Нацистський «новий порядок» в Україні в 1941-1944 рр. Голокост.
1. Окупація України та її розчленування.
2. Економічне пограбування.
3. Фізичне винищення населення. Голокост.
4. Звільнення України від нацистських окупантів.
22 червня 1941 року гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз.
У ході східної кампанії вермахту Україна стала першочерговим і найважливішим об'єктом німецької колоніальної експансії. Ще до війни Берлін розробив план її нещадної експлуатації, який став складовою частиною генерального плану «Ост». Згідно з ним передбачалося знищити та депортувати в Сибір 31 млн. населення Польщі та західної частини СРСР і переселити сюди 10 млн. німців.
На окупованих українських землях упроваджувались заходи для ліквідації будь-яких ознак державності, насамперед територіальної єдності. Берлін розділив Україну на кілька окремих частин з відмінним окупаційним режимом. Львівська, Станіславська, Тернопільська і Дрогобицька області склали дистрикт «Галичина», який було приєднано до Краківського генерального губернаторства. У перспективі Галичина повинна була стати територією рейху. Утворено 20 серпня 1941 р. рейхскомісаріат «Україна» у складі 12 областей (Волинь, Полісся, Правобережжя, а також Полтавська і Запорізька області).
Донбас і Слобожанщина передавались у підпорядкування фронтового військового командування.
Українські землі Закарпаття фюрер подарував Угорщині. Там була утворена окрема адміністративна одиниця — «Підкарпатська територія», якою керував угорський регент. На землях південної України між Дністром і Південним Бугом з центром в Одесі утворено «Трансністрію», яку разом із Північними Буковиною і Бессарабією передано Румунії.
|
|
Окупаційна влада управляла захопленими територіями Сходу через спеціально створене міністерство А. Розенберга і численний адміністративний апарат із чіткою структурою. Рейхскомісаріати ділилися на генеральні комісаріати, а ті, у свою чергу, — на генеральні округи, відтак на округи, яким підпорядковувались райони, повіти. Усі адміністративні одиниці очолювали німецькі комісари, які опиралися на відділення поліції безпеки (Сіпо) і гестапо (СД).
Керівні посади в усіх ланках, як правило, посідали німці. Українці могли займати пости лише в апараті нижчого ешелону — міських та волосних управах, староствах. Із них формувалась «допоміжна українська поліція», яка займалася громадським порядком.
Будь-яка політична діяльність українцям була суворо заборонена. Тільки в генеральному губернаторстві з дозволу властей існував Український Центральний Комітет (УЦК) у Кракові, очолюваний Володимиром Кубійовичем. Комітет був єдиною українською суспільно-громадською установою, яку визнала німецька влада. Діяльність УЦК поширювалася на всі сфери українського життя, окрім політичного. Найголовнішим його завданням була громадська опіка в широкому значенні слова (допомога дітям, хворим, інвалідам, біженцям, боротьба з голодом тощо), а також просвітницька робота. За підтримки УЦК на Лемківщині, Холмщині, інших українських етнічних землях, що опинилися у складі генеральної губернії, відкривались українські школи, освітні товариства, кооперативи, церкви. Подібні структури, створені у Львові і Києві, були невдовзі ліквідовані.
|
|
Згідно з планами Гітлера, економіка окупованих територій ставилася на службу рейху. Найбільші підприємства України були поділені між німецькими промисловими магнатами.
Окупати нещадно грабували села, перетворивши колгоспи і радгоспи в «Общинні господарства» і запровадивши в них кріпацький режим. Берлін намагався негайно перетворити українські землі на німецьку колонію, надійний продовольчий резерв рейху. На селянські двори накладалися 12 різних видів податків. Під страхом суворої кари запроваджувалась обов'язкова трудова повинність. Грабунок, свавілля і терор були піднесені до рангу державної політики. Жодних законів на захист населення окупованої України не існувало.
|
|
Керівник рейхскомісаріату «Україна» Еріх Кох заявив своїм підлеглим у вересні 1941 року: «Наше завдання полягає в тому, щоб вилучити з України все, до чого дійдуть наші руки, і в цьому ми не звертатимемо жодної уваги на почуття українців чи на права власності. Від вас я чекаю якнайсуворішого ставлення до місцевого населення».
Той же Е. Кох у 1942 р. про політичне становище в Україні висловився однозначно: «Наше завдання полягає в тому, щоб примусити українців працювати для Німеччини, а не в тому, щоб українці почувалися щасливими».
