IV. Німецько-радянські переговори й договір 23 серпня 1939 р
Перші кроки
У промові Сталіна 10 березня 1939 р. на з'їзді комуністичної партії не помічено різких нападок на Німеччину. На його думку, німці змогли провести свої силові акції в основному через
Чому це питання поставили перед Польщею аж у серпні? Цю проблему слід було б прояснити.
слабкість західних країн. Він дав зрозуміти, що між Німеччиною й СРСР не існує жодного приводу для конфліктів. Все говорить за те, що ініціатива зближення між Німеччиною й СРСР виходила саме від Рад і що призначення 3 травня Молотова на посаду народного комісара закордонних справ мало на меті усунути перешкоду, яку могла б поставити на шляху до цього зближення сама особа Литвинова. 17 квітня, вперше після свого призначення в червні 1938 р., російський посол Мерекалов зустрівся з німецьким державним секретарем фон Вайцзекером. Приводом для зустрічі було прохання про виконання деяких контрактів на поставку озброєнь, укладених з чехословацькими заводами «Шкода», які з 15 березня перейшли під контроль німців. Для Мере-калова ця розмова була нагодою, щоб зробити деякі політичні аванси. Він заявив, що СРСР не скористався з непорозумінь між Німеччиною та західними демократіями і що немає ніяких причин для того щоб німецько-радянські відносини не кращали. Трохи пізніше він поїхав до Москви разом з радянським військовим аташе. Ці події непокоїли французьких представників у Берліні. Але німецький уряд, здавалося, не збирався скористатися з цих сприятливих обставин. 17 травня радянське керівництво вдалось до нового авансу. Цього дня російський тимчасовий повірений у справах зробив візит докторові Шнурре, експертові з економічних питань Міністерства закордонних справ Німеччини. Вони мали тривалу розмову, під час якої радянський представник наголосив на тому, що між обома країнами немає причин для ворожнечі, згадавши при цьому Рапалльський договір 1922 р. 20 травня, в Москві, німецький посол фон дер Шуленбург був прийнятий Молотовим і розмовляв з ним про можливість приїзду в радянську столицю доктора Шнурре. Молотов відповів йому, що для відновлення економічних переговорів треба насамперед надати їм політичну основу. На запитання Шуленбурга, що він під цим розуміє, Молотов відмовився давати будь-які пояснення. Німці дуже вагались і прагнули діяти якомога обережніше, боячися, що за цим ховається якийсь маневр.
|
|
|
Постанова Німеччини
Свою постанову Німеччина ухвалила 29—30 травня, про що повідомлено Шуленбурга. Це був чудовий посол старої школи, переконаний, що за прусською й бісмарківською традицією Німеччина й Росія повинні бути друзями. Дуже велику роботу з готування грунту в червні—липні виконав Густав Пльгер, економічний радник німецького посольства в Росії. Йшлося тільки про досягнення економічної угоди на засадах, запропонованих Радами в лютому 1939 р. 14 червня Астахов сказав болгарському послові в Берліні, що Радянський Союз не підписуватиме договору з Англією, якщо зможе добитися від Німеччини пакту про ненапад. 29 червня Шуленбург знову зустрівся з Молотовим, але той і цього разу не сказав нічого конкретного. Він спитав тільки, чи Німеччина ще вважає чинним Берлінський договір про німецько-радянську дружбу від 24 квітня 1926 р., продовжений у 1931 р. Схоже, на те що Німеччину підштовхнула прискорити переговори ухвала 14 липня про початок воєнних переговорів між СРСР, Францією та Англією. Можливо також, що на неї вплинула невдала спроба укласти воєнний союз із Японією. 26 липня на шляху до німецько-радянського зближення зроблено ще один крок уперед. В розмові з Астаховим Шнурре запропонував план поліпшення відносин між обома країнами та підкреслив, що Німеччину, Італію й Радянський Союз об'єднує спільна ідеологія, — тією мірою, якою вони протистоять капіталістичним державам. Астахов відповів, що таке зближення відповідає інтересам обох країн, але просуватись треба поступово. Шнурре доводив йому, що Німеччина може принести СРСР багато більше вигоди, ніж Англія.
