Ринок капіталу у формі ринку цінних паперів
Лекція № 8. РИНОК КАПІТАЛІВ. ПРОЦЕНТ І ПІДПРИЄМНИЦЬКИЙ ДОХІД •Капітал як економічна категорія. •Ринок капіталу у формі ринку кредитних (інвестиційних) ресурсів. •Механізм функціонування ринку кредитних (інвестиційних) ресурсів. •Вплив фактору часу на ринок інвестиційних ресурсів. •Кредит як форма руху ринку капіталів. •Ринок капіталу у формі ринку цінних паперів. •Фондова біржа як організований ринок фондованих цінних паперів.
Капітал як економічна категорія
Капітал є найважливішим фундаментальним чинником виробництва, який створюється самою економічною системою. Без нього неможливе функціонування сучасного виробництва, існування будь-якої господарської діяльності людей. Стан капіталу – важливий показник економічного розвитку
Капітал – це цінність яка:
– знаходиться у різних формах (грошовій, речовій, не речовій, у формі природних ресурсів тощо);
– обов’язково повинна знаходитись в русі (економічному кругообороті);
– здатна до самозростання.
Форми капіталу. Основними формами прояву капіталу є матеріалізований (фізичний), нематеріалізований та фінансовий (інвестиційний) капітал (див. рис.8.1).
Матеріалізований капітал – один із визначальних чинників виробництва; це – засоби виробництва, що призначені для виробництва товарів та послуг. Матеріалізований (фізичний) капітал існує у вигляді придбаних та використовуваних підприємств, доріг, обладнання, машин, будівель тощо. Фізичний капітал – неоднорідний, має різні типи, часто високо спеціалізований для конкретних виробничих процесів, його не можна використовувати для інших цілей.
|
|
|
Нематеріалізований капітал – це капітал, що не має фінансової (грошової) і матеріалізованої форми, контролюється підприємством з метою використання впродовж проміжку часу, більшого від одного року (або одного операційного циклу, якщо останній перевищує один рік), для виробництва, торгівлі, адміністративних потреб чи для надання в оренду іншим суб’єктам господарювання. До нематеріалізованого капіталу належать:
– об’єкти інтелектуальної власності (винаходи, ноу-хау);
– об’єкти права користування природними ресурсами і майном;
– об’єкти права користування економічними, організаційними та іншими вигодами (наприклад, вигоди від користування фірмовим найменуванням, товарним знаком, монопольним становищем на ринку), право на використання митних, податкових та інших пільг тощо.
Фінансовий капітал (financial capital) – це сукупність капіталів у формі готівкових грошей та ліквідних фінансових активів (акцій, облігацій та інших цінних паперів).
|
|
|
Як економічна категорія, “фінансовий капітал” є системою фінансових відносин з приводу виникнення, розподілу і використання готівкових грошей та ліквідних фінансових активів. Фінансовий капітал – це складна економічна категорія, специфічною особливістю якої є її системний багатофункціональний характер.
Фінансовий капітал складається із обігового і інвестиційного капіталів. Обіговий капітал – це капітал, що забезпечує платоспроможність суб’єкта господарювання при виконанні певного виробничого циклу чи етапу його діяльності. Він використовується для вирішення поточних виробничих проблем.
Інвестиційний капітал (інвестиційні ресурси) – це усі види грошових та інших активів суб’єктів господарської діяльності, які необхідні для здійснення інвестиційної діяльності у виробничій і невиробничій сферах економіки, забезпечення їх загального розвитку. Цей капітал характеризує разове вкладення і тому має вигляд авансування, розрахованого на довгостроковий ринковий термін. За допомогою інвестиційного капіталу відбувається збільшення фізичного, людського і нематеріалізованого капіталу.
Фінансовий капітал є об’єктом купівлі-продажу. Одна його частина, що знаходиться у формі грошового капіталу, реалізується на ринку грошей, а друга, що знаходиться у формі ліквідних фінансових активів – на ринку цінних паперів.
|
|
|
2. Кредит як форма руху ринку капіталів
Класичними формами руху позичкового капіталу є позика і кредит. Позика (від англ. loan) – це передання однією стороною (позикодавцем, кредитором) права власності інший стороні (позикоодержувачу, дебітору) на гроші або матеріальні цінності на певний строк з нарахуванням відсотків чи без останніх. Позичковий капітал є капіталом-власністю в протилежність капіталу-функції. Капітал-власність – це капітал, який належить підприємцю. Капіталом-функцією називається позичений капітал, що функціонує в будь-якій підприємницькій сфері (промисловості, торгівлі тощо). Капітал-власність сам власник позичкового капіталу не використовує, не вкладає в підприємництво. Позикодавець є тільки власником грошового капіталу, який надається в позику. Після того, як капітал переходить із рук позикодавця в руки підприємця, який його починає використовувати, власність на капітал і право на користування ним розділяються. Наданий в позику капітал переходить у тимчасове користування до позичальника (функціонуючого підприємця), але власність на цей капітал залишається у позикодавця – власника позичкового капіталу, якому цей капітал має бути повернений після закінчення терміну позики.
|
|
|
Оскільки на поверхні явищ функціонуючі підприємці виступають як “покупці” своєрідного товару-капіталу, то й відсоток уявляється, водночас, і “ціною” капіталу, який вони сплачують за капітал-власність і доходом на фактор капіталу. В дійсності не тільки сам товар-капітал, але і “ціна”, за яку він віддається у позику, цілком своєрідні.
Своєрідність грошей як товару в тому, що вони повертаються. Вони не передаються позичальнику назавжди, без повернення, як при продажу інших звичайних товарів, власність на них зберігається за позикодавцем-власником капіталу. При видачі кредиту позичальнику передається в користування лише споживна вартість товару-капіталу, його здатність приносити прибуток.
Оскільки товаром є тільки той корисний ефект, який може виникнути в результаті залучення тимчасово вільних грошових коштів в руках функціонуючої фірми, то і відсоток, з одного боку, є його ціною, а з іншого – доходом накапітал-власність.
Наявність двоїстості позичкового капіталу (капіталу-власності і капіталу-функції) детермінує роздвоєння прибутку, одержаного у процесі господарської діяльності. Отриманий у позику капітал в процесі використання приносить функціонуючому підприємцю прибуток, певну частину якого за угодою він має віддати позикодавцю (власнику капіталу) в якості плати за користування його капіталом. Ця частина прибутку, яку привласнює позикодавець приймає форму відсотка, який є доходом на капітал-власність.
Відсотокпроцент, від лат. procentum – сота частка числа – це плата (ціна), яку позичальник має віддавати позикодавцю за користування кредитом; позначається знаком %.
Другу частину прибутку суб’єкт господарювання залишає у себе в якості підприємницького доходу. Саме ця частина прибутку є формою доходу на капітал-функцію.
Підприємницький дохід – це та частина доходу на позичений капітал, що залишається у позичальника – суб’єкта господарювання – після повернення основного боргу і сплати процентів кредитору.
Отже, прибуток, який здобувається від використання позичкового капіталу ділиться на дві частини: позичковий відсоток і підприємницький дохід. Якщо фірма не використовує кредиту, то це зовсім не ліквідує двоїстості, а тому фірма привласнює і підприємницький дохід і позичковий відсоток.
Розмір відсотка на використаний грошовий позичковий капітал виступає у вигляді відсоткової ставки, або норми відсотка. Ставка (норма) відсотка – це облікова ставка, за якою у визначені строки виплачується сума процента. Її розмір встановлюють, як правило, у річному обчисленні відповідно до одиниці використаного капіталу (кредиту, суми боргу). Норму відсотка (r) як процентне відношення суми, отриманої в якості позичкового відсотка (ПВ) до позиченого банком капіталу (ПК) можна представити у вигляді:
. (1)
Ставка відсотка може бути фіксованою і плаваючою. Фіксована ставка відсотка– процентна ставка, що не змінюється протягом усього періоду користування кредитом. Плаваюча ставка відсотка – процентна ставка по середньо- та довготермінових кредитах, розмір якої періодично переглядається в залежності від ринкової кон’юнктури. Терміни перегляду ставки узгоджуються між кредитором і позичальником у кредитній угоді.
На ринку позичкових капіталів розрізняють номінальну та реальну ставки відсотка. Під номінальною ставкою розуміють ринкову ціну кредиту, тобто певну суму грошей, яку отримує кредитор або виплачує позичальник за користування позикою. Вона відображається в поточних цінах і не враховує вплив інфляції за даний період. Якщо при цьому необхідно враховувати вплив інфляції, то за номінальною ставкою визначається реальна ставка доходності інвестицій. Реальна ставка відсотка – це ринкова відсоткова ставка у постійних цінах, яка показує доходність інвестицій з врахуванням інфляції. Інакше кажучи, реальна ставка відсотка – це скоригована на інфляцію ставка відсотка. Величина реальної (rp) ставки відсотка (реальної доходності) визначається за формулою:
, (2)
де r – номінальна ставка відсотка;
р – рівень інфляції, %.
Орієнтуючись на реальну ставку відсотка, інвестор може зробити вибір щодо використання своїх вільних грошей між придбанням споживчих благ і вкладанням їх в інвестиційний проект. Реальна ставка відсотка не є статичною у часі. Вона змінюється у відповідності із загальною економічною невизначеністю і в зв’язку зі змінами в альтернативах споживчих витрат інвесторів.
