Концепція суспільства за Арістотелем
Відповіді на питання ДКР
Поняття, об’єкт, предмет, методи соціології
Соціологія – наука про тенденції, закони функціонування і розвитку соціальних систем, про прояви цих законів в діяльності великих і малих соціальних груп, спільностей людей, а також окремих особистостей.
Об»єкт, предмет соціології. Об»єкт соціології – громадянське суспільство (суспільство) як організоване співжиття індивідів. Предмет соціології – вивчення соціальних груп у їх інституційній організації, а також процесу змін інститутів і соціальних організацій. Рівні соціологічного дослідження громадянського суспільства:
· Макрорівень (суспільство в цілому);
· Середній рівень (одна із сфер життя суспільства);
· Мікрорівень (взаємодія між індивідами).
Метод соціології – специфічний підхід науки, спосіб вивчення нею предмету. Є конкретизацією соціально-філософського методу у всебічному вивченні громадянського суспільства як цілісної соціальної структури. Метод структурно-функціонального аналізу: кожна сфера суспільного життя (політична, економічна, духовна) та її суб»єкти (суспільство, сім»я, особистість, група) розглядається як підсистеми з їх функціями та специфічними шляхами взаємодії. Емпіричні методи (опитування, інтерв»ю, спостереження, аналіз документів, експерименти).
Структура та функції соціології як науки та навчальної дисципліни
Структура соціології:
|
|
|
1. загальні соціологічні теорії: загальне уявлення про суспільство, його структуру, закономірності розвитку, методологія соціологічних досліджень. Фундаментальна складова соціології. Відомі концепції: марксистська, структурно-функціональна, феноменологічна, теорія соціального обміну, символічний інтеракціонізм тощо.
2. спеціальні соціологічні теорії: питання розвитку та відтворення людиною окремих соціальних спільнот, характеристика людини як члена цих специфічних спільнот (соціологія сім»ї, соціологія праці, соціологія молоді, етносоціологія).
3. галузеві соціологічні теорії: розкривають механізми життєдіяльності та функціонування соціальних спільнот у певних сферах суспільного життя та процеси соціалізації людини в цих сферах.
4. конкретні (емпіричні) соціологічні дослідження.З»ясування, аналіз та узагальнення конкретних виявів людської діяльності (вчинки, мислення, факти розвитку та взаємодії соціальних спільнот).
| Загальні соціологічні теорії | |||
| Спеціальні соціологічні теорії · соціологія особистості · соціологія сім»ї · соціологія молоді · соціологія міста · соціологія села · соціологія нації | Галузеві соціологічні теорії · соціологія політики · соціологія культури · соціологія праці та управління · соціологія дозвілля · соціологія виховання · соціологія освіти · соціологія конфлікту · соціологія соціальних відхилень | ||
| Емпіричні соціологічні дослідження
| |||
Функції соціології:
1. Теоретико-пізнавальна: виявлення та узагальнення на всіх рівнях соціологічної науки нового знання про різні сфери соціального життя, узагальнення цього знання – наукові звіти, аналітичні записки, книги.
2. Соціальне планування: надання рекомендацій стосовно планування суспільного розвитку (планування відносин в трудових колективах, планування розвитку міст, сіл, регіонів, країн тощо).
3. Описово-інформаційна: збір та накопичення матеріалу, на основі якого робляться подальші висновки, приймаються рішення тощо.
4. Прогностична: прогнози стосовно перспектив розвитку суспільства на основі виявлених тенденцій, сценаріїв розвитку суспільства.
Міфи, епос та стародавня наука як джерела розвитку соціології
Міфічне уявлення про людину та суспільство:
1. Переважання нераціонального уявлення про походження людини та суспільства.
2. Опис подій часто сакрального характеру, що перебувають поза часом і простором.
|
|
|
Епос –художньо-літературна творчість, що виникає за занепаду первісного ладу, розвивається за феодальних та рабовласницьких відносин. Твориться у вигляді поем та оповідань. Приклади – «Іліада» та «Одісея» Гомера (ХІІ – VII ст. до н.е.), «Махабхарата» (Індія, 2-а пол. ІІ тисячоліття до н.е.), «Давид Сасунський» (Х ст. н.е., Вірменія), балади у Західній Європі доби Середньовіччя. Риси епосу:
· в центрі – людина-герой або псевдоісторичний персонаж.
· відтворення картини реального життя, його ідеалів та моральних норм.
· має розгортання в історичному часі – є територія свого народу та ворогів.
· оповідання про історичні події (сага – чисто історичне повіствування), є меншим відходом від реальних подій, ніж міф.
ІІ тисячоліття до н.е. – розвиток історичної науки, математики, механіки дають підґрунтя для нових шляхів розвитку прикладної соціології.ІІ ст. до н.е. – в «Історичних записках» (Китай) оповідається, як країна була поділена на провінції задля дослідження стану господарства, кількості населення, раціонального збору податків. 973 р. – цар Давид провів перепис населення Ізраїлю, аби встановити кількість здатних воювати. VI ст. до н.е. – Давньоримський цар Сервій Туллій ввів «ценз» - перепис громадян та їх майна, аби визначити їх політичний, соціальний, військовий та податковий статус.
|
|
|
Роль античної історичної науки (Геродот, Фукідід, Плутарх, Полібій, Корнелій Тацит): звернули увагу на соціальний факт[1], використали аналіз документів, методи спостереження, опитування; заклали принципи систематизації, узагальнення, відбору, класифікації емпіричного матеріалу.
Концепція суспільства за Арістотелем
Загальна характеристика уявлень про суспільство в античній Греції:
· Суспільство – частина вселенського порядку (Космосу), похідна його частина. Держава та суспільство не відокремлювалися одне від одного. Суспільне благо вважалося вищим за особисте.
· Людина вважалася невід»ємною частиною міста-держави – полісу. Арістотель: «людина – суспільна істота».
· Ідея залежності людини від фатуму (долі).
Концепція Арістотеля (за твором «Політика»). Держава – спілкування людей з метою забезпечення загального блага. Виникає природним шляхом, оскільки людина є соціальною за природою, фактично розуміє під державою суспільство. Протиставляється родині як природному спілкуванню з метою забезпечення власних потреб людини. Родина – частина держави на чолі з її главою. Наявні раби, яких філософ розглядає як знаряддя праці. Війна необхідна для здобуття власності – передовсім рабів з числа варварів (не-еллінів): варвара і раба Аристотель вважав тотожними поняттями. Заперечує уявлення Платона про небажаність приватної власності: природа людини спонукає її піклуватися насамперед про те, що належить їй самій. Вихід – готовність тимчасово надати свою власність задля блага іншої людини або полісу. Громадянин – член держави, що бере участь в управлінні нею (народні збори, суд, праця на державних посадах). Не є громадянами раби, метеки (уродженці іншого полісу), ремісники та селяни. Громадянин – той, хто народився в полісі та має там нерухому власність. Уявлення про устрій держави: «правильні» - ті, що мають на меті загальне благо (монархія, аристократія та політія) та «неправильні» - ті, що мають на меті тільки благо тих, хто править (тиранія, олігархія та демократія).
Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 374; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!