Класифікація управлінських методів
| Критерії | Види |
| 1) За функціональним змістом | - організаційно-розпорядчі (адміністративні); - економічні; - правові; - соціально-психологічні. |
| За спрямованістю впливу | - орієнтовані на загальнодержавний рівень; - на різноманітні структури (галузі, регіони, установи, організації та ін.); - методи окремих працівників; |
| За характером управлінського впливу | - прямої дії (передбачають досягнення конкретного результату): правового регулювання, публічного адміністрування; - непрямої дії (передбачають створення сукупності умов для досягнення кінцевих результатів): демократизація, оптимізація, управління, оподаткування тощо. |
14. Організаційно-розпорядчі методи адміністративного менеджменту
Організаційно-розпорядчі (адміністративні) методи державного управління:
- сукупність прийомів, впливів, заснованих на використанні об’єктивних організаційних відносин між людьми та загально-організаційних принципів;
- сукупність засобів правового і адміністративного впливу на відносини людей в організації;
- способи і прийоми, дії прямого і обов’язкового визначення поведінки і діяльності людей з боку відповідних керівних компонентів держави.
Характерні ознаки адміністративних методів:
1) прямий вплив державного органу або посадової особи на керований об’єкт шляхом установлення його повноважень (прав, обов’язків, норм поведінки) і видання конкретних вказівок;
|
|
|
2) односторонній вибір суб’єктом управління найближчої та кінцевої мети, завдань управлінського процесу, порядку, термінів його виконання об’єктом, ресурсного забезпечення та умов поетапного виконання завдань;
3) юридична обов’язковість актів управління (указів, постанов, рішень, розпоряджень, наказів і резолюцій), невиконання яких розглядається як порушення обов’язків та може спричинити не тільки адміністративну чи дисциплінарну відповідальність, а й кримінальну.
Основні групи адмін. методів:
- Регламентаційні (Суттю регламентаційних методів є розмежування і закріплення завдань, функцій, прав і відповідальності, встановлення взаємозв'язків.)
- Нормативні ( призначені для підтримки стабільності організаційних зв'язків за допомогою дисциплінарних вимог і систем відповідальності.)
- Розпорядчі (відображають поточне використання встановлених організаційних зв'язків, їх часткове коригування в разі зміни умов роботи)
15. Економічні методи, їх сфера впливу, застосування
Економічні методи управління[1] – сукупність засобів, способів і прийомів впливу держави, її органів та інститутів на суспільно-економічні відносини з метою розвитку матеріальної бази суспільства, приросту національного валового продукту, здійснення соціальних програм. Сутність полягає в тому, щоб активізувати виробничу діяльність кожного працівника і водночас сприяти нарощуванню економічного потенціалу підприємства в цілому, використовуючи економічні важелі і стимули.
|
|
|
Грошово-кредитна та фінансова політика – метод, за допомогою якого уряд регулює фінансово-економічні відносини в державі, стимулює виробництво, впроваджує розподільчу та перерозподільну функції.
Грошово-кредитна та фінансова політикає одним з впливових економічних методів, за допомогою якого уряд регулює фінансово-економічні відносини в державі, стимулює виробництво, впроваджує розподільчу та перерозподільчу функцію.
Конкурентна політика. З метою зменшення рівня монополізації ринку держава запроваджує заходи з обмеження монополій та створює рівні умови діяльності для всіх суб’єктів господарювання.
Ціноутворення.З метою підвищення конкурентоспроможності вітчизняних підприємств, зменшення рівня монополізації економіки, забезпечення ефективного розвитку конкурентних відносин держава запроваджує ринкові механізми ціноутворення
|
|
|
Ціноутворення – метод, що застосовується державою для соціального захисту окремих категорій населення, запобігання інфляції. Використовуються фіксовані та регульовані ціни
Податкова система[2] – сукупність принципів оподаткування, окремих видів податків, відповідних суб’єктів і суб’єктів оподаткування у їх взаємодії, підпорядкованих законам розвитку і функціонування економічної системи.
Економічне стимулювання – використання державних дотацій та субсидій, пільг в оподаткуванні, встановлення квот на виробництво певних видів продукції, стимулювання матеріально-технічними ресурсами. Види субсидій: товарні, кредитні, цінові.
