособистісному спілкуванні відбувається розкриття суб’єктивних світів тих, хто спілкується, здійснюється обмін думками, враженнями, мріями, почуттями тощо. В таких контактах розкривається все розмаїття якостей, рис і сторін особистості, підтверджується її соціальна значущість, виявляються симпатії й антипатії, сумісність або несумісність із співрозмовником. Спілкування є тим продуктивнішим, чим краще його учасники розуміють себе й один одного, уміють «читати» партнера, осягати його сутність, ураховувати його й свої особливості та будувати на цій основі взаємодію. Водночас спілкування людей відбувається в конкретному соціокультурному середовищі, що накладає відбиток на їх внутрішній світ, призводить до певних особистісних змін та позначається на якості комунікативного процесу.
Викладене засвідчує, що продуктивність спілкування значною мірою залежить від сформованості чинників міжсуб’єктної взаємодії її учасників. Очевидно, ними можуть бути особистісні когнітивні, афективні й поведінкові механізми, які забезпечують певні способи спільного опрацювання й оцінки інформації та відповідно врегульовані і реалізовані дії. Тоді досвід спілкування особистості доцільно розуміти як складну й динамічну систему набутих знань, умінь, способів, засобів і форм організації комунікативної поведінки, ставлення до комунікативних подій, котрі розвиваються й змінюються відповідно до динамічних процесів (просоціальних й асоціальних), що відбуваються в суспільстві.
Складні і багатогранні процеси, що мають місце у спілкуванні людей, розглядаються дослідниками здебільшого з точки зору взаємного виявлення психічного стану, обміну інформацією та реалізації у поведінці. Так, згідно з твердженням Б. Паригіна, спілкування «може виступати водночас і як процес взаємодії індивідів, і як інформаційний процес, і як ставлення людей один до одного, і як процес взаємовпливу один на одного, і як процес їхнього співпереживання та взаєморозуміння один одного».
Викладене відображено в аналітичній моделі спілкування, яка дає змогу репрезентувати кожний його акт у вигляді трьох взаємопов’язаних між собою елементів (сторін):
1) комунікативного – обміну інформацією з допомогою вербальних (словесних) і невербальних (несловесних) засобів;
2)інтерактивного – організації спільної діяльності;
3) перцептивного – взаємосприйняття партнерами зі спілкування один одного та їхнього взаємного пізнання.
Запропонована модель спілкування уможливлює його розгляд з погляду різноманітності взаємозв’язків людей, зокрема форм, способів і засобів взаємодії між ними. При цьому властива людині суб’єктність зумовлює вибірковість їх застосування (або перетворення), що робить будь-який комунікативний акт та його учасників унікальними і не подібними до інших.
Спілкування розглядається у тісному взаємозв’язку з діяльністю. Так, з точки зору О. Леонтьєва, спілкування є реальністю людських відносин, пов’язаною з усіма формами спільної діяльності людей: люди не просто спілкуються, а спілкуються з приводу певної діяльності, в процесі виконання ними певних суспільних функцій. Діяльність однієї людини неодмінно перехрещується з діяльністю інших людей. Спілкування формує спільноту індивідів, які виконують спільну діяльність.
Побудова плану спільної діяльності вимагає від кожного учасника оптимального розуміння цілей, задач діяльності, усвідомлення специфіки об’єкта діяльності, можливостей до виконання діяльності кожним з учасників. Включення спілкування в цей процес дає змогу здійснити узгодження дій окремих учасників. Таке узгодження можливе завдяки інформаційно-комунікативній, регулятивно-комунікаційній і афективно-комунікативній функціям спілкування.
Таким чином, спілкування можна розглядати як засіб:
- реалізації діяльності;
- розвитку сфери діяльності і суб’єктів діяльності;
- стимулювання і мотивації учасників діяльності;
- формування емоційно-оцінного ставлення до діяльності;
- формування психологічної сумісності і співпраці;
- формування позитивного клімату в організації.
До спілкування як наукової проблеми почали ставитись науковці в галузі філософії, етики, психології та ін. галузей науки починаючи з 20-30 років ХХ ст. в їхніх працях зазначалось, що моральні цінності та норми спілкування формуються під впливом вищих, зокрема релігійних, цінностей або відповідають традиціям, звичаям і ритуалам конкретного суспільства. В розробці економічних, фінансових питань починають звертатись до людинознавчих наук, зокрема, до проблем людської поведінки ( школа “людських відносин”).
Початок формування наукової думки про спілкування (його окремі аспекти) в Україні пов’язують з діяльністю науковців Острозької та Києво-Могилянської академій, які створили низку праць, що торкаються питань етики спілкування (Г.Смотрицький, М.Смотрицький, Є.Славинецький, С.Полоцький, Ф.Прокопович), філософів і просвітителів українського Відродження (Г.Сковорода, І. Юркевич).
Власне теоретичні дослідження проблеми спілкування розпочалися на початку ХХ століття. Вони здійснювалися в межах філософії, психології, етики. Отримані дослідниками дані почали використовувати під час розробки питань, пов’язаних з трудовою діяльністю.
Проте перші праці з проблеми ділового спілкування в Україні з’явилися у 70-ті роки ХХ століття (О. Леонтьєв, М. Обозов, Г. Щокін).
Нині питання ділового спілкування вивчають М. Вороніна, Л. Зубенко, Г. Кацавець, Б. Лавриненко, В. Нємцов, М. Обозов, А. Паламар, Ю. Палеха, Г. Почепцов, Г. Чайка, Т. Чмут.
Вивчення цієї проблеми на сучасному етапі переважно спрямоване на теоретичні дослідження сутності ділового спілкування, з’ясування оптимальних шляхів реалізації ділового спілкування, визначення можливостей підвищення рівня культури спілкування шляхом оптимізації практичних форм і методів ділового спілкування.
Наприкінці ХХ століття активізувалися дослідження проблеми культури спілкування загалом та культури ділового спілкування зокрема, які базуються на розумінні явища культури як такого, що існує в різноманітних параметрах людського буття, виконує функцію «соціальної спадковості», є своєрідним передавачем утіленої в її формоутвореннях людської сутності, є специфічним видом життєдіяльності людини й людства, виявляється у ступені розвитку тілесно-душевно-духовних сил, схильностей і здібностей людини; сукупності способів і прийомів організації, реалізації та поступу людської життєдіяльності, способів людського буття; сукупності практичних, матеріальних і духовних надбань суспільства, котрі відображають історично досягнутий рівень розвитку суспільства й людини і втілюються в результатах продуктивної діяльності.
