Структура промови (диспозиція)

1) про створення власного позитивного образу в аудиторії (привернути етосом);

2) про  розробку самої промови відповідно до правил побудови обґрунтувань певних тверджень (переконати логосом);

3) про виклик тих емоцій, які зрештою сприяють закріпленню бажаного враження у слухачів (схвилювати пафосом).

Кожний з етапів ораторської діяльності вивчається у відповідному розділі риторики.

· Кому я буду говорити?

Предмет промови – це той фрагмент дійсності, з яким співвідноситься промова.

Встановлення предмета промови передбачає вибір теми. Часто вона пропонується заздалегідь, але і в таких випадках назву промови важливо сформулювати. Вона повинна бути стислою, виразною й такою, що привертає увагу.

Досить вдалим прийомом є назва промови у вигляді запитання. Порівняйте, наприклад, назви:

· «Що призвело до фінансової кризи в державі?»

· «Фінансова криза в державі».

Проте цим прийомом не слід зловживати, оскільки формулювання теми в такий спосіб передбачає чітку відповідь у промові на поставлене запитання.

Ідеальними в ораторській діяльності є такі випадки, коли оратор сам обирає предмет промови, і у нього є можливість урахувати два важливі моменти:

· по-перше, вибір предмета ґрунтується на інтересі самого оратора;

· по-друге, вибір предмета зумовлюється наявністю в оратора певних знань про нього.

Існує 3 типи підготовки до публічного виступу:

· написання повного тексту промови;

· запис головних положень (тез та аргументів);

· виголошення промови експромтом.

Перший тип підготовки рекомендується для відповідальних, офіційних ситуацій. Написання повного тексту певним чином дисциплінує оратора, дає можливість продумати формулювання власних думок і точно розрахувати час.

Виступ з попередньо написаним текстом може здійснюватись 3-ма шляхами:

· промову читають за рукописом;

· промову повністю вивчають напам’ять;

· промову виголошують з опорою на текст.

Найбільш прийнятним є третій варіант виголошення промови (з опорою на текст). Але на початкових етапах бажаним є писати текст промови.

Другий тип підготовки є оптимальним для досвіченого оратора. Текст не фіксується раз і назавжди. Промова допускає зміни під час виступу залежно від того, як аудиторія її сприймає. Однак навіть за відсутності повного тексту риторика рекомендує певні положення записувати, а при виступі зачитувати. Це цитати й цифровий матеріал.

Якщо оратор вибирає такий тип підготовки до промови, то йому варто записати:

1) перші й останні фрази промови;

2) формулювання тез та аргументів;

3) цитати й цифровий матеріал.

При цьому пункти 1 і 2 краще вивчити напам’ять, а пункт 3 зачитувати при виступі.

Третій тип підготовки – це імпровізована промова. Проте, як відомо, найкращий експромт – підготовлений. Перевагою імпровізованої промови можна вважати розвиток упевненості у собі.

Таким чином, для здобуття майстерності в мистецтві публічних виступів потрібно:

· готуватись до промови (писати текст або головні положення);

· читати промову тільки в тих випадках, коли вибір слів має надзвичайно важливе значення (з політичної, юридичної або іншої точки зору).

Перед оратором дуже часто постає запитання: де взяти матеріал для промови? Найбільш вагоме джерело інформації – це, звичайно, читання. Однак слід дуже ретельно відбирати літературу, адже зовсім невелика кількість книжок характеризується великою інформативністю.

Виділяють 3 етапи роботи з літературою:

1) відбір літератури;

2) ознайомлення з відібраною літературою;

3) опрацювання відібраної літератури.

Для того, щоб виступ перед аудиторією став вдалим, промова має «визріти». Тому її буває дуже важко підготувати за короткий строк.

Для того, щоб змістовно розкрити тему промови, потрібно знайти якісь опорні точки. Тут на допомогу приходить топіка.

Топіка – це вчення про сукупність загальних місць, що виявляють аспекти розробки будь-якої теми.

В риториці за тривалий період її існування було накопичено чимало топосів, тобто загальновідомих рамок, в які вписуються оригінальні думки. Справа в тому, що для успішного сприйняття аудиторією промови в ній повинна бути певна пропорційність між оригінальним/банальним. Якщо повідомлення є цілком оригінальною конструкцією, то слухачі навряд чи зможуть зрозуміти його. В сучасній науці використовують поняття інваріанту і варіанту (інваріант – це топос, а варіант – це конкретна промова). Особливість інваріанту полягає в тому, що це певна абстракція по відношенню до реальних модифікацій. Тобто топоси – це не промови і ними не можна користуватися замість промови. Це певні орієнтири.

Користуватись топікою потрібно як технікою, суть якої полягає у вмінні ставити запитання.Тоді процес розробки теми становить собою рух від найбільш загальних запитань до більш конкретних.