Термін “кредит” (від лат. credere) означає довіру, надання грошей або товарів в борг зі сплатою відсотка.
Кредит виконує певні функції. Основними є: розподільча, регулююча, контрольна.
Розподільча функція кредиту виявляється в тому, що через його використання відбувається розподіл і перерозподіл грошових коштів і інших товарних ресурсів. На основі цієї функції тимчасово вільні грошові засоби одних господарюючих суб’єктів передаються у тимчасове користування іншим господарюючим суб’єктам і тим самим забезпечується задоволення їхніх поточних потреб. Внаслідок кредитного перерозподілу прискорюється залучення нових грошових коштів у сферу господарювання. Завдяки цій функції забезпечується прискорення формування та оновлення виробничого потенціалу, обігу грошей, підвищення ефективності господарської діяльності.
Регулююча функція кредиту полягає в тому, що використовуючи кредит, господарюючі суб’єкти можуть проводити певну фінансову політику, стримувати або прискорювати розвиток економічних процесів. На основі кредиту, його розширення або звуження, можна регулювати кількість грошей в обігу.
Контрольна функція полягає в тому, що в процесі проведення кредитних операцій здійснюється банківський контроль за діяльністю позичальника. В свою чергу, одержувач кредиту також має контролювати свою діяльність, аби своєчасно і повністю повернути позику.
Функціонування механізму кредитування будується на певних принципах. До основних відносяться: поверненість і строковість надання грошових коштів, їх цільове призначення, забезпеченість і платність, тобто відшкодованість.
Поверненістьозначає, що позичені грошові кошти на оплату будь-яких послуг мають бути обов’язково повернені або погашені позичальником у повному обсязі.
Строковість означає необхідність повернення кредиту у точно визначений строк. При укладанні угоди про кредит поруч із зобов’язанням щодо повернення вказується і термін, коли це повернення має відбутися. Строк користування кредитом залежить від часу наявності дійсної потреби в кредиті.
Принцип цільового призначення реалізується в наданні і застосуванні кредиту на суворо визначені цілі. Практичного втілення цей принцип набуває у відповідному розділі кредитного договору, в якому встановлюється мета кредиту, що надається (наприклад, придбання нової техніки). Порушення зобов’язання цільового використання кредиту може стати підставою для дострокового відкликання кредиту.
Принцип забезпеченості означає, що і кредитор (позикодавець), і позичальник (отримувач) повинні бути впевнені в тому, що позичені грошові кошти мають бути повернені. Забезпеченість кредиту на практиці застосовується у формах позики під заставу або під фінансові гарантії.
Принцип платності пов’язується з відшкодованістюпевними процентами за отримані позичені засоби. Він вказує на необхідності не лише прямого повернення отриманих в позику ресурсів на оплату господарських послуг, а й оплати права на їх використання. Розміри процента встановлюються у вигляді річних норм або ставок, які можуть бути твердими або плаваючими і залежать від строку кредитування.
У господарській практиці розрізняють дві форми надання кредиту: товарну і грошову.
Кредит в товарній формі – це кредит в речовій формі, у вигляді різних матеріальних і духовних благ. Кредитні відносини можуть виникати, по-перше, між функціонуючими підприємцями-продавцями і покупцями товарів і послуг, коли останні одержують вказані цінності з відстрочкою платежу. У товарній формі кредит надається тоді, коли товаровиробник (продавець) прагне реалізувати вироблений товар, але у покупця немає грошей в даний момент для його оплати. За спільною домовленістю товар може бути переданий постачальником покупцеві в кредит. По-друге, такі відносини виникають і тоді, коли товари і послуги продаються населенню в кредит.
Кредит в грошовій формі – це кредит у вигляді наявних грошей. Цей кредит надають в основному банки. Оскільки рух переважної частини позичкового фонду в країні здійснюється у грошовій формі, то переважна більшість кредиту надається і погашається грошима.
Окрім форм кредиту, виділяють види кредитів, якікласифікують за різними ознаками: за кредиторами, за метою використання, за терміном надання, за забезпеченням, за порядком надання і т.д.
За кредиторами в першу чергу виділяють банківський і комерційний кредити.
Банківський кредит – це кредит, що надається банками та іншими кредитно-фінансовими установами суб’єктам господарювання усіх форм власності в грошовій формі. При наданні банківського кредиту береться застава – будь-яке ліквідне забезпечення.
Комерційний кредит – це короткотерміновий кредит, що надають один одному господарюючі суб’єкти у товарній формі у вигляді відстрочки платежу за продані товари та послуги. Звичайно знаряддям такого кредиту є вексель, який позичальник підписує і віддає кредитору і оплачує через комерційний банк в установлений час. Відсоток за комерційним кредитом, що входить до складу ціни товару і суми векселя, звичайно нижчий, ніж за банківським кредитом. Призначення комерційного кредиту – прискорити процес реалізації товарів і одержання прибутку.
У фінансовому бізнесі велике значення має термін надання кредиту. За терміном надання кредити розрізняють короткострокові, середньострокові і довгострокові. У світовій практиці короткостроковими вважаються кредити терміном до 1 року, середньостроковими від 1 до 5 років і довгостроковими від 5 років – до 10-15, а то й до 30 років. В Україні короткостроковими вважаються кредити до 1 року, середньостроковими – до 3 років і довгостроковими – від 3 років і більше.
Короткострокові кредити надаються банками у випадку тимчасових фінансових труднощів, що виникають у зв’язку з витратами виробництва та обігу, незабезпечених надходженнями коштів у відповідному періоді. Середньострокові кредити надаються на оплату обладнання, на фінансування капітальних вкладень тощо. Довгострокові кредити надаються для формування основного капіталу, на реконструкцію, модернізацію, на нове будівництво тощо.
Сутність і функції кредиту реалізуються через кредитно-банківську систему.
| Кредитно-банківська система – це сукупність кредитних відносин, форм і методів кредитування, система різноманітних взаємопов’язаних кредитно-фінансових установ, діючих в межах єдиного грошово-кредитного механізму. |
В сучасному ринковому середовищі без участі і активної ролі банків та інших кредитно-фінансових установ не може здійснюватися грошовий обіг. Всередині кредитно-банківської системи виділяють дві підсистеми: банківську і небанківську (парабанківську), які характеризуються відповідними банківськими і небанківськими установами (див. рис. 8.2).
Банківська система – це сукупність різних видів взаємопов’язаних банків, що функціонують в даний історичний період і виконують властиві їм функції.
Рис.8.2. Загальний вигляд структури
Кредитно-банківської системи
Банк (від італ. banco – лавка, контора міняйли) – особливий вид підприємницької діяльності, фінансово-кредитна установа, що пов’язана з рухом позичкових капіталів, їх мобілізацією і розподілом.
Для більшості країн з ринковою економікою характерна дворівнева банківська система (див. рис.8.3). Перший рівень цієї системи створює центральний банк, який обслуговує лише дві категорії клієнтів: банківські інститути та урядові структури. Другий рівень утворюють самостійні, але підконтрольні центральному банку неемісійні банки, клієнтами яких є підприємства, організації, населення.
 |
1-й рівень
2-й рівень
Рис.8.3. Дворівнева структура банківської системи
Сучасна банківська система України створилася і розвивається з врахуванням світового банківського досвіду, має два рівні: на верхньому – Центральний (національний) банк України (НБУ), на нижньому – різноманітні комерційні банки, а також філії і представництва іноземних банків. Це дозволяє національній банківській системі поступово інтегруватися у світову банківську систему.
Центральний банк – це, як правило, головний державний банк, наділений особливими правами регулювання, контролювання і цілеспрямованого впливу на всю кредитно-банківську систему, економіку країни.
Свою діяльність центральний банк будує, виходячи із загальнонаціональних інтересів. Він не керується прагненням отримання прибутку, хоча його діяльність також приносить дохід – переважно, завдяки наявності у нього цінних паперів казначейства. Його головне призначення – сприяти сталому економічному розвитку країни.
Центральний банк як “банк банків” виконує багато функцій, які взаємопов’язані між собою. Основними є:
– державна емісія грошей та організація їх обігу; зберігання золотовалютних резервів держави;
– кредитування та ведення рахунків комерційних банків і уряду; зберігання резервного фонду інших кредитних установ;
– здійснення контролю за діяльністю кредитних установ.
Центральний банк у ринковій економіці – це, як правило, юридично самостійний і незалежний інститут.
Особливе місце у ринковій системі посідають комерційні банки (КБ) – окремі юридичні особи, які відповідають за своїми зобов’язаннями усім своїм майном. За характером своєї діяльності вони є комерційними структурами зі специфічним видом підприємницької діяльності. Комерційні банки щільно пов’язані з усіма суб’єктами ринку, суттєво впливають на економічні процеси в суспільстві.
Комерційні банки –це багатопрофільнікредитні установи, що здійснюють операції (залучають вклади суб’єктів ринкових відносин, видають позики, виконують фінансове обслуговування клієнтів тощо) у різних секторах ринку позичкових капіталів, обслуговуючи юридичних і фізичних осіб.