Вагомим в осмисленні сутності цього феномена є твердження про необмеженість проявів культури спілкування. Так, за переконаннями В. Малахова, будь-яке явище культури, інтерсуб’єктивної за своєю сутністю, може розглядатись як культура спілкування.
Поділяючи викладену точку зору, О. Даниленко стверджує, що до культури спілкування належать усі прийняті людьми засоби й способи вираження думки або почуття, ставлення до себе чи інших, незалежно від їх змісту та моральної якості (слово, організоване у мову, динамічні характеристики мовлення, кінетичне оформлення мовлення, атрибутика тощо). В запропонованому нею визначенні робиться акцент на інструментальній стороні спілкування – культура спілкування розглядається як комплекс способів поведінки людей, котрі забезпечують перебіг комунікативного процесу.
Акцентуючи увагу на її соціальному характері, Б. Паригін пропонує звести всі характеристики культури спілкування до п’яти смислових значень:
1) інструмента нормативної регуляції взаємин між людьми, альтернативного невпорядкованості варварських (нецивілізованих) відносин;
2) історичного типу взаємодії людей, або сукупності особливостей спілкування певної історичної епохи;
3) рівневої характеристики спілкування людей, що визначається з точки зору адекватності (обґрунтованості, раціональності) усіх комунікативних функцій індивіда у ситуації його взаємодії з іншими;
4) видової характеристики тих чи інших елементів у структурі спілкування або сферах його прояву (культури мовленнєвого контакту, культури невербальної поведінки тощо), що дозволяє конкретизувати його типологічні характеристики;
5) способу регуляції людських відносин відповідно до створених еталонів, правил, приписів комунікативної поведінки.
Проте поряд із широким визначенням досліджуваного поняття, В. Малахов пропонує його тлумачення в аксіологічних вимірах і вважає, що саме вони надають моральної досконалості комунікативним процесам. За переконаннями ученого, у такому контексті «під культурою спілкування розуміють передусім наявні у суспільстві і людському житті форми плекання людського спілкування як такого, форми його структуризації й ціннісно-смислової організації, а також їхню реалізацію безпосередньо у стосунках з людьми».
Моральний аспект є визначальною ознакою у багатьох дефініціях культури спілкування. Зокрема у працях Г. Васяновича це явище схарактеризовано у контексті регуляції поведінки «у всіх без винятку сферах суспільної діяльності» та сформованості моральних відносин, «де як у фокусі зливаються різноманітні людські проблеми».
Розвиваючи висловлену думку, Г. Потиліко наголошує, що культура спілкування особистості визначається не тільки моральним переживанням комунікативних подій (або її емоційною культурою), а й глибиною осмислення моральних критеріїв – культурою етичного мислення. Тому сформованість феномена забезпечується системою знань людини про моральні норми і правила спілкування, уміннями їх застосовувати в реальних ситуаціях, зайняти певну моральну позицію, виявити свою моральну сутність у зовнішніх поведінкових актах.
Викладене засвідчує присутність у структурі культури спілкування особистості психологічних компонентів. За переконанням М. Обозова, вони утворюють внутрішню основу досліджуваного явища – психологічну культуру спілкування особистості, що виявляться в розумінні й оцінці себе та інших, саморегуляції особистісних станів і якостей, самоорганізації діяльності, регуляції стосунків з іншими людьми. Тобто особистісні досягнення учасників спілкування залежать від рівня їх загальної обізнаності з цим явищем та розуміння його особливостей.
Сформованість цих механізмів дає змогу людині регулювати свою поведінку у складних життєвих ситуаціях та, відмовляючись від загальноприйнятих підходів, розв’язувати за їх допомогою нові задачі і приймати нестандартні рішення.
Як стверджують Г. Чайка і Т. Чмут, культура спілкування особистості виявляється в єдності її внутрішньої та зовнішньої сторін, що уможливлює реалізацію набутого людиною комунікативного досвіду, досягнення нею моральної якості й духовного рівня комунікативної поведінки. При цьому духовний зміст культури спілкування трактується Г. Чайкою як поєднання елементів нормовідповідності й творчості. За такої умови спілкування досягає рівня суб’єкт-суб’єктної взаємодії, набуває значення суспільної цінності – засобу самовдосконалення й духовного розвитку людини і людства. Відповідно до викладеного, під культурою спілкування визнаються «наявні у суспільстві і житті людини форми творення спілкування, систематизація та реалізація його норм, способів та засобів відповідно до ієрархії цінностей та установок».
Як бачимо, проаналізовані трактування змісту поняття «культура спілкування особистості» базуються на виокремленні тих чи інших особистісних якостей, що виявляються у комунікативному процесі. Водночас у них наявні твердження про зумовленість зазначеного феномена існуючою соціокультурною ситуацією. Ці тенденції інтегровані у запропонованому Л. Орбан-Лембрик визначенні культури спілкування як сукупності «знань і вмінь, способів і навичок комунікативної взаємодії, а також пов’язаних з нею загальних для конкретного суспільства і конкретних ситуацій етико-психологічних принципів і норм».
Разом з тим учені обґрунтовують можливість зворотного впливу з боку кожної людини на якість суспільних комунікативних процесів. Тоді локальне завдання формування культури спілкування особистості закономірно пов’язується із глобальними цілями вдосконалення культури спілкування у суспільних масштабах та досягнення її відповідності «часові, нашій історії та духовно-творчому потенціалу українського народу» (вислів Т. Чмут).
У контексті гуманізації суспільних відносин бачиться доцільним розглядати культуру спілкування у запропонованих Г. Васяновичем параметрах духовно-розумного, морально-духовного та духовно-естетичного буття. На наш погляд, ці параметри у структурі культури спілкування документознавця співвідносяться з досягненнями у сферах: знання про спілкування, його нормативної (зокрема морально-етичної) регуляції, естетичних ідеалів комунікативної поведінки та гуманістичних способів їхньої реалізації. Слід зазначити, що кожна із окреслених сфер у їхньому спілкування наповнена особливим змістом, зумовленим специфікою професійної діяльності.
Відповідно, особистісні досягнення документознавця у схарактеризованих сферах слід визначати залежно від персоніфікації ними фундаментальних духовних цінностей у таких взаємопов’язаних напрямах, як:
а) комунікативна компетентність – система мобільних знань щодо ділового спілкування та гнучких методів їхнього здобуття й критичного осмислення, яка уможливлює адекватне оцінювання комунікативних подій в органічній єдності із засвоєними цінностями та продуктивну реалізацію комунікативної діяльності у професійно-трудовому середовищі й в усіх життєвих ситуаціях;
б) моральність спілкування – втілення змісту моралі у свідомість і комунікативну поведінку документознавця, що надає регуляції його спілкування морального характеру та уможливлює застосування гуманістичних способів комунікативної діяльності;
в) естетичність спілкування – втілення естетичних ідеалів у свідомість і комунікативну поведінку документознавця, що забезпечує естетичну оцінку комунікативних подій та естетичні способи комунікативної діяльності.
