Філософія Стародавнього світу

Nbsp; НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ «КПІ»   Кафедра філософії     Посібник по філософії   з курсу   «Філософія»

Для студентів усіх спеціальностей

 

 

Укладач: доцент кафедри філософії, кандидат філософських наук Подолянко Л.А.

 

 

Київ - 2012

Вступ. Філософія, коло її проблем і роль в суспільстві

Розділ 1. Гуманістичний зміст історії виникнення і розвитку філософських проблем

 

Філософія як теоретична освітня дисципліна упродовж свого тисячолітнього існування зазнала різноманітних змін: періоди її популярності поступалися місцем занепаду філософських шкіл, переслідуванням філософів-вільнодумців тощо. Переломні етапи в історії людства, а саме такий переживає сучасна цивілізація, актуалізують традиційну філософську проблематику – сутність світогляду, закономірності еволюції природного світу, поступ суспільства, розвиток мислення, сенс людського життя. Вона осмислюється в контексті нових реалій сьогодення з урахуванням як позитивного досвіду людської культури, так і стратегічних прорахунків і помилок, які спричинили кризові колізії у всіх сферах суспільного буття.

Філософія з її здатністю з’ясовувати пізнання реальності, орієнтацією не тільки на розумне (раціональне), а й на мудре (софійне) ставлення до світу, покликана на основі перевіреного практикою знання і врахування тих «викликів» і «запитів», які навколишня дійсність посилає мислячому розуму homo sapiens sapiens, внести необхідні корективи в усі розділи філософського вчення, концептуально його оновити.

Філософія – витвір людського розуму, породження достатньо розвинутої свідомості. Згідно з еволюційною теорією людство виникло внаслідок розвитку природи.

Соціальність і розумно-емоційне, образне сприйняття світу є головними ознаками людської істоти. Нова істота – людина соціальна – продемонструвала свої творчі, естетичні здібності, виробила певні правила співжиття – мораль, норми шлюбних відносин, система заборон (табу).

За словами сучасного українського антрополога В. Табачковського, потреба у «світоглядній гравітації» є однією з визначальних потреб людини.

Світогляд – система поглядів на світ і місце людини в ньому. Про появу перших світоглядних знань (право світогляду) та їх зміст судити на основі вивчення культури первісних народів.   

Водночас з’являються групи людей (чаклуни, шамани та ін.), які перебирають на себе функцію посередника між племенем і тими природними силами, які панують над людиною, погрожують і лякають її або сприяють задоволенню її потреб.

Магія – найдавніший спосіб людського спілкування з навколишнім світом, перша спроба зрозуміти зв’язки природних сил та їх наслідки (добрі чи погані) для людини. Магічні обряди та ритуали в подальшому у трансформованому символічному вигляді закріпилися у релігії. Набуваючи форм узагальнень і пояснень, описів і розповідей, фетишистські, тотемістські, анімістичні та демоністичні елементи магічного світосприйняття з часом опановуються міфологічним світоглядом. Провідниками і виразниками магічного світогляду були шамани, чаклуни, відуни, які відрізнялися від інших осіб первісної общини певними психологічними якостями.

Типовими представниками зародкового світогляду були, наприклад, маги давньої Персії (Ірану), жреці зороастризму, друїди (жерці давніх кельтів, Британії та Ірландії), українські відуни. Вони були творцями ритуалів, які виражали ставлення людей до навколишнього світу, стежили за дотриманням уставлених племінних звичаїв, здійснювали жертвопринесення, лікували, зцілювали хворих, виконували застережувальну (система табу), пророцьку місію.

Магія була первинною формою міфології. Міфологія (грец. mythos – слово і logos – вчення) - спосіб духовно-практичного освоєння світу, форма світосприйняття архаїчної людини, представлена в системі міфів.

Міф є розгорнутим оповіданням, у якому нерідко розвитку подій притаманний циклічний характер (вмирання і воскресіння). Формуючись із обрядових процедур, взаємодіючи з ними, міфологія поступово охопила питання щодо походження і будови світу, людини, культури, соціального устрою тощо. Міфологічний спосіб розуміння навколишньої дійсності здійснювався засобами її олюднення, як і магічний, реалізовувався за допомогою чуттєво-наочних образів.

Людина давнього часу перебувала у полоні міфологічного мислення. За своїм значенням міф був для неї конкретністю і реальністю. Міфічне (штучно створене думкою) і реальне (природне) тісно спліталися у свідомості людини в єдине ціле. За цих умов міф був необхідною особливістю думки і людською діяльністю.

Формування світогляду стародавніх народів відбувалося упродовж тисячоліть. Так, наприклад: Шумерська, Вавілонська, Єгипетська, Грецька і т.д. і т.п. У різних культурах є як спільні сюжети (культу жінки, матері-прародительки), так і мотиви, які відображають особливості природного розташування, способу господарювання (приморські, лісостепові або гірські народи), особливості традицій, звичаїв тощо. Шумерська міфологія, відома з середини VI тис. до н.е., Вавілонські сказання (ІІ тис. до н.е.), Єгипетська міфологія почала формуватися у VІ-ІV тис. до н.е.