|
|
|
Німеччина квапиться з підписанням угоди
|
|
|
Ця розмова мала важливі наслідки. 29 липня Вайцзекер повідомив про неї Шуленбурга, якому було наказано зустрітися з Молотовим, що він і зробив 4 серпня. А 2 серпня Ріббентроп, зі свого боку, бачився з Астаховим. Отже, переговори зав'язалися. Вони торкалися переважно питання про зони впливу. У звіті від 7 серпня Шуленбург відзначив контраст між різкістю Молотова в його відносинах із Францією й Англією та люб'язністю до німецьких представників. Але, як ми вже знаємо, Гітлер вирішив напасти на Польщу 1 вересня, тож треба було діяти швидко. 12 серпня, в день, коли почалися воєнні переговори з західними країнами, Астахов запропонував, щоб якась високопоставлена німецька особа приїхала до Москви. Ріббентроп сказав, що він може приїхати особисто, і Молотов дав на це згоду 15 серпня, не називаючи точної дати візиту. 16 серпня Ріббентроп попросив прискорити його приїзд. 18 серпня Молотов погодився з принципом договору про ненапад разом з додатковим протоколом про розмежування зон впливу обох країн. 19 серпня Шуленбург двічі бачився з Молотовим, який запропонував для візиту Ріббентропа Дати 26 і 27 серпня. 20-го Гітлер надіслав особисту телеграму Сталінові, наголошуючи в ній на «нестерпній напруженості» між Німеччиною й Польщею і просячи перенести дату візиту німецького міністра на 22 чи 23 серпня. 21 серпня Сталін телеграфував Гітлерові, що він згоден на 23 серпня.
|
|
|
Договір про ненапад
Ріббентроп поїхав, наділений Гітлером повноваженнями для підписання договору, який набирав би чинності негайно. Це дозволяло дуже швидко провести переговори. Вони почалися зразу по приїзді Ріббентропа пополудні 23 серпня, а вночі пакт було підписано. Документ складався з двох частин. Першою з них був договір про ненапад, оприлюднений 24 серпня. В ньому заявлялося, що обидві країни хочуть зміцнити справу миру. Вони зобов'язувалися не брати участі в жодному акті агресії одна проти одної, не підтримувати жодної третьої строки, яка розв'язувала б війну проти однієї з них, не приєднуватися до груп держав, ворожих до тієї чи іншої з договірних сторін, проводити взаємні консультації, вирішувати конфлікти між ними тільки шляхом дружнього обміну думками або арбітражу. Договір, що вступав у дію негайно, укладено строком на десять років з автоматичним подовженням ще на п'ять років, якщо жодна зі сторін не денонсує його за рік до закінчення його терміну.
Таємний протокол
Набагато важливіший був таємний протокол, що складався з трьох основних статей. Стаття 1 відносила до російської зони впливу Фінляндію, Естонію й Латвію «в разі політико-територіальних змін». Литва входила до зони впливу Німеччини. Обидві країни визнавали інтереси Литви щодо Вільна. Стаття 2 визначала межу зон впливу в Польщі по лінії Нарев—Вісла—Сян, і в ній також додавалося: «Питання про те, чи бажано в інтересах обох сторін зберегти незалежну польську державу та як мали б бути визначені кордони цієї держави, може бути остаточно вирішене тільки в перебігу майбутнього політичного розвитку. В усякому разі обидва уряди розв'язуватимуть це питання шляхом дружніх домовленостей». Стаття 3 відзначала «інтереси СРСР щодо Бессарабії». Німеччина заявляла, що не має ніяких політичних інтересів у цьому регіоні .