На наш погляд, викладене може бути підставою для визначення сутності феномена «культура ділового спілкування» як індивідуального результату засвоєння та реалізації ним наповненого духовним змістом комунікативного досвіду, що виявляється в компетентності, моральності, естетичності комунікативної поведінки і становить основу для гуманістичних стосунків у професійно-трудовому оточенні.
Це дає підстави вважати явище культури ділового спілкування духовно-практичним утворенням, що виникає внаслідок пізнавальної, оцінної, регулятивної й практичної діяльності людини і виділити у його структурі когнітивний, ціннісний, регулятивний і поведінковий компоненти.
Її базову основу складає когнітивний компонент, котрий забезпечує початковий етап засвоєння суспільного комунікативного досвіду на рівні обізнаності з різноманітними аспектами ділового спілкування, принципами й способами його оцінки, регулювання та реалізації.
Наступний ієрархічний ступінь культури ділового спілкування регулятивним. Він об’єднує внутрішні регулятивні механізми, під дією яких виробляються індивідуальні регулятивні програми і виникає його готовність до певної якості спілкування.
Завдяки ціннісному компоненту відбувається осягнення цінності комунікативного досвіду, виробляються ціннісні еталони для наслідування та реалізації, а спілкування наповнюється певним смислом.
Поведінковий компонент інтегрує усі попередні складові в єдине ціле й забезпечує їх більш або менш компетентну реалізацію, змістове наповнення комунікативних дій та об’єднання всього набутого когнітивного, регулятивного, ціннісного досвіду в систему типової для особистості фахівця комунікативної поведінки. Отже, всі компоненти означеного феномена взаємопов’язані, взаємодоповнюють один одного і функціонують як система.
Таким чином, сформованість культури ділового спілкування визначається залежно від рівня обізнаності фахівця з явищем спілкування, ступеня сформованості особистісних регулятивних механізмів спілкування (волі, мотивів: бажань, переконань, установок), ступеня осягнення ціннісних еталонів спілкування (ціннісних орієнтацій щодо спілкування), міри оволодіння засобами, способами, формами реалізації спілкування.
Для фахівців, котрі досягли високого рівня культури ділового спілкування, характерна всебічна обізнаність у проблемі спілкування (зокрема ділового спілкування), забезпечена наявністю достатнього комунікативного тезаурусу (знань про спілкування) та адекватних когнітивних оцінок комунікативних явищ. Вони мають стійкі мотиви та високу когнітивну, емоційну й вольову готовність до регуляції спілкування, що зумовлює повну відповідність індивідуальних регулятивних програм суспільним регулятивам; оцінка та здійснення спілкування відбувається відповідно до ціннісних орієнтацій, адекватних духовним цінностям. Завдяки широкому та варіативному обсягу засобів спілкування, узгодженості комунікативної поведінки із суспільними приписами і духовними запитами (вихованості), реалізація спілкування є компетентною, успішною та наповненою духовним змістом.
Характеризуючи феномен культури ділового спілкування особистості, не можна залишити поза увагою тісно пов’язане з ним явище її моральноїкультури – такого поєднання ставлення до дійсності та поведінки, яке уможливлює верховенство добра над злом.
Моральне ставлення – продукт моральної свідомості особистості.
Моральна свідомість особистості – це ідеальне відображення моральної реальності у сукупності прийнятих нею моральних норм, принципів, мотивів, цінностей, сконцентрованих навколо ідеї добра. Ці феномени презентовані:
- у моральній світосвідомості (термін Н. Вознюк) – системі знань стосовно морального світопорядку в його загальних, особливих, одиничних проявах та сформованій на цій основі системі уявлень, поглядів, переконань, почуттів, оцінного ставлення до світу за критеріями добра і зла;
- у моральній самосвідомості – ідеальному відображенні у свідомості особистості моральної сутності свого “Я” у вигляді системи знань про себе та самооцінки моральної складової “Я”-образу, “Я”-концепції.
Взаємозв’язок між двома складовими моральної свідомості реалізується у формі совісті – відображеній у свідомості громадській думці.. Виражена в моральних вимогах, почуттях і оцінках педагога стосовно самого себе, совість спонукає порівнювати своє «Я», свою поведінку з існуючими в суспільстві уявленнями про доброчесне і належне, діяти відповідно до них.
Моральну свідомість утворюють моральні знання, моральні почуття, моральні потреби, моральні мотиви, ціннісні орієнтації, моральні цілі.
Моральні знання забезпечують обізнаність особистості з моральними нормами, принципами, правилами.
Моральні почуття відображають ставлення людини до людини і до суспільства. У позитивному значенні вони виявляються як любов, повага, співчутливість, милосердя, патріотизм,відданість, обов’язковість, відповідальність, безкорисливість та ін. Існують і негативні, аморальні почуття: зневага, жорстокість, жадібність, безвідповідальність, зверхність, егоїзм, злорадість.
Характерною особливістю почуттів є амбівалентність – неузгодженість декількох емоцій, які мають місце у ставленні до предмета почуття. Так, документознавець може любити свою роботу і водночас хвилюватися під час виконання складних, відповідальних завдань. Ще одним проявом цієї якості є вразливість однієї людини щодо неадекватного ставлення до неї з боку іншої, яку вона любить.
З точки зору психології –любов розуміють як моральне ставлення до іншої людини, яке виявляється в радості від того, що ця інша існує у світі. Це безумовне прийняття іншої людини, її сутності. З втратою людини, яку люблять, втрачається і певна частина життя того, хто залишається.
Нерідко почуття любові супроводжується ревнощами – підозрілим ставленням до іншої людини, що виникає через сумніви в її вірності або через впевненість у невірності. Ревнощі ґрунтуються на переконанні, що ця людина повинна належати тільки суб’єктові почуття. Ревнощі супроводжуються проявами підозрілості, деспотизму, прагнення обмежити свободу іншої людини, її право на особисте життя, на задоволення власних інтересів, спілкування з навколишніми людьми. Не слід забувати, що на ревнощі нерідко страждають люди із низькою самооцінкою, невпевнені у собі. Це змушує підозрювати всіх: предмет почуття у зраді, а тих, хто її оточує – у підступності та зазіханні на їхню «власність». Ревнощі виявляються не лише у ставленні до коханої людини. Вони можуть бути присутні і у ділових відносинах: у ставленні до керівника, до колеги по роботі, до клієнта тощо.