Зміст комерційних банків характеризується багатьма функціями, які поділяються на базові і додаткові. Основними базовими функціями є:
– мобілізація тимчасово вільних грошових засобів юридичних та фізичних осіб і перетворення їх у капітал;
– кредитування підприємств, держави і населення;
– розрахунково-касове обслуговування клієнтів;
– випуск кредитних знарядь обігу.
Усі функції тісно пов’язані між собою та забезпечують комерційному банкові статус органа, що емітує платіжні засоби для обслуговування всього кругообігу капіталу в процесі виробництва й обороту товарів.
Комерційні банки є основною ланкою кредитно-банківської системи, її головними “нервовими” центрами. Їх завдання – концентрувати ділову частину кредитних ресурсів, перетворювати заощадження людей у капітал. Вони мають здійснювати повне (розрахункове, касове, кредитне) обслуговування клієнтів, розрахунок і виплату податків, консультувати населення з питань інвестування, надавати сейфи для зберігання цінних паперів і коштовностей, проводити трастові операції і багато інших операцій.
Комерційні банки класифікуються за різними критеріями.
За формою власності комерційні банки бувають державними, приватними і змішаними. Державні – це банки, що знаходяться у власності держави і керуються державними органами. Приватні банки– це акціонерні товариства (відкритого та закритого типу), або товариства з обмеженою відповідальністю, де є невелика кількість сталих членів, передача акцій та паїв обмежена, акціонерний капітал створюється шляхом розміщення акцій серед засновників. Змішані – це: 1) банки з участю іноземного капіталу; 2) напівдержавні банки з участю державного і приватного капіталів.
Суто державних комерційних банків у світовому кредитно-фінансовому просторі дуже мало, в основному вони приватні. За організаційно-правовою формою діяльності – це банки акціонерні або пайові. Акціонерні банки – це банки, що організовані у формі акціонерних товариств. Пайові банки – це товариства з обмеженою відповідальністю, засновані на сумах грошових внесків чи частки в загальному капіталі банку, яка припадає на юридичну або фізичну особу.
Залежно від кола здійснюваних операцій комерційні банки поділяються на універсальні і спеціалізовані.
Універсальні банки – це кредитні установи, що здійснюють основні види банківських операцій: кредитні, депозитні, фондові, розрахункові, довірчі та ін. (за винятком емісії банкнот). В силу диверсифікації ризику вони є найбільш стійкими, що дозволяє їм витісняти спеціалізовані банки.
Спеціалізовані банки – це кредитні установи, що спеціалізуються в певній царині кредитування і на виконанні вузького набору спеціалізованих функцій. Серед спеціалізованих банків виділяються: інвестиційні, інноваційні, облікові, ощадні, іпотечні.
За територією діяльності банки поділяються на: регіональні, міжрегіональні, загальнонаціональні, міжнародні.
За приналежністю до країн розрізняють банки: національні, іноземні, спільні.
За розміром статутного капіталу банки бувають малі, середні, великі.
Банківська діяльність пов’язується з здійсненням витрат та отриманням доходів. Видатки банків складаються з:
– виплати відсотків від пасивних операцій (за поточними і депозитними рахунками);
– плати за кредитні ресурси, отримані від інших банків;
– оплати послуг (обчислювальних центрів, поштових, телеграфних та інших);
– амортизаційних відрахувань з основних фондів;
– платежів із страхування майна і діяльності банків;
– виплат на утримання апарату;
– інших витрат (збитки від списання безнадійної заборгованості клієнтів, дебіторської заборгованості, виплачені банком штрафи за порушення правил здійснення операцій тощо).
Доходи банків складаються за рахунок таких джерел:
– перевищення отриманих банком відсотків за надані кредити над відсотками, що виплачуються від депозитів;
– плати за розрахункове і касове обслуговування клієнтів;
– доходів (відсотки та дивіденди) від інвестицій в цінні папери;
– комісійних винагород, доходів від переказних, факторингових (посередницькі торговельно-комісійні операції), лізингових (операції, пов’язані з орендою, майновим наймом), трастових (операції, пов’язані з довірчим управлінням майном, цінними паперами, фірмами тощо) та інших посередницьких операцій;
– доходів від біржових угод;
– доходів від валютних та інших операцій з іноземними клієнтами;
– інших доходів (проведення консультацій, розробка нормативних активів тощо).
Прибуток банку – це різниця між сукупними доходами та витратами банку; перевищення сукупних доходів над сукупними витратами. Він формується в результаті здійснення кредитних, розрахункових, грошових операцій та інших видів діяльності банку.
Небанківська (парабанківська) система – це сукупність небанківських кредитно-фінансових установ, які мають право обслуговувати певні типи клієнтів, або здійснювати окремі (один-два види) банківські операції, зазвичай, спеціального характеру.
Парабанківська система складається з двох підсистем:
· спеціалізовані кредитні організації;
· поштово-ощадні установи, які через поштові відділення залучають вклади населення, здійснюють прийом і видачу грошових коштів.
Серед спеціалізованих кредитних установ вирізняють організації, що спеціалізуються на одному виді кредиту (ломбарди, лізингові компанії, факторингові компанії, пункти прокату тощо) і організації, що виконують роль фінансових посередників (страхові компанії, інвестиційні фонди і компанії, пенсійні фонди, довірчі товариства, кредитні спілки тощо).
Небанківські кредитні організації, з одного боку, мають подібніз банком риси, а з іншого, мають деякі особливості, що й слугує підставою для віднесення їх до особливої групи.
Проблема формування ефективної кредитно-банківської системи є однією із ключових в українській економіці. Без розвитку і постійного удосконалення відносин всередині банківської системи неможливо досягнути будь-якого економічного зростання.
Ринок капіталу у формі ринку цінних паперів
Систему кредиту на фінансовому ринку доповнює ринок цінних паперів. На відміну від кредитних установ, які можуть надавати гроші у кредит на один або кілька років, ринок цінних паперів забезпечує їх одержання на кілька десятків років або навіть безстроково. З усіх винайдених способів залучення фінансових ресурсів ринок цінних паперів є найефективнішим.
| Ринок цінних паперів – це сфера обігу цінних паперів (фінансових активів), частина ринку позичкових капіталів, де об'єктом купівлі-продажу виступають цінні папери (документи), які виражають майнові права і надають право на одержання певного доходу. |
Зазвичай ринок цінних паперів складається з фондового ринку та ринку короткострокових фінансових активів (цінних паперів), в якому здійснюється обіг короткотермінових цінних паперів (див. рис.8.4).
Фондовий ринок – частина ринку цінних паперів, де здійснюється купівля-продаж переважно довготермінових цінних паперів, передусім акцій, облігацій та їх похідних.
 |
В структурі ринку цінних паперів фондовий ринок є найважливішим сегментом функціонування та розвитку ринкової економіки. Його головне призначення – залучення інвестицій, що зумовлюють тривале економічне зростання. На цьому ринку здійснюється емісія, купівля та продаж цінних паперів, формується ринкова ціна на них, урівноважуються попит і пропозиція.
В системі суспільного відтворення фондовий ринок виступає своєрідним барометром ступеня розвитку ринкових відносин в країні. Вивчаючи масштаби фондового ринку, зміни, які відбуваються на ньому, можна дізнатися про те, в якому стані знаходиться економіка даної країни. Наприклад, показники співвідношення зміни ринкової вартості акцій, які продаються на фондовому ринку, до зміни валового внутрішнього продукту (ВВП), або співвідношення сукупного прибутку індивідуальних інвесторів до ВВП, щорічний коефіцієнт зростання цін на акції і т.п., є важливими показниками стану і розвитку ринкової економіки. Окрім того, коефіцієнт зростання цін на акції є найбільш безпосереднім показником для визначення розвитку не тільки економіки країни в цілому, але і конкретного підприємства (акціонерного товариства).
Фондовий ринок в ринковій економіці виконує багато функцій. Основними є: регулююча, мобілізаційна, інформаційна.
Регулююча функція проявляється в тому, що за допомогою фондових цінних паперів відбувається регулювання загального стану економіки, економічних процесів в суспільстві. Відбиваючи дію законів попиту і пропозиції, а також динаміки норми прибутку в різних галузях виробництва, ринок цінних паперів забезпечує залучення капіталів до одних галузей і відтік капіталів з інших. Розподіл капіталів відбувається у відповідності з ринковими принципами. Цінні папери корпорацій надійних, перспективних, прибуткових галузей, як правило, користуються попитом, чого не можна сказати про цінні папери відкритих акціонерних товариств стагнуючих, занепадаючих галузей.
Мобілізаційна функція полягає в акумуляції грошових засобів інвесторів з метою реорганізації і розширення виробництва. В розвинених країнах із стабільною економікою значна частина вільного капіталу вкладається безпосередньо в придбання фондових цінних паперів.
Інформаційна функціяполягає в наданні особам, що купують фондові цінні папери (інвесторам) та особам, що випускають цінні папери (емітентам) інформацію про стан економіки, економічну кон’юнктуру в країні, об’єктивні орієнтири для вкладання грошей в конкретні компанії та галузі. Неухильне зниження цін на цінні папери або ж масове падіння їх курсу є ознакою погіршення економічної кон’юнктури. І навпаки, стабільні ціни (курс) або їх підвищення, як правило, свідчать про задовільний економічний стан в країні, галузі, корпорації.
