Вимоги, що висуваються до актів державного управління.

Стр 1 из 3Следующая ⇒

Тема 4: Акти державного управління(4 год.) 1. Поняття, ознаки та юридичне значення актів державного управління. 2. Відмінність актів державного управління від інших правових актів та управлінських рішень. 3. Класифікація актів державного управління. 4. Вимоги, що ставляться до правових актів державного управління. Наслідки невиконання вимог. 5. Припинення, зупинення, скасування, зміна актів державного управління. 1. Поняття, ознаки та юридичне значення актів державного управління: Встановлення та застосування норм права у процесі державного управління здійснюється державними органами через видання актів державного управління. Акти державного управління – правові акти. Вони завжди направлені на досягнення певного правового результату, або на встановлення (скасування, зміну) правових норм, або виникнення (зміну, припинення) певних правовідносин, або і на те і на інше одночасно. За допомогою цих актів надаються певні права чи встановлюються певні обов’язки. Акти державного управління – однобічні владні акти. Вони видаються від імені держави, є наслідком реалізації державно-владних повноважень, формою вияву державної влади. Вони обов’язкові для виконання усіма до кого вони адресовані, і при необхідності їх виконання забезпечується заходами державного примусу. Різним є юридичне значення актів державного управління. Вони можуть відігравати роль юридичного факту. Так, ст.4 Цивільного кодексу України акти управління є однією з підстав, в силу якої виникають цивільні права та обов’язки. Акт державного управління може бути підставою для видання іншого акту державного управління. Відтак, акт державного управління – це прояв компетенції державного органу. Акти управління є юридично обов’язковими до виконання, їх виконання забезпечується матеріально, організаційними заходами, переконанням, державним примусом. 2. Відмінність актів державного управління від інших правових актів: Акти державного управління мають усі ознаки, що притаманні правовим актам державних органів. Разом з тим вони мають свої характерні особливості. При співвідношенні різноманітних правових актів витримується принцип верховенства закону, який є вищою формою виявлення державної влади. Закон приймається вищим органом державної влади та є джерелом для усіх інших державних актів, у тому числі і для актів державного управління, що видаються на підставі та на виконання закону. Акти державного управління підзаконні. Як акт вищого органу державної влади закон має найвищу юридичну силу. Він не може бути скасований, змінений чи призупинений яким-небудь іншим актом. Акт державного управління має похідний від закону характер. Він видається тоді, коли це прямо зазначено у законі. Акт державного управління пов’язаний з досягненням часткового результату, його адресати конкретно визначені, як і окремі юридичні приписи, що містяться в акті, внаслідок чого акт державного управління має підзаконний характер – у ньому не може бути проявлена державна влада у тій повноті, як це може мати місце в законі. Акт державного управління, як підзаконний акт не може змінити або скасувати закон. Законами ж може бути скасований, змінений або призупинений будь-який акт державного управління У ст. 92 Конституції України закріплене певне коло питань, які визначаються виключно законами України. Актом державного управління не може вирішуватися питання, що за Конституцією України належить до компетентних органів законодавчої влади. Тому незаконними є акти управління, видані органами виконавчої влади, якими вносяться доповнення, уточнення, поправки, корективи іншого характеру, до будь-яких кодексів, інших актів законодавчої влади, норми яких регулюють суспільні відносини у відповідних регіонах чи галузях. Однак, інколи акти державного управління видаються всупереч Конституції та законам України. Акти державного управління відрізняються від судових актів. По-перше, судові акти у відповідності із завданнями суду, як правило, видаються у зв’язку з порушенням правової норми. Акти державного управління встановлюють правові норми, вони видаються з широкого кола питань, що виникають у зв’язку регулюванням цивільних, фінансових, адміністративних, трудових та інших правовідносин, а не тільки у зв’язку з порушенням правових норм. По-друге, судові акти видаються лише у випадках, чітко визначених законом. Багато актів державного управління поряд з судовими актами видаються і тоді, коли необхідність у них виникає із компетенції цього органу, окресленій законом у більш загальній формі, ніж компетенція суду. Характер багатогранної управлінської діяльності не дозволяє детально регламентувати усі можливі варіанти рішень при відповідних обставинах. По-третє, судові акти видаються на підставі закону. Судді незалежні і підпорядковуються лише закону. Ні один судовий акт не може бути прийнято на підставі вказівки, даному суду яким-небудь державним органом або особою. Акти державного управління часто видаються на доручення вищих органів або посадових осіб, причому у ньому може міститися вказівка на те, яким повинне бути рішення того чи іншого питання. Судові акти завжди є актами застосування норм права, вони не містять норм права. Акти державного управління можуть бути і нормативними. Судові акти приймаються у особливому, встановленому законом, процесуальному порядку. Процедура їх прийняття, форма, порядок набуття чинності та інше суворо регламентовані законом. Ці ж питання відносно актів державного управління регулюються не лише законом, але й самими актами державного управління та вирішуються інакше. Акти органів прокуратури – протест, подання, припис, постанова, поряд із судовими актами – також є реагуванням на порушення законності. Цими актами не створюються норми права, що притаманно для актів органів управління, юридичні відносини ці акти також не породжують. Акти об’єднань громадян, це акти колегіальні, вони мають силу лише для членів даної громадської організації чи партії. Вони забезпечуються заходами морального впливу. Дія ж багатьох актів державного управління, маючи одноособовий, однобічний, владний характер, поширюється далеко за межі органу, який їх видає, до того ж може забезпечуватися державно-примусовими заходами, що стимулюють виконання вимог актів державного управління. Акти державного управління і управлінські рішення мають як спільні риси, так і відмінності. Управлінські рішення є проявом соціального управління, підсумковою формою відповідного управлінського циклу. Управлінські рішення – це програми і директиви, плани та прогнози, акти планування і рішення трудових колективів, наукові рекомендації та методичні вказівки, технічні норми, умови, нормативи, правила, настанови тощо. Деякі елементи внутрішньої структури актів державного управління збігаються з елементами структури управлінських рішень: мета, відповідальні виконавці, строки, засоби досягнення мети. Але на відміну від актів державного управління, управлінські рішення можуть мати будь-яку документальну форму, сфера їх дії більш обмежена порівняно з актами державного управління, невиконання актів державного управління може тягти за собою застосування юридичних санкція, оскарження яких також передбачене законодавством. Управлінське рішення не має ніяких спеціальних засобів захисту. Акти державного управління не слід плутати зі службовими документами – доповідними записками, довідками, посвідченнями, актами ревізії тощо. Деякі з останніх мають певне юридичне значення. Вони засвідчують той чи інший факт, який може бути підставою для видання акту державного управління. Але ці документи не містять правових норм, не можуть самі змінити, припинити чи встановити адміністративно-правові відносини. Оформлення низки документів можливо лише за наявності відповідного акту управління. Від цивільно-правових договорів акти державного управління відрізняються тим, що вони є наслідком однобічного волевиявлення органу державного управління, а договір – результат взаємної згоди двох або кількох сторін. Лише в окремих випадках виданню акту державного управління може передувати попереднє узгодження учасників майбутніх адміністративно-правових відносин, що не має, однак правоутворюючого значення. Правовідношення виникає не з моменту подібного узгодження, а з моменту видання відповідного акту державного управління. За видання незаконного акту державного управління відповідальність, як правило, несе лише орган, що видав його (інколи і вищий – при наявності вини з його боку). При укладенні незаконної угоди відповідають обидві сторони у рівній мірі. Акти державного управління поряд із законами встановлюють порядок та умови укладення цивільно-правових договорів (правила роздрібної торгівлі, договори поставки, перевезення тощо). Отже, можна визначити,що акти державного управління –це обов’язкові владні приписи, видані органами державного управління, що накладають на громадян, громадські організації, підприємства, установи, організації різних форм власності та їх посадових осіб певні обов’язки або надають їм які-небудь права. 3. Класифікація актів державного управління: Акти державного управління мають ряд властивостей та ознак, що дозволяють класифікувати їх за багатьма різними критеріями: · за юридичними властивостями; · за органами, що їх видають; · за порядком їх видання; · за формою; · за часом та територією дії тощо. Найбільш важливе значення має класифікація за юридичними властивостями та за органами, що видають акти. За юридичними властивостями акти державного управління поділяються на два види: нормативні та індивідуальні акти. Подібний поділ актів зумовлений правотворчою та правозастосовною формами управлінської діяльності. Нормативні акти державного управління містять у собі загальні правила поведінки, які регулюють однотипні явища, визначені види суспільних відносин. Вони розраховані у більшості випадків на тривалий час, їх дія, як правило, не вичерпується однократним застосуванням. Нормативний акт застосовується завжди, коли який-небудь суб’єкт вступає до сфери відносин, що регулюються цим актом. Характерною ознакою нормативного акту є відсутність у ньому конкретно-визначеного суб’єкта. Індивідуальні акти державного управління – акти застосування норм права до конкретних фактів, випадків. Вони встановлюють, змінюють чи припиняють конкретні адміністративно-правові відносини, завжди адресовані певним суб’єктам конкретних відносин (наприклад, Указ Президента України від 12.08.98 №12/98 «Про нагородження почесною відзнакою Президента України – «Орденом за заслуги»). Розглядаючи співвідношення нормативних та індивідуальних актів, треба мати на увазі, що фактично велика кількість актів державного управління містить одночасно норми права і конкретні індивідуальні приписи. Подібні акти, є за своєю природою змішаними. Класифікація актів державного управління за органами, що їх видають,та порядок оприлюднення та набуття чинності цих актів. Це – акти, що видаються Президентом України, Кабінетом Міністрів України, центральними та місцевими органами виконавчої влади. 1. Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України (ст.106 Конституції України). 2. Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими до виконання (ст.117 Конституції України). Уряд Автономної Республіки Крим в межах своєї компетенції видає постанови та розпорядження, які є обов’язковими до виконання на всій території Автономної Республіки Крим. Акти Уряду Автономної Республіки Крим не можуть суперечити Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання (ст.135 Конституції України). Постанови Кабінету Міністрів України з важливих і принципових питань державного управління приймаються у колегіальному порядку. Вони є актами вищої юридичної сили. Вони виконуються у письмовій формі. Постанови підписуються прем’єр-міністром та міністром Кабінету Міністрів. Розпорядження – це акти державного управління, які в залежності від юридичних наслідків поділяються на урядові розпорядження та адміністративні розпорядження. Урядові розпорядження можуть видаватися як одноособово (Президентом, прем’єр-міністром), так і Кабінетом Міністрів України. Адміністративні розпорядження – першими особами місцевої виконавчої влади (головою місцевої державної адміністрації). Норм права ці акти не встановлюють, набирають чинності з моменту прийняття, оскільки мають вирішувати питання оперативного характеру. Урядові розпорядження в силу вимог життя та завдань управління можуть тлумачити нормативні акти, на виконання яких видані. Постановами Кабінету Міністрів України затверджуються положення та статути, останні при цьому набувають сили нормативних актів. Положення – це сукупність правил, що стосуються побудови, способів дії центральних галузевих органів, інших урядових установ або організації будь-якого аспекту господарського, оборонного, культурного, адміністративного будівництва. Статути – це нормативні акти, що визначають форми і методи діяльності установ, службових осіб у будь-якій галузі або визначають організацію, права, обов’язки об’єднань громадян (статут політичної партії), приватних структур. 3. Міністри, голови державних комітетів, керівники відомств видають накази, постанови, інструкції, правила, положення в межах своєї компетенції, на підставі та виконання діючих законів, указів, а також урядових постанов і розпоряджень. Наказ – це прямий, обов’язковий акт органів виконавчої влади (їх керівників) щодо певної особи або осіб, що містить вимогу необхідності вчинення якоїсь дії або утримання від неї. Накази мають задовольняти таким умовам: 1) виходити від керівника як провідника державної волі, а, отже, відповідати чинному законодавству; 2) повинен носити характер однозначного, обов’язкового до виконання акту і видаватися з дотриманням встановленої законом форми. Виконавець може подати свої зауваження до виконання, але якщо наказ залишений в силі, він має його виконувати під загрозою юридичних санкцій. В залежності від характеру вимог, які в них сформульовані, накази поділяються на три види: а) накази, що стосуються загальних та організаційних питань управління; б) накази з виробничо-технічних питань управління; в) кадрові накази, або накази з питань особового складу. Найважливіші накази – нормативні, що містять норми права, запроваджують юридичні відносини, наприклад: наказ Державної митної служби України від 29.05.97 №238 «Про терміни зберігання товарів на митних ліцензійних складах». Інструкція – відомчий нормативний акт державного управління, яким встановлюється процедура, роз’яснюються умови застосування будь-якого законодавчого чи нормативного акта. Інструкція розрахована на багаторазове застосування. Управлінською практикою вироблено кілька видів інструкцій: - Загальні – встановлюють порядок планування, контролю, накопичення, обробки, зберігання, аналізу, передачі інформації і т.д. Такі інструкції використовуються для більш ефективного застосування складних актів з широким інформаційним вмістом, багатостадійним рухом. Вони створюють механізм реалізації таких актів. - Методичні – подають інформацію про порядок, методи виконання певної роботи. Особливе місце займає посадова інструкція – документ, важливий при вирішенні питання про юридичну відповідальність посадової особи та скоєння саме посадових злочинів або аналогічних адміністративних правопорушень, оскільки ставити за вину посадовій особі порушення відповідних посадових повноважень можливе лише за умови, якщо ця особа наділена такими повноваженнями юридично. При розгляді судами та органами адміністративної юрисдикції справ про посадові злочини і проступки до них мають долучатися копії інструкцій та аналогічних документів, що розкривають характер повноважень посадової особи, а органи, які розглядають ці справи, мають з’ясувати і довести, що діяння винної особи перебувають у зв’язку з її посадовими повноваженнями. Рішення – це правовий акт державного управління, який приймається у колегіальному порядку з важливих питань і в більшості випадків має нормативний характер. Такий акт приймають виконавчі комітети Рад, колегії міністерств і відомств. Рішення виконкому може мати й індивідуальний характер (вирішення питання про приватизацію житла, земельної ділянки, опіку тощо). Підписується рішення головою та керуючим справами виконкому. Рішення – це заключні акти у процесі розгляду, розв’язання якихось управлінських питань, і вони мають містити відповіді на ці питання. Розпорядження – акт державного управління, який приймається в одноособовому порядку. Це заява про те, що даний закон або інший нормативний акт має бути застосований до відповідного конкретного випадку. Розпорядження ототожнюється з вимогою. Його юридична сила залежить як від характеру питань, що вирішуються, так і від конкретного носія владних повноважень – автора розпорядження. Розпорядження, яке приймається від імені виконавчого комітету його головою для оперативного вирішення питань, що розв’язані рішенням цього органу, має індивідуальний характер, якщо його видано для внутріапаратного використання. Керівники відділів, управлінь, інших підрозділів у складі виконкомів видають накази, які є актами індивідуального характеру, та інструкції, що подають механізм реалізації актів нормативного характеру. Акти керівників підприємств та установ – накази, розпорядження, інструкції – мають індивідуальний характер, вони конкретизують застосування відповідних нормативних актів. Набуття чинності нормативно-правовими актами державного управління:Згідно Указу Президента України від 10.06.97 №503/97 «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» та від 10.11.98 N 1235/98, акти Президента України, Кабінету Міністрів України не пізніш як у п’ятнадцятиденний строк після їх прийняття у встановленому порядку і підписання підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях. Офіційними друкованими виданнями є: · «Офіційний вісник України»; · «Відомості Верховної Ради України»; · газета «Урядовий кур’єр»; · газета «Голос України» – друковане видання Верховної Ради України. Ці акти можуть бути в окремих випадках офіційно оприлюднені через телебачення і радіо. Офіційне оприлюднення нормативно-правових актів здійснюється після включення їх до Єдиного державного реєстру нормативних актів і з зазначенням присвоєного їм реєстраційного коду. Нормативно-правові акти можуть бути опубліковані в інших друкованих виданнях лише після їх офіційного оприлюднення у офіційних друкованих виданнях. Нормативно-правові акти, опубліковані в інших друкованих виданнях, мають інформаційний характер і не можуть бути використані для офіційного застосування. Громадяни, державні органи, підприємства, установи, організації під час здійснення своїх прав і обов’язків повинні застосовувати акти Президента України і Кабінету Міністрів України, опубліковані в офіційних друкованих виданнях або одержані у встановленому порядку від органу, який їх видав. Нормативно-правові акти Президента України набирають чинності через десять днів з дня їх офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самими актами, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України набирають чинності з моменту їх прийняття, якщо більш пізній строк набрання ними чинності не передбачено в цих актах. Акти Кабінету Міністрів України, які визначають права і обов’язки громадян, набирають чинності не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях. Акти Президента України, Кабінету Міністрів України, які не мають загального значення чи нормативного характеру, можуть не публікуватися за рішенням відповідного органу. Ці акти та акти з обмежувальними грифами офіційно оприлюднюються шляхом надіслання відповідним державним органам та органам місцевого самоврядування і доведення ними до відома підприємств, установ, організацій та осіб, на яких поширюється їх чинність. Неопубліковані акти Президента України набирають чинності з моменту одержання їх державними органами або органами місцевого самоврядування, якщо органом, що їх видав, не встановлено інший строк набрання ними чинності. Акти Президента України про призначення відповідно до законодавства на посади і звільнення з посад набирають чинності з моменту їх прийняття. Стосовно указів Президента України, виданих на підставі ст.4 розділу XV Перехідні положення Конституції України, то такі укази вступають в дію, якщо протягом тридцяти календарних днів з дня подання законопроекту (за винятком днів міжсесійного періоду) Верховна Рада України не прийме закон або не відхилить поданий законопроект більшістю від її конституційного складу, і діють до набрання чинності законом, прийнятим Верховною Радою України з цих питань. 4. Вимоги, що ставляться до правових актів державного управління. Наслідки невиконання вимог:

