III. Проблеми Африки та Середнього Сходу

⇐ ПредыдущаяСтр 10 из 83Следующая ⇒

В той час як Китай прагнув визволитися з-під чужоземної опіки. Африка залишалася майже повністю колоніальним краєм. Єдиними незалежними територіями були Південно-Африканський Союз, зв'язки якого з Англією все слабшали, маленька республіка Ліберія, міжнародне значення якої було непомітне, Ефіопія та Єгипет. З них усіх тільки Єгипет завдавав клопоту. Інші

дипломатичні питання, які стосувалися Африки, були пов'язані з колоніальним суперництвом великих держав.

Колоніальні вимоги Італії

Ми бачили вже, що Італії, якою з 1922 р. правив Муссоліні, не пощастило одержати вагомих компенсацій в колоніальному плані. Це спричинилося до серйозного невдоволення в Італії: «Ми прагнемо мати колонії, — сказав Муссоліні в 1926 р., — бо ми плодючі й хочемо такими бути». На погляд диктатора, колонізація була тим необхідніша Італії, що американські імміграційні закони 1921 і 1924 рр. практично забороняли італійцям перебиратись до США. Проте до 1932 р. Італія не виказувала відверто якихось планів щодо Ефіопії. Ще в листопаді 1919 р. італійський уряд запропонував Великобританії угоду про зони впливу в Ефіопії й одержав спочатку відмову. Але після невдачі на прямих переговорах 1924 р. з регентом расом Тафарі Маконненом Англія погодилася розпочати переговори з Італією в 1925 р. Тим часом Ефіопія вступила до Ліги Націй (1923 р.) за підтримки Італії. Англо-італійські переговори завершились обміном листами від 14 і 20 грудня 1925 р. Італія мала допомогти Англії домогтися від ефіопського уряду будівництва греблі біля озера Тана, що живить Блакитний Ніл, а також дороги від греблі до Судану. Натомість Англія надасть аналогічну послугу Італії для прокладання залізниці між Еритреєю та Італійським Сомалі через ефіопську територію. Зона, яку перетинатиме ця залізниця, та весь захід Ефіопії опиняться під економічним впливом Італії. Але Італія мала зобов'язатися не проводити робіт, здатних змінити режим Нілу та його басейну. Великобританія не вимагала ніяких зон впливу для себе. Франція висловила протест проти цієї угоди, спираючись на договір 1906 р., яким передбачалося збереження суверенних прав імператора Ефіопії. У червні 1926 р. Ефіопія також подала протест у Лігу Націй, заявивши, що ця угода становить загрозу її суверенітетові.

Врешті, Італії пощастило заспокоїти ефіопський уряд і підписати з ним 2 серпня 1928 р. договір про дружбу, примирення й арбітраж строком на двадцять років. Цей договір передбачав, що жодна зі сторін не вдаватиметься до акцій, які можуть зашкодити незалежності іншої сторони (ст. 2). Між обома країнами буде розвиватися торгівля, їхні суперечки розв'язуватимуться шляхом примирення й арбітражу, «не вдаючись до сили зброї». Буде збудовано шлях між ефіопським містом Дессе та еритрейським портом Асеб, і Ефіопія матиме в цьому порту безмитну зону строком на тридцять років. Італія не одержала жодної економічної переваги в період 1928—1935 рр., і коли імператор вирішував запросити зарубіжних спеціалістів, він звертався виключно до Італії.

Англо-єгипетські переговори

Для Єгипту період 1922—1932 рр. був позначений довгою низкою марних переговорів з Англією. Вище вже згадувалося, що британською декларацією від 28 лютого 1922 р. було оголошено про кінець британського протекторату. Проте цей документ не встановлював справжньої незалежності країни. До укладення окремої угоди Англія обумовила за собою забезпечення комунікацій Британської імперії в Єгипті, захист Єгипту від агресії чи чужоземного втручання, захист у Єгипті чужоземних інтересів і меншин, а також збереження статусу кондомініуму (співволодіння) для Судану.

З іншого боку, 15 березня 1922 р. Фуад 1 облишив титул султана й проголосив себе «величністю й королем Єгипту». За рік, 18 квітня 1923 р., була проголошена конституція парламентського типу. На перших виборах величезну більшість одержала партія Саада Заглула (який щойно повернувся із заслання) — «Вафд». Дуже швидко стало зрозуміло, що в Єгипті діють дві політичні сили — «Вафд» і король, які то співпрацювали, то боролися одна проти одної. Англійський уряд вів переговори то з урядом «Вафду», то з кабінетами меншості, підтримуваними королем.