На початку 1942 р. Берлін дав вказівки розгорнути вербування і вивіз українців до Німеччини, де їх використовували на роботах у військовій промисловості, на шахтах, у сільському господарстві. Із семи мільйонів іноземних робітників у Німеччині третину становили українці, так звані «остарбайтери». Щоб придушити опір, німці вдалися до тактики масового терору. У ході каральних заходів було знищено 215 сіл. А всього в Україні, вбито і закатовано 5,5 млн цивільного населення і 2,5 млн. ійськовополонених. 150 концентраційних таборів, розташованих в Україні були перетворені на «фабрики смерті».
|
|
Спираючись на хибну людиноненависницьку расову теорію, нацисти здійснювали політику «голокосту» —-^поголовного винищення єврейського населення, яке залишилось на окупованих територіях. У 50-ти містах і містечках України були створені «гетто» — ізольовані частини міста, куди поселялись лише євреї. Окрім того, єврейське населення було ув'язнено у 180 концентраційних таборах.
Ізолювавши євреїв, німецькі фашисти розпочали їх масове винищення. Спеціальні каральні загони ліквідували близько 850 тисяч євреїв, у т. ч. старих, жінок, дітей. Символом голокосту в Україні стала околиця Києва — Бабин Яр, де відбувалися масові розстріли євреїв.
Тисячі українців ризикуючи своїм життям і життям своїх рідних, переховували протягом усіх страшних місяців окупації єврейських дітей і цілі єврейські сім'ї. Десятки єврейських сімей урятував від знищення митрополит Андрей Шептицький.
Восени 1942 р. на Волзі в районі Сталінграда розгорнулася найбільша від початку Другої світової війни битва. 19 листопада війська Південно-Західного фронту і правого крила Донського фронту пішли в контрнаступ на південний захід. Назустріч їм із півдня рухалися війська Сталінградського фронту. Шоста німецька армія під командуванням фельдмаршала Паулюса та війська союзників Німеччини — італійська і румунська дивізії — потрапили в оточення.
2 лютого оточені німецькі війська здалися. Перемога під Сталінградом змінила становище на фронті на користь Радянського Союзу. Захопивши стратегічну ініціативу, Червона Армія утримувала її до кінця війни.
Головні зусилля радянських військ були зосереджені на півдні. Сталін вимагав якнайшвидше звільнити Донбас.
Кінець грудня 1942 р. став початком вигнання гітлерівців із території України. Першим населеним пунктом, звільненим від німецьких військ, було село Півнівка Міловського району Луганської області.
5 липня 1943 р. розпочалася Курська битва. У результаті важких кровопролитних боїв кращі танкові дивізії Німеччини були знищені. Створилися сприятливі умови для наступальних операцій Червоної Армії на усіх фронтах, у тому числі й в Україні.
У серпні силами Степового та Воронезького фронтів була проведена Харківсько-Бєлгородська операція. З 11 серпня у цьому районі розгорілися жорстокі бої. У ніч на 23 серпня 1943 р. розпочався вирішальний штурм Харкова, а вранці місто було звільнене від окупантів.
8 вересня гітлерівські війська залишили центр Донбасу місто Донецьк. На кінець вересня 1943 р. війська Південного і Південно-Західного фронтів, звільнивши від противника Донбас, вийшли на рубіж Новомосковськ - Запоріжжя - ріка Молочна.
Важкі бої точилися і північніше цього рубежу. 20 вересня німців вибили із Сум, 21-го— з Чернігова, 23-го— з Полтави. Червона Армія вийшла до Дніпра в районі Прип'яті. У ці ж дні, переслідуючи противника, радянські війська відкинули його за Дніпро на ділянці від Дніпропетровська до Запоріжжя.
У ході кровопролитних боїв 6 листопада було визволено столицю України Київ, куди невдовзі перебазувалися з Харкова Раднарком і ЦК КП(б)У.
Із початку 1944 р. СРСР вступив у завершальний етап війни. Перед армією ставилося завдання остаточного витіснення військ противника з території СРСР, повного розгрому Німеччини та її союзників.
У результаті наступальних дій 1-го і 2-го Українських фронтів широкий виступ лінії фронту у районі Канева- Корсуня-Шевченківського було блоковано з півночі й півдня. В оточенні опинилося близько 80 тис. гітлерівців, їхнє становище було безнадійним. 8 лютого радянське командування пред'явило їм ультиматум про негайну капітуляцію. Після відмови німців здатися війська почали операцію зі знищення оточених. Було вбито і поранено 55 тис. солдат і офіцерів, 18 тис. потрапили у полон.
Січнево-лютневий наступ 1944 р. на Правобережжі завершився розгромом противника на південній ділянці правого берега Дніпра військами 3-го і 4-го Українських фронтів. 8 лютого гітлерівці залишили Нікополь, а 22-го — Кривий Ріг.