Вимоги, що висуваються до актів державного управління.

Ці вимоги можна поділити на:

1) вимоги загального характеру;

2) спеціально-юридичні вимоги;

3) організаційно-технічні вимоги.

Серед загальних вимог чільне місце посідає застосування системного підходу до вироблення приписів юридичних актів управління. При цьому сфера управління має розглядатися як система – об’єкт управління, його суб’єкти, відповідні зв’язки, їх структура, режим відповідальності тощо. Системний підхід також передбачає врахування при опрацюванні, прийнятті акта існування та впливу різних чинників – політичних і економічних, технічних та організаційних, матеріально-речових і фінансових, кадрових та соціально-побутових, етнічних і моральних та багатьох інших.

До загальних вимог, що висуваються до актів державного управління, треба віднести їх об’єктивну необхідність, актуальність та стабільність.

Акти мають бути виправданими, об’єктивно необхідними на даний історичний момент. Очищення законодавства від застарілих норм, законодавчих та нормативних актів – процес природний, бо правові регулятори мають створювати умови для безперешкодного розвитку продуктивних сил країни, становлення виробничих відносин нового типу, їх захисту. Уповільнення цього процесу може перетворити правові чинники на гальмо прогресу. Так, поширення ринкових відносин у сферах власності, виробництва, розподілу, запроваджене законодавством про власність та підприємництво, оренду, землю та приватизацію, поставило на порядок денний скасування величезної кількості юридичних актів, які перешкоджали цим процесам розвитку.

Одночасно у практиці державного управління потрібно зберігати співвідношення між реальною управлінською діяльністю (нові норми, стосунки, структури, статуси, що народжуються), та нормами, заборонами, зв’язками, традиціями, звичаями, які склалися раніше і стали часткою об’єктивної, навколишньої реальності подібно до робочої сили, основних засобів виробництва. Ця колишня робота, цей досвід, маючи безособовий характер, спрацьовує незалежно від індивідуальних її носіїв. Тому зміна суб’єктів управлінських відносин не завжди і не обов’язково означає потребу у зміні актів, що ними видавалися, а також у підтверджені їх обов’язковості, легітимності. Такі заходи, не будучи політично і юридично обґрунтованими, могли б призвести до дестабілізації законодавства.

