Тема: ПСИХОЛОГІЯ СПІЛКУВАННЯ. МОВА І МОВЛЕННЯ

 

1. Поняття про спілкування. Теоретична модель організації спілкування. Функції і форми спілкування

2. Багатоплановий характер спілкування.  Структура (аспекти, функції) спілкування (комунікативна, перцептивна, інтерак­тивна)

3. Класифікація видів спілкування. Педагогічне спілкування. 

4. Засоби спілкування (вербальні і невербальні). Мова і мовлення. Невербальні засоби спілкування, їхня роль у діяльності вчителя

5. Мова і мовлення. Функції мови і мовлення. Види мови і мовлення.Результативні мовні ефекти

6. Оволодіння навичками спілкування. Правила продуктивного слухання. Умови успіху комунікації

 

1. Поняття про спілкування. Теоретична модель спілкування

 

Поняття "спілкування" вживається у психологічній літературі в різних значеннях:

– як обмін думками, почуттями, переживаннями (Л.С. Виготський, С.Л. Рубінштейн);

– як один із різновидів людської діяльності (Б.Г. Ананьєв, М.С. Коган, І.С. Кон, О.О. Леонтьєв);

– як специфічна, соціальна форма інформаційного зв'язку (О.Д. Урсун, Л.О. Резников) та інші;

– як взаємодія, стосунки між суб'єктами, які мають діалогічний ха­рактер (Г.М. Андрєєва, B.C. Соковнін, К.К. Платонов).

Спілкування трактують як різноманітні контакти між людьми, зумовлені потребами спільної діяльності (С.Д. Максименко, А.А.Петровський), як багатоплановий процес взаємодії, взаємовпливу, взаємосприймання і взаєморозуміння між людьми (О.О. Бодальов).

При цьому поняття "спілкування" розмежовується з поняттям "комунікація". Останню тлумачать як передачу інформації в межах взаємодії різ­них систем, яка може мати однобічний характер.

Психологічний зміст спілкування. 1. Спілкування – це процес взаємодії (взаємоактивний процес), в якому обидві сторони, що спілкуються є активними. У процесі спілкування формуються, виявляються й реалізуються міжособистісні взаємин. 2. Спілкування має онтогенетичний характер. Поза цього процесу неможливе формування особистості. 3. Спілкування має суспільний характер, бо взаємодія людини з оточуючим світом здійснюється в системі об'єктивних стосунків, що складаються між людьми в їх суспільному житті та виробничій діяльності. 4. Спілкування носить історичний характер. У процесі спілкування складаються і реалізуються як особистісні, так і суспільні відносини. 5. Спілкування являє собою суб'єкт-суб'єктну діяльність. Спілкування з неживими предметами умовне. 7. Спілкування є основною потребою, без якої людина не формується як особистість. Саме у спілкуванні виявляються характер, темперамент, розум і здібності особистості. 8. Спілкування тісно пов'язане з діяльністю. Будь-яка форма спілкування є специфічною формою спільної діяльності людей. 9. У процесі спілкування формуються духовні потреби, морально-політичні й естетичні почуття; складається характер.

Теоретична модель спілкування

Спілкування має певну структуру або теоретичну модель його організації. Ця модель містить такі компоненти: зміст, мета, засоби, учасників, тип зв'язку, який встановлюється між учас­никами, форма та результат спілкування.

Зміст спілкування – це інформація, яка передається від одно­го учасника спілкування іншому. Люди обмінюються один із од­ним широким спектром відомостей про світ, знаннями, уміннями, навичками, оціночними критеріями, прогнозами, спогадами тощо.

Мета спілкування – те, заради чого здійснюється взаємодія. Звичайно реалізуються такі цілі й наміри: спонукання партнера до спілкування щодо дій, гальмування небажаної дії, узгодження взаємних дій.

Засоби спілкування – це способи кодування, передачі, пере­робки і розшифровки його змісту. Розрізняють вербальні (мовлен­нєві) та невербальні (не мовленнєві) засоби спілкування.

Тип зв'язку встановлюється між учасниками в межах односпрямованого виду спілкування, оскільки інформація надходить з одного боку (наприклад, монолог), і двоспрямованого, який пе­редбачає взаємний обмін інформацією (наприклад, діалог).