Досить проблематичним є визначення сутності щастя. Розуміння і переживання щастя глибоко індивідуальні. Одні вважають щастям відсутність перепон на шляху задоволення своїх матеріальних потреб, інші щасливі від свого духовного зростання, а ще інші прагнуть труднощів та повноти життя.
В. Семиченко вважає, що найгостріше щастя переживається тоді, коли задовольняються потреби людини в оптимальному поєднанні позитивних і негативних емоцій, насиченості життя різноманітними переживаннями. Почуття щастя виникає, коли вона реалізує себе як особистість, має можливість розкрити свої численні потенціали. Абсолютного щастя не існує – в певні моменти свого життя людина може відчувати себе надзвичайно щасливою, в інші – глибоко нещасною, однак, у цілому щасливою.
В ієрархії життєвих цінностей одне з провідних місць посідає дружба, що виявляється у прихильності до певної людини, побудові інтимно-довірливих взаємин з нею.
Отримуючи негативний досвід спілкування, люди можуть переживати досить неприємні почуття: ворожість(неприязне ставлення до людей, що виявляється в емоціях гніву, відрази, презирства);ксенофобію (ненависть, спрямовану на певні групи населення: іноземців, представників певної національності чи народності); цинізм (стійке презирливе ставлення до культури суспільства, зокрема до його моральних цінностей); заздрість (неприязне, вороже ставлення до успіхів, переваг чи домінуючого становища іншої людини).
Протистояти виникненню цих почуттів можна, розвиваючи емоційну сферу в напрямку культивування позитивних переживань, зокрема почуття причетності, що ґрунтується на емпатії та усвідомленні єдності з іншими людьми, спільності цілей і завдань.
Потреби – це динамічно-активні стани особистості, що виражають її залежність від конкретних умов існування і породжують діяльність, спрямовану на зняття цієї залежності.
Зміст потреб особистості великою мірою зумовлений рівнем її культурного розвитку. Водночас потреби виступають особливою формою відображення умов життя особистості. Основними компонентами потреби є коло предметів, які можуть її задовольнити, та способи задоволення. Стан потреби визначається нестачею у чомусь конкретному, предметному. Це видно із запропонованої нижче класифікації потреб.
Їх поділяють на дві великі групи:
1) матеріальні потреби, пов’язані з тілесними нестатками (у їжі, одязі, теплі та ін.);
2) духовні потреби, зумовлені суспільною сутністю людини, її проживанням у суспільстві (потреби у праці, спілкуванні, пізнанні, творчості, моральні потреби та ін.).
Потреби переживаються як бажання, потяг або прагнення.
Потяг – це неясний емоційний порив, який не має чітко вираженої спрямованості і виявляється в невдоволенні існуючим станом речей. Бажання визначається певним рівнем усвідомлення цілей, визначених для подолання невдоволення. Прагненню властивий найвищий рівень усвідомлення цілей діяльності щодо задоволення потреб.
Моральні потреби виявляються у бажаннях і прагненнях жити і будувати свою діяльність та стосунки з людьми відповідно з моральними принципами і нормами.
Люди мають різні потреби. Це залежить від змісту, широти та глибини їхніх інтересів, ступеня активності. Одні потребують лише споживання життєвих благ, інші не мислять себе без праці, без служіння людям і суспільству.
Варто підкреслити, що протягом життя число потреб людини (як і всіх інших її потреб) збільшується, уточнюється і поглиблюється їх зміст. Джерелом виникнення цих потреб є дійсність у всіх її численних проявах: природа, побут, спілкування з людьми і, звісно, праця.
Потреба набуває предметності в мотиві – усвідомленій індивідом спонуці до дій та поведінки, що виникає через зіставлення предмета потреби, емоційного змісту переживання потреби та очікуваного результату від її задоволення.
Мотив– це та внутрішня сила, яка пов’язана з потребами особистості і спонукає її до активності, спрямованої на задоволення потреб. Мотив є результатом мотивації – процесу усвідомлення потреби та створення спонукання до діяльності і спілкування для задоволення потреби і досягнення особистої чи групової мети.
Вироблення мотиву завершується прийняттям рішення про задоволення потреби. Тобто між моментом виникнення потреби та моментом її задоволення проходить певний час. Протягом цього часу потреба мотивується: створюється прагнення задовольнити її, яке спонукає до дії з метою отримання бажаного результату. В цьому процесі потреба виступає як внутрішній, а мета – як зовнішній аспект мотивації.
З допомогою мотивації відбувається актуалізація тих чи інших мотивів, їх поєднання, підпорядкування (ієрархізація).
Мотив може реалізуватися в таких формах, як інтерес, прагнення, переконання, установка.
Інтереси– це мотиви особистості, які відображають її специфічну спрямованість на пізнання певних явищ дійсності та її відносно постійну схильність до певних видів діяльності.
Інтерес зумовлює вибір об’єктів на основі емоційно-пізнавальної оцінки: безпосередній інтерес зумовлений емоційною привабливістю предмета потреби; опосередкований інтерес виявляється в зацікавленості результатом діяльності з приводу задоволення потреби і зосереджений переважно на її практичному значенні.
Інтереси спонукають до активізації не тільки пізнавальних сил, а й творчих зусиль особистості. Вони сприяють розширенню її знань, навичок та умінь у відповідній галузі. Інтерес пов’язаний з переживання емоційного задоволення від певної діяльності.
Інтереси характеризуються:
- широтою – кількістю об’єктів дійсності, які мають значення для особистості;
- глибиною – ступенем проникнення особистості в зміст об’єктів, які вона пізнає;
- стійкістю – тривалістю збереження щодо певних об’єктів.
Прагненнявиявляються у вигляді усвідомлених поривів задовольнити потребу за допомогою організованої діяльності. Прагнення визначається високим рівнем усвідомлення потреби та цілей діяльності, спрямованої на їх задоволення.
Переконання– усвідомлені мотиви особистості, які спонукають її до дії відповідно до визнаних нею цінностей (еталонів належного, справедливого та необхідного). Переконання складаються з системи поглядів особистості. В їх основі знаходяться знання про навколишній світ: природу, суспільство, людину. До структури переконання також входять емоційні оцінки та вольова готовність до їх захисту і реалізації.
Цінності – це своєрідні еталони життєдіяльності. Спрямованість інтересів і потреб особистості на певну ієрархію цінностей називається ціннісною орієнтацією.Ціннісні орієнтації – складні особистісні утворення, побудовані з елементів світогляду, ідеалів, переконань, вольових спонукань і почуттів. Вони дають змогу кожній людині диференціювати й оцінювати явища за критеріями належного, доброчесного, справедливого, прекрасного, свідомо узгоджувати свою поведінку з ними.