З появою цінних паперів на ринку інвестиційних ресурсів відбувся фактично поділ фінансового капіталу на реальний і фіктивний капітал. Реальний капітал – це капітал у формі довготермінових грошових ресурсів, вкладених на приріст матеріальних і нематеріальних активів.
Фіктивний капітал (від лат. fiction – вигадка) – це капітал, вкладений в цінні папери. На відміну від реального, цей капітал не є матеріально-речовою або духовною цінністю, а на відміну від позичкового, він не є грошовим капіталом у повному розумінні.
Фіктивний капітал не функціонує безпосередньо у процесі виробництва. На відміну від реального капіталу, який змінює свої функціональні форми (здійснює метаморфози, тобто перевтілення), послідовно перетворюючись із грошового у виробничий, з виробничого – у товарний, а з товарного – знову у грошовий капітал, – фіктивний капітал ніколи своєї форми не змінює.
На фінансовому ринку фіктивний капітал представлений звичайно цінними паперами, які виступають у вигляді грошових документів, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів, або процентів, а також можливість передачі грошово-майнових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам.
Фіктивний капітал виступає лише як титул власності. Виникнувши в результаті передачі частки грошового капіталу в позику, цінні папери отримують форму певного кредитного документу (титулу власності), у відповідності з яким її власник зберігає за собою право власності на відданий (наданий) в позику капітал і, окрім цього, набуває на нього право на певний регулярний дохід у вигляді відсотка або дивіденда.
Величина фіктивного капіталу може змінюватись не тільки під впливом функціонування реального капіталу, але й в залежності від інших чинників (економічних, політичних і т. д.). Вартість цінних паперів може коливатись в той чи інший бік стосовно реального капіталу фірми, – перевищуючи або зменшуючи його.
На ринку капіталів відбувається купівля-продаж цінних паперів (титулів). Цінні папери – це грошові документи, які:
– засвідчують право володіння або відношення позики;
– визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, і їх власником;
– передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передавання грошових та інших прав, що витікають із цих документів, іншим особам.
Цінні папери можуть виступати як в “матеріалізованій” формі (на паперових носіях) так і у “дематеріалізованій” формі (у записах на електронних носіях). Усі вони можуть бути використані для залучення (отримання) готівкових коштів шляхом їх продажу, або для здійснення взаємних розрахунків, або ж як застава для забезпечення певних платежів і кредитів.
В залежності від ознак, які покладені в основу класифікації, цінні папери можна поділити на різні групи, типи і види. Серед основних титулів можна виділити чотири (типи) групи: пайові цінні папери, боргові цінні папери, похідні цінні папери, приватизаційні цінні папери (див. рис.8.5).
Пайові цінні папери – це ті цінні папери, що виражають відносини співвласності (акції, інвестиційні сертифікати, депозитарні розписки тощо).
Боргові цінні папери – це ті папери, що опосередковують кредитні відносини (облігації, векселі, комерційні папери, ощадні сертифікати тощо). Боргові цінні папери випускаються з певною ставкою відсотка у вигляді боргових зобов’язань, що передбачають повернення суми боргу до певної дати.
Похідні цінні папери – це фондові деривативи.
Приватизаційні папери – це приватизаційні майнові сертифікати, житлові чеки, земельні борги тощо.
В залежності від економічного статусу, цінні папери бувають фондові (акції, облігації тощо) та комерційні (векселі, чеки тощо). Фондові цінні папери випускаються і використовуються для формування і нарощування основного капіталу емітента і отримання доходу тримачем паперу. Вони вільно обертаються на фондовому ринку. Комерційні цінні папери обслуговують товарні угоди і товарообіг. Їх випуск пов’язується з нестачею обігових коштів або для залучення грошових ресурсів.
За типом передачі майнових прав цінні папери класифікуються: на пред’явника, іменні і ордерні (переказні).
Пред’явницькі цінні папери – це цінні папери, на яких не зазначено ім’я власника; в якості власника таких паперів виступає пред’явник, з яким і ведуться розрахунки. Цінні папери, які оформлені на конкретне ім’я (особу), відносяться до категорії іменних цінних паперів. Ім’я власника іменних цінних паперів реєструється в книгах (реєстрах) компанії або в записах на спеціальних рахунках цінних паперів. Цінні папери ордерного типу – це цінні папери, які дозволяють їх власникам передавати свої права, які засвідчені на них, іншим правомочним особам. Передача прав здійснюється за допомогою так званого передатного напису (індосаменту), який здійснюється, зазвичай, на зворотній стороні цінного паперу. Ордерні цінні папери можуть бути іменними і пред’явницькими.
В залежності від статусу емітента розрізняють такі види цінних паперів: державні (казначейські), муніципальні, корпоративні, іноземних емітентів. Серед боргових інструментів, які випускаються державою або муніципалітетами, переважають облігації, але можуть бути і такі види, як векселі, сертифікати, чеки і т.п. Серед корпоративних цінних паперів переважають акції, але часто випускаються векселі і облігації. До цінних паперів іноземних інвесторів відносяться акції та облігації, які обертаються на внутрішньому ринку країни.
За способом виплати доходу цінні папери бувають з фіксованим платежем (привілейована акція, облігація, вексель, казначейське зобов’язання), з плаваючою ставкою відсоткового доходу (облігація з плаваючим відсотком), з доходом, який залежить від розміруприбутку (акції, інвестиційні сертифікати). Фіксація платежу на цінний папір з фіксованим платежем встановлюється в момент емісії. До цінних паперів з плаваючою ставкою відсоткового доходу відносяться цінні папери, відсоток по яких залежить або від результатів роботи компанії-емітента, або від процентних ставок на міжбанківському ринку кредитів. До останньої групи входять цінні папери, власники яких отримують дохід (дивіденд), який нараховується в залежності від розміру прибутку компанії.
Класифікуються цінні папери також за роллю у здійсненні майнових і немайнових прав. Це слугує основою для їх поділу на основні і допоміжні (похідні). Основні цінні папери реалізують головні економічні характеристики даного паперу, а допоміжні папери сприяють цьому, або реалізують другорядні економічні характеристики даного цінного паперу. До основних видів цінних паперів відносяться акції і облігації.
| Акція (від англ. stock або share – пай) – це свідоцтво без встановленого строку обігу, що засвідчує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, і дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна акціонерного товариства при його ліквідації. |
Акції випускаються компанією для збільшення власного капіталу (обігових коштів) та під реальні інвестиційні програми, включаючи поглинання компаній.
| Облігація(лат. obligatio – зобов’язання) – свідоцтво, що засвідчує внесення його власником певних коштів і підтверджує зобов’язання емітента обов’язково відшкодувати власникові номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений у ньому термін із виплатою щорічного фіксованого процента. |
Облігація засвідчує:
– факт надання її власником певних коштів емітенту;
– підтверджує зобов’язання суб’єкта господарювання (емітента) відшкодувати власникові номінальну вартість, що вказана в облігації в передбачений в ній термін із виплатою фіксованого відсотка (якщо інше не передбачене умовами випуску);
– право інвестора отримувати у вигляді винагороди певний відсоток номінальної вартості облігації за надані в позику кошти.
Відшкодування (повернення взятих у кредит коштів) називається погашеннямоблігації. Це остання, четверта фаза у життєвому циклі, що проходить облігація. При здійсненні операції погашення облігацій вони виводяться з обігу – втрачають властивості, які були притаманні їм раніше. Погашення облігацій здійснюється платіжним агентом за дорученням емітента.
Випускають облігації з метою залучення грошових засобів, а тому вони є формою кредитування емітентів особами, що придбали облігації.
Ринок цінних паперів поділяється на первинний і вторинний (див. рис.8.6).
Рис. 8.6. Структура ринку цінних паперів
Первинний ринок цінних паперів – це ринок, на якому відбувається купівля-продаж випущених емітентом цінних паперів, які можуть бути цікаві для потенційних покупців за своїми параметрами (поєднання рівня прибутковості з терміном обігу, наявністю додаткових опцій, що підвищують ліквідність).
Вторинний ринок – це ринок, де здійснюється перепродаж раніше випущених цінних паперів. Організаторами торгів на цьому ринку виступають фондові біржі, торговельно-інформаційні системи (ТІС) та інформаційні системи. Вторинний ринок не відрізняється на разі високою активністю щодо більшості цінних паперів, представлених на ньому. На вторинному ринку багато торгів цінними паперами припадає на технічні (неринкові) операції між банками (наприклад, для підтримки ліквідності).
В структурі первинного ринку розрізняють ринки перших і повторних емісій. Проведення повторних емісій дозволяє емітентам збільшувати свій статутний капітал.
В структурі вторинного ринку виділяють біржовий (офіційний) і позабіржовий (неофіційний) обіг цінних паперів.
Біржовий оборот (біржовий ринок) – це сукупність всіх угод купівлі та продажу високоліквідних і надійних цінних паперів, що здійснюються на офіційній фондовій біржі. Розраховується цей оборот як сума цін реалізованих цінних паперів за певний період часу.