Результат спілкування передбачає зміну взаємовідносин, що відбувається на основі інтерпретації інформації.    

 

Функції і форми спілкування

Спілкування виконує різноманітні функції.

Першою є регулювання спільної діяльності (ця функція закладе­на вже в самому слові "спілкування").

Участь у спільній діяльності вимагає від кожної людини певних знань. Діти отримують їх внаслідок спілкування з дорослими. Звід­си випливає друга функція спілкування - пізнання. Навіть немовля, спілкуючись з дорослим, уже засвоює основні компоненти спілкуван­ня як діяльності: здатність зосереджувати увагу на тому, хто до нього звертається; збуджуватися при встановленні контакту; здатність по­чергово вслухатись і "відповідати", а отже, проявляти ініціативу; ро­зуміти, коли від нього чекають слухання, а коли відповіді і якої. У віці близько трьох років дитина вже знає, як спілкуватись і здатна роби­ти це у внутрішньому плані. Ця здатність є виявом свідомості, тобто спілкування має ще одну, третю функцію; воно є первинним інстру­ментом формування свідомості людини.

Дитина дістає відомості про довкілля в "у предметненому" вигляді й поступово переходить до "опредметнення" самої себе, виокремлен­ня свого "Я". Звідси четверта функція спілкування – самовизначення індивіда. Таким чином, спілкування, поряд із працею, можна вважати особистісно формувальним чинником.

Функції спілкування (Б. Ломов): 1) інформативно-комунікативна (взаємне інформування, прийом і переда­ча інформації, обмін думками, рішеннями та ін.); 2) регулятивно-комунікативна (регуляція не тільки власної поведінки, а й поведінки інших людей); 3) афективно-комунікативна (передача емоцій, почуттів).

 

Виділяють також такі функції: 1) контактна – встановлення контакту як спільної готовності до прийому та передачі повідомлень, підтримування взаємозв'язку; 2) координаційна (взаємне погодження дій при організації спільної діяльності); 3) спонукання (стимулювання) – підтримка, стимуляція активності парт­нера до спілкування; 4) розуміння – усвідомлення обома сторонами спілкування обставин, умов, спільних установок, переживань тощо; 5) встановлення стосунків – усвідомлення та зміна свого власного місця в системі рольових, статусних, ділових, міжособистісних та інших зв'язків; 9) вияв впливу – зміна поведінки, особистісно-змістових значень партнера, в тому числі його на­мірів, установок, поглядів, рішень, умінь, дій.

Форми спілкування

Спілкування між людьми може відбуватися в різних формах: анонімній, функціонально-рольовій та неформальній.

Анонімне спілкування

– взаємодія між незнайомими чи не пов'яза­ними особистісними стосунками людьми. Це можуть бути тимчасові зв'язки між суб'єктами, в яких вони виступають як громадяни, жите­лі одного району, пасажири транспорту, глядачі. Вони зустрічаються, вступають у контакти один з одним і розходяться. Партнери зі спілку­вання залишаються анонімними.

Функціонально-рольове спілкування передбачає зв'язки між його учасниками, які виконують певні соціальні ролі в часових відрізках різної тривалості. Партнерів у цьому спілкуванні поєднують взаєм­ні обов'язки: лікар – хворий, керівник – підлеглий, вчитель – учень тощо.

Здебільшого функціонально-рольове спілкування – це різноманіт­ні особистісні контакти поза межами офіційних стосунків, скажімо, спілкування між друзями (неформальне). Його особливістю є вибір­ковість щодо партнера.

 

2. Багатоплановий характер спілкування

 

Г. Андреєва виділила три аспекти спілкування: комунікативну (обмін інформацією), інтерак­тивну (обмін діями й організація взаємодії партнерів) та перцептивну (взаємне сприйняття партнерів зі спілкування і встановлення на цій основі взаєморозуміння).