Чимало племен індоєвропейського походження у різні історичні часи проживали на землях сучасної України – в Закарпатті, Криму, Подніпров’ї. всі вони (кіммерійці, скіфи, сармати) залишили докази своєї господарської, побутової, суспільної, художньої та обрядово-ритуальної діяльності. Якщо, наприклад, індоєвропейське походження скіфів не піддається сумніву, то формування слов’янських народів, у т.ч. українського, відбувалося значно пізніше й на іншому ґрунті.

Так Трипільська культура була яскравим і своєрідним явищем, осмислення якого викликало неабиякий емоційний сплеск у дослідників, які вважають саме її джерелом української культури й українського етносу.

Міфологічний світогляд містив у собі всі світоглядну проблематику, пов’язану з походженням і сутністю світу, значенням і місцем у ньому людини, сенсом зв’язку людини і природи тощо. Німецький філософ Еммануїл Кант (1724-1804) виклав як класичну світоглядну чотирьох складну формулу: «Що таке людина?», «Що я можу знати?», «На що я можу сподіватися?», «Що я маю робити?».

Процес міфотворення продовжується і в ХХІ ст. З різних причин і обставин виникають «міфи другого покоління», продукуються різноманітні міфологеми, які стосуються природного, суспільного, політичного, культурного, духовного життя.

Виникнення релігії є логічним наслідком еволюції і формування світоглядної свідомості людина, яка вже не задовольняється спостереженням того, що її безпосередньо оточує – земним світом. Вона прагне пізнати глибинну сутність речей, відшукати «начало всіх начал», субстанцію (лат. substantia - сутність), здатну все утворити. Із міфологічних часів таке прагнення зумовлює подвоєння світу на земний, природний (посейбічний) і неземний, надприродний (потойбічний). Саме у надприродному, «нагірному» світові, згідно з релігійними уявленнями, утаємничені найістотніші загадки світу – його творення, джерела розвитку в найрізноманітніших формах, сенс людського існування тощо. Основні постулати релігійного світогляду – ідея божественного першотворення, всесилля вищого начала.

Важливим джерелом формування релігії був пошук людиною відповіді на питання життя і смерті. Релігія проголосила людині можливість спасіння, вказала шлях до нього. Хоча у різних історичних типах релігії (християнство, буддизм, іслам) цей шлях тлумачиться по-різному, сутність його незмінна – послух щодо постанов вищого порядку, слухняність, підпорядкованість волі Божій.

Релігія (лат. religio - побожність) - духовний феномен, який виражає віру людини в існування природного начала і є для неї засобом спілкування з ним, входження в нього.

Релігія як особливий тип світогляду виникає з посиланням у людському житті уваги до духовних проблем: щастя, добра і зла, справедливості, совісті тощо.

У філософській доктрині, етиці, системі обрядів релігія пояснює значення головної цінності – сенсу життя; формулює належні норми поведінки. Центральна проблема релігійного світосприйняття – доля людини, можливість її «спасіння», існування в системі «земний (чуттєвий) світ – світ небесний, нагірний (понадприродний)».

Релігійний світогляд спирається не на знання і логічні наукові аргументи, а на віру, надприродне (трансцендентне).

Між міфологією і релігією існує тісний зв’язок, але їх джерела різні.

Отже, впродовж тисячоліть виникали, взаємодіяли, змінювали один одного різні види до філософського світогляду – магічний, міфологічний, релігійний. Вони розвивалися разом з еволюцією людства. Розвиток світоглядної свідомості знайшов своє природне завершення і оформлення у філософському світогляді.

Філософія є особливим різновидом духовної культури, призначення якого полягає у тому, щоб раціональними засобами випрацьовувати світогляд – узагальнену систему уявлень і знань про навколишній світ, найсуттєвіші характеристики людського ставлення до природи, суспільства і духовного життя в усіх його основних виявах.

З розвитком людства, насамперед суспільного матеріального і духовного виробництва, міфологічні та релігійні форми світоглядної свідомості перестали задовольняти людину. Відбувався поступовий перехід від до філософського до філософського світогляду. Звернені до світу питання людини набували філософського характеру.

Філософський світогляд – вищий теоретичний тип світорозуміння, який прагне осягнути світ у єдності його виявів, представити найзагальніше, універсальне, раціональне (розумове) його усвідомлення.

Головна проблема філософського світогляду – з’ясування місця людини в системі «людина - світ», її призначення. Виникнення філософського пізнання світу зумовлене необхідністю пошуку нових світоглядних орієнтирів, які регулюють і спрямовують людську діяльність.

На відміну від магічно-міфологічної та релігійної думки філософія утверджує принципово новий тип розуміння світу. Логічний аналіз, узагальнення, аргументовані докази в ньому поступово витісняють образний дух міфології, залишивши її у сфері художньої творчості. Любов до істини і мудрості поступово стає самостійною духовною галуззю і вищою цінністю, елементом духовної культури.