Ціннісні орієнтації, як результат оцінювання, є показником відповідності особистісних та загальноприйнятих у суспільстві цінностей. Завдяки осмисленню цінності і виробленню ціннісної орієнтації регуляція та реалізація діяльності і поведінки особистості набувають певного смислу. Таким чином, цінність у своєму духовному й матеріальному вимірі виникає на основі обізнаності з певною сферою життєдіяльності (в тому числі професійної діяльності), вироблення певного ставлення до неї, її осягнення, тобто встановлення смислу.
Варто взяти до уваги й іншу властивість цінностей – виникаючи внаслідок осягнення смислу будь-якого явища, власне цінності й визначають його смисл та, як слушно зауважує В. Малахов, «в певному цілком реальному відношенні духовно творять або відроджують» людину з усіма її потребами. У такому розумінні йдеться про духовні цінності, як: а) складову свідомості особистості, відображену у знаннях, моральних і естетичних нормах, принципах, ідеалах; б) характеристику поведінки особистості, тобто реалізацію цінностей у вчинках.
У контексті дослідження духовного змісту життєдіяльності слід зважати на взаємозумовленість соціальної й духовної природи людини. Це призводить до взаємозв’язку між виробленими нею соціальними (справедливість, злагода, толерантність) і духовними (любов, істина, добро, краса, чистота, мудрість, служіння іншим, пізнання, самовдосконалення, творчість) цінностями. Як цілком справедливо стверджує Е. Помиткін: «Подібно тому, як соціальна природа людини є цілеорінтуючою для трансформації її біологічної природи, так духовне «Я» утворює подальшу перспективу для розвитку «Я» соціального… Духовні цінності являють собою вершинні досягнення людства та його окремих видатних представників, що відіграють роль цілеорінтуючих ідеалів для прогресивного розвитку особистості та цивілізації в цілому».
Визначення смислу життя (в тому числі професійної діяльності) пов’язане з цілепокладанням. Цілі – це усвідомлені особистістю, бажані і необхідні результати діяльності. Залежно від того, наскільки індивідуальні цілі відповідають моральним принципам і нормам, вони наповнюються моральним або аморальним змістом.
Ще одним різновидом мотивує установка,яка забезпечує наближену до автоматизму визначеність поведінки у різноманітних ситуаціях життя. Вона виявляється в стійкій схильності особистості до певної форми реагування, за допомогою якої може бути задоволена певна потреба у певній ситуації.
Такі схильності мають місце як у простих ситуаціях задоволення фізіологічних потреб, так і в складніших соціально зумовлених ситуаціях спілкування. На вищих рівнях свого прояву установка отримує вигляд загальної спрямованості інтересів до конкретної сфери соціальної активності (професійної діяльності, відпочинку, хобі) і утворює систему ціннісних орієнтацій особистості – ставлення особистості до системи цінностей. У ціннісних орієнтаціях відображено передусім ставлення до цілей особистісної життєдіяльності. Тому ціннісні орієнтації виступають регуляторами діяльності і поведінки в найбільш значущих для особистості ситуаціях.
Система домінуючих мотивів особистості утворює її спрямованість. Це найістотніший елемент мотиваційної сфери, який підпорядковує собі всі інші. Структуру спрямованості складають передусім усвідомлені мотиви: інтереси, ідеали, цінності, ціннісні орієнтації, переконання особистості. Водночас до неї входять і малоусвідомлені мотиви: установки, потяги. Взаємодіючи, ці дві групи мотивів визначають поведінку людини в конкретній ситуації. Вони можуть узгоджуватися між собою – наприклад, у випадку відповідності цілі, прагнення, намірів, почуттів фахівця щодо вдосконалення своєї професійної майстерності. Але частіше він, спрямовуючи свої зусилля в цьому напрямі, є небайдужим до спілкування з друзями, цікавиться суспільними подіями, прагне співпрацювати з колегами. Тоді спрямованість виявляється в тому головному, що викликає найбільший інтерес.
Розрізняють три види спрямованості:
- спрямованість на взаємодію – визначається домінуванням потреби у спілкуванні, в побудові добрих стосунків з людьми, в спільній діяльності з ними;
- спрямованість на завдання – характеризується перевагою мотивів, які спонукають до діяльності: інтересів до певного його виду чи видів (навчання, праці тощо), прагнення опанувати діяльність та виробляти й удосконалювати свої уміння і навички, досягти найбільшої продуктивності діяльності; у разі необхідності особистість може бути зорієнтованою на співпрацю з іншими;
- спрямованість на себе – виявляється у перевазі мотивів досягнення власного комфорту, добробуту, статусу, престижу; особистість байдужа до потреб інших людей та до своїх обов’язків і більшою мірою зосереджена на власних потребах, а в праці бачить можливість задовольнити ці потреби.
Мотив як усвідомлена індивідом спонука його дій та поведінки найповніше виявляє співвідношення між дією та причинами, що її зумовлюють. Акумулюючи в собі емоційний та розумовий образи потреб, втілюючи в собі рішення стосовно їх задоволення чи незадоволення, він надає суб’єктивного сенсу діям. Адже у свою діяльність кожна людина вкладає конкретний зміст, зумовлений її ставленням та спрямованістю.
Мотив виконує роль з’єднувальної ланки між об’єктивними вимогами суспільства (зокрема нормативними) та суб’єктивними відповідями особистості на них. Зумовлюючи культурний розвиток особистості, вона сама є результатом особистісних культурних надбань. Завдяки такій взаємодії, як зауважує О. Ковальов, «суспільні вимоги до людини, якщо вони засвоюються й приймаються особистістю, поступово перетворюються у вимоги до себе, свого способу життя, тобто стають потребами».
Отже, мотивувати людей – означає зачепити їх важливі інтереси, вплинути на їхні переконання, ціннісні орієнтації, створити умови для самореалізації. Як бачимо, цей процес передбачає взаємодію з внутрішнім світом особистості.
Зміст моральної свідомості фахівця отримує безпосереднє вираження у моральній діяльності – сукупності свідомо і вільно обраних, узгоджених з моральними нормами та цінностями дій, в яких реалізують моральні переконання, почуття та звички.
Свобода вибору, присутня в істинно моральній діяльності, передбачає відповідальність за її наслідки. Етика відповідальності (за визначенням Г. Васяновича) розуміється як така, що базується на глибокому усвідомленні особистістю свого призначення у реалізації справи розвитку нації, становлення країни зі сталими демократичними традиціями та верховенством закону.