13 березня німці залишили Херсон, 20-го— Вінницю, 25-го— Проскурів; 26-го березня 1944 р. війська 2-го Українського фронту, наступаючи на Яссько-Кишинівському напрямку, форсували спочатку Південний Буг, а потім — Дністер і вийшли на кордон СРСР із Румунією, який пролягав уздовж р. Прут.
Улітку 1944 р. становище Німеччини значно погіршилося. 6 червня 1944 р. американо-англійські війська відкрили другий фронт у Європі, який відтягнув 60 німецьких дивізій.
Радянські війська 13-18 липня прорвали оборону противника, вийшли на підступи до Львова, оточили в районі Бродів 8 його дивізій і до кінця липня знищили їх. Продовжуючи наступ, частини 1-го Українського фронту 27 липня вибили німців зі Львова і Станіслава.
4-й Український фронт 6 серпня оволодів Дрогобичем, 7-го — Самбо-ром і Бориславом.
Останній населений пункт УРСР у її довоєнних межах — село Лавочне Дрогобицької області— визволили від гітлерівців 8 жовтня 1944 р. Що ж до Закарпатської України, яка до війни не входила до складу СРСР, то війська 4-го Українського фронту завершили її очищення від гітлерівців 28 жовтня 1944 р. Ця дата і відзначається тепер як день остаточного визволення України від німецько-фашистської окупації.
29. Діяльність радянських партизан і ОУН-УПА в роки Другої світової війни.
1. «Новіш порядок» в Україні.
2. Дві течії руху опору в Україні.
3. Боротьба радянських партизанів.
4. Діяльність УПА та інших націоналістичних військових у групувань.
Німецькі націонал-соціалісти прагнули повернути з небуття й утвердити в центрі Європи рабсько-кріпосницьку систему, що будувалася на хибному принципі расової переваги німецької нації. Українська земля, окупована німцями, стала полігоном випробувань унікального людиноненависницького експерименту.
У відповідь на нацистський «новий порядок» український народ піднімався на боротьбу в тилу окупантів. В Україні існували дві течії (як і в багатьох інших країнах) руху Опору: підпільні комуністичні організації та націоналістичне підпілля (ОУН). Організація українських націоналістів була ослаблена розколом на ОУН-Б (бандерівців) та ОУН-М (мельниківців).
Перед війною радянське керівництво стверджувало, що війна буде вестися на «чужій території» і «малою кров'ю», тому приготування до партизанської і підпільної боротьби вважало недоцільним і шкідливим. Підпільні організації створювались поспіхом, не мали необхідної кількості кадрів.
Відсутність досвіду конспіративної роботи, діяльність фашистських провокаторів, зрада частини залишених для підпільної роботи партійних працівників призвели до значних втрат радянського підпілля протягом першого року війни. Із 3500 груп, що були залишені для партизанської і диверсійної роботи, до червня 1942 р. залишилось лише 22. Для керівництва підпіллям уже з літа 1941 р. на окупованій території створювались підпільні обкоми, міськкоми, райкоми Комуністичної партії України, а в жовтні 1942 р. почав діяти нелегальний ЦК КП(б)У.
Перші партизанські загони, керовані комуністами або радянськими офіцерами, що потрапили в оточення, формувались без достатньої підготовки, бракувало командних кадрів і військових спеціалістів, зброї, амуніції, засобів зв'язку. Але з посиленням фашистського терору партизанські загони поступово набирали сили, знищували живу силу противника, висаджували в повітря залізниці, мости, склади зброї, розгортали агітаційно-пропагандистську роботу серед населення. У Сумській області утворилися великі з'єднання партизанських загонів під командуванням Сидора Ковпака та Олександра Сабурова. Від літа 1942 р. партизанським рухом з-за лінії фронту керував Український штаб партизанського руху. Особливо потужним рух радянських партизанів був у зоні Полісся. Тут самі природні умови — ліси, болота, бездоріжжя, сприяли його розгортанню.
У містах діяли підпільні антифашистські організації. Вони збирали і передавали за лінію фронту радянському командуванню інформацію про ворога, здійснювали диверсії, перешкоджали вивезенню молоді на роботу в Німеччину.
У 1943 р. на окупованій гітлерівцями території України підпільний і партизанський рух досяг найвищого розмаху. Діяли добре організовані, керовані з одного центру партизанські з'єднання С. Ковпака, О. Федорова, О. Сабурова, М. Наумова та інших, які нараховували у квітні біля 29,5 тис. осіб, а на 1 січня 1944 р. — 58,5 тис. Координація дій. партизан та частин Червоної Армії стала важливим чинником у досягненні перемоги над гітлерівцями.