Філософська теорія як продукт свідомості (розуму) протистоїть практиці як предметній діяльності і водночас перебуває з нею в органічній єдності.

Філософська теорія – система сукупність ідей, концепцій, гіпотез, сформульованих засобами філософських понять-категорій.

Філософське розуміння світогляду характеризує його як духовно-практичне утворення, у якому співвідносяться, зіставляються наявне, суще й уявне, бажане. Він тлумачиться як система принципів, знань, ідеалів, цінностей, надій, вірувань, уявлень про сенс і мету життя, що визначають діяльність індивіда, соціальної групи, суспільства.

Виникнення філософського світогляду знаменувало появу філософії як специфічної форми духовної культури, і як особливої науки, що, як і будь-яке наукове знання, має свій об’єкт і предмет, структуру, поняття, функції.

Філософія (грец. fileo – люблю і sophia - мудрість) – особливий різновид світогляду; система теоретичних знань про фундаментальні ознаки буття – природи, соціального світу, духовної культури, людини.

Специфіка предмета філософії обумовлена відношенням «людина-світ» (суб’єкт-об’єктна). Тому філософія відображає світ опосередковано, суб’єктивно і набуває характеру умоглядної рефлексії.

Упродовж століть філософи, які належали до різних культур, пропонували свої розуміння філософії, беручи за відправну точку певну світоглядну характеристику або одну із світоглядних проблем, формування відповіді на питання: що є предметом філософії з погляду філософа-творця філософського вчення. Багатогранність філософського знання відображає різноманітність реального, об’єктивного світу, що існує, і способів його суб’єктивного відображення, розуміння, логічного освоєння. Можливість розуму пізнати навколишню дійсність, способи, методи, форми цього пізнання є «формули філософії». Так, у Древній Греції «фізика, етика діалектика – суть трьох часин філософії».

Відома сентенція давньогрецьких мудреців «пізнай самого себе» правомірно стосується не лише людини, яка прагне пізнати світ, а й філософії, перед якою постає ця проблема. Ця особливість свого часу зауважив Ф.-В. Шеллінг: «Ідея філософії саме є результатом філософії, яка як нескінченна наука водночас є наукою про саму себе». «Філософія – особлива форма пізнання світу, яка виробляє систему знань про фундаментальні принципи і основи людського буття в усіх його проявах. Філософія є не лише однією з форм духовної культури, а й уособлює дух цієї культури, є її квінтесенцією. Філософія володіє особливим категоріальним апаратом, який допомагає їй обґрунтувати власні позиції і з’ясувати актуальні для неї проблеми. Філософське знання відкриває картину Всесвіту, і тому людина, прагнучи зрозуміти його таємниці, отримує змогу підноситися над ним.

В усі часи філософія осмислювала й переосмислювала феномен науки, філософський погляд на науку істотно впливав на наукову свідомість.

Як і мистецтво, філософія ніколи не виголосить свого останнього слова.

Філософія є водночас історією філософії, тобто історією постановки, осмислення і розв’язання основних філософських проблем, а також теоретичною реконструкцією, інтерпретацією (тлумаченням) і критичним осмисленням знання, яке накопичили різні філософські школи протягом свого існування.

Філософія є проблемною дисципліною, яка у теоретичний спосіб відображає прагнення розуму пізнати «плинний світ», його сутнісні значення. 

Філософська проблема (грец. problema - задача) – рефлексія людського буття, сповненого суперечностей, ускладнень, таємниць. Філософська проблематика є своєрідним фіксатором, реєстром і класифікатором різноманітних складних філософських питань. Це означає, що філософія є формою духовної діяльності, мета якої полягає у формулюванні, осмисленні і вирішенні корінних світоглядних питань.

Філософська проблематика – форма організації і впорядкування історично змінного філософського знання і знання взагалі. Cучасні філософи наголошують на проблемному характері філософії загалом. Зрештою, філософія і сформулювалася як теорія проблеми буття, свідомості, суспільства, культури і людини. «Філософська проблема безмежна не лише за обсягом – адже вона охоплює все без винятку, а й за своєю проблемною інтенсивністю. Це … абсолютна проблема».

З розвитком філософії від неї поступово відгалужуються її колишні розділи, виникають різні «самостійні філософії» - філософія природи, соціальна філософія, філософія моралі, філософія техніки, філософія права, філософія культури, філософія медицини, філософія освіти, філософія туризму тощо.

Філософські проблеми належать до категорії вічних. Філософські проблеми стосуються не просто природних чи штучно виготовлених (артефакти) об’єктів, а передусім ставлення до них людини. Не світ сам по собі, а світ як оселя людського життя є відповідальною точкою філософської свідомості. «Що я можу знать?»; «На що можу сподіватися?»; «Що я маю робити?» - у цих запитаннях відображені вічні і вищі інтереси, потреби і надії людини, її розуму і культури. А філософські поняття і проблеми утворюються в точці перетину реального й ідеального, сущого і належного, наявного і бажаного.