З іншого боку, не можна без потреби змінювати, виправляти, скасовувати акти державного управління. Нестача юридичних регуляторів та заборон може бути такою ж небезпечною, як і їх надмірність.

Акти управління мають також відповідати вимозі інформаційної місткості: має забезпечуватися повнота, оперативність, вірогідність і актуальність інформації, що включається до акту управління.

Спеціальні юридичні вимоги щодо актів державного управління витікають з приписів Конституції, законодавства України, міжнародних актів та угод.

По-перше, це підзаконність актів державного управління. Вона виявляє себе у тому, що юридична сила акту державного управління передається йому законом або нормативним актом органів виконавчої влади вищого рівня. Тому управлінський акт має точно і повністю відповідати меті, приписам вимогам законодавчого акта, на виконання якого його видано. Лише підзаконні акти є дійсними актами, тобто такими, що здатні виявляти свою юридичну дію.

Другий аспект підзаконності – це видання актів державного управління у межах компетенції державного органу. Порушення меж правового регулювання, яке визначене органу законодавчим актом, робить акти цього органу незаконними, а отже недійсними. Акти державного управління є некомпетентними, коли їх автори беруть на себе повноваження інших органів державного управління або порушують повноваження законодавчого органу, суду. Акти державного управління діють доти, доки їх не скасовано або не зупинено у порядку, передбаченому законодавством.

Акти державного управління з питань, що зачіпають інтереси місцевого населення, мають прийматися після обговорення їх проектів населенням.

Проект актамає пройтичотири стадії:

- підготовка проекту акта;

- узгодження проекту;

- прийняття акта;

- доведення до виконавців.

Організаційно-технічні вимоги до актів державного управління полягають у дотриманні правил їх оформлення: дотримання форми актів – одна з перших умов їх правомірності та дієвості. Правові форми актів управління подаються у Конституції, законодавчих актах, у єдиній державній системі діловодства.

Правова форма акту державного управління – це спосіб зовнішнього вираження приписів органів управління. Це також спосіб викладення правового матеріалу у письмових актах.

Зовнішній вияв актів державного управління може бути письмовий та усний. Письмова форма для актів обов’язкова, коли саме така форма зазначена у Конституції, Положеннях, Статутах, Кодексах. Така ж форма обов’язкова для актів управління з фінансових, матеріально-технічних та кадрових питань.

Видання актів з порушенням правової форми завдає значної шкоди режиму законності, оскільки самодіяльні акти не передаються до наглядових органів та органів державної статистики, а це ускладнює нагляд та звітність.

Указом Президента України від 3 жовтня 1992 року № 493/92 «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади з метою впорядкування видання міністерствами, іншими органами виконавчої влади нормативно-правових актів, забезпечення охорони прав, свобод і законних інтересів громадян, підприємств, установ та організацій з 1 січня 1993 року введено державну реєстрацію нормативно-правових актів, які видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, органами господарського управління та контролю і які зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер.

Державну реєстрацію здійснюють:

· нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю – Міністерство юстиції України;

· нормативно-правових актів міністерств і республіканських комітетів Автономної Республіки Крим – Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим;

· нормативно-правових актів обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, їх управлінь, відділів, інших підрозділів, а також місцевих органів господарського управління та контролю – обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції;

· нормативно-правових актів районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, їх управлінь, відділів, інших підрозділів – районні, районні у містах Києві та Севастополі управління юстиції.

Державна реєстрація нормативних актів здійснюється у порядку, встановленому Постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.92 № 731 «Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади».

Проекти нормативних актів державного управління до їх прийняття мають бути узгоджені з певними органами. До кола таких органів входять зацікавлені органи, координаційно-контрольні служби, юридична та фінансова служби. Саме від цих служб необхідно отримати візи на проект акта.

Організаційно-технічні акти включають також дотримання реквізитів у складі актів, відсутність яких позбавляє акти юридичної сили. Це – найменування акту, вказівки на виконавців, авторів акта, дані про голосування по проектах актів колегіальних органів, дата прийняття, строки виконання, лінгвістичні вимоги, зовнішній вигляд акта, підписи, печатки, інші ознаки.

Акти, видані з порушенням вимог, які до них ставляться, є дефектними.

Залежно від характеру і ступеня дефектності акти державного управління поділяються на заперечні і нікчемні.

Види дефектних актів:

- акти первісно нікчемні;

- акти нікчемні в силу оспорювання;

- акти відносно недійсні (заперечні).

Первісно нікчемні акти – це акти державного управління, які не породжують юридичних наслідків із самого свого виникнення. Первісно нікчемними актами можна назвати акти, які містять вказівки на скоєння протизаконних кримінально карних дій, якими виконавців примушують до зради, до дій, що підривають суверенітет країни, до насильницького повалення конституційного ладу тощо. Серед первісно нікчемних можна назвати акти, вчинені за браком волі суб’єкта, коли наказ, розпорядження видається посадовою особою у стані неосудності або під психічним, фізичним примусом.

Всі зазначені акти є недійсними з дня їх видання і анулюються не тільки на майбутнє, а й втрачають дію в минулому, з того дня, коли прийняті. Вони не спричиняють правових наслідків навіть і без скасування їх особливою постановою органу влади або управління чи за протестом прокурора, рішенням суду.

Акти, нікчемні в силу оспорювання – це такі акти, що видаються з порушенням компетенції за предметами та обсягом правового регулювання, або адресовані непідпорядкованим, непідконтрольним органам. Такі акти, мають оспорюватися у позовному порядку до суду, бути предметом прокурорського протесту, скасовуватися вищестоящими органами.

Заперечні акти – це такі, що містять окремі незаконні положення або технічні помилки; акти, в яких відсутні окремі реквізити; акти видані з порушенням процедури, без належного кворуму і т.д. Вони є частково дійсними, оскільки їх доопрацювання, усунення незаконних приписів повертає їм правову усталеність. Інструментом заперечення можуть стати протести прокурора, відповідні дії вищих владних і виконавчих органів.

5. Припинення, зупинення, скасування, зміна актів державного управління:

У чинності актів державного управління розрізняють чотири юридичні стани:

1) припинення;

2) зупинення;

3) зміна;

4) скасування їх дії.

Припинення – дія закономірна, вона не зумовлена будь-якими подіями.