Відповідно стає конче потрібним виконання фахівцем свого професійного обов’язку, який передусім передбачає дотримання ним вимог щодо:
- постійного поповнення своїх знань та удосконалення професійної майстерності на основі акумуляції культурних здобутків нації і людства;
- глибокого усвідомлення потреб суспільства у певній сфері професійно-трудової діяльності та якнайрезультативнішого задоволення цих потреб;
- якнайефективнішої організації своєї діяльності відповідно до досягнень науки і практики;
- налагодження рівних, дружніх відносин з усіма агентами професійно-трудового середовища;
- визначення моральної допустимості обраних шляхів досягнення мети;
- оптимального поєднання інтересів справи з духовними та матеріальними інтересами суспільства;
- усвідомлення своєї професійної честі та особистої гідності;
- спрямованості на досягнення власної етичної зрілості.
Окреслені вимоги можуть бути реалізовані тільки у разі осягнення фахівцем сутності моралі, отже, досягнення ним високого рівня моральної свідомості – єдності його знань про мораль та інші нормативні приписи, моральних переконань та моральних почуттів, а також готовності дотримуватися усіх необхідних регулятивів (законів, моральних норм, традицій тощо). За таких умов стають можливими гідні наслідування істинно морально-духовні вчинки. Здійснити їх здатний той фахівець, в якого сформована певна якість ставлення,що базується на чесності і гуманізмі.
За висновками Н. Вознюк, чесність і гуманізм визначаються тією модифікацією обов’язку і добра, що реалізується у духовно-практичній діяльності людини. Саме чесність як чинник активізації усвідомленого спектра моральних правил у вчинку забезпечує моральну цілісність особистості, надає гуманної орієнтації його думкам і справам. Це стає можливим за умови реалізації означеної позиції у таких видах ставлення:
- до своєї справи – вірності обов’язкові, відповідальності, сумлінності, активності, допитливості, ініціативності, рішучості, ретельності, точності, обов’язковості, серйозності, ентузіазму, зацікавленості, оптимізму, принциповості, правдивості, критичності, наполегливості, порядності, благородства;
- до інших людей(зокрема до своїх учнів) – альтруїзму, поваги, толерантності, терпимості, уважності, миролюбності, співчутливості, милосердя, лагідності, доброти, чуйності, великодушності, душевності, дбайливості, тактовності, делікатності, коректності, чемності, люб’язності, вимогливості, справедливості, об’єктивності, відвертості, щирості, чистосердечності;
- до себе – глибокого усвідомлення соціальної значущості своєї діяльності та своєї ролів ній, почуття гідності, честі, гордості, відповідальності за результати своєї діяльності, самоповаги, самокритичності, спрямованої на особистісне та професійне самовдосконалення.
Моральність професійної діяльності нерозривно пов’язана з осягненням моральної сутності і краси людської поведінки, оцінки соціальної дійсності за еталонами доброго – злого, дозволеного – недозволеного, бажаного – необхідного, прекрасного – потворного, трагічного – комічного, істинного – хибного, що дає змогу визначити шлях до істини, окреслити межі дозволеного у діях, обрати орієнтири для схваленого серцем і розумом вчинку.
Моральна зрілість фахівця визначається за наявністю в нього готовності реалізувати моральні норми і цінності у конкретних діях, а його морально-етичне обличчя постає як складний системний феномен, до структури якого входять як ідеальні, так раціональні компоненти, а саме: моральна свідомість та моральна діяльність.
На основі професійної етики формуються професійні етичні кодекси – зведення моральних принципів, моральних норм і правил поведінки, які зумовлюють поведінку фахівців у певній галузі професійної діяльності.
В нинішніх умовах такі кодекси регулюють професійну діяльність у сфері медицини, юриспунденції, педагогіки.
В Україні отримали певне поширення корпоративні кодекси, які виконують такі функції, як:
- управлінська – визначають поведінку персоналу у взаємодії з агентами професійно-трудового та зовнішнього середовища;
- розвитку корпоративної культури – визначають цілі та цінності організації;
- репутаційна – забезпечують формування сприятливої репутації організації.
В корпоративних кодексах формулюються цілі, цінності та призначення організації (філософія організації), викладаються принципи і правила поведінки наявних в організації груп працівників та їх взаємодії між собою та з зовнішнім середовищем, характеризується зміст їх відповідальності.
Література:
1. Андреева Г.М. Социальная психология / Г.М. Андреева. – 4-е изд. – М., 2000.
2. Дороніна М.С. Культура спілкування ділових людей: Посіб. для студ. гуманіт. факультетів вищ. навч. закладів / М.С. Дороніна. – К., 1997.
3. Етика ділового спілкування: Курс лекцій / Т.К. Чмут, Г.Л. Чайка, М.П Лукашевич, І.Б. Осечинська. – К., 1999.
4. Зеленкова И.М. Этика: Учеб. пособие и практикум / И.М. Зеленкова, Е.В. Беляева. – Мн., 1997.
5. Зубенко Л.Г. Культура ділового спілкування: Навч. посіб. / Л.Г. Зубенко, В.Н. Нємцов. – К., 2000.
6. Конева Е.В. Психология общения: Учеб. пособие / Е.В. Конева. – Ярославль, 1992.
7. Куницына В.Н. Межличностное общение / В.Н. Куницына, Н.В. Казаринова, В.М. Погольша. – Спб., 2003.
8. Лозниця В.С. Психологія менеджменту: Навч. посіб. / В.С. Лозниця. – К., 1997.
9. Лунева О.В. Психология делового общения / О.В. Лунева, Е.А. Хорошилова. – М., 1980.
10. Максимов Б.В. Психология бизнеса и предпринимательства / Б.В. Максимов. – Х.: Фактор, 2002. – 220 с.
11. Малахов В.А. Етика: Курс лекцій / В.А. Малахов. – К., 1996.
12. Мескон М.Х. Основы менеджмента / М.Х. Мескон, М. Альберт, Ф. Хедоури. – М., 1992.
13. Обозов Н.Н. Психология межличностных отношений / Н.Н. Обозов. – К., 1990.
14. Обозов Н.Н. Психология работы с людьми / Н.Н. Обозов, Г.В. Щекин. – 4-е изд. – К., 1998.
15. Опалев А.В. Умение общаться с людьми / А.В. Опалев. – К., 1996.
16. Палеха Ю.І. Ділова етика: Навч.-метод. посіб./ Ю.І. Палеха. – К., 2000.
17. Психология и этика делового общения / Под ред. В.Н.Лавриненко. – М., 2007.
18. Словарь по этике / Под ред. А.А. Гусейнова, И.С. Кона. – М., 1989.
19. Фромм Э Искусство любить / Э. Фромм. – М., 1990.