Існує певна класифікація топосів.

Перша група (хто? що?) – це топоси, пов’язані з сутністю предмета промови.

До них належать: ім’я, визначення, ціле й частина, рід і вид, ознаки, відношення, подібне й відмінне тощо. Основні результати мисленнєвих операцій, пов’язаних з використанням першої групи топосів, докладно описані у такому розділі логіки, як «Поняття».

Друга група (де? коли? як?) – це топоси, пов’язані з обставинами виникнення, розвитку та існування предмета.

До них належать: час, місце, засоби, походження, спосіб дії тощо.

Третя група (чому? для чого?) – це топоси, пов’язані з причинами та наслідками предмета.

До них належать: цілі, наміри, причини, наслідки тощо.

У класичній риториці топіка виступала джерелом пошуку доведень, аргументів. На сьогоднішній день теорія аргументації виступає вже окремим напрямом наукових досліджень. Проте топіка і аргументація тісно пов’язані між собою: топіка розглядається як засіб, а аргументація – як результат використання цього засобу при розробці певної теми.

Аргументація – це обґрунтування прийнятності, слушності певних тверджень або намірів дії.

Найбільш розробленою проблематика аргументації постає в логіці.

У структурі аргументації виділяють такі компоненти:

1) Теза – це твердження, в якому оратор намагається переконати аудиторію.

2) Аргументи – це твердження, за допомогою яких оратор обґрунтовує тезу.

3) Форма (схема) – це спосіб зв’язку аргументів і тези.

Існує багато класифікацій аргументації.

1) Залежно від способу обґрунтування розрізняють:

· емпіричну аргументацію – обґрунтування тези шляхом безпосереднього звертання до дійсності (у вигляді експериментів, спостережень, дослідів тощо);

· теоретичну аргументацію – обгрунтування тези, в основу якого покладені міркування.

2) Залежно від форми (схеми) розрізняють:

· симптоматичну аргументацію – обґрунтування тези шляхом наведення в аргументах певних ознак того, що постулюють у тезах;

· причинну аргументацію – це обґрунтування тези шляхом наведення причинно-наслідкового зв’язку між аргументами і тезою;

· аналогійну аргументацію – це обґрунтування тези шляхом наведення схожості того, що говорять в аргументах з тим, що говорять у тезі.

3) Залежно від процедури обгрунтування розрізняють:

· пряму аргументацію – в ході якої наводять аргументи, що безпосередньо обґрунтовують тезу;

· непряму аргументацію – в ході якої теза обґрунтовується опосередковано шляхом встановлення неприйнятності антитези (твердження, що є запереченням тези) або шляхом встановлення неприйнятності конкуруючих із тезою положень.

Критика – це обґрунтування неприйнятності певної аргументації.

Побудова критики передбачає наявність певної аргументації. Залежно від того, на який структурний компонент буде спрямована критика, розрізняють такі її види:

· критика тези;

· критика аргументів;

· критика форми.

Залежно від модусів публічного виступу розрізняють види аргументів в ораторській промові:

· аргументи до логосу;

· аргументи до етосу: до авторитету, до особи;

· аргументи до пафосу: до вигоди, до пихи, до жалю, до сили, до публіки.

Структура промови (диспозиція)

Диспозиція –це розділ риторики, який вивчає структуру ораторської промови.

На сьогодні оптимальною вважається така структура промови:

Перший прийом (привертання уваги аудиторії) передбачає 3 варіанти залежно від того, якому компоненту риторичного трикутника надається перевага:

1) Оратор підкреслює своє право говорити на певну тему.

Йдеться про ситуації, коли аудиторія в принципі готова слухати, треба тільки стимулювати її інтерес. Краще обрати тактику, яка зорієнтована не на презентацію оратора, а на презентацію його ставлення до того, що відбувається

2) Оратор підкреслює важливість теми для аудиторії.

Маються на увазі ситуації, коли слухачі не готові до сприйняття промови. Риторика рекомендує виходити з «нагальної необхідності», тобто звернутись до того аспекту подій, який залишався досі поза увагою присутніх, але є важливим для них.

3) Оратор підкреслює значимість самого предмета промови.

Маються на увазі ситуації сприятливого контакту між учасниками спілкування. Риторика в таких випадках рекомендує відразу презентувати тему.

Другий прийом («початок здалеку») використовується переважно в конфліктній аудиторії. Завдання оратора полягає в тому, щоб налаштувати аудиторію на позитивне сприйняття промови. Риторика в таких випадках рекомендує створити, по можливості, «нейтральний» фон для подальшого спілкування, відтягуючи момент «з’ясування стосунків». Для цього можна:

· вказати на багатомірність істини;

· використати «обхідний маневр», тобто виразити думку аудиторії як власну й поступово завести її в «глухий кут».

