ТЕМА 8. ПРАВА ТА ОБОВ’ЯЗКИ УЧАСНИКІВ
ІНФОРМАЦІЙНИХ ВІДНОСИН
ПЛАН
Основні інформаційні права та свободи.
Право на інформацію.
Електронно-цифровий підпис як інститут інформаційного права.
ЛІТЕРАТУРА
1. Загальна декларація прав людини, затверджена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р.
2. Європейська Конвенція про захист прав людини і основних свобод (від 3 вересня 1953 р.).
3. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (від 23 березня 1976 р.).
4. Декларація про право доступу до інформації, прийнята у лютому 1992 р.
5. Конвенція Ради Європи “Про захист особи у відношенні автоматичної обробки персональних даних”, прийнята у 1981 р.
6. Директива Ради Європи “Про захист фізичних осіб в умовах автоматичної обробки даних і про вільний обіг цих даних” від 1995 р.
7. Конституція України // Урядовий кур’єр, № 129-130 від 13.07.96 р. - К., 1996.
8. Про інформацію: Закон України від 2 жовтня 1999 року № 2657-ХІІ.
9. Про електронно-цифровий підпис: Закон України від 22 травня 2003 р.
10. Бачило И.Л., Лопатин В.Н., Федотов М.А. Информационное право: Учебник. – СПб.: Из-во “Юридический центр Пресс”, 2001. – 789 с.
11. Копылов В.А. Информационное право: Учебник. - 2-е изд., перераб. и доп. - M.: Юристь, 2002.
12. Лопатин В.Н. Информационные аспекты национальной безопасности // Computer World, 1998.-№ 4.
Основні інформаційні права та свободи.
Найбільшою цінністю права є права людини. Найповніше права людини реалізуються в правовій державі. Серед національних інтересів України особливе місце займає реалізація основних прав та свобод громадян в інформаційній сфері. Вона базується на принципах свободи інформації та заборонному принципі права – все, що не заборонено законом, дозволено. Цей принцип закріплено в міжнародних правових документах, Конституції України та інших законах.
|
|
|
У Загальній декларації прав людини, затвердженій Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., кожна людина має право на свободу (ст. 3), право на свободу думки (ст. 18), право на свободу переконань та на вільне їх вираження.
Це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, отримувати і розповсюджувати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів (ст. 19).
Ці права і свободи знайшли своє вираження у цілій низці міжнародних актів:
- у ст. 10 Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод (від 3 вересня 1953 року), де додатково було зафіксовано, що свободи отримання і розповсюдження інформації здійснюються без будь-якого втручання з боку державних органів;
- у ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (від 23 березня 1976 року), де уточнюється, що ці свободи відносяться до будь-якої інформації, ідей та способів їх розповсюдження.
|
|
|
Ці права і свободи закріплені в Конституції України (прийнята на 5 сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року):
- право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції – ст. 31;
- право на недоторканість особистого і сімейного життя, особисту і сімейну таємницю – ч. 1, 2 ст. 32;
- свобода думки і слова – ч. 1 ст. 34;
- право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію будь-яким законним шляхом – ч. 2 ст. 34;
- свобода об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів – ст. 36;
- право звертатися особисто, а також направляти колективні письмові звернення у державні органи влади та органи місцевого самоуправління – ст. 40;
- право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності – ч. 1 ст. 41;
- право власності є непорушним – ч. 4 ст. 41;
- право на вільний доступ до інформації про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення – ч. 2 ст. 50;
|
|
|
- право на освіту – ст. 53;
- свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності – ст. 54;
- право на правову допомогу – ст. 59.
Ці права та свободи громадян при реалізації можуть бути обмежені правами і свободою інших осіб та у випадках, вказаних у Законі.
У п. 2 ст. 29 Загальної декларації прав людини записано, що при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна підлягати тільки таким обмеженням, які встановлені законом виключно з метою:
- забезпечення визнання та поваги прав і свобод інших осіб (у ст. 12 Декларації наведені права і свободи інших осіб: особисте та сімейне життя, недоторканість житла, таємниця листування, гідність і репутація);
- задоволення справедливих вимог моралі;
- суспільного порядку;
- загального добробуту у демократичному суспільстві.