У квітні 1924 р. лейбористський прем'єр-міністр Макдональд запросив до Лондона єгипетського прем'єра Заглула. Цей візит відбувся у вересні, але в цей час у Судані сталися демонстрації й сутички між єгипетськими та англійськими солдатами. Не дійшовши згоди з Англією, Заглул повернувся 9 жовтня до Каїра в розпал терористичних заворушень. 19 листопада семеро студентів вбили просто на вулиці біля британського верховного комісаріату сардара й генерал-губернатора Судану Лі Стека. Реакція Англії не забарилася. Маршал Еленбі вручив єгипетському урядові ультиматум з вимогою покарання винних, відшкодування 500 тисяч фунтів стерлінгів і негайного виведення з Судану всіх єгипетських військ. Мала бути сформована тубільна суданська армія, підпорядкована виключно генерал-губернаторові Судану, тобто Англії.

Король Фуад створив цілу низку кабінетів меншості, і 24 листопада 1927 р. після візиту Фуада в Лондон прем'єр-міністр Сарват-паша та Остін Чемберлен підписали проект договору. Але уряд Єгипту відхилив цей проект, і Сарват пішов у відставку. Його місце зайняв Нахас-паша, який очолив «Вафд» після смерті Заглула (1927 р.). Але Фуад, прагнучи відновити переговори, здійснив справжній державний переворот (25 червня 1928 р.), змінивши конституцію й надавши владу лібералові Мохаммедові Махмуду-паші. У червні 1929 р. Фуад з Махмудом прибули до Лондона, де 3 серпня було підписано новий проект договору. Однак після перемоги «Вафду» на чергових виборах цей проект

було знову відкинуто. Така ж доля спіткала й переговори, що їх 1932 р. розпочав Сідкі-паша. Здавалося неможливим досягти будь-якого результату.

Завоювання Аравії Ібн Саудом

На Середньому Сході період з 1921 по 1933 р. не був зовсім спокійний. Найтривожнішим регіоном була на початку Аравія. Проводир релігійної секти вахабітів Азіз Ібн Сауд, правитель Неджду, столицею якого є Ер-Ріяд, підписав договір про союз із Англією 26 грудня 1915 р. Але на відміну від Хусейна — глави роду Хашимітів. короля Хіджазу, шерифа Мекки — він не брав активної участі у війні проти Туреччини'. Тому Англія віддавала перевагу Хусейнові. Проте суперництво між Хусейном та Ібн Саудом було таке запекле, що вже в червні 1918 р. між їхніми військами розгорілися бої. У травні 1919 р. син Хусейна Абдаллах зазнав поразки від вахабітів і втратив оазис Тураба. Британський уряд припинив після цього субсидувати Хусейна (лютий 1920 р.). У 1923 р. король Хіджазу розірвав відносини з єгипетським урядом. Хусейн відмовився ратифікувати Версальський договір, оскільки виступав проти системи мандатів, і в 1923—1924 рр. спроби Англії вирішити долю Палестини зазнали невдачі.

Англійський уряд спробував тоді врегулювати проблеми Аравії шляхом скликання конференції, яка й відбулася в Кувейті з 17 грудня 1923 р. по 26 січня 1924 р. В ній узяли участь представники Хіджазу, Неджду, Іраку й Трансіорданії. Конференція зазнала повного фіаско. Ібн Сауд напав на Ірак. 7 березня 1924 р. Хусейн проголосив себе каліфом, тобто релігійним проводирем мусульман. Його визнали Трансіорданія, Палестина, Сірія та Ірак, але решта мусульманського світу виступила проти. Ібн Сауд вирішив тоді захопити Хіджаз, і 29 серпня його війська перейшли кордон. Після марних спроб одержати допомогу від Британії Хусейн 3 жовтня зрікся престолу на користь свого сина Алі. Та Алі зазнав поразки, 5 грудня втратив Медіну, 18-го зрікся трону й утік в Ірак до свого брата Фейсала. Хусейн утік на Кіпр. 14 жовтня 1925 р., завершуючи завоювання, вахабіти увійшли в Мекку. Ібн Сауд об'єднав під своїм скіпетром найбільшу частину Аравії, і 8 січня 1926 р. збори мусульманських старійшин проголосили його королем Хіджазу й султаном Неджду. Щоб заспокоїти мусульманський світ, він скликав у Мецці в червні 1926 р. мусульманську конференцію, на яку прибули, зокрема, турецькі, афганські, єгипетські представники. Відтак поступово визнавалися завоювання Ібн Сауда.