Підстави для припинення дії актів:

а) загальним є правило, що із введенням у законну силу нового акта державного управління автоматично припиняє свою силу акт з того самого питання, виданий раніше, хоча б у новому і не містилася вказівка на його припинення. На практиці ж для формального припинення застарілих актів вироблена процедура, що включає стани, які вказані вище;

б) закінчення строку, на який було видано акт;

в) досягнення мети, поставленої перед актом (реалізація правових відносин, виконання приписів акта та ін.);

г) зникнення адресата акта (ліквідація юридичної особи, смерть носія прав та обов’язків).

Зупинення, як і скасування актів державного управління, обумовлюється їх незаконністю, передбачає ліквідацію порушень у порядку, передбаченому Конституцією, іншими законами.

Зупинення дії незаконних актів – тимчасовий правовий захід, що передує процесу оспорювання законності акта в судовому порядку. Сперечання між адміністративними органами, між ними, і іншими громадянами, між ними і органами місцевого самоврядування вирішуються у суді. Так, органи місцевого самоврядування мають право звертатися з позовом до загального або арбітражного суду щодо визнання недійсними актів інших державних органів і до прийняття судом рішення зупиняють дію оскаржуваний актів на підвідомчій території (ст.59 Закону України від 21.05.97 «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Зупинення дії незаконних актів державного управління є прерогативою також органів з надвідомчими наглядовими повноваженнями. Таким є зупинення актів, пов’язане з фактом принесення прокурором протестів у порядку загального нагляду на незаконні акти.

Зміна приписів акта може виявлятися стосовно заперечних актів, коли є потреба доредагувати, уточнити та доопрацювати окремі приписи цих загалом правомірних актів.

Скасування правового акта виявляється у визнанні нечинним цілого акта або окремих його приписів, положень.

Скасовувати неправомірні нормативні акти можуть: Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів України, суди – загальної юрисдикції та арбітражні, міністерства, відомства, голови місцевих державних адміністрацій, Ради народних депутатів, їх виконкоми виданням відповідних актів державного управління.

Відповідно до ст.13 Закону України від 16.10.96 «Про Конституційний Суд України» Конституційний Суд України приймає рішення та дає висновки у справах щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Стаття 57 Закону України від 07.02.91 «Про власність» передбачає: якщо в результаті видання акта органом державного управління, що не відповідає законові, порушуються права власника та інших осіб щодо володіння, користування чи розпорядження належним їм майном, такий акт визнається недійсним за позовом власника або особи, права якої порушено у судовому порядку.

Юридичні наслідки видання неправомірних актів – це не тільки їх припинення або скасування. Мають анулюватися, розпадатися і конкретні правовідносини, що утворилися внаслідок видання цього акта а також усі акти, що були видані на його виконання.

Повертаються у первісний стан стосунки майнового походження, що знаходить вираз у поверненні грошей чи майна, у поновленні на роботі звільнених працівників, у скасуванні накладених покарань: повернення грошових сум, конфіскованих предметів або їх вартості тощо. Збитки, завдані громадянам, організаціям та іншим особам у результаті видання зазначених актів, підлягають відшкодуванню за рахунок коштів, які є в розпорядженні відповідного органу управління.

Таким чином, роль і значення актів державного управління у здійсненні повсякденних управлінських функцій великі. Вони здійснюють великий вплив на різноманітні сфери суспільного життя. З їх допомогою держава регулює відносини, що складаються у процесі виконавчо-розпорядчої діяльності. При цьому вирішуються різні за своїм характером та обсягом питання. У актах державного управління відображаються усі боки діяльності державного управління (організація, контроль, охорона суб’єктивних прав, боротьба з правопорушеннями та т.п.).

Незважаючи на те, що правова система України ще й досі має значну низку актів державного управління, що залишилися або з загальносоюзного законодавства, або з законодавства Української РСР, які закріплюють пріоритет інтересів державного апарату над інтересами людини, вже починають з’являтися норми, спрямовані насамперед на захист інтересів громадян, їх об’єднань інших об’єктів управління. Цей процес має прискорюватися, оскільки Україна прагне увійти до єдиного правового простору цивілізованих країн.

Змістовий модуль 2

«Інформаційні системи та технології в державному управлінні»

Тема 6: Інформаційне забезпечення державного управління на сучасному етапі (2 год.)

1. Поняття інформаційних технологій в сучасному суспільстві.

2. Етапи становлення інформаційних технологій.

3. Інформаційні технології: класифікації, ознаки та функції.

4. Інформаційне забезпечення державного управління в умовах сьогодення.

Література: 2, 3, 4, 5, 10, 11, 12, 13, 15, 16, 19, 20.

1. Поняття інформаційних технологій в сучасному суспільстві:

На цивілізованому ринку на успіх може розраховувати тільки той підприємець, який оперативно використовує повну та достовірну інформацію. Сьогодні це можливо, тільки застосовуючи комп’ютерні інформаційні технології.

Ці технології дозволяють одержувати й обробляти інформацію, використовувати результати обробки для оптимізації та прогнозування різних ситуацій, приймати на основі цього єдино вірне рішення.

Отже, роль інформації для грамотного управління будь-яким бізнесом зростає.

Зростає інтерес і до логістики, завданням якої є постійна оптимізація управління матеріальними та інформаційними потоками, виявлення та облік будь-яких особливостей цих потоків.

Логістика – це корпоративна діяльність різних підприємств по інтеграції усіх процесів, пов’язаних з досягненням мети їхнього бізнесу.

Логістика – це організація і управління системою руху матеріального і пов’язаного з ним інформаційного потоків. Тобто це система побудови відносин між учасниками процесів постачання, виробництва та розподілу готових товарів.

Технологія (від грец. techne – мистецтво, майстерність, ремесло, вміння; logos – вчення, наука) – це наука про майстерність, або сукупність методів обробки, виготовлення, зміни стану та властивостей матеріалу або напівфабрикату, здійснюваних у процесі виробництва продукції.

Будь-яка науково і практично обґрунтована технологія характеризується трьома ознаками:

1) розділення процесу на взаємопов’язані етапи;

2) координація та поетапне виконання дій, спрямованих на досягнення мети;

3) однозначно виконання включених в технологію процедур і операцій, що є обов’язковою і вирішальною умовою досягнення результатів, адекватних поставленої мети.

Інформаційні технології (ІТ) – це сукупність методів збору, організації, обробки та передачі інформації за допомогою комп’ютерів і комп’ютерних мереж.

Інформаційні технології змінюють суспільство. Воно вступає в нову стадію свого розвитку – в інформаційне суспільство, основні ознаки якого:

· створення систем глобальних комунікацій, що забезпечують кожному члену суспільства доступ до інформаційних ресурсів людства за допомогою персональних та мережевих комп’ютерів;

· культ знань, який поступово приходить на зміну культу грошей.