 Комунікативний аспект – це різні форми та засоби обміну і передавання інформації, завдяки яким стають можливими збагачення досвіду, нагромадження знань, оволодіння діяльністю, узгодження дій та взаєморозуміння людей. Комунікація може відбуватися і без участі свідомості – шляхом невербальної поведінки (погляд, вираз обличчя, пози, міжособистісна дистанція, інтонації голосу). Комунікативна взаємодія людей відбувається переважно у вербальній (словесній) формі – в процесі мовного спілкування.

Спілкування завжди передбачає певний вплив на інших людей, зміну їх поведінки та діяльності. У цьому разі виявляється інтерактивний аспект спілкування, функція впливу. Поради, інструкції, вимоги, накази, що висловлені у мовній формі та адресовані іншій особі, є спонуканнями до дії та регуляторами її поведінки. Інтерактивний компонент структури спілкування пов'язаний з обміном діями між людьми, з організацією їхньої спільної діяльності. У психології виді­ляють два типи взаємодії – кооперативну і конку­рентну. Кооперативна взаємодія спрямована на підсилення контактів між людьми, на збільшення їхньої привабливості, а конкурентна – на зменшення контактів і ступеню симпатії та привабливості лю­дей.

Присутність інших осіб суттєво впливає на діяльність, поведін­ку, стан людини, навіть якщо прямий контакт між ними не вста­новлюється. Форма впливу, за якої підвищується продуктивність діяльності однієї людини під впливом іншої або групи людей, на­зивається фасилітацією. Наприклад, спортсмен у присутності суперника або іншої людини покращує свій результат.

Крім форм впливу, розрізняють три способи взаємодії: пере­конання, наслідування, навіювання. Переконання – це процес логічного обґрунтування певного судження або умовиводу. Наслідування – це відтворювання індивідом певних рис по­ведінки, манер, дій, вчинків. Навіювання – психологічний вплив однієї людини на іншу або групу людей, розрахований на некритичне сприймання слів і ви­ражених у них думок. Одна з притаманних людині властивостей психіки, при цьому найбільш висока навіюваність у дітей.

Перцепція – це процес сприймання один одного партнерів і встановлення на цій основі взаєморозуміння. Обмінюючись інформацією, встановлюючи комунікативні зв'язки для досягнення цілей діяльності, взаємодіючи і здійснюючи різнобічні впливи на інших партнерів, люди безпосередньо сприймають один одного і мають можливість пізнавати фізичні, психологічні та індивідуальні особливості одне одного.Перцептивний компонент спілкування передбачає сприймання, розумін­ня і оцінення людини людиною.  

Психологічні механізми, які за­безпечують процес сприймання й оцінки іншої людини: 1) механізми пізнання й розуміння людьми один одного (іденти­фікація, емпатія, атракція); 2) механізми оцінки самого себе (рефлексія) у процесі спілкування; 3) механізми, які забезпечують прогнозування поведінки парт­нера по спілкуванню (каузальна атрибуція).

Ідентифікація – ототожнення себе з іншою людиною або з гру­пою, зразком. Ідентифікація допомагає зрозуміти почуття іншо­го, його переживання, вчинки. Ми ніби ставимо себе на місце іншої людини і відновлюємо в пам'яті, що самі переживали у відповід­ний момент.

Рефлексія – усвідомлення людиною того, як вона сприймаєть­ся партнером по спілкуванню, корекція своєї поведінки відповід­но до можливої поведінки іншого.

Сприймання людини людиною супроводжується явищем стереотипізації. Стереотип – це образ людини, який сформувався та яким користуються як штампом. Звичайно стереотип виникає на основі обмеженого минулого досвіду. Особливо поширеними є ет­нічні стереотипи, коли на основі обмеженої інформації про окре­мих представників певної етнічної групи робляться упереджені висновки стосовно всієї групи. Найбільш поширеними є стерео­типи про безпосередній зв'язок між зовнішніми даними людини й рисами її характеру та інтелектом.

 

3. Класифікація видів спілкування.

 

Класифікація видів спілкування здійснюється за певними параметрами, залежно від соціальних функцій (формальне, неформальне), контингенту учасників (міжособистісне, особистісно-групове та міжгрупове), метою (ділове, особисте, міжособистісне), тривалості стосунків, міри опосередкування, завершеності, бажаності тощо.