Позабіржовий оборот (позабіржовий ринок) – це купівля та продаж цінних паперів за межами офіційної фондової біржі, або шляхом прямого узгодження умов угоди між продавцем і покупцем, а також через посередницькі фірми, банки. Цей оборот складається з позабіржового організованого і неорганізованого обороту.
Позабіржовий організований оборот – це купівля-продаж цінних паперів на неофіційній (нелегальній) біржі. Позабіржовий неорганізований оборот – це купівля-продаж цінних паперів шляхом прямого узгодження умов згоди між продавцем і покупцем, а також через посередницькі фірми, банки. Неофіційною біржею, наприклад, в Нью-Йорку є Американська фондова біржа, в Лондоні – вулична, в Парижі – “чорна”. Історично, позабіржовий ринок передує біржовому. Біржі природно виникали із вуличного ринку. Внаслідок цього вони розвивалися паралельно. Якщо інвестор бажав придбати цінні папери, які не котируються на біржі, він звертався безпосередньо до фінансової контори корпорації, підписувався на певну суму і отримував сертифікати придбаних документів “через прилавок”, тобто минаючи біржу. У подальшому цей термін закріплюється за всіма видами позабіржових операцій.
Ступінь доступності цінних паперів на торги, на біржовий і позабіржовий ринки неоднаковий. Біржовий ринок працює лише з відомими, великими, солідними корпораціями, тоді як позабіржовий – практично з будь-якою компанією.
У позабіржовому обігу котируються менш привабливі цінні папери, зазвичай, другорядних емітентів. На такому ринку установлені не такі суворі вимоги, як на біржовому. Позабіржовий ринок надає можливість невеликим венчурним компаніям піднімати ліквідність своїх цінних паперів. Встановлення курсу (ціни) цінних паперів на такому ринку, зазвичай, здійснюється не в результаті дії ринкових чинників, а самим емітентом. Цінні папери деяких емітентів можуть одночасно обертатися як в біржовому, так і у позабіржовому обігу.
Операції, що здійснюються на фондовій біржі з цінними паперами, називаються біржовими операціями. Вони стають можливими на основі укладання угоди. Біржова угода – це домовленість між учасниками біржової торгівлі про купівлю або продаж, взаємну передачу прав і обов’язків щодо цінних паперів, які котируються і обертаються на біржі.
До основних біржових операцій відносяться: купівля та продаж цінних паперів, лістинг і делістинг, укладення опціонних та ф’ючерсних контрактів, котирування, застава, розрахунок, кліринг, консалтинг, реєстрація і перереєстрація власників цінних паперів, страхування, безкоштовна поставка цінних паперів, погашення, нарахування і виплата дивідендів по акціях та відсотків по облігаціях, формування і управління портфелями цінних паперів тощо.
Торги цінними паперами на фондовій біржі відбуваються як з негайною оплатою (касові угоди), так і на засадах щомісячних розрахунків (строкові угоди), мають реальний або спекулятивний характер (див. рис.8.7).
Рис.8.7. Угоди на фондовій біржі
Касові угоди – один з видів операції з цінними паперами на фондових біржах, коли оплату цінних паперів та передавання їх покупцеві здійснюють в день укладення угоди, або в інший обговоренийстрок, в залежності від вимог біржі. У відповідності з міжнародними стандартами для касових операцій встановлено п’ятиденний термін для розрахунків і передачі цінних паперів. Касові угоди укладають переважно на дрібні партії цінних паперів.
Строкові угоди – це угоди, що мають фіксовані строки розрахунку, укладання і встановлення ціни. При строковій угоді цінні папери передаються покупцеві в момент укладання угоди, а їх оплата проводиться через деякий строк, зазвичай, протягом місяця. До виконання угоди покупець вносить “аванс“ – невелику гарантійну суму. Строкові операції, в основному, здійснюються не в цілях остаточної купівлі та продажу цінних паперів, а з метою біржової спекуляції, одержання прибутку за рахунок наступного їх перепродажу.
Серед строкових угод угод варто виділити опціони, варант та ф’ючерси.
Опціон(від лат. optio – вибір, бажання, розсуд) – це контракт на право (але не зобов’язання) вибору при купівлі-продажу цінних паперів, яке надається за певних умов або за відповідну плату. Розрізняють опціони на право купівлі (call option) і на право продажу (put option). Опціонний контракт на право придбання передбачає, що одна із сторін, які укладають біржову угоду купівлі-продажу, отримує право протягом обговореного терміну придбати певну кількість цінних паперів за фіксованою ціною. Укладатися опціон може як на біржі, так і позабіржовим шляхом.
Варант(від англ. Warrant – гарантія, поручництво) – цепосвідчення (свідоцтво), що дає його власнику право купувати цінні папери за встановленою ціною впродовж певного терміну чи безстроково; 2) купон, який підтверджує намір покупця придбати певну кількість акцій; 3) документ, який випускає акціонерне товариство, та який дає право його власникові купити акції нової емісії за пільговою ціною (видається на певний термін, зазначений в умовах випуску; є предметом купівлі-продажу). Варант відрізняється від опціону на продаж тривалішим терміном (як правило, понад 1 рік) та характером застосування. Його випускають, зазвичай, для того, щоб власники привілейованих акцій та інших цінних паперів мали змогу купувати і звичайні акції.
Ф’ючерсні угоди, ф’ючерси (англ. future (майбутнє) – цінні папери, що закуповуються з упередженням) – це строкові угоди купівлі-продажу контрактів на цінні папери за узгодженими цінами, з поставкою і оплатою їх у майбутньому. Цей вид строкових угод передбачає виплату грошової суми за товар (акції, інші цінні папери) через певний строк після укладання цієї угоди за певною ціною.
Фінансові ф’ючерси відрізняються від опціонів тим, що вони передбачають зобов’язання, а не право на проведення тієї чи іншої операції, яке бере на себе покупець ф’ючерса. В стандартному ф’ючерсному контракті, на відміну від опціону, передбачається, що одна із сторін, які заключають біржову угоду, бере на себе обов’язок по закінченні певного строку продати контрагенту або купити у ньогопевну кількість тих чи інших цінних паперів за обумовлену базову ціну. Ф’ючерсні угоди не завжди завершуються купівлею-продажем реального товару (цінних паперів), як це має місце при форвардних угодах. Мета учасників ф’ючерсної торгівлі, як правило, – отримання різниці в цінах або курсах з моменту укладання угоди до моменту її реалізації. Купівля-продаж стандартних контрактів на цінні папери здійснюється для використанняїх у грі на різниці цін. В країнах з розвиненою ринковою економікою ф’ючерсні угоди займають значну частку операцій на фондовому ринку.
Пролонговані строкові угоди – вид угод з цінними паперами, за якими покупець чи продавець мають право продовжити операцію і відстрочити кінцевий розрахунок в залежності від курсу цінних паперів на ринку. Укладаючи таку угоду, кожен з партнерів розраховує, що пролонгація терміну розрахунку дасть змогу дочекатись вигідного для нього курсу.
Строкові угоди можуть не тільки сприяти реальній реалізації цінних паперів, а й бути носієм елементів спекуляції. Спекулятивні угоди – вид біржової угоди, яка зумовлена мінливістю ринкових цін, можливістю купівлі біржових контрактів з метою їх подальшого перепродажу. Передумови спекулятивних угод виникають внаслідок купівлі-продажу титулів власності у формі ф’ючерсних контрактів. Останні поділяються на ті, що розраховані на падіння курсу цінних паперів і на ті, що передбачають його зростання.
Спекулятивні угоди, що розраховані на падіння курсу цінних паперів отримали назву шорт-угоди. Їх суть в тому, що інвестор, передбачаючи падіння курсу цінних паперів, доручає відповідним спеціалістам біржі позичити їх у третьої особи і продати за поточну ціну. Коли відбулося падіння ціни, інвестор дає доручення на придбання тих самих цінних паперів і повернення їх власнику. В результаті інвестор отримує прибуток, що дорівнює різниці в цінах за мінусом відрахувань на оплату послуг спеціалістів біржі. Спекулятивні угоди, що розраховані на підвищення курсу цінних паперів, так само мають за мету отримання прибутку. Їх суть полягає в тому, що інвестор, передбачаючи підвищення курсу цінних паперів, а іноді й сприяючи йому, заздалегідь, через спеціалістів біржі, скуповує їх. Після підвищення курсу – вигідно продає.
Операції з цінними паперами на фондовій біржі здійснюються зазвичай через посередників: брокерів, ділерів, маклерів та інших штатних членів біржі.
Брокер(від англ. broker – комісіонер) – особа, біржовий працівник, учасник торгівельних операцій, що виступає в ролі посередника між продавцями та покупцями цінних паперів.Брокери сприяють укладанню торгівельних угод, “з’єднуючи” між собою покупців та продавців. Вони діють за дорученням своїх клієнтів і за їх рахунок, отримуючи плату або винагороду у вигляді комісійних при укладанні угоди. Розраховується ця винагорода (брокерідж, або куртаж), виходячи із суми кожної угоди. В ролі брокера можуть виступати окремі особи, фірми, організації.