Ці два документи підписали Молотов і Ріббентроп. Подали шампанське, і Сталін виголосив тост на честь Гітлера: «Я знаю, як німецька нація любить свого фюрера. і хотів би випити за його здоров'я».
V. Оголошення війни
Звістка про приїзд 23 серпня Ріббентропа до Москви, а потім і опублікування 24 серпня договору про ненапад довели до краю напруженість, яка відчувалася ще з весни. Світова громадськість одразу зрозуміла, що війна тепер неминуча. Повернімося трохи назад, щоб побачити, як розросталася криза між Німеччиною й Польщею. Упродовж усього цього періоду політика Франції — за словами Леона Ноеля — полягала в тому, щоб зміцнити франко-польський союз, а також — з іншого боку,— щоб давати Польщі поради про розважність. Відзначаючи холоднокровність полковника Бека, посол у своїх звітах урядові наголошував на непідготовленості польської армії. Він вимагав від французького уряду — на прохання маршала Ридза-Сміглого — поставки Польщі озброєнь. Посол ствердить, ніби не знав про воєнну непідготовленість Франції. Позиція Жоржа Бонне, готового на все, аби уникнути війни, різко відрізнялася від позиції Даладьє й Леона Ноеля. Як пише Жорж Сюарез у своїй книжці «Агонія миру», Бонне хотів «до останньої хвилини... домогтися нового Мюнхена».
Прикордонні інциденти
Після німецького меморандуму 27 квітня та промови 28 квітня почастішали прикордонні інциденти в тій частині Польщі, де жила німецька меншина. За словами Ноеля, ці інциденти створювалися здебільшого німцями. 5 травня в заяві про міжнародне становище Юзеф Бек висловив жаль, що Німеччина денонсувала договір 1934 р., і підтвердив, що категорично стоїть за автономію Данцига і за цілісність польської території й «коридору»: «Ми зовсім не зацікавлені в тому, щоб перешкоджати німецьким громадянам підтримувати зв'язки з їхньою східною провінцією. Проте у нас немає жодної причини обмежувати свій суверенітет на власній території». Цей дуже рішучий виступ робив переговори неможливими. За період з 5 травня по 9 серпня ми не знаходимо жодного сліду польсько-німецького діалогу в польській «Білій книзі». Протягом усього часу триває так звана війна нервів. У травні військовий міністр Польщі генерал Каспржицький приїхав у Париж, де 19 травня підписав воєнну угоду з генералом Гамленом. Він зробив з неї хибний висновок, що в разі німецького нападу на Польщу Франція обіцяє розпочати широкий наступ на «лініюЗігфріда». Жорж Бонне, який саме вів переговори з польським послом Лукашевичем щодо укладення політичної угоди, переконав Раду міністрів, що воєнна конвенція не повинна вступати в дію до підписання політичної угоди. Та угоду цю було підписано аж 4 вересня. Виникла додаткова проблема через те, що Польща вимагала включення в конвенцію статті про життєвий інтерес Данцига для Польщі. До того ж воєнна конвенція передбачала обмін інформацією про воєнні плани кожної зі сторін, але вона так і не була проведена в життя. В Данцигу міська влада, в якій переважали нацисти, намагалася затерти його статус вільного міста й створити збройну силу, використовуючи для цього нацистів, що приїхали з Пруссії, проводячи численні демонстрації, паради, вдаючись до погроз.
20 і 21 серпня німецькі воєнні приготування раптово активізувалися. Хоч вона й не оголосила цього, але Німеччина була практично в стані загальної мобілізації. Частішали прикордонні конфлікти. Данцигський сенат спробував обмежити польський контроль над митницею. 23 серпня гауляйтера Форстера проголосили «керівником держави». Цього ж дня був підписаний німецько-радянський договір. Польський уряд ужив зі свого боку нових воєнних заходів .