Формальне. Спілкування, обумовлене соціальними функціями, регламентоване як за змістом, так і за формою.

Неформальне. Спілкування, наповнене суб'єктивним особистим зміс­том, обумовлене тими особистісними відносинами, які склалися між партнерами. Вищі форми неформального спілкування – любов і дружба.

Залежно від того, наскільки яскраво проявляються відно­сини.

Соціально орієнтоване,при якому соціальні відносини виражені найбільш яскраво (лекції, доповіді та ін.).

Групове предметно орієнтоване,при якому чі­тко визначені відносини, обумовлені спільною діяльністю. Це спілкування в процесі праці, на­вчання.

Особисто орієнтоване спілкування, тобто спілкування однієї людини з іншою.

Міжособистісне спілкування характерне для первинних груп, в яких усі члени підтримують між собою безпосередні контакти і спілкуються один з одним, коли одну із сторін спілкування репрезентує особистість, а іншу – група. Таким є спілкування вчителя з класом, керівника – з колективом підлеглих, оратора – з аудиторією.

Міжгрупове спілкування передбачає участь у цьому процесі двох спільнот.

Спілкування може відбуватись як взаємодія сторін, між якими встановлюється комунікативний зв'язок, коли співрозмовники безпосередньо сприймають один одного, встановлюють контакти й використовують для цього всі наявні у них засоби.

Опосередковане спілкування – це комунікація, в яку входить проміжна ланка – третя особа, технічний засіб або матеріальна річ. Опосередкування може бути репрезентоване телефоном як засобом зв'язку, написаним текстом (листом), що адресований іншій особі, чи посередником.

В залежності від засобів спілкування виділяють мовне спілкування і немовне спілкування.

4. Засоби спілкування (вербальні і невербальні). Мова і мовлення. Невербальні засоби спілкування, їхня роль у діяльності вчителя

Розрізняють вербальні й невербальні засоби спілкування.

До вер­бального засобу належать мова й мовлення. Мова – це система словесних знаків. Вона містить у собі слова (їх значення) і син­таксис – набір правил, за якими будується речення. Мова – об'єк­тивне явище життя суспільства. Вона є одним із виявів націона­льної самосвідомості й культури, духовним надбанням кожного народу.

Мовлення – це мовленнєвий процес, мовленнєва діяльність, мова в дії. Мовлення є явищем психічним. Воно завжди індивіду­альне й суб'єктивне, тому що виявляє ставлення індивіда до об'­єктивної реальності. Розрізняють зовнішнє (усне і писемне) і вну­трішнє мовлення. Зовнішнє мовлення, у свою чергу, поділяється на монологічне (розмова однієї людини) і діалогічне (розмова двох людей). Особливим різновидом мовленнєвої діяльності є внутрі­шнє мовлення, звернене до самого себе.

Невербальними засобами є: 1) паралінгвістичні (інтонація, паузація, дихання, темп, ритмі­ка, гучність, тональність тощо); 2) екстралінгвістичні (стук у двері, сміх, плач, різноманітні шуми); 3) кінетичні (жести, міміка, контакт очей); 4) проксемічні (пози, рухи тілом, просторово-часова організація). Розташування партнерів обличчям одне до одного символізує повагу до співрозмовника. Дистанція є свідченням офіційності партнерів у спілкуванні або навпаки. Дистанція поділяється на особисту (для спілкування друзів) і соціальну (для офіцій­ного спілкування). Часова організація спілкування також доповнює мовленнєві контакти. Вчасний прихід на зустріч символізує ввічливість до партнера, запізнення ж тлумачиться як неповага; 5) моторні дії, які як засіб невербального спілкування спеціаль­но використовуються для передачі повідомлень: рухи в балеті, рухи диригента в оркестрі, регулювання вуличного руху, ко­манди прапорцем у спорті тощо. Це специфічні засоби спілку­вання, які використовуються у різних видах професійної діяль­ності, де без них взаєморозуміння між людьми неможливе; 6) обмін предметами. Передаючи або пересилаючи один одному предмети, люди тим самим повідомляють або нагадують про певні обов'язки, відносини, вчинки, події. Наприклад, вручен­ня подарунків, букетів, кубків, медалей тощо.