Філософські проблеми – це питання, які людина адресує навколишньому світові. Вони є первісною формою звертання розуму до світу, вихідною формою усвідомлення цього запиту. Правильно і своєчасно поставлене коректно сформульоване питання інколи важливіше, ніж поспішна і невиражена відповідь. Зумовлені філософські проблеми і викликами, які світ (природа, суспільство) пред’являє людству. «Виклики часу», «вимоги природи» - ці афористичні вислови відображають взаємозв’язок людства й умов його існування. «Хто розумно дивиться на світ, га того і світ дивиться розумно», - зауважує Гегель.

Відносини людини і світу у філософському, теоретичному сенсі набули ознак взаємин суб’єкта і об’єкта. 

Однією із іпостатей філософії, «природною прихильністю душі» (І.Кант), тією чи іншою мірою притаманною кожній людині, є філософування. Філософування – стиль мислення, спрямований на з’ясування сутності речей, смислів людського життя.

Стимул до філософування зумовлений не лише потребою осмислення нових явищ, хоч вони істотно впливають на спрямування філософської думки, а й усвідомлення суб’єктом невідповідності власних знань, «дійти до самісінької суті» (Б. Пастернак) будь-якого явища, речі чи події.

Філософія є вченням про смисли. Філософія з’ясовує і формулює смисли людських вчинків і на цій підставі пояснює людині цілі, засоби гідної поведінки, визначає стратегічну парадигму власного способу життя.

Зміна смислів є творчим процесом. Розміркування над смислами життя – головна ознака філософії як любомудрія, софіїного знання.

Завдяки філософії людина здатна осягнути власну сутність, сенс свого буття у світі (здійснити самоусвідомлення і самовизначення).

Так, для Канта головною метою філософії є пізнання здатності людини з’ясовувати, що вона може знати (пізнання), на що розраховувати (передбачення), що має робити (діяльність), і на цій основі відповісти на головне питання – що таке людина.

Насамперед філософія виконує світоглядну функцію - системі знання забезпечує людині відносно цілісне розуміння світу, допомагає з’ясувати своє місце в ньому. «Філософія до цього часу прагнула пояснювати або змінювати світ, тоді як її власна справа – примножувати можливі світи». М. Епштейн).

Філософія, яка реалізує себе в процесі формування прогностичних моделей світу, є різновидом духовної діяльності із концептуальним конструюванням можливих світів. Філософський метод як ліхтар, що освітлює науковцю шлях у темряві. Філософія методологічно на наукові дослідження на всіх її стадіях, але найвищою мірою – при побудові загальних теорій, особливо фундаментальних.

Методологічна місія філософії здійснювати завдяки притаманній їй гносеологічній (пізнавальній) функції – осмислення сутності, пізнавального процесу як такого, його можливостей, засобів і меж, результатів і наслідків. Центральною гносеологічною проблемою є проблема істини. Разом із категоріями «добро», «краса» і «свобода» вона виражає глибинний смисл шукання людського духу, сутнісний зміст і безпосередню мету пізнавального процесу.

Істина – знання, що точно (адекватно) відображає у свідомості людини об’єктивну і суб’єктивну реальність. Пізнання сутності речей дає змогу осягнути абсолютну істину - вичерпане знання, здобуваючи все нові знання як відносні, не сповнені істини, однак істинні.

Центром філософського пізнання є мисляча людина, її духовні, ціннісні якості – свобода, гідність, честь, благо тощо. Щодо цього влучно висловився французький філософ Жан-Поль Сартр: людина – це насамперед свобода. Прагнення до свободи є рушійною силою розвитку особистості і суспільства, вважає російський мислитель Микола Бердяєв. Тому суттєвою функцією філософії є з’ясування можливостей людини щодо власного звільнення від панівної необхідності. Свобода в її філософському розумінні є однією із базових людських цінностей.

Функція філософії – визначення смислу людського життя. Серед них:

3 світоглядна функція, пов’язана передусім із системним абстрактно-теоретичним, понятійним поясненням світу;

4 загально методологічна функція, що полягає у формуванні загальних принципів і норм одержання знань, її координації та інтеграцій;

5 пізнавальна (гносеологічна) функція, що полягає в поясненні найбільш загальних принципів буття та вихідних основ нашого мислення;

6 прогностична функція, яка розкриває загальні тенденції (передбачення) розвитку людини і світу;

7 критична функція з її принципом «піддавай усе сумніву», виконуючи антидогматичну роль у розвитку знань;

8 аксіологічна функція з її дослідження об’єкта з точки зору найрізноманітніших цінностей;

9 соціальна функція, завдяки якій соціальне буття не лише одержує необхідну інтерпретацію, а й може зазнати змін;

10 гуманістична функція, яка шляхом утвердження позитивного сенсу і мети життя, формування гуманістичних цінностей та ідеалів виконує роль інтелектуальної терапії;

11 освітня функція, пов’язана з впливом філософії на свідомість людей.

Існуючи в певному суспільному середовищі, філософія прямо чи опосередковано впливає на умонастрої цього суспільства.

Філософія за своєю суттю спрямована на утвердження демократичного суспільства, побудованого на засадах свободи особи і пошанування загальних принципів співжиття вільних людей.