Криза
Після 24 серпня події набрали прискорення. Чемберлен заявив у Палаті громад, що Великобританія дотримає своїх зобов'язань щодо Польщі. Німеччина, зі свого боку, не могла розраховувати на Італію. 11—13 серпня в Німеччині перебував граф Чіано, який мав довгі розмови з Ріббентропом і Гітлером. Приголомшений тим, що Німеччина справді готується до війни, Чіано настійно повторював, що Італії потрібно ще кілька років, щоб мати змогу взяти в ній участь. Гітлер же наголошував, що війна має початися дуже скоро і в ній буде тим більше шансів на перемогу, що Німеччиною та Італією керуватимуть їхні великі диктатори. Німеччині та Італії, казав він, треба якнайшвидше ліквідувати Польщу та Югославію. Через погідні умови війну слід розпочати ще до жовтня. «Провокації з боку Польщі» вимагають негайних дій. Ця зустріч призвела до деякого охолодження італо-німецьких відносин, і італійський посол Аттоліко нібито навіть рекомендував скористатися з цього, щоб розірвати Сталевий пакт.
Муссоліні, сприкрений активністю німців, повний рішучості не вступати у війну, незважаючи на статтю 3 Сталевого пакту, вирішив, однак, залишити його в силі, і постанова Італії утриматися від війни не була опублікована, хоча чутки про неї й ходили. 22 серпня Гітлер дав наказ своїм командувачам напасти на Польщу в ніч з 25 на 26 серпня, одразу ж після підписання німецько-радянського договору. Однак він завагався і 25 серпня зупинив попередній наказ. Ця тимчасова затримка могла бути викликана двома чинниками: по-перше, англійський уряд, що його Гітлер, як і раніше, силкувався відірвати від Франції та Польщі1, підписав 25 серпня договір про союз із Польщею, про який було оголошено ще 6 квітня2. Цей договір передбачав автоматичний виступ у разі агресії або в разі дій, що загрожують незалежності однієї з обох країн — ішлося, ясна річ, про можливість нападу на Данциг. Сприятлива для примирення тенденція, яку попри сподівання Гітлера не вдалося реанімувати підписанням німецько-радянського пакту, була остаточно підірвана. Не бажаючи, як це сталося в 1914 р. з Едвардом Греєм, накликати на себе звинувачення у зволіканні,
24 серпня Чемберлен зайняв чітку позицію в Палаті громад. Другою подією стало послання, яке Муссоліні надіслав Гітлерові
25 серпня. Цього ранку він отримав листа від Гітлера з роз'ясненнями значення німецько-радянської угоди, з приводу якої з Італією знову не проконсультувалися. Гітлер писав, що це — «найзначніший пакт про ненапад, який існує сьогодні». Він сповіщав також про свій намір напасти на Польщу. Муссоліні відповів о 17.30, прямо заявивши, що, на його думку, війну починати зарано і треба провести загальну конференцію. «Якщо Німеччина,— додавав він,— нападе на Польщу і якщо союзники Польщі нападуть на Німеччину, я не можу дозволити собі будь-яку воєнну ініціативу, зважаючи на нинішній стан воєнної готовності Італії, про який вас, фюрере, і фон Ріббентропа ми сповіщали вчасно і не раз». Проте Італія, писав він, могла б виступити негайно, якби Німеччина постачила їй зараз же зброю й сировину, щоб протистояти наступові, який Франція та Британія спрямують спочатку проти Італії.
Гітлер запитав тоді про потреби Італії. Список був складений
26 серпня3. Це був довжелезний перелік: для ведення війни протягом дванадцяти місяців їй було потрібно 7 мільйонів тонн нафти, 6 мільйонів тонн вугілля, мільйон тонн дерев'яних балок, а для захисту промислових зон Італії — 150 батарей ППО. Посол Аттоліко зажадав, щоб ці матеріали були постачені до оголошення війни1. Це була неможлива річ, і Гітлер заявив, що за таких умов він розуміє причини воєнної стриманості дуче.