Вербальні та невербальні засоби спілкування тісно взаємопов'язані. Експериментально встановлено, що понад 50% змісту інформації пе­редається виразом обличчя, близько 40% – інтонуванням слів і мен­ше 10% - їхнім значенням.

 

У педагогічному спілкуванні невербальні засоби часто мають са­мостійне смислове значення.

Навколомовні компоненти спілкування в системі "вчитель-учень" можна поділити на кілька типів залежно від їхньої ролі в процесі спіл­кування вчителя з учнем:

1) "пошукові компоненти", які вчитель враховує перед спілкуванням;

2) сигнали, які використовують для корекції вже встановленого кон­такту;

3) регулятори, які поділяються на сигнали від учнів - підтвердження того, що вчителя зрозуміли, і ті, які йдуть від учителя із "запитан­нями" про розуміння сказаного;

4) модуляція голосу вчителя та учнів як реакція на зміну умов спіл­кування.

Зазначимо, що всі ці навколомовні засоби мають різні функції. Учи­тель має вміти не просто правильно обрати навколомовний засіб, на­приклад, не переплутати стверджувальної інтонації з питальною, а вмі­ти висловити різну міру стверджування, різні відтінки питання. Інто­наційні перепади, інтонаційний "малюнок" використовують для того, щоб безпосередньо впливати на почуття учнів: функція вияву емоцій.

Мовлення вчителя супроводжується жестами, які допомагають виявити почуття. Жести поділяються на значущі, виразні та побічні. Значущі жести – це стверджувальний чи заперечувальний кивок, не­впевнене стискання плечима та ін., тобто такі, що можуть слугувати в розмові самостійною реплікою. Виразні жести застосовуються вчите­лем для підкріплення якихось особливо важливих, емоційних, пере­конливих місць у фразі. Вчителі-майстри звертаються до них нечасто, аби підкреслити їхню важливість, оскільки часте, одноманітне повто­рення певних рухів неприємне, викликає роздратування. Побічні ру­хи шкідливі для мовлення вчителя, оскільки відволікають учнів.

 

5.  Мова і мовлення

Мова – суто людський засіб спілкування в духовному і практичному житті і являє собою систему знаків для передавання, приймання і використовування інформації. Мова – система знаків, що слугує засобом людського спілку­вання, розумової діяльності, способом вираження самосвідомості особистості, передачі і збереження інформації від покоління до покоління.

 

Мова: найважливіший засіб спілкування людей; система знаків, яка послуговує засобам людського спіл­кування, діяльності мислення; засіб висловлення та повідомлення думок і почуттів;нерозривно пов'язана з мисленням; знаряддя думки; засіб формування, оформлення думки; становить систему знаків, матеріальних за природою і соціальних за своєю функцією; суспільне явище; носій суспільної свідомості; виникає з потреби людей у спілкуванні в процесі спільної трудової діяльності; виявляє себе в мовленні її носіїв

Мовлення – процес використання людиною мови з метою спілкування.

Мовлення: процес добору й використання засобів мови для спілку­вання з іншими членами мовної групи;форма спілкування, існування живої мови;щодо мови є частковим, окремим, індивідувальним яви­щем;мова в дії;вербальна комунікація;процес спілкування за допомогою мови;предмет вивчення лінгвістики, психології, педагогіки, фізіології;засіб спілкування, думки, свідомості;форма існування.

Функції мовлення: комунікативна –використання мовлення з метою пере­дачі іншим людям певної інформації;індикативна –використання мовлення для передачі іншим людям деякого повідомлення з метою вказати на пев­ний об'єкт; предикативна –використання мовлення з метою повідо­млень власних суджень з деяких питань; семантична (змістова) –використання мовлення з метою передачі суті, прихованої в думці; емоційна –використання мовлення з метою висловлюван­ня власного емоційного ставлення до об'єкта чи ситуації тощо

Головні складові мовної системи – її словниковий склад і граматична будова.

Словниковий склад – це сукупність слів кожної окремої мови.