Одним із завдань філософії є усвідомлення думки про самоцінність гідного життя – життя, сенс якого полягає у гармонії людини з її інтересами і потребами, насамперед з плідною діяльністю, і яке здатне набувати для людини значення щастя.

Прагнучи щастя, вбачаючи в його досягненні сенс життя, людина мусить долати різні перешкоди, терпіти негаразди, боротися і перемагати. Філософія вчить її і цьому мистецтву – мистецтву гідного життя. Однією з його складових є критичне та іронічне ставлення до існуючого порядку речей. «Все піддавай сумніву», - проголошує філософська мудрість, але сумніву плідному, конструктивному. Ця максима характеризує критичну функцію філософії, яка заперечує догматизм, абсолюти, відкриває ідеалізацію навіть зручних для людей обставин життя. «Хто хоче знати, що таке людина, той має насамперед знати, що таке культура» (М. Ландеман).

Всі інші – допоміжні, похідні від неї, заперечують реалізацію тактичних завдань філософської культури.

Первісні мудреці (відуни, друїди, вавилонські халдеї та античні жреці) славилися своїм «вмінням зазирнути» за горизонти буття, «побачити» те, що приховане від звичайної людини, «відати долю». Правда, це вміння часто було нічим іншим, як довільним пророцтвом, міфологічним транслюванням «волі богів». Поступово прагнення осягнути майбутнє зумовило створення прогнозів – передбачень, які ґрунтуються на певних науково доведених фактах.

За словами К. Ясперса, «наші думки про майбутнє впливають на те, як ми бачимо минуле і теперішнє». Положення про те, що майбутнє завжди впливає на сучасне, висловив і Арістотель.

Література:

1. Библер В.С. Что есть философия? // Вопросы философии. - 1995. - №1

2. Мамардашвили М.С. Как я понимаю философию. – М.., 1990.

3. Ортега-и-Гассет Х. Что такое философия? – М., 1991.

4. Франкл В. Человек в поисках смысла. – М., 1990.

5. Чернышов А.Н. Начало философии. – М., 1982.   

6. Таранов П. Соч: в 4 т.

Філософія Стародавнього світу

 

Теоретичною реконструкцією, інтерпретацією і критич­ним осмисленням філософського знання, з'ясуванням внутрішнього зв'язку і взаємозумовленості його складових представлених різними філософськими течіями, напряма­ми і школами, а також виявленням їх своєрідності і соціокультурної зумовленості займається історія філософії.

Історія (грец. historia — дослідження; знання, наука) філософії — філософська дисципліна, предметом якої є процес виникнення і розвитку філософських поглядів і вчень.

Цей розділ найбільш розроблений у філософії, адже фі­лософія є нічим іншим як її власною історією. Історія фі­лософії охоплює всю множину ідей, положень, концепцій світової філософської думки. Новітня західна філософія (М. Хайдеггер, Ж. Дерріда) заперечує наявність в ній віч­них (наскрізних) тем і проблем, переконує, що всі філософ­ські вчення є оригінальними системами, непідвладними будь-якому історичному поступу, тобто незалежними одна від одної позачасовими духовними цінностями, які уособ­люють творчу індивідуальність та оригінальність ідей їх авторів. Однак такий підхід руйнує загальнофілософський простір, ігнорує існування вічних (інваріантних) філософ­ських питань, унеможливлює плідний діалог між філосо­фами різних поколінь, шкіл і традицій.

До них належать буддизм, джайнізм і чарвака-локаята. Буддизм – світова релігія, морально-етичне вчення зі значними філософськими вкрапленнями. Як і більшість шкіл індійської філософії, вважає, що життя – це шість шкіл індійської філософії, вважає, що життя – це страждання. «Чотири благородні істини» Будди проголошують: існує страждання, є шлях, можна припинити страждання, є шлях, який веде до цього. Причиною страждання є бажання людей. А спосіб регулювання їх є восьмиступеневий шлях морального вдосконалення людини: правильне розуміння, правильне прагнення, правильна думка, правильна мова, правильна дія, правильний спосіб життя, правильні зусилля, правильна зосередженість. Цей шлях є нічим іншим, як засобом опанування бажаннями. На цьому шляху досягається нірвана – стан незворушності й спокою, який перериває сансару – безкінечність народжень.

Джайнізм виник водночас з буддизмом, має спільні з ним мотиви. Вважає, що перервати карму (долю, прокляття) Санжари можна аскетичним життям.

Чарвака-локаята – єдина матеріалістична школа Давньої Індії. Основою світу вважає п’ять елементів – воду, вогонь, землю, повітря і ефір. Кожний з них складається зі своїх атомів, які незнищенні й незмінні. Заперечує водійське вчення про карму і сансару, існування Бога і душі. Її моральному вченню притаманний відхід від уставлених традицій індійської культури.