20. Фромм Э. Человек для себя / Э. Фромм. – Мн., 1992.
21. Чайка Г.Л. Культура общения / Г.Л. Чайка, Т.К. Чмут. – К., 1997.
22. Чмут Т.К. Етика ділового спілкування / Т.К. Чмут, Г.Л. Чайка. – К., 2003.
23. Чмут Т.К. Культура спілкування / Т.К. Чмут. – Хмельницький, 2006.
24. Швалб Ю.М. Практична психологія в економіці та бізнесі / Ю.М. Швалб, О.В. Данчева. – К.: ЛІБРА, 1999. – 270 с.
Тема 2. Діловий етикет
1. Етикет як складова моральної культури.
2. Принципи ділового етикету.
3. Приписи ділового етикету для керівників і службовців.
Зазвичай під етикетом розуміють сукупність формальних правил і настанов поведінки, умовностей, в яких відображено зовнішню сторону відносин людей у спілкуванні. Як підкреслюють автори енциклопедичного словника з культурології, багаторічна історія етикету є свідченням існування особливої людської потреби «ритуалізації і регламентації певних форм поведінки і спілкування на рівні спільних морально-культурних феноменів розвитку епохи, соціуму, груп людей чи індивіда». В історичному контексті такі форми поведінки закарбовані у ритуалах і культурних традиціях взаємодії людей, що формуються протягом розвитку людської спільноти.
Оскільки етикет реалізується у спілкуванні, його ще визначають як сукупність спеціальних прийомів і рис поведінки, за допомогою яких відбувається виявлення і підтримка статусів партнерів по спілкуванню.
Підкреслюючи багатоплановість етикету, І. Гусєв вказує на декілька його проявів:
- етикет як система знаків, що має свій словник (набір символів) і граматику (правила поєднання знаків і побудови повідомлень);
- етикет як засіб регулювання діалогічної взаємодії з двома партнерами: безпосереднім (людиною, групою) і далеким (публікою);
- етикет як особлива форма поведінки, зумовлена соціальними статусами тих, хто спілкується.
Структура етикету має такий вигляд:
- табу – найдавніші культурні норми, що мають заборонний характер стосовно промовляння окремих слів, розкриття окремих тем, здійснення окремих комунікацій між представниками певних соціальних ролей, виконання окремих дій;
- імперативи – обов’язковий мінімум дій, який має виконати учасник спілкування;
- факультативи – необхідні елементи спілкування, що забезпечують його інформативність та інформаційну насиченість і не суперечать системі встановлених табу та імперативів (за висновками Л. Орбан-Лембрик).
Все це свідчить про ритуальний, традиційний, умовний характер етикету.
Однак за конвенційною (умовною) ритуальністю етикету доволі часто криється глибокий моральний зміст, зумовлений моральними потребами людей. Адже вимоги етикету в кінцевому випадку фіксують повагу однієї людини до іншої, тому становлять важливу гуманістичну цінність культури. Таку точку зору підтримують Т.Чайка та Г.Чмут, котрі характеризують етикет як закарбовані в історичній пам’яті традиційні зразки поведінки, що символізують ту чи іншу позитивну якість ставлення людини до людини.
Утім, як вказує В. Малахов «навіть чисто умовні вимоги етикету мають свою вагу: дотримуючись їх, ми тим самим наче декларуємо узгодженість нашого способу поведінки й дії з поведінкою і діями наших партнерів зі спілкування, наче заявляємо про свою належність до єдиного з ними морального і смислового простору».
Важливо підкреслити, що етикет є зовнішнім вираженням внутрішніх моральних засад. У зазначеному контексті будує свої узагальнення В. Потиліко і називає етикет культурою вираження власного «Я», власної моральної сутності, оскільки за кожним правилом і нормою етикету знаходиться конкретний моральний зміст.
Такий зміст, насамперед, відображений у моральних принципах етикету: поваги і толерантності, визнання пріоритетності старшої людини і жінки, тактовності, делікатності, точності, обов’язковості, «золотого» правила спілкування (ставитись до інших так, як того очікуєш від них).
Внутрішня обумовленість етикету викликає до дії механізми саморегуляції: потреби, мотиви, цілі, установки, погляди, переконання, емоційні переживання, оцінки, ставлення, вольові дії тощо. Вони координують вчинки і комунікативні дії людини відповідно із засвоєними нею цінностями, нормами, емоційними переживаннями та станами.
Регулятивна функція етикету посилюється ще одним чинником – естетичними нормами і цінностями, що культивуються у суспільстві і засвоєні конкретною людиною. В етикетній поведінці має місце прагнення до зовнішнього оформлення своєї зовнішності, дій, вчинків згідно існуючих уявлень про красу і гармонію.
Отже, в основі етикету знаходяться мораль і закарбовані в історичній пам’яті зразки поведінки, які символізують ту чи іншу позитивну якість ставлення людини до оточуючих її людей. Тому етикет має і конвенційний (умовний), і морально-етичний (побудований на нормах моралі), і традиційний (оснований на історичних традиціях) характер. Крім того, етикет будується з урахуванням естетичностітих чи інших внутрішніх якостей людини і зовнішніх проявів поведінки.
Таким чином, є підстави розумітиетикет як сукупність регламентованих зовні форм поведінки, зумовлених моральними, естетичними, психологічними, гігієнічними та іншими потребами людського спілкування, що виконують функції фіксації поваги людини до людини та забезпечують взаєморозуміння.
Детермінована зовнішніми приписами, етикетна поведінка регулюється внутрішніми спонуками, що належать до потребнісно-мотиваційної та афективної сфер особистості, ціннісної свідомості та естетичних уявлень.
Органічне засвоєння приписів етикету, включення їх до загальної системи людських моральних цінностей становить основу ввічливості – важливого показника морального стану людської особистості в цілому.
Змістові параметри етикетної поведінки виявляються у вихованості особистості – системі морально наповнених суспільно значимих якостей, які формуються в ході життєдіяльності, зокрема у процесі здобуття освіти та професійної діяльності.
Вихованість визначається за такими критеріями, як:
- обізнаність з суспільними регулятивами (нормами, правилами, приписами, законами, які функціонують у суспільстві);
- переконаність у необхідності суспільних регулятивів;
- зорієнтованість на дотримання суспільних регулятивів;
- готовність до реалізації відповідної суспільним регулятивам поведінки;
- відповідна суспільним регулятивам компетентна, моральна та естетична поведінка.