Муссоліні, звичайно, відчував себе приниженим через те, що визнав свою військову слабкість, і хотів зіграти роль посередника: «Хай поляки віддадуть Данциг, і можна буде зібрати міжнародну конференцію». Нижче ми побачимо, як йому не вдалося реалізувати цей план.
З боку Франції на Гітлера чекали аналогічні розчарування.
25 серпня він викликав посла Кулондра й заявив йому: «У мене немає ніякої ворожості до Франції, я особисто відмовився від Ельзас-Лотарінгії... Думка, що через Польщу мені довелося б воювати з Францією, мені дуже тяжка... я не нападу на Францію, але, якщо вона увійде в конфлікт, піду до кінця... Передайте це прем'єрові Даладьє, прошу вас, від мого імені». Даладьє відповів 26 серпня — і твердо, й гнучко. Доля миру лежить тільки в руках Гітлера. «У цю серйозну годину я щиро вірю, що жодна людина доброї волі не зможе зрозуміти, як можна розпочати руйнівну війну без останньої спроби мирного врегулювання між Німеччиною й Польщею».
Гітлер відповів Кулондрові 27 серпня, що Польща не віддасть Данцига, а він хоче повернути Данциг райхові. «Справа зайшла надто далеко».
Спроба Франції та Англії зберегти мир
Франція, а надто Англія прагнули, проте, відновити контакти між польським і німецьким урядами, перервані ще кілька місяців тому, якщо не рахувати безрезультатної зустрічі Ліпського з Герингом 23 серпня. 28 серпня британський уряд порадив Гітлерові вдатися до переговорів. У відповідь той висунув нові вимоги: Данциг, увесь «коридор», частину польської Верхньої Сілезії. Наступного дня, приймаючи англійського посла Невіла Гендерсона, Гітлер поводився ще більш погрозливо. Він усе ж допустив принцип прямих переговорів, але заявив, що вони проваляться. Він погодився зустрітися з повноважним польським представником за умови, що той приїде у вівторок 30 серпня.
Хто міг би бути таким представником? Англійці вважали, що це мав бути сам Бек. На думку ж посла Кулондра треба було, навпаки, уникнути повторення тих сцен, у які вилилися приїзди до Гітлера Шушніга й Гахи. Краще було б, якби польський уряд уповноважив вести переговори свого посла Ліпського. Крім того, в Парижі сподівалися, що встановлений Гітлером термін 30 серпня може бути відсунений. Бек погодився з принципом такого підходу тільки вранці 31 серпня. Гадаючи, що тут не йдеться про ультиматум, англійський уряд не поквапився передати німецьку пропозицію Польщі. За словами Ноеля, фон Вайцзекер навмисне не сказав Невілові Гендерсонові, що йдеться таки про ультиматум. Крім того зв'язок між Берліном і Варшавою діяв погано. О 12.40 Бек доручив Ліпському повідомити Ріббентропа, що він згоден, і о 13-й годині польський посол попросив аудієнцію. О 15-й фон Вайцзекер запитав його по телефону, чи він просить аудієнцію як посол, чи як повноважний представник. Ліпський відповів, що діє як посол. Аудієнцію йому призначили лише на 18.30. Увечері напередодні Ріббентроп прийняв англійського посла і швидко зачитав йому документ із 16 статей, який, за його словами, містив список пропозицій, що їх він передав би польському послові, якби той прийшов. Він відмовився передати текст під тим приводом, що події вже все це випередили. Отже, все відбувалося так, ніби йшлося про ультиматум і німецьке керівництво вважало, що вести переговори вже запізно.
Розмова Ріббентропа з Ліпським тривала лише кілька хвилин, причому Ріббентроп нічим не показав неминучості нападу.