16. Соціально-психологічні методи в державних органах управління
Під соціально-психологічними методами управління розуміють систему засобів і важелів впливу на соціально-психологічний клімат у колективі, на підвищення ефективності діяльності організації та її окремих працівників
Соціально-психологічні методи управління– способи і прийоми впливу на процес формування та розвитку колективу, а також на соціальні та психологічні процеси, що притаманні групам чи окремим особам.
|
|
|
Соціальні методи державного управління спрямовані на створення надійної системи соціального захисту, яка спроможна забезпечити державний апарат висококваліфікованими професійними кадрами. ( соц. прогнозування, соц. нормування, соц. планування, соц. регулювання)
Морально-етичні методи полягають у формуванні позитивної морально-психологічної обстановки, сприятливої для вирішення поставлених завдань, та засвоєння персоналом державної служби морально-етичних норм.
Під мораллю розуміють правила (принципи) поведінки людей, які стосуються сфери взаємовідносин між ними, а також взаємовідносини їх із суспільством.
Психологічні методи являють собою конкретні засоби і прийоми впливу на процес формування і розвитку колективу. Вони являють собою способи регулювання відносин між службовцями шляхом оптимального добору і розстановки персоналу.(методи комплектування малих груп, методи гуманізації праці, методи професійного добору і навчання)
17. Характеристика апарату державного управління: сутність, специфічні ознаки.
Апарат державного управління:
1)розгалужена і численна сукупність взаємопов’язаних виконавчо-розпорядчих органів (органів виконавчої влади), які діють від імені держави, на основі та на виконання законів, здійснюючи управління державними справами, і наділені для цього владними повноваженнями, компетенцією, певною структурою і кадрами; сукупність органів виконавчої влади, організованих у систему для реалізації цілей виконавчої влади, відповідно до конституційного принципу поділу державної влади;
2) система взаємопов’язаних органів, які діють від імені держави, мають владні повноваження, компетенцію, визначені структуру і кадри; система виконавчо-розпорядчих органів, які на основі та на виконання законів здійснюють управління державними справами.
Сутність поняття апарат державного управління (або адміністративний апарат) полягає в тому, що він є основним механізмом реалізації завдань виконавчої влади, здійснення повсякденної практичної діяльності спрямованої на забезпечення виконання законодавчих і підзаконних актів України, і на цій основі: управління об’єктами державної форми власності; керівництво господарською діяльністю державних підприємств і організацій; реалізацію економічної та соціальної політики держави; вирішення й узгодження значної кількості питань політико-адміністративного, соціально-культурного життя; державного регулювання всіма галузями економіки; надання громадянам управлінських послуг. Отже, апарат державного управління – ключова компонента у виконанні функцій і завдань держави.
Специфічні ознаки:
- Професіоналізм;
- Управлінський характер діяльності: підзвітність, виконання законів, інших рішень законодавчих і представницьких органів, а також вирішення питань, що входять до його компетенції;
- Організуючий характер державного апарату;
- Динамізм, оперативність та конкретність діяльності;
- Сукупність видів виконавчих органів за компетенцією і структурно-функціональною специфікою: галузеві, міжгалузеві, функціональні, державні підприємства та установи;
- Чітка ієрархія побудови та діяльності управлінських ланок, їх субординація та взаємодія.
18. Поняття та правовий статус органів виконавчої влади.
Органи виконавчої влади — самостійний вид органів державної влади, які відповідно до конституційного принципу поділу державної влади покликані здійснювати функції, покладені на виконавчу гілку влади, надавати громадянам державні послуги та наділені для цього відповідною компетенцією.
Категорія “правовий статус” включає наступні основні елементи: завдання та цілі, компетенцію, відповідальність, порядок формування та процедури діяльності органу.
Конституція України встановила три організаційно-правових рівнів органів виконавчої влади: 1) вищий; 2) центральний; 3) місцевий.
Відповідно визначені й види органів виконавчої влади:
1) вищий орган у системі органів виконавчої влади;
2) центральні органи виконавчої влади;
3) місцеві органи виконавчої влади.
Згідно зі ст. 113 Основного Закону , Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. До цієї системи, крім Уряду, входять міністерства, державні комітети і центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом. Відповідно до ст. 118 Конституції , виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації.
Компетенція органу є визначення певного обсягу повноважень, закріпленого за кожним органом виконавчої влади відповідно до покладених на нього завдань і функцій.
Відповідальність (політична) Кабінету Міністрів України – конституційно встановлений обов’язок уряду скласти свої повноваження за встановлених Основним Законом умов. Чим вищий ієрархічний рівень суб’єкта управління, тим вищим є його ступінь відповідальності.