Дилер(від англ. dealer – торговець, агент) – фізична або юридична особа, член біржі, що веде біржові операції від свого імені і за власний рахунок. Дилер на відміну від простого агента – посередника (брокера) вкладає у справу власні гроші, здійснює самостійно купівлю та продаж цінних паперів. Він не обмежується, як брокер, комісійними, а привласнює весь прибуток, що виникає із різниці між ціною придбаних та ціною перепроданих цінних паперів. Дилер може сам укладати спекулятивні угоди.
Якщо брокери, дилери та інші учасники фондової біржі здійснюють спекулятивні операції, то виступають у ролі так званих “биків” або “ведмедів”. “Бики” – це біржові гравці, що розраховують отримати прибуток від операцій, пов’язаних із зростанням курсу цінних паперів. Назва “бики” символізує прагнення таких гравців підняти ціни “на роги” (бик завжди намагається завдати удар рогами знизу вгору). “Ведмеді” ж грають на пониження курсу (справжні ведмеді завжди завдають удару лапою зверху вниз).
Варто відзначити, що видатні теоретики економічної науки Джон Кейнс і Джон Хікс у своїх наукових працях вказували на позитивній ролі спекулянтів фондового ринку, тому що вони беруть на себе ризики хеджерів. Вони не тільки вірно передбачають майбутню ціну, підвищуючи тим самим сталість цього ринку, але й стримують коливання строкової ціни.
На фондову біржу цінні папери надходять, маючи певну номінальну ціну, котра вказана на їхніх бланках. Номінальна ціна показує, яку частину статутного капіталу акціонерного товариства становить одна акція, або яка частина позичкового капіталу припадає на одну облігацію на момент її формування. Формула визначення номінальної вартості акції (НВА) має такий вигляд:
НВА = 
(17)
де СФ – розмір статутного фонду,
ЗКА – загальна кількість акцій, що випускаються.
Номінальні ціни на фондові цінності є короткочасними, скороминучими і слугують основою, вихідною базою для встановлення біржових курсів на них. Навколо номінальної ціни відбувається коливання курсу цінних паперів.
Біржа концентрує попит і пропозицію на купівлю та продаж цінних паперів, визначає співвідношення між поточним попитом і пропозицією, в результаті котрого виявляється ціна, як вираз рівноваги тимчасової і відносної, але достатньої для здійснення угоди.
Ціна, за якою відбувається купівля-продаж цінних паперів, називається рівноважним курсом. Рівноважний курс цінних паперів є капіталізованим доходом – сумою грошей, яка у випадку надання в позику приносить дохід, що дорівнює доходу від цінних паперів. У середньому, курс цінних паперів прямо пропорційний величині доходу, який приносять цінні папери і обернено пропорційний величині позичковою відсотку. Формується під впливом попиту і пропозиції на ринку і залежить від багатьох чинників (економічних, політичних, психологічних та ін.).
На фондовій біржі окремо розраховують курс по кожному з цінних паперів.
Ринковий курс акції – це ціна, за якою акція продається на фондовій біржі. Вона залежить не лише від вартості підприємства, а й від очікуваних прибутків, потенціалу підприємства та тієї інформації, яка відома учасникам фінансового ринку про його перспективи. Курс акцій прямо залежить від розмірів отримуваних за ними дивідендів і обернено – від норми позичкового відсотка. Класична формула курсу акцій має такий вигляд:
(18)
де 
– курс акції;
Д – дивіденд;
Г – ставка банківського відсотка по депозитах.
Припустимо, що акція номінальною вартістю у 100$, дає 6$ дивіденду в рік, а норма банківського відсотка дорівнює 3%. Курс акції складе: 
Ця формула дозволяє потенційним покупцям порівняти можливий розмір доходу, що приносить дана акція з доходом, котрий можна було б отримати в банку при чинній ставці депозитного банківського відсотка. Тобто, ціна акції на ринку буде дорівнювати такій сумі грошей, котру якщо покласти в банк за діючої банківської ставки по депозитах, принесе дохід, який дорівнює дивіденду від цієї суми.
Курс акції та її номінальна ціна, як правило, не співпадають. На відміну від номінальної, курсова ціна акції враховує ефективність роботи корпорації, її прибутковість тощо. Різниця між ними називається ажіо(коли курс вищий від номіналу) чи дизажіо (коли вищий номінал).
Виходячи із потреб практики, наведена формула курсу акції може бути модифікована з метою більш точного відображення економічної ситуації. В літературі зустрічаються також і інші формули визначення курсу акцій, в яких враховуються різноманітні економічні, політичні, соціальні, психологічні та інші чинники.
Облігація також, як і акція має певну курсову ціну.
Курсова ціна облігацій – ціна, за якою продають і купують облігації. Розрізняють номінальний, емісійний і ринковий курс облігацій. Номінальний курс (зазначена в облігації ціна) вказує, яку суму коштів позичив емітент у покупця облігації для користування. Ця сума зараховується емітенту як борг, і він зобов’язаний сплачувати її за облігацію при її погашенні. Терміни погашення визначаються під час випуску облігаційної позики.
Емісійний курс – ціна облігації, за якою емітент насправді продає її. Емісійний курс облігацій, як правило, нижчий від їх номінального курсу. Різниця між номінальним і емісійним курсом становить прибуток покупців облігацій, якими, зазвичай, є комерційні банки. Такий спосіб регулювання сплати доходу покупцям облігацій, в основному, використовує уряд за отриману державну позику. Емісійний курс облігацій акціонерних компаній (банківських, промислових, торгівельних) регулюється ринковим курсом.
Ринковий курс облігації – ціна, за якою облігації перебувають в обігу, реалізуються на фондовій біржі. Ринковий курс облігації може відхилятися від її номінальної ціни. Напрям і величина такого відхилення залежить від багатьох чинників, що формують ринкову ціну облігації, зокрема:
– суми доходу, яку виплачує емітент на облігації (номінальний дохід);
– величини позичковою відсотка банку.
Ринковий курс облігації завжди прямо пропорційний номінальному доходу, що сплачується за облігаціями, й обернено пропорційний позичковому відсотку. Класична формула ринкового курсу облігації має такий вигляд:
. (20)
Якщо, наприклад, облігація номінальною вартістю 100 грошових одиниць дає прибуток у 60 грошових одиниць, а позичковий відсоток дорівнює 3%, ринковий курс облігації становитиме 2000 грошових одиниць 
Платити за таку облігацію дорожче не варто, оскільки сума більша за 2000 грошових одиниць, надана у позику, забезпечить дохід у формі позичкового відсотка більше, ніж за облігацію, наприклад, зросте удвічі, якщо ж ставка банківського процента зменшиться удвічі й становитиме 1000 грошових одиниць 
Із зменшенням позичкового відсотка процес набуває зворотного характеру, і реальна вартість облігації зросте.
Отже, ринковий курс облігації дорівнює за величиною сумі грошей, яка, будучи наданою в кредит, забезпечує позикодавцю дохід (певний відсоток), що дорівнює доходу на облігації. Це означає, що ринковий курс облігації є капіталізованим доходом, сплачуваним на облігації.
Класична формула обчислення ринкового курсу облігацій має декілька модифікацій, які використовуються на практиці в залежності від конкретної ситуації і потреб аналізу.
Процес встановлення курсу цінних паперів на біржах або неорганізованих ринках на підставі попиту та пропозиції називається котируванням(від фр. соter – мати обіг на біржі, мати ту чи іншу ціну).
Котирування – це оцінка за офіційним курсом або на підставі попиту і пропозиції. Воно розглядається як механізм виявлення ціни в процесі біржових торгів протягом кожного дня роботи біржі і публікація цін в біржовому бюлетені (котирувальному листі). Котирування також означає оголошення ціни продавця та покупця на цінний папір певного найменування.
До котирування на фондовій біржі допускаються не всі, а тільки ті цінні папери, котрі перевірені на наявність фондової цінності. Для виявлення ступеня фондової цінності застосовується спеціальна процедура передпродажної оцінки фондовою біржею якості та надійності цінних паперів даного емітента – лістинг. Включення цих цінних паперів до котирувального списку (листа) відбувається на основі переліку правил допуску цінних паперів до торгівлі на фондовій біржі.
Лістинг (від англ. list – список) – це процедура внесення цінних паперів до списку цінних паперів, які котируються на фондовій біржі або можуть бути предметом укладання угод у торгівельно-інформаційній системі, якщо це передбачено їх правилами. Завдяки лістингу до біржових торгів допускаються лише ті цінні папери, які пройшли експертизу на якість та надійність, мають цінність.
Включення цінних паперів до котирувального списку є визнанням того, що емітент досягнув певної зрілості та статусу ефективно функціонуючої компанії. Це, по перше, підвищує престиж емітента у інвесторів, дає певні переваги контрагентам. По-друге, широке застосування процедури лістингу захищає також інтереси власників цінних паперів, збільшує шанси на вкладення капіталів інвесторів в ефективніші підприємства і галузі.
У випадку втрати інтересу у покупців до певного цінного паперу, неможливості його подальшого продажу фондова біржа проводить спеціальну процедуру на предмет виключення цих активів із котирувального списку – делістинг.
Делістинг – вилучення цінних паперів зі списку торгівлі на фондовій біржі за рішенням ради біржі або самого емітента після перевірки та виявлення їх незабезпеченості.