Англія боялася, щоб він не напав на дві її підмандатні країни, якими правили Хашиміти, — Ірак і Трансіорданію. Ібн Сауд справді претендував на Маан і на порт Акабу, передані Трансіорданії. Тож у вересні 1925 р. до Ібн Сауда відрядили Джільберта Клейтона. Було підписано дві угоди: Бахрську угоду (1 листопада 1925 р.), яка врегулювала проблему кочових племен на кордоні Іраку й Саудівської Аравії, і Халдську угоду від 2 листопада, яка визначила кордон із Трансіорданією. Ібн Саудові не пощастило задовольнити свою вимогу спільного кордону з Сірією, що дало б йому змогу перерізати шляхи сполучення між британськими підмандатними територіями Іраком і Трансіорданією. Ці угоди були доповнені Джиддським договором 20 травня 1927 р., за яким Англія визнавала незалежність Саудівської Аравії, а та своєю чергою зобов'язувалася полегшити британським підданим паломництво в Мекку. Ібн Сауд не захотів визнати де-юре передачу Акаби й Маана Трансіорданії, але утримався від будь-яких дій проти цієї країни.

Англія та Ірак

Стосовно Іраку Англії довелося спочатку боротись проти великих заворушень, які спалахнули влітку 1920 р. в долині Євфрату. На їхнє придушення вона змушена була послати стотисячне військо. Метою цих виступів було привести на трон Фейсала, якого французи щойно вислали з Сірії. Англія заявила, що вона готова надати Іракові якомога скоріше повну незалежність. У березні 1921 р. на конференції в Каїрі було вирішено створити в Іраку спадкове королівство й віддати його корону Фейсалові. Іракська Державна рада погодилася з цією ухвалою, і в серпні Фейсала проголосили королем. Скликані Установчі збори проголосили в 1924 р. конституцію й висловилися проти збереження мандату. Однак Англії пощастило втримати його завдяки справі з Мосульським вілаєтом. На цю багату нафтою територію, населену переважно курдами, арабами-мусульманами та християнами-несторіанами, претендували одночасно Туреччина та Ірак. Іракові була потрібна британська підтримка, аби домогтися свого. Англія ж вважала за краще, щоб нафтоносний район належав Іракові, а не Туреччині. Тому 1924 р. було домовлено, що Ірак не вимагатиме негайної незалежності, а Англія натомість підтримає його претензії на Мосул. Англія винесла це спірне питання на Лігу Націй, яка передала Іракові більшу частину вілаєту. Туреччина погодилася з цим рішенням у 1926 р. Нафта Іраку — справжня причина цього конфлікту — була здана Туреччиною в концесію ще до війни англійській компанії «Теркіш петролеум компані». У квітні 1920 р. пай розміром у 25%, яким володів Німецький банк, був переданий одній з французьких фінансових груп. Трохи пізніше спеціальною угодою паї були передані «Стандард ойл» та іншим американським компаніям, так що капітал «Ірак петролеум компані» належав на 47,4% англійцям, на 23,75% французам, на 23,75% американцям, а 5% дістались якомусь іракському капіталістові (на 24 березня 1925 р.).

У 1929 р. британський верховний комісар Джільберт Клейтон запропонував іракському урядові підписати англо-іракський договір, що дозволив би Іракові дістати незалежність і вступити до Ліги Націй. Цей договір строком на двадцять п'ять років був підписаний у Багдаді ЗО червня 1930 р. Обидві країни, «діючи цілком вільно, рівноправно й незалежно», зобов'язувалися зберегти свої тісні зв'язки. Під час війни Ірак дозволить Англії використовувати його територію. За англійцями залишились дві повітряні бази в Хенайді та поблизу Басри. Капітуляції мали бути скасовані. У січні 1932 р. Рада Ліги Націй погодилась на вступ Іраку за умови, що він оприлюднить декларацію, де давалися б гарантії щодо стосунків із меншинами, правосуддя та принципів міжнародного права.

Англія й Трансіорданія

Відірвана від Палестини британським урядом у 1921 р., Трансіорданія зі своїм населенням у 200 тисяч жителів отримала в правителі еміра Абдаллаха, сина Хусейна. 20 лютого 1928 р. Абдаллах підписав договір з Англією, в якому вона оголосила про свою готовність визнати незалежність Трансіорданії за умови, що ця країна матиме конституційний лад. Абдаллах погодився прислухуватися до думки британського уряду в тому, що стосується зовнішньої політики, а також фінансової й економічної діяльності. Окремі трансіорданські закони мали подаватися на затвердження англійському урядові. Отож після договору 1930 р. незалежність Трансіорданії залишилася більш обмеженою, ніж у Іраку.