Партизани України лише у другій полови 1943 р. у ході наступальних операцій Червоної Армії пустили під укіс понад 3200 ешелонів ворога, створивши серйозну перешкоду постачанню його фронту. Партизани захопили 25 переправ через Десну, Дніпро і Прип'ять і утримували їх до підходу Червоної Армії. У цій операції брало участь понад 17 тис. партизанів.
Партизанські загони і з'єднання разом із частинами регулярної армії брали участь в оточенні і знищенні великого ворожого угруповання в районі Корсуня (1944 р.), у визволенні Знам'янки, Переяслава, Ізяслава, Ковеля, Костополя, Овруча та інших міст і сіл. Силами радянських партизанів було визволено 139 населених пунктів України.
Наприкінці 1942 р. до Москви надійшли відомості про діяльність на території Західної України Повстанської Армії. Сталін наказав передислокувати на захід радянські партизанські частини. Одним із головних завдань партизанських рейдів, якими керувала Москва, була боротьба з «націоналістичними формуваннями» УПА. Ігноруючи накази Москви, деякі партизанські командири вступили в контакт з командуванням частин УПА. Комісар з'єднання Сидора Ковпака генерал Семен Руднєв казав, що «з УПА можна жити окремо, ворога треба бити спільно». У ході Карпатського рейду в лютому 1943 р. він взяв участь у переговорах з командирами УПА, внаслідок яких повстанці пропустили партизан через контрольовану територію. Півроку утримували нейтралітет між повстанцями М. Боровця-Бульби і партизани Д. Медведєва на Рівненщині. Але Москва, як і Берлін, уживала всіх заходів, щоб розколоти український рух Опору.
На Західній Україні, де комуністи не мали жодного впливу, антифашистську боротьбу вели націоналісти. Спочатку вони сподівались на підтримку німців у відновленні самостійної Української держави. Однак дуже швидко змушені були переконатись, що Україна цікавить Гітлера лише як сировинна база і територія для німецької колонізації.
ЗО червня 1941 р. до Львова разом з німецькими військами увійшов озброєний загін націоналістів (батальйон «Нахтігаль»), Увечері відбулося засідання громадських діячів (Українські національні збори), яке ухвалило «Акт проголошення відновлення Української Держави». Було утворено Українське державне правління (уряд) на чолі з одним із керівників ОУН-Б Ярославом Стецьком. 9 липня уряд Стецька був розігнаний окупантами, пізніше (15 вересня) керівники ОУН-Б були заарештовані і відправлені до концтаборів.
На Східну і Центральну Україну вирушили похідні групи ОУН («бандерівців» і «мельниківців»), які просувалися слідом за німецькими військами, що наступали. Вони організували мережу підпільних оунівських організацій у багатьох містах України (у тому числі в Одесі, у містах Донбасу). Найбільш активно діяли в Києві. Наприкінці 1941 - на початку 1942 р. близько 300 оунівців було заарештовано в Києві та знищено в Бабиному Яру (серед них відома поетеса Олена Теліга). 24-25 травня 1942 р. у с. Рудня Почаївська на півдні Волині відбулась конференція ОУН (мельниківців). Конференція визнала, що «німці намічених ними цілей не осягнуть і тотальної перемоги не здобудуть». На конференції було прийнято рішення, що оскільки «німецька політика є не лише політикою колоніального визиску, але й колоніального винищення українського населення, то одинокою нашою відповіддю може бути відкрита боротьба проти цього».
Збройні формування українських націоналістів зосереджувались в основному в лісах Волині, болотах Полісся та Карпатах. Одним із перших загонів
була «Поліська Січ», організована в 1941 р. Тарасом Боровцем (псевдонім — Бульба). Восени 1942 р. на Волині створюється Українська повстанська армія (УПА). Улітку 1943 р. відділи УПА було організовано в Галичині. УПА було поділено на чотири групи: УПА-Північ, УПА-Захід, УПА-Південь, УПА-Схід.
Цілі райони Волині та Галичини опинились під повним чи частковим контролем УПА. Тут відбувались реформи: створювалась нова адміністрація, проводилось наділення селян землею тощо. Історики оцінюють чисельність УПА від 30-40 тис. до 100 тис. осіб. Між УПА та радянськими партизанами склались напружені відносини. Існували протиріччя і з польськими партизанами, які призвели до збройних сутичок на Волині.
Українсько-польське збройне протистояння в роки війни послаблювало єдиний антифашистський фронт.
У цілому ж діяльність українських радянських партизан і боротьба ОУН-УПА з німецькими загарбниками були складовою частиною міжнародного антифашистського руху Опору.
Дата добавления: 2018-06-01; просмотров: 842; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!