Відповідальність (крім політичної) органів виконавчої влади – певний стан (режим) організаційних відносин між органами, за яким певний орган (посадова особа) правомочний застосовувати заходи дисциплінарної (службової) відповідальності до інших органів (посадових осіб).
Підзвітність і підконтрольність – це певний стан (режим) організаційних відносин між органами виконавчої влади, за яким один орган має право перевіряти діяльність іншого, включаючи право скасовувати чи зупиняти дію його актів, а інший зобов’язаний створювати необхідні умови для таких перевірок і звітувати про свою діяльність
19. Верховна Рада та її повноваження
Верховна Рада України та її повноваження. Верховна Рада України (парламент) – єдиний орган законодавчої влади в Україні. У своїй діяльності Верховна Рада України (далі -ВРУ) керується Конституцією України, законами України; Законом про вибори народних депутатів та міжнародними Актами.
Конституційний склад ВРУ – 450 народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.
Структура ВРУ: Голова Верховної Ради України; Перший заступник Голови ВРУ; Заступник Голови ВРУ; Керівник апарату; Апарат Верховної ради України; Комітети ВРУ; Управління справами ВРУ. Керує Верховною Радою України Голова Верховної Ради України, який обирається народними депутатами таємним голосуванням.
Відповідно до ст. 85 Конституції України [72] до повноважень Верховної Ради України належить: внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених цією Конституцією; призначення всеукраїнського референдуму; прийняття законів; затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього; контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення щодо звіту про його виконання; визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики; затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля; призначення виборів Президента України у строки, передбачені цією Конституцією; заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України; оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України; усунення Президента України з поста в порядку встановленому цією Конституцією; розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України; надання згоди на призначення Президентом України Прем’єр-міністра України; здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до цієї Конституції.
20. Президент України та його повноваження
Президент України – глава держави, найвища посадова особа в системі органів держави; Президент України не очолює і не входить у жодну з гілок державної влади, він уособлює державу й державну владу в цілому. Президент як глава держави уповноважений виступати від її імені в України і поза її межами, є гарантом державного суверенітету й територіальної цілісності; обирається загальнодержавними прямими виборами на 5 років, має право недоторканості.
Основні повноваження Президента України (відповідно до ст. 118 Конституції України):
забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;
представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України;
призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях;
припиняє повноваження ВРУ у випадках, передбачених Конституцією;
вносить до ВРУ подання про призначення Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України;
призначає на посаду та звільняє з посади за згодою ВРУ Генерального прокурора України;
призначає на посади та звільняє з посад половину складу Ради Національного банку України;
вносить до Верховної Ради України подання про призначення на посаду та звільнення з посади Голови Служби безпеки України;
зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності цій Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності; скасовує акти Ради міністрів АРК;
є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави;
очолює Раду національної безпеки і оборони України.
утворює суди у визначеному законом порядку;
підписує закони, прийняті Верховною Радою України;
Президент України видає підзаконні акти, укази і розпорядження.
21. Кабінет Міністрів України, його структура і компетенція
Кабінет Міністрів Україниє вищим органом у системі виконавчої влади. Це колегіальний орган, який спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади. Він є органом загальної компетенції, який є по суті центром з організації виконавчо-розпорядчої діяльності всіх органів виконавчої влади.
До складу Кабінету Міністрів України входять: Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри. Діяльність Кабінету Міністрів забезпечується Секретаріатом Кабінету Міністрів України (далі — Секретаріат). Секретаріат очолює Державний секретар Кабінету Міністрів, який призначається на посаду і звільняється з посади Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України. Секретаріат діє на підставі Положення, яке затверджується Кабінетом Міністрів.
Робочими органами Кабінету Міністрів є урядові комітети, основне завдання яких полягає у формуванні та реалізації державної політики у відповідній сфері згідно зі стратегією, визначеною Кабінетом Міністрів України.
У складі Кабінету Міністрів України діють такі урядові комітети: 1.з питань національної безпеки і оборони, оборонно-промислового комплексу та правоохоронної діяльності; 2.економічного розвитку та з питань європейської інтеграції; 3.соціального, науково-технічного та гуманітарного розвитку; 4. з питань промислової політики, паливно-енергетичного комплексу, екології та надзвичайних ситуацій; 5. з реформування аграрного сектору.