В Європейській Конвенції про захист прав людини і основних свобод (п. 2 ст. 10) поряд з підтвердженням обмеження прав тільки по закону розширюється і уточнюється перелік засад для такого виду обмежень:
|
|
|
- в інтересах державної безпеки, територіальної цілості, суспільного спокою;
- з метою запобігання заворушень та злочинів;
- для охорони здоров’я та моральності;
- для захисту репутації та прав інших осіб;
- для запобігання розголошення інформації, яка отримана конфіденційно;
- для забезпечення авторитету і законності правосуддя.
У п. 3 ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права визначені такі засади для обмежень:
- для поваги прав і репутації інших осіб;
- для охорони державної безпеки;
- для охорони суспільного порядку;
- здоров’я або моральності населення.
Разом з тим, у ст. 20 надається прямий перелік обмежень: будь-яка пропаганда війни, будь-який виступ на користь національної, расової або релігійної ненависті, яка провокує дискримінацію, ворожнечу або насилля повинна бути заборонена законом.
Конституція України до засад для обмеження основних інформаційних прав і свобод громадянина відносить:
- захист здоров’я – ст. ст. 49, 50;
- захист дитинства – ст. 52;
- захист моральності – ст. ст. 55, 56;
- захист засад конституційного строю – ст. 64;
- забезпечення безпеки та оборони держави – ст. 65.
Крім того, у ст. 29 Конституції закріплена можливість обмеження прав і свобод громадян з визначенням строків їх дії. А у ст. 63 Конституції закріплено, що ніхто не зобов’язаний давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначено законом.
З цього порівняльного аналізу можна зробити такий висновок: основні інформаційні права і свободи людини (громадянина) закріплені у всіх розглянутих документах та однакові за своїм змістом. Засади їх обмеження дещо різні за своїм змістом.
1. Засади для обмеження інформаційних прав:
- захист конституційного устрою;
- захист моральності, здоров’я, прав, законних інтересів інших осіб;
- забезпечення оборони і безпеки держави;
- забезпечення суспільного спокою з метою запобігання безладь і боротьби зі злочинністю;
- запобігання розголошення конфіденційної інформації;
- забезпечення авторитету і законності правосуддя;
- умови надзвичайного стану, які встановлені згідно законодавства.
Випадки прямого обмеження інформаційних прав:
- використання прав з метою зміни конституційного устрою;
- пропаганда соціальної ненависті, расової, національної, релігійної, мовної переваги, насилля та війни;
- порушення прав на недоторканість особистого життя;
- порушення прав на державну, службову, професійну, комерційну та банківську таємницю.
3. Види інформації з обмеженим доступом:
- державна таємниця;
- службова таємниця;
- комерційна таємниця;
- банківська таємниця;
- професійна таємниця;
- таємниця особистого життя.
4. Відомості, доступ до яких не може бути обмеженим.
Право на інформацію.
У Конституції України є прямі вказівки на види інформації, доступ до яких не може бути обмеженим. Наприклад, у ст. 50 гарантується право кожному на право вільного доступу до інформації про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту. У ст. 32 кожному гарантується право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Така інформація не може бути засекречена.
У статтях 9, 10, 29 Закону України “Про інформацію” законодавець закріплює право громадян України, юридичних осіб і органів державної влади на інформацію, виписує гарантії права на інформацію та шляхи забезпечення доступу до відкритої інформації.
Крім цього, в Україні існує ряд законів та підзаконних актів, в яких наводиться перелік відомостей, доступ до яких не може бути обмеженим (Закон “Про державну таємницю”).
Таким чином, на основі законодавства України можна скласти перелік відомостей, доступ до яких не може бути обмеженим:
- закони (повинні бути офіційно опублікованими – ч. 2 ст. 94 Конституції);
- будь-які нормативні акти, які стосуються прав, свобод та обов’язків людини і громадянина (повинні бути офіційно опублікованими – ч. ч. 2, 3 ст. 57 Конституції);
- інформація про стан довкілля, якість харчових продуктів, предметів побуту (ч. 2 ст. 50 Конституції);
- інформація про надзвичайні події, катастрофи, стихійні лиха;
- екологічна, метереологічна, демографічна, санітарно-епідіміологічна та інша інформація;
- інформація про розміри золотого запасу та державного валютного резерву України;
- інформація про привілеї, компенсації, пільги, які мають окремі категорії громадян, посадові особи та установи;
- інформація про стан здоров’я вищих посадових осіб;
- інформація про факти порушення прав і свобод громадян, а також прав і законних інтересів юридичних осіб;
- інформація про діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування;
- інформація про використання бюджетних коштів;
- інформація про стан боротьби зі злочинністю;
- документи, які накопичуються у відкритих фондах бібліотек, архівів, інформаційних системах державної влади, органів місцевого самоврядування, суспільних об’єднань, організацій тощо.