Деякі автори розглядають інформаційне суспільство як суспільство довічного навчання, де діє «людино-орієнтований підхід» (People-centered appoach), що припускає навчити кожного користуватися новими технологіями, щоб включити людей до процесів прийняття рішень та забезпечити їм відкритий доступ до інформації.

У Європейському Союзі використовують десять базових застосувань інформаційних технологій, згідно з Доповіддю М. Бангеманна:

· Телеробота;

· Дистанційна освіта;

· Мережі, зв’язуючі університети і дослідницькі центри;

· Телематичні послуги для підприємств дрібного і середнього бізнесу (електронна пошта, передача файлів, відео конференції і т.д.);

· Комп’ютерне управління транспортними послугами;

· Комп’ютерне управління повітряними сполученням;

· Комп’ютерні мережі в сфері охорони здоров’я;

· Електронна торгівля;

· Трансєвропейська мережа національних і муніципальних адміністративних органів;

· Міські інформаційні супермагістралі.

А до основних індикаторів використання інформаційних технологій належать:

· персональні комп’ютери;

· лінії зв’язку;

· Інтернет;

· EDI (Electronic Data Interchange – електронний обмін даними);

· іноземні телеком-оператори і додаткові показники – кабельне та супутникове телебачення, телеробота.

І якщо на сьогодні для масового користувача в Україні все ще проблемою є покупка персонального комп’ютера, то американський президент наполягає, щоб кожен 10-річний школяр з допомогою комп’ютера впевнено користувався Інтернетом.

Сучасне державне управління тим більше неможливе без Інтернету, без проникнення інформаційних технологій в кожну державну структуру чи до будь-якої сфери діяльності та без об’єднання цих структур в єдиний інформаційний простір – в Інтернет.

2. Етапи становлення інформаційних технологій:

Існує декілька точок зору щодо розвитку інформаційних технологій із використанням комп’ютерів, що визначаються різноманітними ознаками поділу.

Загальним для усіх викладених нижче підходів є те, що з появою персонального комп’ютера почався новий етап розвитку інформаційної технології. Основною метою стає задоволення персональних інформаційних потреб людини як для фахової сфери, так і для побутової.

Ознака поділу - вид завдань і процесів опрацювання інформації:

1-й етап (60-70-і рр. ХХ ст.) – опрацювання даних в обчислювальних центрах у режимі колективного користування. Основним напрямком розвитку інформаційної технології була автоматизація операційних рутинних дій людини.

2-й етап (з початку 80-х рр. ХХ ст.) – створення інформаційних технологій, спрямованих на розв’язання стратегічних завдань.

Ознака поділу - проблеми, які стоять на шляху інформатизації:

1-й етап (до кінця 60-х рр. ХХ ст.) характеризується проблемою опрацювання великих обсягів даних в умовах обмежених можливостей апаратних засобів.

2-й етап (до кінця 70-х рр. ХХ ст) пов’язаний з поширенням ЕОМ серії IВМ/360. Проблема цього етапу – відставання програмного забезпечення від рівня розвитку апаратних засобів.

3-й етап (з початку 80-х рр. ХХ ст.) – комп’ютер стає інструментом непрофесійного користувача, а інформаційні системи – засобом підтримки прийняття його рішень. Проблемами цього етапу є максимальне задоволення потреб користувача і створення відповідного інтерфейсу для роботи в комп’ютерному середовищі.

4-й етап (з початку 90-х рр. ХХ ст.) – створення сучасної технології міжустановних зв’язків і інформаційних систем. Проблеми цього етапу багаточислені. Найбільше суттєвими з них є:

· укладання угод і встановлення стандартів, протоколів для комп’ютерного зв’язку;

· організація доступу до стратегічної інформації;

· організація захисту і безпеки інформації.

Ознака поділу - перевага, яку надає комп’ютерна технологія:

1-й етап (з початку 60-х рр. ХХ ст.) характеризується досить ефективним опрацюванням інформації при виконанні рутинних операцій з орієнтацією на централізоване коллективне використання ресурсів обчислювальних центрів. Основним критерієм оцінки ефективності інформаційних систем, які створювались, була різниця між витраченими на розробку і зекономленими в результаті впровадження коштами. Основною проблемою на цьому етапі була психологічна – погана взаємодія користувачів, для яких створювалися інформаційні системи, і розроблювачів через розходження їхніх поглядів і розуміння проблем, що розв’язувались. Як наслідок цієї проблеми, створювалися системи, які користувачі погано сприймали і, незважаючи на їх достатньо великі можливості, не використовували повною мірою їх потенціал.

2-й етап (з середини 70-х рр. ХХ ст.) пов’язаний з появою персональних комп’ютерів. Змінився підхід до створення інформаційних систем – орієнтація зміщується убік індивідуального користувача для підтримки прийнятих ним рішень. Користувач зацікавлений у проведеній розробці, налагоджується контакт із розробником, виникає порозуміння між обома групами спеціалістів. На цьому етапі використовується як централізоване опрацювання даних, характерне для першого етапу, так і децентралізоване, що базується на розв’язанні локальних завдань і роботі з локальними базами даних на робочому місці користувача.

3-й етап (з початку 90-х рр. ХХ ст.) пов’язаний з поняттям аналізу стратегічних переваг у бізнесі і заснований на досягненнях телекомунікаційної технології розподіленого опрацювання інформації. Інформаційні системи мають своєю метою не просто збільшення ефективності опрацювання даних і допомога керівнику. Відповідні інформаційні технології повинні допомогти організації вистояти в конкурентній боротьбі й одержати перевагу.

Ознака поділу - види інструментарію інформаційної технології:

1-й етап (до другої половини XIX ст.) – “ручна” інформаційна технологія інструментарій якої складали: ручка, чорнильниця, книга. Комунікації здійснювалися ручним способом шляхом переправки через пошту листів, пакетів, депеш. Основною метою інформаційної технології цього періоду було представлення інформації в потрібній формі.

2-й етап (з кінця XIX ст.) – “механічна” технологія, інструментарій якої складали: друкарська машинка, телефон, диктофон, оснащена більш досконалими засобами доставки пошта. Основна мета технології- представлення інформації в потрібній формі більш зручними засобами.

3-й етап (40-60-і рр. XX ст.) – “електрична” технологія, інструментарій якої складали: великі ЕОМ і відповідне програмне забезпечення, електричні друкарські машинки, ксерокси, портативні диктофони. На цьому етапі відбувається зміна мети технології. Акцент в інформаційній технології починає зміщуватись з форми представлення інформації на формування її змісту.