Прем'єр-міністрапризначає Президент України за згодою більш ніж половини конституційного складу Верховної Ради України. Він вносить на ім'я Президента України подання про персональний склад Кабінету Міністрів. Президент призначає або не призначає цей склад. Відсутність самостійних владних повноважень у Прем'єр-міністра України є особливістю української моделі організації виконавчої влади.
22. Місцеві державні адміністрації та їх правовий статус
Місцеві державні адміністрації – єдиноначальні органи виконавчої влади, владні повноваження яких реалізують одноособово їх керівники – голови місцевих державних адміністрації.
1. Голів обласних і районних державних адміністрацій, міст Києва і Севастополя призначає на посаду та звільняє президент та подання Кабінету Міністрів на строк повноважень президента (п.3. ст. 118).
2. Нормативно-правові акти місцевих державних адміністрацій підлягають державній реєстрації у відповідних органах юстиції у встановленому законом порядку і побувають чинності з моменту їх реєстрації.
3.. Рішення голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції і законом України, іншим законодавчим актом, можуть скасувати Президент України, Кабінет Міністрів або голови державної адміністрації вищого рівня.
4. Місцеві державні адміністрації в межах, встановлених Конституцією та законами України, а також актами Президента України та Кабінету Міністрів України, здійснюють управління сферами суспільного розвитку територій і несуть повну відповідальність за соціально-економічний стан справ у області, районі, містах Києві та Севастополі.
5. Місцеві державні адміністрації у частині здійснення ними делегованих органами місцевого самоврядування – місцевими радами – повноважень їм підзвітні і підконтрольні.
Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують:
· виконання Конституції і законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади.
· Законність і правопорядок: додержання прав і свобод громадян.
· Виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку
· Підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів.
· Звіт про виконання відповідних бюджетів та програм.
· Взаємодію з органами місцевого самоврядування.
23. Система місцевого самоврядування в Україні
Місцеве самоврядування – це право та реальна здатність територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста – самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.
Основними рисами місцевого самоврядування в Україні є: демократичний характер, здійснення на всіх щаблях адміністративно-територіального устрою держави (крім АРК), відсутність ієрархії між територіальними громадами, їх органами і посадовими особами, характер соціальної служби, фінансово-економічний, політичний характер, специфічний правовий статус.
Система місцевого самоврядування включає:
· територіальну громаду;
· сільську, селищну, міську раду;
· сільського, селищного, міського голову;
· виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;
· районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст;
· органи самоорганізації населення.
Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, законами.
Виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи. Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади — також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.
Сільський, селищний, міський голова є головною посадовою особою територіальної громади відповідно села (добровільного об'єднання в одну територіальну громаду жителів кількох сіл), селища, міста, обирається відповідною територіальною громадою на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки в порядку, визначеному законом, і здійснює свої повноваження на постійній основі. Сільський, селищний, міський голова очолює виконавчий комітет відповідної сільської, селищної, міської ради, головує на її засіданнях.
24. Лідерство в групах та колективах. Лідерські якості керівника у здійсненні політики держави.
Лідер— наділений найбільшим ціннісним потенціалом індивід, який має провідний вплив у групі.
ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО – процес міжособистісної взаємодії, в ході якого авторитетні люди, наділені реальною владою, здійснюють легітимний вплив на все суспільство, чи певну його частину, котра добровільно віддає їм частину своїх політико-владних повноважень і прав.
Лідерство є одночасно і функцією ситуації, і породженням послідовників, і результатом наявності и особи лідера певних соціальних і психологічних рис. Роль кожного з цих чинників у породженні лідерства в різних умовах неоднакова.
ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРСТВА – визначаються цілями, які ставлять перед собою політичні лідери, та ситуацією, в якій вони діють. Найбільш загальними з них є функції:
· вираження соціальних інтересів- особа може стати політичним лідером лише тоді, коли виражає інтереси тієї спільності людей, на лідерство в якій вона претендує.
· Новаторська- Для того щоб стати лідером, обійняти певну керівну посаду, претендент на лідерство має запропонувати щось нове порівняно з попереднім керівником.
· Інтегративна- Підтримка соціальної цілісності суспільства неможлива без цілеспрямованих зусиль щодо згуртування всіх соціальних спільностей.
· організаторська - Полягає у втіленні цілей і завдань, які стоять перед суспільством і відображені у програмі лідера, в конкретні дії.