Граматична будова мови – функція, зумовлена потребами спілкування та розвитком вираження змісту предмета у формі інформаційних структур.

Фізіологічне підґрунтя мовлення – це умовно-рефлекторна діяльність кори великих півкуль головного мозку.

Види мовлення

Усне мовлення – це звучне мовлення, яке сприймається іншими людьми на слух. Усне мовлення поділяється на діалогічне та монологічне.

Письмове мовлення – це особливий різновид мовлення, що дає змогу спілкуватися з відсутніми співрозмовниками, які є не лише сучасниками того, хто пише, а й житимуть після нього.

Внутрішнє мовлення відрізняється за своєю структурою від зовнішнього мовлення тим, що воно дуже скорочене, уривчасте, в ньому опускається більшість другорядних членів речення

Результативні мовні ефекти

Ефект нових фраз.

Будь-який виступ варто починати з попередньо підібраних чи "на льоту" придуманих фраз. Задум полягає в тому, щоб відразу викликати до себе увагу. Не до своєї промови, а саме до себе як особистості. Для цього використовуються різні варіанти: тепле звертання до аудиторії (наприклад, "я радий зустрічі з вами"), виклад якихось цікавих даних, що представляють життєвий чи професійний інтерес для слухачів.

Ефект квантового викиду інформації.

Навіть слухаючи цікавого лектора, люди з різних причинах утомлюються, можуть втрачати логіку промови, відволікаючись на спілкування з тими, хто сидить поруч. Щоб звести до мінімуму подібні втрати, доцільно побудувати виступ за принципом "розсипу новизни". Тобто, через визначені тимчасові інтервали в ньому повинна звучати якась нова інформація: у вигляді емпіричних даних, оригінального судження, яскравої цитати, риторичного питання.

Ефект аргументації.

Це один з надійних риторичних прийомів. Можна, не володіючи багатим на інтонацію голосом, викликати розташування до себе слухачів, використовуючи переконливу і доступну для засвоєння аргументацію. От чому, коли виступає фахівець, він добре сприймається тими, хто працює в сфері його професійних інтересів. Слухачі починають активно міркувати і чіпко стежити за ходом викладу думок виступаючого. Подібна розумова причетність є гармонією вдалого мовного спілкування.

Ефект релаксації.

 Промовцю варто пам'ятати, що в силу багатьох причин серед його слухачів є люди, яким цікаво не все, про що він розповідає, що в деяких слухачів немає звички довго слухати когось, не виключено, що хтось з них відчуває нездужання чи втому. Все це утрудняє утворення загальної емоційної реакції на промову виступаючого. У цьому випадку варто запропонувати щось таке, що могло б цих людей психологічно об'єднати, налаштувати до співпереживання. Для вивільнення таких людей зі своїх суб'єктивних станів немає кращого засобу, аніж гумор. У виступі він може бути реалізований у вигляді дотепного авторського висловлювання, запозиченого жарту, якогось веселого каламбуру. Гумор є природним консолідатором людей, тому що викликає в них схожі емоції, допомагає "перезарядити" інтелект новою енергією.

6.Оволодіння навичками спілкування. Правила продуктивного слухання. Умови успіху комунікації

 

Можливість саморозвитку значною мірою залежить від сформованості навичок міжособистісного спілкування, від того, наскільки лю­дина зможе зрозуміти, що саме відбувається в процесі її контактів з іншими, від того, чи вдається їй знайти з ними спільну мову і спільно розв'язувати проблеми.

Метою розвитку навичок спілкування має бути не вдосконалення здатності маніпулювати іншими, а розвиток здатності створювати са­мому чи спільно з партнерами такі умови й атмосферу стосунків, які б сприяли психологічному зростанню людини, розкриттю її конструк­тивних можливостей.

Напрям практичної психології, змістом якого є підвищення кому­нікативної компетентності людини й оволодіння нею навичками та прийомами міжособистісного спілкування, дістав у літературі різні назви: соціально-психологічний тренінг (СПТ), лабораторний тре­нінг, групова психотерапія, активне соціально-психологічне навчан­ня, тренінг сенситивності та ін.

---

Дата добавления: 2018-05-09; просмотров: 1442; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!