В свою чергу критеріями сформованості культури поведінки особистості є (за висновками С. Карпенчук, Г. Ситник):
- ввічливість – шанобливість, привітність, доброзичливість, прагнення не завдавати неприємностей іншим, готовність прийти на допомогу;
- уважність – чуйність до оточуючих, турботливість, готовність допомогти;
- пунктуальність і відповідальність – своєчасне й точне виконання своїх обов’язків, доручень, точність у справах, бережливе ставлення до часу інших людей, сумлінність, спрямованість на доведення кожної справи до завершення;
- скромність – відсутність надмірно вираженого прагнення виділитись серед оточуючих своєю зовнішністю і поведінкою, продемонструвати свої переваги й досягнення, стриманість, простота, уміння об’єктивно оцінити свій внесок у спільну справу;
- тактовність – розуміння стану іншої людини, її переживань і прагнень, почуття міри у взаєминах з людьми, здатність не нав’язувати свою думку, знайти потрібний тон у спілкуванні, необразливу форму спілкування і допомоги;
- делікатність – особлива м’якість у спілкуванні, уміння не підкреслювати помилки й недоліки оточуючих та допомагати їм виходити зі скрутного становища, не наголошуючи на своїх перевагах та не демонструючи зверхності;
- чуйність – співчутливе й щире ставлення до людей, допомога з власної ініціативи, розуміння стану й настрою іншої людини;
- дисциплінованість і організованість – дотримання правил поведінки, швидке й точне виконання вимог, розпоряджень та доручень, виправлення недоліків, узгодження своїх дій з вимогами оточення та діями інших людей;
- культура мовлення: ясність, лаконічність, виразність, грамотність, діалогічність мовлення, спокійні інтонації, уміння слухати співрозмовника, багатство словникового запасу;
- культура зовнішнього вигляду – охайність, акуратність одягу, зачіски, тіла, зібраність і підтягнутість, естетичність жестів, поз, ходи й постави, відповідність зовнішнього вигляду обставинам, наявність хорошого смаку.
Етикет наслідує кращі моральні принципи, норми, звичаї, традиції та культуру спілкування людей. Гідна поведінка цінувалась в кожному суспільстві. Вона є результатом осмисленого ставлення до власних вчинків, відповідальності за їх наслідки.
Етикет – явище історичне. Його правила розвиваються, зникають, змінюються впродовж розвитку суспільства, його культури, а також залежно від умов життя (про що свідчать відмінності в етикеті різних верств населення). В Україні письмові настанови щодо поведінки людей з’явились майже одночасно з першими письмовими записами.
Діловий етикет є різновидом етикету, специфіка якого зумовлена особливостями конкретного виду професійної діяльності та організаційної культури.
Дотримання ділового етикету – одна з необхідних умов професійного успіху. Обізнаність з його приписами дає змогу правильно вести бесіду, створити коло спілкування, забезпечити ділові контакти, організувати ділові свята тощо.
В основі правил ділового етикету знаходяться такі основні принципи, як:
- відповідність поведінки фахівця нормам загальнолюдської моралі;
- відповідність поведінки фахівця вимогам професійної галузі та конкретної організації;
- відповідність зовнішнього вигляду фахівця вимогам професійної галузі та конкретної організації;
- пріоритет цінностей і цілей організації;
- відповідність усного і письмового мовлення фахівця літературним нормам;
- пріоритет старшого за офіційним статусом;
- повага до старшого за віком;
- повага до жінки;
- точність і обов’язковість;
- ввічливість і толерантність;
- терпимість і скромність;
- тактовність і делікатність;
- “золоте правило” – ставитися до інших так, як Ви бажаєте, щоб вони ставились до вас.
Дотримуючись цих принципів, варто пам’ятати, що вони в однаковій мірі стосуються поведінки і жінок, і чоловіків.
Принципи ділового етикету відображають основні вимоги до поведінки учасників ділового спілкування. На їх основі виробляються різноманітні етикетні приписи (правила, норми), які обумовлюють поведінку фахівців в кожній ситуації їх професійної діяльності. їх зміст можна узагальнити в таких основних правилах, як:
- ставитися з повагою до колег, клієнтів, партнерів;
- дотримуватися даного слова;
- робити все вчасно;
- бути привітним;
- говорити чітко і розбірливо;
- не говорити зайвого;
- берегти свій час та час інших людей;
- бути справедливим;
- бути уважним до людей;
- слідкувати за зовнішністю та манерами.
Література:
1. Бандурка А.М. Психология управления / А.М. Бандурка, С.П. Бочарова, Е.В. Землянская. – Харьков, 1998.
2. Волченко Л.Б. Культура поведения, этикет, мораль / Л.Б. Волченко. – М., 1982.
3. Етика ділового спілкування: Курс лекцій / Т.К.Чмут, Г.Л.Чайка, М.П.Лукашевич, І.Б.Осечинська. – К., 1999.
4. Зубенко Л.Г. Культура ділового спілкування: Навч. посібник / Л.Г. Зубенко, В.Д. Нємцов. – К., 2000.
5. Коваль А.П. Культура ділового мовлення. Писемне та усне ділове спілкування / А.П. Коваль. – К., 2002.
6. Куницына В.Н. Межличностное обшение / В.Н. Куницына, Н.В. Казаринова, В.М. Погольша. – Спб., 2003.
7. Лозниця В.С. Психология менеджменту: Навч. посіб. / В.С. Лозниця. – К., 1997.
8. Малахов В.А. Етика: Курс лекцій / В.А. Малахов. – К., 1996.
9. Опалев А.В. Умение общаться с людьми / А.В. Опалев. – К., 1996.
10. Паламар А.П. Мова ділових паперів: Практ. посіб. / А.П. Паламар, Г.М. Кацавець.- К., 2005.
11. Палеха Ю.І. Ділова етика: Навч.-метод. посіб. / Ю.І. Палеха. – К., 2000.
12. Правила хорошого тону: Рекомендації студентам / С.Л Бобир., О.В. Бобир. – Чернігів, 1991.
13. Психология и этика делового общения: Учеб. для студ. вузов / Под ред. Б.Н.Лавриненко. – М., 1997.
14. Равич М. Етикет / М. Равич. – Спб., 1999.
15. Чайка Г.Л. Культура общения / Г.Л. Чайка, Т.К. Чмут. – К., 1991.
16. Чмут Т.К. Етика ділового спілкування / Т.К. Чмут, Г.Л. Чайка. – К., 2003.
17. Чмут Т.К. Культура спілкування / Т.К. Чмут. – Хмельницький, 1996.
18. Шеломенцев В.Н. Этикет и культура общения. – К., 1995.
19. Этикет от А до Я / Авт.-сост. И.Е. Гусев– Мн., 1999.
Дата добавления: 2018-06-27; просмотров: 910; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!