· Комунікативна- полягає в забезпеченні лідерами зв’язку як між масами й політичними інститутами, так і між самими політичними інститутами, у тому числі між очолюваними лідерами вищими органами держави – парламентом, урядом, главою держави, вищими судами.
25. Державне управління як системне суспільне явище
Управління як суспільне явище — це свідома діяльність, свідоме регулювання (впорядкування) суспільних відносин.
Управління є необхідною функцією суспільного життя. Мета полягає в організації спільної діяльності людей, їх окремих груп та організацій, в забезпеченні координації і взаємодії між ними, а його суть — у здійсненні керуючого впливу на певні об'єкти.
Управління здійснюється в: системах, в яких існує мережа причинно-наслідкових залежностей, здатних у межах даної основної якості переходити з одного стану в інший.
Оскільки такі системи функціонують в умовах безперервних змін внутрішнього і зовнішнього середовища, завдання управління полягає в тому: щоб якомога доцільніше і більш оперативно реагувати на ці зміни, що забезпечується своєчасною перебудовою функціональної та організаційної структур системи відповідно до притаманних їй закономірностей і тенденцій.
1.Найбільш адекватно суть управління визначається через термін «вплив», який вказує на головне в управлінні — момент впливу на свідомість, поведінку і діяльність людей.
2. Відправними засадами в управлінні виступають цілі, інтереси, знання, думки, прагнення і сподівання людини. Для того, щоб стати реальністю, управлінський вплив обов'язково має містити в собі цілеспрямування.
3. Відповідно, управління є цілеспрямовуючим, організуючим і регулюючим впливом людей на власну суспільну, колективну і групову життєдіяльність, який здійснюється як безпосередньо так і за допомогою спеціально створених структур (держави, громадських об'єднань, партій, спілок, асоціацій, фірм тощо).
26. Державна служба: поняття, принципи, організація.
Державна служба — це професійна діяльність осіб, що займають посади в державних органах та їх апараті з метою практичного виконання завдань і функцій держави й одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.
Поняття державної служби поєднує найголовніші елементи змісту службової діяльності:
а) державна служба в Україні — це професійна діяльність осіб, що займають посади в державних органах та їх апараті; б) вона є частиною або однією зі сторін організаційної діяльності держави; в) цю організаційну діяльність спрямовано на комплектування особового складу державних органів та інших організацій і правове регулювання роботи державних службовців; г) зміст діяльності державних службовців полягає в практичному виконанні завдань і функцій держави; ґ) особливість державної служби пов'язано з оплатою праці осіб, що на ній перебувають, з державних коштів.
Закон України «Про державну службу», прийнятий у грудні 1993 р., встановлює основні принципи державної служби, розвиває конституційне положення про рівне право громадян на доступ до державної служби (ч. 2 ст. 38).
Принципи здійснення державної служби:
· служіння народові України;
· демократизм і законність;
· гуманізм і соціальна справедливість;
· пріоритет прав людини й громадянина;
· професіоналізм, компетентність, ініціативність,
· чесність, відданість справі;
· персональна відповідальність за виконання службових обов'язків і дисципліни;
· дотримання прав і законних інтересів органів місцевого й регіонального самоврядування;
· дотримання прав підприємств, установ та організацій, об'єднань громадян.
Організація: Організуючи й формуючи свою державну службу, держава насамперед використовує правовий інструментарій. За допомогою юридичних норм здійснюється як організація державної служби, так і регламентація практичної діяльності державних службовців щодо реалізації наданих їм повноважень. Це, зокрема, встановлення посадових найменувань, визначення повноважень відповідно до посади, вироблення правил вступу на державну службу, проходження служби та просування по ній, укладання документів і порядок роботи з ними, прийом громадян і розгляд їх звернень, застосування заходів заохочення і відповідальності, припинення службових відносин тощо.
27. Державні службовці: класифікація посад, правовий статус.
Державними службовцями є особи, на яких покладається безпосереднє виконання функцій держави на відповідній території, у конкретній галузі державного управління.
Згідно з адміністративно-правовим розподіленням державні службовці традиційно розглядаються з погляду юридичної класифікації, яка поділяє їх на: представників влади; посадових осіб; допоміжно-технічний або обслуговуючий персонал.
Для управлінських цілей частіше за все використовується функціональна класифікація, згідно з якою прийнято виділяти три категорії працівників:
· керівників:
o вищої ланки;
o середньої ланки;
o низової ланки.