Кінець ХХ століття – це період формування національного законодавства в інформаційній сфері, забезпечення доступу до інформаційних систем відкритого режиму, створення режиму обмежень до державної таємниці та інших видів інформації з обмеженим доступом.
Сьогодні інформаційне законодавство йде шляхом вдосконалення законодавства про засоби масової інформації, про авторське право, удосконалюється національне законодавство про механізми надання інформації громадянам по каналах бібліотек, архівів тощо. Паралельно з цим удосконалюється законодавство щодо захисту різних категорій інформації: персональних даних, конфіденційної інформації тощо.
Право на інформацію громадян України має свою історію. У Конституції СРСР 1977 року тема права на інформацію самостійно не виділялась. Вона була включена до системи політичних прав і свобод. Конституція закріплювала свободу слова, друку, зборів, мітингів та демонстрацій. Право на інформацію конституційно закріплювалося у зв’язку з гарантіями прав на освіту, використання досягнень культури, право участі у державному управлінні тощо. Крім того, конституційно охоронялися права на таємницю листування, телефонні розмови та телеграфні повідомлення.
Тільки у Конституції України від 1996 року у повному обсязі на державному рівні зафіксовано право на інформацію. Крім цього, право на інформацію, гарантії права на інформацію зафіксовані у ст. ст. 9, 10 Закону “Про інформацію”.
Сьогодні, в системі реалізації права на інформацію виділяються такі суб’єкти: “громадянин” – фізична особа, “населення”, “юридична особа”, “орган державної влади”, “суспільні об’єднання”, “держава”, “міждержавні утворення”. Право на інформацію кожного з них реалізується з урахуванням загального правового статусу цих суб’єктів і їх ролі у визначеному правовому просторі.
Найпершою особою, яка реалізує свої права на інформацію, є громадянин. І.Л. Бачило для визначення його статусу в області права на інформацію необхідно встановити юридичну характеристику громадянина, яка має три визначальних моменти:
1) державно-правовий – пов’язаний з визнанням права та його реалізацією у межах дії права визначеної держави;
2) змістовний – пов’язаний з нормативно встановленим змістом даного права;
3) процесуальний – пов’язаний з порядком реалізації права.
Розглянемо ці моменти докладніше.
1. Державно-правовий момент при визначенні прав особи використовує термін “громадянин”. Юридична наука розглядає громадянина у якості суб’єкта національного публічного і громадянського права. Термін “громадянин” використовується у законодавстві, яке діє у територіальних межах держави та зобов’язує державу гарантувати реалізацію прав громадян на своїй території. Поряд з цим територіальні обмеження прав громадян розширюються таким чином:
- Конституція України передбачає розповсюдження прав і обов’язків громадян на іноземних громадян та осіб без громадянства, які знаходяться на Україні, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами (ст. 26);
- Конституція України використовує не тільки термін “громадянин”, а і термін “людина”, об’єднуючи їх у терміну “кожен”. Цим самим Конституція України включає громадян своєї держави в систему міжнародного права, яка регулює права людини незалежно від її державно-правового статусу;
2. Змістовно-правовий момент права на інформацію має широкі межі. У порівнянні з нормами Декларації ООН про права людини та Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1976 року, конституційні засади права людини і громадянина України передбачають поряд з такими формами його реалізації, як свобода думки і слова, свободу пошуку, отримання, поширення інформації (ст. 34);
3. Процесуальний момент – частково реалізується у Законі України “Про інформацію” (щодо запиту і порядку його забезпечення). Проте, є багато ситуацій, які потребують більш детального врегулювання, наприклад, порядок розповсюдження своєї власної інформації, інформації, яка належить іншим особам.