4-й етап (з початку 70-х рр. ХХ ст.) – “електронна” технологія, основним інструментарієм якої стають великі ЕОМ і створені на їхній базі автоматизовані системи керування (АСК) і інформаційно-пошукові системи (ІПС), оснащені широким спектром базових і спеціалізованих програмних комплексів. Центр ваги технології ще більш зміщується на формування змістовної сторони інформації для управлінського середовища різноманітних сфер громадського життя, особливо на організацію аналітичної роботи. Безліч об’єктивних і суб’єктивних факторів не дозволили вирішити поставлені перед новою концепцією інформаційної технології задачі. Проте був здобутий досвід формування змістовної сторони управлінської інформації і підготовлена фахова, психологічна і соціальна база для переходу на новий етап розвитку технології.

5-й етап (з середини 80-х рр. ХХ ст.) – “комп’ютерна” (“нова”) технологія, основним інструментарієм якої є персональний комп’ютер із широким спектром стандартних програмних продуктів різного призначення. На цьому етапі відбувається процес персоналізації АСК, що проявляється у створенні систем підтримки прийняття рішень певними спеціалістами. Подібні системи мають умонтовані елементи аналізу та інтелекту для різних рівнів керування, вони реалізуються на персональному комп’ютері і використовують телекомунікації. У зв’язку з переходом на мікропроцесорну базу суттєвим змінам піддаються і технічні засоби побутового, культурного та інших призначень. Починають широко використовуватися в різноманітних галузях глобальні і локальні комп’ютерні мережі.

3. Інформаційні технології: класифікації, ознаки та функції:

Інформаційні технології доцільно прокласифікувати на глобальні (мережеві технології, Internet-технології), базові (без яких є неможливим функціонування новітніх технологічних схем) та прикладні (які використовуються для вирішення певних практичних завдань.

До глобальних (web-технології) інформаційних технологій належать:

· Web, або Всесвітня мережа (англ. World Wide Web) – глобальний інформаційний простір, заснований на фізичній інфраструктурі Інтернету і протоколі передачі даних HTTP. Всесвітня мережа викликала справжню революцію в інформаційних технологіях і бум в розвитку Інтернету. Часто, кажучи про Інтернет, мають на увазі саме Всесвітню мережу. Для позначення Всесвітньої мережі також використовують слово веб (англ. web) і абревіатуру «WWW».

· Інтернет (від англ. Internet) – всесвітня система добровільно об'єднаних комп'ютерних мереж, побудована на використанні протоколу IP і маршрутизації пакетів даних. Інтернет утворює глобальний інформаційний простір, служить фізичною основою для Всесвітньої мережі і безлічі систем (протоколів) передачі даних. Часто згадується як Всесвітня мережа і Глобальна мережа.

Зараз найбільш популярні послуги Інтернету — це:

· Всесвітня мережа;

· Веб-форуми;

· Блоги;

· Віки-проєкти (зокрема, Вікіпедія);

· Інтернет-магазини;

· Електронна пошта і списки розсилки;

· Інтернет-аукціони;

· Групи новин;

· Файлообмінні мережі;

· Електронні платіжні системи;

· Дистанційне навчання;

· Інтернет-радіо;

· Інтернет-телебачення;

· IP-телефонія;

· Месенжери;

· FTP-сервери;

· IRC (реалізовано також як веб-чати);

· Пошукові системи;

· Інтернет-реклама.

До базових інформаційних технологій належать:

· телекомунікаційні технології;

· розподілені бази даних (БД);

· мультимедійні технології;

· геоінформаційні технології;

· криптографічні технології (технології захисту інформації);

· технології віртуальної реальності.

До прикладних інформаційних технологій належать:

· ІТ адміністративного управління;

· ІТ в промисловості;

· ІТ в освіті;

· ІТ в наукових дослідженнях;

· ІТ автоматизованого проектування;

· ІТ в інших сферах суспільного життя.

Основні характеристики інформаційних технологій (табл. 6.1).

Таблиця 6.1

Основні характеристики нових інформаційних технологій

Методологія	Основна ознака	Результат
Принципово нові засоби опрацювання інформації	«Вбудовування» в технологію управління	Нова технологія комунікацій
Цілісні технологічні системи	Інтеграція функцій фахівців і менеджерів	Нова технологія опрацювання інформації
Цілеспрямовані створення, передавання, зберігання і відображення інформації	Облік закономірностей соціального середовища	Нова технологія прийняття управлінських рішень

Залежно від функціонального призначення (функцій інформаційних технологій) можна виділити такі інформаційні системи:

· управляючі (АСУТП, АСУВ),

· проектуючі (САПР),

· наукового пошуку (АСНД, експертні системи),

· діагностичні, моделюючі,

· систем підготовки прийняття рішення (СППР).

Таблиця 6.2

Класифікація комп’ютерних інформаційних технологій

Види інформації, що опрацьовується	Дані	Текст	Графіка	Знання	Об’єкти реального світу
Види інформаційних технологій	СУБД, алгоритмічні мови, табличні процесори	Текстові процесори і гіпертекст	Графічні процесори	Експертні системи	Засоби мультимедіа

4. Інформаційне забезпечення державного управління в умовах сьогодення:

Інформаційне середовище, у якій реалізується комп’ютерна технологія, характеризується наявністю наступного забезпечення: інформаційного, технічного, математичного, програмного, лінгвістичного, організаційного, методичного, правового та ергономічного.

Інформаційне забезпечення – сукупність методів і засобів побудови інформаційного фонду системи, організації його функціонування і використання. Розрізняють поняття: “інформаційний фонд” і “інформаційна база”.

Інформаційний фонд включає всю інформацію економічного об’єкта, зафіксовану як на паперових носіях-документах, так і на машинних носіях.

Інформаційна база відображає лише інформацію, зафіксовану на машинних носіях.

Інформаційне забезпечення підрозділяється на дві великі групи: позамашинне і внутрішньомашинне забезпечення.

Позамашинне забезпечення представлене системою класифікаторів і кодифікаторів інформації, системою документації, організацією документообігу. Автоматизована система обліку використовує загальносоюзні, галузеві і локальні класифікатори.

У середині машинне забезпечення включає інформаційну базу автоматизованих систем.

Інформаційна база – сукупність даних, розміщених на машинних носіях відповідно до визначених правил збереження. В інформаційних системах вона представлена масивами умовно-постійної і поточної інформації.

До першої групи відносяться класифікатори усіх видів, спеціальним образом організовані і, що зберігаються в довгостроковій пам’яті комп’ютерів.

До другої групи відносяться масиви поточних даних про господарські операції і масиви первинних документів. Способи організації і збереження цих даних можуть бути різними і визначаються особливостями використовуваного програмного забезпечення.

Технічне забезпечення – комплекс технічних засобів, що забезпечують інформаційну технологію. Це – технічні засоби збору і реєстрації інформації, передачі даних, обробки інформації, а також засоби офісної техніки і спеціалізоване мережне устаткування.