Індійська філософія, витоки якої сягають 2,5-тисячолітньої давнини, також була специфічною, адже вона була переважно релігійно-ритуальною. Основні філософські тексти — Упанішади (VIII—VII літ. до н. е.), Веди (перша половина І тис. до н. е.) наголошують, що сенс людського існування полягає у шануванні Бога, до якого ведуть три шляхи: праведне життя відповідно до релігійних настанов; «правильне» пізнання Бога через розмірковування, розду­ми; наближення до Бога через демонстрацію безмежної лю­бові до нього. У давньокитайських і давньоіндійських тек­стах ще не вживали термінів «філософія», «філософ».

Як специфічна форма духовної культури філософія ви­никла в давні часи і подолала складний шлях. Щодо того, коли і де виникли перші філософські вчення, деякі автори­тети філософії дотримувалися західноцентричної точки зору. Так, Гегель вважав, що «філософія у власному сенсі започатковується на Заході». Саме тут в античну добу, за його словами, виявилася свобода самосвідомості, що і породило філософію. У східних народів мислення тоді пере­бувало на стадії спостереження, тобто на дофілософському рівні. Однак західноцентризм у поглядах на походження (генезис) філософського знання поступово був подоланий. Становлення філософської думки у країнах Давнього Сходу (Єгипет, Вавилонія, Індія, Китай) почалося задовго до виникнення першоєвропейської — античної (давньогрець­кі) філософії.

У давньосхідній філософії поєднані міфологічні уявлення із зачатками наукових узагальнень про світ (космологія). Так, у Вавілонії, країні, яка існувала у VI—V ст. до н. е. (територія сучасного Іраку), виникає астральний (зоряний) світогляд, який ґрунтувався на вірі у здатність світил безпосередньо визначати долю людей і держав. Звідси пішла астрологія (грец. astran — зірка). У міфологічній симво­лічній формі вавилонські мудреці вчили, що проблема сві­ту і темряви, боротьби добра і зла зумовлюється й уособлю­ється природою і взаємодією Сонця і Місяця. У їх розумін­ні саме Місяць є джерелом світла («батько батьків»), а Сонце — джерелом темряви, адже на його фоні блиск Мі­сяця непомітний. Звичайно, не ці (міфологічні, космоло­гічні за суттю) тлумачення визначають внесок вавилонян у світову науку і філософію (натурфілософія), а передусім за­початковані на Давньому Сході геометрія, математика, ал­гебра, астрономія. Саме вавилоняни створили шістдесяти-кратну «позитивну систему» письмового числення (година дорівнює 60-ти хвилинам, одна хвилина — 60-ти секун­дам). Ще в VI ст. до н. е. в Халдеї (держава на узбережжі Персидської затоки, яка з часом була включена до Нововавилонського царства) почалися астрономічні спостережен­ня, які супроводжувалися астрологічними пророцтвами і прогнозами. Пізніше словом «халдей» почали називати кожного, хто займався астрономічними спостереженнями.            

У формування давньосхідної філософії значний внесок зробили давньоєгипетські мудреці. Вони одними з пер­ших збагатили культуру мислення ідеєю єдиного в усьому — взаємопов'язаної роздвоєності цілого, в алегоричній формі виклали принцип першоджерела всього, що існує. Таким першопочатком для них було Сонце. Створюючи культ Сонця, якому притаманні такі властивості, як життя, світ­ло і тепло, давні єгиптяни символічно пояснювали чотири стадії його вічного життя, природу чотирьох пір року і його поділ на 12 місяців (12 знаків Зодіаку), що деталізу­ють етапи сонячного кругообігу. Плідними для наступних поколінь філософів виявилися і вчення єгипетських му­дреців про існування трьох світів: духовного, матеріально­го та інтелектуального, які, на їх думку, зумовлені рухом трьох небесних сфер. Духовний світ, за їх вченням, поро­джує сферу причин, матеріальний — сферу наслідків і впливів, інтелектуальний (духовний) — сферу медитації (лат. meditatio — зосереджений роздум).

На становлення діалектичного погляду на природу і мислення вплинуло й уявлення давніх єгиптян про існу­вання активного принципу всього сущого (ідея богині Ісіди — духовне начало) і пасивного принципу (ідея бога Осіріса — матеріальне, природне начало).

Характерною особливістю давньоєгипетської і всієї то­гочасної східнофілософської думки було подання елементів астрономічних і математичних спостережень у формі містерій (грец. musteron — таємниця) — утаємничених знань та одкровень, доступних лише обраним, посвяченим (ініційованим) у ці таємниці. Згідно з легендами заснов­ник єгипетської вченості Гермес Трисмегіст передавав жрицям і античним філософам ці таємниці у формі міфів, алегорій, емблематичних фігур. Герместична філософія іс­тотно вплинула на філософські погляди Платона і Піфагора, а також позначилася на сучасних концепціях герме­невтики та інших новітніх філософських вченнях. Отже, зачатки філософської думки, формування її першопонять розпочалося в країнах Давнього Сходу задовго до вини­кнення перших давньогрецьких філософських шкіл. По­при те, що деякі греки вважали себе творцями філософії, найосвіченіші з них визнавали, що філософська мудрість прийшла у Європу зі Сходу.