Нормативного забезпечення потребує питання про право на інформацію юридичних осіб – будь-яких організацій. Особливе місце тут займають ті організації, які беруть безпосередню участь у процесах інформатизації – у розробці програмних продуктів, їх реалізації тощо. У цих організацій особливий правовий статус, правила виробництва інформації та інформаційних ресурсів. В процесі їх діяльності виникають ситуації, які потребують спеціального правового врегулювання.
Сьогодні в процесах розробки і розповсюдження програмних продуктів приймає участь велика кількість програмістів і організацій-посередників. Це виробництво потребує особливої уваги, тому що воно пов’язане з формуванням технічних засад інформаційного суспільства в Україні і включенням її у світовий інформаційний простір. Тому у цій сфері повинні діяти не тільки правові норми, які визначають статус, порядок діяльності цих установ, їх права та відповідальність, а й велика кількість стандартів та технічних умов, які пов’язані зі стандартизацією продукції, встановленням правил виходу на ринок тощо. Поки що законодавчо не врегульовані доля баз даних, інформаційних систем, каталогів, картотек довідкового характеру, службової та ділової інформації, права власника, користувача такої інформації.
Право на інформацію органів державної влади і місцевого самоврядування також має багато проблем.
По-перше, визнання документованої інформації інформаційним ресурсом піднімає питання про функції різних органів державної влади у сфері створення сучасних інформаційних ресурсів, систем і мереж зв’язку для їх отримання і надання споживачеві та забезпечення своєї особистої діяльності.
По-друге, постає питання визначення прав та обов’язків, про створення відповідної матеріальної бази для органів, які займаються збором, обробкою та використанням інформації не тільки в своїй роботі, а й створюють інформаційні засади для розробки державних рішень, визначення політики і реалізації загальнодержавних функцій.
Головне, що органи державної влади і місцевого самоврядування зобов’язані створити умови для забезпечення права громадян і юридичних осіб на інформацію.
Таким чином, право на інформацію можна визначити як нормативно-визначений порядок реалізації повноважень різних суб’єктів (фізичних, юридичних осіб, органів державної влади, місцевого самоврядування, суспільних організацій) в області створення, отримання, збору, зберігання, використання, розповсюдження інформації з метою, що не суперечить свободам, правам та інтересам особи, держави, суспільства та забезпечує реалізацію інших прав і обов’язків цих суб’єктів, які гарантовані законодавством України і нормами міжнародного права.
Згідно зі ст. 9 Закону України “Про інформацію” всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій.
Реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і державою не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.
Кожному громадянину забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України.
Право на інформацію забезпечується:
- обов'язком органів державної влади, а також органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;
- створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації;
- вільним доступом суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; обмеження цього доступу зумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються законодавством;
- створенням механізму здійснення права на інформацію;
- здійсненням державного контролю за додержанням законодавства про інформацію;
- встановленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію (ст. 10 Закону України “Про інформацію”).
В ст. 11 Закону України “Про інформацію ” зазначено, що мова інформації визначається Законом України “Про мови в Україні”, іншими законодавчими актами України в цій галузі, міжнародними договорами та угодами, ратифікованими Україною.
Право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім учасникам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації.
Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом.
Суб’єкт права на інформацію може вимагати усунення будь-яких порушень його права.
Забороняється вилучення друкованих видань, експонатів, інформаційних банків, документів з арх1вних, бібліотечних, музейних фондів та знищення їх з ідеологічних чи політичних міркувань (ст. 45 Закону України ”Про інформацію”).
Інформащя не може бути використана для закликів до повалення конституц1йного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганди в1йни, насильства, жорстокості, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, вчинення терористичних актів, посягання на права і свободи людини.
Не підлягають розголошенню відомості, що становлять державну або іншу передбачену законодавством таємницю.
Не підлягають розголошенню відомості, що стосуються лікарської таємниці, грошових вкладів, прибутків від підприємницької діяльності, усиновлення (удочеріння), листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, крім випадків, передбачених законом (ст. 46 Закону України ”Про інформацію”).
Дата добавления: 2018-04-15; просмотров: 228; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!