Англія й Перська затока

Англія здійснювала також протекторат над державами Перської затоки. На відміну від підмандатних країн, вони дістали політичний статус ще в XIX столітті, їхня роль визначалася великими запасами нафти. Султанат Оман і Маскат перебував під англійською окупацією з 1915 по 1921 рр. У 1923 р. султан зобов'язався не розвідувати й не експлуатувати нафтові родовища без згоди британського політичного агента. У 1925 р. було надано концесію «д'Арсі експлойтейшн компані». Кувейт, що лежить на

північний захід від Перської затоки, потрапив під британський протекторат ще 1899 р. У 1934 р. він надав нафтовидобувну концесію англо-американській компанії «Кувейт ойл компані». Катар був під британським протекторатом з 1916 р., а Договірний Оман — з 1892 р. У 1923 р. цей останній зобов'язався консультуватися з британським резидентом з приводу нафтових концесій. Острів Бахрейн також перебував під британським протекторатом з XIX століття. У 1927 р. уряд Персії зажадав узяти Бахрейн під свою владу, та Англія відкинула цю вимогу 18 січня 1928 р. Нафта видобувалася тут компанією «Бахрейн петролеум компані», яка належала каліфорнійській «Стандард ойл».

Франція, Сирія й Ліван

В Сирії перед Францією ставало завдання створити лад, який би задовольняв водночас мусульман і численні християнські меншини (п'ятнадцять різних сект). Вище зазначалося, що Франція спочатку створила кілька держав, аби в кінцевому підсумку прийти до створення централізованої Сирії й Лівану. Верховним комісаром був у цей період генерал Вейган, якого відкликали в 1924 р. Його наступник генерал Саррай, запеклий антиклерикал, відштовхнув від себе християнське населення Лівану й Друзької округи. У серпні 1925 р. друзи й слідом за ними численні сірійці повстали й загнали дамаський гарнізон у фортецю, звідки почався обстріл міста. Саррая відкликали, як винного в цьому бомбардуванні, а лад відновили в 1927 р. Ці заворушення відтягли розробку основного закону для підмандатної країни (поділеної зрештою на Ліванську Республіку й Сірійську Республіку). Ліван отримав конституцію в 1926 р., Сірія — в 1930-му, причому її проголосив французький верховний комісар Анрі Понсо своєю владою.

Палестинська проблема

Ситуація в Палестині ускладнилася через прибуття євреїв, які прагнули створити тут «Єврейський національний дім» відповідно до декларації Бальфура 1917 р.. Проте в період аж до осені 1933 р. не сталося жодного поважного бунту проти держави-мандатарія. У 1920 р. населення цього краю налічувало 673 тисячі жителів, у тому числі 60 тисяч євреїв. На противагу про-сіоністській політиці Англії був створений «Арабський виконавчий комітет», який об'єднував арабів—християн і мусульман. У травні 1921 р. стався напад на євреїв у Яффі. Англійський уряд намагався заспокоїти арабів, заявивши, що не може бути й мови про те, щоб Палестина стала повністю єврейською. Під час правління першого верховного комісара Герберта Семюела, який залишався на цій посаді до січня 1925 р., єврейське населення зросло до 121 725 чоловік. За його наступника лорда Пламера (1925—1928 рр.) не зареєстровано жодного інциденту, оскільки єврейська імміграція майже зовсім припинилася. На кілька місяців виникла надія, що євреї та «Арабський виконавчий комітет» домовляться про спільне врядування в країні. Але сама ця злагода спонукала лорда Пламера значно скоротити британські окупаційні сили. Через кілька днів після його від'їзду, в серпні 1929 р., стався інцидент біля стіни Плачу, який спричинився до бурхливого виступу проти євреїв у багатьох палестинських містах. Було вбито 133 євреїв. Англія змушена була поквапно вернути свої війська, і новому верховному комісарові — Джонові Чанслерові, який прибув сюди в грудні, довелося зіткнутися з критичною ситуацією, що характеризувалася, зокрема, взаємним бойкотом арабських і єврейських виробів, що паралізував економічне життя країни. Релігійна ворожнеча арабів і євреїв перейшла в політичну. Утворена Палатою депутатів комісія з розслідування, очолювана Волтером Шоу, подала звіт, у якому нагадувала, що «Сіоністська організація» не має жодного права на управління Палестиною. Великого муфтія Єрусалима Хаджа Аміна аль-Хусейні звинувачували в тому, що він не доклав достатніх зусиль, аби зупинити натовпи арабів. Британський гарнізон розцінювався як надто слабкий. У звіті Шоу схвалювалися зусилля євреїв у царині економіки. Цей документ було передано «Постійній комісії з питань мандатів» Ліги Націй, яку спішно скликали. Комісія висловила закид англійському урядові, що той не зумів передбачити заворушення. Наприкінці 1928 р. голові «Сіоністської організації» докторові Вейцманові пощастило заснувати «Єврейське агентство», яке було передбачене мандатом і представляло всіх євреїв — як сіоністів, так і інших, що прагнули сприяти «Єврейському національному домові». В серпні 1929 р. воно було визнане британським урядом.