· спеціалістів:
o особи, які приймають і виконують управлінські рішення в рамках функціональних обов'язків у сфері зовнішнього управління;
o особи, зайняті переважно або виключно оперуванням інформацією, підготовкою управлінських рішень і перевіркою їх виконання;
o спеціалісти у вузькому розумінні цього слова, наприклад, особи, які виконують машинну обробку інформації, експерти тощо.
· допоміжний склад.
Існує класифікація державних службовців також за видами служби, на якій вони перебувають:
1. звичайна (цивільна) служба;
2. спеціальна (мілітаризована) служба
Державний службовець має право на:
1. повагу до своєї особистості, гідності, справедливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників та інших осіб;
2. чітке визначення своїх посадових обов'язків та матеріально-технічне забезпечення їх виконання;
3. доступ до необхідної для виконання посадових обов'язків інформації;
4. оплату праці залежно від займаної посади державної служби, результатів службової діяльності, стажу державної служби та рангу державного службовця;
5. підвищення рівня професійної компетентності за рахунок державних коштів;
6. просування по службі;
7. відпустку, соціальне та пенсійне забезпечення відповідно до закону;
8. безпечні умови праці;
9. проведення службового розслідування за його вимогою з метою зняття безпідставних, на його думку, звинувачень або підозри;
10. безперешкодне ознайомлення з документами щодо проходження ним державної служби.
Державний службовець зобов'язаний:
1. діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України;
2. додержуватися принципів державної служби;
3. з повагою ставитися до державних символів України;
4. сумлінно виконувати свої посадові обов'язки;
5. виконувати в межах посадових обов'язків рішення державних органів та/або органів влади Автономної Республіки Крим, а також накази, розпорядження та доручення керівників, надані в межах їх повноважень;
6. додержуватися вимог законодавства у сфері запобігання і протидії корупції;
7. додержуватися встановлених законодавством правил професійної етики державного службовця;
8. запобігати виникненню конфлікту інтересів під час проходження державної служби;
9. додержуватися правил внутрішнього службового розпорядку відповідного державного органу, органу влади Автономної Республіки Крим або їх апарату;
10. підвищувати рівень своєї професійної компетентності.
28. Державна служба у державних органах та їх апараті.
Державна служба— це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.
Органи державної влади — це ланка (елемент) механізму держави, що бере участь у виконанні функцій держави й наділений при цьому владними повноваженням.
Завдання Д. с. : зумовлюються функціями держави і полягають у забезпеченні внутрішньої і зовнішньої безпеки, ефективного функціонування інфраструктури економіки, національної сфери та ін.
На Д. с. покладено відповідальність за збереження стабільності та принципів правової держави, забезпечення свобод окремих громадян, тобто цілей, закріплених Конституцією України.
Д. с. ґрунтується на таких основних принципах:
· служіння народу України;
· демократизм і законність;
· гуманізм і соціальна справедливість;
· пріоритет прав людини і громадянина,
· професіоналізм, компетентність, ініціативність, чесність, відданість справі;
· персональна відповідальність за виконання службових обов'язків і дисциплінованість;
· дотримання прав і законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування;
· дотримання прав підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян.
Право на Д. с. мають : громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які здобули відповідну освіту і професійну підготовку.
Державні службовці користуються всіма правами і свободами, крім деяких правових обмежень, безпосередньо пов'язаних з етикою їх поведінки. Органом управління Д. с. в державних органах та їх апараті є Національне агентство України з питань державної служби.
Правовою основою державної служби є Закон України «Про державну службу»[1]. З 1 січня 2015 року набирає чинність новий Закон України «Про державну службу»[
29. Сутність і зміст управлінської діяльності. Основні види поділу й кооперування праці.
Управлінська діяльність – сукупність вироблених історичним досвідом,науковим пізнанням і талантом людей навиків, умінь, способів, засобів доцільних вчинків і дій людини у сфері управління.Зміст: Управлінська діяльність багатогранна за своїми проявами. Це і люди, і знання, й інформація, і технічні засоби, які утворюють складне комплексне явище. Тільки зважене, збалансоване залучення в дію всіх елементів управлінської діяльності здатне надавати їй раціональності та ефективності.Розрізняють такі основні види поділу праці на підприємстві:
– функціональний (відбувається між різними категоріями працівників, які входять до складу персоналу (робітники, керівники, фахівці і службовці), а також між основними і допоміжними робітниками);
– технологічний (передбачає поділ виробничого процесу за однорідними видами робіт, фазами і циклами виробництва);
– поопераційний (означає закріплення за працівниками окремих операцій при виготовленні виробу для скорочення виробничого циклу)
– професійний (відбувається між групами робітників за ознакою технологічної однорідності виконуваних ними робіт і залежить від знарядь і предметів праці, технології виробництва (машиністи устаткування, технологи, слюсарі, кравці ті ін.);
– кваліфікаційний (зумовлюється різним ступенем складності виконуваних робіт і полягає у відокремленні складних робіт від простих).