Удосконалення фондового ринку обумовлює виникнення і розвиток похідних цінних паперів (деривативів), призначення яких полягає у забезпеченні основним паперам їх функцій. Розвиток фондового ринку у цьому напрямку розглядається абсолютно необхідною умовою його руху у бік ефективності. Виникнувши у США наприкінці 70-х років XX ст., ринок деривативів почав швидко розповсюджуватися по країнах світу. Використання деривативів дає можливість економічним агентам страхувати себе від ризику зміни базового активу (товарного чи фінансового інструмента) в майбутньому.
Спочатку деривативи використовувались для хеджування звичайних ризиків, що притаманні угоді з базовим активом. Починаючи з 90-х років розвиток світового ринку деривативів набуває все багатоплановішого характеру. Сьогодні вони сприяють розподілу грошових коштів, їхньому рухові від одних учасників ринків до інших при проведенні операцій хеджування, спекуляцій на курсах цінних паперів, крос-курсування валют і т.п.
Деривативи (від лат. derivatis – похідні від чогось раніше існуючого) – це фінансові документи (контракти) встановленої форми, які обслуговують процес функціонування основних цінних паперів. Деривативи засвідчують наявність у їх власників особливих (спеціальних) прав на певні цінні папери – право або обов’язок придбати чи продати в майбутньому цінні папери, матеріальні або нематеріальні активи – на умовах, визначених в цих документах. В міжнародній практиці строкового ринку до деривативів відносять форвардні контракти, ф’ючерсні контракти та опціони. Міжнародний досвід покладено в основу законодавчого регулювання випуску та обігу деривативів і в нашій країні.
На відміну від основних цінних паперів, що реалізують головні економічні характеристики даного паперу, деривативи (контракти, договори) є допоміжними, вони сприяють цьому, або реалізують другорядні економічні характеристики даного цінного паперу. Якщо поява акцій і облігацій зумовлена безпосередніми потребами відтворювального процесу, то виникнення похідних цінних паперів спричинено, перш за все, необхідністю у перерозподілі цінових ризиків. Основна функція деривативів – надання функціонуючим суб’єктам механізму хеджування, тобто страхування від зміни цін на ринку капіталів. Вони випускаються також для підтвердження або виконання додаткових, другорядних прав (зобов’язань) за цінними паперами.
Усі деривативи тією чи іншою мірою мають риси основних цінних паперів, які вони обслуговують. Їхній обіг пов’язується з обігом відповідного цінного паперу. Вони засновані на курсах цінних паперів, які й обслуговують. Вартість деривативів залежить від вартості цінних паперів, з приводу яких укладені ці контракти, або від показників курсів цих паперів.
Структурно у функції деривативів входить:
– засвідчувати права, які випливають із володіння основним цінним папером, а також надають можливість його заміни сурогатною формою (сертифікатом акцій та облігацій, депозитними розписками);
– надавати додаткові пільги власникам основних цінних паперів (опціон, варант, ордер);
– прогнозувати динаміку курсів та страхування (хеджування) тримачів основних цінних паперів від їх падіння (ф’ючерси, опціони). Користуючись похідними фінансовими інструментами, контрагенти мають можливість не тільки керувати вже існуючими ризиками на ринку базисного активу, але й заздалегідь застрахувати свої позиції всім учасникам ринку. Це дає можливість забезпечувати власні позиції у майбутньому і знижувати розміри непередбачених видатків при зміні курсу на певні пакети цінних паперів;
– забезпечувати проникнення основного цінного паперу на іноземні фондові ринки (через депозитні розписки);
– створювати можливість спекуляції/гри на різниці цін і на цій основі одержувати прибуток скромнішими за витратами і зусиллями методами.
Торги деривативами відбуваються як на організованому (біржовому), так і на неорганізованому (позабіржовому) ринку. На організованому ринку найбільш популярними є ф’ючерси і опціони, а на неорганізованому – свопи на процентні ставки.
На ринку цінних паперів широко використовуються біржові індекси – кредитні рейтинги, які є своєрідними індикаторами, що сприяють інвесторам у прийнятті обґрунтованих управлінських рішень. Різноманітні за інформаційним та методичним забезпеченням, усі вони тією чи іншою мірою свідчать про стан економіки країни, фондового ринку, окремих його учасників (емітентів) або фінансових інструментів на певну дату. Вони дозволяють з’ясовувати динаміку та тенденції процесів, що відбуваються на цьому сегменті фінансового ринку, попереджати інвесторів про негативні чинники перебігу подій, а отже – підвищувати рівень фінансової безпеки наявних чи потенційних інвесторів (кредиторів).
Біржовий індекс (від лат. indех – покажчик) – економічний показник біржової активності, який характеризує зміни біржового курсу цінних паперів у часі (за певний період часу) і дорівнює відношенню кінцевої величини до вихідної (базової). Обчислюється за курсами акцій, які найоб’єктивніше відбивають стан справ на ринку, їх загальні тенденції та зміни. Будучи середньою ціною купівлі або продажу цінних паперів, біржовий індекс дозволяє стежити за тенденціями курсів цінних паперів.
На фондових біржах розробляються індекси курсової ціни кожного окремого цінного паперу (акції, облігації) і агреговані (загальні, усереднені) показники стану фондового ринку.
Індивідуальні індекси цін акцій використовуються для розрахунку агрегованого біржового індексу.
Агрегований (загальний) фондовий індекс – це економічний показник, який обчислюється як відношення усередненого (з деякою групою підприємств) значення вартості акцій, проданих за поточний період до усередненого значення вартості акцій, проданих за минулий період.
Фондових індексів розробляється багато; фактично кожна біржа розраховує свою систему індексів. І це закономірно, тому що вони несуть різноманітну цінну інформацію для технічного аналізу ситуації на фондовому ринку. Потребу в них відчувають не тільки спеціалісти (торгівці цінними паперами, емітенти), але і покупці цінних паперів.
Найвідомішими у світі вважаються індекси Dоw-Jоnes, S&Р 500 та Nasdaq Com (США), “Fіnаncіal tіmеs” та FTSE 100 (Велика Британія), Nikkei 225 та Торiс (Японія), FAZ-іndех та Dt Aktien (DАХ) (Німеччина). Саме вони є основними показниками кон’юнктури фондових ринків, в значній мірі характеризують стан у світовій економіці, визначають ситуацію на міжнародному фондовому ринку.
Індекс Доу-Джонса (Dow-Jones) Нью-Йоркської фондової біржі розраховується як індекс середньоарифметичної біржової ціни (курсу) акцій провідних американських компаній. Середні ціни розраховуються щоденно на основі цін, узятих на момент закриття цієї біржі.
Цей індекс вперше у світі 1884 р. розробив американський фінансист Чарльз Доу на основі курсів акцій 11 найбільших, могутніших на той час компаній: двох промислових фірм і дев’яти залізничних компаній. Пізніше разом зі своїм партнером Едді Джонсоном він почав регулярно публікувати цей індекс у відповідних виданнях. З 1896 р. середнє арифметичне значення почало виводитися вже за акціями 12 найбільших промислових компаній.
Сьогодні, виходячи із різних потреб, індекс Доу-Джонса розраховується по акціях:
– 30 провідних престижніших промислових компаній США;
– 20 провідних транспортних компаній;
– 15 провідних фірм комунального господарства;
– всіх 65 (зведений індекс) вказаних компаній.
Фондовий індекс S&Р 500 (Standard and Poor’s 500) розробила і підтримує однойменна корпорація. Він базується на цінах акцій 500 найбільш капіталізованих компаній США. В індекс входять компанії різної галузевої приналежності – промислові (76%), транспортні (2%), фінансові (14%) та інші (8%). Вартість акцій всіх компаній, які входять в індекс, складає майже 84% загальної вартості всіх акцій, які продаються на Нью-Йоркській фондовій біржі. Таким чином, можна припустити, що індекс S&P 500 відображає сукупну ринкову ціну пакета акцій компаній, які входять в склад індексу, і в цілому характеризує економічний стан в країні. В США поряд з цими індексами існує ще ціла низка аналогічних біржових індексів.
Індекс FTSE-100 Лондонської фондової біржі розробляється на основі акцій 100 провідних корпорацій Великої Британії; індекс Nikkei-225 та Торіс розраховується на основі акцій найбільших компаній, які котируються на Токійській фондовій біржі; індекс DAХ-30 Франкфуртської біржі розробляється на основі акцій 30 провідних корпорацій Німеччини.
На українському фондовому ринковому просторі поки що немає великих потужних індексів, але виникла і розвивається ціла низка індексів, що розраховуються різними структурами. Найбільш потужним і відомим індексом в країні вважається ПФТС (перша фондова торгівельна система).
Біржові індекси різних країн пов'язані між собою, тому що в сучасному світі тісно пов’язані їх економіки. Криза економіки і можливий крах фондового ринку в одній країні все частіше відбивається в іншій. Географія світової ринкової лихоманки постійно розширюється. Від таких криз нас поки що рятує низький рівень інтеграції українського фондового ринку у глобальні процеси. Перепади на фондових ринках світу відчуваються в Україні лише через те, що іноземні інвестори залишають країну.