Не були ще системно організованими і філософські по­гляди мислителів Давнього Китаю й Індії. Конфуціанство — вчення китайського філософа, творця однієї із перших зрі­лих філософських концепцій Кун-Фуцзи («вчителя Кун») (прибл. 551-479 до н. е.) є етико-релігійним, оскільки позбавлене натурфілософської частини (основи філософії західного зразка як світоглядної теорії). Питання онтології, космології, логіки в конфуціанстві майже відсутні. Тільки у працях послідовників Кун-Фуцзи, насамперед Мен-цзи і Чжу Сі, конфуціанство набуває певних системазованих ознак. Однак неоціненним є значення конфуціанської філософії в становленні таких важливих складових філософії, як етика і філософська педагогіка.

Засновником конфуціанства - етичної філософсько-релігійної доктрини – є Конфуцій, який жив і проповідував своє вчення в епоху «боротьби царств». Конфуціанство вважається духовною основою китайського суспільства. Мудрець Кун Фуцзи (справжнє ім’я Конфуція) є водночас і виразником китайської моральності (він висловив те, що китайці на рівні стихійної свідомості вважали істиною), та її творцем, оскільки надав їй чітких канонічних форм.

Конфуціанство – філософське вчення, яке проголошує верховенство добра у світі, захищає непорушність установлених небом суспільних норм.

Основою конфуціанської моральної концепції є вчення про жень – людинолюбства.

Важливим місцем у вченні Конфуція посідає поняття «лі» (правило, норма, ритуал, церемоніал). Неухильно дотримуватися установленого «лі» - одна з головних вимог конфуціанства. Без «лі» не може існувати держава. Якщо не існує «лі», то немає відмінностей між правителями і підданими, верхами і низами, літніми і молодими.

  Засновником даосизм – другої за значенням течії у філософії Китаю = є Лао-цзи, якому приписується авторство трактату «Дао де цзін». Якщо конфуціанство в основному звернуте до суспільної проблематики, то дао-сизм зосереджується на природі, світі. Основним його поняттям є дао – шлях, доля, природна закономірність, всепороджаюча порожнеча, невидиме, яке наявне у видимому. Воно позбавлене форми, перебуває в безперервному русі. «Перетворення невидимого (дао) безкінечні. (Дао) – найглибинніші ворота народження… Воно існує вічно… і його дії невичерпані», - зазначається в трактаті.

  Даосизм – філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані загальному божественному законові дао.

Трактат «Дао де цін» містить чудові зразки наївної діалектики, зокрема здогади щодо місяця протилежностей у світі. «Коли всі в Піднебесній (так китайці називали свою державу) дізнаються, що прекрасне є прекрасним, що добро є добром, виникає і зло. Тому буття і небуття породжують одне одного…» Всі істоти містять у собі протилежні часточки – «ян» та «інь».  

Антична філософія

 

Термін «філософія» до наукового вжитку запровадив Піфагор, який разом із багатьма мудрецями Давньої Греції вперше в історії філософії перейшов від літературного світогляду до власне філософської форми мислення. Особливо це помітно у філософії Платона й література, в яких системно визначені основні філософ­ські концепти, категорії і розділи філософського знання — онтологія, гносеологія, етика, соціологія, праксеологія, антропологія та аксіологія. Системність не була визна­чальним і винятковим критерієм «справжньої філософії», чинником, який відрізняв її від філософії несправжньої. Сучасний американський філософ Рорті (1931— 2007) раціонально розподілив всі філософські вчення на систематичну філософію (таку, що пізнає, пояснює, ре­презентує) і література (таку, що навчає, орієнтує люди­ну і соціум, тобто є не науковою, а освітньою справою). Якщо такі філософи-класики, як література, Декарт, Кант, Гегель, Маркс, Рассел, у своїх працях намагалися пізнати істину про світ, здобути об’єктивне знання, створи­ти і представити адекватну (точну) картину світу, то літер, Конфуцій, Монтень, Ніцше, Хайдеггер, Сартр, філо­софський авторитет яких не менш визнаний, вбачали своє завдання в тому, щоб пояснити мораль людини, з’ясувати мотиви її життєдіяльності, насамперед духовного життя.

Від часу свого виникнення філософія відчула на собі вплив двох тенденцій у прагненні обґрунтувати її призна­чення: чи повинна вона шукати істину і бути в цьому розу­мінні наукою; чи вона має шукати правду і в цьому сенсі бути моральною мудрістю. Пізнання і моральність — два вектори всіх філософських міркувань. Цим зумовлений по­діл філософського знання на знання епісистемне (грец. epistema — знання, наука) — результати наукового пізнання, яке історично розвивається, і знання літерат (грец. літера — мудрість) — розуміння смислового наповнення світу, сут­ність якого визначається моральними цінностями (благо).

 Античний період розвитку філософії, що розпочався 2,5 тис. років тому та тривав приблизно 1000 років. Соціальною і література основою філософії цього періоду слугувало перше в історії людства класове суспільство Давньої Греції і Риму, розподіл основних видів праці на фізичну і духовну.