Математичне забезпечення – це сукупність математичних засобів, використовуваних при описі алгоритмів вирішення задач автоматизованої технології, а також моделей складання й інтерпретації інформації, використовуваних у програмному забезпеченні.

Математичне забезпечення відображається в технічній документації, у якій описуються завдання, наводяться моделі й алгоритми їхнього вирішення, а також тестові і контрольні приклади.

Програмне забезпечення – це комплекс програм обробки, включаючи передачу даних. По своєму призначенню програмне забезпечення поділяється на системне, допоміжне і спеціалізоване.

Системне програмне забезпечення – це операційні системи, що керують функціонуванням обчислювальної техніки, мережного устаткування і прикладного програмного забезпечення.

Допоміжне програмне забезпечення – це сукупність програмних засобів, необхідних для функціонування програм і предоставляючи користувачам додатковий сервіс. До них відносяться системи управління базами даних (СУБД), інтерпретатори програм, розроблених засобами інтерпретуючих систем програмування, різні зовнішні бібліотеки, необхідні для функціонування програм, засобу архівування і захисту даних від несанкціонованого доступу і ін.

Багато програм можуть формувати звіти у форматі MS Excel. Тому для перегляду цих звітів необхідна наявність комп’ютера або самого табличного процесора Excel, або програми перегляду файлів формату Excel. Деякі сучасні програми для можливості перегляду звітів і навіть для введення даних вимагають наявності на комп’ютері якої-небудь програми перегляду Web-сторінок Інтернет і при їхній відсутності не можуть нормально функціонувати.

Спеціалізоване програмне забезпечення являє собою сукупність програм, безпосередньо реалізуючі алгоритми рішення функціональних задач туристського менеджменту. Серед них: GDS Amadeus, Worldspan, Galileo, Sabre. Російські системи бронювання туристських послуг: Алеан, Сирена, Matisse, Express, Кипарис, Пансіон, ТИС Навігатор, українська – UTIS.

Лінгвістичне забезпечення – це система штучних мов, термінів і визначень, використовуваних у процесі розробки і функціонування інформаційної системи. Воно включає:

· мови опису структурних одиниць інформації (реквізитів, показників, документів);

· керування (маніпулювання) даними інформаційної бази;

· опису алгоритмів рішення бухгалтерського обліку;

· інформаційно-пошукових систем спеціального призначення.

Організаційне забезпечення – це сукупність методів і засобів, що регламентують взаємодію експлуатуючого й обслуговуючого персоналу з технічними засобами, програмним забезпеченням і між собою в процесі функціонування інформаційної системи.

Експлуатуючий персонал складають співробітники підрозділів управління, що безпосередньо використовують систему в рішенні своїх професійних задач.

Обслуговуючий персонал – співробітники, що виконують функції забезпечення функціонування системи: підтримку нормальної працездатності технічних засобів, програмного забезпечення, схоронності і цілісності інформаційної бази.

Правове забезпечення – це сукупність правових норм, що регламентують правовідносини при створенні і функціонуванні системи.

СРСР вступив у Міжнародну Організацію Інтелектуальної Власності (WIPO) у 1968р., у 1973р. приєднався до Всесвітньої конвенції «Про авторське право» (1952р.), а також виступав стороною в декількох двосторонніх конвекціях. Однак у нашому законодавстві немає статті, по якій можна притягти до відповідальності як фізичну, так і юридичну особу за використання неліцензійного програмного забезпечення.

Методичне забезпечення – це сукупність законодавчих, нормативних актів і інструкцій з областей знань, що забезпечують юридичну підтримку прийняття рішень, а також дозволяють розробити алгоритми обробки інформації.

Ергономічне забезпечення являє собою сукупність методів і засобів, призначених для створення умов високоефективної і безпомилкової діяльності фахівців у процесі створення і функціонування системи. Воно включає:

· комплекс різної документації, що містить ергономічні вимоги до робочих місць, умови роботи персоналу, програмного забезпечення (дизайн екранів) і т.д.

· набір найбільш доцільних способів реалізації цих вимог і ергономічна експертиза їхньої реалізації;

· комплекс методів, учбово-методичних матеріалів і технічних засобів, що дозволяють сформулювати вимоги до рівня підготовки персоналу і створити систему добору кадрів;

· методів і методик, що забезпечують високу ефективність роботи фахівців.

Відповідно до визначення, прийнятого ЮНЕСКО, інформаційна технологія – це комплекс взаємозалежних, наукових, технологічних, інженерних дисциплін, що вивчають методи ефективної організації праці людей, зайнятих опрацюванням і збереженням інформації; обчислювальну техніку і методи організації і взаємодії з людьми і виробничим устаткуванням, практичні додатки, а також пов’язані з усім цим соціальні, економічні і культурні проблеми. Самі інформаційні технології вимагають складної підготовки, великих початкових витрат і наукомісткої техніки. Їхнє введення повинно починатися зі створення математичного забезпечення, формування інформаційних потоків у системах підготовки спеціалістів.

Змістовий модуль 2

«Інформаційні системи та технології в державному управлінні»

Тема 7: Система інформаційно-аналітичного забезпечення державного управління (4 год.)

1. Поняття системи інформаційно-аналітичного забезпечення (СІАЗ).

2. Історія становлення СІАЗ в незалежній Україні.

Література: 2, 3, 5, 11, 15, 16, 17, 18, 19, 20.

1. Поняття системи інформаційно-аналітичного забезпечення (СІАЗ):

Система інформаційно-аналітичного забезпечення (СІАЗ) – це сукупність програмних та апаратних рішень, що дозволяє здійснювати стратегічне керування, аналіз діяльності галузей на основі визначення ключових індикаторів ефективності і збалансованої системи показників, забезпечують рішення задач динамічного фінансового планування, побудови прогнозів і ін. Систему побудовано з використанням класифікатору адміністративно-територіального устрою на основі картографічних даних чи адміністративно-територіальний класифікатор картографічних даних, чи скорочено (АТК КД) – елемент системи інформаційно-аналітичного забезпечення, що дозволяє ввести додаткову класифікацію даних до їх територіальній приналежності.

Основні напрями робіт зі створення типової системи інформаційно – аналітичного забезпечення (СІАЗ) місцевих органів виконавчої влади

Завдання Національної програми інформатизації

Розробити та впровадити пілотний проект системи інформаційно-аналітичного забезпечення місцевих органів виконавчої влади

Замовник: Державний комітет зв'язку та інформатизації

України

Виконавець: Інститут телекомунікацій і глобального

інформаційного простору НАН України

Дата добавления: 2018-05-09; просмотров: 410; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

12 3 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!