Третій прийом (несподіванний вступ) передбачає безпосереднє звертання оратора до основної проблеми. Як правило, подібний прийом використовується в тих ситуаціях, коли аудиторія жваво зацікавлена в розгляді певної теми, пристрасті слухачів у розпалі. Тоді оратору потрібно розпочати промову з сильної риторичної фігури. Здебільшого такою фігурою виступає риторичне запитання.

У риториці виділені також універсальні прийоми вступу, які можна використовувати в ораторських промовах на будь-яку тему в будь-якій аудиторії:

· цитата;

· яскравий приклад;

· комплімент;

· апеляція до загальновідомого джерела інформації;

· проблемне запитання;

· виклад мети й завдань виступу;

· демонстрація певного предмета та ін.

Не варто (!) розпочинати вступ з вибачень стосовно того, що ви не встигли підготуватись, що ви не заберете багато часу тощо.

Отже, вступ до промови має бути коротким і яскравим.

Головна частина

Загальна мета головної частини – це обґрунтування тез оратора.

У головній частині інколи виділяють такий окремий компонент, як оповідання. Важливого значення ця частина набуває у судових промовах, коли подається загальна картина правопорушення.

Матеріал може подаватись природним (історичним) або штучним шляхом (оратор сам впорядковує матеріал).

Природний шлях рекомендується використовувати у промовах, мета яких полягає в інформуванні аудиторії. Матеріал, поданий у такий спосіб, легше сприймається, запам’ятовується, не викликає напружень думки.

Штучний шлях вимагає від оратора високого рівня майстерності. Він реалізується 3-ма способами:

· дедуктивним;

· індуативним;

· компаративістським.

Дедуктивний – рух від формулювання тези до формулювання аргументів.

Індуктивний – характеризується рухом від формулювання аргументів до формулювання тези.

Компаративістський – характеризується зіставленням предметів і перенесенням властивостей з одного на інший. Може проявлятись у 2-х формах: спочатку аргументи-зіставлення, потім теза, або ж навпаки.

Оратору важливо вміти користуватись основними правилами стосовно аргументації і критики.Їх поділяють на3 групи:

1) правила щодо тези;

2) правила щодо аргументів;

3) правила щодо форми.

Правило щодо тези: Теза повинна залишатись незмінною протягом усієї аргументації або критики.Типові помилки: «підміна тези»;«втрата тези».

Правила щодо аргументів:

Правило 1: Аргументи мають бути обґрунтованими твердженнями.

Можливий паралельний (незалежний) або ланцюговий варіант розташування аргументів. Типова помилка: необґрунтований аргумент, різновиди: «хибний аргумент», «випередження основи», «коло в обґрунтуванні».

Правило 2: Аргументи повинні бути достатніми для обґрунтування тези.

Типова помилка: надмірне обґрунтування.

Правило 3: Аргументи повинні відповідати тезі, яка обґрунтовується.

Типова помилка: безпідставний аргумент.

Правило щодо форми аргументації: Відношення між аргументом і тезою повинно бути принаймні відношенням підтвердження.

Типова помилка: «не підтверджує».

Завершення промови

Загальна мета завершення – закріплення оратором своїх положень у свідомості аудиторії.

Найбільш поширеними є 3 прийоми:

· формулювання висновків;

· розгляд перспективи;

· апелювання.

Перший прийом (формулювання висновків) – оратор повертається до найважливіших пунктів головної частини. Може розгортатись на предмет повідомлення або на його структуру. Висновки – поширений спосіб завершення ораторських промов.

Другий прийом (розгляд перспективи) полягає в тому, що оратор окреслює гіпотетичний розвиток предмета промови. Для цього він може скористатися екстраполяцією: часовою або просторовою.

Третій прийом (апелювання) полягає в тому, що оратор намагається емоційно завершити промову та вплинути на почуття аудиторії. Найчастіше використовується тоді, коли людина намагається емоційно завершити свою промову та вплинути на почуття аудиторії.

Вибір того чи іншого прийому завершення промови диктується конкретними умовами спілкування. Особливо слід звернути увагу на мету. Для інформативних промов більше підходить завершення через формулювання висновків, а для переконуючих – розгляд перспективи або апелювання.

Для промов будь-якого типу в межах риторики встановлені загальні прийоми завершення:

· цитата;

· ілюстрація;

· подяка аудиторії, яка має вигляд розгорнутого компліменту.

Не треба (!) завершувати промову:

· вибаченням;

· додатковими даними після того, як сформульовано висновки;

· безнадійною перспективою.

Загальна риса завершення – це стислість.

Мы поможем в написании ваших работ!