Під час згаданих інцидентів британська політика ще залишалась відносно просіоністською, як свідчить один із листів прем'єр-міністра Макдональда. Ця позиція мала поступово мінятись у подальшому.

Іран і Афганістан

В Персії, або Ірані, після захоплення влади в 1921 р. Реза Хан був проголошений шахом у 1925 р. Емір Афганістану Амамілла, успадкувавши владу від свого батька Хабібулли в 1919 р., учинив напад на Британську Індію. Він, звичайно, був розбитий, але сприяв розпалюванню заворушень у Вазірістані, на північному заході Індії. Великобританія припинила контролювати зовнішню політику Афганістану так, як вона це робила до 1914 р. У лютому 1921 р. Афганістан і Персія уклали договори з радянською Росією . У березні були підписані договори Росії з Туреччиною та Туреччини з Афганістаном. Нарешті, в 1926 р. Туреччина уклала договір із Персією. Деякі історики побачили в цьому своєрідну спробу створення об'єднання за зразком Малої Антанти на послугах у Рад. Справді, можна було помітити, особливо в цих країнах, дуже сильне бажання скинути з себе залежність від Англії, яка виявляла надзвичайну активність, зокрема в Ірані, після того, як австралійський фінансист Вільям Нокс д'Арсі одержав у 1901 р. концесію на видобування нафти по всій країні, за винятком п'яти північних провінцій. Перша нафта пішла в 1908 р., і тоді ж була заснована «Англо-Іранська нафтова компанія». З 1914 р. значна частка капіталу цієї компанії належала британському Адміралтійству.

Іранський уряд дуже швидко дійшов висновку, що сплачувані компанією проценти вкрай недостатні (II млн. фунтів з 1901 по 1932 рр.). 17 листопада 1932 р. Іран сповістив компанію, що її концесія анулюється, хоча вона й була видана на шістдесят років. Реакція Англії була дуже різкою: вона пригрозила, що застосує силу, надіслала військові кораблі в Перську затоку, подала скаргу в Постійний міжнародний суд у Гаазі. Іран протестував, вважаючи, що це чисто внутрішня справа. Дійшло до Ради Ліги Націй, але ще до того, як їй довелося ухвалювати якусь нову постанову, відновились прямі переговори, і 22 травня 1933 р. Іран надав «Англо-Іранській нафтовій компанії» нову концесію на шістдесят років, вигіднішу для Ірану, ніж попередня. Відрахування до його скарбниці були збільшені з 16 до 20 відсотків, не рахуючи інших податків. Територія, на яку поширювалася концесія, була звужена. Англійський персонал компанії мав бути поступово замінений іранцями. Це був значний успіх дипломатії Реза Шаха.

Англія та американський трест «Стандард ойл» ініціювали переговори щодо можливих родовищ у північних провінціях. 22 листопада 1921 р. «Стандард ойл» отримала концесію на п'ятдесят років, за умовами якої Іран одержував 50% видобутої нафти, нічого не витрачаючи. Ця концесія викликала протест із боку Англії та радянської Росії. Англія домоглася, щоб «Стандард ойл» відмовилася від своєї монополії й поділила концесію з «Англо-Іранською нафтовою компанією». Але після радянського протесту 15 січня 1922 р. іранський уряд припинив переговори як зі «Стандард ойл», так і з «Англо-Іранською нафтовою компанією».

У червні 1923 р. Іран надав концесію «Сінклер ойл корпо-рейшн» — американській компанії, яка вела в той час переговори з Радами з приводу видобування нафти на Північному Сахаліні. Вона також домагалась дозволу на транспортування нафти трубопроводом Баку — Батум. Але ці переговори скінчилися невдачею в 1924 р., і «Сінклер ойл» відмовилася від нафтових концесій у Північному Ірані.

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 280; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 5 6 7 8 91011 12 13 14 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!