Велике значення для всіх учасників торгів має вивчення кон’юнктури біржового ринку цінних паперів. Глибоке знання відповідних ринків, уміння аналізувати їх тенденції і прогнозувати ситуацію в майбутньому є запорукою ефективної діяльності. Це дозволяє емітенту зорієнтуватися при визначенні вигідного моменту для пропонування цінних паперів. Інвестори також, на основі аналізу тенденцій і прогнозування ситуації в майбутньому, можуть вибрати найефективніший варіант інвестицій.
Біржова кон’юнктура –це сукупність різноманітних показників та умов, що характеризують поточний стан попиту і пропозиції, цін та рівня конкуренції на біржовому ринку в даний період часу, у цілому чи на окремих його сегментах.
Для аналізу і прогнозування біржової кон’юнктури застосовуються комплекс методів, прийомів, способів цілеспрямованого впливу на біржову кон’юнктуру, які обирають учасники біржового ринку з метою мінімізації ризиків та максимізації доходів. Основними є: моніторинг, або метод поточного спостереження; статистичний аналіз; фундаментальний (традиційний) аналіз; технічний аналіз; рейтинговий аналіз; експертний аналіз; інтуїція.
Моніторинг (поточне спостереження)передбачає фіксацію і аналіз будь-якої інформації, яка стосується ринку цінних паперів, і може вплинути на нього.
Статистичний аналіз передбачає вивчення середніх цін, мінімальних і максимальних цін придбання та продажу, кількість угод за видами і типами цінних паперів, середні обсяги угод, фондові індекси тощо.
Фундаментальний аналіз – це традиційний всебічний аналіз біржової кон’юнктури, який концентрується на вивченні всіх чинників макро- та мікроекономічного життя суспільства, які визначають зміни попиту, пропозиції та цін на основні товари, цінні папери і валюти. Моделі розвитку ринку, що аналізуються, можуть включати в себе декілька тисяч показників (погодні умови, страйки, стихійні лиха, війни, перевиробництва тощо). Ефективність цього ґрунтовного методу аналізу особливо висока для середньо- і довгострокового прогнозування. Він дозволяє передбачити основні напрями динаміки зміни ринкової ціни, тобто тренди.
Технічний аналіз – це всебічний внутрішній аналіз зміни цін, їх зростання і падіння на біржі. Суть його полягає у вивченні ефекту попиту та пропозиції, перш за все, від тих самих цінових змін, на основі внутрішньої інформації біржі. Термін “технічний” означає вивчення самого ринку, а не зовнішніх чинників, що впливають на динаміку ринку. За допомогою технічного аналізу прогнозуються короткострокові зміни ринкових цін і курсів, даються рекомендації щодо часу укладання угоди, конкретного контракту або ринку в цілому. Технічний аналіз використовується для: оцінки поточної динаміки цін; визначення конкретного тренду і прогнозування терміну його дії; визначення часу відкриття і закриття позиції тощо.
Рейтинговий аналіз передбачає складання рейтингів(ранжування за повними ознаками рядів) та визначення на цієї основі місця емітента, інвестора, цінного паперу на фондовому ринку.
Експертний аналіз – це аналіз, який здійснюється висококваліфікованими спеціалістами на задану тему. Це може бути аналіз окремої проблеми або загальний огляд. Іноді на біржі використовується також інтуїтивний метод аналізу кон’юнктури, який заснований на інтуїції самих учасників фондового ринку. Використання цього методу іноді дозволяє правильно оцінити інвестиційні якості цінних паперів або вартість застави тощо.
Питання для самоконтролю
1. Дайте визначення фінансового капіталу та розкрийте зміст форм його прояву.
2. Дайте характеристику відсотка як ціни і як доходу на чинник капіталу.
3. Поясніть схему поділу прибутку на процент і підприємницький дохід.
4. Зробіть аналіз головних елементів ринкового механізму інвестиційних ресурсів.
5. Розкрийте механізм дії законів попиту і пропозиції на інвестиційні ресурси.
6. Дайте характеристику цінових і нецінових чинників, що впливають на попит на інвестиційні ресурси.
7. Охарактеризуйте цінові і нецінові чинники, що впливають на пропозицію на інвестиційні ресурси.
8. Побудуйте і проаналізуйте графік рівноваги на ринку грошового капіталу.
9. Дайте визначення та поясніть функції і основні принципи формування механізму кредитування.
10. Розкрийте зміст та структуру кредитно-фінансової системи.
11. У чому полягає відмінність між банками і небанківськими кредитними установами? Зробіть аналіз загальної структури парабанківської системи.
12. У чому полягає відмінність між пасивними та активними операціями банків? Розкрийте структуру їх складових.
13. Зробіть аналіз структурних елементів видатків і доходів банків.
14. Розкрийте фінансові показники результативності банківської діяльності.
15. Які проблеми стримують процес формування ефективної банківської системи України.
16. Зробіть порівняльний аналіз функціонування ринку грошей і ринку цінних паперів.
17. Розкрийте передумови виникнення, зміст, функції та принципи формування фондового ринку.
18. У чому полягає відмінність між реальним та фіктивним капіталом? Дайте характеристику показників економічного статусу фінансового капіталу.
19. Розкрийте зміст та структуру основних типів і видів цінних паперів. Які види доходів виникають від операцій з ними?
20. Дайте характеристику деривативних цінних паперів, розкрийте структуру їх складових.
21. У чому полягає відмінність між первинним і вторинним ринком цінних паперів?
22. Зробіть порівняльний аналіз стану розвитку сучасного світового і українського фондових ринків. Назвіть і поясніть основні причини, які стримують розвиток українського фондового ринку, визначте шляхи їх подолання.
23. Назвіть основних організаторів торгів на ринку цінних паперів та розкрийте основні функції та операції, які вони виконують.
24. Поясніть механізм формування біржового курсу акцій та облігацій.
25. Розкрийте зміст біржових індексів. Дайте характеристику основних методів аналізу біржової кон’юнктури.
Література до лекції № 8
1. Адамик Б. Національний банк і грошово-кредитна політика. – Тернопіль: Карт-бланш, 2002. – 278 с.
2. Алексеєнко М. Д. Капітал банку: питання теорії і практики: Монографія. – К.: КНЕУ, 2002. – 276 с.
3. Алексеєнко Л. М. Фінансовий капітал в економічній системі держави // Фінанси України. – 2005. – № 9 – С. 7–12.
4. Барановський О. І. Стійкість банківської системи України // Фінанси України. – 2007. –№ 9. – С. 75–88.
5. Бастиа Ф. Экономические софизмы. Пер. с фр. – М.: ООО “Социум”: ЗАО Изд-во “Экономика”, 2002. – С. 15–23.
6. Вешкин Ю. Г., Авагян Г. Л. Банковские системы зарубежных стран: Курс лекций. – М.: Экономистъ, 2004. – 400 с.
7. Волохова Л. Основні індикатори фондового ринку та їх економіко-статистичне моделювання // Ринок цінних паперів України. – 2005. – № 5 – 6. – С. 3–8.
8. Гильфердинг Р. Финансовый капитал. Пер. с нем. – М.: Соцэкгиз, 1959. – 257 с.
9. Гроші та кредит: Підручник. – 4-те вид., перероб. і доп. / За заг. ред. М. І. Савлука. – К.: КНЕУ, 2006. – 744 с.
10. Економічна теорія: Політекономія: Підручник / За ред. В. Д. Базилевича. – 7-ме вид., стер. – К.: Знання-Прес, 2008. – С. 277–296.
11. Загальна економічна теорія(політична економія) / За ред. І.В. Буяна, В.М. Ковальчука. Підручник. У 2-х ч. Частина 1. – Тернопіль, 2001.– C. 308 – 346.
12. Кириленко В. В. Ринок фінансового капіталу: Навчальний посібник для вузів. – Тернопіль: ТДЕУ, 2006. – 272 с.
13. Кларк Дж. Б. Распределение богатства: Пер. с англ. – М.: Гелиос АРВ, 2000. – 367 с.
14. Криклій А. С. Розвиток небанківських фінансових інститутів у країнах Західної Європи в умовах глобалізації // Економіка та держава. – 2006. – № 4. – С. 8–10.
15. Кулішов В. В. Мікро- макроекономіка. Підручник. – Львів: “Магнолія 2006”, 2008. – С. 248–251.
16. Маркс К. Наемный труд и капитал // К. Маркс и Ф. Енгельс. Соч. Т. 6.
17. Маслова С. О., Опалов О. А. Фінансовий ринок. Навчальний посібник. Друге видання, виправлене. – К.: “Каравела”, 2003. – 344 с.
18. Мельник В. А. Ринок цінних паперів. – К.: А.Л.Д., ВІРА-Р, 1998. – 560 с.
19. Рыбин Е. В. Роль государственных банков в финансовом секторе: плюсы и минусы // Фондовый рынок. –2007. – 4. – С. 21–26.
20. Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов // Антология экономической классики. – М.: МП «Эконов», «Ключ», 1993. – С. 79 – 396.
21. Филина Ф. Все, что нужно знать финансисту об индексах // Финансовый менеджер. – 2007. – № 12. – С. 1 –27.
|
Дата добавления: 2018-05-13; просмотров: 536; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!