Кооперування праці — це організована виробнича взаємодія між окремими працівниками, колективами бригад, дільниць, цехів, служб у процесі праці для досягнення певного виробничого ефекту. Кооперування праці зумовлене спеціалізацією виробництва, рівнем технічної досконалості устаткування, виробничих процесів, формою організації праці, технологічною та організаційною структурами підприємства.Особливою формою кооперування праці є виробнича бригада як первинна ланка трудового колективу. Трудовий колектив– це об’єднання працівників, що займаються сумісною трудовою діяльністю на підприємстві. Виробнича бригадаявляє собою первинний осередок трудового колективу підприємства і займає провідне місце серед колективних форм організації сучасної праці. Бригада – це група працівників, що разом здійснюють виробничий процес або його частину і колективно відповідають за результати своєї роботи.30. Влада і суспільна активність. Владні відносини в управлінні державною установою. Використання владних повноважень і лідерства у досягненні цілей державних службовців
Влада – багатогранне суспільно-політичне, правове поняття проявом якої є:
· владні відносини в суспільстві – одні управляють, а інші підкоряються;
здатність досягати поставленої мети;
· спроможність соціально-політичної системи забезпечувати виконання прийнятих нею рішень;
· спосіб самоорганізації людської спільноти, заснованої на розподілі функцій управління і виконання;
· можливість і здатність проводити свою волю
Суспільна активність - стан активності окремих осіб (фізичних і юридичних), який спонукається внутрішніми суб'єктивними регуляторами поведінки людини (потреби, інтереси, мотиви спонтанного характеру) або зовнішніми (примусові фактори під впливом певних обставин конформістського, пристосовницького характеру). Розрізняють активність: трудову, виробничу, економічну, громадсько-політичну, правову, екологічну, культурну, духовну та ін.
Владні відносини– це особливий вид суспільних відносин, що виникають у процесі управління – діяльності свідомо-вольового й організаційного характеру, відносини, що встановлюються у ході взаємної діяльності органів влади та людьми.
Державна установа – різновид організації здебільше невиробничого характеру (установи освіти, культури, охорони здоров’я та ін.), яка має соціальні цінності та виконує соціально-культурні чи адміністративно-політичні функції в суспільстві.
Владні повноваження – це конкретні права, що характеризуються правом реалізовувати владу й обов’язки та наявністю визначених адміністративних функцій, що дозволяють здійснювати завдання органу влади.
Оптимальним для керівника є поєднання в собі якостей формального і неформального лідера. На думку багатьох вчених, лідерами “народжуються”, втім здебільше ними стають за допомогою навчання, наполегливій індивідуальній роботі, збагаченого набутими знанням, вміннями, навичками та практичним досвідом.
Вирізняють три типи лідерства:
1. ділове лідерство, в основі якого лежать такі якості, як висока компетентність, уміння краще за інших вирішувати організаційні питання, діловий авторитет, досвід та ін.; ділове лідерство справляє найбільший вплив на ефективність керівництва;
2. емоційне лідерство, яке виникає в соціально-психологічних групах на основі людських симпатій, привабливості міжособистісного спілкування; емоційний лідер викликає у людей довіру, випромінює теплоту, сповнює впевненістю, знімає психологічну напруженість, створює атмосферу психологічного комфорту;
3. ситуативне лідерство, яке за своєю природою може бути і діловим, і емоційним; втім його відмінною рисою є нестійкість, тимчасова обмеженість, зв’язок лише з певною ситуацією; ситуаційний лідер може повести за собою групу лише в окремо взятій ситуації.
[1] Юридична енциклопедія: в 6 т. / Ред.кол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: Укр. енцикл., Т.2: Д-Й. 744 с.
[2] Економічний словник-довідник // Укл.: М. А. Сіроштан та ін. – Х.: РВВ ХДЕУ, 1999. – 148 с.
Дата добавления: 2018-04-15; просмотров: 275; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!