О 21-й годині німецьке радіо оголосило, що «фюрер і німецький уряд два дні чекали на приїзд належним чином уповноваженого польського представника», і оприлюднило програму з 16 пунктів: анексія Данцига, проведення плебісциту в «коридорі» через рік з виведенням за цей період польських військ із цього району. Протягом цього часу управління «коридором» здійснюватиме міжнародна комісія, складена з представників Франції, Італії та Росії. У голосуванні братимуть участь німці, які народились або оселилися в цьому районі до 1 січня 1918 р. Гдиня залишиться за Польщею й буде демілітаризована, так само, як і Данциг. Для виправлення завданої шкоди мала бути створена міжнародна комісія, яка вивчила б становище меншин у Німеччині й Польщі після 1918 р.
Ці умови не були вчасно доведені до відома Польщі. Але малоймовірно, щоб вона їх прийняла. Справді, весь перебіг подій був підпорядкований прагненню Гітлера або примусити Польщу капітулювати, аби ж розв'язати війну.
Вранці 31 серпня Польща оголосила загальну мобілізацію. Щодо німецької армії, то вона була приведена до стану готовності окремими призовами. На світанку 1 вересня німецькі війська перейшли польський кордон, і в цей же час Данциг проголосив аншлюс.
Мирна спроба Муссоліні
Була ще одна спроба зберегти мир. 31 серпня Муссоліні запропонував Франції та Великобританії скликати конференцію на 5 вересня. Всупереч деяким чуткам, британський уряд негативно поставився до цієї пропозиції, якщо тільки вермахт не вийде з Польщі, — умова зовсім нереальна. 1 вересня Палата громад прийняла воєнний бюджет. Як велика морська держава, ухваливши постанову про війну, Англія повинна була б швидко оголосити її, щоб мати змогу перехоплювати в морі вантажні судна супротивника. Але французький уряд почав зволікати. Бонне не хотів вступати у війну й намагався виграти час. Щодо Даладьє, то він прислухався до думки Гамлена, який прагнув відтягти оголошення війни, щоб уникнути нападу в перші дні мобілізації. Польща енергійно протестувала проти затягування, і більшість британського парламенту висловила своє обурення. Муссоліні вагався щодо реалізації свого плану. Та він усе ж таки повідомив про нього Гітлера 2 вересня. Гітлер попросив добу, щоб подумати. Але цього ж дня англійський уряд заявив, що погодиться на конференцію тільки після того, як німецькі війська будуть виведені з Польщі. Муссоліні не став наполягати. На його погляд, позиція Франції та Англії щодо Польщі була «ідіотська».
Польща звернулася до своїх союзників. Французький уряд оголосив 1 вересня загальну мобілізацію, а 2-го провів воєнний бюджет у 75 мільярдів франків. Увечері 2 вересня Бек надіслав Франції та Англії ще настійніше прохання про допомогу. Польща боялася, що деякі державні діячі, зокрема Бонне, можуть винайти в останню мить засіб уникнути виконання союзницьких зобов'язань. Пацифісти сподівалися на якийсь жест з боку Гітлера, про що повідомив би шведський неофіційний посередник Далерус. Усі ці дії та акції пояснюють, чому виступ обох союзників Польщі на її боці стався лише через два дні після німецького нападу. У Франції засідання парламенту 2 вересня пройшло без будь-яких ускладнень. Навіть комуністи проголосували за воєнні кредити. І навпаки, в англійській Палаті громад дебати йшли бурхливо. Окремі депутати не приховували обурення зволіканням Чемберлена, що діяв так тільки через невпевненість у позиції Франції. Можна вважати, що саме цей сплеск громадської думки й різкі виступи депутатів спонукали до дій кабінет і його прем'єра.
О 9-й годині 3 вересня Невіл Гендерсон привіз Ріббентропові ультиматум. Якщо об 11-й годині німецький уряд не дасть запевнень про виведення своїх військ із Польщі, йому буде оголошено війну. О 12.30 вручив ультиматум і Кулондр, давши строк до 17-ї години. Обидва ультиматуми було відхилено, тож Великобританія і Франція оголосили Німеччині війну.
Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 348; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!