Більш як тисячолітня історія розвитку давньогрецької філософії поділяється на три етапи:

1. IV-V ст. до н.е. Це був період становлення рабовласницьких полісних демократій. Філософія у формі натурфілософії зосереджувалася на пошуках першооснови сущого, загального. Людина ще не стала проблемою філософії.

2. ІV-ІІІ ст. до н.е. Саме в цей період відбувся розквіт демократії, а в філософії – поворот мислителів від зовнішнього світу до людини, домінування політичної, етичної та гносеологічної проблематики. Намітилася певна рівновага інтересу до загального і одиничного.

3. ІІІ ст. до н.е. – V ст. н.е. Епоха еллінізму та Римської імперії. Соціально-політичне життя характеризували криза рабовласницького способу виробництва, занепад держав-полісів. У філософії – замикання особи на себе, домінування етико-релігійної проблематики.

В історії філософії, уособленої видатними особистостями, спостерігалося і безпосередньо творчі контакти за принципом «вчитель-учень». Учнем Сократа був Платон, а Сократа вважають учнем літератур, давньогрецького філософа Демокріта (приблизно 460-371 до н.е.). Академія Платона дала світові такого мислителя як література.

Філософ не обов’язково має бути педагогом, але завжди повинен бути вчителем. Сократ не був би Сократом, якщо б не мав учнів. Його стиль філософування (діалогіка) перед­бачав обов’язкову наявність учнів. У давніх греків цей стиль мав назву літератур (букв, повивальне мистецтво) — мистецтво допомагати співбесіднику народити думку, власне судження. У Конфуція було три тисячі учнів, Христос мав 12 апостолів і 70 учнів.

Попри відмінності, які відрізняють конкретні філософ­ські погляди і вчення, у своїй основі вони мають певні спільні намагання — пізнати фундаментальні засади бут­тя, зрозуміти сутність людського ставлення до природи, суспільства і духовного життя в усіх їх проявах. Так само, як певна національна культура є складовою всієї культури людської цивілізації, кожна національна філософія нале­жить до загального філософського знання.

Заслугою мислителів античності є те, що вони започаткували перші світоглядні системи як філософські, тобто такі, що не лише прагнули відображати світ у логічний, категоріальний спосіб, але і з’ясувати в цьому пізнанні софійний, смислоутворювальний, мораль­но-ціннісний сенс. Антична філософія не мала аналогів, вона виявилася першофеноменом класичного філософу­вання, знаменувала якісний перехід від літературатурного стилю мислення до власне філософського. Поставивши пи­тання про взаємини знання (епістема) і розуму (нус) — дав­ні греки визначили магістральні шляхи подальшого роз­гортання філософських міркувань і досліджень.

У багатій і плідній філософії Давньої Греції містилися майже всі наступні філософські сюжети, характерні на­літератур для європейської культури і цивілізації: пошук першооснови всього сущого (Демокріт); з’ясування зако­нів (Логосу) буття (Геракліт), «впорядкування» здобутих наукових знань за допомогою філософських понять — ка­літера (література). Тоді було засновано обидва магі­стральні напрями розвитку філософії — матеріалізм (ато­містика Левкіппа і Демокріта) та ідеалізм (ейдоси-ідеї Платона), виникло і розвивалося філософське вчення про людину як про розумну, моральну та естетично налашто­вану істоту (етика Сократа), її щастя (гедонізм Епікура). Давньогрецькі філософи ініціювали розроблення методів пізнання (методологія), створили перші соціально-полі­тичні концепції (соціологія та політологія, вчення про вла­ду, державу, демократію, суспільний устрій). Сучасна фі­лософська наука завдячує античним творцям діалектики (теорії взаємозв’язків та розвитку), мислителям, що з’ясо­вували причини і парадокси руху (Кратіл). Сучасна етична культура сприйняла моральні настанови стоїцизму (Зенон, Діоген, літерату, Сенека). До світової філософської культури увійшли ідея стоїків (основне призначення лю­дини, її доброчинності — жити згідно з природою і Лого­сом), ідеал мудреця як справжнього господаря власної долі, здатного за будь-яких зовнішніх умов зберегти особи­сту гідність, забезпечити моральну самодисципліну.

 

Література:

1. Антология мировой философии. Соч.: в 4 т. - М., 1969.

2. Античные философы. Свидетельства, фрагменты, тексты. – К., 1995.

3. Аристотель. Соч.: в 4 т. – М., 1973-1983.

4. Асмус В.Ф. Античная философия. – М., 1976.

5. Афоризмы старого Китая. – М., 1988.

6. Богомолов А.С. Античная философия: в 2 ч. – М., 1985.

7. Буддизм. История и культура. – М., 1989.

8. История китайской философии. – М., 1988.

9. Платон. Соч.: в 3 т. – М., 1968-1972.

10.Таранов П. Соч.: в 4 т.

11.Чанышев А.Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. – М., 1991.

 

 

---

Дата добавления: 2018-06-27; просмотров: 289; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!